Дипломатичне і консульське право

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і Були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукупність встановлюваних у результаті угоди і забезпечуваних суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулюють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміцнення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних відносин є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консульські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї входить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої держави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року містить аналогічне положення.

Сучасний етап кодификації дипломатичного і консульського права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що пілягали кодификації, назвала питання про дипломатичні і консульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена ко-дификація звичайних норм консульського права, результатом якої стало прийняття в 1963 році у Відні Конвенції про консульські зносини. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були продовжені. У 1975 році у Відні була укладена конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рамках світового співтовариства зазначених конвенцій універсального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють питання дипломатичного і консульського права: Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також укладений ряд багатосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуззю міжнародного публічного права, воно динамічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких належить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутрішньо – державного права. Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як, наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність держав з регламентації дипломатичних і консульських відносин повинна відповідати таким основним принципам і нормам:

— закріпленим у Конституції і законах держави ( в галузі адміністративного, цивільного, карного, морського права і тлі.);

— міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

— дипломатичного і консульського права;

— а також міжнародно-правовій практиці держав.