Автор: Коломіець Олексій
.(Повість про сім'ю на дві дії) Дійові особи: Ангел Платон Микитович Уляна — його дружина. Петро, Федір, Павлик —їхні сини. Таня —їхня дочка. Ліда —Петрова дружина. Оля —Павликова дружина. Клава —дільничний лікар. Маляр —Клавин чоловік. Крячко —пенсіонер. Клоков —кореспондент. Віля —художник. ДІЯ ПЕРША Картина перша На невеличкому подвір'ї стоїть одноповерховий будинок. Поряд прибудована домашня майстерня. Посеред двору стіл для сімейних обідів. Мати накриває на стіл. Ліда сидить у кріслі—гойдалці і говорить, що тут ніби «маленька неприступна фортеця» й особливе відчуття безпеки та спокою. Сюди, мабуть, і блискавки бояться вдарити. Таня іронічно зауважує, що дійсно бояться, якщо тато вдома. Ліда говорить, що їй усе подобається. На це Уляна відповідає, що, мовляв, і залишалася б тут відпочивати, а не їхала на море. Таня підхоплює: — З великої висоти море здається калюжею. А мати її запитує, чи ж вона бачила те море з висоти. Дівчина впевнено говорить, що побачить, бо мріє стати стюардесою. Уляна питає Л іду, чому це Петро другий рік працює без відпустки. Невістка відповідає, що він весь поринув у роботу, бо «такий скажений до роботи, як і всі ви». Мати посилає Таню на город по цибулю, Ліда дивується, що в них уже й городина росте. Уляна каже, що без своєї грядки важко, на базарі все дороге. Хоч і були неприємності за той шматочок землі, зате тепер завжди своя свіжа зелень, овочі. Таня підходить до Ліди і трохи заздрісно говорить, що у тої завжди такий модний одяг. Ліда відповідає, що це Петро для неї старається, він на цьому розуміється. Таня починає розповідати, що приїхав кореспондент з області, хотів написати нарис про батька, але щось йому не сподобалося. І про Федора сказав, що той якийсь бурмило. Федір аж образився й каже, що кореспондент щось питав його під час роботи, він і не розчув. — Працюєш, а воно лізе! Раптом доноситься дуже гучна пісня. Таня дзвонить по телефону сусідському хлопцеві Ванькові Крячку й лає його, просить виключити, хоч поки вони пообідають. Пісня припиняється, і Ліда дивується, що Таню послухали. Уляна говорить: — Він батька за петельки хапає... Такий волоцюга, що світ не бачив. Тані, правда, побоюється. Федір говорить Тані, щоб вона поїхала з матір'ю на базар, а сестра відповідає, що поїде той, кому тато скаже. Л і д а (в захопленні). Петро і нашому синкові співає ту пісню, що ви маленькими співали... І пробує наспівати: І сказала стиха мати: — Не пустуйте, бо йде тато. І сказала стиха мати: — їжте, діти, бо йде тато! — І сказала стиха мати: — Спати, дітки, бо йде тато! Федір підспівує: І сказала стиха мати: — До роботи, бо йде тато. Таня засміялася: Цей куплет Федір запам'ятав. Колись санчата свої поламав і не хотів лагодити. Так тато йому всипав. Мати говорить, що усім потроху діставалося, хіба Павлика трошки милували. Таня звернула увагу, що Павлик чомусь хвилюється, ніби боїться, і спитала, чи це він не через одержану трійку. Уляна просить Таню помовчати, поки не пообідають, бо батько почує — обід пропаде. Донька кличе з майстерні батька, а Ліда зауважує, що «Петро розказував: ніколи не бачив, щоб батько відпочивав... Усе щось робить». Виходить Платон. Видно, що це був колись чоловік у силі. Його обличчя суворе, втомлене. Всі за традицією приносять собі стільці й сідають обідати. На чолі стола — батько у великому саморобному кріслі. Ліда дістає пляшку кримського вина. Федір говорить, що це не обід — бенкет, а Таня додає: — А перед бенкетом — експропріація або, просто кажучи, грабунок серед білого дня. ..День зарплати — майже свято. Платон сказав, що вино не для обіду, й дістав блокнот. Ліда дивується, бо блокнот у нього той самий, що й декілька років тому, і все так само, а Таня додає, що тато так дрібно пише — вистачить на все життя того записника. Федір підходить до батька, віддає зарплату — двісті тридцять карбованців, Платон рахує їх, мати його соромить, що не вірить синові, а той відповідає, що рахувати не соромно, а ось приносити таку, як у хлопчака, зарплату — соромно. Федір виправдовується, що у нього новий верстат, ще не приноровився. Батько ж радить брати надурочні години. Таня віддає батькові сто п'ять карбованців, а той питає, де ж вона поділа преміальні. Дочка дивується, звідки він знає, і говорить, що залишила двадцять п'ять карбованців на сукню. Батько зауважує, що у неї і так багато нарядів, а Таня відповідає, що вони вже немодні. Платон каже, що на моду грошей нема. Таня ображається на таку батькову «щедрість», але говорить, що потрібно ще п'ятнадцять карбованців на курси іноземних мов, адже стюардеса має знати мінімум дві мови. П л а т о н. Хочеш на курси — прироби. Тобі ж хотілося в складальний — переходь. Там і зарплата більша. Т а н я . Обіцяють, а не переводять. П л а т о н .Для переходу в інший цех треба готуватися. Походити, подивитися, за когось попрацювати. З цеху в цех — не з одного трамвая в другий. І додає, що коли вона хоче на курси, то хай приробить. Приробить — краще вчитися буде. Потім батько питає, як справи у Павлика, чи не дали ще стипендії. І повідомляє, що на канікулах Павлик працювати на завод не піде, бо там за два місяці можна заробити лише триста карбованців. Мати полегшено зітхає, мовляв, хоч раз зжалився батько, «а то чужі діти відпочивають [на канікулах], а він свого — на завод». Але Платон каже Павлику, щоб той записався в ті бригади, які на Північ їдуть. М а т и (зойкає). Ти б свою дитину і в пекло послав, аби більше грошей. Не даєш відпочити. Платон заперечує, що після яких це трудів Павлику відпочивати? Отак звикне до відпочинку, то й буде потім трусити батьківські кишені. Мати бідкається, що на-Півночі ж, мабуть, і влітку холодно, як же дитину посилати. Платон суворо говорить, що, може, тоді його в Артек послати? Уляна (зітхає). Знали наші діти Артек? Оно! (Жест.) В отій майстерні з трьох років. Павлик раптом заявляє, що він нікуди не поїде, бо... жениться. Сім'я сприйняла це як жарт. Батько каже, що прийде час — одружиться. Треба спочатку закінчити інститут, попрацювати, заробити грошей, а тоді женитися. Мати захищає хлопця, просить Платона не гримати на нього, достатньо того, що сказав — не дозволю. Павлик каже, що вони вже й зареєструвалися з нареченою. Усі вражено змовкають. Мати в розпачі питає: — Як же так, без батьківського дозволу? Павлик відповідає, що знав — все одно не дозволять. Л і д а. Звичайно, безглуздо одружуватися, не маючи нічого за душею. Але ж кажуть — «з милим рай і в курені». П л а т о н (не витримав). — Ледар і дурень надумали таке безглуздя. «В курені». В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було! Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні — зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай! Думав, як жити? Мати говорить, що прогодують — не збідніють. Таня питає Павлика, де ж його дружина. Той відповідає, що тут чекає. Мати каже, щоб привів її, а батько змовчав. Павлик веде за собою тендітну, сором'язливу дівчину Олю. Ліда запрошує гостю сісти разом із нею. — Дві невістки на одному стільці. Тісно, але зручно, у випадку чого, вдвох відбиватися будемо. Мати розпитує Олю, скільки ж їй років, де вчиться і чи грали весілля. Та відповідає, що їй вісімнадцять, вчиться на другому курсі медучилища, а весілля грали в гуртожитку, в її тринадцятій кімнаті. Таня насмішкувато говорить: — Гарний початок сімейного життя! Ліда пропонує випити вина за таку подію, але всі поглядають на батька, який мовчить. Мати говорить, що перед сусідами ніяково — скажуть, потай женили сина. Таня зауважує, що можна переженити заново, як заведено, — з прикрашеним таксі, багатим застіллям... Уляна розпитує Олю про матір — хто вона і чи знає про одруження. Дівчина відповідає, що мама працює медсестрою в Іванківському районі, батько утік, коли вона ще малою була, а про заміжжя матері ще не казала. Платон Микитович підвівся й пішов до хати. Всі подумали, що він угамувався, змирився. Ліда питає, чи будуть Ангели робити весілля, чи так все і залишиться. Федір відповідає, що треба зробити, як у людей, мати підтримує, бо про них, мовляв, і так говорять, що вони «скупі, корисливі». Таня жартує, говорить матері, щоб вона розпитала Федора, може, й він оженився, тоді обидва весілля разом — менші витрати будуть. Федір просить Таню помовчати. Мати пропонує, щоб Оля переїжджала до них, але дівчина каже, що Павлик велів їй зібратися, тому чемоданчик уже стоїть тут, за воротами. У л я н а . Ох, Павлику, не сказав батькові. Що він тепер думає про тебе? Л і д а. У батьків серце добре. Виходить із хати Платон Микитович із двома чемоданами, ставить їх біля столу і говорить: — Ось твої речі, Павле. (Виймає гроші.) Ось дев'яносто сім карбованців, це з твоїх лишилось. Бери і — в добру путь! Живіть! У л я н а. Куди ти його випихаєш?!.. Отямся, Платоне! П л а т о н. Сам себе випхав. Оженився, своя сім'я, своє життя. Не радився з нами — виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу — хай іде! У л я н а. Горенько! Куди ж їм іти? Пауза. Тиша. Ф е д і р. Тату, хай поживуть... П л а т о н. Вибрав свою дорогу, хай іде, і квит! (До Павлика.) Отак, синку! Живи своїм розумом. (Сів до столу, обідає.) Усі вражені. Павлик з Олею ідуть з двору. Ліда з жалем говорить: — Сумніваюся в мудрості вашого вчинку, Платоне Микитовичу. ...Невже ви любові й жалю до сина не маєте? Платон іде до хати і незабаром виходить із курткою в руках. П л а т о н. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, візьме... Не повернеться... (Пауза.) «Жалю не маю», «Не люблю своєї дитини...» Може, й вона мене не злюбить. ...Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своїх дітей. Поки малі — за іграшку, за морозиво, потім п'ять, десять копійок, двадцять, карбованець, троячка. Потім дитя вже саме лізе до них у кишеню! А потім жінку приведе — годуйте! «Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся...» На це я не піду! «Прогнав сина»! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя — не батько, не мати — подарунків не робитиме. «Жалю не маю»! Абезменехто його жалітиме? Люди? У них своїх клопотів повно. Заходить сусід Крячко, починає розпитувати Ліду: — Петро живий—здоровий? У начальстві? Я оно з Платоном у найвищому начальстві — пенсіонери! Живемо найкраще на всі гроші! Балакаємо і розважаємось на весь розум, який ще лишився! Ніхто вже нічого не додасть і не відбере! Дивлюся: пішов Павлик з чемоданом, догадуюсь — погнав Платон кудись хлопця гроші заробляти. А навіщо тобі, Платоне, гроші? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять років, і все тобі мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочні, преміальні... На пенсії, а влаштувався ще в хлібний магазин приймальником. Уночі товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шістдесят карбованців придбати. Такі, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку. Л і д а (наливає). Випийте, дядьку, пива. К р я ч к о. Випий пива, а в Платона кров закипить — добро його пропало... За копійкою він не те що нахилиться, а ляже!.. Була революція, пол-ітгуртки, наглядна агітація, п'ятирічки, соцзмагання... А Платон вистояв зі своєю ідеєю — гони копійку. Л і д а . Живеш, то треба й заробляти. К р я ч к о. У мене оно будиночок гірший, ніж у Платона, не маю ні «Запорожця», ні кольорового телевізора, ні ощадної книжки... Я не капіталістичної філософії — мною не керує копійка... Платон засміявся. — Що з тобою, ти ж раз на рік смієшся. Платон. Злиднями людина хизується... К р я ч к о. Не злиднями, а соціалістичною свідомістю. Я не голодний і не голий, що мені треба?.. П л а т о н. У тебе, Крячко, світогляд, як у тої кози: влітку пасеться, а взимку їсть, що дадуть. Л і да . Живіть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму. К р я ч к о. Ні,я все життя активіст! Поки на заводі працював — на зборах його чистив. А тепер доводиться індивідуально. Усе б йому простив, а те, що жмикрут, — простити не можу. Платон питає, чого ж він прийшов. Крячко відповідає, що хоче позичити п'ятірку до пенсії. І просить, щоб Павлик і його сина на роботу прихопив із собою, а то не може ніде прилаштувати того. Платон говорить, що у Крячка син — злодій. Крячко ображений: — Як ти смієш! Він своє віддасть, не те щоб украсти. Платон відповідає: — Не працює, а їсть — значить, злодій. Не заробив, а тринькає — злодій. ...Гірший за того злодія, що нишком краде, по ночах, бо твій — серед білого дня... К р я ч к о. Куркуляка! Йому і мого добра жаль. П л а т о н. Усе державне, усе наше, і все моє! К р я ч к о. З такою формуліровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобі ще на суді покажу. Л і д а . Про який ви суд, дядьку Крячко? К р я ч к о. Розумієш? Ото ж (жест) обіч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким стане селище за п'ятирічку. А Платон і прихватив той пустирчик — цибулькою, кропом засадив. Управи на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу... Ліда і Крячко йдуть, а Платон Микитович сам до себе: — Пташка — і та гніздо в'є, щоб і вітер не звалив, щоб і дощ не залив, щоб і тепло пташенятам було. Крячко і пташці сказав би: багатієш! Народилася людина — то й живи! І добре гніздо своє клади, щоб і дощ, і вітер, і холод не страшні були тобі. Заходить Клоков, клацає фотоапаратом. Потім вітається і простягає Платону Микитовичу посвідчення журналіста. Говорить, що хоче про нього написати статтю в газету. Йому відомо про високу кваліфікацію Ангела, великий стаж роботи, про те, що дочка і син на заводі — «потомствена робітнича сім'я». Але хотів би поговорити з ним, як із добрим приятелем. Платон погоджується. К л о к о в. ...Коли почалася ваша трудова діяльність? П л а т о н. З двох років. К л о к о в. Тобто? П л а т о н. Штанці сам одягнув, потім іграшки собі майстрував, потім по господарству, потім школа, потім завод... К л о к о в. Ваша мета в житті? П л а т о н. Добре жити. К л о к о в. Що, на ваш погляд, для цього треба? П л а т о н. Мати здоров'я і гроші. К л о к о в. Уточніть про гроші. П л а т о н. Або заробити, або вкрасти. Третього путі немає. К л о к о в. Громадська робота, коли працювали на заводі? П л а т о н. Біля верстата. Пауза. К л о к о в. У багатотиражці я читав, що ви любите гроші. П л а т о н. Не люблю, а поважаю. К л о к о в. Вища мета вашого життя? П л а т о н. Ото ж і є вища — жити як слід. К л о к о в. А, може, спочатку про державу треба подумати? П л а т о н. Не збагну, приятелю. К л о к о в: Через багатство держави до свого власного. П л а т о н: А ми разом з державою і плануємо, і багатіємо... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять... А в моїй державі цього немає... Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся. Будемо кінчати, приятелю. Клоков хоче сфотографувати Платона Микитовича і просить стати так, ніби він задумався. Ангел відповідає, що думки не сфотографуєш. Тоді кореспондент пропонує взяти пенсійну книжку і дивитися на неї, ніби це йому подарували велику радість і спокій на старості... Платон відповідає: — Не подарували — заробив! І не в ній радість і спокій. Коли Клоков каже, що фотографувати, як герой струже ложку, — поганий кадр, Платон питає, яка в нього зарплатня. Кореспондент відповідає, що сто п'ятдесят карбованців. Тоді Платон говорить, що за такі гроші треба метикувати, і йде до хати, а Клоков обзиває його бурбоном. Тут підходить Таня й питає у кореспондента, що, мовляв, не підходить, негативний тип. І цікавиться, чи не підійде вона на героїню його нарису. Клоков насмішкувато питає, чи ж буде це цікаво читачеві. Таня говорить, що вона ніби навмисне готувала себе для преси. Закінчила школу з медаллю й пішла працювати на завод. І не тому, що на вступних екзаменах в інститут бала не добрала, вона навіть документи туди не подавала. А якщо зайти в цех, то можна побачити її портрет на Дошці пошани. Любить літературу — Толстого, Достоєвського, Джека Лондона, Сент—Екзюпері, Гончара, За-гребельного. Питає: — Цікаво? Кореспондент зацікавився. А Таня продовжує: — Мрію стати стюардесою, поглянути на планету з височини польоту лайнера. Звідти люди мені будуть бачитись, як крапочки, і навіть ви, кореспондент зі своїм фотоапаратом, здастеся мені менші за сонечко, за мурашку, навіть за блоху! Клоков, образившись, іде. Ранній ранок. Платон, як завжди, щось майструє. Заходить Крячко, починає розмовляти з Платоном про життя—буття. Говорить, що не спиться йому через сина, який два роки не працює, сидить на батьковій шиї. І каже, що позавидував Павликові, який поїхав на роботу. А воно, виявляється, зовсім не так. Павлик оженився без дозволу, а батько вигнав сина. Отже, дикий він чоловік, Платон. Добувати копійку, може, й навчив своїх дітей, а от щоб зовсім їх під своє керівництво повернути — зась! І продовжує: — У нас, батьків, до них стільки ж прав, яку англійського короля: що напишуть, те й читай! Он мій два роки не працює, а я що? Побити вже не здужаю. Мати нагодує. Сорочка, джинси, пляшка «чорнил» — і над панами він пан. А, може, воно так і треба? Платон заперечує: — Поступися перед дітьми раз—вдруге, вони тебе і запитувать не будуть. Крячко йде, а з'являється Ліда і питає, чи не набрид Платонові Микитовичу цей в'їдливий сусід. Той відповідає, що звик до нього, як до «задавненої хвороби». І питає, чи не розбудив він Ліду. Невістка говорить, що спить міцно, коли знає, що не треба поспішати. Платон каже: — Виходить, завжди довгенько спиш — куди людині поспішати, раз не працює. Ліда відповідає, що у неї складна робота, а Платон дивується — виходить, вона працює? І цікавиться, що ж за професія. Л і д а. Бути дружиною — це професія. Складна професія! П л а т о н. Вперше чую про таке. Л і д а. Уміти любити свого чоловіка — не так просто і не так легко. П л а т о н. Приклад, як казав один кореспондент. Л і д а. Візьмемо нас з Петром. Хоч би що там на роботі сталося, він певний: удома на нього чекають спокій, і затишок, і тепло. Я вивчила його звички, його смаки. ...Знаю, які любить книжки, вгадую, що б він хотів на вечерю, на обід, на сніданок! Яке освітлення любить, які кольори не терпить. Він вибирає мені сукню, черевики — я дозволяю. Це йому приносить радість, а я вдвічі рада. Він часто подовгу затримується на роботі. Але хоч як пізно прийде, знає, його чекає гарячий чай. Не сам риється в буфеті, шукає цукор, хліб, масло, варення. Я йому все приготую, подам. Коли прийде роздратований, засмучений чи обурений, — усе ж буває на роботі, — треба вміти повернути йому спокій. Холод з душі прогнати. Думаєте, міщанська філософія? П л а т о н. Збирався подумати. Л і д а. Коли чоловік знає, що в нього в тилу, тобто вдома, усе гаразд, він і на роботі краще працює. (Всміхнулася.) Треба б завести порядок: коли беруть чоловіка на роботу, вимагати характеристику не тільки на нього, а й на дружину. Бо якщо дружина лиха, то який же з нього працівник? Увесь час голова буде зайнята, що його чекає вдома. П л а т о н. Твоя лекція мені, Лідо, сподобалася. Аплодувати не буду, а питання є. Виходить, жінці й працювати не треба? Хай у тилу порається? Л і д а. Ото в тилу і є її робота. П л а т о н. А щоб підмогти чоловіку грішми? Л і д а. Інколи заробити вісімдесят карбованців утричі легше, ніж поратися в отому тилу. Але, на жаль, не всі жінки мають таку можливість, доводиться їм теж іти на трудовий фронт. Ліда йде купатися на озеро, а Платон кидає майструвати, знесилено сідає на стілець і замислюється: — Думав, мої діти слухняні... А Павлик... (Бере куртку, знову вішає на стілець.) Чи щось недобачив... або не розумію їх, молодих... Заходить Крячко. К р я ч к о. Повернувся я, побачив, що Ліда пішла, і повернувся. Павлик — ще не все твоє горе... Хотів був не казати, але псові, й тому хвіст не кожен день потрошку обрубують, а зразу весь. Отак і це: хай буде все зразу, все знай! Про твого Федора мова... Я спочатку не повірив. Роботяга з роботяг, не п'яниця, розумний. І в цьому ж загадка. Та ще в такій сім'ї, як твоя. А бач, і Федір з морального боку не певний. Ну, я коротко, Платоне: лікаршу нашу дільничну знаєш? її чоловік маляр, квартири розмальовує, білить, знаєш чи ні? П л а т о н. Знаю. К р я ч к о. Так ото твій Федя за лікаршею волочиться, а маляр що? Малює й не знає, що його дружина райськими яблучками другого пригощає. Федя потай то на машині її підвезе, то проведе увечері, а люди все знають: бачать і помічають, і я теж. Одне слово: крім тебе і маляра, усім відомий цей ганебний зв'язок. І чому воно в такій сім'ї з моральної лінії збочення? Отож тримайся, Платоне, я завжди з тобою! Крячко виходить, а Платон похмуро замислюється. Заходить Федір і говорить, що ніби—то легка робота — вантажити хліб, а не приловчишся відразу. Батько питає, чи встигає він на завод. Федір відповідає, що встигає, хоч йому тепер треба раніше — взявся навчить ділу одного хлопчика. Платон цікавиться — його що, наставником записали? А Федір каже, що сам, по добрій волі взявся, бо заводу потрібні хороші слюсарі—інструментальники. П л а т о н. Чомусь думають — до музики треба талант, до пісні слух, а майстровим абихто... Дивись, людину вчити — не різьбу класти. Федір говорить, що він це розуміє, і хоче йти, але батько його зупиняє: — Правду кажуть, що в тебе з лікаркою... шури—мури? ...Що ж ти себе і батька соромиш? Із заміжньою! На посміх і пересуди нашу сім'ю виставляєш... Чого заціпило? Федір говорить, що він любить Клаву. П л а т о н (насилу стримує себе). Любиш?.. Любов не возять по закапелках, не приховують! Любов не крадуть, Федоре! Ф е д і р. Ми з Клавою ще не знаємо... П л а т о н . Серед дороги зупинилися? Ні сюди ні туди. Життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!.. Ф е д і р. Ми з Клавою порадимося. П л а т о н. У всьому, у малому й великому, єдиний порадник — правда! Чуєш, правда! Ф е д і р. Правду сказати треба. А як? Надвечір'я. Платон майструє. Заходить Маляр. Вітається з Платоном і говорить, що не повірив, коли той подзвонив. Адже Ангели звикли гроші в кишеню складати, а не виймати з неї. А тут Платон замовляє ремонт кімнат майстрові. Платон питає, чи Маляр встигне і на роботі, і тут. М а л я р. Асигнації ваші — діло наше. Кожна людина хоче жити, щоб був хліб з маслом. П л а т о н. Крадеш, хапаєш? М а л я р. Кручуся! Де і як людина мотається, шукаючи масло, — темні, заплутані стежки, Платоне Микитовичу. У мене сім'я: жінка — лікар, дочка у школу ходить, — гроші мені потрібні. П л а т о н. Жінка теж заробляє? М а л я р. Не заробляє, а одержує зарплату! Заробити — це те, що зверх зарплати. А вона ходить, обслуховує, шукає всяку слабину в людині, а зиску з цього — нуль. У мене — закон: зарплатня до копійки сім'ї, а навар — це вже моє. П л а т о н. На що тратиш? М а л я р. Ви вже в такому віці, що вам треба довгенько пояснювати. Ближче до діла. Могорич! Потім розмова, таке правило трудящого. Платон виносить пляшку, закуску й питає Маляра, чого він пішов із заводу. Маляр пояснює, що знайшов «ямку». Це як на риболовлі: риба, як правило, любить ямки, бо там збирається корм. І каже, що він Платону говорить так відверто тому, що той йому майже як хрещений батько — колись захистив у дитинстві від хлопчаків, що били його. Маляр бере собі чарку, а Платон — ні. Тоді гість зауважує: — Примушувати людину не можна. Горілка — це ліки від хандри, від горя, від щастя, від безділля, від перевтоми, від кохання, від ревнощів — єдині універсальні ліки. (П'є.) До них треба звикнути. (Наливає ще чарку, випив.) Кажете, хапаю? Хапають усі. Хто може, хто вміє, кому є де — той хапає. З ними борються, а вони хапають... Один хапне — йому догана. Другий хапне — його з роботи, третій хапне — в кутузку... А скільки невловимих? Платоне Микитовичу! Я належу до тих, хто наче краде і не краде, на межі... Для мене статті не знайдеш. Платон раптом побачив когось і відправив Маляра обміряти кімнати. Заходить Клав а, гарна жінка років тридцяти. Вона просить пробачення, що запізнилася, питає, що трапилося, мабуть, серце заболіло? Платон Микитович двозначно відповідає: — Все, що не є, — на серце, Клаво. Лікарка просить піти до кімнати, щоб вона послухала його, але Платон говорить, що можна й тут. Тиск міряти він теж не хоче. Клава не розуміє, для чого ж її викликали. Тут виходить Маляр, здивовано питає Клаву, чи не за ним вона прийшла. Лікарка каже, що до хворого, а Маляр сміється, що Платон Микитович ще й у двадцять першому столітті буде ощадну книжку поповнювати. Потім починає виправ