Архетипи природи в поезії В.Вітмена та Б.-І.Антонича
В історії США чільне місце посідає творчість Волта Вітмена, поета, який своїм талантом та безмежною любов’ю до природи завоював звання «співця природи». Єдина збірка з промовистою назвою «Листя трави» передає зв'язок митця з природою, яка була для нього не тільки творчим матеріалом, тлом «дії персонажів чи композиційним фактором, а й виразником психологічних станів» [10, 6].
Філософічністю вирізняється й поезія Богдана-Ігоря Антонича, якого Павло Тичина поставив в один ряд з такими постатями як Шевченко, Вітмен, Верхарн. «Стрімким і сповненим внутрішньої напруги» був охарактеризований талант молодого поета М.Ільницьким. Незважаючи на гостру класову боротьбу на західноукраїнських землях (коли жив і творив поет), Антонич залишався «аполітичним» письменником. Він розумів глибший смисл свого таланту: утвердження та «вростання» в природу.
Неповторність Антонича полягала в тому, що в його образах відтворені народні символи та образи фантастичні, які сягають далеких язичницьких часів. Український поет творив свої образи-символи через «поетичне реконструювання первісної сфери народної традиційності» [1, 11]. Для творчості Антонича традиційним було звернення до фольклорно-етнографічних образів (сонце, земля, рослини тощо). Сам митець у своєму романі «На другому березі» зазначав: «Треба вміти дивитися на світ. Це перша заповідь майбутніх поетів».
У художньому світосприйнятті і американського, і українського поетів образи природи трансформуються в образи-архетипи, які, за К.-Г.Юнгом, виникли у сфері «колективного несвідомого» та відображаються у свідомості сучасної людини як своєрідні символи, архетипи, «знаки пам’яті» минулих поколінь і виступають у вигляді «загальнолюдських первообразів, які значною мірою є конкретизовано-предметними згустками відчуттів, переживань та уявлень з давно минулих, прапервісних часів» [2, 35].
Саме праобрази стали основою для Волта Вітмена у створенні архетипічної моделі американського світу. Через архетипічні образи поет долає часовий бар’єр та існує поза простором і часом. Їх повторюваність, циклічність допомагає Волту Вітмену «злитися» з Всесвітом. Вони є символом безмежності, ланкою між минулим та майбутнім.
Над усіма архетипами домінує образ землі. Це закономірно, бо «земля і стан людської душі, ба й сама доля людини – поняття синонімічні», – на думку Н.Овчаренко. Для Вітмена земля була одним з основних засобів пізнання природи взагалі, допомагала чути «голос» природи і відтворювати його у віршах. Земля була для нього й джерелом існування, формування будь-якої особистості, що живе в оточенні природи. У багатовимірності архетипу землі Волта Вітмена відчувається космічна обумовленість: Земля поряд з іншими стихіями є однією з головних джерел світотворення. Ще «у сиву давнину люди замислювалися над тим, що Небо і Земля є батьками усього світу і живих істот, що його населяють. Часто Земля уособлена в образі богині-матері, якій відведена роль жіночого відтворюючого начала», – зазначає Н.Овчаренко.
Концептуальність цього твердження стає зрозумілішою, коли глибше вчитуєшся у вірші Вітмена. Оновлюючою функцією Землі, її нев’янучою красою митець не переставав зачаровуватись. Волт Вітмен відчував радість, блукаючи по землі, стверджував, що природу треба вміти «слухати» і тоді вона розкриє свою таїну і красу:
Сначала неприветлива, молчалива, непонятна
земля,
Неприветлива и непонятна Природа,
Но иди, не унывая, вперёд, дивные скрыты там
вещи,
Клянусь, не сказать никакими словами, какая красота
в этих дивных вещах [7, 275].
Аналогічні відчуття спостерігаємо і в поезії Б.-І.Антонича, який тонко відчував природу, красу, світ у їх космічних вимірах, захоплювався не лише «весною, не просто сонцем, а незглибною красою дочасності» [3, 10]. У нього природа антропоморфізована, вона живе, рухається, думає, відчуває:
Мов папороть, перед очима
Стає прапервісність твоя:
Ти ще рослина, ти ще
камінь,
тебе закручує змія [3, 123].
У кожному новому вірші митців образи природи, землі мають своє продовження. Для Вітмена земля була тим «вищим божественним порядком, що керує долею людини – виконавцем її волі» [9, 122].
Каждый из нас несёт в себе вечные цели земли,
Каждый из нас в равной мере божественен [7, 269].
Б.-І.Антонич вважав образ землі одним з найважливіших «полюсів Всесвіту», населеного «конкретними речами і предметами» [8, 12], що допомагав поетові розкрити і осмислити сутність цих речей:
Ти поклоняйся лиш землі,
Землі стобарвній, наче сон цей! [3, 121]
Поезія Б.-І.Антонича, зокрема його книжка «Три перстені», засвідчила «приземленість» поета, прагнення зрозуміти землю, яка для нього – «сон, уява, вона має дуальний характер і зміст: реальний і метафізичний» [8, 12]. Відтак, може змінюватися, то абстрагуючись, то конкретизуючись в нових образах (лісу, саду, міста).
Архетип землі у поетиці американця також синтезує в єдиний макрокосмос деякі образи, зокрема, трави та дороги. Думка про таємну спорідненість людини та рослинного світу спонукала автора «Листя трави» до створення опуклого і промовистого образу трави. Цей звичайний, скромний витвір природи стає для Вітмена і символом віри, і символом надії, і очевидним знаком єдності світу. Трава, за Вітменом, є символом вічного життя, її гармонії та безсмертя, безупинного руху. Слова «трава», «листя трави», «гілка», «дерево», «зелений» зустрічаються майже на кожній сторінці вітменівської збірки, бо поет робить образ зеленої трави, зеленого листя життєдайною силою, силою, яка надихає, допомагає переборювати страхи, сумніви, біди, є відрадою людському тілу та душі. Вітмен вважав, що образ трави є одним з найсильніших символів поєднання людини, її єства та природи, бо людина – це і є трава:
Я завещаю себя грязной земле, пусть я
вырасту моей любимой травой,
Если снова захочешь увидеть меня, ищи меня
у себя под подошвами [7, 241].
«Благородна» спорідненість людини з рослинним світом – травою, деревами – характерна й для творчості Б.-І.Антонича:
Вростем у землю, наче сосни
(лопоче лісу коругов).
Наллється в наші жили млосний
Рослинний сік – зелена кров [3, 122].
У Б.-І.Антони
У своїй поезії Антонич намагався розпізнати активне й «потойбічне» буття людини через її перетворення в рослину і, таким чином, включення її життєвих сил у сили насіння, пилку, блідого кільчика, не скореного асфальтами зародка дерева» [6,38], тобто включення людини у шуканий нею абсолют, яким є сама природа, властиві їй циклічні процеси, «здатність до безкінечного самооновлення» [4, 6]. Саме в такий спосіб Б.-І.Антонич стверджує незнищенність людського життя.
Для Волта Вітмена та Б.-І.Антонича ще однією з основних рис світосприйняття та світобачення була дорога. Образ дороги в поетиці митців є не лише «значенням далі, історичного поступу, а й символом незворотності часу, його плинності і невблаганності лету, вічності людського пориву до пізнання світу і свого місця в ньому» [2, 38]. Вони вбачали в дорозі втечу від повсякденного життя, від загалу, від загальноприйнятих норм; цей образ допомагав їм відірватися від сьогодення і пірнути у минуле та майбутнє, у потойбічне. Образ дороги виступав для митців своєрідним «вектором безмежності», який давав можливість глибше відтворити екзистенційний стан людини, для якої постійний рух стає джерелом енергії, постійним пошуком істини. У Волта Вітмена «Пісня про широкий шлях» засвідчує своєрідне землепоклонництво і стає своєрідним гімном дорозі:
Пешком, с лёгким сердцем, выхожу на большую дорогу,
Я здоров и свободен, весь мир предо мною,
Эта длинная бурая тропа ведёт меня, куда я хочу [7, 270].
У Б.-І.Антонича знаходимо:
Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
Простелилась нам юним під ноги.
Бо в дорогах звабливая врода
(о зелень! о юність! о мріє!)
Наша молодість, наче природа,
Колосистим ще літом доспіє [3, 117].
У Волта Вітмена дорога тлумачиться глибше: в ній акумулюються основні прагнення поета – досягти повної ідентифікації з природою. По великій, широкій, безмежній дорозі людина йде самостійно, але це не означає, що вона самотня: кожен камінець чи земля, яких торкається нога мандрівника, – це матерія, яка несе в собі зміст, якусь закодовану інформацію, адресовану кожній людині особисто. Розкодувавши її, люди зможуть проникнути у таїну минулих поколінь та передати свій досвід нащадкам:
Ты, серый булыжник нескончаемых мостовых! вы, перекрёстки,
исшарканные ногами прохожих!
Много прикосновений вы впитали в себя и втайне передаёте
их мне. [7, 271]
Головною метою вітменівського мандрівника є рух назустріч тій силі, яка б могла поєднати усі ідеали минулого та теперішнього, всі продукти творчої діяльності людини. Де і коли відбудеться ця зустріч – невідомо, але вона повинна стати постійною. Відтак невипадково стосунки людини зі світом природи та Всесвітом взагалі Вітмен зображав як зустріч двох наймасштабніших понять, що у будь-якому випадку будуть належно перевірені досвідом дороги:
Здесь я проверю сейчас все религии и философии,
Может быть, они хороши в аудиториях, но никуда не годятся
под широкими тучами, среди природы, у бегущих ручьёв [7, 273].
Життя «на дорозі», як хотілося б Вітмену, «щасливо поєднує цілеспрямованість с культом Можливості, усвідомлення індивідуальної автономії та причетності спільному потоку – руху, романтичну ідею вибранництва та демократичну ідею загальної рівності» [5, 116]. Поет стверджував, що, з одного боку, дорога – це давно проторений та відомий людям шлях, у якого, за просторовим відношенням, є початок та кінець: ставши на дорогу, людина височіє на тлі цього простору, вдихаючи досвід минулого та набуваючи власного. З іншого боку, образ дороги у Вітмена носить проблемний характер: це «великий шлях» пізнання, «шлях» у несвідоме. Саме тут земля і дорога у поета зближені через сему безмежності, безкрайності, зпроектованої на екзистенційний стан людини, яка до кінця життя знаходиться у постійному пошуку. Згодом ліричний герой В.Вітмена виокремить себе від загальної маси мандрівників, відштовхуючись від дороги та долаючи умовні бар’єри і вже не йтиме, а полетить над головною дорогою життя, яка веде до свободи:
Отныне я провозглашаю себя свободным от мнимых преград и уз,
Иду, куда вздумаю, – сам себе полный хозяин.
Большими глотками и я глотаю пространство,
Запад и восток – мои, север и юг – мои [7, 272].
Одне слово, космос архетипічного світу Волта Вітмена та Богдана-Ігоря Антонича акумульований навколо образів, які є одними з першоджерел Всесвіту (земля); акцентований на циклічності людського буття (трава) та безкінечності можливостей і прагнень людини (дорога). Всі образи несуть на собі знак відродження, «вічного повторення», що надає нації шанс для чергового воскресіння.
Література
1. Андрухович Ю.І. Б.-І.Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: Автореф. дис. . канд. філол. наук. – Івано-Франківськ, 1996. – 23 с.
2. Анісімова Н.П. Міфологічні джерела поезії Оксани Лятуринської. – Запоріжжя, 2005. – 172 с.
3. Антонич Б.-І. Поезії. – К., 1989. – 454 с.
4. Буряк О.Ф. Міфологізм художнього мислення Б.-І.Антонича та І.Калинця: Автореф. дис. . канд. філол. наук. – Кіровоград, 2001. – 15 с.
5. Венедиктова Т.Д. Уолт Уитмен // История литературы США: В 4 т. – М., 2003. – С.74-134.
6. Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. – Львів, 1989. – 430 с.
7. Литература XX века: Библиотека всемирной литературы. – М., 1976. – 529 с.
8. Махно В.І. Художній світ Б.-І.антонича: Автореф.дис. . канд. філол. наук. – К., 1995. – 25 с.
9. Овчаренко Н.Ф. Міфологема землі в канадській і українській прозі. – К., 1996. – 200 с.
10. Петрухіна Л.Е. Образи природи як стан екзистенції у поезії (теоретичний аспект): Автореф. дис. . канд. філол. наук. – Львів, 2000. – 19 с.
11. Юнг К.-Г. Душа и миф: шесть архетипов / Сост. В.И.Менжулин. – К., 1996. – 384 с.
12. Юнг К.-Г. Человек и его символы. – М., 1997. – 386 с.