Вступ
З давніх часів люди спостерігали за навколишнім світом та намагались пояснити природні явища. Перші спроби систематизувати знання про живу природу належать давньогрецьким філософам. Античні мислителі висловлювали думки про сутність живого, походження тварин та людини. Філософи-натуралісти Стародавньої Греції (V ст. до н. д.) вважали, що живі організми виникли з неживої матерії внаслідок її поступових змін. Причому потворні, неповноцінні істоти з часом вимерли, а гармонійні вижили й почали розмножуватися. Найперші дослідження будови тіла людини провів видатний лікар, реформатор античної медицини, автор праць з анатомії «Про залози», «Про серце», «Про природу кісток» Гіппократ. Але початок власне біологічної науки заклав у своїх працях давньогрецький вчений і філософ Аристотель (384–322 рр. до н. д.), якого вважають засновником зоології. Визначний біолог-дослідник, римський лікар Клавдій Гален (н. д. 130–200) вважається батьком анатомії. Його авторитет як вченого був незаперечним понад тисячу років. З XVI ст. розпочався бурхливий розвиток природознавства, філософії, мистецтва. Цей період називається епохою Відродження. Інтерес до природознавства був одним із чинників зародження промисловості, розвиток якої був неможливий без наукової революції. Важливий науковий напрям експериментальної біології кінця епохи Середньовіччя сформувався після відкриття дрібних істот, яких не здатне бачити око людини, а також клітинної будови організмів. Вивчення мікросвіту стало можливим завдяки розвитку оптики, винайденню лінз і мікроскопа. Протягом XVIII – першої половини XIX ст. відбулося остаточне становлення біології як науки, сформувалися основні її напрями. Це супроводжувалося важливими науковими відкриттями. До них належить встановлення наприкінці XVIII ст. факту «живлення» у рослин, в якому важливу роль відіграють сонячні промені.
Історія науки про живе налічує майже 2500 років. Біологія як наука сучасного типу сформувалася протягом відносно короткого періоду (близько 300 років), коли в біологічні дослідження були впроваджені наукові поняття і методи фізики та хімії, внаслідок чого виникла експериментальна біологія. Серед визначних учених того часу особливе місце посідають М.І Вавілов, В.І. Вернадський, І.І. Мєчніков, М.І. Тигров, О.О. Богомолець та багато інших вчених, які зробили неоціненний вклад у розвиток біології.
біологія вчений наука генетичний
1. Володимир Іванович Вернадський
Геніальний вчений-природознавець і мислитель, основоположник генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, вчення про наукознавство, біосферу і ноосферу. Організатор і перший президент Української академії наук (1918–1921), Державного радієвого інституту (1922), Лабораторії живої речовини (1927, нині Інституту геохімії і аналітичної хімії ім. В.І. Вернадського РАН), Комісії з вивчення важкої води (1934), Міжнародної комісії з визначення віку порід радіоактивними методами (1937), Метеоритного комітету і Комісії по ізотопах (1938) та багато ін. Доктор мінералогії і геогнозії (1897), професор (1898), академік Петербурзької академії наук (1909, від 1917 – Російської академії наук), академік Української академії наук (1918), лауреат Сталінської премії 1-го ступеня (1943).
Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня 1863 р. у м. Петербурзі. Прадід його – запорізький козак, воював проти Польщі на боці Богдана Хмельницького. Батько, Іван Васильович, працював професором Київського університету, а пізніше – професором Олександрійського ліцею в Петербурзі. Мати, Ганна Петрівна, походила з відомого українського роду Константиновичів. На формування світогляду В.І. Вернадського значний вплив мали родинні зв’язки з Є.М. Короленком і М.І. Гулаком.
Ґрунтовні знання Володимир Іванович одержав на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету, який він закінчив 1885 р. Кращими своїми вчителями і наставниками він називав В.В. Докучаєва, Д.І. Менделєєва й О.П. Карпінського. Володіючи майже всіма романськими, германськими і слов’янськими мовами Володимир Іванович впродовж багатьох років мав тісні наукові зв’язки з кращими школами Франції, Італії, Німеччини, Чехословаччини, Швейцарії, Греції, Англії.
Початок наукової діяльності В. І. Вернадського пов’язаний з розробкою нових напрямів у кристалографії і мінералогії. Його докторська дисертація називалася «Явления скольжения кристаллического вещества» (1897). Різним аспектам кристалографії і генетичної мінералогії присвячено більшість крупних праць вченого, зокрема «Лекции описательной геологии» (1899), «Основы кристаллографии» (1904), «Земные силикаты, алюмосиликаты и их аналоги» (1937), «История минералов земной коры» (1923).
У подальших етапах наукових пошуків Володимир Іванович віддавав перевагу розробці таких нових наукових напрямів геології як геохімія, біогеохімія, радіогеологія і біосфера. Головною рисою біосфери, як вважав вчений, є те, що у ній існує велика геологічна, можливо, космічна сила, планетарна дія якої не береться до уваги в уявленнях про космос, таких, що мають наукову основу. Ця сила є розум людини, спрямована й організована воля її як істоти суспільної. Отже біосфера під впливом освіченої людини з часом перетворюється в ноосферу – сферу розуму.
В останній своїй опублікованій праці «Несколько слов о ноосфере» (1944) В.І. Вернадський визначив кілька умов, які необхідні для настання ноосфери. По-перше, людство має бути єдиним в інформаційному відношенні. По-друге, оскільки ноосфера – явище всепланетне, людство повинне прийти до повної рівності рас, народів, незалежно від кольору шкіри. По-третє, ноосфера не може бути збудована до припинення війн між народами світу. На превеликий жаль, усвідомити про свою належність до біосфери й залежність від неї, людство, поки що, не може.
Більше 30 років В.І. Вернадський займався вивченням радіоактивного розпаду елементів. Ще 1910 р. він виступив на академічному зібранні з доповіддю «Задачи дня в области радия», узагальнивши кілька років своєї праці над цією проблемою. Він наголосив, що «ні одна держава і суспільство не можуть відноситися байдуже до того, яким шляхом, як і коли будуть використані джерела променевої енергії, які знаходяться у їх володінні. У попередньому слові він писав: «Невдовзі, коли людина одержить в свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яке дасть їй можливість будувати своє життя, як вона побажає… Чи зуміє людина скористуватися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до втілення використати ту силу, яку неминуче мусить дати їй наука. Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їхньої наукової праці, наукового прогресу. Вони повинні себе відчувати відповідальними за наслідки свого відкриття. Вони повинні пов’язувати свою працю з кращою організацією людства».
Як показали історичні події, пророцтво великого вченого збулося. Розум дав нам ядерний реактор, а антирозум – Хіросіму, Нагасакі, Чорнобиль. До найважливіших його праць з цього циклу належать «Биосфера» (1926), «Очерки о геохимии» (1934), «Биохимические очерки» (1940), «La biogeochimie» (1945), «The biosphere and noosphere» (1945).
В. І. Вернадський був прекрасним педагогом. Тривалий час він працював професором і ректором Таврійського університету, виступав із науковими доповідями в багатьох університетах Західної Європи. Мінералогічна школа В. І. Вернадського і його численні талановиті учні і їх послідовники успішно продовжують опановувати його невмирущі ідеї. Протягом усього життя Володимир Іванович відстоював людську гідність, людину як особистість, позапартійність науки. Тоталітарна держава не поділяла матеріалістичного світобачення і філософських узагальнень Вернадського, його праці вважала антинауковими та ідеалістичними. Багато праць вченого за його життя так і не було опубліковано.
Учений-мислитель помер 6 січня 1945 р. від крововиливу в мозок. Його поховали на Новодівочому кладовищі у Москві.
Ім’я геніального вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». Академія наук СРСР у 1945 р. установила грошову премію та золоту медаль ім. В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 р. премія імені В.І. Вернадського встановлена також у НАН України. У 1964 р. іменем ученого названо гірський хребет у східній частині Антарктиди. Довжина його понад 400 км, висота 1600 м. У 1981 р. на бульварі Вернадського у м. Києві (Академмістечко) споруджено величний пам’ятник В. І. Вернадському.
2. Богомолець Олександр Олександрович
Богомолець Олександр Олександрович – патофізіолог, віце-президент Академії наук СРСР, Президент Академії наук Української РСР, директор Інституту експериментальної біології і патології Академії наук Української РСР, директор Інституту клінічної фізіології Академії наук Української РСР, академік Академії медичних наук СРСР, академік Академій наук СРСР, Української РСР і Білоруської РСР.
Олександр Олександрович Богомолець народився 24 травня 1881 року в Києві, в Лук’яновської в’язниці. Там у той час знаходилися в ув’язненні його мати – політична ув’язнена Софія Богомолець, засуджена до 18 років каторги, і батько, Олександр Михайлович, земський лікар, засуджений за участь в революційному русі до вислання до Сибіру на 7 років. Хлопчик виховувався в родовому маєтку діда до повернення з заслання батька.
У 1900 році Олександр Богомолець закінчив із золотою медаллю 1-у Київську гімназію і вступив на юридичний факультет Університету Святого Володимира (Київський університет), але в тому ж році перевівся на медичний факультет. За станом здоров’я в січні 1901 року переїхав до Одеси, де продовжив навчання на медичному факультеті Новоросійського університету. Під час навчання на другому курсі університету Богомолець опублікував першу наукову роботу «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» (1902).
У лютому 1906 року закінчив університет відмінно і був удостоєний звання лікаря, в січні 1907 року призначений понадштатним лаборантом при кафедрі загальної патології Новоросійського університету, з 1910 року – приват-доцент цієї кафедри.
У травні 1909 року в Імператорській Військово-медичній академії з успіхом захистив дисертацію на тему: «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз в здоровому і хворому організмі». Одним з опонентів при захисті був великий російський фізіолог академік І.П. Павлов, що дав високу оцінку роботі молодого ученого.
У січні 1911 року Богомолець відряджається за кордон на один рік для підготовки до професорського звання, працював в кращих клініках і університетах Франції і Німеччини. Після повернення в тому ж році призначений екстраординарним професором кафедри загальної патології і бактеріології медичного факультету Імператорського Миколаївського університету (нині Саратовський університет). Посідав цю посаду до 1925 року. Саме у роки роботи в Саратові Богомолець став видатним ученим. Тоді він вніс найбільший внесок до науки, оскільки потім в його роботі все більше часу почала займати суспільна діяльність.
Там же вперше виявилися блискучі організаторські здібності молодого професора. Богомолець створив в Саратовському університеті наукову лабораторію і обладнав її кращим устаткуванням того часу. Частину приладів він привіз з Парижа, частину сконструював сам. Саратовська лабораторія О.О. Богомольця стала провідним центром експериментальної роботи в області патологічної фізіології в Росії. У науковій діяльності Богомольця основна увага приділялася проблемам імунології, вивченню механізмів клітинного і гуморального імунітету і анафілаксії.
Після Жовтневої революції професор Богомолець став старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров’я. У роки громадянської війни – науковий консультант санітарного управління Південно-західного фронту Червоної армії і санітарного відділу Управління залізниць Поволжя. У 1923 році О.О. Богомолець організував першу в країні протималярійну лабораторію, яка ефективно працювала в Саратовському Заволжі.
У 1921 році О.О. Богомолець підготував і видав в Саратові підручник «Короткий курс патологічної фізіології».
У березні 1925 р. Олександр Богомолець переїхав до Москви, оскільки був вибраний професором по кафедрі патологічної фізіології медичного факультету 2-го Московського державного університету.
У Москві Богомолець знов заявив про себе як про найбільшого ученого. Там ним написані фундаментальні наукові праці «Криза ендокринології» (1927), «Загадка смерті» (1927), «Введення у вчення про конституції і діатез» (два видання, 1928), «Про вегетативні центри обміну» (1928), «Набряк. Нарис патогенезу» (1928), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (1929), значно перероблений і розширений підручник «Патологічна фізіологія» (3-є видавництво, 1929).
Одночасно з 1928 по 1931 роки Богомолець був директор Інституту гематології і переливання крові Академії наук. Там під його керівництвом було вперше вирішено завдання надійної консервації крові.
У 1930 році Богомолець в черговий раз круто змінив своє життя і переїхав до Києва. Він був вибраний президентом Академії наук Української РСР. Одночасно з 1930 року директор Інституту експериментальної біології і патології і Інституту клінічної фізіології Академії наук Української РСР (нині обидва інститути носять ім’я академіка Богомольця). Праці Богомольця в київський період життя присвячені найважливішим питанням патологічної фізіології, ендокринології, вегетативної нервової системи, вченням про конституції і діатез, онкології, фізіології і патології сполучної тканини і проблемам довголіття.
Крупним і неоднозначним досягненням ученого став розроблений ним метод дії на сполучну тканину антиретикулярною цитотоксичною сироваткою (АЦС, або сироватка Богомольця). Цю сироватку Богомолець ретельно розробляв і прагнув знайти їй широке застосування в боротьбі із старінням, а також для лікування самих різних захворювань. Безумовно, в багато чому він переоцінив значення АЦС. Але ніколи не можна забувати, що в роки Великої Вітчизняної війни АЦС по суті була єдиним вітчизняним засобом, що застосовувалася для прискорення процесів зрощення переломів і загоєння пошкоджених м’яких тканин. Не підлягає підрахунку число життів поранених бійців, врятованих за допомогою цієї сироватки. Крім того, академік Богомолець розробив теорію, що пояснює механізм дії переливання крові коллоїдокластичеським шоком (шок від пошкодження колоїдів). Всю війну успішно застосовувалася його методика консервації крові. Ним створена крупна школа патофізіологів. Олександр Олександрович Богомолець створив вчення про взаємодію пухлини і організму – це уявлення кардинально змінило уявлення, що існували у той час, про пухлинне зростання.
На посту президента Академії наук Української РСР Богомолець провів величезну роботу по розробці і виконанню планів наукових робіт для вирішення завдань індустріалізації країни. Крім того, він проявив себе і людиною великої цивільної мужності. Так, в роки масових репресій по його проханнях і під запропоноване ним особисте доручення були звільнені з місць ув’язнення ряд крупних учених. У 1932 році вибраний академіком Академії наук СРСР, в 1929 – академіком академії наук Української РСР, в 1939 – академіком Академії наук Білоруської РСР.
На початку війни разом з Академією наук УРСР був евакуйований до Уфи, туди ж були вивезені всі крупні українські інститути. Провів масову реорганізацію української науки для потреб військового часу, що дозволило добитися видатних результатів, зіграло велику роль в розвитку оборонної промисловості. Сам продовжував роботи в області патофізіології стосовно військової медицини. З 1942 року – віце-президент Академії наук СРСР. Активний соратник академіка М.М. Бурденко в справі створення Академії медичних наук СРСР, після її створення був вибраний дійсним членом цієї академії (1944). У 1944 році також вибраний почесним академіком Академії наук Грузинської РСР.
За видатний внесок в зміцнення обороноздатності країни за скрутних умов військового часу указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року Олександру Олександровичеві Богомольцеві привласнено звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі «Серп і молот».
Весною 1944 року повернувся до звільненого Києва і очолив роботи по відтворенню Академії наук Української РСР і залученню її до завдання відновлення народного господарства.
Жив в Києві. Помер 19 липня 1946 року від туберкульозу, на який хворів в юності. Похований в центрі Києва, в парку у будівлі Інституту клінічної фізіології.
Видатному ученому встановлений пам’ятник в Києві, відкрита меморіальна дошка. Ім’ям Героя названі вулиці в Києві і Волгограді.
На академічній сесії 1952 року учення Богомольця було визнане помилковим і не відповідним генеральній лінії радянської фізіології. Теорія Богомольця про сполучну тканину була визнана псевдонаукою. Після цього засновані Богомольцем Інститути експериментальної біології і медицини і клінічної фізіології були закриті, а члени сім’ї академіка піддалися гонінням. Проте незабаром після смерті І.В. Сталіна ці рішення були визнані помилковими, погляду О.О. Богомольця знов знайшли широке застосування в наший країні і за кордоном. Обидва наукові інститути, створені Олександром Олександровичем Богомольцем, були відновлені, продовжують роботу по теперішній час, стали найбільшими науковими центрами в своїх областях і отримали широке міжнародне визнання.
3. Микола Іванович Вавілов
Довго перелічувати обов'язки і визнання заслуг М.І. Вавілова. Він складався директором Державного інституту досвідченої агрономії (1923–1929 р.), засновником і директором Інституту генетики Академії наук СРСР (1930–1940 р.), першим президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна (1929–1935 р.), президентом Географічного суспільства СРСР. Він був членом багатьох закордонних академій.
Не раз відзначалося, що Микола Іванович був обраний членом Королівського суспільства в Лондоні (Англійська академія наук), членом Королівського суспільства в Единбурзі (Шотландська академія наук), членом-кореспондентом Академії наук у Галлі, почесним членом Всеіндійської академії наук, членом-кореспондентом Чехословатской академії сільськогосподарських наук, почесним членом Американського ботанічного суспільства, Садівничого суспільства в Лондоні, членом Нью-Йоркського географічного суспільства, почесним членом Британської асоціації біологів, членом багатьох інших наукових суспільств. Йому було привласнене звання професора Університету в Брно і Софійськ університету. Ім'я Вавілова поміщено на першій сторінці найбільшого міжнародного журналу «Heredity» («Спадковість») поряд з іменами Дарвіна, Линнея, Менделя. Ці імена обрамлені рамкою пошані. М.І. Вавілов обирався президентом і віце-президентом міжнародних наукових конгресів. У 1949 році в США вийшла до друку велике зведення робіт М.І. Вавілова. Протягом 10 років (1926–1935 р.) він складався членом ЦИК СРСР, а також членом ВЦИК. Його удостоювали також обранням у депутати Ленінградської обласної ради.
Вавілов віддав усю свою енергію для підняття сільського господарства на новий рівень, одержавши від країни «по заслугах» – вмираючи в ГУЛАЗі від голоду, про все людство. Прагнучи довести необхідність генетики – науки, здатної створити нові сорти рослин, що врятують людство від голоду і задовольнять зростаючі потреби населення в продуктах харчування.
Забуття праць Вавілова відкинуло сільське господарство країни на кілька десятків років тому. Псевдовчення Лисенко завдало непоправної шкоди Російському сільському господарству. У сталінських катівнях Гулага гинули в саме потрібне і важке для країни час учені зі світовими іменами – колір нашої нації. Серед них був і М.І. Вавілов.
Праці по географії рослин, за дослідження походження культурних рослин і імунітету рослин, йому в числі перших вчених у 1926 році була присуджена Ленінська премія. За географічний подвиг його експедиції по Афганістану, він був нагороджений Географічним суспільством СРСР золотою медаллю імені М.М. Пржевальська.
Довго перелічувати обов'язки і визнання заслуг М.І. Вавілова. Він складався директором Державного інституту досвідченої агрономії (1923–1929 р.), засновником і директором Інституту генетики Академії наук СРСР (1930–1940 р.), першим президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна (1929–1935 р.), президентом Географічного суспільства СРСР. Він був членом багатьох закордонних академій.
Не раз відзначалося, що Микола Іванович був обраний членом Королівського суспільства в Лондоні (Англійська академія наук), членом Королівського суспільства в Единбурзі (Шотландська академія наук), членом-кореспондентом Академії наук у Галлі, почесним членом Всеіндійської академії наук, членом-кореспондентом Чехословацької академії сільськогосподарських наук, почесним членом Американського ботанічного суспільства, Садівничого суспільства в Лондоні, членом Нью-Йоркського географічного суспільства, почесним членом Британської асоціації біологів, членом багатьох інших наукових суспільств. Йому було привласнене звання професора Університету в Брно і Софійськ університету. Ім'я Вавілова поміщено на першій сторінці найбільшого
міжнародного журналу «Heredity» («Спадковість») поряд з іменами Дарвіна, Линнея, Менделя. Ці імена обрамлені рамкою пошані. М.І. Вавілов обирався президентом і віце-президентом міжнародних наукових конгресів. У 1949 році в США вийшла до друку велике зведення робіт М.І. Вавілова. Протягом 10 років (1926–1935 р.) він складався членом ЦИК СРСР, а також членом ВЦИК. Його удостоювали також обранням у депутати Ленінградської обласної ради.
Вавілов віддав усю свою енергію для підняття сільського господарства на новий рівень, одержавши від країни «по заслугах» – вмираючи в ГУЛАГе від голоду, про все людство. Прагнучи довести необхідність генетики – науки, здатної створити нові сорти рослин, що врятують людство від голоду і задовольнять зростаючі потреби населення в продуктах харчування.
Забуття праць Вавілова відкинуло сільське господарство країни на кілька десятків років тому.
4. Микола Федорович Гамалія
Велика заслуга в розвитку імунології, теорії інфекції належить М.Ф. Гамалії, відкрившому також явище бактеріофагії.
Микола Федорович Гамалія – видатний вчений, мікробіолог, епідеміолог, інфекціоніст. Народився 5 лютого 1859 року в Одесі. Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1880 рік), а в 1883 році, по закінченню Воєнно-медичної академії в Петербурзі, займався питаннями бактеріології туберкульозу і сибірської язви.
У 1886 році Гамалія працював у Парижі у видатного французького вченого Луї Пастера, вивчаючи щеплення проти сказу. В цьому ж році він разом з І.І.Мєчніковим заснував в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію і вперше в Росії впровадив вакцинацію людей проти сказу.
Велика заслуга М. Гамалії належить не тільки у вивченні сказу, але і багатьох інших захворювань, зокрема – холери і чуми. В 1892 році він захистив докторську дисертацію на тему «Етіологія холери з точки зору експериментальної патології», яка була опублікована в 1893 році.
В 1888 році Микола Федорович відкрив холероподібний пташиний вібріон. Запропонував вакцину проти холери людини; розробив комплекс санітарно-гігієнічних міроприємств по боротьбі з холерою.
В 1899 році в Одесі під керуванням Гамалії був утворений бактеріологічний інститут.
Займаючись розробкою питань епідеміологічної чуми, Гамалія виявив роль корабельних щурів у поширенні даної хвороби, організував дератизацію під час спалаху епідемії в Одесі у 1902 році. Наступні роки він вів боротьбу з холерою на Південній Росії.
В 1892 році вчений відкрив явище спонтанного розчинення мікробів, яке зумовлене дією вірусів бактерій – фагів.
В 1908 році Гамалія перший доказав, що висипний тиф передається вошами. Багато працював по профілактиці висипного та поворотного тифів, холери, віспи та інших інфекційних захворювань.
В 1910 році він перший висловив значення дезінфекції (знищення комах) для ліквідації висипного і поворотного тифів. По ініціативі Гамалії і за допомогою розробленого ним методу приготування вакцини проти віспи в 1918 році в Петрограді було введене загальне віспощеплення, а потім прийняте по всій країні відповідно декрету від 10.04.1919 року.
В 1910–1913 роках Микола Федорович видавав і редагував, заснований ним журнал, «Гігієна і санітарія».
В 1912–28 роках він являється керівником Інституту віспощеплення в Ленінграді, в 1930–38 роках – Центрального інституту епідеміології і бактеріології в Москві.
З 1938 року і до кінця життя Гамалія є професором кафедри мікробіології Другого Московського медичного інституту, а з 1939 року – завідуючий лабораторією Інституту епідеміології і мікробіології СРСР.
З 1939 року представником, потім поважним представником Всесоюзної спілки мікробіологів, епідеміологів і інфекціоністів. В своїх працях він виступав як послідовник матеріаліст, прихильник еволюційної теорії. Він виховав багато численні кадри радянських мікробіологів. За його заслуги йому було присуджено Державну премію СРСР в 1943 році, 2 ордена Леніна та багато інших медалей та грамот.
М. Гамалія – автор більше 300 робіт, значна частина яких присвячена проблемам сказу та холери. Його дослідження присвячені також вивченню інфекції і імунітету, мінливості бактерій, профілактиці висипного тифу, віспи, чуми та інших захворювань.
В останні роки життя вчений розглядав питання загальної імунології, вірусології, вивчав віспу, грип, інтенсивно розглядав проблему специфічного лікування туберкульозу. В 1942 році ним було запропоновано метод профілактики грипу шляхом обробки слизової оболонки носа препаратами олеїнової кислоти.
Помер Микола Федорович
5. Заболотний Данило Кирилович
Народився в селі Чоботарка Подільської губернії. Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університети. У 1889–1891 рр. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав мікроби снігу, опрацьовував питання імунізації ховрахів проти холери тощо. У 1894–1895 рр. працював лікарем у Подільській губернії, у 1895–1897 рр. – у Київському військовому шпиталі. У 1898–1928 рр. – професор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організував першу в Росії кафедру бактеріології (1898 р.). Водночас у 1919–1923 рр. – ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 р.). У 1924–1928 рр. – професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928–1929 рр. – президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Д.К. Заболотний опублікував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох інфекційних хвороб – чуми, холери й сифілісу. Його наукові висновки базувались на багатющому фактичному матеріалі, на подвижницькій практичній боротьбі з інфекційними захворюваннями. У 1897 р. брав участь в експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопотамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії та ін.
Після закінчення природничого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету із ступенем кандидата природничих наук Д.К. Заболотний почав досліди на Одеській бактеріологічній станції, заснованій І.І. Мечниковим. Восени 1891 р. Д.К. Заболотний переїхав до Києва і вступив на третій курс медичного факультету Київського університету, продовжуючи роботу по випробуванню протихолерної сироватки. Д.К. Заболотний вирішив перевірити дію сироватки на власному організмі, заразивши себе холерою. Ризикований експеримент пройшов успішно. Завдяки йому було доведено, що від холерної інфекції можна захиститися шляхом введення через рот ослабленої культури вібріонів. Закінчивши університет, Д.К. Заболотний поїхав працювати лікарем-епідеміологом у Подільську губернію. Саме тоді в цьому регіоні поширилися такі захворювання, як холера і дизентерія. Д.К. Заболотний їздив з повіту в повіт, систематично вивчав умови виникнення та перебігу інфекційних захворювань, заснував у Кам’янці-Подільському бактеріологічну лабораторію. Значною мірою завдяки його зусиллям кількість захворювань знизилась, і епідемія холери на Поділлі припинилась. 1895 р. Д.К. Заболотного призвали на військову службу. Працюючи завідуючим заразним відділенням і лабораторією Київського шпиталю, він відновив контакти з Київським університетом, де почав працювати позаштатним помічником прозектора. Він проводив практичні заняття зі студентами і продовжував дослідження збудників черевного тифу, розпочаті ще на Поділлі, газової гангрени тощо. Праця в лабораторії та практична робота лікаря сприяли формуванню наукової концепції Д.К. Заболотного щодо вивчення і боротьби з епідеміями інфекційних хвороб. Велике значення в його становленні як епідеміолога зі світовим ім’ям мала його активна участь у протиепідемічних експедиціях. Першою була експедиція в Індію, де у 1896 р. спалахнула епідемія чуми. Ряд країн послали експедиції до Бомбея під керівництвом відомих учених. Російську експедицію очолив В.К. Високович, його помічником призначили Д.К. Заболотного. Їхні наукові доповіді, присвячені висвітленню проблеми та завдань експедиції, виголошені на засіданні Київського Товариства лікарів, викликали великий інтерес у присутніх. У лютому 1897 р. наукова громадськість урочисто проводжала їх з київського вокзалу на боротьбу зі страшною хворобою у далеких краях. За три місяці роботи було одержано важливі результати з питань епідеміології чуми та засобів боротьби з нею. Щоб дослідити деякі аспекти її масового поширення, Д.К. Заболотний з Бомбея виїхав у Саудівську Аравію. Повернувшись з Індії та Аравії, він кілька місяців працював на запрошення І.І. Мечникова у славнозвісному Інституті Пастера в Парижі, обробляючи привезені матеріали. У 1898 р. – знову експедиція, цього разу у Монголію. Під час цієї експедиції Д.К. Заболотний розробив гіпотезу про існування у природі осередків чуми, де зберігаються мікроби в період затухання епідемії. Ця гіпотеза знайшла підтвердження при повторних експедиціях у Монголію в 1910–1911 рр., коли було беззаперечно доведено зв’язок між спалахами епідемій серед людей і епізоотій серед диких гризунів (тарбаганів). Важливим результатом проведених експедицій стали фундаментальні наукові праці Д.К. Заболотного «Чума (Pestis bubonica), епідеміологія, патогенез і профілактика» (1907), «Дослідження чуми» (1899–1901), «Легенева чума в Маньчжурії 1910–1911 рр.» та ін. Вчений виступав на міжнародних конференціях: з чуми (Мукден, 1911 р.), з чуми, холери, жовтої лихоманки (Париж, 1912 р.). Про міжнародне визнання, здобуте Д.К. Заболотним у боротьбі з інфекційними хворобами людини, свідчить французький орден Почесного Легіону, одержаний ним від Інституту Пастера у Парижі (нині цей орден та медаль зберігаються у Київському історичному музеї). По закінченні бомбейської експедиції у 1898 р. Д.К. Заболотного запросили до Інституту експериментальної медицини в Петербурзі, і наступні 30 років його діяльності були пов’язані з цим містом. Проте він ніколи не поривав наукових, культурних та людських зв’язків з Україною. Данило Кирилович не забував рідної мови, чудової української природи та працелюбного, доброзичливого народу. У 1920 р. за його ініціативою в Одесі було створено першу в країні кафедру епідеміології, якою він керував. Д.К. Заболотному неодноразово пропонували повернутися до Києва й очолити Академію наук України, членом якої він був з 1922 р. Нарешті, 3 травня 1928 р., після одержання від нього згоди, його було обрано президентом Всеукраїнської Академії наук. Сталося так, що на цій посаді він перебував недовго – трохи більше ніж півтора року, але встиг зробити немало. За цей час було прийнято новий статут Академії наук, обрано 33 нових академіки, серед них багато видатних учених, було організовано нові інститути біологічного та технічного профілю, серед них Інститут мікробіології та епідеміології, який очолив сам Д.К. Заболотний (1928). Д.К. Заболотний ретельно вивчив збудника чуми, описавши форми хвороби, опрацював питання про виготовлення протичумних вакцин і сироваток, виявив природні вогнища чуми. Результати його досліджень дали можливість впровадити раціональні запобіжні заходи і створити мережу протичумних закладів. Довів ефективність попередньої імунізації проти захворювання холерою. У 1918 р. керував боротьбою з холерою в Петрограді, у 1920 р. – боротьбою з висипним тифом. Простежив перебіг сифілісу, з’ясував місця перебування збудника в організмі, вивчив властивості й цикл розвитку збудника, опрацював серологічні реакції для діагностики сифілісу. Опрацював також актуальні проблеми газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу, дизентерії, малярії, грипу тощо. Д.К. Заболотний слідом за Л. Пастером багато зробив у вивченні та трактуванні ролі мікробіологічного чинника, біологічних властивостей збудників різних захворювань у виникненні, розвитку та згасанні епідемій. Вчений органічно поєднував мікробіологію і епідеміологію. Він вважав, що мікробіологічний чинник зумовлює специфічні особливості епідемій на тлі різних умов середовища. Прийняття цього постулату в епідеміології мало принципове значення. Д.К. Заболотний створив велику наукову школу, внесок якої у справу боротьби з епідеміями, в розробку наукових підвалин епідеміології дуже значний.
6. Мєчніков Ілля Ілліч
Ілля Ілліч Мєчніков народився в с. Іванівці Куп'янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закшчивши 13 золотою медаллю гімназію, І.І. Мєчніков вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити достроково, закінчує університет за два роки, на 19-у році життя. За свій кошт їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. 3 1870 по 1882 р. працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології. В той час в Одеському університеті працювали I.М. Сеченов, видатний ембріолог-еволюціоніст Олександр Ковалевський, Л.С. Ценковський, з якими у Мєчнікова зав'язуються найтісніші дружні стосунки. Працюючи разом з Ковалевським, Мєчніков довів еволюційний зв'язок між безхребетними і хребетними, розробив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів.
Творчо розвиваючи дарвінізм, він збагатив це вчення новими даними з ембрюлогії, фізіології. Мєчніков критикував мальтузіанське трактування боротьби за існування. Вивчаючи медуз, їхні личинки, які не мають травної порожнини, Мєчніков відкрив у них внутрішньоклітинне травлення. Розширюючи коло своїх досліджень, Мєчніков довів, що внутрішньоклітинне травлення спостерігається широко в природі і що воно властиве не лише клітинам травного каналу, а й усім рухливим клітинам організму. Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мєчніков зіткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли в личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Мєчніков показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечніков дійшов висновку, що рухливі клітини в оргазмі відіграють певну захисну роль.
Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «В чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп і я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені спало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано – зроблено. В маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу встромив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 років мого життя».
Зрозуміло, що як падіння яблука з дерева зародило у Ньютона ідею про всесвітнє тяжіння, так і висновок з свого спостереження Мєчніков міг зробити не випадково, а лише маючи вже великі знання з еволюційної зоології і ембріології простих тварин. Так Мєчніков – біолог, зоолог підійшов до патології.
Незважаючи на видатні наукові праці Мєчнікова, прекрасну організацію ним педагогічного процесу на кафедрі, реакційна професура створює неможливі умови для перебування ученого в університеті, і він покидає його. Не маючи змоги продовжувати викладацьку і наукову роботу в університеті, Мєчніков почав працювати в Херсонському земстві, ведучи боротьбу з польовими шкідниками, і організував разом з М.Ф. Гамалією в Одесі (1886) першу у нас міську бактеріологічну станцію з першим у світі, після Парижа, антирабічним відділом при ній. Слідом за Одеською почали функціонувати такі ж лабораторії у Петербурзі, Москві, Самарі, Варшаві, Харкові. Росія стала першою країною у світі, де у 80-х роках XIX ст. було створено мережу пастерівських станцій.
Запропонований Мєчніковим біологічний метод боротьби з ховрахами за допомогою збудників курячої холери був адміністрацією заборонений, оскільки лікарські кола Одеси, через необізнаність, вважали, що це може стати причиною захворювань на холеру серед населення.
Не знаходячи умов на батьківщині для здійснення своїх творчих задумів, Мєчніков, не без вагань, приймає запрошення Пастера працювати в його інституті в Парижі. Спочатку він працює як керівник однієї з лабораторій, пізніше, після смерті Пастера очолює Пастерівський інститут. Своє вчення про фагоцитоз Мєчніков поклав в основу розуміння запального процесу. На противагу Конгейму, який вважав основою запалення патологічні зміни в судинах з пасивним виходом з них лейкоцитів, Мєчніков довів, що запалення є активною реакцією організму на шкідливі фактори, зокрема бактерії, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Результати вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мєчніков узагальнив у праці «Лекції з порівняльної патології запалення» (1892).
На основі того ж еволюційного методу порівняльної патології Мєчніков розробляє своє вчення про імунітет. На противагу поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в походженні хвороби головну роль виводили тільки бактеріям, Мєчніков довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901).
Фагоцитарну теорію Мєчнікова більшість учених зустріли різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав учення Мєчнікова про фагоцитоз «східною казкою». Мєчніков гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що їх він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, також був спочатку проти вчення Мєчнікова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мєчнікова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».
Під натиском громадської думки, Російська Академія наук у 1902 р. присвоїла Мєчнікову звання почесного академіка. В 1908 р. Мєчніков одержує найвищу тогочасну світову нагороду – Нобелівську премію. На кошти з цієї! премії він купує мавп і провадить на них експерименти, вивчає сифіліс, холеру, тиф, туберкульоз. Він виявляє антагонізм у боротьбі між різними видами мікроорганізмів і передбачає можливість використання цього антагонізму в боротьбі з інфекцією. Працюючи з холерним вібріоном, Мєчніков і один з його співробітників для перевірки специфічності мікроба випивають чисті культури. Співробітник Мєчнікова переніс після цього тяжку форму холери.
В останні роки свого життя Мєчніков приділяв велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мєчніков підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, а й як великий гуманіст. Підсумовуючи праці Мєчнікова «Етюди про природу людини» (1904), «Етюди оптимізму» (1907), «40 років шукань раціонального світогляду» (1913).
Живучи за кордоном, Мєчніков зберігав російське підданство, тримав широко розчиненими двері своїх лабораторій для співвітчизників, виховав цілу плеяду вітчизняних учених, серед них братів Ф.Я. і М.Я. Чистовичів, Д.К. Заболотного, Л.О. Тарасевича, I. Г. Савченка, Г.Н. Габричевського, П.В. Циклінську (першу російську жінку – професора-мікробіолога) та ін.
Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX – початку XX ст., який би не вчився у Мєчнікова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе», – писав Мєчніков.
Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.
I.I. Мєчніков належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам'ять її великого сина. Ім'я Мєчнікова присвоєно університетам, науково-дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.
7. Навашин Сергій Гаврилович
Сергій Гаврилович Навашин – радянський ботанік, цитолог та ембріолог рослин. Відкрив подвійне запліднення (1898) у покритонасінних рослин. Заклав основи морфології хромосом і каріосистематики. Довгий час жив і працював у Києві, створив вітчизняну школу цитології та ембріології рослин.
Народився 2 грудня 1857 року у с. Царевщина, нині Балтайського району Саратовської області у родині лікаря. Початкову освіту отримав вдома, навчався у Саратівській гімназії. 1874 року – вступив до Медико-хірургічної академії, де переважно займався хімією у лабораторії О.П. Бородіна.
1878 року – переводиться до Московського університету, який закінчує кандидатом у 1881 році, захистивши роботу з хімії. Саме тут під впливом лекцій К.А. Тімірязєва та В.Я. Цингера розпочав вивчати ботаніку після курсу хімії, посів місце лаборанта на кафедрі фізіології рослин, та невдовзі (1885) таку ж посаду у Петровській сільськогосподарській академії.
Академік АН СРСР (1918; член-кореспондент 1901), академік АН УРСР (1924). Після закінчення Московського університету (1881) викладав у ньому, після того в Петровськой сільськогосподарській академії і Петербурзькому університеті.
Професор Київського (1894–1915) і Тбіліського (1918–23) університетів. Один із засновників (1923) і перший директор (до 1929) Біологічного інституту Тімірязева в Москві. Помер 10 грудня 1930, Дитяче Село (кол. Царське Село), нині м. Пушкін Ленінградської області. Поховано в Москві.
Сергій Гаврилович Навашин працював здебільшого у галузі хімії, а також цитології, ембріології та морфології рослин. Дослідив у берези механізм проникнення пилкової трубки в насінну бруньку через її підставу – дно п; проходження трубки у вільхи, в’яза, волоського горіха та згодом довів наявність халазогамії і у інших дно покривних рослин. Фундаментальне значення мало відкриття їм у покритонасінних рослин подвійного запліднення, що пояснило природу їх триплоїдного ендосперма, а також природу ксеній. Заклав основи вчення про морфологію хромосом та її таксономічне значення.
8. Пирогов Микола Іванович
Основи сучасної воєнно-польової хірургії заклав М.І. Пирогов. Свої спостереження і наукові дослідження з питань воєнно-польової хірургії він виклав у декількох роботах: «Початки загальної і воєнно-польової хірургії» (1864), «Звіт про відвідування військово-санітарних установ у Німеччині, Лотарингії й Ельзасу» (1871), «Лікарська справа і приватна допомога на театрі війни в Болгарії й у тилу діючої армії». М.І. Пирогов – високоосвічений хірург-клініцист із болем у серце спостерігав похмуру картину організації допомоги пораненим у російській армії, особливо в обложеному Севастополеві: «Над табором мучеників, складених і звалених даремно, як потрапило, у солдатські намети, раптом вибухнула злива і промочила наскрізь не тільки людей, але навіть і матраци під ними. Нещасливі так і валялися в брудних калюжах. Можна собі представити, яке було з відрізаними ногами лежати на землі по трьох і чотирьох разом; матраци майже плавали в бруді; всі і під ними і біля них було наскрізь промочене; залишалося сухим тільки місце, на якому лежали, не рухаючись; але при найменшому русі їм приходилося потрапляти в калюжі, а коли хто-небудь входив у цей намет лазарету, то усі волали про допомогу і з усіх боків голосно лунали надривні пронизливі стогони і лементи, і зубний скрежет, і ті особливі стукотіння зубів, від яких б'є тремтіння. Лікарі і сестри могли допомагати не інакше, як стоячи на колінах у бруді. По 20 і більш ампутованих умирало щодня, а їх було усіх до 500» («Севастопольські листи»). На величезному особистому досвіді, особливо в Кримську війну, М.І. Пирогов переконався, що «від адміністрації, а не від медицини залежить і те, щоб усім пораненим без вилучення була подана перша допомога, що не терпить зволікання». Під лікарською адміністрацією в польових умовах він розумів насамперед організацію сортування поранених. Якщо лікар у цих ситуаціях не припустить собі головною метою насамперед діяти адміністративно, а потім уже лікувально, то він зовсім розгубиться, і ні голова його, ні руки не зроблять допомоги. Це зовсім не виходить, що гарною організацією, медичним сортуванням можна замінити хірургів, хірургічну допомогу як таку. Правильне проведення сортування покликане полегшити працю хірурга, зробити її більш продуктивною і поліпшити тим самим надання допомоги максимальній кількості поранених. «Правильне сортування поранених і рівномірний розподіл лікарської діяльності на всіх поранених на перев'язному пункті набагато важливіше, ніж усі похапцем і в метушні зроблені операції, від яких виграють тільки деякі». М.І. Пирогов у 1847 р. при облозі аулу Салти вперше застосував наркоз на війні у вигляді інгаляцій хлороформу і ректального введення ефіру. Ефірний наркоз ознаменував початок нової епохи в розвитку воєнно-польової хірургії, значно розширив хірургічні можливості. У 1854 р. він першим використовував гіпсову пов'язку на театрі воєнних дій у Севастополеві як засіб транспортної і лікувальної іммобілізації, що дало можливість ширше ставити показання до лікування поранених і, що зберігає кінцівки, істотно обмежити первинні ампутації, що вважалися основною операцією при вогнепальних переломах кісток і ушкодженнях суглобів. М.І. Пирогов дав класичний опис травматичного шоку, що і зараз цитується в підручниках як неперевершене по точності, образності і повноті відображення клінічної картини цього важкого ускладнення вогнепальних ран. За три роки до опублікування Лістером вчення про антисептику М.І. Пирогов на клінічному досвіді установив роль інфекції («міазмів») у розвитку ускладнень раней (1864). «Гнійне зараження поширюється не стільки через повітря, що робиться явно шкідливим при скупчуванні поранених у закритому просторі, скільки через навколишні поранені предмети: білизна, матраци, перев'язні засоби, стіни, підлога і навіть санітарний персонал». Вперше в історії воєн він залучив для надання допомоги пораненим у бойових умовах сестер милосердя (медичних сестер), що потім брали участь практично у всіх великих війнах. Сучасник М.І. Пирогова російський хірург К. Рейер заклав ідею первинної хірургічної обробки раней під час російсько-турецької війни 1877–1878 р. Він розсікав вогнепальну рань, видаляв осколки і сторонні тіла і потім дренував її. М.І. Пирогов підтримав це прогресивне починання, що у сполученні з антисептичним методом значно поліпшувало результати лікування. Одна антисептика ще не вирішує проблеми. З цього приводу М.І. Пирогов писав: «Хто покриє рань тільки зовні антисептичною пов'язкою, а в глибині дасть розвитися ферментам і згусткам крові в разміжених і забитих ранах, той зробить тільки половину справи, і притім саму незначну». З іншого боку, він думав, що застосування антисептичного методу дозволить значно розширити хірургічну діяльність на передових етапах евакуації. Прогрес воєнно-польової хірургії багато сторіч стримувався незнанням причин гнійних ускладнень ран, невмінням боротися з болем і значною крововтратою, попередженням ушкодження судин під час операцій. Відкриття XIX ст. створили сприятливі передумови для швидкого розвитку воєнно-польової хірургії. М.І. Пирогов упровадив загальне знеболювання при операціях у воєнно-польових умовах. Його фундаментальні дослідження з хірургічної анатомії кровоносних судин дали в руки хірургів ключ до попередження кровотеч під час оперативних утручань. Застосування гіпсової пов'язки сприяло впровадженню органозберігаючого принципу при лікуванні вогнепальних поранень. Все це дає можливість стверджувати, що М.І. Пирогов являється основоположником воєнно-польової хірургії.
Висновки
Таким чином, одна з центральних проблем, яка постає перед сучасною біологією – проблема взаємовідносин людини та навколишнього середовища. Вже у стародавні часи люди розуміли, що неможливо тривалий час нехтувати законами природи, які підтримують у рівновазі все величезне біологічне різноманіття нашої планети. У XVII столітті англійський філософ Френсіс Бекон писав: «Ми не можемо керувати природою інакше, ніж підкоряючись їй». На необхідність уникнення всеосяжної екологічної кризи наголошував видатний український учений Володимир Іванович Вернадський. Не буде перебільшенням сказати, що сучасна біологія (від грец. біос – життя, логос – наука) – одна з найважливіших для людства природничих наук. Це пов'язано з тим, що саме біологія є основою медицини – науки, одним із напрямків якої є обґрунтування методів запобігання хворобам людини та зміцнення її здоров'я; це наукова база для сільського господарства й виробництва продуктів харчування, дефіцит яких на земній кулі стає все відчутнішим. За допомогою сучасних біотехнологій вже найближчим часом можливий перехід на біопаливо, що, на думку вчених, при потребі допоможе подолати енергетичну кризу. І взагалі, саме біологія – ключ до гармонійного існування природи й людини, що є обов'язковою умовою не тільки сталого розвитку сучасної цивілізації, а й існування людства.
Список використаної літератури
1. Большая Советская Энциклопедия (БСЭ), 1969 г.;
2. М.І. Вавілов, М., 1967 (Матеріали до біобібліографії вчених СРСР. Сер. біол. наук. Генетика, в. 1);
3. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю., – Історія медицини. К. 1991;
4. Лічков Б.Л., В.І. Вернадський, М., 1948; Мочалов І.І., В.І. Вернадський – людина и мислитель, М., 1970.