ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА
Інститут
заочно-дистанційної освіти
КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ
Iндивi
дуальна робота
З дисциплiни:«Методологія і організація наукових досліджень»
Тема
: «Основні поняття науки.Наукова комунікація.
Фундаментальна або філософська методологія.Моделювання
Та формалізація. Критерії результативності»
гр. : МГ-06-1зс
студентки:Кудлай Ольги Петр
i
вни
викладач:доц
.
Шелест Володимир Сергійович
Днiпропетровськ
2010
1.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ НАУКИ
Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику й організацію науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття. Наука — це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство і мислення. Як специфічна сфера людської діяльності вона є результатом суспільного розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної групи людей. Необхідність наукового підходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності. Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності — суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для назви окремих галузей наукового знання. Закономірності функціонування та розвитку науки, структури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального й духовного життя суспільства вивчає спеціальна дисципліна — наукознавство.Одним з основних завдань наукознавства є розробка класифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мислення. Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало об'єктивну необхідність здобуття знання. Знання — перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності.
Мал. 1.1. Двоконтурна структура процесу пізнання
Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтворення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, яке характерне своїми особливими цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою об'єктивною природою. Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об'єктивної дійсності. Пізнання — це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості. Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином:
Що? скільки? чому? яке? як? — на ці запитання має дати відповідь наука.
Як зробити? — на це запитання дає відповідь методика.
Що зробити? — це сфера практики.
Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі науки — описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні — теоретичне відтворення дійсності. Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому істинне наукове знання об'єктивне. Разом з тим наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання — це знання, яке, будучи в основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об'єктом. Абсолютне знання — це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Безперервний розвиток практики унеможливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об'єктивно істинні знання від помилкових поглядів. Наука, як специфічна діяльність спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:
• наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);
• наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження;
• практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.
Розглянемо основні поняття науки
.
Наукова ідея
— інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.
Гіпотеза
— наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в науці її називають теорією або законом.
Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:
• накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;
• формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної теорії;
• перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;
Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.
Закон
— внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.
Судження
— думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про
предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.
Умовивід
— розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним.
Наука — це сукупність теорій. Теорія — вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.
До нової теорії висуваються такі вимоги:
• адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;
• можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;
• повнота опису певного явища дійсності;
• можливість пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах даної теорії;
• внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.
Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів. Наукова концепція
— система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єднані певною головною ідеєю. Концептуальність
— це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова. Під принципом у науковій теорії розуміють найабстракт-ніше визначення ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду. Поняття — це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів — термінів. Розкриття змісту поняття називають його визначенням. Останнє має відповідати двом найважливішим вимогам:
• вказувати на найближче родове поняття;
• вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.
Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.
Науковий факт
— подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони. Рух думки від незнання до знання керується методологією. Методологія наукового пізнання — вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб застосування старого знання для здобуття нового знання. Він є засобом отримання наукових фактів. Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:
1) науково-дослідницька діяльність;
2) науково-організаційна діяльність;
3) науково-інформаційна діяльність;
4) науково-педагогічна діяльність;
5) науково-допоміжна діяльність та ін.
Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи. У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають як система понять, законів і теорій. Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини. Прикладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей. Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.
2.НАУКОВА КОМУНИКАЦ
ІЯ
У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки. Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший". У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:
1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).
2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).
3) канал (спосіб передачі наукової інформації).
4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).
5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.
Елементарна модель наукової комунікації подана на МАЛ. 1.2.
мал. 1.2. Модель наукової комунікації
Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і бібліометрії. Бібліометрія — наукова дисципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного виливу публікацій. Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними. Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені. Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у формі наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді). Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові повідомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця. Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть використати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади. Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації. Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, посилання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін. Одним з основних показників значення наукового результату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чи
Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.
Формальна НК
— обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю опублікованих наукових результатів.
Неформальна НК
— це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження.
Документна НК
— комунікація, опосередкована науковим документом, побудована на обміні документованою інформацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий документ — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві наукову інформацію для передачі її в просторі і часі.
У системі НК науковий документ набуває статусу комуні-ката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передаватися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Переваги таких комунікацій:
• добре збереження наукової інформації;
• можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;
• ґрунтовність підготовки;
• можливість доведення до багатьох реципієнтів;
• можливість встановлення права інтелектуальної власності.
Недоліки документних НК: складність поновлення, об'ємність інформації.
Недокументна (усна) НК
— передача наукової інформації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитивним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями. З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних каналів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам створити оригінальний рукопис в електронній формі, через мережу Internet передати його безпосередньо в редакцію журналу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали сприяють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі. Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати
3.ФУНДАМЕНТАЛЬНА АБО ФІЛОСОФСЬКА МЕТОДОЛОГІЯ
Методологія
(гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.
Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.
Методологія виконує такі функції:
визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища;
направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;
забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;
допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;
створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.
Ці ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнення мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розділах основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребуе визначення методологічних основ кваліс1эікаційної роботи.Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.Методологія - вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності - має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.
Філософська, або фундаментальна, методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.Розвиток методології - одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Спочатку методологія ґрунтувалася на знаннях, які диктувала геометрія як наука, де містилися нормативні вказівки для вивчення реального світу. Потім методологія виступала як комплекс правил для вивчення всесвіту і перейшла у сферу філософії. Платон і Арістотель розглядали методологію як логічну універсальну систему, засіб істинного пізнання.Тривалий час проблеми методології не посідали належного місця в науці через механістичність або релігійність тих чи інших поглядів на світ. 3разком пізнання були принципи механіки, розроблені Г. Галілеєм і Ф. Декартом. Емпіризм протягом багатьох століть виступав вихідною позицією при розгляді всіх проблем.Ідеалісти І. Кант і Г.В.Ф. Гегель дали новий поштовх розвиткові методології, спробували розглянути закономірності в самому мисленні: сходження від конкретного до абстрактного, суперечності розвитку буття і мислення та ін.Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного.Діалектична логіка пізнання стала універсальним інструментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою, об’єктивність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, основою пізнання дійсності, а практика - критерієм істинності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і метод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов'язані зі специфікою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.
Філософська методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це - філософська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальнюючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, детермінізму – об’єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму - відношень об’єктів, що відбивають тотожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпретація цих принципів варіюється відповідно до специфіки досліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природничих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.
4.МОДЕЛЮВАННЯ ТА ФОРМАЛІЗАЦІЯ. КРИТЕРІЇ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ
Кінцева мета моделювання - ухвалення рішення, яке повинне бути вироблене на основі всебічного аналізу отриманих результатів. Цей етап вирішальний - або дослідження триває (повернення на 2 або 3 етапи), або закінчується. Основою для виробленнярозв'язкуслужать результати тестування й експериментів. Якщо результати не відповідають цілям поставленого завдання, виходить, допущені помилки на попередніх етапах. Це може бути занадто спрощене побудова інформаційної моделі, або невдалий вибір методу або середовища моделювання, або порушення технологічних приймань при побудові моделі. Якщо такі помилки виявлені, то потрібне редагування моделі, тобто повернення до одному з попередніх етапів. Процес триває доти , поки результати моделювання не будуть відповідати цілям моделювання. Під формалізацією розуміється відомістьдеякогозмісту до обраної форми. У процесі пізнання й спілкування ми зустрічаємося з формалізацією майже на кожномукроці: формулюємо думки, оформляємо звіти, заповнюємо всілякі формуляри й форми, перетворимо формули. Можливість формалізації опирається на фундаментальне положення, яке будемо називати основною тезою формалізації. Суть його полягає в принциповій можливості поділу об'єкта і його позначення (імені об'єкта). Суть об'єкта не міняється від того, як ми його назвемо. Це значить, що ми можемо називати його як завгодно, додати його імені будь-яку форму, яка, на наш погляд, краще відповідає даному об'єкту. Приклад.Обладнання для автоматичної обробки інформації можна назвати комп'ютером, електронно-обчислювальною машиною, персональним комп'ютером, а можна дати йому яке-небудь ласкаве ім'я. З основної тези формалізації випливає сама ідея моделювання. Оскільки об'єкт потрібно якось позначати, то необхідно ввестидеякий набір знаків для позначення. Знак - це елемент кінцевої безлічівідмінних друг від друга елементів. Оскільки позначення вибирається досить довільно, те можливі набори знаків можуть бути найрізноманітнішими . Приклади. 1) А, Б, В, Г - знаки для позначення звуків російської мови; 2) +, -, *, / - знаки для позначення арифметичних операцій. 3) - знаки для позначення операцій надÏ, Î. Í, È, Çбезлічами. Поняття знака є одним з базисних понять науки (також, як поняття "інформація", "безліч". "об'єкт"), тому дати його точне визначення не представляється можливим. Але можна вказати деякі основні риси знака: 1) здатність знака виступати заступником позначуваного (позначуване в семіотиці - науці про знаки позначуване називають денотантом); 2) нетотожність знака й денотанта - знак ніколи не може замінити позначуване повністю; 3) багатозначність відповідності "знак - денотант". Перші дві особливості цілком зрозумілі, останню пояснимо на наступномуприкладі. Приклад. Зоровому образу Р може бути доданийзміст: 1) буква "ер" російської мови; 2) буква "pi" латинської мови; 3) хімічний елемент фосфор; 4) дорожній знак "стоянка для автомобілів" Таким чином, той самий знак можна використовувати для позначення різних об'єктів. З іншого боку, той самий об'єкт може бути позначений різними знаками. Наприклад, день, що передує сьогоднішньому, можна назвати "учора", "напередодні", "вівторок" (якщо сьогодні середовище) і т.д. Свобода вибору позначень і багатозначність відповідності "знак - денотант" створюють проблему розуміння, який об'єкт позначається даним знаком у конкретній ситуації. При чому це розуміння повинне бути однозначним для різних людей, а якщо ні, то спілкування не можливе. Отже, щоб забезпечити нормальне спілкування, потрібно домовитися про правила використання знаків, тобто розробити мова.Мова - знакова система, використовувана для цілей комунікації й пізнання.Усімови можна розділити на природні й штучні. Природніми називаються "звичайні", "розмовні" мови, які складаються протягом тривалого часу. Штучні мови створюються для спеціальних цілей або для певних груп людей. Приклади штучних мов: мова математики, морський семафор, абетка Морзе, мова програмування. Характерною рисою штучних мов є однозначна визначеність їх словника, правил утворувиражень і правил додання їм значень. Отже,мовахарактеризується:набором використовуваних знаків;правилами утвору із цих знаків таких язикових конструкцій, як слова, фрази й тексти (у широкімтлумаченні цих понять);набором синтаксичних, семантичних і прагматичних правил використання цих язикових конструкцій.Упорядкований набір знаків, використовуваних у мові, називається алфавітом. Мова виступає інструментом, за допомогою якого можна створювати різні конструкції для опису об'єктів, їх властивостей, структури, поведінки і т.д. Такі конструкції є інформаційними моделями. Будь-яке спілкування неможливе без того або іншого рівня формалізації інформації. Будь-якамова, як природній, так і штучний) є одним зі способів формалізації інформації. Різниця в тому, що спеціальні мови - це строго формалізовані системи, а природні мови - частково формалізовані системи.
Критеріями оцінки результативності діяльності наукових організацій є:
По напряму "науковий потенціал і ефективність наукових досліджень" : 1)загальна характеристика наукового потенціалу; 2) активність публікації; 3) об'єкти інтелектуальної власності. По напряму "залученість наукової організації в національне і світове науково-освітнє співтовариство": 1) участь в міжнародній науково-технічній співпраці;2) інтеграція науки і освіти. По напряму "комерціалізація і прикладне значення результатів досліджень" 1)використання інноваційних технологій; 2)взаємодія з реальним сектором економіки; 3)інноваційна інфраструктура. По напряму "кадрова забезпеченість наукової організації" : 1) забезпеченість дослідниками і їх структура; 2) підготовка наукових кадрів.По напряму "ресурсна забезпеченість наукової організації": : забезпеченість науковим устаткуванням і необхідними умовами наукової роботи. По напряму "стан фінансової діяльності наукової організації" : 1) прибутки організації; 2) витрати організації; 3) структура внутрішніх витрат на дослідження і розробки.
ЛІТЕРАТУРА:
1.Балов Л.А. , «Поняття та класифікація науки»,К.,2008,242 с.
2.Осенко О.К., «Наукова комунікація», К., 2010,303 с.
3.Хроменко Г. О., «Моделювання та формалізація»,Л.,2001,555 с.
4. http://buklib.net/