Реферат на тему:
“Історія розвитку педіатрії в Україні”
ПЛАН
Вступ
1. Зародження педіатрії на українських землях
2. Розвиток педіатрії в Україні як окремої науки
3. Важливі складові педіатрії в Україні
4. Сучасні проблеми та перспективи розвитку педіатрії в Україні
Список використаної літератури
Вступ
Кожний народ повноцінно живе і розвивається тільки у разі повноцінного забезпечення умов для росту і всебічного розвитку свого майбутнього – підростаючого покоління. Це може бути забезпечене лише за необхідних побутових умов і сучасного рівня медичного обслуговування.
Педіатрія – галузь клінічної медицини, яка вивчає причини виникнення, механізм розвитку, особливості клінічних проявів, лікування і профілактики захворювань в період дитинства з урахуванням анатомо-фізіологічних особливостей організму дитини.
1. Зародження педіатрії на українських землях
Початок розвитку педіатричних знань відноситься до глибокої давнини. Медичне обслуговування дітей проводилось з найдавніших часів існування людства на планеті. Пильна увага приділялась цьому питанню в часи Київської Русі, куди знання та досвід медичного обслуговування дітей проникали з Греції та Риму.
У стародавніх рукописах є чіткі поради щодо догляду і вигодовування дітей, лікування дитячих хвороб. Славнозвісний Гіппократ (460-372рр до н.е.) написав книгу “Про природу дитини”, в якій приділяв увагу особливостям росту і розвитку дитини, зокрема новонародженої дитини та дитини грудного віку.
Слід відзначити, що вчений помітив різницю між організмом дитини і дорослої людини не тільки в антропометричному плані та масі тіла, а й у реакції на різні подразники, у виникненні і проявах хвороб, їх перебігу.
Визначним ученим був узбецький лікар Авіценна. Серед його книжок найвидатнішими є “Канон медичної науки” і “Книга зцілення” (1010-1020рр.).
У “Каноні медичної науки” вчений детально зупиняється на вигодовуванні дітей, ставленні матері до своєї дитини, особливо раннього віку, що на його думку , допомагає формуванню характеру та здоров’я дитини, її загартовуванню. Докладно зупиняється на характеристиці різних хвороб у дітей, методах їх діагностики та лікування. Ця книга протягом багатьох століть була головним підручником для підготовки лікарів в європейських медичних школах.
У літописах згадуються лікарі-монахи – Пимен Постник, Агапіт, Кузьма Пантелеймон, Антоній. А лікаря-монаха Даміана вважали першим лікарем – педіатром.
Онука Володимира Мономаха Євпраксія займалася лікуванням при княжому дворі. Вона вийшла заміж за візантійського імператора і переїхала до Константинополя, де прийняла ім’я Зої.
У Візантії вона продовжувала займатися медициною і лікуванням. Євпраксія написала книжку грецькою мовою, в якій виклала весь свій досвід з медицини, і яка, по суті є медичною енциклопедією. Вона охоплює питання терапії, фармакології, акушерства, проблеми новонароджених дітей. Ця книга зберігається у Флоренції.
2. Розвиток педіатрії в Україні як окремої науки
І аж до другої половини ХІХ ст. педіатрія розвивалась поряд з акушерством і гінекологією.
Засновником педіатрії, як окремої науки, вважається Степан Хомич Хотовицький (1796-1889рр.), українець за походженням, професор медико-хірургічної академії в Петербурзі. Завдяки його наполегливим вимогам, педіатрія була відокремлена від акушерства в окрему науку.
В книзі “Педіатрика” (1847р.) С.Х. Хотовицький зазначав, що дитина – це не доросла людина в мініатюрі.
Організм дитини суттєво відрізняється від організму дорослої людини не тільки за розмірами, а й тим, що він постійно росте, розвивається і вдосконалюється. Це мають урахувати не лише батьки та родичі, а й ті, хто досліджує ріст, розвиток дитини, а також доглядає за нею.
Видатним педіатром був також українець за походженням О.А.Кисіль, який народився в Києві (1859-1938рр.) та закінчив Київський університет св..Володимира. Він опублікував величезну кількість наукових праць (понад 600), де були висвітлені питання туберкульозу, ревматизму, інфекційних хвороб у дітей.
Боротьбу з дитячою смертністю і роботу щодо підготовки лікарів-педіатрів на Україні проводив професор І.В.Троїцький (1856-1923рр.) Він є автором 150 наукових праць і декількох підручників з педіатрії, історії педіатрії та дитячої гігієни. Його “Курс лекцій з хвороб дитячого віку” (1887р), по суті, був першим повноцінним підручником з педіатрії в Україні. Учений працював у галузі антенатальної профілактики, гігієни дітей, з’ясування етіології та патогенезу дитячих інфекційних хвороб. Він довів вплив соціально-економічних умов на розвиток рахіту і рівень дитячої смертності, а також необхідність заходів щодо охорони здоров’я матері для нормального розвитку дитини.
В 70 роки ХІХ ст. починає свою науково-педагогічну діяльність Ніл Федорович Філатов.
Заслуга Н.Ф.Філатова перед світовою педіатрією в тому, що він значно випередив своїх колег лікарів – педіатрів у вивченні клініки дитячих хвороб, особливо гострих інфекційних захворювань дитячого віку. Філатов вперше почав лікувати дифтерійною сироваткою дітей, хворих на дифтерію. Майже всі праці Н.Ф.Філатова були видані іноземними мовами.
Першу в Україні кафедру дитячих хвороб було організовано в 1889 році при Київському університеті св.Володимира. В 1920 році – Київський медичний інститут. І тільки в 1930 році при медінституті було відкрито факультет охорони материнства і дитинства.
Значну роль у розвитку педіатрії в Україні відіграли вчені, як то Т.Н.Сперанський, М.С. Маслов, О.Ф. Тур, О.М. Хохол та інші.
Діяльність Т.Н. Сперанського була спрямована на вирішення питань в галузях неонатології, алергії, захворювань травного каналу та органів системи дихання.
Наукові праці М.С. Маслова були присвячені вигодовуванню здорової дитини раннього віку.
О.Ф. Тур, найталановитіший учень М.С. Маслова, українець за походженням зробив значний внесок у галузі гематології, дієтики, фізіології та анатомії дитинства.
Професор, член академії наук О.М. Хохол очолювала кафедру пропедевтики дитячих хвороб і госпітальної педіатрії при Київському медичному інституті ім.. О.О. Богомольця.
Її наукова діяльність (1945-1964рр.) була спрямована на вдосконалення вигодовування дітей 1-го року життя. Багато наукових праць О.М. Хохол присвятила захворюванням травної системи, нирок і шкіри у дітей.
Кафедри педіатрії Київського медичного інституту відіграли важливу роль у розвитку педіатрії в Україні. Наукові праці колективів цих кафедр відомі за межами України. Колективи десятиліттями розробляли найактуальніші проблеми педіатрії, розвивали славні традиції видатних педіатрів.
Значний внесок у розвиток педіатричної науки та вдосконалення медичного обслуговування дітей і майбутніх матерів належить Українському НДІ педіатрії, акушерства та гінекології АМН України. Він є провідним науковим закладом України, який протягом багатьох років здійснює організацію і координацію науково-дослідних робіт, спрямованих на вивчення проблем охорони здоров’я матері і дитини.
3. Важливі складові педіатрії в Україні
Важливе значення у поліпшенні медичної допомоги населенню мають середні і молодші медичні працівники. Фельдшер і медична сестра не просто перші помічники лікаря, вони – одна з основних ланок охорони здоров’я.
Професія середнього медичного працівника потребує чіткого виконання призначень лікаря, спостережливості, винахідливості в складних ситуаціях, співчуття, чуйності і милосердя.
Кваліфікований середній медичний працівник має бути обізнаний з наданням лікувально-профілактичної допомоги дітям, з особливостями будови і функціонуванням дитячого організму, роботи клініки, лікування і профілактики захворювань, принципами надання невідкладної допомоги при загрозливих станах у дітей.
Надзвичайно актуальними є питання раціонального вигодовування дітей першого року життя й організації харчування в різних вікових групах, диспансерізаціїї дітей.
Вміння спілкуватись в професії середнього медичного працівника повинно займати провідне місце. Кожний крок повинен бути поміркованим і зваженим. Це дозволить завоювати авторитет батьків і родичів, щоб спільними зусиллями сприяти розвитку дитини, організувати догляд з урахуванням вікових особливостей.
Останніх шістнадцять років, років незалежності, виникло багато проблем, які необхідно вирішувати в Україні, в тому числі і в медицині. Зараз поширилась можливість співробітництва та обміну досвідом з закордонними вченими і лікарями, що позитивно сприятиме новим успіхам в охороні здоров’я підростаючого покоління і ста
4. Сучасні проблеми та перспективи розвитку педіатрії в Україні
Через реформу медичної освіти в нашій країні протягом 6 років не проводився випуск лікарів-педіатрів, що не могло не позначитися на стані підготовки висококваліфікованих лікарів-педіатрів.
Аналіз кадрового забезпечення педіатричної служби України свідчить про її недостатню укомплектованість, рівень якої постійно зменшується. Так, навіть по м. Києву в середньому загальна укомплектованість штатних лікарських посад лікарями-педіатрами становить 70-75%. Більше того, майже 30% лікарів-педіатрів – це пенсіонери, майже третина з яких – особи віком понад 70 років.
Ще більш тривожна ситуація з лікарями-педіатрами, які працюють у дошкільно-шкільних закладах міста. Укомплектованість цих закладів лікарями-педіатрами становить 68,9%, причому серед них осіб пенсійного віку – 61,2%. Деякі дитячі поліклініки м. Києва укомплектовано лікарями-педіатрами лише на 20-30%. По Україні в цілому лише протягом 2003 р. кількість лікарів-педіатрів зменшилася на 1600 осіб, а за останніх 15 років – майже на половину. У деяких районах України працює по одному лікарю-педіатру. Деякі обласні держадміністрації, розуміючи складність ситуації, на своєму рівні приймають рішення про надання пільг лікарям-педіатрам.
Досить низьким є показник забезпеченості дільничними лікарями-педіатрами на 10 тис. дитячого населення, який становить по Україні в цілому 13,7. Це призвело до суттєвого збільшення кількості дітей на дільницях – до 1000 і більше дітей на одного лікаря-педіатра (в середньому по м. Києву – 1010 дітей на одного дільничного лікаря-педіатра), що створює надзвичайно складні умови для надання високоякісної медичної допомоги дитячому населенню міста. Звичайно, за таких умов проводити профілактичну роботу, спрямовану на збереження здоров’я дітей, практично неможливо.
Необхідно розробити сучасну модель лікаря-педіатра, яка б ураховувала, що педіатр значно більше часу витрачає на непродуктивну працю, оскільки, зазвичай, надає дві послуги – дитині та кому-небудь із батьків. Без цього медична допомога не лише не має сенсу, але й порушує права сім’ї, що несе відповідальність за здоров’я дітей. Таким чином, надання медичної допомоги кому-небудь із батьків слід віднести до виробничої праці, а будь-яка праця вимагає часу, а отже, й оплати. Безперечно, основний напрям педіатрії – це профілактика, і завдання педіатра – допомогти сім’ї виростити здорову дитину. Якщо ми думаємо про майбутнє, то займатися цією проблемою слід сьогодні. Адже в дитини не буде іншої можливості для нормального росту та розвитку, їй не можна сказати: «Почекай до кращих часів». Життя, здоров’я та розвиток дитини повністю залежать від навколишнього світу, який створюється сім’єю, державою, суспільством. Звідси випливає, що потреби дитини мають входити до сфери соціально-економічної політики держави. При цьому принципово важливо, щоб обов’язки держави стосовно дітей були орієнтовані не на мінімальне, як сьогодні, а на максимальне забезпечення їхніх потреб у галузі охорони здоров’я.
Отже, найважливішим пріоритетом повинна стати профілактика – зміщення акцентів із хворої дитини на здорову. Про це йдеться давно. Адже лікарня, за висловом професора І.М. Воронцова, здатна лише врятувати життя дитини. Здоров’я ж створюється в умовах поліклінічного спостереження. Перехід від системи, орієнтованої на хвору дитину, до пріоритету профілактики та збереження здоров’я може стати запорукою успіху.
Ще однією надзвичайно важливою проблемою є шкільна педіатрія. Є дані, що за період навчання в школі група здорових дітей зменшується на 50%, а кількість осіб із хронічними захворюваннями збільшується на 30%. Отже, школа перетворюється на фактор, що руйнує здоров’я. Зважаючи на це, слід відновити статус освітнього закладу як установи, покликаної ростити психічно й фізично здорових громадян, формувати потребу в здоров’ї.
Стаціонарна допомога дітям також потребує подальшого вдосконалення. Отже, стратегічний розвиток дитячої охорони здоров’я передбачає не лише послідовне зміцнення амбулаторно-поліклінічних установ, але й упорядкування та економічно більш рентабельне використання стаціонарного фонду з акцентом на його подальшу спеціалізацію, розвиток форм, що замінюють стаціонари. Традиційна дитяча лікарня, створена за моделлю 60-х рр. минулого століття, нині має перетворитися. Адже штатні нормативи, затверджені в 1970-х рр., безнадійно застаріли. У стаціонарах не передбачено умов для перебування матерів, госпіталізованих для догляду за дітьми. Наші лікарні закриті для батьків. Якщо ми визнаємо силу закону, моралі, цю практику слід змінювати, адже відповідно до законодавства дитина будь-якого віку має право перебувати в лікарні з одним із батьків. До речі, в деяких дитячих стаціонарах, де діти госпіталізуються разом із мамами, як-то кажуть, «пішли далі» – почали надавати медичну допомогу й матерям.
Подальше поліпшення надання медичної допомоги дітям неможливе без широкого впровадження нових методів діагностики, лікування та профілактики, які грунтуються на принципах доказової медицини.
Аналіз сучасних тенденцій розвитку науки переконливо свідчить, що в XXI столітті прогрес у галузі клінічної педіатрії визначатиметься активним міждисциплінарним вивченням причин виникнення та клітинно-молекулярних механізмів перебігу захворювань, а також широким запровадженням у практику методів молекулярної, клітинної та біохімічної генетики, морфології, біохімії, фізіології та інших фундаментальних дисциплін.
Відносно перспективних напрямів наукових досліджень у галузі клінічної педіатрії, то в найближчі роки доцільно:
– вивчити стан основних функціональних систем, механізми адаптації та адаптивну норму в дітей, включаючи недоношених і підлітків у період постнатального онтогенезу в різних соціально-екологічних умовах;
– науково обгрунтувати й розробити комплексні критерії оцінки стану здоров’я дітей, стандартизувати протоколи комплексної оцінки стану здоров’я дитячого населення різних вікових груп і створити систему моніторингу здоров’я дітей у регіонах із різними соціально-економічними та екологічними умовами;
– обгрунтувати епідеміологічні та клініко-статистичні показники для формування системи моніторингу стану здоров’я дітей, що визначають фактори його ризику;
– розробити комплекси біометричних показників (нервово-психічного розвитку, середніх статистичних показників фізичного розвитку, периферичної крові, імунної системи тощо) для кожного критичного періоду розвитку дітей;
– оцінити особливості фактичного харчування дітей критичних груп (1-й рік життя, молодший шкільний, підлітковий вік), оцінити його вплив на формування здоров’я дітей та показати його взаємозв’язок із розвитком поширених хвороб дитячого віку, а також розробити методи харчової та медикаментозної корекції недостатності харчування;
– вивчити фактори ризику розвитку соціально значущих хвороб і розробити нові профілактичні технології, що забезпечать підвищення адаптаційних резервів дітей до несприятливих умов навколишнього природного та соціального середовища;
– розробити скринінг-програми виявлення вродженої, спадкової та набутої патології, а також комп’ютеризовані програми масових профілактичних оглядів дітей і підлітків;
– розробити нові алгоритми діагностики й терапії різних захворювань періоду новонародженості, що передбачають зниження медикаментозного навантаження на недоношених дітей;
– науково обгрунтувати стандарти надання медичної допомоги та розробити протоколи діагностики й лікування соціально значущих захворювань дитячого віку;
– вивчити сучасну етіологічну структуру інфекційної патології у дітей та розробити ефективні методи профілактики й лікування, приділивши особливу увагу проблемі вакцинопрофілактики;
– сприяти розвитку нейропсихології раннього дитячого й підліткового віку, розвивати систему надання психологічної допомоги дітям і підліткам, створивши умови для формування їх соціально ефективного життєвого стилю;
– розробити наукові основи фізичного виховання, початкової, професійної освіти та підготовки до праці й служби в армії, а також створити стійку систему управління здоров’ям дітей і підлітків у закладах освіти;
– розробити нові форми амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги, нормативи, функціональні обов’язки діяльності лікаря-педіатра та удосконалити систему надання медичної допомоги дітям і підліткам;
– удосконалити систему додипломної та післядипломної підготовки спеціалістів у медичних та педагогічних вузах із проблем росту й розвитку здорової дитини, навчальні програми й посібники, особливо для післядипломної підготовки, з питань профілактики, діагностики та лікування різних захворювань дитячого та підліткового віку, створити інформаційні та навчальні комп’ютерні системи з основних розділів педіатрії.
Список використаної літератури
1. Історія медицини. В 2-х тт. – К., 2000.
2. Майданник В.Г. Сучасні проблеми та перспективи розвитку педіатрії в Україні // Здоров'я України. – 2006. - №8.