Пророцтво Анхіза в Аїді про майбутню славу Риму уривок з Енеїди

Пророцтво Анхіза в Аїді про майбутню славу Риму (уривок з "Енеїди")

Автор: Вергилий Марон
. Батько Анхіз на той час у глибокій долині уважно Переглядав до наземного світу призначені душі. Пильно очима водив по власному племені; бачив Щастя потомків і долю, і лік їх увесь незчисленний; Постаті кращих героїв і подвиги ввік незабутні. Та як побачив Енея, що йшов через луки назустріч, Руки простяг він до нього обидві; на радощах слізьми Лиця старі окропив, і голосом зрушеним мовив: «Так, ти нарешті прийшов. Твоя щира до батька прихильність Всі подолала завади, усі перешкоди. Я можу Глянути в очі тобі і голос почути знайомий. Правда, я так і гадав. Я думав, прибудеш ти, сину. Дні з нетерпінням я числив, і от моя мрія збулася... Через які ж ти моря переплив? По яких суходолах Ти перейшов? І в яких побував небезпеках, коханий?..» «Батьку, — промовив Еней, — твій образ, такий сумовитий, Часто являвся мені і кликав за брами підземні... Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку, Дай же, мій батьку, обняти тебе... Не тікай від обіймів». Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних. Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию, — Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ — Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата. От уже бачить Еней захисну та глибоку долину, Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну, Де супокійні оселі потік обмиває Летейський. Над берегами, над плесом людські племена і народи В'ються, літають, немовби улітку погожої днини Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим І коло білих лілей: бринять і гудуть сіножаті. Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька: «Що то за хвилі тремтять в далині і що то за люди Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?» Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось Тіло земне їм узять. До Летейської хвилі припавши, В водах спасенних її вони п'ють забуття довгочасне. Хочу уже я давно тобі показати наочно Рід твій майбутній і с

лавних нащадків твоїх полічити, Щоби зо мною радів ти, Латинського краю дійшовши... Нині Дарданського роду в майбутньому суджену славу, Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові, Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть, — Все я тобі покажу й прочитаєш ти власную долю... Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить, Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне. Сільвій ім'я його буде, твоє поріддя останнє, Старощів пізніх твоїх нагорода, Лавінія-мати В лісі догляне його і на батьківське царство поставить. Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний. Все — твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем'я, Що попід небо високе величчям своїм піднесеться. От перед нами і той, що так часто тобі віщували — Август — герой і нащадок богів, що знову появить Вік золотий у краю Італійськім, на нивах, де вперше Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітніх За годовими кругами, по той бік од наших сузір'їв, Де небодержець Атлант розпечені осі тримає. Вже і тепер пам'ятаючи прикре богів віщування, З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські, Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу. Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім, Як переслідував лань мідноногу і ліс Еріманта Від кабана визволяв, і Лернейську поборював Гідру, Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним Від верхогір'їв Нізейських жене переможених тигрів... Чи ти вагаєшся й досі у подвигах мужність явити? Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселитись?.. ...Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді, З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії, Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання — Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи, Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».