Кафедра міжнародної економіки
Контрольна робота
з дисципліни: «ОСНОВИ ЗЕД»
СИСТЕМА СТИМУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА РІВНІ ДЕРЖАВИ ТА РЕГІОНІВ
План
Вступ
1. Теоретичні основи зовнішньоекономічної діяльності
2. Нормативно-правова база та понятійний апарат стимулювання зовнішньоекономічної діяльності
3. Світовий досвід організації стимулювання експорту та імпорту та його використання в Україні
4. Стимулювання експортної та імпортної діяльності на рівні держави та регіонів
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Зовнішня торгівля є формою зв'язку між товаровиробниками різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу праці, і виражає їхню взаємну економічну залежність. Міжнародна торгівля включає експорт і імпорт товарів, співвідношення між якими називають торговельним балансом. У статистичних довідниках ООН наводяться дані про обсяг і динаміку світової торгівлі як сум вартості експорту всіх країн світу.
У загальному виді зовнішня торгівля є засобом, за допомогою якого країна може розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.
Різноманітна зовнішньоекономічна діяльність підрозділяється по товарній спеціалізації на торгівлю готовою продукцією, торгівлю машинами й устаткуванням, торгівлю сировиною і торгівлю послугами.
Держава та регіони прагнуть до міжнародної діяльності по різних причинах. Так, зокрема, їм може знадобитися закупівля сировини або яких-небудь товарів за кордоном з тієї причини, що немає можливості придбати дану продукцію у вітчизняних виробників.
Така ситуація приводить до необхідності імпорту. Можлива і зворотна ситуація – коли держава має товари, продаж яких за кордоном може виявитися більш вигідним, чим в середині країни. Так виявляється потреба в експорті.
Нерідко трапляється, що регіони виступають на зовнішньому ринку як торговельні посередники між продавцями і покупцями в різних країнах, саме тому держава впроваджує систему заходів стосовно регулювання та стимулювання експортно-імпортної діяльності.
Основною метою стимулювання суб’єктів господарювання є:
– забезпечення збалансованості різних сфер економіки й рівноваги внутрішнього ринку України;
– стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів підприємницької діяльності;
– створення особливих пільгових умов для інтеграції економіки України в систему світового поділу праці та її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинутих країн;
– здійснення захисту економічних інтересів України вцілому й окремих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема;
– надання рівних можливостей суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, розвиток усіх видів підприємництва незалежно від форми власності;
– заохочення конкуренції і подолання монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
1.
Теоретичні основи зовнішньоекономічної діяльності
У теоретичному розумінні політика стимулювання експорту та імпорту є важливими невід’ємними частинами зовнішньоекономічної політики держави, спрямованої на збільшення обсягів експорту та імпорту і як наслідок функціональної відкритості економіки.
Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД)
– це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами [2,3].
До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:
– експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
– надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
– наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
– міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
– кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
– спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
– підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
– організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
– інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України [3,7,8].
Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.
У всіх країнах без винятку, а особливо в державах з перехідною економікою, де економічні відносини нестабільні, державне втручання в розвиток ЗЕД являється об’єктивною необхідністю. Це пов’язано головним чином з метою захисту національних інтересів при здійсненні ЗЕД, та її використання як фактору економічного росту.
У період до перебудови економіка країни носила закритий характер. Управління економікою (в тому числі ЗЕД) будувалось на монополії держави і переважно на адміністративних методах управління. У таких умовах безпосередній виробник не був зацікавлений у розвитку експортної діяльності. Прямі зв’язки між виробниками і споживачами були відсутні. Не було чіткої концепції ЗЕД, яка б відображала її мету, пріоритети і методи їх досягнення.
В умовах ринкових відносин (переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває форми державного регулювання та стимулювання, що означає створення відповідних умов, що сприятимуть ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.
Державне регулювання та стимулювання являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД в інтересах національної економіки. Регламентація ЗЕД здійснюється методом розробки і реалізації державної зовнішньоекономічної політики. У сучасних умовах зовнішньоекономічна політика – це система дій, спрямованих на найбільш сприятливий розвиток економічних, науково-технічних, виробничих зв'язків із зарубіжними країнами, поглиблення і розширення участі в міжнародному поділі праці з метою вирішення стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.
Основними методами регулювання ЗЕД є:
- економічні;
- адміністративні;
- правові.
Зовнішньоекономічна діяльність переважно регулюється економічними методами. Так, в галузі імпорту – за допомогою митних тарифів, численних податків та зборів з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити, тоді як в галузі експорту – пільгових кредитів експортерам, гарантій, субсидій, звільнення від сплати податків та надання фінансової допомоги. Державні митно-тарифні системи регулюють доступ іноземних товарів на внутрішній ринок і експортно-імпортні операції в цілому [7,8].
Адміністративні інструменти регулювання впливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини: ембарго, ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару, упаковки, маркування та зобов’язання щодо самообмеження поставок експортерам.
Дедалі більшого значення набуває такий спосіб стимулювання зовнішньоекономічної торгівлі, як встановлення державою квот на імпорт товарів. Запровадження ліцензування дає змогу обмежити обсяги імпорту.
2.
Нормативно-правова база та понятійний апарат стимулювання зовнішньоекономічної діяльності
Правові методи стимулювання ЗЕД в Україні ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів та декретів Кабінету Міністрів України, що регулюють ЗЕД. До них відносяться:
1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
2. Закон України «Про державне мито».
3. Декрет «Про оподаткування бартерних(товарообмінних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності».
4. Декрет «Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товару».
5. Декрет «Про акцизний збір»
6. Декрет «Про порядок обкладення митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну».
7. Декрет «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт і послуг)».
8. Декрет «Про єдиний митний тариф України».
Регулювання та стимулювання підприємницької ЗЕД практично здійснюють державні органи законодавчої та виконавчої влади – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі, Державне управління митного контролю.
Зокрема, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики у процесі виходу суб’єктів господарювання на зовнішній ринок, координацію їхньої діяльності у сфері міжнародного бізнесу, а також контролює виконання всіма суб’єктами ЗЕД законів та міжнародних договорів України. Як правило, здійснює заходи нетарифного регулювання ЗЕД суб’єктів спільного підприємництва.
Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» інструменти стимулювання ЗЕД визначаються наступним чином.
Митне регулювання
– це регулювання питань, пов’язаних із встановленням мит та митних зборів, процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролю України. Основою митного регулювання є єдиний митний тариф.
Єдиний митний тариф України визначається згідно з відповідним законом України та міжреспубліканськими договорами України. Він встановлює на єдиній митній території України оподаткування митом предметів, що ввозяться на територію України або вивозяться з неї, або переміщуються транзитом по її території. Ставки Єдиного митного тарифу України мають бути єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.
Мита бувають фіскальними та протекціоністськими. Перші мають забезпечувати надходження у держбюджет, тобто суто фіскальну мету. Вони, як правило, невисокі і охоплюють невелику групу товарів. Протекціоністські мита застосовуються для захисту національного виробництва від іноземної конкуренції.
Окрім тарифних методів регулювання та стимулювання зовнішньої торгівлі виділяють ще й нетарифні.
Оскільки тарифні методи регулювання (зокрема мито) підвищують ціну конкретного імпортного товару при його надходженні на внутрішній ринок, дає змогу національним товаровиробникам підвищувати загальний рівень цін та одержувати додатковий прибуток. Ці методи прямо захищають внутрішні ціни і прибутки національних підприємств. Нетарифні є методами адміністративного впливу – ефективний засіб регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом встановлення певних вимог до суб'єктів господарської діяльності. Нетарифне регулювання охоплює групу адміністративних, фінансових, кредитних, технічних та інших заходів, що ускладнюють експорт або імпорт певних товарів. До нетарифних адміністративних методів відносять: квотування, ліцензування, «добровільне» обмеження експорту, технологічні бар’єри, політика державних закупівель.
Квотування означає дозвіл на ввіз іноземних товарів лише певної кількості на певний період часу, тоді як ліцензування зовнішньоекономічних операцій визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання дозволу на здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів. Ліцензування експорту (імпорту) товарів здійснюється у формі автоматичного або неавтоматичного ліцензування. Автоматичне ліцензування визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Автоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не справляє обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню. Автоматичне ліцензування імпорту має бути скасовано в разі припинення обставин, що були підставою для його запровадження, а також у разі існування інших процедур, за допомогою яких можна розв'язати завдання, для вирішення яких запроваджується автоматичне ліцензування. Неавтоматичне ліцензування визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких встановлюються певні квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії використовується в разі встановлення квот (кількісних або інших обмежень) на експорт (імпорт) товарів. Кількісні обмеження застосовуються виключно на недискримінаційній основі, тобто ніякі заборони чи обмеження не застосовуються Україною щодо імпорту будь-якого товару на тери-торію України чи щодо експорту будь-якого товару, призначеного для території будь-якої держави, якщо тільки імпорт аналогічного товару з усіх третіх держав в Україну або експорт до всіх третіх держав є аналогічним чином забороненим чи обмеженим, якщо інше не передбачено міжнародними договорами та законодавством України [1,2,3].
Ліцензування експорту товарів запроваджується в Україні в разі:– значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку, що мають вагоме значення для життєдіяльності в Україні, особливо сільськогосподарської продукції, продуктів рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів широкого вжитку першої необхідності або інших товарів. Таке ліцензування має тимчасовий характер і застосовується до моменту відновлення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку;– необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;– експорту золота та срібла, крім банківських металів;– необхідності застосування заходів щодо захисту вітчизняного товаровиробника в разі обмеження експорту вітчизняних матеріалів, необхідних для забезпечення достатньою кількістю таких матеріалів вітчизняної переробної промисловості протягом періодів, коли внутрішня ціна на такі матеріали тримається на рівні, нижчому за світову ціну, за умови впровадження Кабінетом Міністрів України плану стабілізації та за умови, що такі обмеження не повинні призводити до зростання експорту товарів такої галузі вітчизняної промисловості. Такі заходи застосовуються виключно на недискримінаційній основі;– необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;– необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.Ліцензування імпорту товарів запроваджується в Україні в разі:– різкого погіршення стану платіжного балансу та зовнішніх платежів (якщо інші заходи є неефективними);– різкого скорочення або мінімального розміру золотовалютних резервів;– необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;– імпорту золота та срібла, крім банківських металів;- необхідності застосування заходів щодо захисту вітчизняного товаровиробника у випадках зростання імпорту в Україну, що завдає значної шкоди або загрожує завданням значної шкоди національному товаровиробнику подібного або безпосередньо конкуруючого товару. Таке ліцензування має тимчасовий характер і застосовується на строк, який дає змогу не допустити завдання значної шкоди або компенсувати завдану значну шкоду національному товаровиробнику і дає йому можливість відновити його прибутковість;- необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;– необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.
3.
Світовий досвід організації стимулювання експорту та імпорту та його використання в Україні
Система стимулювання експорту та імпорту (інструменти, інституціональні виконавці та характер їх взаємодії) у кожній країні є оригінальною. Її конфігурація залежить від соціально-економічного устрою країни і ступеня державного втручання в економічне життя.
Слід зазначити, що у наукових дослідженнях виділяють французьку і німецьку моделі через їх полярність по відношенню до ролі держави у процесі стимулювання експорту. Якщо Німеччина дотримується принципів субсидіарності державних інтервенцій (через систему делегування повноважень), лібералізму і децентралізації, то Франція відстоює ідеї жорсткої координації, планування, активного втручання держави в економічне життя і централізації. Зважаючи на український досвід централізованого управління економікою, а також на необхідність побудови агресивної моделі стимулювання експорту, французька модель на даному етапі соціально-економічного розвитку України є, на нашу думку, найбільш прийнятною.
Кожна конфігурація має на меті досягнення своєї найвищої ефективності. Визначити її, як правило, дуже важко. Проблема полягає в тому, що результат стимулювання експорту – збільшення фізичного і вартісного його обсягу – формується під впливом великої кількості макро- і мікроекономічних факторів.
Вимірювання ступеня впливу одного з них може відображати лише тенденцію і бути тільки наближеним. Якісне визначення ефективності (стану і динаміки відносин між інституціями стимулювання і споживачами їх послуг на всіх етапах експортування), запропоноване професором Й. Енгельхардом як найбільш точне, прийнятне, швидше за все, для теоретичних концепцій і підходів до дослідження проблеми. А практика вимагає кількісного вираження результату, хоча й наближеного. Так, Британська зовнішньоторгова палата зробила спробу визначити ефективність британської системи стимулювання експорту. Результати виявилися вражаючими. Відношення сукупних витрат на стимулювання експорту до загальної вартості додаткового сукупного доходу від нього дорівнює 1:50; співвідношення витрати – результат окремих програм коливається між 1:3 і 1:146; технічна підтримка експортуючих підприємств веде до зменшення витрат у пропорції 1:7 [4,6].
З огляду на ефективність стимулювання експорту в Україні доцільно було б переглянути свої підходи до зовнішньоекономічної політики. Тим більше, що за умов падіння внутрішньої купівельної спроможності експорт є одним з найважливіших чинників економічного зростання. Так, за оцінками Держкомстату, 6-процентне зростання у 2000 р. обсягів внутрішнього валового продукту майже на 80% зумовлене збільшенням експорту.
Стимулювання експорту могло б дати новий імпульс у розвитку зовнішньої торгівлі України. Особливо гостру потребу відчувають вітчизняні виробники у функціональних інструментах стимулювання експорту, які, до речі, відіграють величезну роль і за кордоном. Адже за умов децентралізації зовнішньоекономічної діяльності після розпаду Радянського Союзу кожен з них має самостійно приймати рішення щодо експорту, фактично «з нуля» досліджувати іноземні ринки, встановлювати контакти з потенціальними клієнтами. Такі дослідження можуть собі дозволити лише великі підприємства. Однак і їм за обмеженості обігових коштів робити це дуже важко. Та й результат не є прогнозованим. Тому багато підприємств відмежовуються від експортування, а це негативно впливає на економічне зростання, на технічне і технологічне оновлення підприємств, зайнятість, бюджет тощо.
До цього часу, на жаль, український Уряд, так само як і вітчизняна наука оперує, здебільшого, поняттям та інструментами просування експорту.
І дійсно, тривалий час держава на фоні падіння платоспроможного попиту в Україні і негативного сальдо торговельного балансу робила все для досягнення однієї мети – продати українські товари на зарубіжних ринках. На це спрямовувалися зусилля торгових представництв, посольств, Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Міністерства економіки, Торгово-промислової палати. Національного банку, Міністерства фінансів. Врешті, просування експорту призвело до посилення антидемпінгових процесів проти українських виробників, невизнання України як країни з ринковою економікою, підвищенні тарифних і нетарифних бар'єрів для українських товарів тощо. Отже, подальше впровадження лише політики просування експорту негативно впливатиме на розвиток зовнішньоекономічної діяльності країни. Більше того, можна стверджувати, що в зовнішньоекономічній діяльності країни необхідно змінити пріоритет політики просування експорту на політику його стимулювання.
Для цілісності і всебічності підтримки національних експортерів треба ще багато зробити. Програмою стимулювання експорту продукції закладено лише принципи побудови системи стимулювання експорту. Для її виконання треба розробити і ухвалити ряд законопроектів, зокрема щодо інформаційного забезпечення експортування, зовнішньоекономічного кредитування і експортного страхування. Потрібен певний час, щоб набуті знання наших молодих фахівців з міжнародного бізнесу було підкріплено відповідним професійним досвідом. Тоді вже можна буде говорити про ефективність системи і політики стимулювання експорту на український зразок.
Що ж до світового досвіду стимулювання імпорту, то турецькі експерти зазначають, що на фоні загальної стагнації в регіональній торгівлі спостерігалося зростання її обсягів. У зв’язку з цим у зовнішньоекономічній політиці уряду Турецької Республіки посилено увагу до торгівлі в першу чергу з сусідніми країнами, серед яких Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Ірак, Іран, Румунія, Росія, Сирія, Україна та Греція [4,5,6].
З метою підтримки вітчизняного виробника уряд Туреччини встановив ряд тарифних пільг для стимулювання імпорту багатьох видів товарів і сировини, яких не вистачає в країні. Було запроваджено нульову ставку ввізного мита більш як на одну тисячу товарних позицій. Серед них енергоресурси, ряд товарів органічної та неорганічної хімії, барвники для тканин, мастильні матеріали, клеї, ферменти, фототовари, пластмаси, каучук, шкури тварин, вата, спеціальне прядиво, котли і машини, чорні метали та окремі вироби з них, оптичні прилади тощо.
Щодо Російської Фед
У рамках стратегії на зміцнення торговельних зв’язків з сусідніми країнами пріоритет надаватиметься діловим візитам до них, активізації роботи спільних комісій з питань торговельно-економічного співробітництва. Планується створення прикордонних торгових центрів.
Стосовно України, то її макроекономічна модель економічної політики, яка вперше була конструктивно сформульована 2003–2004 рр., була орієнтована на структуру національної економіки, що вже склалася, тобто на сприяння економічному зростанню у базових галузях: металургії, металообробці, хімії, машинобудуванні, харчовій і переробній промисловості. Не так давно відбулося погіршення кон’юнктури на зовнішніх ринках України, що призвело до катастрофічного спаду виробництва і часткової зупинки у таких галузях, як металургія, гірничо-видобувний комплекс, будівництво, машинобудування. До останнього часу уряд фактично ігнорував те, що нові макроекономічні умови орієнтовані в основному на стимулювання імпорту, в першу чергу за рахунок посилення конкуренції на внутрішньому ринку і створення несприятливих умов для розвитку базових галузей економіки.
4.
Стимулювання експортної та імпортної діяльності на рівні держави та регіонів
На даному етапі економічного розвитку України більш доцільною є державна та регіональна політика стимулювання експорту. Щодо системи заходів стосовно стимулювання імпорту, то їх необхідно застосовувати в тих галузях та сферах економіки, де Україна відчуває дефіцит відповідних ресурсів, товарів та послуг. Серед них можна виділити наступні: потреба в енергоресурсах, нестача товарів легкої промисловості, високо розвинутих технологій та інші.
Розглянемо детальніше політику стимулювання експорту. Так, держава, проводячи політику стимулювання експорту, має на меті виконання завдань, що лежать у макро- і мікроекономічній площинах.
З макроекономічної точки зору внаслідок реалізації такої політики можна досягти:
а) внутрішньої економічної рівноваги, яка тісно пов'язана з політикою зайнятості. У результаті форсування експортної діяльності та розширення або відкриття зовнішніх ринків збуту виникає можливість створення додаткових робочих місць чи гарантування існуючих, що має велике значення для внутрішньої економіки з високим рівнем безробіття. Незважаючи на те, що за сучасних умов досягти внутрішньої економічної рівноваги практично неможливо, стимулювання експорту може, принаймні, допомогти зменшити рівень безробіття;
б) зовнішньої економічної рівноваги, яка пов'язується з політикою щодо платіжного балансу. Державне стимулювання експорту допомагає побудувати активний платіжний баланс внаслідок нарощування позитивного або ж зменшення неї негативного сальдо торговельного балансу. Це є актуальним для усіх країн. Високорозвинуті країни за допомогою позитивного сальдо торговельного балансу покривають негативні сальдо балансів капіталу і послуг. Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, з свого боку, таким чином можуть імпортувати більше високотехнологічного обладнання і товарів, які внаслідок структурних деформацій економіки виробляються вітчизняними продуцентами у недостатній кількості. При цьому рівновага платіжного балансу забезпечується не за допомогою золотовалютних резервів, а через рівновагу торговельного балансу [4,6,7].
У мікроекономічній площині держава може, використовуючи організаційні та фінансові засоби, допомогти суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час проведення експортної діяльності. Виділяють шість етапів експортної діяльності, на кожному з яких у (потенціального) експортера виникають специфічні для зовнішньоекономічної діяльності труднощі і проблеми:
Пізнання ринку і умов діяльності на ньому
. На першому етапі експортер має скласти для себе картину потенціально важливого зарубіжного ринку. Особливе значення при цьому мають споживчі смаки, рівень цін, пропозиції конкурентів. У порівнянні з діяльністю на внутрішньому ринку це означає розширення кількісних і якісних інформаційних потреб підприємства. Кількісне зростання потреби в інформації пов'язують з географічним розширенням підприємницької діяльності, тоді як якісне – з інформаційною потребою нового змісту (наприклад, динаміки валютних курсів, митних інструкцій, що при проведенні внутрішніх операцій не мало особливого значення). Таким чином, перша проблема для експортера полягає у необхідності опрацювання великого обсягу статистичних даних, друга – у недостатній доступності цих матеріалів: джерела інформації за кордоном, в основному, невідомі, їх важко дістати і опрацювати без особистої участі в безпосередній близькості до ринку, що призводить до підвищення витрат на відрядження; крім того, якість отриманої інформації, як правило, важко оцінити. До зазначених проблем, цілком природно, треба додати ще й мовну.
Підсумовуючи викладене, можна сказати, що труднощі на першому етапі полягають у зростанні, порівняно з операціями на внутрішньому ринку, витрат для отримання необхідної інформації про ринок.
Підготовка експортної операції.
Якщо основні статистичні дані про ринок оцінено позитивно, виникає потреба знайти конкретних клієнтів. Тут, порівняно з внутрішнім ринком, підприємство, як правило, не має персональних контактів. Такі контакти можна встановити за допомогою участі у виставці, яка має велике значення для обраного експортером ринку. Однак, участь у виставці потребує значних підготовчих зусиль і фінансових витрат. Крім того, це не гарантує (потенціальному) експортеру переконливого успіху, оскільки, наприклад, мовні та культурні відмінності можуть призвести до незадовільного сприйняття запропонованих товарів і послуг учасниками виставки – потенціальними клієнтами. Тобто, на цьому етапі проблема полягає у порівняно великих витратах на встановлення необхідних контактів з потенціальними клієнтами.
Формування пропозиції.
Формування пропозиції для зарубіжного ринку є значно складнішим процесом порівняно із внутрішнім ринком. Так, підприємство має врахувати особливості зарубіжного законодавчого поля, оцінити специфічні для ринку ризики, а за необхідності безпосередньо продовжити вивчати ринок через персональні контакти з потенціальними клієнтами на місці. Усе це зумовлює високі витрати при формуванні пропозиції, які можуть собі дозволити лише, як правило, великі підприємства. Проблема цього етапу експортної діяльності полягає у тому, що витрати на формування пропозиції або роблять її взагалі неможливою, або ж призводять до зростання ціни продукції.
Фінансування замовлення.
Потрібно зазначити, що за сучасних умов обсяг кредитування, строковість кредиту та його вартість у пропозиції експортера вважаються найважливішими факторами міжнародної конкурентоспроможності. При великих експортних угодах і поставках у країни з низькою платоспроможністю особливого значення набуває кредит, що надається приймаючій стороні і супроводжує виконання підписаної угоди. Сприятливе для імпортера фінансування, обсяг якого покриває значну частину ціни контракту, є вирішальним критерієм для розміщення замовлення.
Виконання замовлення і його гарантування.
Залежно від об'єкта експортної операції виникають ті чи інші труднощі під час її фактичного проведення. Насамперед, на цьому етапі потрібно виконати цілий ряд експортних формальностей (сплату мита, заповнення експортних декларацій, особливості оподаткування), що являє собою бюрократичний бар'єр і спричиняє зростання на підприємстві адміністративних витрат. Але складнішою проблемою все-таки є непередбачувані ризики, що виявляються саме на цьому етапі експортної діяльності. Серед них:
Торговельні ризики
.
Тут йдеться про можливі державні обмеження імпорту (генеральну заборону, цілеспрямований бойкот), а також про експортні обмеження (експортне ембарго). Вони є проблематичними хоча б тому, що час введення і методи цих інструментів державної політики передбачити майже неможливо.
Транспортні ризики.
Особливо при перевезенні морськими шляхами існують високі транспортні ризики у формі пошкодження, втрати товару або затримки поставки.
Монтажні ризики.
Якщо відповідно до договору експортер має надати додаткові послуги, наприклад, у формі довгострокових монтажних робіт у країні імпортера, виникають такі ризики, як політична нестабільність, ненадійність місцевих поставок тощо.
Ризики, пов'язані з гарантуванням
.
Отримання і розмір гарантійних вимог часто є спірним питанням. Експортеру внаслідок територіальної віддаленості цільового ринку, а також відмінності правової системи, як правило, важко з'ясувати процедуру та особливості надання (отримання) гарантійних зобов'язань. Клієнт же за нагоди намагається зменшити ціну шляхом неповної сплати або утримання від сплати застави. З'ясування і застосування на практиці прав і вимог експортера є справою складною і дорогою.
Таким чином, при виконанні замовлення і його гарантуванні виникають різноманітні ризики, протистояти яким експортер самостійно не може.
Оплата.
Останнім етапом експортної діяльності є сплата ціни контракту іноземним клієнтом. Під час виникнення платіжних зобов'язань, особливо довгострокових, які в умовах жорсткої конкуренції дедалі частіше мають місце, експортер стикається з великою небезпекою невиконання їх вимог. Це може статися під дією чинників економічного або політичного характеру. Економічний ризик охоплює втрату платоспроможності імпортера та його готовності платити. Політичний ризик стосується заходів вищого порядку. Це – обмеження платежів з боку держави, заборона конвертації і трансфертних операцій, а також платіжні мораторії, що призводить до невиконання вимоги (її замороження) [4,5,6].
За умови платежів у іноземній валюті до ризику неплатежу додається ще й валютний ризик, який скорочує експортну виручку при падінні курсу валюти платежу. Проблема на даному етапі зумовлюється небезпекою ненадходження передбаченої суми платежу.
Таким чином, виконання завдань державної політики стимулювання експорту забезпечує досягнення однієї мети – збільшення у кількісному і вартісному вираженні вітчизняного експорту та можливе залучення до експортних операцій нових суб'єктів економіки.
Залежно від того, виконання яких завдань – що лежать у макроекономічній чи мікроекономічній площині – в першочерговому порядку ставить перед собою держава, набір інструментів політики стимулювання експорту значно відрізняється.
Державні інструменти політики стимулювання експорту.
З огляду на історичну та територіальну різноманітність підходів до самого поняття стимулювання експорту, в тому числі і його інструментів, можна всі державні інструменти політики стимулювання експорту поділити на дві групи:
1. Інструменти і заходи, що мають вибірковий щодо підприємств або галузей чи загальноекономічний характер і мета яких – збільшення експорту внаслідок поліпшення конкурентних умов, зміни умов торгівлі з використанням владних повноважень і (або) державних коштів. До них належать пряме і опосередковане субвенціювання певної категорії суб'єктів економіки; здійснення державою повністю або частково функцій ринкового механізму ціноутворення з метою штучного формування цін на окремі види продукції; зорієнтована на вирівнювання платіжного балансу політика дефляції і девальвації; міжнародні механізм стимулювання експорту через укладення державних угод і договорів, що не мають генерального характеру; інші заходи, які забезпечують штучне поліпшення конкурентоспроможності.
2. Інструменти і заходи, що використовуються державою із застосуванням ринкових та державних організаційних засобів і коштів з метою допомоги суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту, шляхом створення додаткових стимулів для експорту і (або) зближення умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках, в основному, через численні страхові програми, на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час планування і проведення експортної діяльності. При цьому функціональні інструменти стимулювання експорту роблять можливими і полегшують необхідні при експортній діяльності функції менеджменту. Заходи щодо інформаційного забезпечення та консультування і допомога при встановленні контактів, стимулювання участі у виставках і відкриття ринку спрямовуються на створення або поліпшення конкурентної позиції у значенні маркетингу. При застосуванні матеріальних інструментів експортери отримують переважно фінансові стимули для здійснення зарубіжної діяльності. При цьому страхування витрат при формуванні пропозиції, кредитні субвенції, експортне страхування знижують експортні ціни і підвищують конкурентоспроможність.
Із зазначеного вище бачимо, що ідея застосування політики стимулювання експорту для збільшення продажу товарів національного виробника з'явилася у розвинутих країнах під впливом кількох криз надвиробництва. До кінця Другої світової війни ці країни широко застосовували інструменти, які відносяться до першої групи. З використанням таких заходів кожна з держав намагалася продати якомога більше вітчизняних товарів за допомогою штучного поліпшення умов торгівлі, закриваючи при цьому власний ринок для таких самих спроб конкурентів високими тарифними і нетарифними бар'єрами. Після повоєнної «ревізії» зовнішньоекономічного устрою світу більшість країн дійшли висновку, що світовий ринок треба лібералізувати, оскільки протекціонізм, згідно з класичними теоріями торгівлі, не сприяє зростанню добробуту в загальносвітовому масштабі. Тому інструментарій політики просто розширення експорту поступово замінили на дійсно стимулюючий. Його елементи віднесено до другої групи. Таким чином, було майже ліквідовано субвенції будь-якої форми, держава відмежувалася від ринкового механізму ціноутворення, в рамках ВТО заборонено політику дефляції і девальвації, зорієнтовану на вирівнювання платіжного балансу, договори набули форми генеральних домовленостей у рамках ВТО.
Якщо уважно проаналізувати першу і другу групу інструментів та заходів, то можна, відповідно, говорити про політику збільшення експорту завдяки просуванню існуючих товарів (робіт, послуг) вітчизняного виробника і власне стимулюванню експортної діяльності господарюючих суб’єктів на міжнародному конкурентному ринку.
Політика просування експорту передбачає штучне створення умов конкурентоспроможності суб'єктів економіки, мас переважно вибірковий характер, її заходи фінансуються із суспільних джерел. Просування експорту породжує застосування торговельними партнерами тарифних і нетарифних бар'єрів, веде до розвитку протекціонізму. Це негативно впливає на розвиток світової економіки.
Політика власне стимулювання, з свого боку, спрямовується на створення стимулів для експорту, зближення за допомогою організаційних засобів і суспільних коштів умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках; її інструменти розраховано на анонімного користувача і активуються на його вимогу. Крім того, залучення малих і середніх підприємств до експортування за допомогою політики стимулювання експорту посилює міжнародну конкуренцію. За умов глобалізації це дуже важливо, оскільки транснаціональні корпорації призвели до монополізації або олігополізації деяких ринків. Держава, виконуючи щодо вітчизняних суб'єктів економіки фактично функції, подібні до відносин материнської компанії ТНК та її дочірніх компаній, сприяє відновленню міжнародної конкуренції. Вона допомагає подолати, в основному, малим і середнім підприємствам при виході на зарубіжні ринки правові, економічні і культурні бар'єри експортної діяльності.
Політика просування експорту, започаткована під час криз надвиробництва в країнах Західної Європи ще в першій половині XIX ст., активно у тій чи іншій формі, в чистому вигляді або в поєднанні з елементами власне стимулювання експорту була характерною для країн колишньої радянської системи господарювання. Така сама політика проводиться тепер багатьма країнами з трансформаційною економікою і країнами, що розвиваються. Природно, що вона стикається з введенням тарифних і нетарифних бар'єрів, активізацією антидемпінгових процесів з боку торговельних партнерів.
Політика стимулювання експорту сучасного зразка формується, в основному, у високорозвинутих країнах з 1947 р., після підписання ГАТТ. Тут пріоритет надається інструментам другої групи. Однак, поки що залишаються і деякі елементи політики просування, щоправда у пом'якшеній формі як перехідний етап до повної відмови від них. По-перше, країни-члени ОЕСР у 1976 р. домовилися про мінімальні тарифи субвенціювання процентних ставок по експортних кредитах. По-друге, ВТО дозволяє використовувати політику девальвації у кризових економічних ситуаціях, а також допускає виключення інтеграційних об'єднань з принципу найбільшого сприяння. По-третє, держава у деяких випадках бере на себе функції, які паралельно пропонуються і ринком. Це стосується видачі експортних кредитів і деяких видів експортного страхування [4, 6].
При застосуванні всіх інструментів стимулювання експорту держава намагається побудувати цілісну і послідовну систему, щоб, з одного боку, сприяти підприємству на кожному етапі здійснювати експортну діяльність, а з іншого, – досягти найвищої ефективності державних інтервенцій. Наприклад, держава, прагнучи зробити можливим вихід середнього або малого підприємства на ринок країни, що розвивається, бере на себе значну частку організаційних і фінансових витрат для маркетингового дослідження відповідного ринку. Однак така державна інтервенція була б малоефективною, якби не передбачала наступну допомогу при організації і проведенні важливої для потенціальних імпортерів виставки (ярмарку). Зважаючи на високу конкуренцію серед експортерів, середнє або мале підприємство має запропонувати імпортеру поетапну сплату ціни контракту на пільгових процентних умовах. А це є неможливим без державного кредитного субвенціювання і державного страхування політичних і деяких економічних ризиків, що виникають при приведенні експортних операцій.
Сьогодні, в умовах конкуренції на світових ринках збільшується роль організаційного сприяння органів місцевої влади підприємствам різних форм власності в питаннях освоєння нових ринків, експортно-імпортних операцій і в цілому ведення зовнішньоекономічної діяльності. Таке сприяння обумовлює розгляд і реалізацію діючої регіональної політики підтримки вітчизняних експортерів та імпортерів, впровадження комплексу заходів політичного й економічного характеру з метою активізації зовнішньоекономічної діяльності. Важливе значення для підприємницької діяльності має наявність розвинутої інфраструктури, яка б відповідала міжнародним стандартам і забезпечувала необхідною та вчасною інформацією суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності щодо розвитку виробництва нової конкурентоспроможної продукції, підвищення інвестиційного іміджу міста, вивчення ринків, консалтингу, організації реклами, участі у виставках.
Це потребує проведення наступних заходів:
1. Проведення аналізу зовнішньоекономічної діяльності підприємств та розроблення за його результатами заходів щодо підвищення ефективності їх роботи на внутрішньому та зовнішньому ринках.
2. Проведення роботи з реалізації угоди між Головним управлінням економіки та комунального майна міських рад та підприємствами міста про співробітництво в сфері зовнішньоекономічної діяльності, укладання угоди з іншими підприємствами, установами та організаціями.
3. Сприяння створенню спільних підприємств.
4.Проведення всеукраїнських та міжнародних виставок, ярмарок, семінарів, конференцій, організація бізнес-зустрічей з іноземними партнерами, діловими колами тощо у містах України.
5. Координація роботи підприємств, установ, організацій, що працюють в сфері надання туристичних послуг.
Таким чином окрім державного стимулювання експортно-імпортної діяльності в Україні, потрібно сконцентрувати увагу і на регіональному рівні вирішення цього питання.
Висновки
З усього вище викладеного можна зробити висновок, що основними пріоритетами зовнішньоекономічної діяльності повинні стати: * підвищення активності регіональних підприємств і організацій на зовнішньому ринку, послідовна перебудова товарної структури експорту й імпорту, наближення її до структурних співвідношень, властивих країнам із розвинутою ринковою економікою;
* орієнтація підприємств на виробництво високоліквідної продукції та диверсифікованість, що ґрунтується на глибоких маркетингових дослідженнях, замість практики збуту товару будь-якими засобами і за будь-якою ціною;
* зміна структури експортної продукції, скорочення частки сировинних товарів на користь високотехнологічних, підвищення конкурентоспроможності продукції традиційних експортних галузей;
* розширення сфери зовнішньоекономічних зв'язків із нетрадиційними партнерами;
* відновлення традиційних і освоєння нових ринків збуту;
* активне використання заходів економічного характеру, організаційно-правових і спеціальних важелів стимулювання зовнішньої торгівлі.
Захист експортерів від комерційних ризиків потребує виконання наступних умов:
* створення системи страхування експортних кредитів;
* здійснення послідовної роботи з удосконалення організаційних форм, спрямованих на підтримку і зміцнення об'єднань експортерів;
* координації діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов їх виходу на ринок з метою оптимального використання кон'юнктури;
* дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов'язань України.
На рівні регіональної влади України необхідно розглянути такі питання:
а) у сфері економічного стимулювання зовнішньоекономічної діяльності:
1. Упорядкування механізму відшкодування експортерам ПДВ за постачання продукції на експорт протягом одного місяця від дати оформлення вантажної митної декларації;
2. Заснування в областях Фондів експортних кредитів, які забезпечували б фінансування експортної діяльності виробників високотехнологічної продукції кожної області за узгодженою з облдержадміністрацією програмою;
3. Створення за участю банківських установ областей системи кредитування обігових коштів виробництв, здатних випускати конкурентоспроможну продукцію;
4. Участь у розробленні та введенні механізму повернення сум ввізного мита, сплаченого за товари, які завезені на митну територію України для зборки, монтажу, переробки чи обробки з метою їх подальшого вивозу за межі митної території України протягом одного року. Для цього слід провести роботу з уточнення переліку комплектуючих виробів і запасних частин, що використовуються машинобудівними підприємствами області і не виробляються в Україні;
б) у сфері організаційно-правових і спеціальних засобів стимулювання зовнішньоекономічної діяльності:
1. Створення аналітичного центру, основною функцією якого стане реалізація єдиної політики щодо формування привабливого інвестиційного іміджу регіону;
2. Забезпечення умов для становлення великих організаційних структур – міжгалузевих комплексів, здатних зайняти міцні позиції на зовнішніх ринках;
3. Відкриття в областях представництв Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх товарних ринків;
4. Здійснення координації роботи навчальних закладів та інших установ, що організують навчання, створення типових навчальних програм, методичних посібників і матеріалів задля поліпшення підготовки кадрів в галузі зовнішньоекономічної діяльності.
Список використаних джерел
1. Декрет «Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товару».
2. Декрет «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт і послуг)».
3. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
4. Іваніненко-Свинцицька І.С. Шляхи підвищення ефективності державного регулювання іноземним інвестуванням в Україні / Формування ринкових відносин в Україні – 2003 – №9 – с. 12–19.
5. Кредисов А., Бабенко В. Політика стимулювання експорту та її інструменти // Економіка України – 2003 №2 с. 4–13.
6. Мусієнко М.К. Орієнтація на торгівлю з сусідами / Діловий вісник – 2005 – №9 – с. 3.
7. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. – 362 с.
8. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 176 с.