Особливості використання механотерапевтичних апаратів у реабілітації

ЗМІСТ

Вступ

Перелік умовних скорочень

Розділ 1. Використання механотерапевтичних апаратів у реабілітації

1.1 Поняття про механотерапію та показання до застосування

1.2 Механотерапевтичні апарати

1.2.1 Показання до застосування

1.2.2 Технічні характеристики тренажерів Нп

1.2.3 Основні моделі тренажерів

1.2.4 Методика розрахунку алгоритмів фізичного навантаження при використанні тренажерів нового покоління

1.2.5 Загальні вимоги до методики застосування фізичних вправ

1.3 Апаратний масаж

Висновок

Розділ 2. Методи та організація дослідження

2.1 Ефективність механотерапії в комплексному лікуванні хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата

2.2 Загальний стан хворих з остеохондрозом хребта

2.3 Методика дослідження

Розділ 3. Результати досліджень

Висновок

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Останнім часом у медицині все більше актуалізується реабілітаційний напрям, стрижнем якого є етапне, відновне комплексне лікування захворювань і ушкоджень. У цьому процесі провідну роль відіграє фізична реабілітація. Вона поліпшує якість лікування, запобігає можливим ускладненням при різних захворюваннях і травмах, прискорює відновлення функцій органів і систем, тренує і загартовує організм, повертає працездатність, зменшує ймовірність інвалідності. У випадках інвалідності фізична реабілітація допомагає хворому розвинути навички самообслуговування, професійно перекваліфікуватися, виробити постійні компенсації при незворотних змінах, пристосуватися до життя у нових умовах, що створилися внаслідок хвороби або травми.

Механотерапія - одна з форм лікувальної фізичної культури, являє собою систему функціонального лікування за допомогою різних пристроїв і снарядів, застосовувану в комплексі з іншими засобами і методами сучасної медичної реабілітації хворих.

Актуальність. Проблема клініко-фізіологічного обґрунтування механотерапії як засобу лікувальної фізичної культури привертає за останні роки все більше уваги учених і практичних лікарів. Це обумовлено необхідністю реабілітації хворих із травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи.

Предмет дослідження: особливості застосування механотерапевтичних апаратів в реабілітаційному процесі.

Проблема: полягає в тому, що правильне цілеспрямованевикористання апаратів механотерапії дає позитивні результати для відновлення здоров`я.

Робоча гіпотеза: можна вважати, що важливим етапом використання механотерапії є правильний підбір апаратів для проведення відновлення роботи певного органу чи системи.

Мета дослідження: обґрунтування особливостей використання механотерапевтичних апаратів у реабілітаційній праці.

Задачі дослідження:

1. Охарактеризувати особливості використання механотерапевтичних апаратів для реабілітації.

2. Дати характеристику основних механотерапевтичних апаратів, особливості застосування апаратного масажу та показання до застосування.

3. Навести основні моделі тренажерів нового покоління.

4. Проаналізувати ефективність механотерапії в комплексному лікуванні захворювань опорно-рухового апарату.

Методи і організація дослідження:

1. Аналіз наукової і науково-методичної літератури.

2. Аналіз і синтез.

На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:

- відомості наукової і науково-методичної літератури;

- досвід провідних спеціалістів в даній області.

Наукова новизна: узагальнені сучасні дані про основи механотерапії дають можливість вибору найбільш перспективних напрямків застосування для реабілітації механотерапевтичних апаратів нового покоління.

Практична значимість: для організації та ефективного реабілітаційного процесу після травм різного ступеня важкості застосовуються тренажери нового покоління, а поєднання механотерапії з лікувальною гімнастикою та апаратним масажем дає можливість швидшого відновлення функціонування організму.

Перелік умовних скорочень

ЛФК – лікувальна фізична культура

Нп – тренажери нового покоління

ДМХ – дециметрохвильова терапія

УФО – ультрафіолетове опромінення

РФК – реабілітаційна фізична культура

ХБНС - хронічних болів у нижній частині спини

ДГ – дослідна група

КГ – контрольна група

Розділ 1. Використання механотерапевтичних апаратів у реабілітації
1.1 Поняття про механотерапію
та показання до застосування

Механотерапія — лікування фізичними вправами, виконуваними за допомогою спеціальних апаратів. Точно спрямовані та суворо дозовані рухи, метою яких є відновлення рухливості у суглобах і зміцнення сили м'язів, діють локально на тканини, підсилюють лімфо- і кровообіг, збільшують еластичність м'язів і зв'язок, повертають суглобам властиву функцію.

Показання до застосування механотерапії: контрактури різного походження, артрози, артрити, тугорухливість суглобів після травм, тривалої іммобілізації. Протипоказана вона при рефлекторних контрактурах, різкому ослабленні сили м'язів, прогресуючих набряках, недостатній консолідації кісткової мозолі при переломах; наявності синергій, больового синдрому і підвищеної рефлекторної збудливості м'язів.

Механотерапію застосовують, переважно, у вільному руховому режимі. У травматології її починають після зняття іммобілізації, повного формування рубців після травм м'яких тканин, в тому числі й опіків. Вправи виконують на апаратах маятникового типу із застосуванням мінімального вантажу, у повільному темпі, з невеликою амплітудою руху, частими паузами для відпочинку, дотримуючись принципу щадіння ураженого суглоба чи тканини і поступового тренування. Основна мета періоду — забезпечення максимально повної амплітуди рухів у суглобах. Виникнення незначного болю не є протипоказанням для застосування вправ. В окремих випадках слід зменшити амплітуду рухів, а у разі посилення болю заняття слід тимчасово припинити. Для заспокоєння проявів болю призначають теплову процедуру. Перші заняття тривають 5-7 хв., тривалість їх щодня збільшується і наприкінці курсу дорівнює 20-25 хв.

Продовжуються заняття на механотерапевтичних апаратах блокового типу і важеля, метою яких є повне відновлення сили м'язів і рухливості у суглобах. Вправи набувають активного характеру, ускладнюються за рахунок темпу, амплітуди, тривалості і опору непошкодженої кінцівки. При відсутності ознак перевтоми заняття можна повторювати два-три рази на день.

Механотерапію у системі фізичної реабілітації застосовують як самостійний засіб, так і включають у комплекси лікувальної гімнастики в основну її частину. У першому випадку перед початком рухів на апараті обов'язково виконують вправи для всіх суглобів пошкодженої кінцівки або масаж. Взагалі, лікувальну гімнастику, масаж і механотерапію можна застосовувати без інтервалу між процедурами. Окрім цих методів лікування механотерапія добре поєднується з такими фізіотерапевтичними процедурами, як дециметрохвильова терапія (ДМХ), УФО, грязеві аплікації, парафіно- і озокеритолікування, хлориднонатрієві та сірководневі ванни. Механотерапевтичні апарати застосовують у гідрокінезитерапії.

1.2 Механотерапевтичні апарати
1.2.1 Показання до застосування

Використовують різні типи механотерапевтичних апаратів, принцип дії яких базується на біомеханічних особливостях рухів у суглобах.

Апарати типу маятника (Крукенберга, Каро-Степанова) основані на принципі балансуючого маятника, за рахунок сили інерції якого забезпечуються коливальні рухи у суглобах, що й призводить до збільшення амплітуди рухів у них. Кожний маятниковий апарат пристосований тільки для певного суглоба і виконання одного виду рухів (рис. 1). М'язові зусилля дозуються вантажем, місцем розташування його на маятнику, тривалістю і темпом виконання вправ. Під час заняття треба слідкувати за тим, щоб вправи не викликали у хворого посилення болю і підвищення напруження м'язів.

Рис. 1. Механотерапевтичний апарат типу маятника для розробки рухів у колінному суглобі

Апарати блокового типу основані на принципі блоку з вантажами, за допомогою яких збільшується сила м'язів. У випадках суттєвого зниження сили м'язів можна полегшити рухи при умові врівноваження ваги кінцівки точно підібраним вантажем. Змінюючи вихідні положення пацієнта можна диференційовано зміцнювати визначені м'язові групи (рис. 2).

Рис. 2. Вправи на блоковому пристрої: 1,3 — зміцнення розгиначів кінцівок; 2, 4 — зміцнення згиначів кінцівок (за Д. А. Винокуровим, 1959)

Апарати, що діють за принципом важеля (Цандера), використовують для окремих м'язових груп. Варіюючи довжиною важеля можна підсилювати або зменшувати опірність, що утруднює або полегшує виконання рухів, відновлює силу м'язів і рухливості у суглобах.

До механотерапевтичних апаратів переважно загальної дії відносяться тренажери різних конструкцій. Вони шляхом дозованих фізичних навантажень і цілеспрямованої дії на визначені м'язові групи дозволяють вибірково впливати на опорно-руховий апарат, серцево-судинну, дихальну і нервову системи, підвищувати фізичну працездатність.

Залежно від конструкції та технічних особливостей тренажерів можна переважно розвивати ту чи іншу рухову якість або одночасно декілька. Велотренажер, бігуча доріжка, весловий тренажер розвивають загальну, швидкісну і швидкісно-силову витривалість. Вправи з еспандерами, ролерами — силу і гнучкість, а на міні-батуті — покращують координацію рухів. За допомогою універсальних тренажерів типу "Здоров'я" можна розвивати практично всі рухові якості.

Показання до застосування тренажерів: захворювання серцево-судинної системи без недостатності кровообігу, ішемічна хвороба серця, хронічні неспецифічні захворювання легенів, артрити, артрози, порушення жирового обміну.

Протипоказання: недостатність кровообігу, загострення хронічної недостатності, тромбофлебіт, інфаркт міокарда давниною менше 12 міс, можливість кровотечі, міокардити, гострі інфекційні захворювання, значна короткозорість, ожиріння III — IV ступеня, захворювання нирок, вагітність понад 22 тиж.

Вправи на тренажерах доповнюють заняття з лікувальної гімнастики і сприяють повноцінному відновленню фізичної працездатності. їх застосовують у післялікарняних етапах реабілітації. Під час занять на тренажерах слід дотримуватися таких основних правил: а) фізичне навантаження повинно мати переривчастий характер; б) фізичне навантаження повинно зростати в процесі лікування поступово. Кожному хворому індивідуально визначають потужність роботи на тренажерах, час і кількість занять на тиждень, тривалість курсу.

1.2.2 Технічні характеристики тренажерів Нп

Вправи на тренажерах здобувають усе більше поширення в ЛФК і при реабілітації хворих і інвалідів. Застосування тренажерів дозволяє точно дозувати навантаження і розвивати різні фізичні якості: витривалість, силу м'язів і ін. Для тренувань серцево-судинної системи застосовуються: велотренажери (ножні і ручні), лижний і гребний тренажери, третбани (доріжка), і ін. Для розвитку сили різних груп м'язів існує велика розмаїтість тренажерів: блокові, Кетлера, Давида й ін.

У нашій країні розроблені тренажери нового покоління проф. В.К. Зайцева (1988), успішно використовувані в РФК, конструкція яких складається з уніфікованого модуля. Конструкція тренажерів нового покоління (далі - Нп) складається з уніфікованого модуля, на якому розмішають місце користувача і виконавчі механізми для створення конкретної рухової структури вправи по впливі на визначені групи м'язів користувача. Конструкція тренажера Нп працює в такий спосіб: користувач докладає зусиль до виконавчого механізму, що вибирає гнучку тягу, з'єднану з важелем-підйомником, останній, піднімаючи нагору, піднімає через регулювальні ролики модуль з місцем користувача, що і створює зусилля в процентному відношенні до власної ваги (масі) користувача.

Технічні характеристики тренажерів Нп:

1. Конструкція забезпечує ізокінетичний метод фізіологічного впливу на м'язи і системи організму користувача.

2. Конструкція тренажера реалізує принцип пропорційного співвідношення між масою користувача і прикладеним їм зусиллям для підйому власної маси (ваги).

3. У конструкції відсутній традиційний вузол навантаження (використовується % маси користувача для створення обтяження).

4. Діапазон силового навантаження: від 5 до 500% Р (Р - маса користувача) при масі тренажера, рівної 55 кг і габаритах -1500 х 400 х 880 мм.

5. Тренажери можуть виготовлятися з різних матеріалів, включаючи пластичні матеріали і клеєну деревину.

1.2.3 Основні моделі тренажерів

В додатку представлені деякі з основних моделей тренажерів Нп реабілітації.

Модель тренажера "Анна-8" - "Ротація сидячи, РС-8" забезпечує виконання більш 12 вправ типу "ротаційні, обертально-поворотні рухи" у вертикальній площині, впливаючи на м'язи шиї, пліч, рук, спини, тулуба, черевного пресу.

Модель тренажера "Макс-81"- "Тяги руками" забезпечує виконання більш ніж 12 вправ, впливаючи на м'язи кистей рук, передпліччя, велику і малу грудну, передню зубцювату, міжреберну, діафрагму живота, велику сідничну, нижніх кінцівок.

Модель тренажера "Макс-82" - "Жим ногами сидячи" забезпечує виконання більш ніж 4 вправ, впливаючи на м'язи нижніх кінцівок, таза, черевного преса і спини.

Модель тренажера "Макс-83" - "Жим ногами лежачи на спині" забезпечує виконання 4 вправ, впливаючи на м'язи нижніх кінцівок, таза, черевного преса і спини.

Модель тренажера "Макс-84" - "Біцепс" забезпечує виконання більш ніж 4 вправ, впливаючи на м'язи кистей рук, біцепса, плечового пояса, спини, черевного преса, діафрагму й ін.

Модель тренажера "Макс-85" - "Зведення-розведення рук" забезпечує виконання 14 вправ, впливаючи на м'язи шиї, плечового пояса, рук, спини, черевного преса, діафрагму й ін.

Модель тренажера "Макс-86" - "Жим спиною" забезпечує виконання більш 15 нетрадиційних вправ, що не мають аналогів і прототипів у практиці реабілітації, впливаючи на м'язи шиї, грудної клітки, плечового пояса, черевного преса, спини і таза.

Модель тренажера "Макс-87" - "Розведення-зведення ніг" забезпечує Виконання більш ніж 20 вправ, впливаючи на м'язи: стопи, гомілки, портняжну, що приводить, або відводить м'яз нижніх кінцівок, таза, черевного преса і спини.

Модель тренажера "Макс-88" - "Розгинання-згинання ніг і тяги руками" забезпечує виконання більш ніж 12 вправ, впливаючи на м'язи: коротку малоберцову, камбаловидну, ікроножну, передню велику берцову, напівсухожильну, портняжну, двоголову і чотириглаву стегна, триглаву гомілки й ін.

Модель тренажера "Макс-89" - "Важіль Архімеда" забезпечує виконання більш ніж 100 вправ з різних вихідних положень (сидячи, коштуючи, лежачи), роблячи вплив на усіх без винятку м'яза організму користувача. Аналогів тренажера "Макс-89" - "Важіль Архімеда" у світі не існує.

Модель тренажера "Макс-90" - "Армрестлинг" забезпечує виконання більш ніж 6 вправ, впливаючи на м'язи кистей рук, біцепса, передпліччя, великого і малого грудного, переднього зубцюватого, міжреберну, черевного преса, діафрагму й ін.

Модель тренажера "Макс-91" - "Тяги ногами" забезпечує виконання більш 10 вправ, впливаючи на м'язи стопи, триглаву гомілки, довгу малоберцову, камбаловидну, напівперетинчасту, згиначі і розгиначі пальців ніг, ікроножну, гребішкову, двоголову портняжну, ніжну, напівсухожильну, велику сідничного, чотириглаву стегна й ін.

Модель тренажера "Макс-48" - "Ротація рук" забезпечує виконання кистями рук вправ ротаційного характеру, підйомів, різного роду тяг і віджимань у всіх площинах з вихідних положень "коштуючи і сидячи", впливаючи на м'язи: шиї, верхніх кінцівок, плечового пояса, спини, черевного преса й ін.

Тренажери Нп дозволили розробити складні-координаційні силові вправи, кожне з яких складається з трьох компонентів силовий, координаційної і стретчингу (растяжки), що забезпечує використання комплексного впливу на м'язи, зв'язування і суглоби опорно-рухового апарата користувача, у сукупності роблячи раніше не відомі якісні впливи на його організм.

Технологія фізичної реабілітації з використанням тренажерів Нп включає більш 235 вправ, забезпечуючи використання більш 675 рухових актів для реабілітації травмованого (хворого). Тренажери нового покоління захищені патентами СРСР, РФ, США, Німеччини, і нагороджені золотими медалями Міжнародного Салону Винаходів "Брюссель-Еврика".

1.2.4 Методика розрахунку алгоритмів фізичного навантаження при використанні тренажерів нового покоління

Сучасна технологія фізичної реабілітації використовує алгоритми фізичного навантаження, що включають кількісні параметри, що формують конкретну її фізіологічну спрямованість, забезпечуючи ефективний вплив на організм травмованого (хворого).

Моделі алгоритмів фізичного навантаження силового характеру реалізовані через кількісно-тимчасові формули, розраховані з урахуванням особливостей вправ, виконуваних пацієнтами на тренажерах Нп, і їхнім функціональним станом (В.К. Зайцев, 1998,2001). Загальна кількісно-тимчасова формула алгоритму фізичного навантаження для сеансу фізичної реабілітації з використанням тренажерів Нп і інтервального методу фізичного впливу на організм можна представити у виді (з урахуванням залежності „F % Р – час”):

де ALтр - алгоритм фізичного навантаження силового характеру при використанні тренажерів Нп;

Тс - заданий час, з, виконання однієї вправи;

Н - задана кількість циклів (раз) виконання вправи;

T1
- тривалість паузи відпочинку між виконанням вправ;

К - кількість повторень в одній серії;

Т2
- тривалість пауз відпочинку між повтореннями;

М - кількість серій;

Т3
- тривалість пауз відпочинку між виконанням серій.

Використання кількісно-тимчасових формул при моделюванні фізичного навантаження дозволяє розрахувати її кількісні параметри з визначенням:

1 - тривалості виконання вправ, тобто "чистий" час виконання вправ (роботи), Та:

2 - часу пауз відпочинку, Тпо, між повторами:

3 - часу пауз відпочинку, Тпс, між серіями:

4 - сумарний час алгоритму, Тмг, при завершенні заняття після впливу даного навантаження:

5 - сумарний час алгоритму, Тмг, при продовженні заняття:

6 - загальний сумарний час, У Талг впливу фізичного навантаження даного алгоритму визначається по формулі:

7 - визначення фізіологічної спрямованості алгоритму фізичного навантаження здійснюється шляхом розрахунку коефіцієнта співвідношення, гс, між сумою часу всіх пауз відпочинку (Тпо + Тпс) і "чистим" часом виконання вправ, Та:

Величина співвідношення (Тпо + Тпс)/Та є параметром алгоритму, що задає, фізичного навантаження, на основі якого здійснюються розрахунки впливів фізичного навантаження на організм травмованого (хворого людини) з урахуванням його стану, при розробці як програм фізичної реабілітації, так і програм підготовки спортсменів.

1.2.5 Загальні вимоги до методики застосування фізичних вправ

Перед призначенням занять лікувальною гімнастикою визначаються задачі використання фізичних вправ, підбираються засоби і форми занять для їхнього рішення. В усіх випадках важливо дотримувати принципи сполучення загального і місцевого впливу фізичних вправ, пам'ятаючи, що видужання завжди багато в чому залежить від загального стану організму хворого. Методика застосування фізичних вправ у кожнім конкретному випадку залежить від діагнозу і стадії захворювання, індивідуальних особливостей хворого, рівня його фізичної підготовленості, віку і супутніх захворювань, тобто спирається на принцип індивідуального підходу. Разом з тим у методиці ЛФК необхідно дотримувати й інших загально-педагогічних дидактичних принципів: свідомості й активності, приступності, наглядності, систематичності, регулярності, поступовості збільшення навантажень і від простого до складного. Нерідко хворі і видужуючі мають недостатній досвід фізичної культури, тому варто особливо ретельно дотримувати цих принципів. Інакше ЛФК не тільки не поліпшить плин захворювання і наступну реабілітацію, а викликає небажані ускладнення і відверне хворого від використання фізичних вправ.

Найважливішим принципом методики застосування фізичних вправ з метою лікування і реабілітації є їхнє дозування, що враховує загальний обсяг і інтенсивність фізичного навантаження. Інтенсивність фізичних вправ може бути малої, помірної, великий і максимальної (В.К. Добровольский). До вправ малої інтенсивності відносяться рухи невеликих м'язових груп, виконувані переважно в повільному темпі: руху пальців, дрібних суглобів; фізіологічні зрушення при цьому незначні. До вправ помірної інтенсивності відносяться рухи, виконувані середніми і великими м'язовими групами в повільному і середньому темпі: вправи на гімнастичних снарядах, тренажерах з обваженням, прискоренням, ходьба, біг, ходьба на лижах і т.п. Ці вправи висувають значні вимоги до серцево-судинні, дихальній і нервово-м'язові системам, викликаючи значні фізіологічні зрушення, що відновлюються протягом десятків хвилин. Вправи максимальної інтенсивності характеризуються залученням у роботу великого числа м'язів і швидким темпом рухів: біг на швидкість, значні навантаження на тренажерах, спортивні ігри й ін. При цьому спостерігаються субмаксимальные і максимальні зрушення пульсу, частоти подиху. Відновлення затягується на годинник і дні.

Дозування фізичних вправ залежить від захворювання, його стадії і функціонального стану різних систем організму, насамперед серцево-судинної і дихальної систем.

1.3 Апаратний масаж

Апаратний масаж виконують спеціальними апаратами шляхом безпосереднього контакту зі шкірою або через повітряне чи водне середовище. Основними видами його є вібраційний, вакуумний (пневматичний) і гідромасаж.

Вібраційний масаж передає безпосередньо тілу механічну вібрацію, що діє на шкіру, м'язи та інші тканини за допомогою різної форми масажних наконечників (вібратори). Існують апарати для струшування всього тіла (вібраційний стілець, ліжко, велотраб та ін.) і для місцевої вібраційної дії (автомасажер "Тонус", апарат Бабія, "Вібромасаж" тощо).

Вібраційний масаж сприяє загальним і локальним змінам у тканинах і функціях організму, поліпшує обмін речовин, діяльність нервово-м'язового апарату; виконує знеболюючу дію, підвищує працездатність і відновлення після фізичних навантажень.

Показаний він при захворюваннях і травмах периферичного відділу нервової системи, деяких хронічних захворюваннях легень, шлунково-кишкового тракту та ін. Тривалість вібраційного масажу від 3 до 15 хв.

Дія вакуумного (пневматичного) масажу відбувається внаслідок ритмічного чергування підвищеного і зниженого тиску повітря на поверхню тіла через спеціальний пристрій. За рахунок присмоктуючої дії покращується місцевий кровообіг, прискорюється течія крові, підвищується трофіка тканин. Поєднання ритмів імпульсів тиску на тканини з ритмом скорочення серця стимулює скорочувальну функцію периферичних судин, що застосовується у синокардіальному вакуумному масажі. За допомогою апарату Кулаженка масують ясна, барокамерами Кравченка лікують судинні та інші захворювання кінцівок. Принцип дії останніх засновано на чергуванні різниці барометричних тисків: компресії (до 850 мм ртхт.) і декомпресії (до 500 мм рт.ст.).

При використанні апаратів, які можуть одночасно впливати на організм вібрацією і вакуумом, показання для такого вібраційно-вакуумного масажу розширюються. Він призначається при травмах і захворюваннях опорно-рухового апарату для ліквідації болю, розсмоктування крововиливу, усунення випоту у суглобах і набряку тканин, для лікування травм і хвороб периферичної та центральної нервової системи.

Гідромасаж чи водний масаж — це комбіноване використання механічної, термічної, хімічної дії води і масажних маніпуляцій руками чи апаратами.

Розрізняють підводний душ-масаж, водоструменевий душ-масаж, підводний вібраційний масаж:

а) підводний душ-масаж проводять у ванні з температурою води 34-37 °С водяним струменем тиском у 2-3 атм. із застосуванням основних прийомів. Виштовхуюча сила води зводить до мінімуму м'язові напруження, а тепло води забезпечує розслаблення м'язів. Він підсилює кровопостачання шкіри і глибинних тканин та гемодинаміку у цілому; активізує обмін речовин і трофічні процеси; сприяє розсмоктуванню крововиливів, набряків та випотів у суглобах; збільшує рухомість у суглобах кінцівок і хребта; допомагає розтягненню контрактур, рубців та спайок. Тривалість процедури не перевищує 10-15 хв. Різновидом цього підводного масажу є вихровий і пневмомасаж під водою;

б) водоструменевий душ-масаж здійснюється струменем води чи декількома струменями одночасно на повітрі. До названого виду гідромасажу належать душ Шарко — масаж водяним струменем тиском від 1,5 до 3 атм на відстані 3—4 м; шотландський душ — поперемінна дія струменів гарячої і холодної води; циркулярний або круговий душ, дощовий і голковий душ; каскадний душ — падіння маси води з висоти 2,5 м. Ця група гідропроцедур залежно від температури і сили струменю води, тривалості діє заспокійливо чи тонізуюче. Показані вони при функціональних розладах ЦНС та для підняття загального тонусу організму. Тривалість процедури становить 1-3 хв.

До останньої групи гідромасажу можна віднести флюїдопунктуру (гідропунктура) — стимуляція акупунктурних точок струменем води за допомогою спеціального апарату, який подає переривчастий струмінь, води під тиском у 1,86 атм. Тривалість процедури 2 хв. Вважається, що цей метод більш фізіологічний, ніж уколювання голками при акупунктурі, і тому він рекомендується для лікування хронічних травм, захворювань опорно-рухового апарату, відновлення спортивної працездатності, зняття втоми після тренувальних занять;

в) підводний вібраційний масаж здійснюється за допомогою апарату "Волна", що утворює вібраційні хвилі, котрі точно дозуються за тиском та частотою коливань. Він має перевагу перед іншими вібраційними апаратами тому, що коливання води є більш адекватним подразником, ніж механічні вібрації, і водяні хвилі одночасно охоплюють великі ділянки тіла. Тривалість процедури 8-15 хв.

Масаж можна проводити у воді також ручним методом, а лікувальний ефект його буде забезпечуватись сумарною дією масажу і властивостей води, особливо коли до неї додано спеціальні домішки. Масажувати у ванні можна щітками. Це викликає сильну гіперемію шкіри і діє на організм загально стимулююче. Тривалість масажу 10-15 хв. У домашніх умовах він проводиться як самомасаж.

Курс лікувального масажу складається від 8-10 до 16-20 процедур, що залежить від характеру захворювання або травми, періоду лікування і виду масажу. У разі необхідності його можна повторювати з перервою між курсами від 10 днів до кількох місяців. Курс масажу поділяють на 3 періоди: ввідний, основний і заключний. Перший складається з 1-3 процедур, які носять щадний характер. Під час ввідного періоду масажист знайомиться і пристосовується до особливостей ділянки, що масажується, з'ясовується реакція організму на окремі прийоми його та на масаж взагалі. В основному періоді інтенсивність масажу зростає і застосовується диференційована методика, що відповідає характеру і клінічному перебігу хвороби або травми; звертається увага на функціональні зміни в організмі і ділянках, що масажуються. У заключному періоді за 2-3 процедури до закінчення курсу інтенсивність масажу знижується, тривалість процедур зменшується, пацієнтів навчають прийомів самомасажу, якщо є показання для цього.

Сама процедура масажу будується за принципами заняття з лікувальної гімнастики. Вона складається з вступної, основної і заключної частин, в яких інтенсивність масажу поступово зростає до основної частини і знижується в заключній. Процедури масажу проводять щоденно або через день. Тривалість їх індивідуальна і залежить окрім загальних і клінічних показників від особливостей ділянки, що масажується, і кількості призначених масажних одиниць. За одну умовну одиницю приймають безпосередній масаж протягом 10 хв.

При проведенні лікувального масажу неодмінною умовою і обов'язковим правилом є масажування повздовжньо по ходу лімфатичних судин до найближчих їх вузлів та максимальне розслаблення м'язів. Для того щоб не протидіяти чи обмежувати просунення лімфи по судинах, слід робити масажні рухи по їх ходу.

Для розслаблення м'язів кінцівки згинають під певним кутом, який називають середнім фізіологічним положенням або положенням фізіологічного спокою. Так, лежачи на спині або сидячи за масажним столиком середнім фізіологічним положенням для рук (рис. 3.16) є відведення плеча від тулуба на 45°, згинання передпліччя в ліктьовому суглобі під кутом 110° та кисті в променево-зап'ястковому суглобі у долоно-тильному напрямку під кутом 9° трохи відведеної у ліктьовому напрямку під кутом 15°, пальці напівзігнуті. Середнім фізіологічним положенням для м'язів нижньої кінцівки є трохи зігнуте (35°) в кульшовому суглобі і відведене на 35° стегно та зігнуте під кутом 145° коліно.

Оптимальним положенням, що забезпечує розслаблення м'язів спини є поза лежачи на животі з витягнутими вздовж тулуба і дещо повернутими усередину руками долонями догори. Розслаблення м'язів грудної клітки і живота досягається у положенні лежачи на спині, ноги зігнуті в колінах і злегка розведені. Масаж тулуба і нижніх кінцівок звичайно проводиться на масажних столах (кушетках) різних конструкцій, масаж рук — на масажних столиках. Для масажу надпліч, шиї і голови застосовують крісла з кронштейнами для опори голови, що забезпечує розслаблення м'язів цих ділянок тіла.

Не менш важливою умовою правильного виконання масажу є не тільки розслаблення м'язів та положення ділянки тіла, що масажується, але і зручно вибрана поза масажиста. Це протидіє швидкому стомленню його, підвищуючи якість масажу та ефективність лікування.

Висновок

Механотерапія — лікування фізичними вправами, виконуваними за допомогою спеціальних апаратів. Показання до застосування механотерапії: контрактури різного походження, артрози, артрити, тугорухливість суглобів після травм, тривалої іммобілізації.

Механотерапію у системі фізичної реабілітації застосовують як самостійний засіб, так і включають у комплекси лікувальної гімнастики та апаратного масажу в основну її частину.

Розділ 2. Методи та організація дослідження
2.1 Ефективність механотерапії в комплексному лікуванні хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата

Основна частина даних, що стосуються ефективності застосування механотерапії, почерпнута нами з комплексних праць по відбудовному лікуванню хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи [Мошков В.Н. і ін., 1944-1972; Добровольский В.К., 1944, 1970; Гандельсман А.Б., 1952; Шехтман С.Р., 1945; Крамаренко В.К- і ін., 1948; Атаєв 3.М., 1960, 1973; Каптелин А.Ф., 1962; Хлопунова С.И., 1973; Волков М.В. і ін., 1975; Тернової К.С. і ін.].

У літературі є небагато робіт, спеціально присвячених дослідженню безпосереднього і курсового впливу механотерапії на організм у нормі і при патології опорно-рухового апарата.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури показує, що особливості застосування механотерапії і її ефективність при травмах і захворюваннях опорно-рухового апарата вивчені недостатньо. Обмеженість наявних даних особливо виявляється при з'ясуванні відносної ролі кожного фактора процедури механотерапії (маса вантажу, ритм, тривалість окремої процедури і курс процедур) при різних нозологічних формах патології, а також у залежності від особливостей клінічного плину захворювання або травми в даного хворого. Відсутність даних по фізіологічному обґрунтуванню механотерапії є істотним гальмом у розробці диференційованих методик її застосування при різних формах патології.

Основним критерієм при оцінці ефективності механотерапії в комплексному відбудовному лікуванні в даний час є її кількісна характеристика. Цей показник безсумнівно важливий, але він не завжди може служити абсолютним орієнтиром для об'єктивних висновків у відношенні реактивності цілісного організму, його адаптаційних і потенційних можливостей. Тому вивчення ефективності механотерапії у взаємозв'язку з даними міотонометрії, кутометрії, кистьової динамометрії, частоти серцевих скорочень, термометрії шкіри і капіляроскопії є нагальною потребою. Ми думаємо, що думка вітчизняних і закордонних учених про те, що різна рухова активність людини координується нервовою системою, цілком може бути основою й у відношенні оцінки ефективності механотерапії.

Як видно з результатів наших досліджень безпосереднього впливу процедур механотерапії і даних інших авторів [Ансеров Н.И., 1935; Балуашвілі А.А., 1949; Кураченков А. И., 1958; Березкина К.В., 1963; Захарова Л. С. і ін., 1972; Абдуллаєв И. М., 1972, і ін.], функціональний стан суглобів пов'язаний не тільки з їх анатомо-морфологічними особливостями, але і зі станом кістякової мускулатури, серцево-судинної системи. Тому клініко-фізіологічне обґрунтування ефективності механотерапії повинна бути заснована на вивченні функціонального стану нервово-м'язового апарата, серцево-судинної системи.

По характері реакцій цих систем можна орієнтовно судити про стан рухового аналізатора як показника інтеграції цілісного мозку, якщо врахувати, що цей аналізатор являє собою комплекс аналізаторів, динамічно зв'язаних між собою. Звідси випливає фізіологічна робоча гіпотеза, по якій механотерапія може бути зв'язана з визначеною інтеграцією функціонуючої нервової системи, як у центральних її відділах, так і на периферії. Експерименти з перехресним зшиванням нервових стовбурів показали, що різнорідні нерви, зв'язані з невластивими ним периферичними органами, зрештою "спрацьовуються" і вступають в адекватні відносини. Таким чином, рухова зона кори аж ніяк не є, на думку П. К. Анохіна (1968), що вирішує фактором у регуляції і відновленні придбаної рухової навички, а спинномозкові центри не є специфічними і можуть у межах дуже обмеженого часу змінити функцію на діаметрально протилежну. Крім того, спостереження за скороченнями поперечних смугастих м'язів у період вростання в них волокон блукаючого нерва свідчать про те, що весь процес відновлення кінцевої пластинки у відповідних м'язах протікає під домінуючим впливом периферичного органа. Звідси випливає висновок великої теоретичної і практичної важливості: при аналізі ефективності механотерапії необхідно поєднувати і центральний, і периферичний фактори нервової діяльності в єдиний комплекс. Важливим аспектом проблеми механотерапії й ефективності її застосування є питання про вегетативне забезпечення вправ на механотерапевтичних апаратах.

В даний час рефлекторна взаємодія локомоторної і вісцеральної систем являє собою одну з найбільш актуальних проблем фізіології, а теорія моторно-вісцеральних рефлексів [Могендович М. Р., 1947-1979], що пояснює закономірності цієї взаємодії, стає усе більш розповсюдженою.

Моторно-вісцеральні рефлекси за останні десятиліття стають об'єктами систематичних спостережень різних наукових колективів. Матеріали, накопичені у фізіологічних лабораторіях Л.Б. Губмана, И.А. Дмитрієва, И.Б. Темкина, Б.М. Дацковского, Б.В. Сермеєва й ін., підтверджуючи основні положення теорії моторно-вісцеральних рефлексів про домінуючу роль моторного аналізатора в регуляції, вегетативних функцій, дозволяють з теоретичної точки зору освітити велике число актуальних питань м'язової діяльності. Безсумнівно, що загальні закономірності моторно-вісцеральної регуляції мають істотне значення й у досліджуваній нами проблемі і повинні враховуватися при оцінці впливу на організм різних по інтенсивності процедур механотерапії.

Розвиток і відновлення рухів у людини тісно зв'язане з кінезофілією - вродженою потребою до рухів, по М.Р. Могендовичу. Загальновідомо, що кінезофілія як могутнє джерело енергії, спадково закладеної в мозку, виявляється в сфері як вищої нервової діяльності (поводження, психіка), так і нижчої нервової діяльності (міжсистемне узгодження роботи органів). Якщо виходити з представлень про біологічну цінність кінезофілії, то стає зрозумілим походження гіпокінезичного синдрому в хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата як результату дефіциту пропріоцепції. Однак значення м'язової діяльності і занять фізичними вправами далеко не зводиться до компенсації "дефіциту" рухів.

М'язова діяльність, регулюючи функціонування різних систем організму, є засобом спрямованого впливу [Темкин И.Б., 1956; Сермеєв Б.В., 1964-1971, і ін.]. У цьому зв'язку для розробки теорії спрямованої дії механотерапії на хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата важливо було вивчити механізм курсового впливу процедур механотерапії на різні системи організму.

Клінічні спостереження основані на вивченні 108 хворих з 122 ушкодженнями і захворюваннями суглобів кінцівок, що одержували лікування в клініках м. Павлодара (Казахстан) і в інших лікувальних установах з 1966 по 1978 р. (табл. 1).

У кабінет механотерапії більшість хворих з пошкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата (90 з 108) надійшли через 2,5 - 3 міс. і пізніше після травми і захворювання. Причому 77 з 126 працювали на виробництві.

Таблиця 1

Розподіл хворих по термінах надходження після травми опорно-рухового апарата в кабінет механотерапії

Діагноз	Вікові параметри хворих					Всього
Діагноз	2-6 міс.	0,5-1 рік	1-2 роки	2-5 років	5-10 років	Всього
Стан після ушкодження сухожилля	3	5	7	1	-	16
Контрактура суглобу	6	17	9	3	2	37
Вивихи суглоба	4	7	2	1	-	14
Стан після перелому кістки	5	21	13	2	-	41

Таблиця 2

Розподіл хворих за віком і статтю

Стать хворих	Вік хворих, років							Всього
Стать хворих	11-15	16-20	21-30	31-40	41-50	51-60	старше 60	Всього
Чоловіки Жінки	8 1	5 2	12 7	22 11	15 6	7 5	4 3	73 35
Всього	9	7	19	33	21	12	7	108

Більшість хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата були найбільш працездатного віку (табл. 2).

Таблиця 3

Розподіл хворих у залежності від характеру ушкодження і виду суглоба

Вид суглоба	Діагноз				Всього хворих
Вид суглоба	контрактура	вивих	стан після перелому	стан після пошкодження сухожилля	Всього хворих
Міжфаланговий	5	3	6	4	18
П`ястно-фаланговий	4	2	5	4	15
Променево зап`ястковий	8	2	7	6	23
Ліктьовий	11	4	8	—	23
Колінний	5	2	10	1	18
Гомілковостопний	4	1	5	1	11
Разом...	37	14	41	16	08

Більшість (79) хворих одержували лікування з приводу ушкодження кіст і суглобів верхньої кінцівки, 18 хворих - із приводу травм колінного суглоба і 11 хворих - із приводу ушкоджень гомілковостопного (табл. 3, 4).

Таблиця 4

Об`єм рухів суглобів хворих при надходженні в кабінет механотерапії

Вид суглоба	Об`єм рухів, кутові радіуси						Всього хворих
Вид суглоба	відсутні	коливальні	5-10	11-20	21-30	31-50	Всього хворих
Променево запястний	1	8	15	18	13	1	56
Ліктьовий	—	—	2	5	10	6	23
Колінний	—	3	2	4	7	2	18
Гомілковостопний	—	—	2	6	3	—	11
Разом	1	11	21	33	33	9	108

У 11 хворих виявлені коливальні рухи в ураженому суглобі, у 21 хворого руху були в межах 5-10°, і тільки в 66 хворі рухи були в межах 11-30°. Ці дані свідчать про вазі травм у хворих, що спостерігалися нами.

При оцінці безпосередніх і віддалених результатів, комплексного лікування травм і захворювань опорно-рухового апарата ми враховували різну локалізацію ушкоджень, що дає правильне уявлення про результати лікування. Остаточний результат функціонального лікування ми враховували через 6 мес після травми (або захворювання).

Наслідки відновного лікування ми розділили на три групи. У першу групу з гарними результатами ми відносили повне або майже повне відновлення функції суглобів кінцівок; у другу групу із задовільними результатами значне поліпшення функцій; у третю групу з поганими наслідками комплексного лікування відносили випадки, коли відновлення функції уражених суглобів не наставало.

Аналізуючи функціональні результати відбудовного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата, ми установили, що в хворих усіх віків, що займаються по розробленій нами методиці механотерапії, відзначені кращі в порівнянні з, що займаються по методиках інших авторів, безпосередні і віддалені функціональні результати. У хворих старше 50 років віддалені функціональні результати значно гірше, ніж найближчі результати функціонального лікування. У хворих молодого віку відновлення функції опорно-рухового апарата краще, ніж у хворих старше 50 років.

Великий інтерес у зв'язку з розглянутим питанням представляють дані по відновленню функції суглобів у хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата в результаті комплексної курортної терапії, отримані И.Б. Тьомкіним (1955-1977) і приведені в табл. 5 і 6.

Більш ефективно комплексне курортне лікування при застосуванні лікувальної фізичної культури в сполученні з механотерапією (51,9% від повного відновлення функції суглобів), чим без неї (відповідно показник повного відновлення функції суглобів склав лише 28,5%)- Крім того, результати лікування, що приводяться И.Б. Тьомкіним, указують на найбільш раціональну побудову курсу процедур комплексного відбудовного лікування: спочатку проводиться сеанс лікувальної гімнастики, потім - процедури механотерапії і масаж.

Середня тривалість відбудовного лікування в хворих віком від 20 до 55-60 років, що займалися по розробленій методиці механотерапії, склала в середньому 23 дня, що трохи менше термінів відбудовного лікування в хворих із травмами, що займалися по методиках лікувальної фізичної культури (із включенням елементів механотерапії) інших авторів [Каптелин А.Ф., 1968; Волков М.В. та ін., 1972, 1973; Оганесян О.В., 1975, і ін.]. Так, З.С. Миронова (1962) оцінює віддалені результати операцій колінного суглоба в 78,6% випадків як гарні, у 17% - як задовільні й у 4,4% випадків - як незадовільні. Автор приводить таблицю термінів повернення загальної (і спортивної) працездатності після різних травм колінного суглоба (у середньому через l,5 мес).

А.Ф. Каптелин (1968) уже до кінця 2-го місяця відбудовного лікування після перелому променевої кісти відзначав у хворих задовільне відновлення функції верхньої кінцівки. Простежений результат лікування 102 хворих з переломом променевої кісти в типовому місці. У віці від 20 до 40 років було 10 хворих, від 40 до 60 років - 72 хворих, від 60 до 80 років - 20 хворих. Вид і тривалість іммобілізації верхньої кінцівки визначалися характером перелому і положенням уламків. Середня тривалість фіксації була 2-6 тиж. У процесі відбудовного лікування хворі застосовували фізичні вправи у воді, лікувальну гімнастику, масаж, механо- і трудотерапію. З 102 хворих гарний функціональний результат лікування відзначений у 69, задовільний - у 29 і незадовільний - у 4; відновний період після перелому кісти в типовому місці тривав до 10 днів у 3 хворих, до 20 днів - у 30 хворих, до 30 днів - у 35 хворих, до 40 днів - у 16 хворих і 40 днів і більш - у 18 хворих. У більшості хворих досягнуть задовільний функціональний результат при середній тривалості відбудовного лікування 3-4 тиж. При збереженні обмеження рухливості в колінному суглобі в пізній термін з моменту перелому (3-4 мес і більш) А. Ф. Каптелин припускає проведення курсу механотерапії на маятниковому апараті з тривалістю процедури до 20 хв. До кінця 3-й тижня такого лікування більшість хворих мали цілком задовільну амплітуду рухів, що перевищує 100°, а 38 хворих (73) відновили нормальну амплітуду рухів у колінному суглобі.

Таблиця 5

Вплив курсу санаторно-курортного лікування на реабілітацію хворих у залежності від рухового режиму

Руховий режим	Всього хворих	Відновлення функції суглобів, число хворих (%)
		повне	задовільне		незадовільне
Лікувальна фізична культура + механотерапія	416	216	198	4
Лікувальна фізична культура	365	105	250	10

Таблиця 6

Результати лікування хворих у залежності від різних сполучень рухових режимів

Руховий режим	Всього хворих	Відновлення функції суглобів, число хворих (%)
Руховий режим	Всього хворих	повне	задовільне	незадовільне
Механотерапія + лікувальна гімнастика	107	21 (19,7)	80 (74,7)	6 (5,6)
Масаж + механотерапія	115	29 (25,3	77 (66,9)	9 (7,8)
Механотерапія + масаж	240	111 (46,2)	125 (52,2)	4 (1.6)
Лікувальна гімнастика + механотерапія + масаж	214	124 (57,9)	87 (40,7)	3 (1,4)

С.І. Хлопунова (1973) розробила комплексну методику лікувальної фізичної культури для лікування хворих із травмами сухожиль кисті, за допомогою якої домагалася повного або майже повного відновлення її функції протягом 3-8 тиж.

Н.С. Родіонова (1972) оцінює результати комплексної механотерапії хворих з інфекційним неспецифічним поліартритом за даними електроміографії. Вона вважає, що при наявності в хворих тугорухливості суглобів, контрактур важливе значення має механотерапія як один з методів лікувальної фізичної культури, що сприяє ліквідації атрофії і контрактур, зміцненню і тренуванню ослаблених хворобливим процесом м'язових груп. Автором вивчена біоелектрична активність м'язів при застосуванні механотерапії в загальному комплексному лікуванні в 142 хворих у віці від 15 до 59 років, з давниною захворювання від 2 до 10 років. Усі хворі одержували комплексне лікування, що уключало фізіотерапію. Механотерапія застосовувалася протягом усього курсу лікування 2-3 рази в день до і після процедури лікувальної гімнастики. Навантаження дозувалося як за рахунок тривалості процедури (5-15 хв.), так і за рахунок збільшення вантажу маятника.

Аналіз електроміограм показав, що при адекватному фізичному навантаженні спостерігається сприятлива динаміка убік збільшення біопотенціалів. Причому мало місце невідповідність між навантаженням, що задається, при механотерапії і функціональних можливостях нервово-м'язового апарата хворих.

Л.Н. Чернігова із співавт. (1973) повідомляють віддалені (від 1 року до 6 років) результати комплексного лікування в 65 з 205 хворих з ушкодженнями кисті. Автори широко застосовували поряд з фізіотерапією (електрофорез кальцію, прозерина, галантамина) лікувальну гімнастику, трудотерапію, масаж. У результаті такого лікування гарне відновлення спостерігалося в 29 хворих. Задовільний результат отриманий у 33 хворих, незадовільний - у 3 хворих.

І.А. Шишков і В.В. Лапін (1975) приводять віддавлені результати лікування ушкоджень сухожиль згиначів пальців кисті в 104 хворих і підкреслюють необхідність обліку відновлення чутливості, сили пальців і величини захоплення кисті при оцінці ефективності відбудовного лікування. Для цього автори пропонують розроблену ними п'ятибальну систему:

5 балів - повне відновлення функції пальців;

4 бали - повне згинання в міжфалангових суглобах, розгинання до функціонально вигідного положення;

3 бали - розгинання до функціонально вигідного положення, згинання - половина величини від функціонально вигідного положення до повного або повне розгинання, а згинання до функціонально вигідного положення;

2 бали - контрактура в міжфалангових суглобах у функціонально вигідному положенні або мається обсяг рухів, але менший, чим для 3 балів;

1 бал - контрактура в міжфалангових суглобах у функціонально вигідному положенні або відсутність ефекту від оперативного втручання.

Рівень ушкоджень і отриманих результатів представлені в табл. 7.

Таблиця 7

Рівень ушкоджень сухожиль згиначів пальців кисті й оцінка отриманих віддалених результатів лікування

Рівень ушкоджень	Оцінка, бали					Усього пальців
Рівень ушкоджень	5	4	3	2	1	Усього пальців
Передпліччя	42	1	2	-	-	45
Зап'ястя	20	6	-	-	-	26
П'ясткові кісти	-	3	1	4	3	11
Фаланги	5	16	27	33	28	109
Всього	67	26	30	37	31	191

У більшості хворих (64,4%) були відзначені задовільні і гарні результати лікування.

Аналіз літератури й отримані результати свідчать про досить високу ефективність розробленого нами курсу процедур механотерапії при відбудовному лікуванні хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Розвиток сучасної медицини привело до необхідності усе більше вважатися зі значенням рефлекторних реакцій у патології опорно-рухового апарата. Місцева (або органна) реакція на дію патогенного подразника може здійснюватися нервовим механізмом "на відстані": патологічний фактор порушує діяльність не тільки органа (або сегмента тіла), на який він безпосередньо діє, але викликаний їм процес за посередництвом нервової системи може порушувати функцію віддаленого органа або навіть цілої системи.

По сучасним даним, що ушкоджують фактор діє насамперед як подразник на рецепторну систему ушкодженої частини тіла (або органа). Виникаюча при цьому аферентна імпульсація за посередництвом центральної і вегетативної нервової системи впливає на діяльність того або іншого внутрішнього органа (або частини локомоторного апарата) і на його фізіологічну саморегуляцію. Цей зв'язок у значній мірі ґрунтується на спільності сегментарної іннервації що дратується (ураженого) і реагуючого органів. Патологічні рефлекси формуються також у надсегментарних центрах головного мозку, включаючи проміжний мозок (гіпоталамус), ретикулярну формацію і кору великих півкуль. Ці рефлекторні дуги проходять на різних рівнях центральної нервової системи, але в будь-якому випадку патологічна аферентація порушує нормальний баланс порушення і гальмування в центрах, що і є причиною дисфункції віддаленого органа. І. П. Павлов указував, що сильні подразники роблять не тільки збудливе, але і гальмуюча дія на центральну нервову систему і притім тривале. Тим більше, того ж можна чекати від оперативного прийому. Не можна не визнати, що з фізіологічної точки зору будь-яке хірургічне утручання викликає сильне роздратування величезної маси рецепторів - шкірних, м'язових, внутрішніх органів, а також різних, нервів і судин. Зокрема, Н.Н. Бурденко розглядав ампутацію як нейрохірургічну операцію, що викликає зміни у всьому організмі.

Експериментальний і клінічний досвіди показують, що при порушеннях локомоторного апарата патологічний вплив роблять не тільки сильні болючі, але і неболючі, тривалі, хронічні роздратування, що передаються від різних, у тому числі пропріоцептивних, рецепторів по нервових шляхах і рефлекторно зухвалі вторинні захворювання внутрішніх органів. Безсумнівно, що рефлекторна реакція судин може стати патологічним фактором відбитих впливів. Крім того, існують і чисто трофічні порушення, що залежать від порушень нервової імпульсації і мікроциркуляції.

Для встановлення патогенезу вісцеральних захворювань при пораненнях кінцівок мають значення дані про локалізацію поранень. Найбільшою кількістю ускладнень з боку внутрішніх органів супроводжувалися поранення стегна. Значно менше вісцеральних захворювань виникало при ушкодженні плеча і ще менше - при пораненнях передпліччя. Можна думати, що ця закономірність зв'язана з м'язовою масою ураженого відділу кінцівки: чим більше ця маса, тим більша кількість пропріоцепторів і інших рецепторів дратується травмою, тобто тим сильніше "бомбардування" нервових центрів патологічними імпульсами. У результаті виникають поразки внутрішніх органів по типі нервово-дистрофічного процесу, особливо на тлі гіпокінезії хворих. Звідси випливають відповідні форми застосування лікувальної фізичної культури, у тому числі і механотерапії. Є всі підстави думати, що дефіцит нормальних пропріоцептивних імпульсів не менш шкідливий, чим надлишок їх у патологічних умовах.

Є численні дані про високу ефективність засобів лікувальної фізичної культури при різних порушеннях моторних функцій. Отримані нами в ході багаторічних досліджень дані курсового впливу процедур механотерапії на окремі функції організму хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата істотно доповнюють наші знання по цьому питанню. Особливістю дії процедур механотерапії при цих патологічних станах є те, що м'яза виступають одночасно в ролі рецептора і ефектора.

У зв'язку з цим удосконалювання порушених патологічним процесом моторних функцій, їхня нормалізація відбуваються усередині однієї системи (кільцевий моторно-моторний рефлекс). Разом з тим відновлення порушених моторних функцій неможливо без залучення й інших (міжсистемних) механізмів регуляції, особливо за рахунок застосування інших засобів лікувальної фізичної культури (самостійне виконання заданих вправ, використання природних факторів природи і циклічних локомоцій, елементи трудотерапії і самомасажу й ін.). Насамперед це відноситься до трофічних процесів і активізації вегетативних функцій, що забезпечують конкретну м'язову діяльність.

2.2 Загальний стан хворих з остеохондрозом хребта

Медико-біологічне і соціально-економічне значення остеохондроза хребта і його неврологічних проявів доведено великою кількістю досліджень і в даний час сумнівів не викликає. Фізична реабілітація хворих і інвалідів внаслідок остеохондроза - актуальна задача нейроортопедії і медико-соціальної експертизи. Клінічні прояви остеохондроза настільки варіабільні, що ця його особливість у початковому періоді захворювання приводить до діагностичних помилок, пізніше до діагностики, несвоєчасної і неадекватної терапії, а в наступних періодах - до значних термінів тимчасової непрацездатності і нерідко до інвалідності. Актуальність теми підтверджується значно зрослим останнім часом числом хворих остеохондрозом хребта і необхідністю їх швидкої й ефективної реабілітації з метою якнайшвидшого їхнього повернення до трудової і професійної діяльності.

Основними причинами цієї поразки хребетних структур вважають несприятливу спадковість, вікові зміни в організмі, неадекватні фізичні навантаження, порушення постави, нервово-психічні стреси, травми.

Нам найбільш правильної представляється теорія, що свідчить про те, що зниження силової витривалості м'язів спини, обумовлене генетичними і середовищними факторами, - ключова ланка патогенезу неврологічних проявів остеохондрозу хребта, що веде до спазмів - судорогам м'язів хребта, порушенням міофасціальних тканин, стискам дисків, що супроводжується компресією нервів і порушенням функції міжхребцевих суглобів. Це супроводжується синдромом хронічних болів у нижній частині спини (ХБНС) (С.М. Бубновский,2000).

Ми вважаємо, що насамперед необхідно приймати до розгляду керовану м'язово-сполучну тканину, на яку і варто впливати для досягнення лікувальних цілей, оскільки вона єдина в організмі людини, що підлягає відновленню в будь-якому віці при створенні для умов скорочення і розслаблення (Г. Шелтон).

Гіподинамія (недолік власне руху) і гіпокінезія (недолік силового руху) ведуть до детренованості м'язів, а відомо, що детренованій людині досить зробити один неправильний рух з навантаженням, щоб викликати блокаду або розтягання м'язів і зв'язувань. Оскільки м'язова тканина при регулярній роботі з нею відновлює функції тіла до норми (Г. Шелтон), те головна задача рятування від болю в спині - відновити зону зв'язування, яка піддається ішемії.

Нами запропоновано для реабілітації хворих остеохондрозом використовувати методику фізичної реабілітації, засновану на силових вправах на спеціальному реабілітаційному устаткуванні в сполученні з водними процедурами, суглобною гімнастикою з елементами аеробіки, масажем і мануальною терапією. Важливе значення надається регуляції подиху при виконанні вправ (СМ. Бубновський, 1997).

З метою вивчення впливу даної методики на функцію опорно-рухового апарата і всього організму в цілому хворих остеохондрозом хребта був проведений педагогічний експеримент тривалістю з жовтня 1999 м по червень 2001 р. Були сформовані дві групи: одна дослідна - ДГ (15 чол), інша контрольна - КГ (15 чол.).

Передбачалося проведення занять в ДГ по запропонованій нами методиці фізичної реабілітації, у КГ - за методикою ЛФК, застосовуваної в поліклініках м. Москви.

2.3 Методика дослідження

В експерименті взяли участь 30 чоловіків і жінок у віці 25 - 50 років, що страждають остеохондрозом хребта, із середнім рівнем фізичної підготовленості.

У процесі експерименту досліджений: загальний стан пацієнта, силова витривалість м'язів тулуба, рухливість хребта, фізична працездатність; визначена функціональний статус (клас) рухової активності, проведена комп'ютерна томографія (КТ) і ядерно-магнітна резонансна томографія (ЯМРТ).

Виходячи з приведених вище представлень про патогенез хворій у спині, при розробці програми реабілітації хворих ставилися наступні задачі:

· нормалізувати функціональні показники організму (силову витривалість м'язів тулуба, рухливість хребта, аеробну функцію, рухову активність);

· зняти страх перед рухом, відновити руховий стереотип;

· усунути спазми м'язів хребта;

· поліпшити гемодинаміку хребетних структур;

· нормалізувати поставу;

· зменшити інтенсивність або купірувати біль;

· запобігти рецидиви болів у спині або зменшити їхню частоту і виразність.

Основними принципами реабілітації при болях у спині на різних етапах реабілітації були наступні:

стругаючи індивідуалізація занять у залежності від етапу реабілітації, стадії захворювання, рівня локалізації процесу, характеру синдрому, залучення тих або інших конкретних анатомо-функціональних утворень, рухового локомоторного стереотипу хворого;

адекватність навантаження можливостям пацієнта, оцінюваним по загальному стані, станові серцево-судинної і дихальної систем, а також по резервах дефіцитарної функціональної системи;

послідовна активізація впливів на визначені функції і весь організм шляхом нарощування обсягу і складності навантажень для досягнення ефекту;

дотримання дидактичних принципів у навчанні хворого фізичним вправам: принципів свідомості й активності, наочності, приступності, систематичності, послідовності (від простого до складного, від легкого до важкого, від відомого до невідомого);

постійний медичний контроль за реакцією пацієнта на фізичні навантаження.

Для рішення поставлених задач була розроблена наступна методика реабілітації хворих:

силові вправи на тренажерах спеціального типу, що дозволяють здійснювати диференційовано спрямований вплив на визначені групи м'язів і індивідуально дозувати навантаження по амплітуді, обтяженню і структурі руху, що було особливе важливо для хворих остеохондрозом хребта; ці вправи були спрямовані на розвиток силової витривалості м'язів, підвищення рухливості хребта, корекцію порушень постави, купірування спазмів м'язів хребта і хворій у спині;

суглобна гімнастика з елементами аеробіки, стретчингу, йоги, що сприяв рішенню задач купірування спазмів м'язів хребта і хворій у спині, корекції порушень постави, підвищення рухливості хребта, аеробної функції;

мануальна терапія, масаж, гідропроцедури - для купірування спазмів м'язів хребта і хворій у спині;

психотерапія, що проводиться лікарями й інструкторами - методистами. Її спрямованість полягала в тому, щоб пояснити хворим, що з їхнім захворюванням можлива нормальна професійна і побутова життєдіяльність, що рецидиви хворій можна запобігти і що це залежить головним чином від них самих, від їхнього способу життя.

Зазначені нами вище вправи і процедури були поділені на три блоки, що входять у структуру кожного заняття:

блок силових вправ на тренажерах (90 хв.);

блок суглобної гімнастики (30 хв.);

блок гідропроцедур (30 хв.).

У межах кожного блоку програма будувалася з урахуванням індивідуальних особливостей:

інтенсивності болю в спині;

факторів, що лімітують, (підвищення АТ, поява болей в області серця, порушень ритму, запаморочення, головного болю, сильної задишки, значної пітливості, болів у ногах, в області живота, у паху; з появою зазначених симптомів навантаження припинялося, хворий консультувався у фахівців на предмет можливості продовження занять і доступного рівня толерантності навантаження);

супутніх захворювань;

рівня фізичної підготовленості;

здатності до навчання новим вправам;

психологічної настроєності на виконання вправ, що вимагають значних фізичних і вольових зусиль.

Лікувально-реабілітаційний курс складався з трьох циклів, кожен цикл - із дванадцяти занять. Перший цикл був адаптаційним, другий - відновно-тренувальним і третій - тренувальним.

Розділ 3. Результати досліджень

Усі пацієнти ДГ характеризували динамікові свого загального стану як позитивну. У них зникли болі, порушення функції периферичних нервів, підвищилася м'язова сила, нормалізувалися рефлекси і чутливість, стан паравертебральних м'язів і обсяг рухів у суглобах, виправилася постава, зникли ознаки плоскостопості, покращилася рухова активність (здатність повертатися в постелі, сідати з положення лежачи, уставати, пересуватися поза і усередині квартири, користуватися транспортом), з'явилася можливість самостійно здійснювати роботи в будинку (готування їжі, прання, збирання, покупки і т.д.), підвищилася суспільна активність, нормалізувався психологічний стан.

Пацієнти фізично зміцніли, у них покращився настрій, сон, з'явилося бажання продовжувати заняття фізичними вправами і відмовитися від шкідливих звичок.

Позитивні зрушення відзначені також з боку діяльності серцево-судинної системи, що виразилося в нормалізації рівня артеріального тиску, частоти пульсу, підвищенні фізичної працездатності, скороченні часу відновлення після занять.

Пацієнти КГ не відзначали значної динаміки свого загального стану. У них зберігалися болі, підвищена стомлюваність, потреба в допоміжних засобах при пересуванні. Рухова активність залишалася зниженої, для здійснення побутових операцій і роботи вдома була потрібна допомога.

Силова витривалість була нижче норми до курсу реабілітації як у хворих ДГ, так і в хворих КГ. Після курсу вона нормалізувалася в 40% і через півроку в 73,3% хворих ДГ, тоді як у хворих КГ вона протягом півроку залишалася приблизно на вихідному рівні.

Нормального рівня гнучкості до початку реабілітації не було в жодного хворого. Вона нормалізувалася в 66,7% хворих ДГ після курсу лікування у 80% через півроку, а в 20% залишилася помірно зниженою. У КГ гнучкість нормалізувалася після курсу лікування в 33,3% хворих, потім спостерігався регрес і нормальний рівень залишився в 20%.

Фізична працездатність до початку реабілітації була знижена у всіх хворих. В ДГ після курсу лікування вона підвищилася і досягла нормального рівня в 53,3% і через півроку в 73,3% хворих. У КГ фізична працездатність протягом півроку істотно не змінилася і досягла норми тільки в 6,7% хворих.

Функціональний клас був нижче норми до курсу реабілітації як у хворих ДГ так і в хворих КГ. Після курсу лікування він нормалізувався в 73,3% хворих ДГ і в 53,3% хворих КГ. Через півроку в ДГ відзначався подальший прогрес функціонального стану і його нормальний рівень визначався в 93,3% хворих. У КГ, навпаки, спостерігався регрес у порівнянні з рівнем "після курсу" і нормальний рівень залишився тільки в 13,3% хворих.

При повторних дослідженнях методами комп'ютерної і ядерно-магнітної резонансної томографії в хворих остеохондрозом поперекового відділу хребта в ДГ у більшості випадків була відзначена позитивна динаміка. Це виразилося в зменшенні розмірів грижових випадань дисків, зниженні ступеня компресії, зникненні протрузій і набряклості тканин, збільшення просвіту хребетного каналу і висоти міжхребцевих дисків.

У КГ подібних змін не спостерігалося. На знімках визначалося випрямлення поперекового лордозу, ознаки дегенеративно-дистрофічних змін дисків зі зниженням їхньої висоти і формуванням грижових випадань, а також деформації.

Нормалізація силової витривалості м`язів тулуба в сполученні з регулярно виконуваними силовими, стретчинговими вправами з постізометричним розслабленням, аеробними вправами забезпечила нормальну корсетну і трофічну функції м`язів тулуба, запобігала спазмам глибоких м'язів спини, напруга міофасциальних структур і тим самим несприятливий вплив на міжхребцеві диски і суглоби, у підсумку істотно обмежуючи патогенетичні механізми больового синдрому. Завдяки підвищенню силової витривалості м`язів тулуба і гнучкості хребта збільшувалися рухові можливості хворих, що давало значний стимул для поліпшення їхнього психоемоційного стану, що, у свою чергу, сприятливо позначалося на тонусі глибокої мускулатури хребта, перешкоджаючи її спазмам.

Висновок

Результати реабілітації хворих остеохондрозом і грижею міжхребцевого диска показав стійкий терапевтичний ефект методу, легко відтвореного як в амбулаторних, так і в стаціонарних умовах. Даний метод забезпечує відновлення повної працездатності без оперативного лікування гриж міжхребцевих дисків практично в будь-якому віці.

Висновк
и

Механотерапія являє собою лікування фізичними вправами, виконуваними за допомогою спеціальних апаратів. Точно спрямовані та суворо дозовані рухи, метою яких є відновлення рухливості у суглобах і зміцнення сили м'язів, діють локально на тканини, підсилюють лімфо- і кровообіг, збільшують еластичність м'язів і зв'язок, повертають суглобам властиву функцію. Використовують різні типи механотерапевтичних апаратів, принцип дії яких базується на біомеханічних особливостях рухів у суглобах.

Механотерапія найбільш ефективна у поєднанні з лікувальною гімнастикою, вправами у воді, електростимуляцією, тепловими процедурами, лікувальним масажем. Ці чинники підготують тканини до розтягнення, зменшують імовірність появи болю при розробці суглобів або сприяють його ліквідації у випадку виникнення

Доцільним є використання тренувальних пристроїв при лікарняному та післялікарняному періодах реабілітації.

Проблема використання механотерапії при відновному лікуванні різних форм патології локомоторного апарата повинна розглядатися з обов'язковим обліком інтрацентральних відносин і міжсистемної регуляції локомоторної і вісцеральної систем.

В результаті проведеного дослідження на базі реабілітаційного центру „Відродження” у хворих на остеохондроз хребта після застосування механотерапевтичних апаратів виявлені покращення у стані здоров`я.

Список використаної літератури

1. Аль-Юсеф Мудар. Физическая реабилитация инвалидов с последствиями спинномозговой травмы грудного отдела позвоночника: Канд. дис. РГАФК М., 1996.

2. Белова А.Н. Влияние продолжительности амбулаторной реабилитации больных с неврологическими проявлениями поясничного остеохондроза на степень регресса клинических проявлений заболевания // Реабилитация больных с травмами и заболеваниями опорно-двигательной системы: Сб. научных трудов.- Иваново, 1996. Кн.З, с.38 - 41.

3. Бирюков АЛ. Лечебный массаж. М.: Советский спорт. 2000. С. 293.

4. Бубновский С.М. Руководство по кинезитерапии дорзопатий и грыжи позвоночника. М.: МАКС-ПРЕСС — 2002. С. 100.

5. Бубновский С.М. Природа разумного тела, или Как избавиться от остеохондроза / Руководство для тех, кто не хочет стареть. - М.: ДПК, 1997. - 72 с.

6. Велитченко В.К. Физкультура для ослабленных детей. Методическое пособие. М.: ТЕРА-СПОРТ, 2003. С. 336.

7. Волков В.К., Цикулин Л.Е. Лечение и реабилитация больных гипертонической болезнью в условиях поликлиники. М.: Медицина, 1989. С. 256.

8. Герасимов А А., Каппер С.Н Фактор мышечного перенапряжения в патогенезе остеохондроза позвоночника у спортсменов // Двигательная активность в укреплении здоровья, профилактике и лечении заболеваний взрослых и детей: Сб. ст. Ростов н/Д., 1987

9. Гортфельд С.А., Рогачева Е.И. Лечебная физическая культура и массаж детей при детском церебральном параличе. Л.: Медицина, 1986. С. 176.

10. Гукасова Н.А. Реабилитация детей со сколиозом. Учебное пособие. Российская медицинская академия последипломного образования. М., 1998. С. 37.

11. Демиденко Т.Д. Реабилитация при церебро-васкулярной-патологии. Л.: Медицина, 1989. С. 208.

12. ДревингЕ.Ф. Травматология (Методика занятий физической культурой) М.: изд-во «Познавательная книга плюс», 2002.С. 224.

13. Епифанов В.А. Лечебная физическая культура / Учебное пособие для вузов. М.: Издат. дом «ГЭОТААМЕД», 2002. С. 560.

14. Жарков П.Л. Остеохондроз и другие дистрофические изменения позвоночника у взрослых и детей - М.: Медицина, 1994.

15. Жолондз М.Я. Остеохондрозы - заблуждение: блокады дисков Медицина против медицины. - СПб : ЗАО "ВЕСЬ", 2000. - 128 с.

16. Иванова Г.Е., Полнее Б.А. Реабилитация больных остеохондрозом позвоночника (Руководство). М.: РАСМ, 1997. С. 145.

17. Каптелин А.Ф. Гидрокинезотерапия в ортопедии травматологии. М.: Медицина, 1989. С. 208.

18. Карепов Г.В. ЛФК и физиотерапия в системе реабилитации больных травматической болезнью спинного мозга. Киев: Здоров'я, 1991. С. 184.

19. Качесов В.А. Основы интенсивной реабилитации М , 1999, - 126 с.

20. Коган О.Г., Майдин В.Л. Медицинская реабилитация в неврологии и нейрохирургии. М.: Медицина, 1988. С. 304.

21. Коган О.Г., Шмидт И.Р., Толстопоров А.А. и др. Теоретические основы реабилитации при остеохондрозе позвоночника - Новосибирск: Наука, 1983.

22. Козырева О.В. Игры, которые нравятся дошкольникам (Авторская программа оздоровително-развивающих игр для детей дошкольного возраста), М.: РИЦМГИУ, 2002. С. 40.

23. Козырева О.В. Лечебная физкультура для дошкольников (при нарушениях опорно-двигательного аппарата): Пособие для инструкторов ЛФК, воспитателей и родителей. М.: Просвещение, 2003. С. 112.

24. Лечебная физическая культура. Учебник для студентов ин-тов физ. культ. / Под ред. проф. Попова С.Н. М.: ФиС, 1988. С. 270.

25. Лечебная физическая культура. Справочник / Под ред. проф. Епифанова В.А. М.: Медицина, 2001. С. 592.

26. ЛФК в системе медицинской реабилитации / Под ред. проф. Каптелина А.Ф.и Лебедевой И.П. М.: Медицина, 1995. С. 98.

27. Мошков В.Н. Общие основы лечебной физической культуры. М.: Медицина, 1954.

28. Реабилитация больных после аортокоронарного шунтиро-вания. Методические рекомендации (лечебно-оздоровительное объединение Совета министров СССР) / Составитель Громова Г.В. и др. М., 1991. С.

29. Реабилитация больных с некоторыми заболеваниями и повреждениями кисти; Сб. научных трудов Горьковского НИИ травматологии и ортопедии / Под. ред. Азолова В.В. Горький, 1987.С. 207.

30. Ролик И.С. Комплексное применение средств физической реабилитации в восстановительном лечении остеохондроза позвоночника: Автореф. докт. дис. / Московский медицинский стоматологический институт. М., 1997,- 40 с.

31. Семенова К. А. Методические рекомендации по лечебной физкультуре, массажу и ортопедическому режиму для детей с церебральными параличами. М.,-1978. С. 54.

32. Учебник инструктора по лечебной физической культуре для ин-тов физ. культ. / Под ред. проф. Провосудова В.П. М.: ФиС, 1980, С. 470.

33. Физическая реабилитация. Учебник для студентов академий и ин-тов физ. культ. / Под ред. проф. Попова С.Н. Ростов н/Д: Феникс, 1999. С. 605.

34. Фонарев М.И. Справочник по детской лечебной физкультуре. М.: Медицина, 1983. С. 360.

35. Цивьян Я.Л. Диагностика некоторых синдромов при поясничном межпозвонковом остеохондрозе. - Новосибирск. Наука, 1975.

36. Юмашев Г.С, Ренкер К.И. Основы реабилитации. М.: Медицина, 1973.

Слов:	9321
Символов:	80184
Размер:	156.61 Кб.

Название реферата: Особливості використання механотерапевтичних апаратів у реабілітації