Управлінські моделі. Теорії моделей

Реферат на тему:

Управлінські моделі. Теорії моделей

В основі економетричного підходу — складання моделей, що демонструють ті чи інші економічні явища і процеси, лежить наукове абстрагування найбільш характерних рис дих явищ і процесів. На відміну від економічної моделі, економетрична модель виражається в математичній формі.

Відповідно до цього підходу, у всякій розвинутій економіко-математичній моделі виділяються чотири різні сторони. По-перше, вона демонструє певні економічні явища якісного змісту, виражені в тих чи інших одиницях виміру. Ці величини є свого роду параметрами моделі. По-друге, у модель входять певні кількісні зв'язки і залежності між параметрами. Це можуть бути балансові співвідношення, що визначають структуру мо­дельованого процесу чи більш складні залежності, що пов'язують результати процесів з їх причинами. По-третє, модель визначає сферу припустимих змін параметрів моделі в часі, просторі та обсязі. Це так звані обмеження, накладені на кількісні за­лежності. По-четверте, модель повинна бути системою взаємо­залежних параметрів, залежностей і обмежень з визначеними входами і виходами. Управління такою системою, тобто одержання визначених результатів на виході, повинно від­буватися за допомогою того чи іншого впливу на входи без втручання в її внутрішню структуру.

Побудова економетричних моделей розподіляється на чотири основних етапи. Перший етап — специфікація, коли виробляється формалізація основних економічних змінних і на основі вихідних допущень і пропозицій відшукуються ма­тематичні рівняння. Другий етап — ідентифікація, що полягає в порівнянні значень параметрів рівнянь, отриманих на першому етапі внаслідок специфікації. Третій етап — верифікація, що складається у визначенні і виборі критеріїв для оцінки якості результатів специфікації й ідентифікації, тобто ступеня адекват­ності моделей реальним економічним процесам. Якщо моделі, отримані шляхом специфікації й ідентифікації, неадекватні, то досліджуються обгрунтованість вихідних посилок, вибір і формалізація економічних змінних. Четвертий етап — про­рокування, що являє собою процедуру визначення майбутніх значень змінних, вхідних у економетричну модель.

Економетричний підхід до аналізу і програмування еко­номічних процесів одержав у США поширення у вигляді спроб побудови економічних моделей у масштабах не тільки окремих фірм, а й усього суспільства. Тут важливо, зокрема, вказати на ті "моделі відтворення", що конструював Я .Тінберген у своїй роботі "Економічні цикли США за 1919 — 1932 р." Пізніше Тінберген створив ще кілька моделей, але вони не знайшли практичного застосування. З найбільш відомих у літературі економетричних моделей варто назвати "модель відтворення в США" (1955), розроблену Л. Клейном і А. Гольдбергером..

Інший напрямок економетрії базує свої дослідження і побудову моделей на аналізі за методом балансу зроблених витрат і випущеної продукції (аналіз "витрати — випуск"). У цій галузі найбільше визнання одержали дослідження американського економіста В. Леонтьєва, що опублікував роботи "Структура американської економіки в 1919— 1929 р." (1941) і "Дослідження структури американської економіки" (1953).

Незважаючи на наявність ряду серйозних недоліків, економетричні моделі, створені на основі аналізу "витрати — випуск", одержали в США велике поширення, головним чином для дослідження міжгалузевих балансових зв'язків в економіці. Кількість таких моделей продовжує зростати. Поряд із прагнен­ням удосконалювати цей метод аналізу вимальовується тенденція до об'єднання "моделей відтворення" з моделями "витрати — випуск" у формі динамічних моделей "витрати — випуск". У тих галузях, де порівняно широко застосовується програмування, вони використовуються для встановлення взаємозалежності і погодженості передбачуваних обсягів випуску продукції в рамках "моделей відтворення". Подібні економетричні моделі на­магаються створити для вирішення як широких завдань прогно­зування розвитку економіки, так і більш приватних проблем (наприклад, структурного аналізу виробництва, аналізу впливу зовнішньої торгівлі на економіку країни, дослідження систем цін і відносин між структурою витрат виробництва і структурою цін, вивчення місця і ролі окремих галузей і сфер діяльності в економіці та їхнього впливу на її розвиток тощо).

Ще одна група представників "нової" школи бачить специфічні особливості управлінських завдань у широкому використанні особливого типу так званої експертної інформації і "системних досліджень". Справді, у процесі управління соціальними спільностями постійно доводиться мати справу з такими ситуаціями, коли необхідна для управління інформація міститься лише у формі думок, переконань, що повинні пройти відповідну обробку й експертизу. Такі ситуації особливо часто виникають у процесі формування цілей колективу чи організації і з'ясування можливостей для реалізації певного завдання.

Порівняно великий розвиток у США одержали розробки прогнозуючих систем на основі концепції "дерева цілей". Вони широко використовуються при нормативному прогнозуванні в промисловості, сприяючи поліпшенню процесу прийняття рішень з розглянутого проекту за допомогою визначення різних шляхів, що дають можливість досягти поставлених цілей на основі прийнятої стратегії і тактики.

"Дерево цілей" будується в такій послідовності:

1) ідентифікуються цілі, ідеї, концепції по досліджуваних системах і визначаються вимоги та технічні можливості для їхнього розвитку в діапазоні від окремих компонентів і функціональних підсистем до синтезу систем;

2) встановлюються критерії і відповідні вагові коефіцієнти для проведення оцінки елементів на кожному рівні "дерева цілей";

3) вводяться вагові коефіцієнти для кожного елемента "дерева цілей" стосовно критеріїв на кожному рівні.

Зазначені вище дані одержують на основі таких матеріалів: а) прогнозів розвитку науки і техніки (якісних і кількісних показників для першого і третього етапів побудови "дерева цілей");

б) розробки сценарію для першого і другого етапів;

в) узгодження різних програм для ідентифікації концепцій та ідей;

г) визначення погодженої думки експертів про кількісні оцінки, які встановлюються на третьому етапі.

Таким чином, у методиці "дерева цілей" важлива роль належить евристичним методам, тобто експертній оцінці, необхідність якої обумовлена великою невизначеністю у вирішенні поставлених завдань. Однак найважливіша роль приділяється максимально широкому використанню кількісного аналізу. Різним цілям і підцілям надаються числові значення, шо збільшуються на передбачувані вкладення, необхідні для досягнення цих завдань. Внаслідок цього визначається, якому з можливих проектів варто віддати перевагу.

Якщо "дерево цілей" з кількісними показниками ви­користовується для ухвалення рішення, тоді його позначають як "дерево рішень". Провідні фірми США по випуску напів­провідників широко використовували метод "дерева цілей і рішень" при оцінці різних проектів і програм науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Він застосовувався для ув'язування цілей, які встановлювали на 10 — 15 років наперед, з поточними завданнями і визначення ключових напрямків (стратегії і тактики) фірми, корпорації, галузі. В електронній промисловості США використовується трирівневе "дерево цілей" для планування розвитку техніки. При цьому критерії для вибору нової техніки містять у собі оцінку потреби в ній, можливостей конкурентних видів, тенденції розвитку про­мисловості, а також оцінку ресурсів. Основне завдання цього методу — погодити цілі, встановлювані на віддалену перспективу, із засобами їхнього досягнення.

Представники "системної" школи характеризують орга­нізацію як велику, складну соціальну систему, що взаємодіє з іншими системами як зовні, так і всередині даної системи.

Поняття "сучасна система" ототожнюється із системою, яка вимагає комплексного, всебічного підходу, що враховує її багатофакторне і багатоцільове значення.

У рамках цього напрямку інтенсивно розроблялися різні системи моделювання, наприклад моделі "виживання", що визначають сукупність умов і вимог для забезпечення існування систем. Невиконання цих умов викликає дезорганізацію системи. У цих моделях всі організаційні дії розділяються дихотомно: функціонально чи дисфункціонально кожне з них для певного типу організації. Модель "ефективності" припускає великий вибір оцінок (більш ефективних, менш ефективних) з погляду виконання даної мети.

Ряд авторів намагалися (як, наприклад, А. Етціоні) форму­лювати принципи і моделі "порівняльного аналізу" організацій, прагнучи визначити "універсальні показники" для цього порів

няння. Як такий показник виступала незалежна змінна -"згода", що розцінювався як фактор соціального порядку всередині організації. Відповідно до цього підходу головною проблемою такої згоди Етціоні називав відношення між типом влади, яка використовувалася в організації для забезпечення контролю, і установками, інтересами, мотивами членів орга­нізації. Таким чином, Етціоні ніби робив спробу поєднати соціологічний і психологічний підходи, зіставляючи такі організаційні фактори, як влада і мотиви.

У наступні роки в США значно розширилися дослідження і розробки нових методів управління промисловими підпри­ємствами на основі модифікації концепцій теорії автоматичного управління, кібернетики, системного аналізу стосовно до управлінських завдань цього рівня. Серед намагань цього роду особливо широкого визнання набули роботи американського вченого Дж. Форрестера. Він є основоположником школи так званої виробничої динаміки, яка розвивалася у Массачу-сетському технологічному інституті. Основні ідеї свого підходу Форрестер виклав у книзі "Industrial Dynamics" (1961), яка набула великої популярності не тільки в США, айв інших країнах.

Форрестер безпосередньо спирається на теоретичний фундамент і методи теорії автоматичного регулювання і розробляє формалізовані моделі організаційних систем про­мислового підприємства. Під останнім він має на увазі типову для великих фірм закінчену організаційно-господарську одиницю, шо містить у собі, крім виробничого підприємства, також оптові торгові організації. У типовій моделі шість основних параметрів, тобто шість взаємозалежних потоків. П'ять з них — це сировина, замовлення, кошти, устаткування і робоча сила, шостий — інформаційний — служить для зведення всіх їх у єдине ціле. "Поведінка" моделі Форрестера в основному визначається її структурою. Сама модель являє собою сукупність підсилювачів, запізнень та інтегруючих ланок, які пов'язані між собою згаданими вище потоками. Виходячи з цієї структури, можна скласти рівняння динаміки поведінки системи й одержати кількісні оцінки процесів, пов'язаних з різними збурюваннями і управлінськими впливами. Як правило, найбільш складні моделі, що відповідають практичним запитам загального господарського керівництва, містять до трьох тисяч змінних.

Звертає на себе увагу своєрідність "кількісного підходу" Форрестера до моделювання виробничо-господарської системи. Він не схильний захоплюватися математичним тлумаченням і формалізацією досліджуваних процесів. Його формули мають переважно структурний характер і елементарні в математичному відношенні. Багато авторів справедливо вказують на те, шо це робить форрестерівську позицію найчастіше занадто при­мітивною і прямолінійною.

Пропонована Форрестером методика побудови й аналізу виробничо-господарської моделі включає такі шість етапів: на першому визначається конкретне виробничо-господарське питання, що підлягає аналізу методом динамічного моде­лювання; на другому — словесно формулюються основні залежності, шо характеризують структуру досліджуваної системи; на третьому — будується її структурна модель, складається система рівнянь; на четвертому — система моделюється на комп'ютері і результати моделювання порівнюються з експе­риментальними даними про її реальну поведінку; на п 'ятому етапі постає питання про таку модифікацію моделі, що забезпечила б зразковий збіг її з поведінкою системи на наявному експери­ментальному матеріалі; нарешті, шостий — заключний — етап полягає у відшукуванні на моделі доцільних змін параметрів, що приводять до поліпшення її поведінки, і перекладі цих змін з мови моделі на мову реальної системи.

Як зазначає сам Форрестер, динамічне моделювання було б зовсім нереальне в недалекому минулому, тому що "чотири наріжних камені" його методології створені лише в останні десятиліття, а саме: 1) теорії інформаційних систем зі зворотним зв'язком; 2) дослідження процесів прийняття рішень; 3) експериментальне моделювання складних систем; 4) електронно-обчислювальні машини як засіб імітації реальних процесів на їхніх математичних моделях.

Запропоновані Форрестером методи застосовуються не тільки в управлінні промисловим виробництвом. Динамічне моделювання знаходить застосування й у процесі управління роботою науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Цим зай­мається, зокрема, учень і послідовник Дж. Форрестера — професор Е. Роберті. У своїй книзі "Динамічне моделювання наукових досліджень і розробок" він намагається об'єднати соціальні, психологічні, технічні і фінансові фактори з метою сконструювати комплексну теорію організації наукових досліджень і розробок. Разом із ще одним членом групи Форрестера в 1963 р. Роберті заснував спеціальну консультативну фірму з динамічного мо­делювання, що обслуговує промислові концерни.

Форрестер був переконаний, що його метод можна ви­користовувати для справляння стабілізуючого впливу не тільки на окремі підприємства, а й на цілі галузі виробництва. Його учень Харфорд побудував динамічну модель, в якій установлений взаємозв'язок 140 змінних, що мають визначальне значення при переході від теплової енергетики до атомної. Фактори, вивчені Харфордом, давали уявлення про умови, необхідні для розвитку атомних електростанцій. Фоссет (з фірми "Дженерал дайнемікс") вивчав ефективність методів Форрестера при управлінні науково-дослідними роботами у воєнній промисловості.

Динамічне моделювання викликало великий інтерес не тільки в США, а й за їхніми межами. Його вивчали і викладали також у багатьох інших країнах. Форрестер завжди застерігав, що роз­роблений ним метод ще недосконалий, а моделювання не можна сприймати як метод передбачення "визначення подій у визначений момент часу" або розглядати як гарантію правильності якогось певного рішення. Динамічне моделювання, підкреслював він, покликане служити завданням кращого розуміння процесу управління і сприяти прийняттю успішних рішень, не гарантуючи, однак, їхньої безумовної правильності. Відзначаючи відоме теоретичне і практичне значення методу динамічного моделю­вання, варто також мати на увазі і його слабості, про які, як ми бачимо, побічно говорить і сам Форрестер, що визнає за своєю теорією переважно консультативне значення [53, с. 285 — 291].

Дослідження поведінки складних систем приводить Форресте-ра до висновку, що управління складними системами, виходячи лише з короткострокових цілей і орієнтування на найближче майбутнє, неминуче веде до того, що діяльність тієї чи іншої соціальної системи згодом буде погіршуватися. У цьому зв'язку він визнає, що постановка короткострокових завдань більш при­ваблива, тому що, по-перше, найближче майбутнє більш доступне для огляду і, по-друге, термін перебування при владі правлячих лідерів невеликий. Таким чином, психологічні фактори сприяють проведенню політики, що забезпечує хороші результати в най­ближчому майбутньому на шкоду довгостроковим результатам. У цьому Форрестер бачить, зокрема, причину вмирання промислових корпорацій. Для того, щоб глибше зрозуміти сутність тієї чи іншої складної соціальної системи, її структури, а також вплив управ­лінських рішень на ріст, стагнацію і вмирання цієї системи, Форрестер пропонує застосовувати математичні моделі, з макси­мальною старанністю й обережністю які імітують складний комплекс факторів, з яких складається реальна система. При цьому він підкреслює, що хоча в багатьох випадках основні елементи досліджуваних соціальних систем і виявляться добре доступними для огляду, однак поведінку системи в цілому, що визначає взаємодією компонентів системи, курсів політики і рішень, неможливо вгадати, грунтуючись лише на розумових міркуваннях. Тільки продовжуючи експерименти в галузі машинного імітування з добре побудованими моделями таких систем, можна з'ясувати, як взаємодіють елементи системи і як система еволюціонує.

Використана література

Войчак А. В.
Маркетинговий менеджмент: Підручник. — К.: Вид-во КНЕУ, 1998. - 268 с.
Герасимчук В. Г. Маркетинг.
Теорія і практика. — К.: Вища пік., 1994. — 27 с.
Герасимчук В. Г.
Стратегічне управління підприємством. Графічне моделювання: Навч. посіб. — К: КНЕУ, 2000. — 360 с
Герчикова И. Н.
Менеджмент: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. - 480 с.
Викентъев И. Л.
Приемы рекламы и PUBLIC RELATIONS. — СПб.: — Изд. дом "Бизнес-Пресса", 1998. - Ч. 1. - 238 с.
Витт Юрген.
Управление сбытом: Пер. с нем. — М.: ИНФРА-М, 1997. — 112 с.
Войчак А. В.
Маркетинговий менеджмент: Підручник. — К.: Вид-во КНЕУ, 1998. - 268 с.
Войчак А. В.
Маркетинговий менеджмент: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2000. - 100 с.
Герасимчук В. Г.
Стратегічне управління підприємством. Графічне моделювання: Навч. посіб. — К: КНЕУ, 2000. — 360 с
Герчикова И. Н.
Менеджмент: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. - 480 с.
Котлер Ф.
Маркетинг и менеджмент. — СПб: Питер Ком, 1998. — 896 с.

Мак-Дональд М.
Стратегическое планирование маркетинга. — СПб.: Питер, 2000. - 320 с.