.
В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна теорія. Хоч сформувалася ця теорія як обгрунтування зміни рівня товарних цін зміною кількості грошей в обігу, тобто на базі вирішення досить вузького, прикладного питання економіки, сьогодні це надзвичайно широка теоретична концепція, яка з кількісних позицій веде пошуки відповіді по суті на всі питання теорії та практики використання грошей.
Ключовим в кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу ¾ тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взазалі і внутрішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема. Отже, вона базується на загальноприйнятих в світовій науці поглядах на вартість взагалі, на суть грошей та формування їх вартості.
Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до ХVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла необхідність дати пояснення причин цього явища. Найбільш очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося істине збільшення притоку в Європу золота з Америки після відкриття континенту в 16 столітті. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість навіть золотих грошей, а отже і товарні ціни, залежать від їх кількості.
Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж.Боден. У своєму трактаті “Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення кількості золота і срібла. Інші економісти ХVI-ХVII ст. (Б.Даванзатті, Дж.Монтаріні, Дж.Локк), розроблюючи цю ідею Ж.Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.
Важливий вклад у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж.Локк, який дійшов висновну, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж.Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твердження, що нагромадження золота і срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоційних металів і зростання товарних цін. На їх думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці. Тим самим ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно якої золото та срібло вже по природі своїй є гроші.
У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д.Юм. У нарисі “Про гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абссолбтного рівня цін, виражений у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм “постулатом однорідності” Д.Юм дав поштовх до формування концепції “нейтральності грошей” в риноквій економіці та екзогенного пов’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу.
Визначення “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактору створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії і вона до кінця ХIХ століття обмежувалася використанням своїх класичних постулатів:
Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий час (по суті до початку ХХ ст.) не проявляли інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін, а через них ¾ на економічні процеси взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу. Тому представникам класичної кількості теорії так і не вдалося розірвати вузького кола механічного зв’язку товарних цін і грошової маси, хоч серед них були і класики політичної економії капіталізму, перш за все Д.Рікардо.
На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв на себе амереканський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.
Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:
MV = PQ,
де М ¾ сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V ¾ швидкість обігу; P ¾ ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q ¾ кількість товарів.
Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій ¾ їм протистоїть сума всіх негайних платежів.
З часом І.Фішер ускладнює рівнянння. Він вводить у ліву частину ще один член ¾ M/V/, де М/ ¾ сума грошових коштів на чекових рахунках, V/¾ швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду:
MV + M/V/ = PT,
де Р ¾ середній зважений рівень цін, Т ¾ сума всіх Q.
Рівняння обміну товтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини ¾ грошової суми товарообмінних операцій.
Тому з наукових позицій важливе значення має не само по собі “рівняння обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фішером та наступними дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни:
Р = M V , Q
З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від:
Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості грошей, на думку І.Фішера, на короткострокових періодах, поскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок прадставника кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.
Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже повільно і рівномірно, тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися. В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників класичної кількісної теорії.
На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера.
“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або “кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори Кемріджського унівеситету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у своїх ранніх роботах).
Як і Фішер. представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки?
Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам з “залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вини брали два мотиви зберігання грошей ¾ як фонду засобів обігу і резерву на покриття непередбачених потреб.
Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу):
M = r R P,
де М ¾ кількість грошових одиниць;
R ¾ загальна величина виробництва в фізичному виразі за одницю часу;
Р ¾ ціна виробленої продукції;
r ¾ частина RP, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей.
При постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв’язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.
Подальший розвиток капіталізму спричинив широке визнання кількісної теорії грошей. Західні економісти і представники ділових кіл досить одностайно розглядають її як керівництво для державно-монополістичного втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух капіталістичного циклу.
В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував Дж.Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон’юнктури.
Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж.Кейнс і його послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, ріст прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з коштів державного бюджету урядових інвестицій.
Дійсно, у міру розвитку і ускладнення капіталістичної економіки вплив кредитно-фінансової системи на відтворення значно посилився. Грошові і бюджетні важелі почали активно використовуватися державою як знаряддя антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про “нейтральність грошей”, відсутність їх зв’язку з реальними процесами в економічній системі.
У кейнсіанській схемі причинно-наслідкових зв’язків грошові фактори відігравали важливу роль. Нагадаємо, що в класичній системі гроші були короткочасним посередником, їх нагрпомадження господарюючими агентами вважалося беззмістовним і нераціональним. Цим обгрунтовувалася теза про негайне витрачання доходів у міру їх надходження, що, в свою чергу, приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за зміною грошової маси.
У межах “кембріджської версії” хоч і намітився певний відхід від трактування грошей як короткочасного посередника, нейтральність грошей все ще зберігалася.
Кейнсіанські трактування кількісної теорії. Дж.Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов’язував з наявністю невизначенності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші ¾ це барометр нашого недовір’я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагрома
У своїй моделі господарської системи Дж.Кейнс намагався перебороти “класичну дихотомію”, що створила глибокий розрив між реальними і грошовими процесами. Головним каналом зв’язку між цими двома сферами слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил грошового ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.
Істину важливість за словами Дж.Кейнса, гроші набувають лише в теорії процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.
У традиціях Кембріджської школи Дж.Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Дж.Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об’єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж.Кейнса ¾ виділення третього елемента попиту на гроші ¾ попиту на спекулятивні залишки. Дж.Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма процента.
Таким чином, сукупний попит на гроші ( М ) складається з двох частин ¾ трансакційного ( M I ), що є функцією доходу, і спекулятивного ( М II ), що є функцією процента: M = M I + M II = L1(y) + L2 (i), де у ¾ сукупний доход; і ¾ норма процента.
Учасник господарського обороту, з одного боку, намагається максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінансових активів, а з іншого ¾ створити ліквідний резерв, необхідний для господарського маневру при змінах кон’юнктури. Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що визначає свіввідношення грошей і “облігацій” у його балансі.
Отже, Дж.Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок грошей і цін.
Теорія грошей Дж.Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних уявлень Заходу. Однак післякенсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зокрема.
Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина народилась у розпалі великої економічної депресії, коли грошово-кредитна політика була паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із хронічної кризи.
“Рецепти” Дж.Кейнса давали можливість впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як найбільш “вузькі” місця в розвитку економіки. Разом з тим кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.
І коли період великої економічної депресії минув, певною мірою і завдяки політиці “дешевих грошей”, погляди економістів і політиків були звернені до іншого інструменту впливу на кон’юнктуру ¾ до системи бюджетних заходів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.
Падінню авторитету вчення Дж.Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарський ситуацій, що характеризуються стійким піжвищенням загального рівня цін. Це привело до критики кейнсіанства в кінці 60-х ¾ на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного росту.
Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.
Сучасний монетаризм. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група економістів, очолюваних М.Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, застосували для її обгрунтування новітні методи статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму.
Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відстворення. Так, на думку Л.Йегера, прихильник монетаризму ¾ це економіст, який вірить, що кількість грошей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси.
Таким чином, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для економічного розвитку”, одержав у постулатах монетаристів гіпертрофовану форму. Лозунг сучасних кількісників ¾ “гроші мають значення” ¾ насправді інтерпритується ними як “тільки гроші мають значення”. Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.
Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причина кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М.Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу ¾ від грошей до ділової активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.
Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин і т.д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М.Фрідмена відноситься до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов’язаня зворотньо залежністю з рівнем цін (Р).
Одною із переваг свого підходу М.Фрідмен вважає розгляд теорії грошей як “особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономіїї під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М.Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Беверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг. Відповідно гроші у нього ¾ “капітальний актив”, частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.
Монетаризм і економічне регулювання. Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилилися в кінцевому підсумку у протиставлення двох осовних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон’юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов’язаної з впливом центрального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид політики, що грунтується на зміні податкових ставок і управління державним боргом, пов’язується зі свавіллям уряду і розцінюється як малоефективний для господарського розвитку.
Зіставлення ефекту двох головних методів економічної політики провели Л.Андерсен і Дж. Джордан із федерального резервного банку Сант-Луїса. Вони прагнули перевірити обгрунтованість трьох важливих тверджень кейнсіанської школи, а саме:
1) фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної активності, ніж грошові;
2) реакція економічної кон’юнктури на фіскальні заходи більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;
3) вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.
У результаті проведений розрахунків виявилося, що реакція економічної кон’юнктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж на фіскальні заходи. Тим самим висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і росту його популярності.
Протягом багатьох років монетаристи виступають з пропозиціями про кардинальну перебудову традиційних грошово-кредитних і банківських інститутів, які у процесі еволюції пристосувалися до кейнсіанських методів економічного регулювання. Вони намагаються скоротити до мінімуму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічни пошуки способу поставити жорсткі межі використанню урядами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.
Програму кардинального реформування кредитно-грошової системи США розробив М.Фрідмен у книзі “Програма для монетарної стабільності” (1960). Один з найголовніших елементів цієї реформи ¾ “грошове правило”, згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобов’язання підтримувати, наскільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості грошнй, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.
М.Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рівень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного приросту грошової маси в середньому на 4% за рік. Ця цифра складається із 3% приросту реального продукту і 1% довготривалого зниження швидкості обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити “вилку” допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.
Проте жодна із капіталістичних країн не застосувала правила М.Фрідмена у “чистому вигляді”. Керівники грошової політики намагалися зберегти за собою свободу маневру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон’юнктури механічний приріст грошей в обігу може порушити нормальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці таргетування всюди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежно від власних міркувань).
Обраний в 1979 р в Англії консервативний уряд М.Тетчер взяв на озброєння монтаристські рецепти і став проводити політику грошового гальмування, що незабаром дало повний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було підготовлено грунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися зовнішні позиції фунта стерлінгів.
Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетариських досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуються послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного маніпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери.