Поет-лірик Олександр Олесь

Поет-лірик Олексан­др Олесь

Cкладним і суперечливим був життєвий і творчий шлях талановитого українського поета-лірика Олексан­дра Олеся, який увійшов у літературу напередодні ре­волюції 1905-1907 рр.

Народився О. Олесь (справжнє ім'я і прізвище Олек­сандр Іванович Кандиба) 4 грудня 1878 року в селі Верхосулі поблизу Білопілля на Сумщині. Тут минало й дитинство майбутнього поета.

Від природи чутлива до краси душа малого Олеся жадібно вбирала в себе музику рідних полів, шовковий спів широких слобожанських степів, мелодії тужливих народних пісень, сповнених сльозами і гнівом.

Враження дитинства, проведеного на лоні чудової природи, в середовищі знедоленого сільського люду, стали тим здоровим грунтом, на якому росло в юній душі почуття любові до рідної землі, до рідного слова, до пригнобленої царизмом матері-України.

Важке життя трудового народу, визискуваного чу­жими і своїми панами, чарівна українська народна піс­ня, краса природи рідного краю — це ті основні джере­ла, що живили поетичний світ О. Олеся не тільки в роки дитинства й юності, айв час розквіту його поетичного таланту.

Навчався Олександр спочатку в Дергачівській хлібо­робській школі, а після її закінчення в Харківському ветеринарному інституті. На період навчання в хлібо­робській школі припадають його перші поетичні спро­би, що вміщувались в рукописних збірниках, які О. Олесь складав з своїм шкільним другом — майбутнім відомим російським письменником К. Треньовим.

Після закінчення Харківського ветеринарного інституту О. Олесь працює за фахом спочатку у Харкові, а потім у Києві.

Знаменною подією в житті молодого поета була його поїздка влітку 1903 року до Полтави на свято відкрит­тя пам'ятника зачинателю нової української літератури Івану Петровичу Котляревському.

З захопленням слухав Олесь на святі схвильовану промову Михайла Коцюбинського, який перед багато­людними зборами полтавчан і гостей високо піднімав ім'я Котляревського, що «бере з-під сільської стріхи ' пісню народну» і переносить її в літературу. Вдумливе обличчя Коцюбинського, яке світилось любов'ю до лю­дей, теплий, проникливий погляд його темних очей гли­боко запали у душу молодого поета.

Зустрів Олесь у Полтаві ще багатьох інших відомих письменників: Панаса Мирного, Лесю Українку, Воло­димира Короленка, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Василя Стефаника.

Устами кращих своїх представників, які виступали на відкритті пам'ятника, український народ стверджу­вав, що він живий, що ні російський царизм, ні австро-угорські магнати, ні румунські бояри не вбили його ду­ші, його мови, його культури.

На цьому святі Олесь, як ніколи, відчув себе сином великого народу, що бореться за своє соціальне і націо­нальне визволення. І зазвучали струни душі молодого поета. Зазвучали ніжно, часом сумовито, але все ж таки життєствердно. Народжувався новий поетичний талант. Настроювало його на героїчний лад саме життя. Адже це був переддень революції 1905—1907 років, коли по всій Росії звучало горківське «Пусть сильнеє грянет буря», а слідом за ним «Хай гине цар» Лесі Українки.

Перша збірка поезій О. Олеся вийшла в світ у 1907 році в Петербурзі під назвою «З журбою радість обня­лась». Від неї повіяло молодою свіжістю, юнацькою щи­рістю і безпосередністю. Повіяло здоровими настроями молодої душі, що прагне світла й боротьби за оновлен­ня рідного краю, людського життя.

На 1905-1907 роки припадає розквіт таланту по­ета. Під впливом загального революційного піднесення, що охопило всю країну, він написав немало таланови­тих поезій, в яких звучав пристрасний заклик до боро­тьби за волю всіх трудящих.

В кращих творах, що ввійшли до збірки «З журбою радість обнялась», Олесь відтворив подих революції 1905 року, щире захоплення революційними подіями, в яких бачив світанок нового життя пригноблених цариз­мом народів.

І все-таки поет не став послідовним співцем револю­ції. Бувши далеким від марксистських поглядів на роз­виток суспільства, Олесь не задумувався над складністю шляхів соціальної боротьби, чітко не бачив рушійних сил революції, її кінцевої мети. Революція для нього — це загальна боротьба за волю, це «диво», коли «вільні й рівні стануть люди і здійснять мрії всі ураз».

Зосередившись з 1907 р. на літературній роботі, О. Олесь за десять років (1907-1917 рр.) видав п'ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише по­рядкові номери. Найбільше талановитих творів, що ви­ражали думи, почуття, настрої простих людей, зустріча­ємо в перших двох збірках. У наступних трьох перева­жають настрої, суму і втоми.

На межі XIX і XX століття українська література розвивалася в складних історичних умовах. Особливо важко довелося українській літературі в останнє деся­тиліття перед Жовтневою революцією, коли не стало Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка.

В цей час виникає безліч літературних течій, пред­ставники яких часто за модними лозунгами «чистого мистецтва» приховували свої вузькі класові інтереси, виступали проти передових традицій української та ро­сійської революційно-демократичної літератури, сіяли ворожнечу між народами. В таких умовах письменники, що не мали чіткої політичної програми, хитались у своїх поглядах, у своїй творчій діяльності.

Олександр Олесь не зв'язав себе ідейно й організа­ційно з загальноросійським визвольним рухом, яким ке­рувала партія більшовиків. У нього при всьому його ве­ликому поетичному хисті не було тієї широти й непо­хитності демократичних поглядів, широти ідейно-есте­тичного зближення з іншими народами, як це мало міс­це в Шевченка, Франка, Грабовського, Коцюбинського, Лесі Українки. Адже основними джерелами натхнення письменників-революціонерів були не тільки історія, життя, народна творчість рідного народу, але й визвольна боротьба інших народів царської Росії, трудящих всього світу проти соціального і національно­го рабства.

Ця звуженість ідейно-естетичних обріїв поета, неви­робленість в нього громадського світогляду збіднювали великий ліричний талант Олеся. У роки реакції це привело його в оточення українських декадентів, а зго­дом спричинилося до того, що він не сприйняв Жовт­невої революції, не зрозумів її всесвітньо-історичного значення.

У 1919 р. поет покинув свою батьківщину і опинив­ся у таборі націоналістичної еміграції. 25 років прожив він за межами України у важкій тузі за рідним краєм. З 1923 року до останнього дня свого життя (22 липня 1944 р.) жив він у Чехословаччині.

В еміграції писав О. Олесь поезії туги і жалю за втраченою батьківщиною, писав казки, а також сати­ричні твори, в яких висміював націоналістичну емігрант­ську верхівку.

Останні роки поет жив у самотині, в бідноті. В ньо­го навіть не було коштів на лікування.

Помер Олександр Олесь у Празі. Там його і похо­вано.

Життєвий і творчий шлях О. Олеся був складний, нерівний, навіть трагічний. Та серцем своїм, поривання­ми він прагнув бути з рідним народом.

У кращих своїх творах Олександр Олесь виступив як дуже обдарований поет-лірик з виразним індивіду­альним стилем. Є в поета прекрасні вірші про револю­цію 1905 року, чудові пейзажні поезії, своєрідна і щира любовна лірика. Є драматичні етюди, талановиті сати­ричні твори та майстерно написані казки і вірші для дітей.

Самобутність поетичного таланту Олеся відчула пе­редова українська інтелігенція вже з появою його пер­ших творів.

Іван Франко в рецензії на збірку «З журбою радість обнялась» писав: «Весною дише від сих віршів. Висту­пає молода сила, в якій уже тепер можна повітати май­стра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі ме­лодію».

Своє ставлення до життя і боротьби народу, своє громадське обличчя поет розкриває насамперед в своїй громадянській ліриці, в тих поезіях, що виражали дум­ки, настрої і прагнення передових людей того часу, всього народу.

На відміну від тих поетів, що шукали «чистої краси», відвертались од життя і боротьби народу, Олесь у сво­їй першій збірці приділяє багато уваги громадянським мотивам. Цими мотивами в більшій чи меншій мірі пройнята і його інтимна та пейзажна лірика.

На багатьох кращих його поезіях відчувається по­дих Шевченківської музи, відчувається дух революцій­ної романтики Максима Горького, Лесі Українки, Ми­хайла Коцюбинського, які утверджували в своїх творах високі ідеали боротьби за щастя людини, кидали виклик міщанському болоту, де задихалася й гинула велика мрія про справжнє людське щастя.

Уже в багатьох ранніх поезіях Олеся, датованих 1903-1905 роками, звучить протест проти сірої буден­щини, проти світу міщанства. В алегоричних образах Орла, Лебедя, Сокола, Іскри, що линуть до світла, у високості, поет утверджує пориви до мрії, до справж­нього життя. Він з болем говорить про тих, що гинуть на дорозі до щастя, але щиро захоплюється не­зламністю їх духу.

В поезіях «Іскра», «Лебединій зграї», «В болоті жа­би рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та ін. Олесь співає пісню «безумству хоробрих», прово­дить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному із своїх оповідань, де змальовано метелика, що згорів, по­летівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню.

З наближенням революції символічні образи в пое­зії Олеся стають все більш зрозумілими і доступними, набирають чіткішого громадянського змісту.

У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут йдеться в першу чергу про весну в житті народу.

Революцію 1905-1907 років привітав поет з захоп­ленням, як весну у житті пригноблених народів царської Росії.

Ця радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптиміз­му, бадьорості, заклику до боротьби.

Ліричний „герой цих віршів, пройнятий настроєм по­всталого народу, щиро радіє, бачачи, як вчорашні раби стають людьми, борцями за свої потоптані права.

Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кай­дани неволі і його рідний український народ. Цією ві­рою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю...», «Ой не квітни, весно...», «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі ос­півують явища природи, а останні два малюють карти­ну з реального життя людей. Цим художнім паралеліз­мом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.

В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які ви­ражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого по­чуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними пісня­ми народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міц­но і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній стро­фі, з конкретними картинами народного горя, якими умо­тивовується цей заклик.

Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:

Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Мар­сельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої ре­волюційної пісні.

З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Біль­шість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції.

Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудо­ві айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри.

Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок ново

го життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не доче­кавшись здійснення своїх мрій.

Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина пе­редає почуття всенародної скорботи по тих, що «як ле­ви, боролись за народ, за правду народного діла». Дру­га частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу.

Не втрачає Олесь віри в торжество революційних ідеалів і в той час, коли царизм мобілізував усі сили на придушення революції. Він пише поезії великої ви­кривальної художньої сили, в яких таврує криваві зло­чини царизму.

Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов і т. п. поет переконливо розкриває хижацьку суть реакції і закликає не втрачати віри в перемогу над ци­ми темними силами:

Викликає захоплення вірш «Три менти». В ньому вражає майстерність побудови й художніх засобів,, їх відповідність задуму поета. В трьох строфах вірша зо­бражено наростання боротьби народу проти царизму. Перша строфа вказує на час страшної реакції, коли її чорні сили сіяли страх і покору. Звуковий склад першої строфи (алітерації звуків) досконало передає гнітючий настрій в країні.

В другій строфі йде мова про наростання таємної, підпільної боротьби. Порівняно з першою, в цій строфі змінені лише окремі слова, на які падає основний наго­лос. Вампіри упились народною кров'ю, і треба готува­тись до розправи з ними.

Третя строфа — це заклик до всенародного повстан­ня проти царизму. Прийшов час всім стати грудьми проти хижого ворога. В цій строфі гримлять не тільки окремі рядки, слова, але й звуки, передаючи силу й не­поборність народного духу.

З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші «Над трупами». Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка стоїть над тіла­ми закатованих чоловіка і сина-немовляти. Стоїть і звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях неймовірний жах і подив: за що вбито мужа-лікаря, що робив людям тільки добро; за що вби­то її маленького сина, який вимовляв лише одне слово «мама»?!

Цей вірш, що містить у собі акт обвинувачення ца­ризмові разом з тим говорить про людяність та інтер­націоналізм його автора, про те, що Олеся до глибини душі вражали кривди не тільки рідного народу, а й ін­ших поневолених народів.

Інколи поет впадає в розпач, в протиріччя, заперечує те, що проголошував учора... Вірші з таким настроєм, з таким моралізуванням народжувались у хвилини важ­кої втоми поета. Основною ж причиною таких коливань у думках і настроях було те, що поетові бракувало чіт­кого уявлення про конкретні шляхи соціальної визволь­ної боротьби. І все ж таки визначальними в його поезії 1905-1907 років є настрої боротьби і волі, щирий по­клик до бою за соціальну і національну свободу народів царської Росії, віра в світлий день нового життя.

Олександр Олесь створив чимало талановитих пое­зій, в яких звучить гнів проти тих, хто топтав національ­ні права українського народу, проти панства і прислуж­ницької інтелігенції, що ради наживи, кар'єри і вигоди відрікались од свого народу, його мови, культури.

Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне! орле скутий!» (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного сло­ва, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу.

Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю.

В ряді своїх поезій Олесь підносить тему стосунків інтелігенції з народом. В них чути відгуки славнозвіс­ного «Посланія» Т. Г. Шевченка. Поет "картає відступ­ників од рідного народу.

Слово поета набирає інколи іронічного й саркастич­ного звучання, як в поезії «О, правда! Мій народ сміш­ний безкрає...», де Олесь із гнівом говорить.

Гнівно затаврував поет гнобительську національну політику російського царизму в_ таких віршах, як: «Хто ви? Хто ви? з нагаями...», «Щоденно ворони летять...», «Везли їх, зранених в борні з солдатами...» та ін.

Бадьорі й радісні тони звучали в поезії Олеся у дні Лютневої революції 1917 року, яку він зустрічав як на­ближення волі народу.

Поет серцем відчував ту силу, яка відкривала новий семафор в історії людства. Тією силою був народ-трудівник.

Краса рідного краю живила талант Олеся, виклика­ла в нього творче натхнення та найніжніші інтимні по­чуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року — це далеко не повний перелік розмаї­тості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся.

Поезія Олеся захоплює нас прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси при­роди, повнокровного життя.

Гармонією зорових та слухових вражень поет май­стерно відтворює той радісний момент в природі, що на­стає після грози, коли все дише свіжістю, сонячним теплом, щастям. Та все-таки останній рядок, ота чудова сумовита метафора — «А сльози ще тремтять на них» — оповиває цей радісний настрій якимось смутком, що йде від самого поета, в душі якого радість обнімається з журбою. Оце злиття радості й смутку є характерною особливістю пейзажної лірики Олеся.

В Олеся нема чистого любування пейзажем, що бу­ло притаманне поетам-декадентам. Пейзаж у нього май­же завжди злитий з життям людини, яка в природі чер­пає душевну свіжість, наснагу і енергію для боротьби («На гори високі, на срібло снігів!»). Пейзажні малюн­ки часто контрастують у нього із світом міщанства («Ходім відсіль, де радощів немає»).

Окремі пейзажні образи в ліриці Олеся сповнені гли­биною народної поетики, що знаходить свій вираз і в змісті, і у пісенній формі вірша. Кого не схвилює поезія «Не беріть із зеленого лугу верби», яку композитор Я. Степовий поклав на музику! її алегорія приступна кожному, хто любить свій край, свою батьківщину.

Поет полюбляє форму задушевної розмови лірично­го героя з природою («О, сарнонько, приходь...», «Ой, чого ти, тополенько...», «Пташко! Будь рада теплу і вес­ні» та ін.), що надає його поезіям щирості, безпосеред­ності, єднає їх з народними піснями.

Не випадково деякі поезії Олеся стали народними піснями, бо вони і змістом, і формою виражають добро­зичливе, сповнене ніжності і турботи ставлення народу до природи. Такими є, наприклад, «Веснянка» з драма­тичної поеми «Над Дніпром», «Роси, роси, дощику, ярину» та ін.

Олександр Олесь дуже любив море. Він оспівав його суворість і ніжність в циклі поезій «З кримських обра­зів», що ввійшов у збірку «З журбою радість обнялась». Море вабить поета як символ нескореності, воно викли­кає в нього думки про рідний край, про боротьбу за волю народу. Біля моря намагається він знайти спокій, втішити душевні болі.

На окремих поезіях цього циклу відчутно вплив «Кримських відгуків» Лесі Українки, написаних в 1897—1898 роках.

Є в Олеся цикл ліричних віршів «Щороку», написа­ний у 1910 році. Це данина любові поета до рідної при­роди. Наче захоплююча казка про царівну-зиму звучить заспів: «Снігу, ой снігу якого!». Весь заспів — це низка гармонійно поєднаних розгорнутих порівнянь, що роз­кривають красу зими. В дусі кращих зразків народної творчості звучить, наприклад, таке порівняння:

Зовсім іншого настрою сповнений вірш «В небі жай­воронки в'ються», що по праву вважається шедевром пейзажної лірики. Це чудова картинка ранньої весни. Радісний весняний настрій, музику весни, оновлення при­роди поет передає піснею жайворонків. Добір звуків і слів у вірші повністю відтворюють цей настрій. Нагро­мадження голосних та дзвінких приголосних звуків, роз­мір чотиристопного ямба передають металево-струнне звучання жайворонкового співу.

Образ осені особливо вдало передано у вірші «Ви­шиває осінь на канві зеленій!». Є в циклі «Щороку», як і взагалі в пейзажній ліриці Олеся різних періодів, чи­мало поезій, пройнятих настроєм суму і втоми, проте більшість поезій про природу, вміщених у перші його збірки, сповнені бадьорого настрою, будять думку і по­чуття, кличуть до життя і боротьби за людське щастя.

Є в Олеся багато прекрасних віршів про ніжну, чисту і вірну людську любов. Такі вірші духовно збага­чують читача, розкривають йому красу й глибину інтим­ного світу людини.

Хоч сумом оповиті ці рядки, але в них — щирість і ніжність. Не випадково так перегукуються вони з вір­шами Володимира Сосюри, на якого мала певний вплив поезія Олеся.

Поетична творчість Олеся в еміграції — це стогін змученої за батьківщиною душі поета. На це вказують і назви його окремих збірок «Чужиною», «Кому повім печаль мою».

Опинившись в оточенні людців, ворожих Радянській Україні, серед буржуазно-націоналістичних запроданців, поет часто звертається, як до цілющого джерела, до вражень дитинства. Вони в'язали його з рідним краєм на чужині, вони живили його душу, його талант в хви­лини розпачу і безнадії.

В багатьох печальних віршах відчувається велика любов поета до рідної землі, гірке каяття за розлуку з нею, глибина трагедії його життя:

В еміграції поет пише і сатиричні твори: збірку «Пе­резва» (1921 р.) та драматичну поему «Вилітали орли» (1936 р.), в яких висміює верховодів націоналістичної еміграції, що, мов пацюки, гризлися між собою за міні­стерські портфелі, за теплі місця й прибутки. Тип тако­го діяча — зрадника і пристосованця — вдало охаракте­ризував Олесь в одному із сатиричних віршів цього пе­ріоду.

Прагнучи хоч якось віддалитися від тяжкого для нього оточення, Олесь у цей період часто звертається до далекого історичного минулого, поетично переспівує на­родні перекази, легенди, казки. Особливо багато пише він казок для дітей. У цій книжці вміщено дві кращі з них.

У віршованій п'єсі-казці «Злидні» розповідається про життя бідного і багатого братів, про те, як ненажерли­вість, гонитва за багатством вбивають у людині все людське. Казка «Микита Кожум'яка» — поетичний пере­спів відомої легенди про силака, який убив страшного змія, що чинив багато горя й страждань руській землі. В легенді підкреслено, що не князі і бояри, а люди з народу, сам народ був тією силою, що рятувала рідну землю від усіякимих небезпек.

Казки Олеся приваблюють читача не тільки своїми захоплюючими сюжетами, але й високою художністю та поетичністю.

Кращі поетичні твори Олександра Олеся чарують чи­тача щирістю та романтичною схвильованістю почуттів, простотою і ясністю вислову, легкістю й музичністю вір­ша. Ці риси його лірики випливають з багатства і гли­бин пісенної народної творчості, на яку спирався пое­тичний талант Олеся.

Про музичність і наспівність лірики Олеся красно­мовно свідчить той факт, що його поезії клали на музи­ку понад тридцять композиторів.

Символічні образи у віршах Олеся 1905-1907 років доступні, зрозумілі, сповнені революційної романтики, що єднає їх з поезією М. Горького і Лесі Українки.

Слід вказати і на жанрове багатство лірики поета. Є в його творчості громадянська поезія, масова пісня, романсова лірика. Є пейзажні вірші, поезії туги і жалю, є вірші-роздуми та вірші з філософським забарвленням.

Своїми кращими рисами лірика Олеся мала значний вплив на дожовтневу українську поезію. Вірші Олеся ще до Жовтневої революції перекладались на російську, білоруську, грузинську і чеську мови.

«Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні й невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не ді­стала повного свого розвитку, ми повинні проте сказа­ти, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в істо­рії нашої культури і що все краще з його спадщини повинно стати набутком нашого радянського читача», — таку оцінку О. Олесю дав десять років тому великий український радянський поет, вчений і громадський діяч Максим Рильський.