Загальна характеристика суджень 2

СУДЖЕННЯ Загальна характеристика суджень Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виділяючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження. Наприклад: "Право є надбудова"; "Злочин є діяння суспільне небезпечне"; "Крадіжка здійснюється тільки навмисне" і т. д. Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об'єктивної дійсності. Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах. Таким чином, судження — це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення дійсно існуючих суттєвих зв'язків і відношень між предметами. Судження може бути або істинним, або хибним. Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, відповідає тому, що є насправді. Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді. Так, судження: "Народ — творець історії"; "Суд — орган правосуддя"; "Вирок суду має бути законним і обґрунтованим" — є істинними, вони відповідають дійсності, правильно відображають її. А таке судження, як "Харків більший від Києва", "Мистецтво не відображає дійсності", "Крадіжка не є злочин" — хибні, оскільки те, що висловлюється у кожному з них не відповідає дійсності. Питання про те, яким є кожне конкретне судження — істинним чи хибним, розв'язується практикою. Структура судження Судження складається із судження, предиката і зв'язки. Суб'єкт — це те, про що йдеться у судженні. Суб'єкт — не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт позначається літерою S (перша літера латинського слова subjectum). Предикат — це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Позначається предикат літерою Р (від латинського слова рraedicatum). Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, існуючого між предметом думки і певною властивістю; зв'язка установлює, належить чи не належить предметові судження властивість, мислима в предикаті. Зв'язка виражається такими словами, як "є", "не є" тощо. Наприклад, у судженні "Правові відносини є вольові відносини" суб'єктом є поняття "правові відносини", предикатом — поняття "вольові відносини", зв'язка виражена словом "є".

Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з частин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відривати від другої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат — без суб'єкта. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може. Якщо є предикат, то має бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той предмет думки, котрому належить чи не належить це "щось". Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, наприклад, "Вечоріє", "Світає", "Сутеніє", "Дощить" і т. д мають суб'єкт і предикат. Речення "Вечоріє" виражає судження "Вечір (суб'єкт) надходить (предикат)". Речення "Дощить" має судження "Дощ (суб'єкт) іде (предикат)". Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, "Кафедра" (при відповіді на запитання "Що це?"), "Зима" (на запитання "Що тепер?") тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у реченні "Кафедра", що є відповіддю на запитання "Що це?", суб'єкт — поняття "це", а предикат — "кафедра" ("Це — кафедра"), а у судженні "Зима", що є відповіддю на запитання "Що тепер?", суб'єктом є поняття "тепер", а предикатом "зима" ("Тепер зима"). Суб'єкт і предикат судження містять знання не однакового характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат — про ознаку, відношення, властивість, що належить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відоме, а предикат — нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кожне нове судження про якийсь предмет розкриває нам ще невідому, нову його сторону. І чим більше суджень ми висловлюємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет. Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів. За складом суб'єкта й предиката судження поділяються на прості та складні. Простим судженням називається судження, яке складається з одного суб'єкта і одного предиката. Складним судженням називається таке судження, в якому наявні кілька предикатів чи суб'єктів. Складні судження складаються з кількох простих суджень.

Судження — це думка, в якій стверджується наяв-ність або відсутність властивостей у предметів, відношень між предметами, зв'язків між ситуаціями. Будь-яке судження може бути оцінене як істинне або хибне. Якщо в ньому говориться про те положення справ, яке має місце в дійсності, то таке судження буде істинним, у противному разі воно є хибним. Напри-клад, судження «Самосуд є суспільно небезпечним діянням, що тягне за собою покарання конкретних учасників залежно від характеру вчинених ними проти-правних дій» — істинне, тому що воно відповідає дійс-ності, а судження «Крадіжка не є злочином» — хибне, оскільки воно суперечить реальному стану справ. Оскільки судження» - одна з форм абстрактного мислення, то його матеріальною реалізацією є мова. Граматичною формою вираження судження є речення. Будь-яке судження виражається в реченні, проте не будь-яке речення виражає судження. Лише двоскладне розповідне речення виражає судження, воно містить повідомлення про щось.

агальна характеристика судження Судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами. Так, у судженні "Ця троянда червона" розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні "Ця троянда не червона", навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні "Ссавці належать до хребетних" множина ссавців включається до ширшої множини - "хребетних", а в судженні "Комахи не належать до ссавців" обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять - сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають - у відношенні тотожності, пе-рехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини. Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні "Сталін - великий гуманіст" поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями "Українці не нація", теж не відповідає дійсності. Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім "істини" і "хиби", припускає і третю можливість - "невідомо"). Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження "Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам" належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження "Б. Хмельницький - видатний політичний діяч українського народу" - до компетенції історичної науки. Структура судження Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає - властивості чи відношення між предметами. Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутив-ними. Наприклад: "Ссавці - хребетні"; ""Три" - просте число". Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: "Сім менше дев'яти"; "Рівне знаходиться західніше від Києва". Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку. Суб'єкт судження - поняття про предмет думки. Предикат судження - поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується. Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження - Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами "є", "належить", "не є", "не належить" тощо. Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні "Прикметник є самостійною частиною мови" зв'язка має місце і виражена словом "є", а в судженні "Люди - примати" слово "є", яке виражає зв'язку судження, пропущено. Треба чітко розмежовувати поняття "предмет судження" і "суб'єкт судження". Предмет су

дження - Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження - поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження. Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка o- логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р. Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У) Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є ло-ічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постій-ою. Отже, властивості й відношення, які відобража-ься в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний - R (а, Ь), тримісний - R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження "Львів знаходиться західніше від Києва" є істинним, а судження "Київ знаходиться західніше від Львова" - хибним. Пропозиційна функція Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: "х < у"; "х - геометрична фігура"; "х знаходиться південніше від у". Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із не-визначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі ("х < у") іксу надати значення "8", а ігреку - "9", одержимо істинне судження "8 < 9". Пропозиційна функція - твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеності самого предмета (предметів). Судження і речення Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й спонукальні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи спонукальним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну. Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судженняз реченням. Судження - явище ідеальне, а речення - матеріальне. Судження - категорія логіки, а речення - граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження містить три елементи - суб'єкт, предикат і зв'язку, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок реченняіз судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка "є". Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру - групу логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка - предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів - або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси - "присудок"). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження. Про відмінність судження і речення свідчить і те, Що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також спонукальні і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання. Роль запитання в пізнанні Процес пізнання породжується необхідністю задоволення потреб людини, суспільною практикою. В теоретичному плані ця необхідність знаходить своє вираження у формі запитань, які постійно виникають у всіх сферах людської життєдіяльності. Вміння правильно формулювати запитання має велике пізнавальне значення. Феномени запитання і проблеми перебувають у тісному взаємозв'язку, проте ототожнювати їх не можна. Відомо, що проблема виявляється у формі запитання чи цілої системи запитань, розв'язання яких становить собою істотний практичний або теоретичний інтерес. Проблема формулюється на підставі певної інформації про якийсь предмет, усвідомленні неповноти її та необхідності оволодіти засобами подолання цієї неповноти. А запитання можуть стосуватися й неістотних аспектів дійсності. Граматичною формою вираження запитань є питальні речення. Вміння формулювати запитання залежить від знання як логіки, так і тієї сфери реальності, яка відображається в запитанні. Таке вміння передбачає ще й знання мови. Запитання поділяють на певні види залежно від обраної основи (принципу) поділу. Так, за специфікою структури запитання поділяють на запитання-уточнення і запитання-доповнення. Прикладом запитання-уточнення може бути "Правда, що деякі громадяни України виступають проти її суверенітету?". *А прикладом запитання-доповнення - "Хто вперше сформулював закон достатньої підстави?". Останнє запитання називають ще займенниковим. Іноді запитання поділяють за специфікою шляхів і методів їх розв'язання: інформаційні, задачі, проблеми. Формулюючи запитання, необхідно дотримуватися таких правил: 1. Запитання має бути осмисленим, коректним. Для перевірки коректності запитання треба пересвідчитися в істинності його передумов. Так, запитання "Яка віддаль від Житомира до Києва?" коректне, оскільки твердження про існування Житомира, Києва і віддалі між ними істинне. А запитання "Скільки кілограмів має віддаль між Житомиром і Києвом?" некоректне, оскільки віддаль не вимірюється кілограмами. 2. Запитання треба формулювати якомога коротше. Складні, нечітко сформульовані запитання утруднюють їх розуміння і пошуки відповіді на них. 3. Складні запитання доцільно розбивати на прості. Так, запитання: "Чи побували люди на Місяці і Марсі?" доцільно розбити на два прості: "Чи побували люди на Місяці?" (відповідь - "Так"); "Чи побували люди на Марсі?" (відповідь - "Ні"). 4. У розділових судженнях треба називати всі можливі альтернативи. Так, у запитанні "Яке це речення, розповідне чи питальне?" не названо "чи спонукальне", що може негативно вплинути на характер відповіді на це запитання. Правильно сформульоване запитання є необхідною умовою ефективних пошуків відповіді. Значення суджень як форми мислення Мислити - це передусім виражати (письмово, усно, "про себе") судження, тобто щось стверджувати чи заперечувати, зіставляти поняття (суб'єкт і предикат) за обсягом як сумісні (у стверджувальних судженнях) чи несумісні (в заперечних). А зіставляючи поняття, опосередковано судять про відповідні предмети об'єктивного світу, їх властивості, зв'язки, відношення і саме існування. Завдяки судженням предмети і явища осягаються у найрізноманітніших їх проявах. Так, багатоманітні характеристики людини передаються з допомогою суджень: "Людина здатна виробляти знаряддя праці"; "Людина - жива істота"; "Людина має свідомість"; "Людина має моральні орієнтири" тощо. Судження перебуває в органічному взаємозв'язку з поняттям (та іншими формами мислення) і разом з тим якісно відрізняється від нього. По-перше, судження складається щонайменше з трьох елементів (суб'єкта, предиката і зв'язки, кожен з яких відіграє відповідну пізнавальну роль), а поняття становить собою найелементарнішу одиницю мислення (з точки зору її будови!). Якщо поняття є швидше формою думки (мислі), опорним пунктом пізнання, його підсумком, "коморою знань", то судження є формою руху знань, їх розвитку, формою мислення. У формі судження особливо переконливо виявляється активний і діалектичний характер мислення, зокрема, своєю структурою судження відображає факт об'єктивної роздвоєності речей. Окремими ізольованими поняттями мислити не можна. Це одна з обставин, беручи до уваги яку, деякі логіки вважають, ніби найелементарнішою формою мислення (а не мислі, думки) є судження. В понятті пізнання ніби підсумовується, завершується1, а завдяки судженню воно розвивається. Поняття є "ущільненою", "прихованою" формою думки, а судження - це відкрита, розгорнута, явновиражена думка. Завдяки судженням поняття виникають, формуються, розвиваються, а сформовані - розкриваються, з'ясовуються їх зміст і обсяг. Судження доповнюють понятійне знання, оскільки в них відображаються не тільки загальні та істотні властивості, а й неістотні: на практиці доводиться зважати на будь-які властивості речей. Ізольовані від судження поняття не виявляють основної логічної характеристики думок - істинності чи хибності, а судження, як відомо, неодмінно є або істинними, або хибними. Так само, як судження немислиме без його складових - понять, різні види умовиводів немислимі без суджень, які виступають їх (умовиводів) складовими елементами. У цьому знову-таки виявляється роль судження як форми мислення. Перевіркою істинності суджень займається та наука, предметна сфера якої відображена в судженні. Для логіки важливо чітко визначити структуру судження, оскільки це є необхідною умовою розв'язання суто логічних (формально-логічних) задач. Формальна логіка абстрагується від проблеми виникнення і розвитку суджень, їх сутнісної субординації тощо. її цікавить виключно формальний зміст суджень (як й інших форм мислення). У формі суджень розкриваються зміст і обсяг понять, з'ясовується значення відповідних термінів.