Курсова робота
на тему:
Місце Гоголя в російській літературі
ЗМІСТ
ВСТУП... 3
1. Життєвий шлях і творчість Гоголя.. 5
1.1. Роки юнацтва та перші творчі спроби. 5
1.2. Становлення та творчість Гоголя-романтика. 7
1.3. Гоголь як сатирик і мораліст. 11
2. Значення творчості Гоголя та його місце в російській літеРатурі. 19
2.1. Вплив світогляду Гоголя на його творчість. 19
2.2. Значення творчості Гоголя для суспільства і літератури. 23
ВИСНОВКИ.. 30
Список використаних джерел.. 32
ВСТУП
Твори великого російського письменника Миколи Васильовича Гоголя – одного з основоположників критичного реалізму в російській літературі – давно і міцно увійшли до скарбниці багатонаціональної російської і прогресивної світової культури.
Гоголя називають найзагадковішою фігурою в російській літературі. Загадковістю відмічений перш за все його життєвий шлях, починаючи з перших його кроків.
Гоголь належить до найулюбленіших письменників нашого народу. Белінський писав про нього: «Гоголь – великий талант, геніальний поет і перший письменник сучасної Росії»[1]
.
Н.Г. Чернишевський, визначаючи значення Гоголя як «батька російської прозаїчної літератури», висловив його значення: «За Гоголем залишається заслуга, що він перший дав російській літературі рішуче прагнення до змісту, і притому прагнення в такому плідному напрямі, як критичний»[2]
. Разом з Пушкіним Гоголь поклав основу тій школі, з якою в російській літературі починається справжній розквіт реалізму.
4 березня 2002 р. виповнилося 150 років з дня смерті великого російського письменника Миколи Васильовича Гоголя.
За цей час, починаючи із статей В. Г. Белінського і аж до останніх робіт істориків літератури, про творчість Гоголя написано багато. І проте деякі важливі питання вивчення його творчості залишаються не цілком вивченими.
Основне питання вивчення творчості великого письменника, що дав широкі в своєму художньому блиску картини російського суспільного життя, – це питання про зв'язок його творчості з сучасною епохою.
Актуальність
обраної теми курсової роботи полягає в тому, що творчість Гоголя перш за все необхідно зрозуміти як своєрідне віддзеркалення певного історичного моменту в національному розвитку Росії. Саме дослідивши це питання, ми можемо зробити висновок про місце Гоголя в російській літературі.
Метою
роботи є обґрунтування причин та умов, які обумовили настільки суттєве значення творчості М.В. Гоголя та його місце в російській літературі.
Для досягнення мети було визначено наступні завдання
:
1. Прослідкувати становлення Гоголя як особистості та його перші творчі спроби;
2. Визначити особливості творчості Гоголя-романтика, Гоголя-сатирика і Гоголя-мораліста;
3. Проаналізувати вплив світогляду Гоголя на його творчість;
4. Визначити значення творчості Гоголя для суспільства і літератури.
Об’єкт
курсової роботи: місце Гоголя в російській літературі.
Предмет
роботи: творчість Гоголя.
Курсова робота складається з 34 сторінок, при її написанні було використано 26 літературних джерел. Основну літературну базу
роботи складають праці таких авторів як, безперечно, сам М.В. Гоголь, а також Анненков П.В., Антокольський П.Г., Белінський В.Г., Бочаров С.Г., Виноградов В.В., Герцен А.І., Калінін М.І., Манн Ю.В., Мазуркевич А., Поспєлова Г.Н., Соколова Б.В,, Труйся А., Чернишевського М.Г. та інших.
1. Життєвий шлях і творчість Гоголя
1.1. Роки юнацтва та перші творчі спроби
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 р. в селі Великі Сорочинці Полтавської губернії (нині Полтавської області). Його батько – В.А. Гоголь-Яновський був небагатим поміщиком, маловідомим автором декількох комедій, написаних на українській мові. Однак Гоголь надав творам свого батька настільки велике значення, що «по приїзду до Петербурга мав намір пристроїти їх і на столичній сцені»[3]
.
Точну дату народження Гоголя довгий час не знали – називалося то 19 березня 1809 р., то 20 березня 1810 р. Лише майже через сорок років після смерті письменника з публікації метричної виписки стало відомо, що він побачив світ 20 березня 1809 р. По новому стилю виходить – 1 квітня; це дало підставу Володимиру Набокову закінчити свою книгу про Гоголя ефектною фразою: «Те, що Гоголь народився 1 квітня, це правда». Фраза натякає на те, що все подальше життя Гоголя пройшло як би під знаком першоквітневої містифікації… Ну якщо і не все життя, то багато його подій...[4]
Сім'я, в якій ріс майбутній письменник, була рядовою поміщицькою сім'єю, родовитою, але не знатною, досить заможною, хоч і небагатою, такою, що має культурні і, зокрема, літературні запити, але що не відноситься до дворянської інтелігенції у власному сенсі.
Побутове середовище, що оточувало юного Гоголя, було консервативне, релігійне та патріархальне. Інтереси поміщицького господарства, в якому всі велику роль стали грати гроші, інтереси до чиновницької служби, що дає підмогу до кріпосницьких доходів, в ній, мабуть, панували неподільно.
На відміну від Грибоєдова і Пушкіна, Лермонтова і Герцена, які росли і виховувалися в Петербурзі або Москві, під безпосереднім враженням від тієї напруженої політичної боротьби, яка там відбувалася, а іноді навіть з прямою участю в ній (всі вони бували під арештом, троє з них бували в посиланнях), Гоголь двадцять років свого дитинства і юності провів у віддаленій українській провінції.
Дванадцятирічним хлопчиком Гоголь поступив в Ніжинську гімназію вищих наук, де вчився з 1821 по 1828 р. Там він, всупереч пануванню в школі того часу схоластики і консерватизму, виявив живу цікавість до літератури, живопису і театру і виявив в собі ваблення до мистецтва слова. Його цікавили тоді прогресивні ідеї, які поширювалися в гімназії одним з передових викладачів – М.Р. Білоусовим. Переслідуваний професор, на якого була заведена «справа про вільнодумність», знайшов в особі улюбленого учня гарячого свого прихильника.
У 1827 році, коли Пушкін написав свої «Станси», які містили повчання Миколі І, Гоголь, у письмі до свого дядька П.І. Косяровському, що написане в гімназії перед самим розбором «справи про вільнодумність», виразив свої суспільні прагнення з достатньою ясністю. «Ещё с самых времён прошлых, — писав він, — с самых лет почти непонимания я пламенел неугасимою ревностью сделать жизнь свою нужною для блага государства, я кипел принести хотя малейшую пользу… Я перебирал в уме все состояния, все должности в государстве и остановился на одном — на юстиции, Я видел, что здесь работы будет более всего, что здесь только я могу быть благодеянием, здесь только буду истинно полезен для человечества. Неправосудие, величайшее на свете несчастие, более всего разрывало моё сердце. Я поклялся ни одной минуты короткой жизни своей не утерять, не сделав блага»[5]
.
Слід відзначити, що в цьому ж листі до дядька Гоголь зв'язує свої давні «непогасні ревнощі» до «посади в державі» зі своїми гімназичними заняттями. Він пише, прямо услід за цитованими вище визнаннями, наступне: «Два года занимался я постоянно изучением прав других народов и естественных, как основных для всех, законов; теперь занимаюсь отечественными»[6]
.
В своїх перших творчих спробах, які до нас не дійшли, Гоголь віддавав перевагу побутовим комічним сюжетам. Такою була, несумнівно, його юнацька прозаїчна повість «Дещо про Ніжин або дуракам закон не писаний», яка поєднувала в собі комічне зображення ніжинських чиновно-дворянських обивателів, до яких юний автор відчував велику зневагу. Ця повість, напевне, була початком реалістичного напрямку в творчості Гоголя. Вона передувала більш пізній та зрілій задумці письменника – «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»[7]
.
Ще більше уваги приділяв Гоголь у гімназійні роки традиції дворянського сентименталізму, який очолювався Жуковським. Він написав тоді сентиментальну баладу «Дві рибки» і сентиментально-романтичну поему «Ганс Кюхельгартен». Вона створювалася скоріше за все в 1827 році і згодом стала першим друкованим твором починаючого письменника. «За своєю основною думкою ця поема Гоголя є оригінальним та доволі значимим твором, хоча зовні вона побудована та викладена не дуже вдало та повна запозичень з поем Пушкіна, Жуковського, Козлова та інших»[8]
.
1.2. Становлення та творчість Гоголя-романтика
Осмислюючи своє творче обдарування, Гоголь уважно придивляється до літературного життя столиці, до журналів та видань, до літературних діячів. Він поступово знайомиться с рядом письменників – з Сомоновим, Плетньовим, Жуковським, і, нарешті, в травні 1831 р. Навіть з Пушкіним.
В цих колах передували тоді інтереси до романтичної народності, в вчасності до казкових народних сюжетів. Гоголь сам приймається за створення романтичних повістей з українського народного життя. Вже на початку 1830 р. Він друкує першу з них, «Басаврюк» (він же – «Вечір напередодні Івана Купала») – в журналі Свіньїна «Вітчизняні записки».
В умовах самодержавного ладу прагнення Гоголя отримати юридичну освіту і в цій області зайнятися виконанням свого громадянського обов'язку, як і його спроба з тією ж метою викладати історію, не могли увінчатися успіхом. Справжнє задоволення він знайшов в письменницькій праці.
Вирішальну роль в такому повороті життєвого шляху Гоголя зіграв геніальний російський письменник А. С. Пушкін, що надихнув свого друга на створення двох збірок розповідей «Вечора на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) і що згодом високо оцінив твори письменника. Самі ці збірки мали гучний успіх, зробивши ім’я Гоголя відомим в літературних кругах.
В романтичних сюжетах Гоголя відобразився розвиток народної самосвідомості, процес звільнення народу від пережитків двовірства. Насправді цей процес був, звичайно, набагато складнішим і тривалішим. Але своєрідність його віддзеркалення в «Вечорах» добре показує, наскільки для Гоголя, на відміну від Жуковського, важливі і дороги були самі люди, сам народ, а не його містичне марновірство як таке.
Комічні образи «Вечорів» лише доповнюють їх основні, романтичні образи. У своєму образному цілому «Вечора на хуторі» виражають ідеальні уявлення Гоголя про народне життя, про його старину, але не розкривають скільки-небудь помітно її типових обставин. Низовинна реальність кріпосницьких відносин української садиби і села, звичайно, суперечила б цим ідеалам, цим романтичним уявленням письменника.
Романтика Гоголя виявляється в самому ході події його повістей, особливо в тих щасливих розв'язках деяких його сюжетів, коли молодь всупереч обставинам дуже легко досягає перемоги в своєму прагненні до щастя.
Подібно тому як Пушкін в романтичний період зображав в особі черкесів і циганів «вольний», «дивний народ» поза соціальними суперечностями його життя, так само тепер свій «дивний» народ зображає і романтик Гоголь в образах українських селян. Подібно до Пушкіна, він по-своєму бореться з «неволею задушливих міст» свого часу, протиставляючи їй романтично-вольне народне життя.
Проте і в своєму романтичному змісті гоголівські «Вечора» мають безперечне пізнавальне значення. Та сторона, яка так перебільшено зображена в деяких з них, все ж таки існувала в народному житті навіть за часів кріпацтва. Не дивлячись на всі труднощі, народ не вироджувався морально, не «почив духовно навіки», він створював пісні, не тільки «подібні стогону», але і такі, в яких виражалися завзятість і розмах його життя, його прагнення на щастя і волі, – застава того, що він ще «прокинеться, сповнений сил». Прекрасним підтвердженням цьому служать українські народні пісні, такі численні, такі багаті образністю, такі повні, у більшій своїй частині сповнені оптимізму і бадьорості, глибини і широти поетичних переживань[9]
.
Цю важливу сторону народного життя і відобразив Гоголь романтично в своїх ранніх повістях, затьмаривши при цьому другорядних вигадників подібних повістей і декілька передбачивши у пресі Пушкіна з його казками. Більшою мірою це відноситься, звичайно, до повістей пізнішім по хронології своїх сюжетів, що зображують Україну другої половини XVIII ст. і початку ХІХ ст. Саме їх, поза сумнівом, і мав на увазі Пушкін, коли писав потім в першій книжці «Сучасника»: «Читатели наши, конечно, помнят впечатление, произведённое над ними появлением «Вечеров на хуторе»: все обрадовались этому живому описанию племени, поющего и пляшущего, этим свежим картинам малороссийской природы, этой весёлости, простодушной и вместе лукавой»[10]
.
Великий російський критик В.Г. Белінський також відзначив переважно світлу романтичну сторону «Вечорів». «Это были, — писав він, — поэтические очерки Малороссии, очерки, полные жизни и очарования. Всё, что может иметь природа прекрасного, сельская жизнь простолюдинов обольстительного, всё, что народ может иметь оригинального, типического, всё это радужными цветами блестит в этих первых поэтических грёзах г. Гоголя»[11]
.
Дві наступні збірки – «Арабески» і «Миргород» (1835) – дали підставу Белінському виявити в Гоголя прекрасний талант, незвичайний, сильний і високий, віднести його твори до найвидатніших явищ в нашій літературі, вже тоді на повний голос оголосити Гоголя поетом у високому ступені, «главою літератури, главою поетів», що ставав на місце, залишене Пушкіним.
Почавши, за визначенням Белінського, поетичний терен Гоголя його живописні «Вечори» були породженням легкої, світлої юнацької фантазії, в них звучали веселі пісні на бенкеті ще незвіданого життя, сяяли «образи світлі, як травнева ніч його Малоросії, радісні, як звучний сміх його Оксани, пустотливі, як затії невгомонних парубків, товаришів молодецького Льовка, задумливі, як ясноока панна-утоплениця, добродушно-глузливі, як вічно весела юність»[12]
.
Але наступні твори Гоголя дали всі підстави для висновку Белінського про те, що цей великий поет і художник відрізняється від усіх «оповідачів» (Белінський не включав в цей ряд Пушкіна, який вже здійснив круг своєї художньої діяльності), що нікого не можна назвати поетом з більшою упевненістю і нітрохи не замислюючись, як Гоголя, що він вже давно дивиться на життя поглядом глибоким, пронизливим і сумно-важливим[13]
.
Белінський науково обґрунтовано, справедливо і переконливо розкрив характер, визначив головні риси повістей Гоголя – простоту вигадки, народність, довершену істину життя, оригінальність і комічне одушевлення, завжди переможне глибоке відчуттям смутку, навіяним життям, дійсністю.
Цикл повістей «Миргород» і повісті «Шинель», «Портрет», що стали зразками істинно поетичного епосу, вже сучасна Гоголю і подальша прогресивна літературна критика по соціальному значенню, естетичному втіленню законно поставила в один ряд з вершинними його творами – «Ревізором» і «Мертвими душами».
1.3. Гоголь як сатирик і мораліст
Так само, як реалістична повість сатиричного напряму першим дійсним представником своїм мала Гоголя, реалістичний роман викривального характеру починається з «Мертвих душ».
Після геніальних творінь Пушкіна і Лермонтова особливо нестерпною була наводнення літератури сірою і каламутною посередністю, яка, за влучною характеристикою Белінського, опановувала і романом, і повістю, і театром, випускала довгу фалангу виродків і недоносків, зображала примари, шарлатанила історією і переказами, розтягуючи їх на довгі томи нудних небилиць, перебиваючись старим дрантям уявно патріотичних і уявно народних ідей, видаючи за народність грязь патріархальщини, за патріотизм – сало і галушки, за гумор і дотепність – карикатури ідіотів, перекладаючи російською мовою і російською сценою сміття і щебінь із заднього двору західноєвропейської літератури[14]
. У різкому контрасті на цьому фоні зображає Белінський велике явище – перший том роману, не випадково названий поемою, – «Мертві душі»:
«И вдруг, среди этого торжества мелочности, посредственности, ничтожества, бездарности, среди этих пустоцветов и дождевых пузырей литературных, среди этих ребяческих затей, детских мыслей, ложных чувств, фарисейского патриотизма, притворной народности, — вдруг, словно освежительный блеск молния среди томительной и тлетворной духоты и засухи, является творение чисто русское, национальное, выхначенное из тайника народной жизни, столько же истинное, сколько и патриотическое, беспощадно сдергивающее покров с действительности и дышащее страстною, нервистою, кровною любовью к плодовитому зерну русской жизни...»[15]
.
Після видання першого тому «Мертвих душ» (1842 р.) Гоголь цілком віддався роботі над другим, початим ще до закінчення першого. Мало не кожна сторінка давалася йому з величезною напругою: все написане здавалося Гоголю недосконалим, не відповідним задуму. І влітку 1845 р. в стані тяжкої душевної кризи він спалив майже завершений рукопис.
Не у перший раз. Гоголь так розправлявся з двома творами: ще в гімназії він знищив повість «Брати Твердиславичи» (або «Твердиславичи»), яка не сподобалася товарищам, потім в 1841 р. кинув у вогонь трагедію із запорізької історії «За поголений вус». Рукопис другого тому поеми Гоголь знищив з міцним напрямом написати щось краще, досконаліше: «Не оживе, аще не помре, - переказував він фразу апостола Павла[16]
.
Тим часом, відсунувши на якийсь час роботу над поемою, Гоголь видає в 1847 р. цикл статей у формі листів – «Вибрані місця з листування з друзями», де він спробував пояснити, чому дотепер не написав другий том «Мертвих душ».
У той же час «Вибрані місця» були як би своєрідною компенсацією – тут Гоголь переходив до прямого, публіцистичного виразу своїх ідей. І перш за все він продовжував розробляти основну проблему – відродження людини, яка припускала приборкання гордості розуму, подолання пихатості, виховання і самовиховання на початках християнської етики. Разом з тим Гоголь навіть не піднімав питання про необхідність соціальних реформ – і це в той час, коли найсуттєвішою потребою Росії була відміна кріпацтва.
Вищий прояв народності в сучасних Гоголю конкретно-історичних умовах полягало в соціальній загостреності змісту і загальнонаціональному, типовому для всіх народів Росії значенні. У «Мертвих душах» письменник повністю відмовився від замкнутості в рамках етнографічних, у вузькому крузі українського «елементу», і виступив російським національним поетом, відбиваючи соціальне життя багатонаціональної Русі.
Дійсна народність поеми Гоголя відчувається, по вислову Белінського «и в юморе, и в иронии, и в выражении автора, и в размашистой силе чувств, и в лиризме отступлений, и в пафосе всей поэмы, и в характерах действующих лиц. от Чичикова до Селифана и «подлеца чубарого» включительно, — в Петрушке, носившем с собою свой особенный воздух, и в будочнике, которого при фонарном свете, впросонках, казнил на ногте зверя и снос; заснул»[17]
.
На щире, гаряче переконання великого критика, «Мертві душі» стоять найвище всього, що було тоді в російській літературі, тому що глибина живої суспільної ідеї нерозривна поєднувалася в них з нескінченою художністю образів, і цей роман-поема є твором настільки народним, наскільки і високохудожнє.
«Если представить себе историю русской культуры и самосознания протяженной в пространстве, спроецированной наподобие географической карты, то «Мертвые души» окажутся на ней чем-то вроде людной узловой станции, недалеко от ярмарки, в скрещении многих железнодорожных и других путей, связанных и с прошлым и с будущим русской культуры. Прошлое — великая книга Радищева, будущее — «У! какая сверкающая, чудная, незнакомая земле даль! Русь!». Вот почему силовое поле «Мертвых душ» намного превышает несколько сот страниц книжного текста. Оно охватывает весь русский девятнадцатый век токами высокого напряжения»[18]
.
Белінський тоді ж назвав Гоголя великим талантом, геніальним поетом і першим письменником сучасної Росії.
Опублікована і поставлена на сцені в 1836 році комедія «Ревізор», виданий через шість років перший том роману-поеми «Мертві душі» (1842), як і видані в тому ж році повісті «Портрет» і «Шинель», міцно затвердили Гоголя в його історичній ролі основоположника сатиричного напряму в російській літературі. Таке визнання міцно закріпилося і одержало подальше свій розвиток на другому, революційно-демократичному, етапі визвольного руху в Росії. М.Г. Чернишевський, з присутньою в нього переконаністю і науковою обґрунтованістю, громадянською правотою і ідейно-естетичною проникливістю називав Гоголя без жодного порівняння найбільшим з російських письменників по значенню, батьком російської прозаїчної літератури, батьком нашого роману, одним з благородних синів своєї країни, заслуги якого перед батьківщиною безсмертні[19]
.
«Наш безсмертний Гоголь»[20]
, — говорив про нього Шевченко.
Гоголь був повний любові до людей праці і гордості за великий російський народ. «Народ наш розумний», — із захопленням говорив Гоголь. У народі він бачив прагнення до власної поезії. Особливо цінував Гоголь народні пісні, що відображають життя і характер, ідеали, мрії і сподівання трудового народу.
У «Петербурзьких записках 1836 року» він із захопленням відзначав, що російська людина трудиться під пісню: «По Волге, от верховья до моря, на всей веренице влекущихся барок заливаются бурлацкие песни. Под песни рубятся из сосновых бревен избы по всей Руси. Под песни мечутся из рук в руки кирпичи и, как грибы, вырастают города»[21]
. Піснями дзвенить і Україна. Пісня — «это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажающая всю жизнь народа»[22]
, — писав він в статті «Про малоросійські пісні».
Гордість викликала в Гоголя і завжди властиву народу-трудівнику життєрадісність, якою пройняті пісні народні. Захоплено писав він про трудовий народ з колиски знайомого йому рідного краю.
Гоголь пристрасно любив російську незвичайну мову, бо ця мова безмежна і може, живою, як життя, збагачуватися щохвилини, маючи можливість сходити до найвищої висоти і опускатися до простоти, відчутної дотику кожної людини, — мова, яка сама по собі вже поет[23]
.
Великого Пушкіна, в геніальних творіннях якого витає «російський дух», Гоголь називав російським національним поетом, в якому полягало все багатство, сила і гнучкість нашої мови. Гоголь стверджував, що Пушкін є явище надзвичайне – в ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відобразилися в такій же чистоті, в такій очищеній красі, в якій відображається ландшафт на опуклій поверхні скла[24]
.
Гоголь – гідний наступник Пушкіна. Російське життя, «російський дух» пронизують і заповнюють всі геніальні твори. «Не будут живы мои образы, – писав він А.О.Смирновій в 1847 р., – если я не сострою их из нашего материала, из нашей Земли, так что всяк почувствует, что это из его же тела взято»[25]
. В іншому письмі до Данилевских, він продовжує развивати цю думку: «Моя поэма, может быть, очень и очень полезная вещь, потому что никакая проповедь не в так действовать, как ряд живых примеров, взятых из той же земли, из того же тела, из которого и мы…»[26]
.
Черпаючи творчі сили в цій російській людині, в народі-трудівнику, волелюбному і мужньому, Гоголь з щирою любов'ю зображав риси, властиві істинним синам такого народу.
Найважливіша з цих рис – вірність своїй вітчизні, велика дружба її захисників, вічне товариство. «Нет уз святее товарищества!»[27]
– вигукує народний герой Тарас Бульба. Але горе зрадникам! Зради не прощає російська людина! Син волелюбного народу Тарас Бульба нещадно судить сина-зрадника. Вірячи в сили, в майбутнє російського народу, великий письменник патріот вустами героя свого твору пророчо віщав: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая пересилила бы русскую силу!»[28]
.
А яка сила, яка непокірність і віра в майбутнє втілена в знаменитому гоголівському образі нестримно летючої російської трійки, яку однією сокирою та долотом спорядив і зібрав ярославський розторопний мужик. Глибоким алегоричним сенсом наповнений поетичний образ Русі, яка як жвава трійка мчить, а все відстає і залишається позаду, і дають їй дорогу інші народи й держави[29]
.
У безсмертних творіннях Гоголя звучить і нині могутній голос великого сина російського народу, геніального письменника-патріота: «Пусть же стоит на вечные времена Русская земля и будет ей вечная честь!.. Пусть же пропадут все враги, и ликует вечные веки Русская земля!.. Пусть же славится, пусть же цветет вечно, пусть же красуется вечно любимая Русская земля!..»[30]
.
Вірячи в прогрес батьківщини, в творчі сили народу, Гоголь був переконаний, що Європа приїде до нас не за покупкою прядива…
У 1829 р. двадцятирічний Гоголь зробив першу поїздку за кордон. Свої враження від цієї поїздки він записав так: «…Еду вовсе не за тем, чтобы наслаждаться чужими краями, чтоб натерпеться, точно как бы предчувствовал, что узнаю цену России только вне России, и добуду любовь к ней вдали от нее»[31]
.
Побачивши буржуазну Європу зсередини, Гоголь став її гнівним викривником. Їдко висміяв він тодішній англійський друк фантастичним рекламуванням капіталістичних підприємств.
Ненавидів він і прийшлих німців-колоністів, що намагалися під заступництвом самодержавства нахабно господарювати, грубо зневажати людські права і принижувати людську гідність трудівників Росії.
Він нещадно висміяв дворянську систему виховання, засновану на наслідуванні моді «джонсів» і «коків» і раболіпстві перед титулованими «гувернерами» буржуазного Заходу[32]
.
На чужині, споглядаючи Русь здалеку, Гоголь знов і знов заявляє в листах про свою полум'яну любов до батьківщини. У леть прикритому полемічному тоні він відповідав 30 березня 1837 р. Погодіну: «Или я не люблю нашей неизмеримой, нашей родной русской земли? Я живу около года в чужой земле, вижу прекрасна, небеса, мир, богатый искусствами и человеком. Но разве перо мое принялось описывать предметы, могущие поразить всякого?.. Непреодолимою цепью прикован я к своему, и наш бедный, неярккий мир, наши курные избы, обнаженные пространства предпочел я лучшим небесам, приветливее глядевшим на меня. И я ли после этого могу не любить своей отчизны?»[33]
. Він завжди з гордістю говорив про тих, кому Росія – батьківщина, чия душа здатна зрозуміти російські пісні і російський дух, і не «выносить надменную гордость безмозглого класса»[34]
– поміщиків, чиновників, аристократії.
Отже, твори Гоголя відрізняються не тільки глибиною і значністю свого ідейного змісту, що відобразив своєрідний період в історії російського суспільства, але і відповідною цьому змісту художньою формою, яка у всіх своїх основних особливостях виявляє виняткову творчу продуманість, вишуканість і закінченість.
Спираючись на кращі творчі досягнення російських письменників-реалістів першої третині XIX ст., Гоголь, виходячи з особливостей свого світогляду, відобразив нові сторони і особливості російського суспільного життя і створив нові, оригінальні принципи художнього зображення, перевершуючи тут у багатьох відношеннях своїх попередників[35]
.
2. Значення творчості Гоголя та його місце в російській літеРатурі
2.1. Вплив світогляду Гоголя на його творчість
Складний і суперечливий був процес формування світогляду Гоголя. Юнацькі волелюбні віяння з часом набули зрілого сатиричного устремління великого і яскравого таланту. Однак, стикнувшись з тупою стіною царської бюрократії, Гоголь, не володіючи стійким світоглядом, не зміг витримати натиску чужих його покликанню і таланту, ворожих людству сил гніту і реакції. Душевна депресія почалася ще з часів першої постановки на сцені «Ревізора», за примусом «угодників» перед владою, перетвореною з гострої соціальної комедії в плоский водевіль, та все ж вона викликала цькування письменника прибічниками самодержавства, і розрослася за кордоном, у відриві від рідного народу, справді в своєрідну «духовну драму».
У останній період свого життя Гоголь впав в містицизм, в його світогляді посилилися реакційні елементи. В розпал цієї драми Гоголь видав «Вибрані місця з листування з друзями» (1847), у яких відобразилося падіння письменника, що поставив себе, по влучному виразу В.Г. Белінського, над безоднею. У фіналі ж драми, духовно отруєний і фізично розбитий, за декілька днів до смерті (помер Н. В. Гоголь 21 лютого 1862 р.) він спалив рукопис другого тому роману «Мертві душі». Страшна дійсність сучасної йому реакційно-кріпосницької епохи зломила його[36]
.
Смерть Гоголя викликала глибоке потрясіння в російському суспільстві. Безліч людей йшло за його труною від університетської церкви, де відбулося відспівування, до місця поховання в Свято-Даніловому монастирі (у 1931 р. останки письменника перезахоронювали на Новодевічьому кладовищі). «Не доказавши свого слова, викрадена смертю людина... яка була останньою сучасною світлою крапкою на нашому сумному небі...» – писав Іван Аксаков в некролозі, опублікованому в «Московській збірці»[37]
.
А століття потому Володимир Набоков так оцінив значення Гоголя: «Проза Гоголя щонайменше чотиривимірна. Його можна порівняти з його сучасником математиком Лобачевским, який висадив Евклідів світ і відкрив сто років тому багато теорій, пізніше розроблених Ейнштейном»[38]
.
Драматизм такого фіналу життєвого і творчого шляху Гоголя має глибоке соціально-історичне коріння. Його витоки криються в світоглядних суперечностях, причини мають класовий характер. Пристрасно люблячи свою батьківщину, але знаходячись тривалий час подаль від неї, відірваний від передових її людей, не вільний від ідеалістичного погляду на суспільство, що роздирається класовим антагонізмом, Гоголь намагався примирити непримиренне. Прагнучи вказати російському суспільству шлях до морального оновлення, підняти його до естетичного ідеалу, Гоголь розумів, що він жив, кажучи його ж словами, в «такое время, когда нельзя иначе устремить общество или даже асе поколенье к прекрасному, пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости...»[39]
.
Але, визнаючи, що загальні розмови про високе і прекрасне виявляться порожніми, нездійсненими, якщо не показати при цьому шляхів і доріг до нього, він шукав вихід не для пригноблюваних, а для всякого, марно намагаючись об'єднати на шляхах до нього вічно ворогуючі соціальні сили, звести в одну площину протилежні полюси антагоністичних класів.
Викриваючи винуватців соціального зла, як породження «справжньої мерзоти», Гоголь в той же час намагався зберегти
Класову оцінку цьому явищу з позицій марксистсько-ленінського вчення дав в радянську епоху М. І. Калінін. Він говорив: «Вспомните Гоголя: как он клеймил крепостное помещичье общество! Вряд ли найдется в мире человек, который сумел бы представить в столь неприглядном виде общество, в котором он жил»[40]
.
У знаменитому, як називав його В. І. Ленін, «Листі до Гоголя» В. Г. Белінський пристрасно і переконано виступив з позиції основ революційно-демократичної естетики і літературної критики. Лист Белінського до Гоголя, що вперше дав соціально мотивовану, науково осмислену оцінку помилок письменника, що найбільш виявилися в його «Вибраних місцях з переписки з друзями», виражав настрій кріпосних селян, обурення народних мас залишками кріпосницького гніту, гидкого породження феодального ладу.
З тією ж гостротою класової позиції услід за Белінським говорив «про падіння Гоголя» А. І. Герцен: «От православного смиренномудрия, от самоотречения, растворившего личность человека в личности князя, до обожания самодержца один только шаг»[41]
.
Даючи історично об'єктивну оцінку творчості Гоголя Герцен показав його еволюцію в розкрив її причини. Гоголь, не будучи вихідцем з народу по своєму походженню, був їм за своїми смаками і по складу розуму. Він співчував народному життю, а не придворному. Від зображення простодушних граціозних образів з народу письменник з часом переходив до зображення двох його самих заклятих ворогів – чиновників і поміщиків. «Никто и никогда до него, — говорить Герцен, — не написал такого полного курса патологической анатомия русского чиновника. Смеясь, он безжалостно проникает в самые сокровенне. уголки этой нечистой, зловредной души. Комедия Гоголя «Ревизор», его роман «Мертвые души» — это страшная исповедь современной России... После «Ревизора» Гоголь обратился к поместному дворянству и вытащил на белый свет это неведомое племя, державшееся за кулисами, вдалеке от дорог и больших городов, схоронившееся в деревенской глуши, — эту Россию дворянчиков которые втихомолку, уйдя с головой в свое хозяйство, таят развращенность более глубокую, чем западная. Благодаря Гоголю видим их, наконец, за порогом их палат, их господских, барских домов; они проходят перед нами без масок, без прикрас, пьяницы и обжоры, угодливые невольники власти и безжалостные тираны своих рабов, пьющие жизнь и кровь народа с той же естественностью и простодушием, с каким ребенок сосет грудь своей матери»[42]
.
У тих жорстоких історичних умовах можливо було або мужньо «бігти назустріч своїй загибелі, як Лермонтов», або «прилаштовуватися, як це зробив внаслідок Гоголь». Таким чином, визнаний і прийнятий прогресивною частиною суспільства, за словами Герцена, кумир російських читачів миттєво порушив до себе їх якнайглибше презирство своєю раболіпною брошурою[43]
.
Гаряче люблячи Гоголя за все краще, що віддав він справі суспільного прогресу, щиро нагадуючи, що «давно вже не було в світі письменника, який був би настільки важливий для свого народу, як Гоголь для Росії», М. Г. Чернишевський глибоко замислювався сам і закликав задуматися і своїх сучасників, і майбутні покоління, чи повинна ця пляма в творчості Гоголя клеймити його як людину, що свідомо пішла за відступництво.
Аналізуючи суспільні умови і враховуючи якості особи письменника, Чернишевський прагне зрозуміти, яким чином дійшов Гоголь до свого фінішу. Для великого критика-ученого було досить ясно, що не суб'єктивні чинники стали головною причиною падіння таланту, а що можна тільки з його життя в певному соціальному оточенні зрозуміти, «яким чином дійшов він, зовсім не по своїй волі, до дивних помилок, які здавалися йому істиною...»[44]
.
Привабливою була особа Гоголя. Письменник був наділений натурою кипучою, полум'яною. «Хто нездатний розуміти, що таке пристрасна натура, той ніколи не зрозуміє Гоголя»[45]
.
У своїх, обумовлених суспільним середовищем і особистими якостями захопленнях і помилках натура Гоголя залишалася, «чиста, піднесена і симпатична. Гоголь був одарений орлиним прагненням до невимірної висоти: йому все здавалося мало і низько, чого досягав він або створював»[46]
.
Якими б не були його помилки в останній період життя, Гоголь ніколи не був відступником від прагнень, що вселили йому «Ревізора». Багатоскладовий, був характер Гоголя, в якому відбивану в ранніх творах веселість вже з дитячих років було затьмарено смутком, а під кінець життя витіснилось меланхолією і піддалося затьмаренню розуму, - але, «як би то ні було, а великого розуму і високої натури людиною був той, хто перший представив нас нам в справжньому нашому вигляді, хто перший навчив нас знати наші недоліки. І що б наприкінці не зробило з цієї великої людини життя, не він був винен в тому. І якщо чим збентежив нас він, все це мене, а безсмертні залишаться заслуги його»[47]
.
2.2. Значення творчості Гоголя для суспільства і літератури
У 30-і роки XIX ст. у російському суспільному житті і літературі відбувалися глибокі і знаменні зрушення. Те, що було ще неясно, не достатньо помітно в попередній період, тепер проступило назовні і вже могло знайти своє віддзеркалення в художніх образах. Це було соціальне розкладання і соціальний занепад російського кріпосницького дворянства і царського чиновництва. І для творчого віддзеркалення цих процесів вже складалися в російській літературі нові, демократичні по своєму характеру художні форми, почала швидко розвиватися побутова реалістична проза.
Проте творче віддзеркалення тих глибоких зрушень, які стали помітніше виявлятися в житті російського чиновно-дворянського суспільства, починаючи з 30-х років, ті нові особливості чиновно-дворянського життя, які витікали з цих зрушень, – віддзеркалення всього цього довелося здійснити в основному вже не Пушкіну і не Лермонтову – видатним митцям того періоду. Для цього потрібен був письменник з іншими поглядами на життя.
Таким письменником і став М. В. Гоголь. Гідно оцінюючи роль і місце Гоголя в історії російської літератури, А. І. Герцен підкреслював, що Гоголь «прищепив свій напрям і навіть свою манеру цілому поколінню»[48]
. Це підтверджував і Чернишевський: «Теперішні обдаровані письменники походять від Гоголя»[49]
.
І дійсно, як відмітив Д. І. Пісарьов, «під впливом Гоголя сформувалися Тургенєв, Пісемський, Некрасов, Островський, Достоєвській; так, крім того, твори Гоголя дали рішучий поштовх нашій реальній критиці». Це підтверджується і відомим визнанням Достоєвського: «Всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі»[50]
.
Своїми повістями з народного життя Гоголь зробив внесок не в національну культуру Шишкова і Загоськіна, а в національну культуру Радищева і Пушкіна. Оцінені так високо Пушкіним і Белінським, «Вечори» і надалі зберегли своє значення. У другій половині XIX в. з них були узяті сюжети для багатьох видатних національних російських опер М.А. Римського-Корсакова, П.І. Чайковського, М.П. Мусоргського. Разом з їх геніальною музикою образи «Вечорів» міцно увійшли до естетичного спадку російського і українського народів.
Повісті Гоголя – це справді знаменне явище в російській літературі, були зрілим плодом нового великого письменника російського, нового великого таланту. «Старосвітські поміщики» і «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», по характеристиці Белінського, чудові твори, які так добре визріли в душі, що могли відразу з'явитися у всій визначеності своєї ідеї, у всій повноті свого художнього життя. Такою ж глибиною, зрілістю художнього різця відрізняється повість «Шинель». Сміливе звернення Гоголя до зображення соціальних низів і критики миколаївської дійсності гаряче вітав Белінський ще до появи цієї повести.
Істинно народний «Тарас Бульба» – романтичний епізод з великої епопеї життя цілого народу. Це один з кращих творів Гоголя. Марно намагаючись виразити свої романтично-історичні інтереси в наукових творах й університетських лекціях, Гоголь знайшов для них блискучий вираз в художній творчості. Відвернуті і розтягнуті епопеї епохи класицизму, на чолі з «Россиядой» Хераскова, не увійшли до класичної російської літератури. Не увійшли до неї і декілька менш відвернутих героїчних поем Рилєєва, Кюхельбекера і А.Одоєвського. Але в неї міцно увійшла жива і вільна героїчна повість Гоголя, що спирається на традиції усної народної творчості і є разом з тим цілком оригінальним створенням видатного таланту[51]
.
Головна таємниця Гоголя пов'язана з його творами. І зокрема, з тією зміною, яку протягом півтора століть зазнала його літературна репутація. Гоголь завоював літературне визнання буквально з першої книги (якщо не рахувати «Ганца Кюхельгартена», авторство якого для сучасників залишилося таємницею). Але була в цьому визнанні деяка неповнота, збитковість: вважали, що значення письменника обмежене лише межами Росії. «Гоголь, при всій невід'ємній величності його таланту, не має рішуче ніякого значення у всесвітньо-історичній літературі», - писав в 1842 р. Белінський. Так думали і говорили люди самих різних суспільних і художніх поглядів: «Для іноземця, який не в змозі тріпотіти від художньої майстерності автора, вся краса зникає за недоліком життя ціннішого і більш загальнозрозумілого»[52]
; «Зі всім своїм величезним талантом Гоголь ніколи не буде такий близький і споріднений, такий зрозумілий Європі, тому що його типи чисто росіяни, тоді як тургенівські типи – загальнолюдські...»[53]
; «Іноземці... Гоголя не розуміють – настільки він нерозривно пов'язаний саме з цими незрозумілими європейцю «страхітливими непорядками нашими»[54]
.
Проте автор останнього вислову не помітив, що якраз в цей час здійснювалася дивовижна зміна: Гоголь поступово займав все більш видне місце в світовій культурі. У 1909 р. під час святкування сторіччя з дня народження Гоголя французький письменник і історик літератури академік Ежен Мелькіор де Вогюе сказав: «Гоголь вклав в свої чисто національні картини таке широке, таке глибоке знання людини, що ці місцеві образи примушують битися серця всюди, де тільки є люди»[55]
. Виявилось, всупереч прогнозам, що іноземці «в змозі тріпотіти від художньої майстерності автора», хоча його творчість обмежена не тільки матеріалом російського життя, але і її головним чином нижчими сферами або, по виразу самого Гоголя, нижчими «рядами».
І тут виявляється ще один парадокс гоголівської творчості. Увага художника майже цілком прикута до звичайного і повсякденного – до «дрязгу життя», як він говорив. Але «що таке майже кожна з його повістей? Смішна комедія, яка починається дурощами, продовжується дурощами і закінчується сльозами і яка, нарешті, називається життям», - писав Белінський[56]
. Фабула гоголівського твору свідомо анекдотична. Наприклад, в повісті «Коляска» поміщик Чертокуцький, запросивши гостей оглянути його модну коляску, якої насправді у нього не було, сховався в свою стару коляску, де його з ганьбою і виявили. У комедії «Одруження» жених Подколесин постійно роздумував, яка наречена краще і чи варто взагалі одружуватися. Він не знайшов нічого кращого, як перед самим вінцем виплигнути у вікно і вбігти. У іншій комедії – «Гравці» – один картковий шулер, Іхарєв, намірився обдурити інших, але був ними обдурений і після цього став скаржитися. Деколи анекдотичні події набувають ще і фантастичного колориту, як в повісті «Ніс», що розповідає про втечу і повернення на місце носа майора Ковальова. Майже всі герої Гоголя – люди дрібні, приземлені, вульгарні. «Пошлість вульгарної людини» – так, за словами письменника, визначив точку його зору Пушкін[57]
.
У кращих творах Гоголь вперше в історії російської літератури з такою силою реалістичної, соціальної сатири намалював нещадно викриваючу картину життя і побуту поміщиків і чиновників в кріпосній Росії, показав гнилість саме державно-кріпосницького ладу, виступив в захист інтересів пригноблюваного народу, в гострому сатиричному світлі зображаючи світ насильства, вульгарності і обману.
У своїй творчості, особливо реалістичній, Гоголь не виявляв ідейних коливань і не підпадав під впливи із сторони. Навпаки, в своєму розумінні життя він був принциповий і послідовний до кінця.
Таку ж принциповість і послідовність Гоголь проявив і в своїй творчості, у вирішенні власне художніх завдань. Не будучи талановитим мислителем, він був геніальним художником. Він володів винятковою здатністю образного мислення. І зображаючи життя у світлі своїх ідеалів, створюючи поетичні образи на основі своїх ідейних задумів, він створював для цього такі творчі форми, які цілком відповідали змісту його творів, досконало передавали його характерні особливості[58]
.
У цьому сенсі Гоголь виступив в історії російської літератури як творець нового поетичного стилю. Спираючись тут на кращі творчі зразки російської літератури, а також на творчість ряду другорядних письменників українського походження, що увійшли, подібно йому, в російську літературу (В. Г. Наріжний, А. Ф. Квітко-Основ’яненко та ін.), він не мав все ж таки в цьому відношенні прямих і безпосередніх попередників. Він творчо мислив дуже сміливо, активно і самостійно. Він сказав нове слово у області російської літератури і зайняв своє особливе і видатне місце в розвитку російської національної художньої культури.
Всі основні особливості гоголівського стилю – особливості жанру, композиції, поетичної мови його творів – витікають з того ідейного завдання, яке ці твори здійснюють.
«Чесний син своєї землі», який «писав не те, що було легше для його таланту, а добивався писати те, що вважав корисним для своєї вітчизни» – таким і залишився образ геніального сина російського народу в очах поколінь, в представленні прогресивного людства[59]
.
Наш народ дбайливо зберігає і глибоко вивчає, ретельно розробляє, науково осмислює і творчо сприймає все те із спадщини Гоголя, що не відійшло в минуле, що залишилося безсмертним.
Працюючи над мовою своїх художніх творів, переважно реалістичних, Гоголь брав дуже велику участь в оформленні, збагаченні, розвитку російської загальнонаціональної літературної мови на новому історичному етапі його розвитку. Він брав активну участь в боротьбі передової літературної громадськості свого часу проти жаргонів правлячих реакційних кругів, жаргонів, які, як указував І.В. Сталін, позбавлені якої-небудь мовної самостійності і приречені на животіння[60]
.
Величезне значення Гоголя для передових шарів російського суспільства полягало в тому, що своїми творами він дав йому можливість усвідомити всю помилковість і ілюзорність тієї багатозначності, якої зовні було пройняте життя пануючих шарів самодержавно-кріпосницької Росії, тієї багатозначності, яка спиралася на всю систему класових привілеїв дворянства і вищого чиновництва, виражала її, служила одним із засобів одурманення і пригноблення народних мас і в той же час вже давно не мала для себе реальної підстави, а в гоголівські часи, вже тільки прикривала собою занепад і розкладання, охоплюючи ці пануючі шари, кризу всього самодержавно-кріпосницького ладу, що заглиблювалася. Реалістичні твори Гоголя розкріпачували суспільну свідомість російського народу. У цьому їх нескороминуче народне значення.
От чому такі незадоволені були творами Гоголя чиновно-дворянські круги, що були реакційним миколаївським режимом, що захищав цей лад, вже приречений на загибель. От чому так третирувала Гоголя-художника вся реакційна журналістика. От чому, навпаки, з таким щирим співчуттям і неприхованим захопленням приймала його твори передова російська громадськість на чолі з Пушкіним, пізніше – на чолі з Белінським.
Отже, залишаючись творчим віддзеркаленням неповторної епохи в історичному розвитку Росії, епохи, що давно відійшла в минуле, образи Гоголя, містячи в собі величезну пізнавальну силу, живуть дотепер в російській національній свідомості і служать засобом боротьби з пережитками минулого в теперішній дійсності.
Твори Гоголя дотепер є для нас одним з найбільших зразків сатиричної творчості, на який цілком можуть орієнтуватися сучасні письменники.
ВИСНОВКИ
Твори Гоголя відрізняються не тільки глибиною і значністю свого ідейного змісту, що відобразив своєрідний період в історії російського суспільства, але і відповідною цьому змісту художньою формою, яка у всіх своїх основних особливостях виявляє виняткову творчу продуманість, вишуканість і закінченість.
Черпаючи творчі сили в цій російській людині, в народі-трудівнику, волелюбному і мужньому, Гоголь з щирою любов'ю зображав риси, властиві істинним синам такого народу. У безсмертних творіннях Гоголя звучить і нині могутній голос великого сина російського народу, геніального письменника-патріота:
Спираючись на кращі творчі досягнення російських письменників-реалістів першої третині XIX ст., Гоголь, виходячи з особливостей свого світогляду, відобразив нові сторони і особливості російського суспільного життя і створив нові, оригінальні принципи художнього зображення, перевершуючи тут у багатьох відношеннях своїх попередників.
Складний і суперечливий був процес формування світогляду Гоголя. Юнацькі волелюбні віяння з часом набули зрілого сатиричного устремління великого і яскравого таланту. Однак, стикнувшись з тупою стіною царської бюрократії, Гоголь, не володіючи стійким світоглядом, не зміг витримати натиску чужих його покликанню і таланту, ворожих людству сил гніту і реакції.
Привабливою була особа Гоголя. Письменник був наділений натурою кипучою, полум'яною. У своїх, обумовлених суспільним середовищем і особистими якостями захопленнях і помилках натура Гоголя залишалася, «чиста, піднесена і симпатична.
Повісті Гоголя – це справді знаменне явище в російській літературі, були зрілим плодом нового великого письменника російського, нового великого таланту.
У кращих творах Гоголь вперше в історії російської літератури з такою силою реалістичної, соціальної сатири намалював нещадно викриваючу картину життя і побуту поміщиків і чиновників в кріпосній Росії, показав гнилість саме державно-кріпосницького ладу, виступив в захист інтересів пригноблюваного народу, в гострому сатиричному світлі зображаючи світ насильства, вульгарності і обману.
У своїй творчості, особливо реалістичній, Гоголь не виявляв ідейних коливань і не підпадав під впливи із сторони. Навпаки, в своєму розумінні життя він був принциповий і послідовний до кінця.
Величезне значення Гоголя для передових шарів російського суспільства полягало в тому, що своїми творами він дав йому можливість усвідомити всю помилковість і ілюзорність тієї багатозначності, якої зовні було пройняте життя пануючих шарів самодержавно-кріпосницької Росії, тієї багатозначності, яка спиралася на всю систему класових привілеїв дворянства і вищого чиновництва, виражала її, служила одним із засобів одурманення і пригноблення народних мас і в той же час вже давно не мала для себе реальної підстави, а в гоголівські часи, вже тільки прикривала собою занепад і розкладання, охоплюючи ці пануючі шари, кризу всього самодержавно-кріпосницького ладу, що заглиблювалася. Реалістичні твори Гоголя розкріпачували суспільну свідомість російського народу. У цьому їх нескороминуче народне значення.
Твори Гоголя дотепер є для нас одним з найбільших зразків сатиричної творчості, на який цілком можуть орієнтуватися сучасні письменники.
Список використаних джерел
1. Анненков П. В. Литературные воспоминания / Вступ. статья В. И. Кулешова; Коммент. А. М. Долотовой и др. — М.: Худож. лит., 1983. — 694 с.
2. Антокольский П.Г. Мертвые души: Вступительная статья к произведению Н.В. Гоголя «Мертвые души». – М.: Художественная литература, 1972. – 399 с.
3. Белинский В.Г. Собрание сочинений / Под ред. С.А.Венгерова, - т.П. – 501 с.
4. Бочаров С. Г. О стиле Гоголя // Типология стилевого развития нового времени: Классический стиль. Соотношение гармонии и дисгармонии в стиле / АН СССР. Ин-т мировой лит. им А. М. Горького; Отв. ред. Я. Э. Эльсберг. — М.: Наука, 1976. — С. 409-445.
5. Виноградов В. В. Язык Гоголя и его значение в истории русского языка // Виноградов В. В. Язык и стиль русских писателей. От Гоголя до Ахматовой: Избранные труды / РАН. Ин-т рус. яз. им. В. В. Виноградова; Отв. ред. А. П. Чудаков. — М.: Наука, 2003. — С. 54-96.
6. Герцен А.И. О романе из народной жизни в России. – М., 1857. – 326 с.
7. Гоголь: Статьи и материалы / Редкол. М. П. Алексеев и др. — Л. Изд-во Ленингр. ун-та, 1954. — 395 с.
8. Гоголь и мировая литература / АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: Наука, 1988. — 320 с.
9. Гоголь как явление мировой литературы: По материалам междунар. науч. конф., посвящ. 150-летию со дня смерти Н. В. Гоголя, 31 окт. — 2 нояб. 2002 г. / РАН. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: ИМЛИ РАН, 2003. — 397 с.
10. Гоголь Н. В. Письма / Ред. В. И. Шенрока. — СПб.: А. Ф. Маркс, 1901. — Т. 1-4.
11. Гоголь Н.В. Сочинения /Под ред. Н.С. Тихонравова. – Т.ІХ. – М., 1969. – 597 с.
12. Гоголь Н.В. Сочинения /Под ред. Н.С. Тихонравова. – Т.ІХ. – М., 1969. – 428 с.
13. Гоголь Н.В.. Собр. худож. произведений в пяти томах. – Т.2. Мигрород. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – 346 с.
14. Калинин М.И. Избранные произведение в четырех томах. – Т.3. – М.: Госполитиздат, 1962. – 603 с.
15. Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – 410 с.
16. Манн Ю. Николай Васильевич Гоголь // Энциклопедия для детей. – Т.9. Русская литература. – Ч.1. / Глав. ред. М.Д.Аксенова. – М.: Аванта+, 1998. – с.497-505
17. Манн Ю. В. Гоголь: Труды и дни, 1809—1845. — М.: Аспект-пресс, 2004. — 813 с.
18. Неизданный Гоголь / РАН. Ин-т мировой лит. им. А.М. Горького; Рос. гос. арх. лит. и искусства; Подгот. И. А. Виноградов. — М.: Наследие, 2001. — 599 с.
19. Н. В. Гоголь в русской критике: Сб. ст. / Подгот. текста А. К. Котова и М. Я. Полякова; Вступ. ст. и примеч. М. Я. Полякова. — М.: Гос. издат. худож. лит., 1953. — LXIV. – 651 с.
20. Произведения Н. В. Гоголя и литература о нем (1992—2001): Библиогр. указ. / Ком. по культуре г. Москвы, Моск. гор. б-ка «Дом Гоголя»; Отв. ред. В. П. Викулова. — М. : ФАИР-ПРЕСС, 2004. — 255 с.
21. Поспелов Г.Н. Творчество Н.В. Гоголя. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953. – 354 с.
22. Письма Н.В. Гоголя / Под ред. В.И. Шенрока. – Т.1. – М., 1951. – 491 с.
23. Пушкин А.С. Полн. собрание сочинений. – М.: Изд-во АН СССР, 1949. – т.ХП. – 786 с.
24. Соколов Б. В. Гоголь: Энциклопедия. — М.: Алгоритм, 2003. — 544 с.
25. Труайя А. Николай Гоголь / Пер. с фр. Ш. Кадыргулова. – М: Эксмо, 2004. — 636 с.
26. Чернышевский Н.Г. Избранные философские произведения. – Т.І. – М., 1650. – 569 с.
[1]
Белинский В.Г. Собрание сочинений / Под ред. С.А.Венгерова, - т.П. – с.198
[2]
Чернышевский Н.Г. Избранные философские произведения. – Т.І. – М., 1650. – с.401
[3]
Поспелов Г.Н. Творчество Н.В. Гоголя. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953. – с.34
[4]
Труайя А. Николай Гоголь / Пер. с фр. Ш. Кадыргулова. – М: Эксмо, 2004. — с. 15
[5]
Письма Н.В. Гоголя / Под ред. В.И. Шенрока. – Т.1. – М., 1951. – с.89
[6]
Письма Н.В. Гоголя / Под ред. В.И. Шенрока. – Т.1. – М., 1951. – с.89
[7]
Поспелов Г.Н. Творчество Н.В. Гоголя. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953. – с.35
[8]
Поспелов Г.Н. Творчество Н.В. Гоголя. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953. – с.40
[9]
Неизданный Гоголь / РАН. Ин-т мировой лит. им. А.М. Горького; Рос. гос. арх. лит. и искусства; Подгот. И. А. Виноградов. — М.: Наследие, 2001. — с.193
[10]
Пушкин А.С. Полн. собрание сочинений. – М.: Изд-во АН СССР, 1949. – т.ХП. – с.27
[11]
Белинский В.Г. Собрание сочинений / Под ред. С.А.Венгерова, - т.П. – с.230
[12]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.6
[13]
Там само. – с.7
[14]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.7
[15]
Белинский В.Г. Собрание сочинений / Под ред. С.А.Венгерова, - т.П. – с.261
[16]
Манн Ю. Николай Васильевич Гоголь // Энциклопедия для детей. – Т.9. Русская литература. – Ч.1. / Глав. ред. М.Д.Аксенова. – М.: Аванта+, 1998. – с.501
[17]
Белинский В.Г. Собрание сочинений / Под ред. С.А.Венгерова, - т.П. – с.270
[18]
Антокольский П.Г. «Мертвые души»: Вступительная статья к произведению Н.В. Гоголя «Мертвые души». – М.: Художественная литература, 1972. – с.3
[19]
Чернышевский Н.Г. Избранные философские произведения. – Т.І. – М., 1650. – с.415
[20]
Гоголь как явление мировой литературы: По материалам междунар. науч. конф., посвящ. 150-летию со дня смерти Н. В. Гоголя, 31 окт. — 2 нояб. 2002 г. / РАН. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: ИМЛИ РАН, 2003. — с.307
[21]
Гоголь Н.В. Сочинения /Под ред. Н.С. Тихонравова. – Т.ІХ. – М., 1969. – с.230
[22]
Там само. – с.235
[23]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.9
[24]
Письма Н.В. Гоголя / Под ред. В.И. Шенрока. – Т.1. – М., 1951. – с.114
[25]
Там само. – с.94
[26]
Там само. – с.98
[27]
Гоголь Н.В.. Собр. худож. произведений в пяти томах. – Т.2. Мигрород. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – с.49
[28]
Гоголь Н.В.. Собр. худож. произведений в пяти томах. – Т.2. Мигрород. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – с.63
[29]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.10
[30]
Гоголь Н.В. Сочинения /Под ред. Н.С. Тихонравова. – Т.ІХ. – М., 1969. – с.171
[31]
Манн Ю. Николай Васильевич Гоголь // Энциклопедия для детей. – Т.9. Русская литература. – Ч.1. / Глав. ред. М.Д.Аксенова. – М.: Аванта+, 1998. – с.499
[32]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.11
[33]
Письма Н.В. Гоголя / Под ред. В.И. Шенрока. – Т.1. – М., 1951. – с.87
[34]
Там само. – с.91
[35]
Поспелов Г.Н. Творчество Н.В. Гоголя. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953. – с.251
[36]
Гоголь: Статьи и материалы / Редкол. М. П. Алексеев и др. — Л. Изд-во Ленингр. ун-та, 1954. — с.123
[37]
Манн Ю. В. Гоголь: Труды и дни, 1809—1845. — М.: Аспект-пресс, 2004. — с.738
[38]
Соколов Б. В. Гоголь: Энциклопедия. — М.: Алгоритм, 2003. — с. 497
[39]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.13
[40]
Калинин М.И. Избранные произведение в четырех томах. – Т.3. – М.: Госполитиздат, 1962. – с.340
[41]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.14
[42]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.14-15
[43]
Анненков П. В. Литературные воспоминания / Вступ. статья В. И. Кулешова; Коммент. А. М. Долотовой и др. — М.: Худож. лит., 1983. — с.347
[44]
Чернышевский Н.Г. Избранные философские произведения. – Т.І. – М., 1650. – с.401
[45]
Гоголь и мировая литература / АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: Наука, 1988. — с. 171
[46]
Гоголь как явление мировой литературы: По материалам междунар. науч. конф., посвящ. 150-летию со дня смерти Н. В. Гоголя, 31 окт. — 2 нояб. 2002 г. / РАН. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: ИМЛИ РАН, 2003. — с.204
[47]
Манн Ю. В. Гоголь: Труды и дни, 1809—1845. — М.: Аспект-пресс, 2004. — с.801
[48]
Герцен А.И. О романе из народной жизни в России. – М., 1857. – с.194
[49]
Чернышевский Н.Г. Избранные философские произведения. – Т.І. – М., 1650. – с.427
[50]
Произведения Н. В. Гоголя и литература о нем (1992-2001): Библиогр. указ. / Ком. по культуре г. Москвы, Моск. гор. б-ка «Дом Гоголя»; Отв. ред. В. П. Викулова. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2004. — с.102
[51]
Поспелов Г.Н. Творчество Н.В. Гоголя. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953. – с.64
[52]
Н. В. Гоголь в русской критике: Сб. ст. / Подгот. текста А. К. Котова и М. Я. Полякова; Вступ. ст. и примеч. М. Я. Полякова. — М.: Гос. издат. худож. лит., 1953. — LXIV. – с.308
[53]
Н. В. Гоголь в русской критике: Сб. ст. / Подгот. текста А. К. Котова и М. Я. Полякова; Вступ. ст. и примеч. М. Я. Полякова. — М.: Гос. издат. худож. лит., 1953. — LXIV. – с.312
[54]
Гоголь и мировая литература / АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: Наука, 1988. — с.118
[55]
Гоголь как явление мировой литературы: По материалам междунар. науч. конф., посвящ. 150-летию со дня смерти Н. В. Гоголя, 31 окт. — 2 нояб. 2002 г. / РАН. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького; Отв. ред. Ю. В. Манн. — М.: ИМЛИ РАН, 2003. — с.107
[56]
Белинский В.Г. Собрание сочинений / Под ред. С.А.Венгерова, - т.П. – с.171
[57]
Соколов Б. В. Гоголь: Энциклопедия. — М.: Алгоритм, 2003. — с. 493
[58]
Виноградов В. В. Язык Гоголя и его значение в истории русского языка // Виноградов В. В. Язык и стиль русских писателей. От Гоголя до Ахматовой: Избранные труды / РАН. Ин-т рус. яз. им. В. В. Виноградова; Отв. ред. А. П. Чудаков. — М.: Наука, 2003. — С. 54-96.
[59]
Мазуркевич А. Гоголь Н.В. // Предисловие к сборнику повестей Н.В. Гоголя «Миргород», «Портрет», «Шинель». – Х.: Прапор, 1975. – с.17
[60]
Виноградов В.В. Очерки по истории русского литературного языка XVII-XIX вв. – М., 1938. – с.-347-384