Автор: Довженко Олександр
.ПЕРША ЗАПИСНА КНИЖКА1941 Обірвані брудні румунські й італійські полонені солдати кинулися на таких же жалюгідних німецьких полонених і стали бити. Це було огидне видовище і символічне. Полонених німців били жінки і діти, і конвоїри нічого не могли вдіяти. Жінки були злі і страшні, сама ненависть. Полонені мовчали, бо знали, що давно вже заслужили ще гіршої кари. — ...Я тільки зольдат... — От за це ми тебе і розстріляємо. Нам не потрібні солдати, потрібні просто люди. Чим більше німці боялися населення, тим більше його нищили. Філософія нищення у тих, хто відступав,— підривали заводи—гіганти, палили хліб. Фашисти прикрили свій наступ нашим населенням. Його гнали перед собою. Чути було голоси жінок: «Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну — скривавлену Матір!» Німці відкрили церкви, школи, де вчили німецької мови і закону божому. Гине Харків. Населення тікає від голоду. Висять повішені. Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли. 1942 «Змучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших бійців..., цілували зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було нікому дивитися без сліз. Радість і горе. То сльози наших матерів, нашої розтерзаної многостраждальної України». Допитують начальника партизанського загону. Він мовчить. Йому обіцяють катування: обрубати руки, виколоти очі і т. д. І тоді воїн сміється з окупантів, бо безсмертний. Душа його вільна, і її не купити і не завоювати. Скрізь нашестя пацюків і мишей. Це злидні. «Основна ідея — непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби». Мина Нечитайло після жахливих катувань звернувся до німців з такими словами: «Плохі ваші діла. Ви діло програли». Робили німці очну ставку полонених партизанів із кимось із рідних, а ті, не здригнувшись і не змінившись в обличчі, відповідали, що не знають цю людину, вперше бачать. Це свідчить про їхню велетенську духовну силу. «Кари і страти людей проводилися обов'язково прилюдно. Людей зганяли насильно». Усі йшли на схід, а дехто не міг пройти мимо своїх осель, залишався на горе і сором матерям дезертиром. Потім не витримував знущань німецьких окупантів і йшов у партизани. «Дівчата — краса землі нашої... Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах од передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і ненависних передчувань вагітності од ворогів». Люди не раділи своєму звільненню. У них не було на це сили. Вони були бліді, змучені, й на них лежало тавро ганьби, знущань, морального розкладу. Самогубства німців. У бабусі в клуні був шпиталь. Коли питали, чи не страшно їй мертвих, відповідала, що тепер живі страшніші. «Німецькі офіцери — скоти і мерзотники як на підбір... Перед ними тремтіло наше населення і німецькі солдати теж». Корів гнали на схід. Вони вмирали, і над ними плакали баби, згадуючи, як пестили і мили їх, готуючи до виставки. Горить село. Зима. Вибігає з хати боса дівчина, за нею женуться німці. Не наздогнавши, вбили. «Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, і прийдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наш і жертви?» Людська душа — це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Тому в якийсь момент людині стає усе байдужим. Дійсність страшніша за всяку уяву. «Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу». Бійці так втомлювалися, що падали в сніг при 22 °С морозу і тут же засинали. їх треба було будити, щоб не позамерзали. Треба зобразити в п'єсі чи романі такого пишномовного суб'єкта, у якого кожен крок розрахований на ефект, пафос і «глубокомисліє». Або товстого, жирного «журналіста», якому байдужа доля українського народу і людини зокрема. «Це в;оша. Вона невдоволена тим, що ми взимку мало просувалися вперед... А піди просунься сам, падлюка». «Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в яікусь криваву божевільну туманність». Тема війни на довгі роки стане основною для мистецтва. «Україна мусить родити най-сильніші твори про народу війні, бодай один твір. Чи вистачить сили у письменників? Гей, хто в лузі, озовися!» «Краще вмерти — загинути героєм, ніж жити рабом». Вивозять усе зерно до Німеччини. На обліку все — кури, поросята. Коло села табір полонених. Б'ють жінок, які приносять їжу і кидають за колючий дріт. Полонені втратили людську подобу. їм кидають дохлих коней, і вони розривають їх зубами. Тиф. Ніхто в селі не згоджувався бути старостою. Призначили полоумного. Німці переконують, що прийшли остаточно. Кличка «Іван» для всіх. Двоє поранених бійців забрели до оселі старої жінки. Вона їх нагодувала, перев'язала рани і залишила у себе. Сусідки навідувалися, приносили молока. А одна побігла в управу й виказала. Прийшли німці, спитали, що за люди. Жінка сказала, що це її сини поранені, затулила собою. Просила людей, щоб визналіи їх за її синів. Хтось сказав, що вона бреше. Бійців розстріляли разом із безсмертною матір'ю своїх синів, «що десь на фронті німців б'ють і матір споминають». «Найдися, письменнику, рівний талантом» красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ цей кришталевий прояв материнської душі, генія української матері». Безсоромність у фашистів безмежна. Роздягаються догола, дають жінкам прати одяг. Треба якось показати у фільмі таку сцену. Біля села табір за колючим дротом. Військовополонені в жахливих умовах. Стережуть набрані з числа зрадників. Підходить один із вартових, починається тиха, але гостра своєю ненавистю розмова. Нарешті вони не витримують і зчіпляються битися через колючий дріт, говорячи про владу, соціалізм, колгосп, про історію, про Сибір. «Це символічна одвічна картина: многосотлітній двобій двох українців, ожорсточених од довгої важкої, тернистої дороги». Раптом обох знаходять мертвих — в обіймах, обкручених дротом. Людей використовували як тяглову силу, як коней. Сьогодні всі газети переповнені описами таких жорстоких фактів, таким жахом людських страждань, що викликає вже не гнів, а огиду й обурення. Те, що робиться, не вміщається ні в одну душу і вміститися не може. Є загроза того, що після війни з'явиться письменницька пошесть на побутово—описове чтиво. «І, може, зараз уже слід продумати дальші шляхи нашої літератури». «Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін. Щоби вправи в жорстокості, в злі і горі не ожесточили його душу, не притупили її, і щоб радість перемоги не приспала його пильність, не заколисала в самозакоханості молодців од пера, і стола, і кабінету, і щоб не забув він своїх помилок, і не втратив оптимізму». Питаю, що пишуть, що фотографують кореспонденти. Кажуть, що увічнюють страждання народу, трупи, порізаних і побитих. Говорю, що це ж страшно і гидко. Може б, не треба більше жаху, адже мертвих не повернеш? «Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишіть та научіть нас доброму і красивому. Хочеться радості хоч крапельку... Пожалійте нас». Треба написати про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою інтелектуальну верхівку, яка кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, залишаючи свій народ темним і немічним на фоні передової культури. Слід написати про відсутність вірності, легку асиміляцію і безбатьківщину. Пригадати занедбані пам'ятки старовини, розбазарювання ЛаЕфи, занепад музеїв. Витравлюється все українське в Художньому інституті. А ще написати «про безбатченків, і лакиз, і дурників убогих, і про холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях». Треба змалювати оцю точну і правдиву неприглядну картину, подати її уряду, щоб після війни по-новому підходити до свого культурного господарства. «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік...» Треба написати про українську жінку, про її довгий, але почесний шлях від плачу Ярославни до трибуни Верховної Ради. Про її роль у красі ланів, у чистоті сортів рослин і худоби. Згадати Ганну Кошову. Про ті страждання, які довелося винести підчас війни,— тяжку роботу, голод, образи, ганьбу, долю дітей і навалу ворога. Треба написати і про «дівчину в шинелі, про сестру милосердя, сестру—жалібницю, про партизанку, про зв'язківця. Ти красива в своїй незграбній шинелі, і нам жалко тебе. Ти викликаєш почуття жалю, хочеться поклонитись тобі, дівчинко, що витягаєш нас з бою, що несеш нам добрі вісті, що годуєш нас». «Сьогодні паска. Найпоетичніше свято людей, що обробляють землю... Свято весни, свято тепла, свято оживання життя, роду — народження, продовження». Люди у цей день були незвичайними — раділи, ніхто не здійснював крадіжок, вбивств, навіть не лаялися.» «Сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються, і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них у душі не вірять у свої високі посади... Мови не знають і не знатимуть. Розмовляють і думають суржиком». Сталося найстрашніше, чого так боявся. На південному фронті стали потрапляти в полон разом із німцями українці. їх розстрілюють. «Проклятий Гітлер! Скільки ж народу спантеличить і загубить, скільки сліз, скільки буде розстрілів і які страшні козирі знову даються негідникам... сміттю, мотлоху людства вперед на много літ, скільки поживи для помсти і нищення народу». Інколи дехто з тих, хто цитує Кобзаря, «нагадують мені чортів, що знаходять у святому письмі тексти на свою користь». Думаю, що змарнував своє життя, віддавши його кінематографії. Адже доводиться часто співпрацювати з людцями, що ненавидять тебе і твій народ, роблять його нещасним. Може, краще б було віддати свої сили письменству, адже скільки лежить ненаписаних творів, як ненароджених дітей. А так викинуть і мої плівки, і мене за непотрібністю, ім'я ж понівечать якоюсь облудною брехнею і злом, що є основою їхньої душі. Йшли з милим Андрієм Малишком і зустріли дівчаток у військовій формі. Як жаль, що страшна війна втягує в себе «все живе, молоде, здорове і з'їдає». Коли подумаю, що навіть якийсь мізерний поетик N збирається розстріляти мільйони українців, стає страшно. «Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ». Левко Цар вважає, що висилати людей з країни до чужих холодних пустель — це злочин. «Отак—от повисилаємо одне одного, а хто буде радіти. Той, хто боїться нас, не вірить нам? Той, хто нас не любить?» Народ — складна істота. Бувають у злочинців діти — квіти. Бувають і в героїв діти казна—що. А воно все одно море людське. Якось заговорив із друзями про словник український і про історію. «Двадцять п'ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас? » Промовці закликали бити німців, рятувати народ, як славні Богдан, Богун, Сагайдачний, Байда, а самі питали один одного, хто ж це такі, ті Байда, Сагайдачний... Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і заповнять її замість померлих та загиблих. «Чи так і лишать там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно». Хотів подати заяву до Комуністичної партії, але нікому. «Я не бачив там чистих рук». «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати—слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей». Ніхто не хотів учитися на історичному факультеті, бо професорів заарештовували щороку, і всі знали, що історія — «це паспорт на загибель». Діди—перевізники — це образ епохи. Вони перевозять командирів із німецького оточення і лають їх за відступ. Одного діда розстрілювали за перевіз. А він: «Стріляйте, не крутіться перед очима. Програли ви війну».— «Чому?» — «Не скажу». Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили її. Бо з неї ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці. Як боляче, що знищили хутори на Україні. Скільки це коштувало грошей. І як би пригодилося це зараз! Як зіпсували наш чудовий пейзаж, і скільки холоду, бездушності в цьому «непотребстві». Зло — від людської дурості. Два вороги покалічили мені життя. Гітлер одняв народ, хату, нещасних батьків. Б.— вигнав з роботи жінку, одняв у мене гроші, зав'язав мені творчість. Він же знищить, очевидно, і моє ім'я. Я вже фактично не робітник кіно, якому віддав шістнадцять кращих років. Мене «випхали» з Києва, залишивши нещасних батьків безпритульними. Самі повтікали в закритих машинах, не побачивши «ні одної сльози». Не можу простити... У дрібних душах немає високих почуттів до героїчної многостраждальної людини. Про це говорить стан занедбаних кладовищ, боязнь трауру. «Кладовище теж дзеркало живих». Минає рік війни. Убитих — мільйон. А герой один — Люба Земська. «О Україно, як же ти збідніла героями!» «Мені хочеться попрацювати ще десяток років, але коли бдля перемоги треба було оддати моє життя, я б віддав не задумуючись, без всяких вагань». Інженер, киянин, син професора медицини не знає, хто такий Юрій Яновський, що написав: «Україно, Україно, оце твої діти, твої квіти бур'янові, бур'яном забиті». «П'ятдесят тисяч нещасних наших дівчат і молодих жінок повезено до Німеччини на сільськогосподарські роботи і в бардаки для обслуговування робочих рабів, навезених з Франції, Італії та інших окупованих країн». Нема на світі нічого, щоб не вивозилося з нашої України. «Чиновник Неофіт вийняв з коробки цигарку. Вмить запалало п'ять сірників. Неофіт упустив на підлогу бумажку. Шість пар рук розривають бумажку на шматки. Неофіт рявкнув на шофера. Сім сердець возненавиділо шофера. «Який же я сильний, який же я грізний і мужній, ах, чому ж я марно загубив свої молоді літа? — подумав він». У Києві зірвано Печерську лавру. Я хотів би, щоб мене поховали на цих горах, звідки видно рідну чернігівську землю. Ці гори прекрасні, якби ще їх не зіпсували винними складами і всілякою гидотою, що її навезли туди безбатченки, позбавлені прекрасного, перед війною. «Там, на фронті, справжнє братство народів—бійців. Всі народи, всі нації — всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей...» В кілометрі від фронту бійці і командири орють і сіють. їм не важко, бо цю землю « можна їсти». «Перемагають горді, а не жалісливі». Прийшли німці, побили перевізників, примусили їх перевозити на другий берег. Діди попливли, а посередині Дніпра попрощалися один з одним, та й поперекидали човни, потопивши німців, і самі потонули. «Всяка буває душа — одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема...» «Самий сильний звір у лісі не тигр, а тхір. Він смердить». «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому». «Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі. А найстрашніше —-що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину, їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». ДРУГА ЗАПИСНА КНИЖКА 1942 Сорок другого року в Києві в тридцятиградусний мороз вели на страту сотню напівроздягнених матросів. Люди завмирали від жалю і страху, а фашистським вовчим душам тільки того й треба було. Кияни не витримали, стали знімати з себе одяг і кидати засудженим. Ті відмовлялися, говорячи, що дійдуть і так, а вони, раби, хай гуляють на гітлерівській «волі», і затягли пісню «Раскинулось море широко». Герой N був немолодим чоловіком. Коли його запитали, чи страшно було йому в атаках, він сказав, що дуже страшно. І думає, щодо кінця війни його вб'ють. Але є невеличка надія, що лише поранять, і тоді зможе ще побачити свою маленьку доньку. Командир був поранений. Але коли побачив, що атака захлинається, виліз наперед, крикнув своїм бійцям: «Ви ж герої!» — і повів уперед. Це забезпечило славну перемогу і врятувало роту. Командира запитали, яку нього вистачило сили це зробити, та ще й назвати напівживих від жаху людей героями, повести за собою. Він сказав, що справді вважає їх героями, яких ще не бачив світ. Він лежав, так як і всі, скорчившись під осколками, але раптом відчув, що знаходиться не в ямці, а на земній кулі, і це її він повинен захистити. «Світ дивиться на нас як на єдиний порятунок». Кожен із вас хотів би скоріше потрапити додому, до своїх рідних. «Але я хотів би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне — загальнолюдське. Це і є те, що помагає мені одриватися од землі під градом мін». Дізнався від перебіжчика, що на окупованій Україні читають мої листівки зі сльозами на очах, переходять на наш бік. І я дуже радий, що допоміг людям у страшну годину життя. Як жаль, що наші законники не розуміють становище оточенців, оголошують їх державними злочинцями і гонять у табори. Як мало у нас любові до людини. Вона замінена формулою вірності ідеї Радянського Союзу і патетичним вигуком: «Народ безсмертний!..» «А народ із смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталін?» Опіум для народу — самогон. Заливають горе. Є ще одна утіха, як не дивно,— карти. Селяни примирилися вже й з колгоспами. Це краще, ніж бути німецьким рабом. Селян не люблять і не поважають міські людці. «В душі їх ненавидять і бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство. Так працювати і стільки віддавати, і так мало мати, і бути таким обдертим, і стільки давати державі, і бути таким обмеженим у своїх можливостях, як наш селянин, не міг би і півроку ні один газетно—музично—літературно— вокально—кабінетний, партійний лицар нашого часу. Завив би вовком». Як би мені не хотілося дожити до того моменту після війни, «коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критиці». А од мистецтва вимагатиме панегіриків. Хочеться вірити, що загинуть не всі кращі люди, що вони чесно і одверто «побажають кращого, розумнішого». Глибоко вразила загибель Шостої армії. І сталося вона, на мою думку, не через об'єктивні причини — силу німців, а з—за недоумкуватості одного—двох горе —вояк, які, пославши армію так далеко вперед, не подумали про «широту коридору» про всяк випадок. Раніше боролися за віру і батьківщину. Тепер таких понять внаслідок класового виховання нема, «душа стала дірява у людини». Провал Шостої армії — «важка розплата за нищення кадрів 37—го року... Хто знав правду? Смутна і трудна наша історія». Говорив із верховним прокурором про те, яке враження справила на тих, хто блукає у прифронтовій смузі в тилу у німців (а їх близько мільйона!) моя листінка-звернення. Буду радий, коли до цих нещасних людей замість карного підходу підійдуть по—людськи. Ще один дурний генерал вважав, що чим більше загинуло у частині, тим краще вона билася. «Мені сорок вісім років. Моєму серцю — шістнадцять. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його». Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління. «Важко носити непохожості торбу. Важко бути одному». Я не зміг би радуватися перемозі. «Образ нещасної моєї України, на полях, і ні костях, і на сльозах і крові якої буде здобута перемога, заслонив уже в моїй душі все». Є члени партії, що закінчили інститути, професури. Вони філософи, ерудити. Працюють на посадах помічників великих людей. Але абсолютно позбавлені почуття реальності, знання життя простих людей, їх труднощів. Вони не можуть і не вміють слухати, перебивають, говорять лише самі, і тільки про хороше, користуючись давненними спогадами про батьків—селян плюс ідеалізована дійсність програмних постанов, підкріплена сільськогосподарською виставкою. Все добре, все прекрасно. Не треба нічого невеселого, сумного. Треба написати оповідання про дівчину, яка стала вагітною од німця— ґвалтівника. Що робити? Народиться дитина, її ненавидітимуть люди, воно й само себе ненавидітиме. Аз другого боку — чим же винна дитина? Хіба я не мати? Ні, не мати. «Мати — це щось інше. Це любов, і радість, і продовження роду. Мати — це згода, і одвертість, і спокій. Я не мати». І він не батько, а жорстокий звір, що вішав людей. І дівчина задушила дитину. Ніхто й не питав, куди вона поділася. Треба написати оповідання про вчителя—лейтенанта, який повернувся з фронту без руки. Через два місяці його покинула дружина. Він був у розпачі. Підійшла до нього прибиральниця Христя, гарна, скромна сільська дівчина, і сказала, що любить його й ніколи не покине. Вони одружилися, живуть щасливо, мають дитину. Усе село любить їх і милується їхнім щастям і вірністю. У генерала кавалерії Бобіна поранено сина. Він звелів його покласти в танк. В машину влучає снаряд, вона горить. Генерал, будучи сам поранений, бачить, що бійці йдуть здаватися у полон. Звелів їх покликати. Підбігли до нього воїни, і сказав їм Бобін пробиватися до своїх, говорячи, що не просить він рятувати свого сина, а вимагає рятувати себе і Батьківщину. Генерал вирвався з оточення з п'ять