Автор: Гончар Олесь
.І Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів. Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі відчувається гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища — старий собор, який зберігає безліч людських таємниць. Коли Микола Баглай, студент металургійного інституту, увечері повертається додому, то завжди зупиняється біля собору, милується величавою спорудою. Юнак певен, що коли-небудь інопланетяни «...далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть... собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!» Він дуже любить свою Зачіплянку, бо в ній гармонійно поєднані природа і людина. «І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти...» Є в Миколи брат Іван, який знаходиться у відрядженні в Індії, якого так чекає кохана дружина Вірунька. Тільки—но одружившись, Іван зробив біля двору лавку, щоб сидіти увечері з молодою дружиною. На цій лавці любив уночі лежати Микола, дивитись на зорі, мріяти і співати. Хлопця непокоїть доля собору, переживає, щоб споруду не зруйнували. Віруньку турбує, коли приїде її Іван. Вона увесь час згадує, як Іван приїжджав до неї в село, коли вона працювала дояркою ще до одруження, як він вільний час використовував для охорони порядку у парку разом з іншими дружинниками. А коли чоловік поїхав у відрядження, Вірунька теж записалась у дружинниці, хоча і дуже втомлювалась на роботі, адже працює на заводі машиністом крану. Сусід Віруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсію. Все життя відпрацювавши на заводі, він не міг всидіти на місці. Спочатку ходив по оселях, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потім влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця, що зветься Єлькою. Нікому з місцевих хлопців ще не вдалось з нею познайомитись. Одного разу Микола опинився біля Ягорового садка на старому цвинтарі, замислився над долею предків, похованих тут, які теж були металургами, які увіковічили себе списами, виготовляючи їх для запорожців. Предки Миколи жили для людей так само, як і козаки, що залишили по собі собор — шедевр запорізького зодчества. До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками. Миколі Баглаю судилося народитися у важкі роки... Йшла війна, навколо — постріли і вибухи. Поранений солдат, пробігаючи повз окопчик, побачив жінку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров'ю, солдат побіг у соняшники, покликав на допомогу, і до породіллі прибігла баба Шпачиха, прийняла новонародженого нащадка металургів Баглаїв. Тепер, дорослий вже, Микола не вміщається на ліжку. Показував якось своїй матері під мікроскопом пилюжинку заводського диму, з яким треба боротись, щоб повітря над Зачіплянкою було чистим. Не байдужа юнакові доля свого краю. Щоранку Микола бігає до саги, готується до спартакіади. Одного ранку хотів заговорити з Ягором Катратим, який рибалив, але в того був поганий настрій — не клювали карасі. Коли в Катратого настрій хороший, то він розкаже про те, як колись сталь варили. Микола увесь час потайки поглядає за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити навіть тоді, коли вся Зачіплянка прикута до свого улюбленого видовища — польоту голубів над собором. Ill Єлька з самого дитинства звикла бачити цей собор зі свого села Вовчуги, але не весь, а тільки вершечки, які яскраво переливались від сонячного проміння. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля. Єлька виростала при фермі, де працювала мати, а батька ніколи не знала. У часи війни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам'ять про себе, коротке кохання — Єльку, яку ніколи не бачив. Дівчинка росла мовчазною і здичавілою. Але наділила її природа гарною вродою, добрим серцем, гордим характером. Одного разу у Вовчуги приїхав з міста молодий лектор читати лекцію про кохання. Але лекція була такою сухою і невдалою, що Єльці стало обурливо, адже вона так мріяла про справжнє кохання. А коли лектор пішов проводжати Єльку, вона грубо відштовхнула його обійми: «Гетьте! Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших!» За Єлькою впадав ще один хлопець з механізаторів, але він служить в армії. А лист, одержаний дівчиною, зовсім відштовхнув її від хлопця не лише через жахливу граматику, а й через те, що крім харчування на своїй службі він ні про що більше не писав. Вона на його листи не відповідала. На роботі Єльці було добре особливо тоді, коли замінили завфермою. Замість п'янички поставили колишнього бригадира, який лагідно ставився до дівчат. Але навесні Єльку спіткало велике горе. На глинищі привалило матір, і дівчина залишилась сиротою. Всі в селі їй співчували. На похорони приїхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у місто, сказав, що його дім для неї завжди відкритий. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самій дбати про себе. Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм. Склад комбікорму знаходився у соборі. А оскільки комірник з'явився аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, яка тут замужем за сталеваром Іваном, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Там, на майдані, стояла їхня вантажівка. Бригадир із шофером купили оселедець, хлібину і пляшку. До вечері запросили і Єльку. Вона теж випила, її розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати під брезент у кузів. Надворі розгулявся вітер, під брезентом опинився і бригадир, спочатку співчував Єльці, що вона осиротіла, потім щось почав нашіптувати про кохання,— і дівчина довірилась йому. Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всі завантажували мішки комбікормом, а коли треба було їх виносити з собору, Єлька відмовилась. За нею і всі дівчата, бо не жіноча це справа — підіймати кількапудові лантухи. Перед від'їздом Єлька ще раз навідалась до дядька Ягора, але він так і не з'явився. У селі для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дівчині спокою, увесь час ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини — одержав ляпаса. Згодом він виїхав з села, спочатку в сусідній радгосп, а потім — на шахти західного Донбасу. Через півроку бригадир прислав Єльці листа, кликав на шахти, але дівчині він був осоружним і брудним. Його дружина зовсім знесамовитіла, почала пускати плітки про дівчину. Дійшло до того, що матері стерегли від Єльки своїх синів. Зазнавши стільки кривд і образ, дівчина зовсім зневірилась у людях. Кілька разів дівчина просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Селу були потрібні Єльчині робочі руки, а людям було байдуже до її одинокої душі, до її проблем. Ставши свідком чергового галасу, де знов «перемивали їй кісточки», дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста. IV Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора на Зачіплянці. Хоч племінниця і сказала, що збирається вступати до технікуму, дядько здогадався, що документів у неї немає. Але після смерті дружини Ягорові було дуже самотньо, і він був радий племінниці. їй сподобалось у дядька. До того ж у містечку було дуже гарно — все поринало в садах. І люди живуть дуже відкрито — всі про всіх все знають, спілкуються, все доброзичливо. Для Єльки ніби відкрився новий світ. Тут дуже багато молоді, яка гуртується біля двору Баглаїв, або трохи далі — Орлянченків. Але дядькові не подобалось, що дівчина задивлялась в той бік, бо була не прописана. Єдина її дорога — до Дніпра, де дядько засвічує бакени. Дядькове минуле було для Єльки загадковим. Ще змалку знала про материних братів. Один пішов до червоних і загинув на Перекопі, другий, Ягор, підлітком опинився у Махна. Все життя Ягор працював на металургійному заводі, давно вже реабілітований, а згадувати про юність не любив. Але Єлька наважилась розпитати. Дядько не образився, розповів про криваві рейди. Того вечора вони засиділись у човні. І до них завітали гості, напросились прийти невдовзі на юшку, бо ніхто не вмів її так варити, як Ягор Катратий. Прибульці своїми безтактними розмовами і поведінкою тільки зіпсували настрій. Єлька з дядьком Ягором вертались мовчки і бачили, як на велосипедах їхали зачіплянці на нічну зміну. V На одному важливому засіданні обговорювали долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Ізота Лободи, представляв на цьому засіданні Зачіплянку. Коли відзначалось 300—річчя , треба було ремонтувати собор як пам'ятку архітектури XVIII сторіччя. Володимир, який був тоді на комсомольській роботі, запропонував взяти собор у риштовання. Так і стояв, ніби полатаний, аж доки воно само від часу не осунулось. Здавалось, доля такої величної споруди була для зачіплянців байдужою. Але ні! Відразу після засідання жителька містечка Шпачиха підійшла до Володьки з проханням захистити зачіплянських кіз. Вони, мовляв, з'їдать весь білий хліб міста, і тому їх заборонено тримати. Щоб заспокоїти жінку, Лобода вирішив порадувати її звісткою про рішення на засіданні — відкрити базар на місці собору. Своїм обуренням вона довела, що їй не байдужа доля історії свого краю, свого народу. Цей протест є ніби маленьким захистом від посягань навіки знищити оті «голубі маківки собору». Увечері Володька завітав на Зачіплянку, ненадовго затримався біля Віруньчиного двору, потім поїхав до Ягора Катратого. Лобода товаришував з Іваном Баглаєм. Коли у Віруньки й Івана народився первісток, то сам напросився кумувати. Особисте життя Володьки не склалось — дружина його покинула через рік після одруження. Проте Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька. А коли дружини не стало, то син— холостяк відправив батька у Будинок металургів. І хоча Володька не цурався зачіплянців, був серед них своїм, Микола Баглай називав Лободу батькопродавцем. Цього разу Ягорові гості, поставивши «Москвича» за сараєм, мовчки сьорбали юшку. Вірунька дивувалась, чого це Лобода не дозволив своєму батькові чаркуватись з колишнім махновцем Катратим, а сам їздить до старого. VI Вночі собор молодшає, адже в темряві не видно на ньому позначок часу. У війну зупинялись біля нього і італійці, і німці. Колись тут напали на німецький обоз зачіплянські підпільники. Серед них був і син Шпачихи. Тоді загинуло багато молоді. Про них часто думали Микола Баглай і його друг Роман Орлянченко. Роман поділився з другом, що переходить на іншу роботу, а Микола застеріг друга від кар'єризму, щоб той не став схожим на Володьку Лободу. Поговоривши з Ромкою і з Вірунькою, Микола пішов до саги. Він часто згадував Ягорову племінницю. Вона запала в душу хлопцеві не лише своєю вродою, а і поглядом, який виказував внутрішню силу і надійну душу. Блукаючи Зачіплянкою, Микола підійшов до юшкоїдів. Дошкульними словами висловив бюрократам, Володьці і новому рибінспекторові, все, що про них думав, адже обидва говорили про високі матерії, а вели принизливе життя. А цього Микола Баглай не міг терпіти. Потім обидва юшкоїди сіли в машину і поїхали, але зупинились біля собору. Володька скаржився, що собор «псує йому нерви». Рибінспектор запропонував Володьці звернутись до саперів і знищити собор. Проте споруда вважалась пам'яткою архітектури. Про це свідчила табличка, яку п'яні молодики, Володька і рибінспектор, зірвали із собору. VII Несподівано приїхав на Зачіплянку Єльчин голова колгоспу, розпитував про Олену Чечіль. Вона встигла втекти і сховатися в бур'янах на кладовищі. Дядько Ягор спочатку не хотів розмовляти з головою, але той зумів знайти підхіддо старого металурга, розпитуючи про господарство, розповідаючи про врожаї свого колгоспу. Коли дійшла мова до Єльки, то Ягор дізнався, що дівчину в селі знеславили. Боляче було Ягору за долю племінниці. Але Єльці було приємно вже від того, що хоч хтось у цьому світі жалів її. Одного разу дядько Ягор дав їй грошей, щоб сходила в кіно, і дівчина пішла в парк на денний сеанс. По дорозі зупинялась біля інститутів і технікумів, але для вступу необхідні були документи, яких у неї не було. Після перегляду фільму Єлька вийшла смутна. Фільм був про кохання, але в її уяві кохання мало бути іншим. «Як на Єльчину вдачу, то коли вже любов, так щоб із вогнем, без оглядок, без стриму, а тоді що буде... Хотіла б жити палахким до нестями життям, коли люди згоряють від щастя, коли з любові поезія родиться... І хоч опеклася, так і не зазнавши кохання, але певна була, що воно є, сама про таке колись мріяла у ті весняні свої ночі, брунькуючі ночі—квітнівки...» Аяе щось підказувало, що все це не для неї. Хоча й знала, що не даремно їздить Володька Лобода і робить компліменти. В інших обставинах вона на нього і уваги б не звернула, а тут змушена слухати. Та й дядько Ягор натякає на те, що їй потрібна надійна підтримка в житті. Недалеко від кінотеатру знаходився музей, де було безліч експонатів з козацьких часів, деякі речі недавнього минулого. Єлька побачила вагонетку. Можливо, саме таку ганяв на домнах її дядько Ягор у дні своєї юності. А значить, і його праця багато значить для нащадків. Відвідини музею трішки додали дівчині настрою. Проходячи проспектом повз нові будинки, вона згадала розповідь Лободи про його квартиру, яка потребує жіночих рук, але знову постає проблема з документами, яких у неї немає. А Володька міг би швидко все влаштувати. Дядько наказав Єльці не баритись і поспішати прямо до бакенів. Вона подумала, що там є для неї робота. Але побачила гостей — Володьку Лободу з друзями, які чекали на неї. Компанія ласувала пивом з раками, пригостили і Єльку. Вона залюбки приймала це частування, бо їй приділяли тут найбільше уваги. Розуміла натяки приятелів на майбутній шлюб. За нею ніхто так не упадав. Вона пожалкувала, що буря не дала можливості покататись на човні. Настрій все—таки поступово псувався, бо навідалась до дядька Ягора квартальна, вимагала будинкову книгу. їй теж, мабуть, небайдуже, що його племінниця не прописана. . VIII На ранок наступного дня на Зачіплянці зчинився переполох — викрадено було табличку з собору. Та чавунна табличка була неначе головним документом споруди, її охоронною грамотою. Першим дізнався про це двоюрідний брат Володьки Лободи сліпий Костя, колишній танкіст. Він проводжав свою дружину Наталку на роботу, яка і помітила пропажу. Костя розлютився, бо цей собор був згадкою про його юність і дитинство, коли був ще зрячим. Про це сповістили Віруньці, адже вона була членом парткому. А оскільки собор був у підпорядкуванні Лободи, то довелось направитись до нього на прийом. У Лободи був хтось із начальства, у якого Володька намагався випитати ставлення до собору. А оскільки розмова велась в присутності гостя, то Лобода пообіцяв Віруньці розібратись. Жінка відчула нещирість у його голосі, це її насторожило. Обвівши поглядом кабінет, вона побачила за шафою табличку, прикриту паперами. Невдовзі Вірунька сиділа у приймальні секретаря обкому. IX Того дня всі жителі Зачіплянки були знервовані, бо кожного турбувала доля собору. До того ж, з'явились халтурники—реставратори, що колись брали споруду в риштовання, але робіт так і не вели. Біля собору зібрався цілий гурт людей, серед яких був учитель Хома Романович. Свого часу він побував в Магадані за те, що дуже запально розповідав своїм учням про долю собору. Після зруйнування Січі запорожці заснували в плавнях монастир, замість шабель взяли в руки книги. Але вирішили залишити по собі згадку — збудувати собор, який би нагадував про козацьку волю і непокору. Але будівничого не було, тоді викликався місцевий підліток, який через три дні зробив собор з очеретини. Розповідав, що саме таким йому собор приснився. Очеретяний макет сподобався козакам. Скликали раду і ухвалили будівництво. Тепер учитель нікому більше не переповідає історію споруди, хіба що найулюбленішому своєму учневі Миколі. Баглаєві. Вважає, що Микола — «юнак — чистий думками і непорочний діями. Колись він ще прославить нашу Зачіплянку, згадаєте моє слово...» Під час громадянської війни махновці вподобали великий дзвін і повезли його в Гуляйполе. Але по дорозі вози проломилися, і дзвін у плавнях шубовснув у воду. Сім днів гув, поки дістався дна. Старожили і досі показують місце, до потонув дзвін. І ось тепер вони з молодим поколінням зібрались біля собору. Старі бабусі приїхали здалеку до храму, бо до них дійшла чутка, що собор відкривають. А Шпачиха вирішила збирати підписи на захист собору. Микола Баглай нічого не говорив. Йому було несказанно приємно, що люди врешті-решт вирішили відстояти незалежність історичної споруди. X Володька Лобода зовсім не злякався Віруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящій інстанції. Цей покровитель ледве не позбавився посади через те, що його дружина охрестила дітей. Тому все, що стосувалось релігії, було йому ворожим. У вихідний день Володька вирішив поїхати на Скарбне відпочити, покупатись і провідати батька. З батьком він хотів порадитись з приводу свого одруження, бо хотілось мати успіхи не тільки на роботі, а й бути щасливим. Вважав, що йому слід бути ближче до народу, і поїхав автобусом. Протягом усієї поїздки за вікном можна було бачити собор. І виглядав цей собор таким красивим і величним, що Володька мимоволі задивлявся на нього. Особливість споруди — її розташування. Собор видно було з усіх боків на дуже велику відстань. На Скарбному було багато відпочиваючих. Володьку всі впізнавали, всі гукали до гурту. Він підсів до сім'ї воєнкома. Лободу пригостили, навіть коньяку запропонували. Але самі господарі не пили, і гість змушений був відмовитись. Син воєнкома недоброзичливо відгукнувся з приводу ставлення до собору і пішов до молоді разом з Миколою Баглаєм. Лобода нарешті із зіпсованим настроєм вирушив провідати батька. XI Будинок металургів розташувався у мальовничій місцевості, нагадував санаторій. Спека повиганяла пенсіонерів із задушливих приміщень у затінок. На території санаторію знаходилось підсобне господарство, і кожен бажаючий міг знайти собі роботу до душі. Володька привітався з директором, і той повів Лободу на огляд території, неначе перевіряючого. Через певний час прийшов і старий Лобода, але дізнавшись, що приїхав син, розлютився. Ізот Іванович привселюдно відмовився від сина, сказав, що сини загинули у війну, а Володька — не син, якщо віддав батька в богодільню. «Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!» — виніс вирок старий. Володька, зрозумівши, що це прокляття, швидко опинився за ворітьми. Але не батькового осуду злякався молодий Лобода, а того, що сцена відбулась в присутності свідків, і це могло завадити його авторитетові. XII Сім'я воєнкома поверталася з відпочинку. За кермом сидів син, молодий архітектор, міцний парубок. У цій місцевості всі хлопці — красені, всі дужі і міцні, не дивлячись на те, що дихають таким жахливим повітрям. Можливо, це тому, що предки цих юнаків — козаки. Колись, виряджаючи юнака у козацьке військо, на майдан до собору сходилась рідня, а козак обіцяв коханій дівчині привезти стільки шовку та стрічок, щоб вистачило від найвищої бані собору до землі. Збереглися козацькі звичаї на цій землі: гуртом проводжають кожного юнака в армію, а руку, як нареченому, хусткою перев'язують. Воєнком був родом з півночі Росії. Там теж було безліч соборів і монастирів. В одному з таких монастирів, у підземеллі, сидів закутий у ланцюги останній кошовий Калнишевський. Двадцять п'ять років заточення в нелюдських умовах не зламали лицаря. Він дожив до ста тринадцяти літ. У роки воєнкомової юності жила в молодих серцях руйнівна сила. Але воєнком не руйнував соловецьких храмів, поїхав навчатись в артилерійське училище. По—справжньому він зрозумів красу цих пам'яток архітектури на фронті, коли воював у цих козацьких краях. Тоді, надивившись фашистських руйнувань, наші воїни намагались врятувати будь—яку споруду, не кажучи вже про таку красу, як цей собор. Можливо тому, що по—новому відкрилась воєнкомові архітектурна довершеність собору, він і сина вивчив на архітектора. Батьки пишаються, що виростили небайдужу людину. Син живе в іншому місті. Коли приїздить у відпустку, їхня квартира стає осередком молоді. Недавно, відвідавши Карпати, син приїхав дуже схвильованим. Підчас дослідження дерев'яної архітектури на власні очі бачив, як учні і вчитель розбирали на дрова дерев'яну церкву. А коли приїхав до батьків, то і тутешні новини його не радують. Пригнічує юнака думка про загрозу знищення козацького собору. Батько пообіцяв, що піде до вищого начальства заступатися за собор. Один раз він вже рятував його у війну, піде рятувати і зараз. Син заспокоївся і почав вдивлятися в архітектуру свого міста, яке увібрало в себе і дух старовини, і ознаки сучасності. І хоча ця сучасність являє собою високі будники з безліччю однакових безликих квартир з низькими стелями, молодий архітектор любить своє місто, бо тут він ріс, тут його найкращі друзі, його батьки. XIII Табличка з'явилась на соборі так само раптово, як і зникла. Проте довелось—таки Лободі побувати у першого секретаря обкому на прийомі. Сам перший секретар розпочинав свій трудовий шлях на цьому ж металургійному. З війни повернувся генералом, потім працював секретарем сусідньої області, аж доки не перевели сюди. Спочатку спитав у Лободи про батька, потім розповів про те, що саме Ізот Лобода і Ягор Катратий врятували від переплавки в роки війни величезну скульптуру Титана — уособлення трудової доблесті металургів. А на пропозицію Володьки позбутися собору секретар відповів несподівано: «А всі ж ми козацькі діти». І все. Козацькі діти. Розумій, як хочеш... Собор — це витвір рук людських, це витвір мистецтва для всіх поколінь, який треба зберегти. А в хаті Ягора Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти заміж за Во-лодьку. Не хочеться Єльці єднати свою долю з нелюбом, та, мабуть, при-йдеться. Дільничний інспектор навідався недавно цікавитись пропискою та її життям. При появі Володьки з'явилась якась надія на краще, бо він намагався заспокоїти, все владнати. А після його від'їзду дядько Ягор продовжив розмову про заміжжя. Єльці було прикро, але виходу для себе вона не бачила. До того ж, Микола Баглай, який припав їй до серця, кудись від'їхав. А Єльці хотілося кохати, бути коханою. Для себе вона вбачала щось символічне у зустрічі зі стадом худоби, яку з далеких районів вели на бойню. Тварини «мовби зневажаючи на те, що їх жде, якось майже погірдно несуть на бойню, під молотки, свою круторогу волю, степове життя». XIV Вірунька дуже сумувала за заводськими гудками. Здавалось, що вони співали, коли одружились Вірунька та Іван Баглай. Любила вона. Зачіплянку за те, що шанували тут народні звичаї. На весіллі в молодої пари відгуляло півзаводу. На завершення батьків викупали в Дніпрі, щоб молодим краще жилось. А молоді і справді були щасливі. Хоч і гаряча натура в Івана Баглая, проте дружину свою він кохає, ніколи не кривдить, і дітей навчає шанувати матір. Коли Івана послали в Індію, вся Зачіплянка вийшла його проводжати. Оскільки стара Багл