Аналіз «Анни Кареніної» - паралелізм в композиції роману
«Анна Кареніна» починається фразою, яка є психологічним ключем твори:
«Всі щасливі родини схожі один на одного, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму».
Пафос роману полягає не в утвердженні духовної єдності між членами сім'ї, а в дослідженні-вання руйнування сімей і людських взаєминах.
Головна проблема роману розвивається на прикладі кількох сімейних пар:
Ганна + Каренін
Доллі + Облонский
Кітті + Левін
У всіх випадках автор так і не знаходить відповіді на хвилюючі його питання: як живе людина в родині і в суспільстві, чи можна обмежитися лише рамками сім'ї? У чому секрет людського щастя?
Доллі повністю присвятила себе сім'ї і дітям, але не знайшла щастя, тому що її чоловік - Степан Аркадійович Облонский постійно зраджує її, і не бачить в цьому нічого поганого. Для нього немає нічого незвичайного в зраді, і хоча він любить Доллі і своїх дітей, він не розуміє, що щастя і нормальні сімейні відносини не можуть бути побудовані на брехні. Доллі вирішила зберегти сім'ю і обман триває. Автор підкреслює, що не має значення, чи зраджує їй Стіва і далі, головне - порушено внутрішнє духовну єдність між людьми, кожен живе сам по собі, та керується не веліннями власного серця і не принципами християнської моралі, а світськими законами, які самі по собі суперечать природного моралі.
У зовні гармонійної сім'ї Левіна та Кітті теж немає щастя, хоча вона і побудована на взаємній любові. Замкнутий світ шлюбу не дає Левіну відчути повноту життя відповіді на питання про сенс буття. Не випадково в романі з'являється образ поїзда, що став символом всієї епохи, яка неухильно рухається на людину, погрожуючи його існуванню. Тому сімейна трагедія Анни Кареніної - це закономірне відображення духовних і соціальних протиріч часу.
У романі є й інші сімейні історії: матері Вронського, княжни Бетсі і т.д. Але не в одній немає «простоти і правди». Фальшивої життя аристократів протиставляється життя народу, де ще збереглися справжні цінності. Сім'я селянина Івана Парменова живе набагато щасливіше багатіїв. Але, як зауважує Левін, духовне руйнування проникло і в народне середовище. Він спостерігає обман, хитрість, лицемірство серед селян. Все суспільство захоплено внутрішньої духовної гниллю, порушені найважливіші моральні принципи, що призводить до драматичної розв'язки.
Особливість композиції роману в тому, що в центрі нього - дві історії, які розвиваються паралельно: історія сімейного життя Анни Кареніної, і доля дворянина Левіна, який живе в селі і прагнути вдосконалити господарство. Це головні герої роману. Їхні шляхи перетинаються під кінець твору, але це не впливає на розвиток подій роману. Існує внутрішній зв'язок між образами Анни і Левіна. Епізоди, пов'язані з цими образами, об'єднані між собою контрастом, або за законом відповідності, так чи інакше, доповнюють один одного. Цей зв'язок допомагає автору продемонструвати ненатуральність, фальшивість людського життя.
Мої роздуми над проблемами сім'ї після прочитання роману "Анна Кареніна" Л. Толстого
Шкільний твір - зарубіжна література
Мої роздуми над проблемами сім'ї після прочитання роману "Анна Кареніна" Л. Толстого
Епіграф роману "Мне отмщение и аз воздам" має символічний зміст, він не тільки говорить про провину Анни і покарання за неї, скільки є своєрідним попередженням лицемірам з вищого світу, які вважали, що мали право судити і карати жінку, яка є такою щирою у своїх почуттях. "Не вам судити її!" - наче говорить цією системою образів сам автор роману.
Лев Толстой - великий майстер драматичної прози. Його роман "Анна Кареніна" зображує світське товариство кінця XIX сторіччя з усіма його проблемами та недоліками. У центрі уваги автора - сімейні стосунки. У романі можна побачити дві основні сюжетні лінії: одна з них пов'язана з долею Анни Кареніної, інша - з духовними пошуками та образом життя Костянтина Левіна. Внутрішнім зв'язком цих двох ліній є конфлікт з лицемірними законами суспільства, з несправедливим устроєм дворянського "вищого світу", хоча виходять вони з цього конфлікту по-різному: Анна йде до загибелі, Левін знаходить підтримку у "народній правді", у моральному світогляді патріархального селянства.
Родина Кареніних зовнішньо мала пристойний вигляд. Нещастя Анни полягало у житті з нелюбим чоловіком, за якого її видали заміж. Тому усю силу своєї любові вона віддає сину Сергію. Саме він є для неї сенсом життя, а не Олексій Олександрович Каренін, який сприймав людей як свою власність. Дізнавшись про зв'язок дружини з Вронським, Каренін згоден на продовження зовнішньо нормальних сімейних стосунків, аби не зашкодити своїй репутації. Але Анна так жити не може. Вона духовно вища за свого чоловіка і розриває стосунки сама. І тут виходять на поверхню усі негативні якості Кареніна - лицемірство, озлобленість, жага помсти.
Проте під час хвороби Анни письменник відкриває й інші риси Кареніна - співчуття, переживання за дружину, турбота про дитину Вронського та Анни; він ладен взяти на себе усі клопоти, пов'язані з розірванням шлюбу. Але ця людяність Кареніна носить тимчасовий характер. Він знає, що дворянський світ не пробачить йому порушення правил та відплатить презирством за кожний великодушний крок. Каренін підкорюється владі графині Лідії Іванівни та інших "керівників суспільної свідомості".
Толстой завжди підтримував принципи добрих сімейних стосунків, щасливого родинного життя, спокійного дитинства. Анну він не осуджує тому, що її сім'я не була щасливою. Вона не кохала свого чоловіка, а той взагалі думав тільки про себе. Кареніна тішила думка про те, що світ захоплюється його красунею-дружиною, що в нього підростає син. Але цікавитися їхнім життям було не в його правилах. Вимога розлучення явилася для нього несподіванкою, а не наслідком його ставлення до інших. Він нічого не помічав, адже нічого не хотів бачити. Каренін керувався законами світу, де зовні все пристойно, а за ширмою - лицемірство, зрада, духовна порожнеча. Анна не могла залишатися у цьому ворожому для неї світі, тому намагалася витягти з нього і Вронського. Проте розваги у світських колах виявилися для нього важливішими за кохану жінку. Трагедія Анни полягала у її благородному характері. Вона вірила в можливість шлюбу з коханим чоловіком. Ця віра стала сенсом її життя, але нічого не змогла змінити. Втрата Вронського як духовно близької людини, презирливий осуд світу за її поведінку - усе це важким тягарем навалилося на Анну. І ця тендітна жінка зламалася, вона не змогла жити так далі.
Співаючи гімн щасливій родині, Толстой у той же час не осуджував свою героїню. Великий гуманіст, письменник показав приклад винятку з правил. Трагічна загибель Анни була спричинена в основному суспільним устроєм тих часів, який не приймав подібних жінок у свої кола. Тема людської долі, сімейних стосунків та особистого щастя була актуальна у всі часи. Саме тому роман Толстого "Анна Кареніна" цікавий і зараз.
Проблеми шлюбу і сім'ї в романі Толстого «Анна Кареніна»
У 70-х роках Л. Н. Толстой все частіше і глибше став замислюватися над проблемами шлюбу і сім'ї. Навколишня дійсність давала чимало матеріалів для роздумів над питаннями життя сімейної. У січ
У Москві, на вокзалі Миколаївської залізниці граф Олексій Кирилович Вронський зустрічав приїжджає з Петербурга мати. В. Очікуванні поїзда він - думав про юну Кіта Щербацкой, про її любові до нього, від якої він «сам себе відчував краще, чистіше». «Вронський пішов за кондуктором й вагон і при вході у відділення зупинився, щоб дати дорогу виходила дамі. З звичним тактом світської людини, по одному погляді на зовнішність цієї пані, Вронський визначив її приналежність до вищого світу. Він ~ вибачився і пішов - було у вагон, але відчув необхідність ще раз поглянути на неї ... Коли він озирнувся, вона теж повернула голову. Блискучі, що здавалися темними від густих вій, сірі очі доброзичливо, уважно зупинилися на його обличчі, неначе вона визнавала його, і негайно ж перенеслися на пасувала натовп, ніби шукаючи когось ». Це була Ганна Аркадіївна Кареніна. Зустріли ^ випадково, Анна і Вронський не можуть забути один одного.
Кареніна - заміжня жінка, мати восьмирічного сина, вона розуміє, що Вронський не може і не повинен цікавити її. Однак на московському балу спостерігала за. Ній Кіті бачить, що «Ганна п'яна вином збуджуваного нею захоплення ...». Ганна приймає рішення залишити Москву і повернутися додому, до Петербурга, щоб не зустрічатися з Вронским. Своє рішення вона виконала, і на другий день брат проводжав її до Петербурга. Але на зупинці в Бологому, вийшовши з вагона, Ганна зустріла Вронського.
* «Я не знала, що ви їдете. Навіщо ви їдете? - Сказала вона ... І нестримна радість і пожвавлення сяяли на її обличчі.
* - Навіщо я їду? - Повторив він, дивлячись їй прямо в очі,
* Ви. знаєте, я їду для того, щоб бути там, де ви, сказав він, я не можу інакше.
... Він сказав те саме, чого бажала її душа, але чого вона боялася розумом. Вона нічого не відповідала, і на обличчі її він бачив боротьбу ». Сум'яття і тривогу в душі Анни Толстой підкреслює описом розбушувалася природи. «І в цей х <е час, як би здолавши перешкоду, вітер посипав сніг з дахів вагонів, затрепал якимось залізним відірваним листом, і попереду плачевно і похмуро заревів густий свисток паровоза. Весь жах хуртовини здався їй ще більш прекрасний тепер ».
Ця зустріч вирішила долю Анни Кареніної. Як не старалася вона, повернувшись додому, жити по-старому, їй це не вдавалося. Любов до Вронського змусила її по-іншому поглянути на своє подружнє життя. «... Я зрозуміла, що не можу більше себе обманювати, що я жива, що я не винна, що бог мене зробив такою, що мені потрібно любити і жити», - думає Ганна. Невміння обманювати, щирість і правдивість втягують її у важкий конфлікт з Кареніним і світської середовищем.
Доля Олексія Олександровича Кареніна чоловіка Ганни, - безсумнівно, трагічна, і багато що в ній змушує співчувати йому. Каренін не «зла машина», як у пориві відчаю називає чоловіка Ганна. Толстой показує його щирість, людяність у сцені примирення з дружиною. Навіть Вронський визнає, що в хвилину примирення Каренін був «на недосяжній висоті» .. Правдиво розкриваючи всю тяжкість людських переживань Кареніна, Толстой разом з тим - глибоко аналізує його ставлення до дружини і його поведінку. На посаді губернатором, вже літньою людиною, Олексій Олександрович зустрівся з Ганною Аркадіївною, яка була на двадцять років молодший від нього. «Він зробив пропозицію і віддав нареченій і дружині все те почуття на яке був здатний». Створивши ту «обстановку щастя»,
яка увійшла у нього в звичку, Каренін раптом виявив, що вона «нелогічною» чином поламалася. Толстой порівнює Кареніна з людиною, який спокійно пройшов по Мослі і раптом побачив, «що цей міст розібрали і що там безодня». «Безодня ця була - саме життя, міст - та штучне життя, яке прожила Олексій Олександрович». Живі, природні почуття Каренін перевіряє поняттями та нормами, встановленими державою і церквою. Дізнавшись про зраду Анни, він, після «дивного почуття фізичної жалості до неї», відчув, що його займав тепер питання про те, «як найкращим, наіпрілічнейшім, удобнейшим для себе і тому найсправедливішим чином обтруситися від того бруду, якою вона забризкала його в своєму падінні, і-продовжувати йти своїм шляхом діяльної, чесної і корисного життя ». Проте методичність, обережність,. млява систематичність - риси, характерні для вищих кіл бюрократичної середовища, - виявилися безсилі в зіткненні з життям.
Флігель-ад'ютант Вронський, аристократ і джентльмен, «один з найкращих зразків золотої молоді петербурзької» полюбив Анну Кареніну і жертвує в ім'я любові військовою кар'єрою: виходить у відставку і всупереч світським поняттям і звичаям (рішуче «оголошує він братові, що дивиться на свою зв'язок з Кареніної, як на шлюб ... ») їде з Ганною за кордон.
Чим більше Ганна дізнавалася Вронського, «тим більше вона любила його», і за кордоном вона була «непростимо» щаслива. Але «Вронський, між тим, незважаючи на повне здійснення того, що він бажав так довго, не був цілком щасливий ... Він скоро відчув, що в душі його піднялися бажання бажань, туга». Спроби зайнятися політикою, книгами, живописом не дали результатів, і, врешті-решт, відокремлене життя в італійському місті здалася йому нудною; було вирішено їхати в Росію.
Люблячи Анну, він завжди забував те, «що становило саму болісну бік його ставлення до неї, - її сина з його питальний, противним, як йому здавалося, поглядом. Хлопчик цей частіше за всіх інших був перешкодою їх відносин ». У сцені побачення Анни з сином Сергієм Толстой-з неперевершеною майстерністю художника-психолога розкрив всю глибину сімейного конфлікту. Почуття люблячої матері до залишеного дитині, пристрасть до Вронського, протест проти помилкової моралі вищого суспільства і невизначеність положення утворюють у долі Ганни вузол протиріч, який вона не в силах розв'язати. Трагічно звучать її слова, звернені до Доллі Облонской: «... я не дружина, він любить мене до тих пір, поки любить» ... «Ти зрозумій, що я люблю, здається, так само, але обох більше себе, дві істоти - Сергія та Олексія ... Тільки ці дві істоти я люблю, і одне виключає інше. Я не можу їх поєднати, а це мені одне потрібно. А якщо цього немає, то все одно. Все, все одно ... »І коли Ганна зрозуміла, що її пристрасною, ... любові недостатньо для щастя Вронського, і він, для якого вона пожертвувала сином,« все більше і більше хоче піти від неї », вона усвідомила своє становище як безвихідне, як трагічний глухий кут.
Задум письменника показати жінку, що втратила себе, але не винну, підкреслюється епіграфом до роману: «Мені помста і аз віддам». Сенс епіграфа в тому, що не світським ханжам судити людину, її життя і вчинки. Думка епіграфа кілька разів звучить у словах дійових осіб роману. Стара тітка Ганни говорить Доллі: «Їх буде судити бог, а не ми». Сергій Іванович Кознишев, зустрівшись з матір'ю Вронського, у відповідь на засудження нею Анни говорить: «Не нам судити, графиня». Біблійне вислів, взята для епіграфа, Толстой протиставив державної та релігійної законності і світської моралі, який стверджував «зло брехня і обман».