Автор: Багряний Іван
. Розділ перший Дракон Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок чи тибетських храмів — він летів із дивної пекельної країни людоловів. Гнав над безмежжям Уралу, через хащі Сибіру, мимо понурого Байкалу, через дикі кряжі Забайкалля, Становий хребет... Жоден народний чи небесний герой — ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій Переможець не в силі б подолати цього страшного дракона. У нього шістдесят коробок—вагонів — шістдесят суглобів. Попереду вогненноока голова — надпотужний паровоз «Й. С.» (Йосиф Сталін), а позаду — такий же «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Біля кожного вагона — щетина багнетів. І кожен вагон — руда домовина, в якій повно поглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані віконця видно тисячі мерехтливих тоскних очей, що дивляться на втрачений світ — осяяну сонцем країну, озвучену сміхом дитинства і юності, де лишилися мати, родина, дружина. У цілому ж — це етап, «ешелон смерті», етапний спецешелон органів ОГПУ—НКВД. Мчить ешелон без зупинки, несучи в собі приречених, безнадійних, змордованих, хоче замчати їх у безвість, щоб ніхто й сліду не знайшов. Вогненне око прожектора нишпорить по шпалах і нетрях — чи не тікає хто? Іноді бахкає постріл. То вартовому ввижається зрада чи втеча, а він мусить бути пильний, «бдітєльний», бо це його «дєло честі, дєло слави, доблесті і геройства». Утікають сотні, тисячі кілометрів. А дракон усе летить. Він — один із багатьох і підтримує собою страшну легенду — таємничу легенду про зникнення душ. На окремих пунктах ешелон зупиняється. Тоді вартові біжать по дахах вагонів, перевіряючи, чи ніде не проломлено. Перестукують стіни: чи не зрушена дошка десь?! Адже їм неодмінно треба «довезти етап до призначення — до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити». На кожній зупинці пробігає вздовж ешелону начальник етапу, стурбовано озираючи вагони. Десь на середині зупиняється і кричить: — Многогрішний!!! Замість багатьох очей з'являється пара мерехтливих цяток, а голос, як із могили, понуро відповідає: — Я!.. — Звать!? — Григорій! Начальник якусь мить вдивляється в ув'язненого, заспокоєно обертається і йде назад. Арештант відходить від вікна і з пекельним гнівом цідить крізь зуби: «Бережеш, с—с—собака!» Інший насмішкувато каже: «— Отак! Ти, браток, як генерал тепер! Сам великий начальник не їсть і не спить — все прибігає з поклоном». Ешелон зривається і летить далі, а в грюкоті коліс зринає раптом пісня — важка, бурлацька — «Та забіліли сніжки, забіліли білі...». І скільки б вартові не стукали оскаженіло в стіну вагона, пісня не вмовкала, билася, як птах, у домовині. Начальник прибігав до Многогрішного на кожній черговій зупинці. І після кожної нової перевірки дедалі більше заспокоювався, навіть додавав насмішкувато: «Маладєц!» А в Григорія «все більше було тут і безоглядної рішеності на щось надзвичайне... Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелепів, не віщував нічого доброго». Ешелон пролітав мимо дивних, чудових країв. Раптом, на п'ятнадцяту добу шаленого гону, земля обірвалася. Далі був океан... Поїзд зупинився і став витрушувати з себе вантаж. Дивно, як могло вміститися стільки люду в цих брудних рудих коробках! «Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20— 25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так — напівголих, викиненихз вітчизни, з родини, з спільноти, погнобле-них, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди, ще вони не дійшли... ...Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя. Туди стелився їм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими а чи й далі. Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі й байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці...— діти іншої, сонячної землі й іншого, сонячного, моря». Вартові розігнали місцевих жителів, пильнували арештантів, піднявши рушниці й тримаючи псів—вовчурів напоготові. І раптом зчинився переполох. Начальник ешелону побіг перевіряти, чи є серед ув'язнених Многогрішний, а його не було. Всіх людей поклали на землю, стали перераховувати. Одного не вистачало. Вартові скаженіли. Перевірили вагон і виявили перерізані ножем дошки. Григорій вистрибнув на ходу поїзда і навряд чи отой сміливець лишився живим, але арештанти зраділи. У них аж дух піднявся, озвалася давно розчавлена людська гідність. Пригадувалися слова втікача: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» Людей повантажили на пароплав. Вони вже знали всі подробиці втечі цього сміливого юнака, приреченого на двадцять п'ять років каторги. «Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв відтворений о'браз того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни... Пароплав канув у сивім тумані. Аза ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного сміливця... Недоказана легенда про нікому не відомого гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного». Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах було розіслано телеграми про втечу і розшук «страшного державного злочинця». Особливі прикмети: юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор. Розділ другий Світ на колесах «Поблискуючи нікельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво освітленими вікнами, тим же маршрутом по Транссибірській магістралі йшов інший експрес — «Тихоокеанський експрес нумер один». М'яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, ніби разок блискучих коралів... Віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь у невідомий і вимріяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо». Це був найкращий і наймодерніший експрес у СРСР, розрахований на десятиденну комфортабельну мандрівку — 12 тисяч кілометрів залізничної колії. «У м'яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ — світ на колесах і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану. ...Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партпрацівники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії... Цивільні і військові... Працівники органів «революційної законності» і контрабандисти... І літні «відповідальні» пани, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак «товаришки» пані і «товаришки» панни з коханцями й без коханців, з портфелями і без, з партстажем і без... Закохані «кішечки» і ще більш закохані «котики» ...Відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без... ...Словом — цвіт робітничо—селянської імперії у всій його величі і багатогранності». Усе це мандрівники, шукачі щастя й пригод, а найбільше — кар'єри. Поїзд живе «реальним і напівфантастичним, але безжурним, рожевим життям... Як той метелик—одноденка». Тут немає начальників і черг, традиційних зборів. «Світ ідеальної свободи і повної відсутності диктатури». Проблискують дні і ночі. Пролітають мимо ліси, пустелі, гори. А в експресі панує володар дум і сердець — Арсеньєв з його «Дерсу Узала», уссурійською тайгою, женьшенем і тиграми. Про тигрів розмов найбільше. Про них розказують страшні історії, сперечаються, через них навіть сваряться. «Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією. Всемогутній «Амба», славніший за самого Арсеньєва і екзотичніший за все на світі. ...З тиграми міг змагатися хіба тільки женьшень — чудесний корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід уссурійського ельдорадо... Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх береже, з усім комплексом легенді казок, блідне перед тим магічним женьшенем». Чи думав Арсеньєв, що його твір підніме таку масу людей і пожене їх у край, який дивно поєднав у собі субтропічний рай і сибірське пекло? У країну, де письменник пообморожував ноги й легені та врешті й дочасно помер у біді та злиднях. Експрес летів собі далі. Мінялися краєвиди, мінялися й настрої пасажирів. Усе вражало їх новиною, щораз то чудовішою. На станціях купували вироби народної творчості — гармонії, сопілки, свистілки, в'ятські іграшки, кошики, капці. Біля Іркутська співали давньої каторжанської пісні. Біля Байкалу купували омулів, бо це не просто риба з тієї «омулевої бочки», про яку співала ціла романівська імперія, згодом — ціла «широка страна родная», а символ суворого байкальського краю. Разом із змінами у зовнішнім світі пасажири відчувають зміни внутрішні, пов'язані з різницею у часі. «Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм». Створився хаос. Деякі звели свої потреби до їсти і спати, інші не давали спокою лікарям, які, втративши самі сон і спокій, «грали напропале в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем». За Байкалом спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів, гордих бронзових якутів, тунгусів, китайців. Коли поїзд їхав Забайкаллям, пасажирів став розважати якийсь професор історії. Він розповідав їм про перших каторжників Сибіру, перших політичних засланців — навіженого протопопа Аввакума та бунтаря й «ізмєнніка» — «малоросійського» гетьмана Дем'яна Многогрішного. «Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі... За ними пішли чередою безліч інших, відомих і безіменних каторжників... національних героїв цілої низки народів...» І мов ілюстрація до професорової лекції обабіч колії, спершись на кайла та лопати, по коліна в грязюці та воді, вишикувались цілі хмари каторжників. Бамлагівці... Всі кинулися до вікон. Ось вони, справжні, невигадані. Вимучені, виснажені, в лахмітті. На них страшно було навіть дивитися. Стояли нескінченними лавами, обтикані патрулями з рушницями і псами. Вони прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, стражданнями, гатили собою прірви й провалля. Нащадки Многогрішного і нащадки Аввакума. З вікон експреса почали летіти речі — махорка, плитки шоколаду, хліб, черевики... Бамлагівці кинулися до подарунків, топчучи один одного. Почалася стрілянина. Дехто з пасажирів, не витримавши цього видовища, зайшовся буйним плачем. А шеренгам каторжан не було краю, вони вставали, мов з—під землі. Та все те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій пасажирів експреса. Натомість прийшли нові враження, ще екзотичніші. * * * У салон—вагоні затишно, крутяться вентилятори, пляшки з коньяком та винами чекають, щоб їх відкоркували. Скляні вази запрошують покуштувати тістечка та цукерки. Кельнери стоять напоготові, вгадуючи кожне бажання клієнта. Але відвідувачів стає дедалі менше — в декого спорожніли кишені, інші захопилися преферансом до одурення, деякі накручують на патефоні модну румбу. Лише кілька людей у салон—вагоні. Один з них — майор, чорнобривий, з м'ясистим носом, років за тридцять. Попиває червоне бордо і читає «Правду». Студіює промову вождя на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, захоплено посміхається. «Майор виглядає — як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості». Його не хвилюють ніякі ексцентричні історії, бо він знає і може ще й не таке, він сам —легенда, від якої і в тигрів, мабуть би, шерсть стала дибом. Він їде на інше полювання, діставши нову високу посаду. Майор дисциплінований і точний, не схильний вдаватися у дрібниці. У другім кінці салон—вагона сидить весела компанія з п'яти гультяїв. Це, очевидно, ті, кого ніщо не втримує. Вони вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще краще розтринькуючи гроші та скалозублячи з усього. Ці молоді люди поводяться як мільйонери, замовляють кав'яр (ікру), заставили два столи батареями пляшок та наїдками. Потім, поглядаючи на майора, переводять розмову на бамлагівців. Майор поблажливо посміхається: нехай, мовляв, скалозублять, все одно це ті, що там побували або кандидати туди. Один із гультяїв, якого його товариші жартома звали «професором», узявся розказувати про те, як Бог сотворив химерний край, куди вони їхали. Ішов, мовляв, Бог із заходу на схід, ніс у мішку всякої тварі та всякого насіння багато і розтикав по землі, що де приходилось. А як дійшов до хребта Сіхоте—Аліня, то побачив: земля вже скінчилась, а в мішку ще всього багато. Він узяв та й висипав з мішка решту, аби не вертатися назад. Відтоді й почалося — і поперло, і погнало! І таке сотворилося, що люди ще довго ламатимуть голови, як то могло трапитись. Тому краю могли дати раду лише турки або запорожці. Чому вони? А тому, що так уже заведено на цій землі — як десь нема кому дати ради, то посилають туди запорожців. На Кубань? — Запорожці. На Терек? — Запорожці. Під Петроград? — Запорожці. І тут теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних «хахлів». Слухачі «професора» сміялися і запивали лекцію горілкою. До салон—вагона зайшло двоє в гумових плащах, хромових чоботах і модних узбецьких тюбетейках. Сіли за стіл, випили пива, ліниво обвели всіх присутніх поглядом і підійшли до хлопця з компанії гультяїв у френчі й галіфе кольору кави: «— Слєдуйтє за мной!» Юнак спочатку не зрозумів, здивувався, тоді гість у тюбетейці грізно крикнув, що він заарештований. Хлопець зажадав побачити ордер на арешт, але натомість йому піднесли до носа пістолет. Він вихопив свій — зчинилися галас, лайка. Невдовзі юнака у френчі скрутили і роззброїли. У цей час підвівся майор і, підійшовши ближче, запитав, у чому справа. Йому на вухо щось сказали пошепки. Майор голосно вигукнув: — Многогрішний?! Він люто вилаявся, потім наказав звільнити юнака у френчі, якого помилково прийняли за Многогрішного, перевірити документи і подати рапорт начальству, бо Многогрішного він знає особисто. «Тюбетейки» брутально лаялись, виправдуючись перед юнаком у френчі, той обкладав їх понурою босяцькою лайкою. Йому повернули пістолет і пояс. «Френч» ще раз вилаявся, обізвавши тиху «тюбетейках» йолопами, що не вміють «чисто работать», і вийшов геть, не попрощавшись. Товариство було приголомшене несподіванкою і зрозуміло, що й тут не можна безпечно гуляти та правити теревені. У ресторані залишився сам майор. Він пив коньяк, проганяв і не міг прогнати тривожних спогадів, зв'язаних з «тим проклятим іменем». Два роки тому майор вів слідство над одним бортмеханіком та авіаконструктором — «над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини». «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами і сарказмом, плював в обличчя йому, слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо не годен був ходити... Він уже конав — але ні пари з уст. А ті очі, очі! Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя». Майор уже хотів повиштрикувати ті очі, але сам би не подужав, робити ж це при свідках не схотів. Ще спочатку цей юнак сказав слідчому, що він і всі замордовані переслідуватимуть того все життя — і коли він спатиме, і коли буде з коханкою, і коли голубитиме дружину чи бавитиметься зі своєю дитиною — вони кричатимуть і ревтимуть. Той диявол і чаклун таки наврочив йому безсонні ночі та маячіння. Слідчий боявся сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома. Особливо після того, як той маніяк утік із божевільні (а був він, виявляється, зовсім не божевільний). Потім його спіймано. Слідчий — тепер уже майор — сам напросився вести слідство, щоб довести справу до кінця, бо поки той живий, він не матиме спокою. І ось — маєш!.. Авіатор знову втік, і якраз у цих краях. Майор пив коньяк, а здавалося йому, що то кров. Він вилив коньяк геть за вікно, і тоді рюмка подивилася на нього кривавими очима, в яких палала ненависть... Розділ третій Навзаводи із смертю Височенна чотириярусна тайга, буйна й непролазна, стояла навколо як зачарована. Ніщо ніде не шелесне, не ворухнеться. Сорокаметрові руді кедри підпирали небо. За ними тяглися осики та інші листяні дерева. Третій ярус утворювали ліщина та ялина, оповиті диким виноградом. Внизу, в четвертому ярусі,— суцільний хаос. Височенні трави, повалені вздовж і впоперек дерева — потрухлі та ще не потрухлі. По землі слався мох. Було напівтемно і вогко, лише де—не—де проривався сонячний промінь. Несходимі нетрі то спускалися схилом униз, то підіймалися вгору. Смугастий бурундучок прислухався до лісових шумів. Здається, зараз йому ніщо не загрожувало. Звірок став гратися із сонячними зайчиками. Раптом завмер, потім миттю скочив на високий кедр. Він знав усіх своїх друзів і всіх ворогів. Але такого ніколи ще не бачив. Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота — обірвана, худа, в лахмітті. Людина була молода і зовсім—зовсім збезсиліла. Почорніле обличчя юнака заросло щетиною. Щелепи міцно стиснуті. Він розмовляв сам із собою: «Пропаду, немає сил... Ех, голова!.. Все витерпіла ти, все винесла, а от загибаєш...» Він ішов п'ятий день. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, летів з пазурів смерті на волю. Ще трохи — і він врятований. Він чкурне геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, Китай, у нові, незнані краї. Він об'їде навколо світу і повернеться додому, але вже як завойовник, як месник. Йому здавалося, що він летить. Насправді ж іти ставало дедалі важче, інколи доводилося просто повзти. Стежечок уникав — боявся зустрічі з людьми. Вночі зупинявся і спав, де довелося,— на колоді, в ямі, навіть випадково зігнав із лігва якогось страшного звіра. Вранці прокидався мокрий від роси. Його долала втома. Потім прийшов голод. Та нічого їстівного втікач не знаходив. Не бачив і не чув ні звірів, ні птахів. Рвав і їв якісь корінці, від яких шлунок болів ще більше. Але відчай не брав його. «Дуже—бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном». Зціплював зуби і йшов, і йшов. «Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому! А спокійний його розум констатував, що все ж таки він гине, йде тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув — і він звалиться в чорну безодню. Ні!!!» У голові паморочилось, очі заплющувалися. Коли розплющив їх — здивувався. Навпроти нього сидів смугастий звірок, який теж витріщився на гостя. Переконавшись, що дивна істота не рухається, бурундучок став їсти горішок. Мандрівник дивився жадібно і заздрісно. Потім потихеньку став підкрадатися. Це ж його порятунок! Звірок ніби нічого не помічав, але коли руки юнака наблизилися, миттю скочив на дерево. Втікач у розпачі почав стукати потрухлявій колоді і раптом намацав горішки. Це була бурундукова комора. Юнак сів і почав їсти горішки з блискавичною швидкістю. Намацав біля себе якусь рослину, спробував — ніби часничина. Це було чудово! Одурений голод поволі вщухав. Поверталися сила і спокій. І не так від горіхів, як від надії на порятунок. Мандрівникові навіть повернувся його добрий гумор, і він вибачився перед бурундучком за грабунок. Виламав палицю і сказав собі: «Вперед, Робінзоне! Бог не без милості, козак не без щастя». Напився з підземного струмочка, і відчув себе значно сильнішим. У тайзі ніби аж повиднішало. Юнак став помічати сліди звірів. Але де ж вони? Перевтома і голод знову стали даватися взнаки, а він ішов далі стежкою, що підіймалася вгору. Нарешті добрався до вершини перевалу. Але й за ним простягався безмежний зелений океан, який йому, мабуть, ніколи не перейти і не подужати. Краса неймовірна і... страшна. У нього ж немає ані рушниці, ані сірників. Лихоманить, яку пропасниці... Навколо гудуть бджоли. Мандрівникові здається, що він, маленький, на пасіці в дідуся. Раптом схоплюється — тут десь недалеко є житло! Ось і стежка до нього. Йти туди, це єдиний порятунок! Втікач ішов до полудня, але не здибав навіть натяку на житло. Мабуть, цю стежку протоптали звірі за ціле тисячоліття. Нарешті дійшов до бистрої гірської річки завширшки з Ворсклу. Простяг ноги у воду, щоб втихомирити біль у м'язах та суглобах. Потім занурив у воду голову і груди. Коли виліз із води, побачив старий заіржавілий мисливський ніж і дуже зрадів. Став чистити його, натирати та гострити. Ніж був добрий, загонистий. Отже, мав неабияку зброю. Йшов далі і думав, де б той ніж застосувати. Вирішив поголитися. Може, тоді життя покращає і доля його не цуратиметься. Коли умився і глянув в озерце, стало шкода себе, молодого, безжурного, веселого обличчя, що колись зводило з розуму дівчат. «Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя...» Надвечір сили зовсім покинули втікача. Він ліг на землю. Сьогодні вже шостий день. Коняка й та б уже давно здохла... Юнакові примарилося золоте його дитинство, Ворскла, Дніпро, пісня матері, яка крутить веретено. Раптом чується постріл і жахливий крик людини, що її вхопила зубами смерть: «Грицьку!!!» Хлопець схоплюється, плутаючись у бур'яні, біжить на крик. Вискакує на галявину і бачить, що якась людина, забившись у розколину межи камінням, відбивається прикладом рушниці від величезного чорного ведмедя. Втікач намацав ніж і, гнаний п'яною жагою помсти, пішов на звіра. Встромивши ніж прямо в горлянку хижака, сам упав непритомний. * * * По голому кряжу їхало троє вершників. Один із них когось віз поперек сідла, як колись запорожець у сиву давнину, рятуючи товариша. Розділ четвертий Родина тигроловів Пісня виводила з небуття. А спочатку була темрява, липка й волохата. Мрійний дівочий голос співав про трьох соколів. Втікачеві здалося, що він удома і що співає його сестра Наталка. Коли розплющив очі, то побачив дівчину, та це була не сестра. «Але така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від сонця». Дівчина радісно скрикнула, сповіщаючи батька про те, що їхній гість живий, уже дивиться. Григорієві здалося, що в нього галюцинації. Адже він лежить у хаті з образами у кутку, прибраними королівськими рушниками. За іконою Миколи Чудотворця висить кропило з васильків, на стелі, зовсім яку них вдома, напалені чорні страстяні хрести. А жінка в очіпку та рясній стародавній спідниці, як мати, несе тарілки. «З нею бистроока дівчина виступає, мов горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок...» Літній чоловік, називаючи парубка Грицьком, наказує тому сідлати коні — їхати до Києва. Втікач не розуміє, де він, і злякано кидається. Його заспокоюють, кажучи, що, може, він тамтешній — то відвезуть. У Григорія аж мороз поза шкірою пішов. Він згадав Лук'янівську в'язницю, Київське ОГПУ — НКВД. Отак! Утікав, утікав і потрапив назад. Як же це? Він зараз піде, тікатиме. Далі вдав із себе байдужого і запитав, чи далеко до міста. Йому відповіли, що ні, верст із 400.1 спитали, звідки ж він. Григорій, вагаючись, все ж таки відказав, що він теж із Київського району, із села Трипілля. Жінка аж руками сплеснула: це ж хлопець з України, із того ж села, що і її мати. Земляк! У Григорія аж чорна гора з душі зсунулась. Стало легко і радісно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. Упадають коло нього, як мати, як батько, як сестра і брат. А Київ, мабуть, тут є ще один. Хлопець попросив дозволу називати жінку матір'ю, бо вона така ж, як його мати. Юнака напоїли зіллям, «що й мертвих підіймає». Господар перед від'їздом вирішив випити й собі за гостя, який врятував його дочку. Але той нічого такого не пам'ятав, він пригадував тільки пронизливий крик юнака, на якого напав ведмідь. Батько сказав, що Григорій тепер вдома. На багато верст навколо лише ліс і звірі, а людей нема. То ж хай він буде веселий і щасливий. * * * Сонце залило кімнату. На столі сиділо ведмежа і кумедно відганяло бджолу від свого носа, вмоченого у щось солодке. Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він у білій мережаній сорочці. На покуті вишивані рушники, яку його бабусі, різьблений мисник, піч помальована квітами. Все, як удома, тільки підлога з дошок та на стінах висить зброя — рушниці, карабіни. У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну рушницю. Спитала: «Ну як, козаче», а він відповів: «Гарна!» «Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите». Григорій спитав, як звати дівчину, а вона перевела на жарт і стала сама його розпитувати, г