МАКРОЕКОНОМІЧНІ КРИТЕРІЇ ЧЛЕНСТВА В ЄС
План
1. Економічна інтеграція в Європі
2. Копенгагенські критерії
3. Маастрихтські критерії
4. Пакт про стабільність і зростання
5. Етапи валютної інтеграції
Список літератури
1. Економічна інтеграція в Європі
Останні три десятиріччя кінця ХХ початку ХХІ сс. характеризуються значними змінами світогосподарських зв’язків, прискоренням глобалізаційних процесів, інтеграцією практично всіх сфер життя суспільства, прогресуючою науково-технічною революцією у сфері інформаційних технологій та телекомунікацій, ефективністю нових форм економічних відносин. У сучасній міжнародній економіці глобалізація робить усі країни залежними від світових ринків товарів, капіталів і послуг, звідки їхній відтворювальний процес, який дедалі менше залежить від національних умов, отримує як стимули, так і шоки, що змінюють його перебіг. Не дивно, що від успіхів або поразок у розвитку інтеграційних зв’язків залежать нині і темпи, і характер розвитку більшості країн . Загальносвітові тенденції розвитку сучасної економіки полягають у постійному зростанні та інтернаціоналізації.
Процеси глобалізації призвели до часткової втрати суверенітету держав, перенесення функцій, які зачіпають інтереси суб’єктів соціально-економічної діяльності, в наднаціональні органи (Рада безпеки ООН, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі (СОТ) тощо). Такі ж самі процеси відбуваються і в регіональних союзах (Європейський Союз) та об’єднаннях (НАФТА, АСЕАН, ЄЕП). Європейська економіка розвивається як складова частина світової економіки і тому на неї впливають загальноекономічні процеси, які відбуваються у світовій економіці.
Суттєвої своєрідності європейській економіці надало запровадження в 1999 р. безготівкового, а в 2002 р. – готівкового обігу євро. Це створило нові можливості для позичальників. Якщо ще в 1998 р. 70% облігацій, що їх випускали на «нових ринках», були деноміновані в доларах США, то в 2000 р. майже половину облігацій випущено в євро. ЄС не є простим конгломератом економік країн, що входять у цей союз. Це органічно інтегроване об’єднання держав у політичному, економічному, юридичному1, соціальному та інших аспектах.
Критерії повноправної участі країни в фінансово-економічних інститутах ЄС мають дворівневу структуру і умовно розподіляються на першу та другу категорії, які відповідно мають назву Копенгагенських і Маастрихтських критеріїв. Ці категорії відповідають етапам інтеграції країни до ЄС. До першої категорії критеріїв відноситься ряд конкретних і безумовних вимог до кандидатів, які, як правило, не мають ніякого чи майже ніякого вибору щодо їх дотримання. Для того, щоб набути повноправного членства в ЄС необхідно відповідати Копенгагенським критеріям членства в ЄС.
Друга категорія критеріїв включає більш широку сукупність умов, керівних принципів та очікувань, передусім у формі мінімальних вимог; країни-кандидати зберігають певну можливість вибору своєї позиції до (і після) вступу. Основними прикладами критеріїв першої категорії є єдиний зовнішній тариф і пов’язані з ним вимоги, які ставляться до митного союзу і повної відкритості рахунку операцій з капіталом. У кожному випадку, якщо деякі послаблення і можуть припускатися, вони із значною вірогідністю будуть дуже обмеженими і за масштабами, і за тривалістю.
Основна увага при вступі до ЄС приділяється ступеню відповідності країни-кандидата зазначеним критеріям членства в ЄС і з чим буде пов’язаний перехід до повного їх дотримання. Наступним етапом є участь країни-кандидата в механізмі обмінного курсу ERM 22 (період спостереження, який триває не менше двох років) та приведення своїх економічних показників у відповідність з Маастрихтськими критеріями номінальної конвергенції, які оцінюють послідовну спроможність державних курсу.
Після цього відбувається приєднання країни до ЕВС та введення в країні єдиної європейської валюти. Залежно від етапу участі країни в Євросоюзі, вони поділяються на дві групи. Повноправними членами є ті країни, які вже перейшли на застосування у якості грошової одиниці євро. Повноправних членів ЕВС називають системою євро, а територію, де працює єдина грошова одиниця євро – Єврозона. Країни-члени, які ще не перейшли на застосування у якості грошової одиниці євро, у Єврозону не входять. Повноправні члени ЕВС і члени з обмеженими повноваженнями визначаються відповідно до статей 121 і 122 Договору про заснування Європейського Співтовариства (засновницький договір), згідно з якими країна може стати повноправним членом ЕВС лише після того, як виконає всі умови для переходу на євро. Всі нові країни ЄС при виконанні Маастрихтських критеріїв зобов’язані перейти на застосування євро. Участь або неучасть у цьому етапі ЕВС (застосування євро) не входить до компетенції країни-члена ЄС, за винятком Великобританії і Данії. Участь цих країн у цьому етапі ЕВС можлива лише за їх власним клопотанням, оскільки це визначено протоколами 25 і 26 засновницького договору (т.з. opt-outclause).
2. Копенгагенські критерії
У червні 1993 р. Рада Європи в Копенгагені офіційно висловила бажання про вступ асоційованих членів у ЄС як тільки вони будуть спроможні взяти на себе зобов’язання, що передбачені членством, виконавши обов’язкові економічні та політичні умови. Ці зобов’язання та умови отримали назву Копенгагенських критеріїв членства в ЄС [36]. До цих критеріїв належать:
1) політичні – стабільність інституцій, які забезпечують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та повагу національних меншин;
2) економічні – наявність функціонуючої ринкової економіки, готовність бути конкурентоспроможним у рамках ЄС;
3) членські – здатність виконувати зобов’язання, що випливають з повноправного членства в ЄС, зокрема, відповідність до критеріїв політичного, економічного та валютного союзу [10].
У цілому зазначені критерії включають гарантії дотримання демократичних принципів і прав людини, а також наявність повністю функціонуючої ринкової економіки. Основне питання в цьому відношенні пов’язане із спроможністю країни-кандидата створити і, особливо, гарантувати роботу законодавчої системи та механізмів регулювання, які не тільки є складовою частиною необхідних умов членства в ЄС, й в більш загальному розумінні – основою функціонуючої належним чином ринкової економіки. Економічна складова Копенгагенських критеріїв включає:
· макроекономічну стабільність;
· здійснення адміністративної реформи та структурних реформ;
· наявність ринкових інститутів;
· лібералізацію торговельного режиму;
· відповідне правове забезпечення ринкових перетворень;
· поліпшення умов конкуренції;
· створення середовища, сприятливого для підприємницької діяльності;
· створення сприятливого інвестиційного клімату;
· підвищення кваліфікації робочої сили;
· поліпшення структури та диверсифікація експорту;
· здійснення промислової політики, спрямованої на зниження матеріало- та енергоємності виробництва.
3. Маастрихтські критерії
Маастрихтські критерії визначаються Маастрихтським договором, відповідно до якого створюється ЕВС. За цими критеріями оцінюється життєдіяльність фінансової системи держави, вирівнювання рівня цін і стабільність обмінного курсу. Метою критеріїв конвергенції є забезпечення того, щоб розвиток економіки в механізмі обмінного курсу ЕВС був урівноваженим і не створював напругу між державами-членами. Критерії стабільності державних фінансів (дефіциту бюджету і боргу) держава повинна також послідовно виконувати і після вступу в ЕВС.
Маастрихтські критерії об’єднують у дві групи – монетарну та фіскальну. До першої групи відносять критерії щодо рівня інфляції, обмінних курсів і відсоткових ставок, до другої – показники заборгованості країн.
Маастрихтський договір визначає такі критерії валютно-фінансової конвергенції, досягнення чи недосягнення яких визначається за результатами перевірки з боку Європейської Комісії (далі – ЄК) та Європейського центрального банку (далі – ЄЦБ):
1. Цінова стабільність. Рівень інфляції потенційного члена ЕВС за рік, що передував року перевірки, має не більше ніж на 1,5% перевищувати середній показник інфляції, який досягнуто в трьох країнах ЄС із найнижчими показниками інфляції. Нині відповідно до європейських стандартів інфляція повинна бути на рівні 2,6%. Для прикладу, рівень інфляції у Словенії, яка з 2007 р. стане ще однією країною Єврозони, у грудні 2005 року становив 2,4%. У той же час, в Естонії та Литві, строк вступу яких у зону євро перенесено на 2008 р., рівень інфляції становить відповідно 3,3% і понад 2,6%.
2. Фіксація параметрів фіскальної політики спрямована на те, щоб не допустити ситуації, за якої ЄЦБ буде вимушений проводити монетизацію боргу країни-учасниці валютного союзу і, таким чином, створювати передумови для виникнення інфляційного тиску на рівень цін. У додатку 1 міститься план-графік та основні показники скорочення заборгованості країнами-членами ЄС (перші 15 країн-членів).
3. Дотримання діапазону валютних коливань у межах механізму валютних курсів ЕВС. Діапазон складає ±15%. Держава повинна не менше двох років брати участь у механізмі обмінного курсу ERM 2 та зберігати стабільним обмінний курс своєї валюти відносно євро (наприклад, між Німеччиною та Нідерландами до вступу в ЕВС існувала двостороння домовленість підтримувати діапазон ±2,25%)/
4. Уніфікація довгострокових відсоткових ставок. За рік до перевірки рівень номінальних довготермінових відсоткових ставок (наприклад з державних цінних паперів) країни-кандидата повинен не більше ніж на 2,0% перевищувати середній рівень довготермінових відсотків країн-членів, де рівень відсотків є найнижчим.
5. Правовий підхід. Вищезазначені критерії охоплюють і аспект інституційно-правової конвергенції. Йдеться про відповідність національного законодавства вимогам договору, зокрема ст. 107 і 108, якими вимагається визнання політичної незалежності центральних банків країн-членів під час діяльності в рамках ЄСЦБ. Крім того, потенційні країни-члени ЕВС повинні внести до національних законодавств ті зміни, які стосуються основних завдань центрального банку, повноважень ради центрального банку щодо розроблення монетарної політики, відношень між центральним банком та урядом, монопольного права на емісію та інструментів грошово-кредитної політики. Крім цих критеріїв, ЄК і ЄЦБ можуть при оцінці країни, яка бажає приєднатися до Єврозони, врахувати також підсумки інтеграції ринків, стан і розвиток платіжного балансу, а також спеціальні витрати на робочу силу і розвиток інших цінових індексів.
У проекті Конституції ЄС визначено процедуру приєднання країн-членів з обмеженими правами до зони євро за умови виконання ними низки вимог. ЄС і ЄЦБ відповідно до встановленої регламентом періодичності один раз на два роки або за проханням країни-члена з обмеженими правами зобов’язані надавати Раді міністрів ЄС звіт про досягнутий країною прогрес у виконанні своїх зобов’язань по формуванню ЕВС.
4. Пакт про стабільність і зростання
У ЕВС діє нецентралізована фіскальна політика. Водночас разом із єдиними відсотковими ставками безвідповідальна фіскальна політика може створити нестабільність і напругу. Щоб уникнути негативного впливу безвідповідальної фіскальної політики на єдині гроші і стабільність цін у 1997 р ЄС прийняв Пакт про стабільність і зростання (Stability and Growth Pact, (SGP)) (далі Пакт),
Досягнення фіскальної дисципліни. Згідно з Пактом, країни-члени повинні поставити за мету в середньостроковий період досягти близьку до рівноваги або надмірну бюджетну позицію урядового сектору (close to balance or in surplus). Близька до рівноваги бюджетна позиція, у свою чергу, допоможе країнам- членам реагувати на циклічні зміни економіки, утримуючи в той же час річний бюджетний дефіцит нижче 3% від ВВП. Це зобов’язання держави взяли на себе за Маастрихтською угодою. Якщо країна-член не виконає критерій бюджетного дефіциту і/або боргу, відносно нього порушується процедура ліквідації надмірного дефіциту (excessive deficit procedure, (EDP)), і Рада міністрів фінансів і економіки (Ecofin) дає цій країні рекомендацію ліквідовувати ситуацію надмірного дефіциту. Звичайно країні-члену надається час з виправлення надмірного дефіциту до кінця наступного року. Пакт також надає Раді можливість покарання тих країн-членів ЕВС, в яких є надмірний бюджетний дефіцит і які не вживають заходів до його ліквідації.
Спочатку покарання може бути встановлено у формі сплачуваного ЄС безвідсоткового депозиту (максимально 0,5% від ВВП країни-члена), проте якщо надмірний дефіцит не усунений протягом двох років, покарання може бути змінено на штраф. Підставою для процедури ліквідації надмірного бюджетного дефіциту є звіти про державний борг і бюджетну позицію (notification debt and deficit levels), які надаються країною-членом двічі на рік (до 1 березня і до 1 вересня – терміни продовжуються ближчим часом на один місяць, тобто до 1 квітня і до 1 жовтня). Надані показники повинен затвердити також Євростат.
Координування економічної політики. Країни, які беруть участь у ЕВС, повинні надавати щорічно програму стабільності (Stability Programme), а країни-члени ЄС, які прагнуть до членства в ЕВС, – програму конвергенції (Convergence Programme), в яких наводиться огляд планованої державою бюджетної і економічної політики. Метою зазначеної в програмі конвергенції економічної політики є виконання номінальних Маастрихтських критеріїв конвергенції щодо введення євро і, у випадку програми стабільності, продовження розумної бюджетної політики, а також досягнення і збереження близької до врівноваженості бюджетної ситуації. Програми надаються в ЄК і Раду для оцінки один раз на рік з 10 жовтня по 15 листопада, тобто після надання проекту бюджету парламенту (щоб були відомі плани наступного року і планована рівновага бюджету урядового сектору).
5. Етапи валютної інтеграції
Валютна інтеграція, обумовлена об’єктивною тенденцією до інтернаціоналізації всіх сфер господарського життя, може розвиватися як життєздатний процес з успішним результатом, якщо дотримується головна закономірність – поетапне та послідовне просування інтеграційних процесів від нижчих стадій до більш високих. При цьому необхідно дотримуватися балансу на кожному з етапів між об’єктивною ринковою основою інтеграційних процесів і суб’єктивним регулюючим началом [53]. Світовий досвід свідчить, що форсований перехід до більш зрілих стадій інтеграційного процесу без завершення попередніх етапів і порушення балансу ринкового і регулюючого джерел може призвести до ризику провалу валютної інтеграції. На початкових етапах становлення європейського інтеграційного об’єднання держави-учасники ставили перед собою завдання створити єдиний ринковий простір з різними конкурентними можливостями, яке було досягнуто в 1992 році. Ретроспективний аналіз, який проводився російським дослідником В.Пищиком, свідчить про те, що валютна інтеграція 1957 – 1992 рр. проходила з порушенням зазначених закономірностей, які призвели до невдалих спроб створити у цей період (у 1971 та 1979 рр.) валютний союз [5].
Незважаючи на певні проблеми інтеграційного процесу, валютна інтеграція відбувалася в Європі разом з іншими інтеграційними процесами, які в результаті призвели до появи першого в світі системного інтеграційного союзу – ЄС. ЕВС європейських країн є складовою частиною інституційної системи ЄС і об’єднує 13 держав Європи: Австрію, Бельгію, Німеччину, Грецію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Фінляндію, Францію та Словенію (з 1.01.2007), які живуть за новими правилами: вони не проводять самостійної грошово-кредитної політики (зараз вона знаходиться у компетенції єдиного ЄЦБ), але національні уряди зберегли автономію у проведенні фіскальної політики. Процес утворення ЕВС почався в повоєнні роки і продовжується по даний час.
Інтеграційні процеси в Європі були закріплені Маастрихтською угодою (1992), у якому були визначені умови переходу до ЕВС. Економічна частина Маастрихтської угоди присвячена головним чином переходу до єдиної європейської валюти. Зазначена Угода передбачала 3 етапи переходу до єдиної валюти.
На першому етапі (1992 рік) країни ратифікували угоду. У 1993 році в ЄС завершилося формування єдиного внутрішнього ринку, якому притаманна повна свобода пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили.
Другий етап (початок 1994 рік) – національним банкам країн- учасниць надавалася формальна незалежність на законодавчому рівні, за якою вони повинні були припинити напряму кредитувати національні казначейства. Відтоді центральним банкам заборонялося фінансувати дефіцит державного бюджету своїх урядів. На цій стадії був створений Європейський валютний інститут, покликаний виконувати дві функції: підготовку створення ЄЦБ і моніторинг країн на відповідність їх «критеріям конвергенції". Дані критерії були введені для визначення готовності країни до запровадження єдиної валюти. Проте, на момент підписання Угоди лише Люксембург, який не мав власної валюти, виконував всі Маастрихтські критерії [8].
З початком третього етапу (1 січня 1999 р.) створюється ЕВС. Валютні курси членів ЕВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську. Для емісії єдиних грошей і втілення в життя єдиної грошової політики був створений ЄЦБ, який спільно з національними центральними банками складає ЄСЦБ. З 1 січня 1999 р. ЄЦБ спільно з ЄСЦБ почав втілення у життя єдиної грошової політики. З цього ж дня курси національних валют були остаточно пов’язані один з одним і до обороту увійшла єдина грошова одиниця – євро. Монетарна політика переходить до сфери компетенції ЄСЦБ, яка складається з ЄЦБ та національних банків країн ЕВС [120], зокрема, компетенція з розробки і контролю монетарної політики перейшла до ЄСЦБ, а головні повноваження отримав ЄЦБ.
Виконання умов конвергенції є одним з протиріч, які існують в ЄС. Проте ЄС намагається вирішувати ці проблеми шляхом використання різного роду інструментів для рівноваги цього процесу. Зокрема, йдеться про дотації, субсидії та фінансування різного роду програм у якості економічних переваг, які є__привабливими для нових членів, а також інші переваги, які надає членство в цій організації, наприклад, політичні, військові тощо.
У 2000 році показники зовнішньої торгівлі свідчили про значне зростання взаємозалежності країн ЄС, зокрема, експорт країн-членів ЄС у межах союзу становив у 2000 році 61,9%, в інші країни за межі ЄС експортувалося 38,1%, дві третини прямих іноземних інвестицій також йшло в економіку ЄС [6].
У час після створення ЕВС істотно посилилася роль державного регулювання у сфері інтеграції країн-членів ЄС (особливо після збільшення з 1 травня 2004 року числа членів до 25 держав). Дана тенденція обумовлена необхідністю дотримуватися оптимального співвідношення форм і методів регулювання інтеграційних процесів на національному, міждержавному та наднаціональному рівнях [5].
Окремо необхідно відмітити значну роль, яку має конституційний процес у ЄС. Незважаючи на те, що проект Європейської Конституції на даний час ще не ратифікований всіма країнами ЄС, він є відповідним програмним документом, за яким і на підставі якого будуть розвиватися інтеграційні процеси (у тому числі й у валютно-економічній сфері). Так, у проекті Європейської Конституції, з питань які відносяться до компетенції ЕВС, інститути ЄС наділені виключною компетенцією встановлювати правила конкуренції, які необхідні для функціонування внутрішнього ринку, і, крім того, приймати на наднаціональному рівні обов’язкові для всіх країн-членів рішення у сферах єдиної грошово-кредитної івалютної політики для країн зони євро, спільної зовнішньоторгової політики, функціонування митного союзу [5].
У проекті Конституції, для ефективної реалізації компетенції ЄС щодо регулювання питань функціонування ЕВС, окремо виділені положення, які стосуються повноважень спеціальних інститутів ЄС – ЄЦБ та Єврогрупи (включає міністрів-членів Європейської Ради країн, які входять у зону євро), особливостей механізму прийняття рішень, а також відповідальності країн, які входять у зону євро, по виконанню прийнятих на себе зобов’язань.
За зазначеним проектом держави-члени ЕВС зобов’язані зміцнювати, координувати і контролювати бюджетну дисципліну; визначати основні напрямки і контролювати економічну політику у своїх країнах, забезпечувати її сумісність з політикою ЄС [12]. Новизна проекту Конституції ЄС обумовлена також тим, що в ньому чітко систематизовані завдання, функції, напрямки діяльності і процедури прийняття рішень, які відносяться до компетенції органів ЄС і країн, що беруть участь у формуванні ЕВС, але не розповсюджуються на країни ЄС, які за різних причин та обставин не виконали умов, необхідних для вступу в зону євро.
Друга група країн виділена в категорію країн - членів з обмеженими правами. Ці країни не беруть участь у таких заходах, як визначення цілей і завдань ЄСЦБ, а також призначення членів виконавчого комітету ЄЦБ; емісія і керування єдиною валютою євро; підготовка угод та інших заходів по визначенню політики валютного курсу; дій по усуненню надмірного бюджетного дефіциту (більше 3% ВВП). Відповідно країни, які не входять у зону євро, позбавлені права голосу при вирішенні цих питань у Раді міністрів ЄС [9].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Андерсен К. Управление валютой «неприсоединившейся» страны // Финансы & развитие. – 2006. – Т. 42. – № 1. – Стр. 4–7.
2. Богомолов О.Т. Анатомия глобальной экономики: учебное пособие / О.Т. Богомолов. – М.: ИКЦ «Академкнига», 2003. – 216 с.
3. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. – 2-е вид., переробл. І доп. – К.: Знання, 2006. – 494 с. – (Вища освіта XXI століття).
4. Бутенко О. Іноземні банки на фінансових ринках країн центрально-східної Європи // Банківська справа. – 2005. – № 3. – С. 62 – 69.
5. Бутук О.І. Валютно-фінансові відносини: Навч. посібн. – К.: Знання, 2006. – 349 с. – (Вища освіта XXI століття).
6. Вступ України до Світової організації торгівлі та розширення Європейського співтовариства – наслідки для банківської системи. – К.: Центр наукових досліджень НБУ, 2003. – 61 с.
7. Гайдуцький П.І. Інвестиційний клімат в Україні. / Кер. авт. кол. П.І.Гайдуцький. – К.: Нора-друк, 2002. – 246 с.
8. Голуб Н.В., Клімкін П.А. Україна та міжнародні організації: Інформаційно-довідкове видання. – К.: Кондор, 2003. – 212 с.
9. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посібник. – К.: КІС, 2004. – 260 с.
10. Губський Б.В. Євроатлантична інтеграція України. – К.: Логос, 2003. – 328 с.