На золотих богів

Автор: Косинка Григорій
. Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, - а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель... Горить село. А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу... Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів". Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий... - А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: "За мною, вперед!" - Та-та-та!.. - залопотів крилами смерті кулемет, а з рову: - Ура, слав-а-а! - Хлопці, ріж і бий! - Дай кулемета! Сенька! І летить... Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров'ю і - смага з піни на губах припала пилом, чорніє... Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах... А бій кипить... Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог - стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди... - Чорна короговка майнула на Козацькому шляху... - З батареї б'ють!.. - З вилками, на шлях! Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські... - Прикладом гада! Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка - похитнулась назад: "Ай!" Креше полум'я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і... - Цю-у-уй - цюв-уй... - співають кулі, і рветься пил горбами. - Юшковці одходять і... куль немає... і... Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко: - За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу - вперед!.. Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і - пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров'ю, поцілували востаннє горби і... Сонце здивоване стало: похитнулись вороги! - Слава, слава! - покотилась луна ярками та долинами. - Чубатенка нема... І тінь хрестом лягла на гречці... - Цю-у-уй - цюв-уй... - співають кулі, і рветься пил горбами... - Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить! І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпил

ь, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді... - Ой хто ж оце так здорово вціляє?.. Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю... Заплакали села... Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо "золотих богів", і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем... І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивіться... Чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе: - В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж - люди, так - ні-і... Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері... - На Гордієнкових горбах... сини в бою за волю лягли! Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?.. Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається. У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника: - Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят... І старшого вбито... - Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають... " Ой у полі жито копитами збито... - Хи-хи! - Дочко, Парасю, бачиш - під обніжком Сенька з кулеметом? - О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: "мамо, мамо"! ...Копитами збито жито... - Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий... Це ти, Параско, моя невістка? - Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото, снопи класти... Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала - плакала: - Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов: Ой не зорі з неба: горе! Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей: Ой голуб ти сивенький, Ой скажи-скажи ти мені, Де мій син молоденький?.. І замовкла, заніміла. Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...