Улас Самчук. Нарід Чи Чернь

Улас Самчук. Нарід Чи Чернь ?

При першому погляді на дійсність це пи­тання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому написане: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця, чи юрба без'язиких і безликих постатей?» І дати на це одразу, без вагань виразну відповідь ми тоді намагаємось.

Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки й вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людино­подібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке - національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується у голові.

При певних обставинах нам було це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі, ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинити­ся у стані виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша європейська психологічна конституція заборонила нам почувати себе вдоволеними при всіх обставинах. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти й розвиватися наша людська гідність.

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях - ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь - значить заламати самих себе, це зна­чить втратити основний стрижень буття, зна­чить перекреслити своє моральне обличчя.

Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилася не до людської свідомості, а. як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна твор­ча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів, чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський, чи буржуазний - він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині, і тільки в людині.

Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торка­ти національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою - ось ідеал національно несвідомого осібняка.

Поганий, шкідливий, фальшивий, розрахо­ваний на самознищення, ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість - це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація - це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути силь­ною, не може мати міцного морального хреб­та, не може бути повним характером.

І найбільшим нещастям українського наро­ду було те, що ціла його історія - перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми - не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, ни­щення нас. І тоді ніде інде, лише в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, плювали нам на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як кажуть вони. Диктували нам наше відношення до чу­жого, до того, що нам вороже.

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це - чернь, це - безлика, без'язика юрба. Особли­во це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду - саме велике порожнє місце. Соромно, боляче й огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на бере­гах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

Це боляче ранить наше людське самолюб­ство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище - пер­ше й основне зло, яке треба вирвати. І вир­вати з коренем. Тому - не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи доміну­ючим є для нас Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли - все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а не­виразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

Нарід чи чернь?

Іван Багряний "Чому я не хочу вертатись до СРСР" Я один із тих сотень тисяч людей-українців,що не хочуть вертатися додому,під більшовизм,дивуючи тим цілий світ. Я є українець,робітник з походження,маю 35 років,уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина),зараз живу без сталого житла,в вічній нужді,никаючи,як бездомний пес,по Європі,утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР,що хочуть поернути мене на «родіну». Я не хочу вертатись на ту «родіну».Нас тут сотні тисяч таких,що не хочуть вертатись.Нас беруть із застосуванням зброї,але ми чинимо скажений опір,ми воліємо вмерти тут,на чужині,але не вертатись на ту «родіну».Я беру це слово в лапки,як слово,наповнене для нас страшним змістом,як слово чуже,з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою.Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і навязують її слою,цю страшну тюрму народів,звану СРСР. Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу,щоб на аркані потягти нас на ту «родіну».При одній думці,що вони таки спіймають і повернуть,в мене сивіє волосся,і вожу з собою дозу ціанистого калію,як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом,перед тою «родіною». Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло,як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись на неї.То,мабуть,великі злочинці,що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною? Мабуть,тому до нас ставляться з такою ворожістю. Дійсно,тут є чому дивуватися для тих,для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом.Що може бути милішого за Вітчизну,за ту землю,де народився і ходив по ній дитячими ногами,де лежать кості предків,де могила матері. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і може більшим,як для будь-кого іншого.Але не сталінська «родіна».Мені моя Вітчизна сниться щоночі.Вітчизна моя,Україна,одна з «рівноправних» республік в федерації,званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти соєї Вітчизни,а,навпаки,я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і контаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі,і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм. Цивілізований світ не знає,що це значить,і може навіть не повірити нам.Та,слухаючи нас,мусить поставитися до того уважно.Ми прожили там чверть століття,а,говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ,ми робимо це з повною свідомістю,що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних,що ще залишилися там і що на них Сталін буде вимщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас,українців. Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї ст

рашної правди,що жене нас по світах крізь нужду,холод і голод геть далі,як страшна примара,-- правди про «родіну»,про країну сталінськог осоціалізму і про нашу українську трагедію в ній.Отже: І Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р.розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР»,що там написано. Це документ.А написано там чорним по білому,хоч і дрібним друком,що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони,а в 1939 р.,цебто по 12 роках… 28 мільйонів. Всього лише 28 мільйонів!Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.? А де дівся приріст,що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів? Разом це становить понад десять мільйонів.Де ж вони ділися,ці 10 мільйонів українського населення?Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»? Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм. Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком,де поділися ті мільйони.Того не можна розповісти в короткій статті докладно,але я хочу хоч стисло про те розказати. Причому підкреслюю,що я робітник (пролетар),цебто представник «панівного» в СРСР класу,іменем якого Сталін і його партія здійснюють т.зв. «пролетарську диктатуру».Але я є сином українського пролетаря,а,крім того,мати моя селянського походження – дочка селянина Івана Кривуші з села Куземин на Полтавщині – ось це є нещастя цілого мого життя в «найдемократичнішому» СРСР. І саме через те я був не тільки свідком,де ділися 10 мільйонів українського населення,а й часткою тих мільйонів,що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму. ІІ Я був ще малим 10-річним хлопцем,як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром,виступаючи як кати мого народу.Це було 1920 року.Я жив тоді в дідуся на селі,на пасіці.Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка,але трудився на пасіці,доглядаючи її.Він нагадував мені святих Зосима і Саватія,що були намальовані на образку,який висів під старою липою посеред пасіки. Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди,що говорили на чужій мові,і на моїх очах та на очах інших онуків,під наш несамовитий вереск замордували його,а з ним одного сина ( а мого дядька).Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували,стріляли в лажечі скривавлені тіла з пістолів і реготались…Вони всі гидко лаялись,і під старою липою посеред пасіки,коли ікони святих Зосима і Саватія,все було забризкане кров’ю.Кров все життя стоятиме мені в очах.Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі.Таких ночей було багато в Україні,й я,маленький,чув,як люди говорили про них з жахом,але не бачив.А тоді побачив.В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика,і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду».Я не знав,що то було прелюдією до всього иого радянського життя і символом долі,приготованої більшовизмом для цілого мого народу. Замучили вони мого діда за те,що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни»,а дядька за те,що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917-1919 рр. – вояком національної армії Української Народної Республіки.За те,що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мого дядька,що врятувався тоді від смерті втечею,пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років,потім добавили ще 10 років,і вні там загинув. Пізніше тими самими шляхами пішов і я,і вся моя родина. Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм.Це було на світанку мого життя і на початку існування УРСР,цебто України,підгорненої під радянський режим,колонізованої червоним московським імперіалізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там. ІІІ Підгорнувши Україну,більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її,знищити її духовно й національно,прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію.А через те,що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, -- більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну.А через те,що добровільно народ того не хотів,то московський більшовизм став на шлях провокацій,терору і фізичного винищення цілих людських мас,що й робив упродовж всього свого панування й робить тепер.Це знищення провадилося в грандіозних масштабах,як і личить режимові,опанованому манією великості. IV В 1929-1932 рр.,в так званій «колективізації»,більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як класу».В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей,чесних трударів-хліборобів.І насамперед винищення українського селянства.Це знищення «куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації,бо вона на 70 % селянська.Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу.І не т.зв. «куркулів»,а бідняків,інтелігетів і робітників. Бо на Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані,а в політичнім і національнім.Куркулів знищувано за те,що вони заможні,за те,що вони «куркулі».Бідняків,інтелігентів і робітників знищувано за те,що вони співчували «куркулям»,а значить були «підкуркульниками».В цю категорію вносили всіх тих,хто був проти радянської влади і колективізації. Всі ті маси людей,приречених на жертву,засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть,де вони й загибали від голоду,холоду,хвороб,позбавлені всіх,навіть найелементарніших людських прав. Висилали їх геть з усім,вириваючи з коренем,цебто зі стариками і з маленькими дітьми.А женучи через цілий СРСР етапами,цькували їх,як тільки могли, -- живим словом і в пресі.А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська,кидали там напризволяще.Хто не вмер в дорозі,той загибаві на місці.Маленьких дітей,що вмирали в дорозі,матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священики і без домовини.А невдовзі і самі лягли там же. Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої «необ’ятної родіни». Так загинуло й чимало з моєї рідні.Але від того в Україні нікому не стало легше жити. V В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні. Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами,понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю.Допомогу,яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького,братню допомогу віл тієї частини українського ароду,що жила поза межами СРСР,під Польщею.,Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР.Навіщо?То небезпечно,бо то є національна солідарність,така страшна для більшовизму.Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо,щоб змусити його до покірності,до примирення з заведеним колгоспним рабством. Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба запрацьованого українським народом,і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки,творячи демпінг,постачали ним китайську революцію тощо…В цей час умираючих українських селян,що їхали до столиць просити на вулицях милостиню,виловлювала червнона жандармерія,звана робітничо-селянською міліцією,і викидала геть за місто вмирати на шляхах. Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства,до найвищого ступеня людської трагедії.Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей… Ви,матері цілого світу,чи можете уявити собі такий стан і такий режим,коли б ви могли з’їсти власну дитину? Ні! Ви не можете цього навіть збагнути,ані в це повірити! А це було в України в 1933. Адже ви не думаєте,що наші матері,наші жінки й сестри з племені ботокудів,чи бушменів,чи інших диких племен Африки? Ні,наші матері й сестри є зі Східної Європи,з роду великої княгині Ольги,що насаджувала християнство ще на світанку європейської цивілізації. Наші матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов’янського племені,з України,і вони такі ж шляхетні й предобрі,як матері й дівчата Італії або Франції,або Англії.Але… До того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом.До найвищого ступеня трагедії,що не піддається навіть охопленню нормальним розумом.Вони були поставлені перед жахливою альтернативою:або страшна голодна смерть,або …і це друге «або» було вже вислідом божевілля вмираючого.І за цим «або» все одно стояла смерть.І поставив її більшовизм.І сам він став її символом.І людожерство – його породження і його суть.Він є його символом.Тут можна зібрати таку силу фактів,і матеріалів,і живих свідків,що висвітлили б цю жахливу сторінку нашої історії.Щоби лише тим,хто поцікавився.Та ніхто в світі тим не поцікавився,і в цьому наша,українського народу,ще більша трагедія. Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу,що нічого не хотів,крім свободи й незалежності. Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу вертатись на «родіну».