Автор: Тютюнник Григір
. На початку серпня, в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки, з'їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, які після війни подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного. Скрізь по дворах чути: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?» А батько, захмелілий від радості, бадьоро пояснює: «Та отак і отак. Хіба забув?» Або: «Мамо, яку вас нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду». Отакого сонячного суботнього передобіддя приїхали гості й до Ники-фора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, з витрішкуватима очима, уже з пузцем, у капроновому капелюсі в дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, рум'янолика й догідлива і з ними одинадцятимісячний онук Борко, витришкуватенький опецьок з руденьким чубчиком. «Таж викапаний татусь!» — щасливо цокотіла Дзякунка. Вона була руда, син удався в неї, а онук — у Павла, тому й раділа. Натішившись Бор-ком, заходилася цілувати невістку та дякувати, що отак догодила, такого гарного онука привела на світ. Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як більшість гостей, а на власному «Москвичі» тютюнового кольору. Машина була нова, і все в ній блищало. Сидіння було заслано вовняними килимами, а заднє та бокове скло завішені репсовими фіранками. Все це Павло придбав задовго до купівлі самого автомобіля. «Через «Москвича» Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять». Спочатку думав, що брати дружину на зарплату в сто п'ятдесят карбованців та ще й у гуртожиток не годиться. Коли ж за стаж та мовчазну працьовитість дали кімнату в новому будинку і перевели у майстри, розмірковував так: назбираю грошей на машину і на все, що до неї треба, тоді й одружуся. Бо якщо зробити це зараз, то гроші підуть на меблі та інші всякі жіночі забаганки. Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки. Адже це теж гроші: дорога, гостинці, новий костюм. Не з'явишся ж у поношеному! Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, хороший заробіток і почувався так, як йому хотілося: спокійно, впевнено, незалежно. «Москвича» у двір батькові відразу не завів, а лишив біля воріт, понакривавши колеса брезентовими фартушками. Батько сказав, що, може б, Павло поставив машину в холодок під грушу, але син поважно відказав, що хай, мовляв, постоїть, щоб під рукою була. Старий Дзякун зрозумів його і замовк, тонко усміхаючись: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно. Доки в хаті варилось і смажилось, чоловіки походжали біля машини, милуючись нею. — Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? — питався сина Никифор. — Уся зміна. Двадцять сім чоловік. — О—о! — підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.— Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять». Син відповів, що він це вміє ще з полкової школи. «У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге... на такі наряди посажу, що в по-лучку тільки розпишеться». Мимо машини та батька з сином проходили люди, здоровкались шанобливо, на що Павло відказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: «С—с—те!» Дехто й зупинявся, розпитував батька, де та ким Павло працює, які гроші заробляє, а напослідок, роздивляючись машину, питав, скільки ж це «добро» коштує, на що син зхолодною посмішкою відповідав: «Всі гроші!». Одягнений він був у новенький костюм, приблизно такого ж кольору, як і «Москвич», взутий у нові жовті черевики, а тугу рудувату шию міцно стискав комір нейлонової сорочки. Коли Павло говорив з дядьками, «то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових черевиків...» Тим часом у хаті не припинялися балачки. Рита розказувала, як Павлушу цінують на роботі, одержав дві грамоти. Премія щомісяця йде... «— Та він у нас такий, що і зробить і змовчить... і старшого послухає,— озвалася од печі Дзякунка.— І змалечку такий. - В квартирі в нас,— вела далі Рита,— все є: гарнітур житомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огоньок», стіральна машина «Ністра», пилосос...» Хвалилася, що грошей вистачає, ще й на книжку кладуть, а Павлуша у вихідні, бува, підробляє на машині. Треба ж її окупити. Та й на бензин теж потрібно. «Ачогож,— раділа Дзякунка.— І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб!» Потім ніжно сокотіла до онука, пригощаючи його кружечками підсмаженої картоплі. ...Обідали довго й з горілкою. Павло й тост виголосив: « — Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком. - І щоб усе було харашо,— вставила Дзякунка. - Всьо в наших руках,— сказав Павло. - Якумієш жити, то все харашо й буде,— багатозначно вирік Дзякун». Вимили і взялися до їжі. Борко заліз до діда і торкав його за вуса. Дзякунка сказала, що їй так кортить побачити сватів хоч одним оком. А до Шишак не так уже й далеко. Никифор прикинув, що верстов сімдесят буде. «— А я от скільки не наблюдаю життя,— повільно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло,— то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепочуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори». Никифор аж прикахикнув удоволено: ай який розумний, клятий хлопець! Справді, навіщо ж ганяти новеньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад! А свати, як схочуть, то приїдуть і автобусом. Після обіду Павло урочисто відімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку (напівпальто з плюшу), глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові — сірий костюм. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку, а свекрусі в'язану кофту і донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві зарплати. Никифор відразу все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може його зараз вдягнути — не сезон. Рита заколихала Борка, взяла сапку і подалася на грядку, хоч її і відмовляли. А Павло пішов відпочивати на пахучому сіні. Коли Никифор прийшов подивитися, чи добре влаштувався син, той спитав: « — А риба, тату, в нашій річці є? — Є, синок. ...Як хочеш, то я візьму завтра кімлі (сіпку)у Семена Портнівського, та й підеш з кимось із хлопців, повтішаєшся». Павло сказав, що він і сам спіймає, аби кімля була добра. Батько і тут погодився: дійсно, що спіймаєш удвох, те треба буде на двох і ділити. У хаті Дзякунка поквапливим шепотом переповіла чоловікові, що онук їхній не хрещений, завтра вони з Ритою підуть до батюшки, але щоб тільки Павло не довідався. «— Отаку жінку Павлуша знайшов,— аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка.— Що розумна, що культурна, а що ще й проста! — Павлушко наш ні в чому не прошибе,— гордовито мовив Никифор.— В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачила, як там усе заслано та блищить? О—о—о! — І раділи обоє». Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру, яка допоможе витопити й приготувати все до столу — треба ж гуляння справити заради гостей. Вирішили кликати тільки своїх, та й тих виявилося багато. Дзякун наказав жінці купити «мняса для каклєт». А та стурбувалася, чи зуміють же вони їх приготувати. Наступного дня рано вранці Дзякунка й Рита з Борком, по-святковому вдягнені й схвильовані своєю таємницею, поїхали на базар. Швидко купили все необхідне, і між ділом Дзякунка розпитала в місцевих жінок, де краще охрестити дитину. Ті порадили їхати в Покрівське: «там батюшка молодий, має добрий бас і молитву читає всю». Приїхавши в Покрівське, свекруха з невісткою застали попа вдома. «Він стояв на ґанку в хромових офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка і рокотав басом: — Ціпоньки—ціпоньки, путь—путь—путь... Забачивши прихожан, він анітрохи не знітився, кивнув привітно і посипав курям доти, доки не кінчилося зерно». Потім запросив жінок до хати. Батюшка й справді був молодий, гарний з лиця, добре виголеного біля борідки, а ще від нього міцно пахло духами. І це не сподобалося Дзякунці, подумала, що, бач, надушився, мов парубок. У світлиці, завішаній образами, Рита з сином, що тихенько посапував, стала на порозі й потупила очі, а Дзякунка перехрестилася до ікон і сказала попу, що вони приїхали здалеку, щоб охрестити хлопчика. Батюшка поцікавився в молодої жінки, чи вміє вона хреститися, і отримавши заперечну відповідь, «зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину...» Потім підійшов до Рити й лагідно сказав: «А хреститься, жінко, так: складаєте троєперстя, кладете його на чоло, потім на живіт, на праве й ліве плече. Спробуйте». Рита підняла руку, «що стала раптом важкою», і перехрестилася. «— Оттак,— вдоволено прогув отець.— Просто і красиво. Звичаї предків своїх треба знати». Потім Дзякунка попросила попа, щоб підчас хрещення Борка на руках держала його дружина — матушка, бо ні матері, ні бабусі цього не можна. Піп погодився, «зодяг єпітрахаль, що тьмяно сіяла сріблом та зо