Курсова робота
Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
Зміст
Вступ
Розділ I. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980 – 1991 рр.)
Розділ II. Громадянська війна (1991 – 1995 рр.)
Розділ III. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту
Висновки
Список джерел та літератури
Додатки
Вступ
Балканський півострів, через особливості свого геополітичного положення, був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різноманітних держав заходу і Сходу. Вся історія Балкан - це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників.
Варто підкреслити , що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Однак, в силу саме цієї обставини, на Балканах склався культурний, економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії і культури.
Політична карта Балкан знаходилася в стані перманентної зміни інтересів великих держав, які вони виявляли до цього перехрестя європейських і азіатських доріг, супроводжуючи свої інтереси діями, що найчастіше не враховували інтереси малих держав. Більше того, ці малі держави. по суті, ставали заручниками політики великих держав, їх "розмінною монетою".
Якщо в Європі знов спалахне війна, то це трапиться із-зі якоїсь дурниці на Балканах. (Отто Бісмарк, 1882 р.)
Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики - забезпечення національної безпеки - набула дещо нового змісту. Сьогодні для будь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональному та на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпеки національної .
Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторів національної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби держав міжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональних інститутів (ООН, НБСЄ, НАТО, СНД та ін.), в рамках діючого міжнародного права врегульовувати ті складні конфлікти ситуації, з якими вони зіткнулись наприкінці XX ст. в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикістан, Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван та інших. Одним з прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільш вибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були і залишаються Балкани, особливо з огляду на події, які відбувалися не так давно у Косово на теренах колишньої Югославії, що становлять актуальність написання нашої роботи.
Метою нашої курсової роботи є вивчення ролі світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії. Для цього слід вирішити наступні завдання:
1) з'ясувати, що сприяло розгортанню міжнаціонального конфлікту;
2) прослідкувати формування нових державних об'єднань в СФРЮ;
3) проаналізувати значення та вплив проголошення республік на розпал громадянської війни в Югославії;
4) порівняти політику міжнародних структур по відношенню до сторін у конфлікті;
5) вивчити основні принципи створення настановчих конференцій з обговорення дій щодо припинення війни в Югославії;
6) вияснити наслідки участі світового співтовариства у врегулюванні міжетнічного конфлікту на Балканах;
7) висвітлити основні події в СФРЮ з 1991 по 1995 роки, які змусили міжнародні та регіональні інститути застосувати необхідні заходи.
Об'єктом дослідження виступають політичні і соціальні перетворення в Югославії на початку 90-их років XX ст.. Предметом курсової роботи є участь світового співтовариства у врегулюванні наслідків перетворень, які призвели до розгортання міжетнічного конфлікту, а згодом і до громадянської війни .
Нами були використані принципи об'єктивності, хронологічної послідовності, історизму.
Можливості вивчення періоду міжетнічної війни в Югославії презентують нам ряд документів, угод, договорів, прийнятих планів, підписаних протоколів, скликаних конференцій, спогадів очевидців, записок і щоденників миротворців, що значно розширює джерельну базу. І завдання нашої роботи полягає у систематизуванні інформації, аналітичному поясненні подій і фактів з даної теми, а також у порівняні різних думок і поглядів щодо даної проблеми.
Так, в записках миротворця В. Пейков розповідає про те, яким чином війна наклала свій відбиток на життя мирного населення і що до цього привело: „Это наша земля - убирайтесь, куда хотите!”, ”Нас больше и мы должны быть здесь хозяевами!” Ось до чого зводяться всі аргументи обох сторін. Конфлікт зайшов так далеко, що обопільна гордість навіть при усвідомленні протистояння не дозволить зробити крок назад. ” Спроби примирення ще довгий час будуть безуспішними. І ось тут потрібна третя сила, яка гарантує безпеку, не дає один одному ”перерізати горлянку” ”[18,3].
Нами були використані плани щодо мирного врегулювання конфлікту в Югославії, а саме: План С. Венса, прийнятий в листопаді-грудні 1991 р., регулював відносини між Югославією та Хорватією, передбачав створення в Хорватії трьох зон UNPA (United Nations Protected Areas) — у Східній Славонії, Західній Славонії, Краіні, містив положення про місцеву поліцію в зонах (вона має бути озброєна лише легким стрілецьким озброєнням); вимогу про повернення біженців до місць постійного проживання; питання перебування військ ООН.
План Т. Столтенберга почав розроблятися від 31 березня 1995 р., охоплював питання стосунків уряду Республіки Хорватія з хорватськими сербами; збільшення чисельності поліцейських наглядачів (CIVPOL); спрямування головної мети підрозділів UNCRO на контролювання угод про припинення вогню та на вилучення важкого озброєння; створення змішаних хорватсько-сербських комісій на всіх рівнях; реалізація планів економічної відбудови.
План Каррінгтона-Кутілейро підготовлений у травні 1992 р. передбачав створення на території Боснії та Герцеговини системи з 10 автономних кантонів-держав.
План Венса-Оуена підписаний в Женеві 30 січня 1993 р. І. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, передбачав створення кантональної державної системи, надання переважних прав управління місцевим кантональним адміністраціям, а деяких спільних — єдиній владі в Сараєво.
План Столтенберга—Оуена (Invincible Package) був підписаний на борту британського крейсера «Invincible» 30 липня 1993 р. І. Ізетбеговичем. Р. Караджичем, М. Бобаном. М. Булатовичем, С. Мілошевичем та Ф. Туджманом за присутності Т. Столтенберга та Д. Оуена, передбачав створення «Союзу республік Боснії та Герцеговини» - трьох етнічних міні-держав, містив проект кордонів та розподілу територій; конституційні засади Союзу; угоду з військових питань.
План дій Європейського Союзу прийнятий головами держав - членів ЄС 10—23 грудня 1993 р. в Брюсселі мав за основу виконання ворогуючими сторонами плану Столтенберга — Оуена, містив ряд вимог щодо колишньої Югославії та етнічного населення, яке ппроживало на її території. Усі вимоги були підписані 20 грудня 1993 р.
План Контактної групи був підписаний у Женеві 13 травня 1994 р., базувався на факті утворення 18 березня 1994 р. мусульмансько-хорватської федерації і передбачав поділ Боснії та Герцеговини на дві частини, містив карти поділу країни і вводив відповідальність сторін за неприйняття даних пропозицій.
В науковій роботі А.Є. Лапшина ”Політичні підсумки конфлікту в колишній Югославії (1991 – 1995 )” на основі численного документального матеріалу розглядаються основні події того переломного для югославської громадянської війни періоду, внутрішні і міжнародні аспекти конфлікту проаналізовано завершальний етап активної фази балканської кризи, яка припадає на 1995 рік. Професор Йєльського університету США Іво Банак у своїй статті ”Логіка війни: причини і наслідки розпаду Югославії” проливає певне світло на витоки міжнаціональної війни в Югославії й вміщає немало фактичних даних, маловідомих вітчизняному читачеві. На його думку, війна в Югославії є не стільки однією із завершальних битв другої світової війни, скільки породженням більш ранніх і провісником майбутніх європейських і глобальних конфліктів. У цій війні місцеві, приватні проблеми розширились до таких масштабів що викликали крах цілих міжнародних систем.
Радянський, а згодом і російський періодичний друк та й зарубіжні засоби масової інформації досить стримано і скупо освітлювали передумови політичної кризи, яка припинила існування СФРЮ, призвела до війни між республіками, які входили до її складу. Причин цьому не багато. Ймовірно, тут і небажання підлити олію в вогонь конфлікту, і політичні мотиви, і опасання, що відкрите обговорення делікатної проблеми, як міжнаціональні відносини слов’янських народів, стане детонатором ще більш небезпечних конфліктів. Необхідність дослідження трагічних подій в Югославії не викликає сумнівів ні в політичних, ні в наукових колах. Репутація Балкан як порохового льоху Європи не може не породжувати тривоги й запитання про причини того, що відбувається. Так, на думку Д. Юрошевича і В. Казакова, аналіз цього питання можливий на ґрунті теоретичних тез двох галузей соціологічного знання – конфліктології та соціології революції.
Дослідження цієї проблеми може допомогти в окресленні відповіді на фундаментальне для низки соціологічних компетенцій питання: про роль і значення конфліктів у суспільстві. Чи є вони, з точки зору функціонального підходу, руйнівною для суспільства патологією, яка порушує існуючу в ньому рівновагу, чи ж вони сприяють адаптації системи до мінливих умов існування, поновлюють порушену інтегрованість, є одним із засобів саморегуляції цієї системи ?
Неабиякий інтерес становить розгляд розпаду Югославії з позицій сформульованої 1993 року професором Гарвардського університету, директором Інституту Стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна при Гарвардському університеті С. Хантінгтон нової парадигми, яка є чи не найвизначнішою з розроблених за останнє десятиріччя наукових концепцій, що відображає новаторські геополітичні ідеї, в яких наведена загальна картина світу.
Однією з головних тез конфлікту є твердження, що він завжди присутній у суспільстві, є нормою, породжений багатьма причинами, які залежать від конкретно-історичних умов: матеріальні (економічні), політичні, національні, цивілізаційні та інші протиріччя. Водночас ”чистих” конфліктів не буває, а поняття ”національний конфлікт ”, ”етнічний конфлікт” є вельми умовними, їх використовують для позначення ситуації, за якої національні протиріччя, національні інтереси стають головними й їх застосовують як найбільш ефективний засіб мобілізації й консолідації соціальних груп населення. Як правило, це відбувається у період становлення національних держав. Національні конфлікти на Балканах н просто постійні, а по суті перманентні: „етнічне черезсмужжя на півострові таке велике, а історія його настільки складна і трагічна, що й мудрості царя Соломона не вистачило б для залагодження всіх розбіжностей” [21,98-99].
Наукова розробка „Конфлікт в колишній Югославії (1991 – 1995 ) в системі міжнародних відносин” А.Є. Лапшина присвячена аналізу ключових геополітичних проблем балканської кризи в її внутрішніх і міжнародних аспектах. Автор пропонує оригінальну концепцію розгляду регіональних конфліктів у рамках сучасної системи міжнародних відносин, що виступає єдиним взаємозалежним організмом. У роботі Лапшин А.Є. надає характеристику результатів балканської політики США, Росії, Німеччини та інших держав, які брали дипломатичну і військову участь у конфлікті.
На думку Ж.-Б. Дюрозеля, югославська війна перекреслила сподівання на мир європейських та світових сил, незважаючи на те, що декілька тисяч „голубих касок ” (включаючи росіян та японців) час від часу прокладали нетривку доріжку життя для Сараєва.
А ось Л.В. Тягуненко говорить про те, що в розпаді Югославії були зацікавлені ті країни, які бажали приєднати до себе відокремлені від неї території. Вони бачили в Югославії тобто в її націоналістичних кругах, „п’яту колону ”. Сьогодні це констатують і багато авторів-політологів [20,29].
Матеріали курсової роботи можуть бути використаними студентами для підготовки до семінарського заняття написання повідомлень і рефератів .а також зможуть стати додатковою інформацією для збагачення розумових здібностей та інтелектуальних досягнень.
Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів висновків списку джерел та літератури, додатків – матеріалів які фактично і аргументовано допомогли розкрити тему курсової роботи - Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини).
Розділ I. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980 – 1991 рр.)
Посилення політичних та економічних кризових явищ і особливо поглиблення міжнаціональних суперечностей у багатонаціональній Югославії 80-х років певною мірою були пов’язані з утратою загальновизнаного політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави. Смерть президента Йосифа Броз Тіто в травні 1980 р. стала моментом відліку нового етапу в історії СФРЮ.
За часів Й. Тіто керівництво СФРЮ щоразу при загостренні кризових явищ як у сфері міжетнічних відносин, так і в царині владних структур знаходило необхідні ресурси для стабілізації системи “самоврядного соціалізму”. Звичайно, це були паліативні заходи, і югославський політичний режим поступово втрачав рівновагу і можливості саморегулювання.
Криза югославської федерації назрівала вже давно. Згідно з конституцією 1974 р. СФРЮ була союзною державою, суб’єкти федерації якої також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні й політичні функції федеральної держави. До федеральної компетенції входили тільки функції забезпечення незалежності й територіальної цілісності країни, регулювання трудового права та відносин на внутрішньому югославському ринку, планування, функціонування валютної системи, органів державної безпеки, ведення зовнішньої політики та економічні відносини з іншими країнами. По суті , конституція закріплювала новий тип федералізму. В умовах поліцентричного етатизму, чи націонал-етатизму, цей тип визначався як “класичний традиційно-політичний федералізм із самостійними центрами влади”. Мова йшла про елементи конфедерації в класичному варіанті федерального державного устрою.
В середині 80-х років виявилися серйозні труднощі у функціонуванні югославського суспільства на основах децентралізованого федералізму. Рішення приймалися вкрай повільно, супроводжувалися складною процедурою погодження усіх точок зору, виконавча влада неефективно здійснювала свої обов’язки. Функції федерації звелися до інституту узгодження інтересів, центр потрапив у цілковиту залежність від республік та країв. Тому на порядок денний висунулося завдання зміцнення єдності федерації в суспільно-економічному, юридичному й територіальному відношеннях шляхом перегляду основних положень конституції.
Почали активно обговорюватися різноманітні проекти “нової Югославії”, які віддзеркалювали позиції республіканського керівництва. Хорватія і Словенія виступали за конфедеративний устрій країни. Лідери Словенії розгорнули кампанію критики сербського керівництва на підтримку всіх без винятку сил, які займали антисербську позицію. Все це надавало відносинам у середині федерації конфронтаційного характеру.
Опозиційні кола словенської інтелігенції в 1987р. підготували й обнародували “Національну програму”, яка підводила до ідеї утворення незалежної держави. В засобах масової інформації розпочалася боротьба проти “будь-яких проявів сербського шовінізму”, розвивалися сюжети про “окупацію” Словенії, ЮНА називали “окупаційною”. Між Сербією і Словенією розпочалася справжня „інформаційна війна”[22,390].
Доволі гостра національна криза між сербами і хорватами на початку 1981 року передала пальму першості конфлікту між югославською федерацією та албанським ірредентським рухом. Албанське населення автономного краю Косово в Сербії (90%) було невдоволене своїм нерівноправним становищем у федерації. В 1981 р. албанці, спираючись на відповідні положення чинної конституції, почали домагатися реалізації свого права на самовизначення й виступили за надання краю Косово статусу республіки.
Основним політичним гаслом під час демонстрації, скликаної албанським рухом у 1981 р. в столиці Соціалістичного автономного краю Косово м. Приштіне було: „Косово - республіка”. Як і на початку подій у Косово, так і пізніше албанська опозиція намагалась створити „етнічно чистий край, щоб мати серйозні наміри для проголошення республіки у складі югославської федерації” [9,42]. У перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення навіть до виходу ( закріпленого у конституції СФРЮ ), республіка могла вийти зі складу Югославії та приєднатися до Албанії.
Але ситуація в краї продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів і чорногорців змушені були залишати Косово. Періоди введення воєнного стану змінювалися періодами розробки нових програм вирішення “косовської проблеми”. Однак усі заходи щодо стабілізації становища в Косово виявилися не ефективними.
Після жорстокого придушення відкритих виступів опозиція в Косово починає проводити політику витіснення представників інших національностей, які там проживали. Внаслідок тиску на неалбанське населення, з кінця 1981 р. до лютого 1987 р. із Косово виїхало 22 тис. 307 сербів і чорногорців [9,43]. Масова міграція працездатного населення із Косово змусила Союзне Виконавче Віче ( уряд ) СФРЮ у грудні 1987 року погодити спеціальну федеральну програму, яка була спрямована на припинення виїзду сербів і чорногорців із Косово.
Напружена ситуація в Косово та зміни у внутрішньополітичному житті країни у першій половині 80-их років підштовхували керівництво Сербії до формулювання питання про конституцію республіки як конституцію окремої держави. У даному випадку специфіка Сербії полягала у тому, що вона , єдина зі всіх республік СФРЮ, мала у своєму складі два автономних краї – Косово і Воєводину.
За конституцією СФРЮ як Сербія, так і автономні краї були суб’єктами федерації, що робило крайове керівництво досить незалежним. Такий стан ніколи не викликав ентузіазму в сербського керівництва. Краї в свою чергу постійно намагалися звільнитися з-під “опіки” республіки. Недовіра та напруга у відносинах керівників республіки з керівниками країв стали переростати у політичну боротьбу незалежних політичних об’єднань.
Югославію того часу порівнювали з ідеальним середовищем для існування одноклітинних організмів, об’єднаних клеєм страху.
Головною причиною міжнаціональної напруженості був історично складений розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв, особливо ставало політичним в умовах різкого погіршення економічної ситуації наприкінці 80-их років. Страйки і демонстрації в Косово на початку 1989 року, підтримані в Хорватії та Словенії, визначили первісні контури найбільшого югославського конфлікту[9,43]. Став очікуваним розкол СФРЮ спершу по відношенню до вирішення косовських проблем, а потім до проблем федерації взагалі. На підтримку позиції Сербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово і Воєводини , стали Македонія і Чорногорія. Хорватія і Словенія засудили політику сербського керівництва. Боснія та Герцеговина зайняли очікувальну позицію.
Різке загострення міжетнічних та економічних проблем привело до колективної відставки всього союзного уряду на чолі з В. Мікуличем. У березні 1989 року на чолі нового кабінету став хорват А. Маркович. Урядова програма довго обговорювалася і була ухвалена скупщиною СФРЮ лише в грудні 1989р.[22,392]. За порівняно короткий строк у СФРЮ були підготовлені необхідні нормативно-правові умови для поступового переходу суспільства на засади політичного плюралізму. Однак, виступаючи в червні 1990 р. в скупщині, голова уряду А. Маркович заявив, що здійснення реформ залежить не стільки від якості самої програми, скільки від взаємопорозуміння та злагоди між народами федеративної держави. Але саме цього в Югославії вже не було.
Процес переходу народів федеративної Югославії від однопартійного суспільства “самоврядного соціалізму” до плюралістичної демократії відбувався на фоні бурхливих подій 1989 р. в країнах Східної Європи. Однак у Югославії вони виявилися нерозривно пов’язаними з міжнаціональними суперечностями, що й надавало подіям надзвичайно специфічного характеру. У СФРЮ досить часто підкреслювали, що вона є країною шести республік, п’яти народів, чотирьох мов, трьох релігій, двох алфавітів та однієї партії.
Щоб утримати в єдиній державі економічно й культурно різноманітні елементи, які мали досить обмежений часом досвід співіснування, потрібна була об’єднуюча наднаціональна сила. З 40-их років таку силу являв собою Союз комуністів Югославії, на чолі з Йосипом Броз Тіто. Політика СКЮ в національному питанні вирізнялася волюнтаризмом: міжреспубліканські кордони були встановлені без урахування етнічного складу населення, значна кількість людей опинилася за межами “своїх” республік. Щоб зменшити вплив Сербії, там було утворено два автономні краї. В ранг національності була зведена релігійна належність.
Керівництво СКЮ в гострій політичній та ідеологічній боротьбі обстоювало необхідність збереження однопартійної системи та самоврядування, за яких, мовляв, можливий і політичний плюралізм. Лідери СК Хорватії та Словенії прагнули здоьути можливість самостійних дій у межах СКЮ. Йшла мова про реорганізацію партії на принципах федералізму, обмеження контрольних функцій центрального керівництва щодо процесів виробництва та розподілу в країні.
На XIV з’їзді СКЮ в травні та вересні 1990 р. делегації Хорватії та Словенії заявили про свою повну самостійність, а розпад СКЮ став провісником дезінтеграції СФРЮ[22,393].
У країні розпочався стрімкий процес відновлення “старих” і виникнення нових партій, організацій та рухів.
В липні 1990 р. Союз комуністів Сербії проголосив про свій саморозпуск, на його базі разом із Соціалістичним союзом трудового народу була створена Соціалістична партія[22,394].
В лютому 1991 р. на політичній арені з’явилась Соціалістична демократична партія Боснії й Герцеговини; у квітні – Соціал-демократичний союз Македонії; в червні - Демократична партія соціалістів Чорногорії та Партія демократичних реформ Словенії, в листопаді - Соціал-демократична партія Хорватії.
Нові ліві партії утворювалися в національних межах на платформі концепції „демократичного соціалізму”, парламентаризму багатопартійної системи та соціальної захищеності. Націоналістичні ідеї стали гаслом більшості лівих партій різної орієнтації склався новий потужний фактор політичного життя.
В 1990-1991 рр. у шести республіках СФРЮ відбулися парламентські вибори та розпочалася перебудова політичної системи. Вибори на багатопартійній основі в усіх республіках супроводжувалися прийняттям нових республіканських конституцій, а в разі випадків і декларацій про незалежність, у яких проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними.
Зміна суспільно-політичних пріоритетів, яка відбулася під час виборів до республіканських парламентів, сприяла поширенню відвертого антикомунізму та войовничого націоналізму. В цих умовах будь-які національно-культурні або економічні суперечності обтяжувалися політичними. У свою чергу, ворогуючі між собою неокомуністичні й антикомуністичні політичні угрупування найактивнішим чином експлуатували націоналістичні гасла, що об’єктивно вело до подабшого загострення міжетнічних відносин у країні.
На початок 1991 р. тільки Сербія та Чорногорія виступали за збереження СФРЮ як союзної держави, а Словенія, Хорватія, Македонія та Боснія і Герцеговина – за перетворення федерації на конфедерацію. Спільна хорватсько-словенська “Модель конфедеративного устрою Югославії” від 4 жовтня 1990 р. визначала, що “майбутня конфедерація має являти собою союз суверенних держав для досягнення спільних цілей.(…) Для збереження єдності в Конфедерації та ії стабільності центральне місце в системі органів має займати Конфедеральний суд на зразок Суду Європейського Співтовариства в Люксембурзі”[15,301-302]. 10 жовтня 1990 р. Словенія та Хорватія підготували повномасштабний проект “Угоди про Югославську конфедерацію – Союз югославських республік”. Однак зустрічна концепція Президії СФРЮ “Про конституційний устрій Югославії на федеральній основі”, вироблена16 жовтня 1990 р., вже своєю назвою заперечувала ідею переходу держави від федеративних до конфедеративних принципів[15,302].
На зустрічі керівників югославських республік 29 квітня 1991 р. вдалося домовитися про об’єднання зусиль із забезпечення стабільності в країні. Проте Словенія разом із Хорватією почала односторонню підготовку до повного виходу з федерації. Рішення було прийняте 24 червня, а 26 червня воно вже було засуджене керівництвом СФРЮ. Армія югославської федерації, розташована у Словенії, отримала наказ Белграда взяти під контроль зовнішні кордони Словенії, на яких влада республіки почала встановлювати символи нової держави. Таким чином, 27 червня 1991 р. почалися зіткнення підрозділів Югославської народної армії (ЮНА) ( до 22 тис. чол. ) з підрозділами словенської територіальної оборони ( 50 тис. бійців ) [22,401]. Того з дня Президент Словенії Мілан Кучан заявив про агресію проти країни з боку федерації. Бої між територіальною обороною Словенії та частинами ЮНА спалахували майже по всій республіці та по кордонах з сусідніми державами, особливої ж гостроти вони набули в районі м. Любляна. 28 червня танки ЮНА почали наступ, а літаки завдали ракетно-бомбові удари по цивільному аеропорту Любляни і по місцях зосередження словенської поліції. Війська Словенії блокували більшість гарнізонів 5-го військового округу, до якого входила територія республіки за часів СФРЮ, а Президент Словенії вимагає припинити вогонь з боку ЮНА та вивести її підрозділи з республіки. Югославська армія змушена була почати вихід із Словенії до Хорватії та Боснії і Герцеговини. Бойові дії завершилися на початку липня повною поразкою федеральних сил. Це зумовлювалося тим, що в ЮНА спостерігався занепад морального стану, про що свідчило масове дезертирство ,вихід з рядів федеративної армії словенців і хорватів, а близько 2,5 тис. військовослужбовців опинилися в полоні. Міське населення також не підтримало федеративної армії. Під час збройних сутичок на території республіки загинуло понад 60 чоловік. “За весь період боїв у Словенії ,за даними італійського Червоного Хреста, загинуло 64 чоловіки, з них 37 солдатів ЮНА,7 бійців територіальних військ Словенії, 4 поліцейських, 6 цивільних осіб, 10 іноземців;у полон було взято близько 3 тисяч військовослужбовців ЮНА (не рахуючи перебіжчиків, котрих було близько тисячі), майже вся група ЮНА, яка ввійшла до Словенії”[21,109].
У Словенії почалось активне формування власних збройних сил, дипломатичного корпусу, інших атрибутів незалежності. На сьогодні Словенію можна вважати єдиною державою колишньої СФРЮ зі стабільною внутрішньою ситуацією. Найменш відверті тут прояви націоналізму, дуже характерні для інших територій колишньої СФРЮ. Цьому сприяє монопольний склад населення: понад 95% словенців[15,303]. До того ж Словенія, можливо, єдина з посткомуністичних країн, яка не потребує допомоги з боку МВФ та інших фінансових організацій. На відміну від попередньої республіки в Хорватії збройний конфлікт набував риси всеохоплюючої міжетнічної війни. Головна проблема полягала в характері розв’язанні питання про право націй на самовизначення. Треба було вирішити: хто має право на самовизначення і вділено – держава або народ? Якщо держава, то республікам лишається тільки уточнити свої кордони та визначити умови сецесії. Якщо окремий народ у межах багатонаціональної республіки, то який статус внутрішніх кордонів і як їх визначити?
Після здобуття незалежності у Словенії виникли нові проблеми – проблеми встановлення кордонів держави. По-перше вирішувалося питання кордону з Хорватією. Спірною стала територія морського узбережжя, якого Словенія мала близько 40 км, а Хорватія – 1770 км. Складними питаннями у словенсько-хорватських відносинах вважається визначення приналежності автомагістралей, які пов’язують країну з Західною Європою ,взаєморозрахунки за роботу спільної АЕС у м. Кршко (територія Словенії) та ін.
Внутрішньополітичне становище Хорватії на початку 90-их років характеризується певною напруженістю через економічні і соціальні проблеми. У травні 1990 р. за повоєнні часи в Хорватії відбулися вибори до республіканських та місцевих органів влади на багатопартійній основі. Серед 20 існуючих партій та громадсько-політичних організацій перемогу здобула Хорватська демократична спілка (ХДС), представники якої зайняли переважну більшість у Саборі (парламенті) та ключові посади в уряді республіки.
На засіданні Сабору (25-26 липня 1990 р.) були прийняті поправки до республіканської конституції, Хорватію проголошено суверенною державою[15,303]. Такі зміни призвели до загострення міжнаціональних відносин у самій Хорватії. Сербське населення, яке компактно мешкає на території республіки, провело референдум з питання власної автономії. Що викликало негативну реакцію хорватської влади.
Центром міжетнічного протистояння в СФРЮ стало „сербське питання”. Після розвалу федерації 2 млн. сербів опинилися поза межами Сербії. Вони прагнули вільного , рівноправного визначення свого майбутнього. В самій Сербії домінували настрої солідарності з єдинокровними братами, які мимоволі стали громадянами інших республік. Цими настроями негайно скористалася націоналістично орієнтована опозиція. Тоді президент С. Мілошевич виступив на захист права сербів жити в єдиній державі, підкреслюючи, що визнання рівноправного статусу сербів у Хорватії, Боснії й Герцеговині є шляхом до стабілізації в цих республіках.
Суть збройного конфлікту у Хорватії полягала в зіткненні інтересів хорватів, які обстоювали право своє на відділення від СФРЮ при збереженні республіканських кордонів, і сербів у Хорватії, які, не відкидаючи перспективи жити з хорватами в єдиній державі, виборювали право самим вирішувати власну долю.
Найнепрмиреннішу позицію займали мешканці Сербської Крайни, яка історично ніколи не входила до складу власне хорватських земель. Уперше серби Крайни порушили питання про культурну автономію після приходу до влади ХДС (Хорватське демократичне співробітництво) у 1990р.[22,402]. Нова конституція визнала сербське населення національною меншиною, а розгорнута наступальна націоналістична пропаганда сприяла поширенню антисербських настроїв. Усе, що відбувалося, нагадувало сербському населенню геноцид хорватських усташів щодо сербів за часів Другої світової війни.
Спроби встановлення хорватського суверенітету на територіях із сербським населенням за допомогою сили викликали опір. 28 лютого 1991 р. Сербська Крайна прийняла рішення про відділення від Хорватії та підтвердила свою належність до СФРЮ [22,403].
В центрі конфлікту відразу опинилися дислоковані в Хорватії підрозділи ЮНА, яку в Загребі однозначно кваліфікували як ворожу силу та „оплот сербського гегемонізму” [22,403]. Однак формальні підстави для подібних обвинувачень з’явилися тільки після того , як у ЮНА розпочалося масове дезертирство хорватів, словенців, мусульман та македонців. Роль ЮНА в міжетнічному конфлікті мала подвійний характер. З одного боку вона виконувала вказівки федеральної влади, а з іншого – намагалася роз’єднати ворогуючі сторони: хорватські збройні формування і сербські сили самооборони.
Певну роль у розпалюванні міжетнічного конфлікту відігравав релігійний фактор. Священнослужителі різних конфесій активно заповнювали той ідеологічний вакуум, який створився після кризи ідей „самоврядного соціалізму”. В Югославії людей почали ділити на католиків (хорвати), православних (серби, чорногорці, македонці) та боснійських мусульман.
Бойові дії охопили саме ті райони Хорватії, де компактно мешкало сербське населення: Сербську Крайну з центром у Кніні та Сербську автономну область із центром у Вараджині (Славонія, Баран’я, Західний Срем). Саме ці райони були піддані руйнуванню, а їх сербське та хорватське населення зазнало значних втрат. Війна унесла життя більш ніж 30 тис. чоловік, близько 700 тис. втратили житло й стали біженцями.
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене:
1) втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
2) історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
3) відсутністю об’єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
4) наявністю релігійного фактора.
Розділ II. Громадянська війна (1991 – 1995 рр.)
Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона „поріжеться” – подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початку свого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір. Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичних процесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими, некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістю розв’язати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональній федеративній державі, який складався протягом десятиліть.
Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатим національним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб 39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% - серби, 20,6% - хорвати [15,310].
Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвели до краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процес розпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крім давно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.
Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії та Герцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманські політичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано Ілію Ізетбеговича.
Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія та Герцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність та Платформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участі сербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80 сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербських громадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. сербів вис
11 січня 1992 р. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічних груп брати рівну участь в управлінні країною”, оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежній державі на може бути встановлене”[15,310]. За вимогою ЄС референдум був проведений 1 березня 1992 р.. На ньому 63% виборців проголосувало за незалежність (але серби бойкотували референдум).Незалежність Боснії та Герцеговини було проголошено 22 лютого 1992 р., а ЄС визнало незалежність Боснії та Герцеговини 6 квітня 1992 р..
Після проголошення республікою незалежності боснійські серби заявили про утворення в районах Боснії та Герцеговини, де вони становили більшість населення, так званої Республіки Сербської. Громадянська війна в Боснії почалася в березні 1992 р. кривавими сутичками в Сараєво між сербською та мусульманською громадами. Так епіцентр етноцивільних конфліктів перекочував на територію Боснії та Герцеговини, де центром стали дислоковані в цій країні гарнізони ЮНА, підпорядковані СРЮ. З березня 1992 р. до вересня 1995 р. столиця Боснії та Герцеговини і зимових Олімпійських ігор 1984 р. Сараєво перебувала у стані перманентної облоги. Напруженість у міжетнічних та міжконфесійних відносинах у квітні переросла у війну за переділ території між мусульманами, сербами та хорватами. Колишня федеральна армія виступила на боці сербської громади. Стурбований відносинами між сербами і хорватами в Боснії та Герцеговині лорд Каррінгтон (головуючий майбутньої конференції щодо долі Югославії від 27 серпня 1992 р.) запропонував Хосе Кутілейро - представникові Португалії, яка тоді була країною - головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції з вирішення майбутнього Боснії та Герцеговини.
В кінці березня 1992 р. серби оголосили Сербську Республіку Боснії та Герцеговини невід’ємною частиною нової Югославії. Керівництво СРЮ 4 травня 1992 р. віддало наказ про виведення армійських підрозділів із Боснії та Герцеговини . Але навіть тоді, коли 19 травня республіку залишили всі військові ЮНА (громадяни Сербії і Чорногорії),ситуація суттєво не змінилася. Справа в тому, що серед військовослужбовців майже 80% становили жителі Боснії, які після початку конфлікту влилися до військових формувань ворогуючих сторін (здебільшого до сербських), перехопивши з собою зброю та військову техніку. На території Боснії та Герцеговини залишилися війська Хорватії, які допомагали боснійським хорватам контролювати територію проголошеної республіки Герцег-Боснія.
Діяльність представників і органів ООН на території Югославії продовжувала лінію, яка була закладена діями ЄС з її антисербськими установками, які після створення 27 квітня 1992 р. СРЮ в складі Сербії та Чорногорії виступили проти неї. Незадовольнившись виведенням військ ЮНА з території Боснії та Герцеговини, Рада Безпеки ООН 30 травня 1992 р. приймає рішення (резолюції 757,787 і 820)[20,30], ввести найтяжчі санкції проти СРЮ, які коли-небудь застосовувалися до якоїсь країни, а саме: ембарго на поставки нафти та горючого, заборона повітряного зв'язку, блокування транспортних і транзитних шляхів, закриття всіх морських гаваней і сербських портів на Дунаї, заморожування фінансових рахунків за кордоном, припинення всякого інвестування, а згодом параліч господарського розвитку.
В резолюції Ради Безпеки ООН говорилося про відмову участі в засіданні ООН представників СРЮ, тоді як Словенія, Хорватія і Боснія та Герцеговина (БіГ)були прийняті у лави цієї організації. Це був курс на дискримінацію СРЮ на міжнародній арені [3,24]. "Політика подвійного стандарту" з боку НАТО та ЄС розцінювалася як гірка образа сербами, а мусульманами і хорватами - як підтримка їхніх переконань у безщадній і безкомпромісній боротьбі з сербами [20,31]. Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кут всі спроби їх умиротворення засобами дипломатичних зусиль. В результаті ні одна міжнародна організація - ні ЄС, ні ООН, ні НБСЄ - не змогли зупинити війну.
Війна за переділ території БіГ вирізнялася неймовірною жорстокістю з боку всіх сторін у конфлікті. Тисячі людей опинилися в концтаборах, на захоплених територіях проводилися "етнічні чистки". Карта розселення етносів у БіГ перекроювалася за допомогою середньовічних тортур, убивств та інших методів залякування. Тільки в Боснії, за підрахунками військових експертів, загинуло від 130 до 150 тис. чоловік. При цьому не менше 100 тис. убитими склали мирні жителі [20,30].
Для припинення кровопролиття і роз'єднання ворогуючих сторін за рішенням Ради Безпеки ООН у червні 1992 р. до БіГ були введені миротворчі сили ООН. В серпні 1992 р. розпочалася робота міжнародної конференції з проблем колишньої Югославії.
Протягом усього літа й другої половини 1993 р. в БіГ бойові дії несли нові жертви та страждання мирного населення. Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. найжорстокіші зіткнення відбулися між хорватами і мусульманами, яких підтримували ісламські країни: Саудівська Аравія, Турція, Іран фінансовою допомогою, зброєю, кадрами. У відповідь у районах боїв з'явився "обмежений контингент" регулярних хорватських військ.
У цілому в БіГ склалася заплутана ситуація: боротьба за принципом "усі проти всіх" в одних районах ,в інших - "два проти одного" [22,407]. Водночас у Женеві тривали безрезультативні пошуки угоди між представниками етносів. Під американським патронатом у березні 1994 р. у Вашингтоні була підписана угода мусульман і боснійських хорватів про створення Хорватсько-мусульманської федерації, а фактично - про союз двох етнічних груп проти боснійських сербів [3,23]. Однак найголовніше полягало в іншому: НАТО у справі перетворювалося у спільника етнонаціонального конфлікту не тільки на території Боснії та Герцеговини, але й на всій території колишньої Югославії. "Це був рішучий крок до відкритого втручання у внутрішні справи інших держав. Термін "миро творчість" став швидко замінюватися терміном "примусу до миру"[3,24 ].
4 серпня 1995 р. Хорватія розпочала бойові дії по всьому фронту з Республікою Сербська Крайна (РСК), мотивуючи це відмовою сербів від мирної реінтеграції. В ході дводобової операції під назвою "Буря" 100-тисячне хорватське військо зайняло всю територію РСК, вийшовши на адміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах СФРЮ. Виняток становила частина Східної Славонії з м. Вуковар, яка межує безпосередньо з Сербією і на яку хорватські війська не нападали з огляду на реальну можливість військового втручання Сербії. внаслідок "Бурі" хорватські війська дістали можливість спільного з мусульманами наступу на сербські позиції в Боснії.
Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж у Хорватії. Війна дорого коштувала населенню. За роки громадянської війни в республіці загинуло близько 180 тис. людей, із них, як вважається, 90% цивільних. Від 2 до 2,5 млн. жителів залишили свої оселі - 800 тис. мусульман зі Східної Герцеговини, Крайни та Східної Боснії , 800 тис. сербів із Західної Герцеговини, Центральної та Західної Боснії, 500 тис. хорватів із Центральної Боснії[15,315].
Громадянська війна стала наслідком розгортання збройних конфліктів між центром і республіками, які проголошували незалежність;розпаду СФРЮ, котрий прискорив процес національного самовизначення і перетворив на криваву війну, головне значення в якій стали відігравати "етнічні чистки". У громадянській війні народи відстоювали своє право на економічний та політичний устрій зі зброєю в руках. Перемога в національно-визвольній війні дістала змогу отримати владу в новоутворених державах національно-визвольним силам ціною життів багатонаціонального населення республік.
Народам Югославії дісталася тяжка спадщина. Великі страждання встали на долю південнослов'янських народів в останнє десятиріччя XX ст. Більше п'яти років йшла громадянська і міжетнічна війна, епіцентром якої з 1992 р. були Боснія та Герцеговина. Зруйновано сотні сіл, десятки міст, утрачено багато культурних цінностей.
Розрив економічних зв'язків між колишніми республіками, а зараз самостійними державами, який відбувся завдяки розпаду СФРЮ, досить ворожі відносини між ними зумовили різкий спад рівня життя народів, відкинули їх на декілька десятків років назад.
Становище в Югославії в ці роки можна б було порівнювати із станом блокованої фортеці, де мільйони громадян були доведені до крайнього ступеня потреби. Будівлі, школи, лікарні не опалювалися, за хлібом вистроювалися великі черги. Різко погіршилося здоров'я населення, збільшилася смертність і зменшилася народжуваність. До всього цього додавалася "політика подвійного стандарту" по відношенню до учасників конфлікту із боку НАТО та ЄС.
Розділ III. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту
Конфлікт у колишній Югославії (1991 – 1995 року ) одна з трагічних подій в міжнародній політиці кінця ХХ ст.. За своїми масштабами та політичною значимістю „балканське питання” традиційно є проблемою, яка виходить далеко за межі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі 90 –х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинах США та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів і протиріч у посткомуністичний період.
На міжнародному рівні „балканське питання” – це, перш за все „традиційне джерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичного перегрупування сил на континенті”[11,3]. Отож не дивно, що вибух етнічної війни на Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій території Євразії.
Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня 1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮ неоднарозово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі був запропонований вихід з кризи:
а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід з Югославії;
б) призначується Голова Президії СФРЮ;
в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;
г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії.[21,110]
Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхована загроза.
Пункт „б” мав на увазі призначення (по черзі) Головою Президії СФРЮ С. Мечика, представника Хорватії, котрий відкрито виступив за ліквідацію Югославії як держави й дещо раніше не набрав під час виборів до Президії належної кількості голосів. Пункт „в” вимагав повернення у казарми тільки армії, але не підрозділів МВС Хорватії, які вели бойові дії у Сербській Крайні й реагував тільки на дії ЮНА.
Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Словенію і Хорватію декларацій про незалежність західні державні діячі (американський держсекретар, британський міністр закордонних справ і французькі посадові особи) оголосили про свою підтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до Заключного акта НБСЄ (Нарада з безпеки і співробітництва в Європі). У травні 1991р. голова Комісії Європейського Співтовариства і прем’єр-міністр Люксембургу відвідали Белград, пропонуючи керівництву СФРЮ укласти угоду про допомогу (4 млрд. дол..), якщо буде знайдено мирний шлях розв’язання внутрішніх конфліктів в Югославії. У ході переговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовляється визнавати новоутворені республіки в разі їхнього виходу з федерації.
На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і НБСЄ, і ЄС відреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославії викликала стурбованість в ЄС, яке запропонувала свої посередницькі миротворчі послуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня 1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, проти кандидатури якого досі категорично виступала Сербія.
У липні НБСЄ скликала Консультативний Комітет Центру запобігання конфліктам, до складу якого входив недавно створений Комітет Вищих посадових осіб, чиїм завданням є пошук виходів із критичних становищ. Цей комітет, який збирався у Празі 3-4 липня 1991 року, засудив будь-яке застосування сили в Югославії та запропонував надіслати туди місію доброї волі, якщо країна побажає, а також закликав до перемир’я.
ЄС почав діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембургу: „Час Європи настав” Дії проводилися у кількох напрямах. Спочатку, на прохання федерального уряду СФРЮ Співтовариство взяло участь у переговорах зі Словенією і Хорватією, які проходили в резиденції Президента Хорватії на острові Бріони „під егідою й за участі міністрів закордонних справ трьох країн Європейського Співтовариства”
[21,111]. 8 липня була прийнята спільна Бріонська декларація „Про мирне розв’язання кризи югославської держави”, в якій Словенія і Хорватія проголосили тримісячний мораторій на свої акти про незалежність, всі сторони встановили перемир’я, зобов’язувалися провести переговори про майбутнє Югославії, утримуватися від будь-яких односторонніх кроків і погодилися прийняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. 18 липня Президія СФРЮ прийняла рішення про виведення ЮНА із Словенії в тримісячний строк.
У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почав розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили французьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчого контингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніх адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії. Була визначена кількість спостерігачів за перемір ям у Хорватії – триста чоловік. 27 серпня вирішено скликати міжнародну конференцію щодо майбутньої Югославії. Було ухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з п’яти членів (два призначаються Президією Югославії, три – ЄС), що мала визначити легітимність виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Роботою комісії керував Робер Бадентер (колишній міністр юстиції Франції, президент Конституційної Ради Франції).
Якщо до 1 вересня не буде досягнуто перемир’я, країни ЄС загрожували санкціями учасникам конфлікту. Перемир’я довго не протрималося, оскільки деякі умови угоди не були виконані, зокрема розпуск хорватських напіввійськових формувань і виведення ЮНА. Югославія, Австрія, Франція та інші країни звернулися до Ради Безпеки ООН допомогти вирішити проблему. Рада Безпеки прийняла проект резолюції, представлений Австрією, Бельгією, Францією, Великою Британією і Радянським Союзом. Відповідно до розділу VII Статуту ООН 25 вересня 1991р. було введено повне ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. На основі цього рішення Генеральний Секретар ООН призначив Сайруcа Венса своїм посланцем для участі в процесі урегулювання в колишній Югославії.
Участь ООН у вирішенні військових аспектів конфлікту дала змогу ЄС сконцентруватися на організації мирної конференції. Лорд Пітер Каррінгтон намагався запевнити сторони, що ЄС пов’язуватиме майбутнє визнання новоутворених республік із прийняттям ними умов урегулювання, які сприятимуть їхньому пізнішому об’єднанню. П. Каррінгтон вважав обов’язковим уживання республіками адекватних заходів із захисту меншин і прийняття принципу недоторканості кордонів. План Каррінгтона, представлений 18 жовтня 1992 р., містив основні положення законодавства для областей з переважанням етнічних меншин, а також положення про Суд із справ людини, але Сербія відхилила цей проект як неприйнятний для себе. Це підштовхнуло ЄС 8 листопада 1992р. прийняти рішення про денонсування торгівлі і угоди про співпрацю з Югославією та призупинити роботу конференції.
Та й взагалі, слід зазначити, що миротворчі організації та НАТО відсторонилися від об’єктивного підходу до конфліктуючих сторін і зайняли однобоку антисербську позицію. СРЮ – це єдина країна в Європі, яка була виключена зі всіх міжнародних угод, які мали відношення до Європи, зі всіх міжнародних організацій. Замість посередництва слідкувала ультимативна вимога повної ліквідації Югославії, яку голова Конференції ЄС по Югославії лорд Каррінгтон сформував як „свою” пропозицію для вирішення югославської кризи. У жовтні 1991р. Югославія повинна була щезнути з географічної мапи на основі консенсусу керівників шести федеративних одиниць. ЄС таким чином зняло б з себе відповідальність за зникнення європейської держави, члена і засновника ООН та НБСЄ. Росія не змогла зіграти роль контрбалансу при втіленні політики подвійних стандартів. „Якщо існує іронія історії, це, без сумніву, розпад Югославії та проголошення Сербії агресором у своїй власній країні, країні, яка у двох війнах зробила значний внесок у створення сучасної демократичної Європи, а в „холодній війні” зіграла стабілізуючу роль”[20,30], - відмічала сербський історик Сміля Арамов.
У серпні 1992 р. колишній держсекретар США Сайрус Венс і Генеральний секретар ООН вирішили скликати нову міжнародну конференцію із врегулювання в Югославії. На знак протесту проти цього рішення головуючий попередньої конференції лорд П. Каррінгтон пішов у відставку.
Через п’ять днів після підписання членами ЄС Маастрихтської угоди, 16 грудня 1991р. , всі 12 західноєвропейських членів ООН закликали нові республіки колишньої Югославії укласти угоду про визнання незалежності югославських республік, які прагнули визнання і виконали умови Каррінгтона, в тому числі принцип недоторканості кордонів і гарантування прав етнічних меншин, та відкриття цього процесу з 15 січня 1992 року.
У зв’язку із звертанням Югославії з проблеми кордонів арбітражна комісія Р. Бадентера 11 січня 1992 року поширила трактування положення Статуту ООН про кордони на внутрішні адміністративні кордони. На питання, чи мали право на самовизначення меншини сербів у Хорватії, Боснії та Герцеговині, комісія відповіла, що „право на самовизначення визначається за тими меншинами, які є територіально визначеними адміністративними одиницями федеративного рівня” [15, 307]. 18 грудня 1991р. Німеччина визнала Словенію і Хорватію – раніше , ніж комісія Бадентера зробила висновок відносно виконання цими республіками умов плану Каррінгтона. Згодом комісія оголосила, що ці умови виконали тільки Словенія і Македонія. Хорватію ЄС визнало 15 січня 1992 р. При тому, що вона не внесла поправки до своєї конституції з урахуванням вимог плану про захист меншин.
Кінець 1991 – поч. 1992 р. для Хорватії та Словенії були початком процесу міжнародного визнання їхньої незалежності й суверенітету близько двадцятьма країнами світу, встановлення дипломатичних відносин.
Югославська криза стала важкою проблемою для всього світового співтовариства. Плани мирного врегулювання ситуації розроблялися в межах Міжнародної конференції з колишньої Югославії, яка працювала з серпня 1992р. по березень 1995р., а була заснована 26-28 серпня 1992р. на Лондонській сесії Конференції ЄС із Югославії. Роботою керував Каррінгтон. Проходила вона в Женеві під керівництвом Сайруса Венса (квітень 1993р. замінений Торвальдом Столтенебергом) від ООН та Дейвіда Олена від ЄС.
Щодо Хорватії міжнародне співтовариство запропонувало 2 плани міжнародного врегулювання: план С. Венса (листопад – грудень 1992р.) та план Т. Столтенберга (від 31 березня 1995р.) (Додаток№№1,2).
Діяльність Міжнародної конференції допомогла поступово досягти припинення вогню та зробити можливим введення військ ООН. Завдяки великим зусиллям С.Вейс тільки 11 лютого 1992р. добився тривалого перемир’я. Після цього РБ ООН сформувала і направила до районів Хорватії, зайнятих сербами, Сили Захисту Організації Об’єднаних Націй з підтримки миру(UNPROFOR).
У дусі плану Столтенберга 3 серпня 1995р. в Женеві почалися переговори між делегатами Республіки Хорватії, Республіки Сербська Крайна (РСК) та Республіки Сербської (Боснія та Герцеговина) про мирне вирішення проблеми співіснування між націями в Хорватії, Боснії та Герцеговині.
Після проголошення незалежності Словенію та Хорватію на своєму референдумі 14 жовтня 1991р. населення Боснії та Герцеговини також висловило бажання суверенітету. Ще 1 жовтня 1991 р. делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ і прем’єр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення в республіці європейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направила туди запит про своє визнання. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічних груп брати рівну участь в управлінні країною”
[15,310], 11 січня 1992 р. оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежній державі не може бути ясно встановлене” [15,310]. Такий референдум був проведений 1 березня 1992 р., на якому 63% виборців проголосувало за незалежність. ЄС визнало Боснію і Герцеговину 6 квітня 1992р.
Але ще до того у січні 1992р., стурбований відносинами між сербами і хорватами Боснії та Герцеговині, лорд Каррінгтон запропонував Хосе Кутілейро – представнику Португалії, яка тоді була країною – головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції з майбутнього Боснії та Герцеговини.
Контингенти миротворчих сил почали прибувати до Боснії тільки після того, як Сараєво відвідав 19 червня французький президент Франсуа Міттеран. Такі події привели до переважання європейських країн у силах ООН в Боснії та Герцеговині. Але ЄС втратило головну роль у цих процесах: переговори під керівництвом Х.Кутілейро зазнали невдачі, а спостерігачі ЄС були евакуйовані після загибелі вертольота з 10-ма їхніми колегами. Що стосується НБСЄ, то в літку 1992 за згодою Югославії вона надіслала своїх представників для контролю за забезпеченням прав людини до Косово. Саме до середини 1992р. західні держави чітко визначають для себе винуватця конфлікту на Балканах в образі Сербії.
Так, у липні 1992р. виникає заява групи сімох (Франція, Росія, Велика Британія, США. Греція, Бельгія, Німеччина), яка була присвячена конфлікту в екс-Югославії: „Ми рішучо засуджуємо запровадження насилля до колишньої Югославії та висловлюємо наші співчуття стражданням, які терпить її населення. Особливу жаль викликають у нас акції, спрямовані проти цивільного населення, як і факти насильницького виселення етнічних груп. Хоч і всі сторони відповідальні за створену ситуацію, однак сербське керівництво та югославська армія, підконтрольна йому, найбільш відповідальні… Вимагаємо від сербського керівництва у повному обсязі забезпечувати права меншин, стриматися від репресій в Косово та перейти до переговорів з представниками Косово для розробки статусу автономії у відповідальності конвенції, розробленої в межах конференції ЄС по Югославії” [13,24].
З початку війни у Боснії (весна 1992р.) до літа 1994р. - до перших ударів авіації НАТО по сербських позиціях у Боснії - основні ініціативи в югославському врегулюванні виходили від посланців ООН (Сайруса Венса, пізніше Торвальда Столтенберга) і представника ЄС – лорда Дейвіда Оуена. РБ ООН кілька разів розширювала режим санкцій і встановила зони, заборонені для польотів, а також зони безпеки Боснії та Герцеговині. США і НАТО вважали себе свого роду мечем, що захищав UNPROFOR від сербських нападів у Боснії. Великобританія і Франція наклали вето на пропозицію адміністрації В.Клінтона і зняти ембарго на постачання зброї боснійському урядові і вдаватися до ударів авіації проти сербських сил у Боснії та Герцеговині після того, як серби відхилили там план Венса - Оуена на початку 1993р. Тільки восени цього року ЄС прийме нову ініціативу, націлену на те, щоби переконати сербів і хорватів Боснії та Герцеговини зробити територіальні поступки на користь мусульман, прийняти план Оуена – Столтенберга (який мусульмани відхилили у вересні) в обмін на поступове пом’якшення режиму санкцій.
Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж у Хорватії. За період внутрішньої війни в республіці ворогуючим сторонам було запропоновано шість планів мирного врегулювання.
План Каррінгтона- Кутілейро був підготовлений у травні 1992р. в Лісабоні на прохання лорда Каррінгтона головуючим на Міжнародній конференції з колишньої Югославії Х. Кутілейро .План передбачав створення на території Боснії та Герцеговини системи з десяти автономних кантонів –держав.(Додаток№3)
План Венса-Оуена підписаний в Женеві 30 січня 1993р. представниками трьох етносів, що мешкають у Боснії: І. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, який передбачав створення кантональної державної системи, надання переважних прав управління місцевим кантональним адміністраціям, а деяких спільних – єдиній владі в Сараєво.(Додаток№3)
План Столтенберга–Оуена підписаний на борту британського крейсера „Invincible” 30 липня 1993р. А. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, І. Булатовичем, С. Мілошевичем та Ф. Туджманом передбачав створення „Союзу республік Боснії та Герцеговини” - трьох етнічних міні-держав.(Додаток№4)
План дій Європейського Союзу був прийнятий головами держав – члени ЄС 10 -23 грудня 1993р. в Брюсселі, мав за основу виконання ворогуючими сторонами плану Столтенберга-Оуена.(Додаток№5)
План Контактної групи був підписаний у Женеві 13 травня 1994р., передбачав поділ Боснії та Герцеговини на дві частини, містив карти поділу країни. На зустрічі контактної групи, в роботі якої брали участь міністри закордонних справ Франції, Росії, Великої Британії, США та „Трійки Євросоюзу”(Греція, Бельгія, Німеччина), був вирішений поділ Боснії між мусульманського – хорватською федерацією та сербами у співвідношенні 51%/49% [9,48].(Додаток№6)
Проте до середини1995р. з міжнародних планів ні один не був сприйнятий одностайно позитивно всіма конфліктуючими сторонами. Світове співтовариство вело пошуки нестандартного виходу з цієї, як здавалося, безвихідної ситуації. Останньою спробою владнати відносини між етносами у Боснії та Герцеговині можна вважати угоди, які було досягнуто між представниками боснійських мусульман, хорватів та сербів, а також Республіки Хорватії, СРЮ за участі наглядачів з Німеччини, США, Франції, Росії, Великої Британії, Європейського союзу (ці зустрічі відбулися у США поблизу м. Дейтон у штаті Огайо). З 5 жовтня 1995р. сторони погодилися на припинення вогню.
Дейтонські переговори тривали місяць і закінчилися досягненням домовленостей між ворогуючими сторонами, а 21 листопада 1995р. текст був парафований головами всіх делегацій. Остаточне підписання документів мало відбутися в Європі.
Отож, 14 грудня 1995р. у Парижі, в Єлисейському палаці, було оформлено остаточну угоду про врегулювання Балканської кризи. Угоду підписали Голова Президії Боснії та Герцеговини Алія Ізетбегович, Президент Сербії Слободан Мілошевич і президент Хорватії Франко Туджман. Свої підписи на тексті угоди також поставили керівники держав-гарантів виконання її положень: президенти США, Франції та прем’єр-міністра Великої Британії. За угодою „Боснія та Герцеговина залишається єдиною державою з повним визнанням її суверенітету й територіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах”
[15,315-316]. Держава складатиметься з двох рівноправних частин: Федерації Боснії та Герцеговини (мусульмани та хорвати) й сербської частини, які разом становлять єдине ціле. Центральні керівні органи всієї держави матимуть такі спільні сфери відповідальності: зовнішня політика, торгівля, митна політика, грошова, міграція, міжнародне право, комунікації та транспортні сполучення, фінансування урядових заходів та обов’язків. Решта питань перебувала у компетенції кожної частини держави окремо. Визначалося існування спільних державних органів.(Додаток №7)
Дейтонські документи також передбачали перебування військ IFOR (Міжнародні сили з підтримання миру ) у Боснії та Герцеговині і в Хорватії з метою контролю за дотриманням ворогуючими сторонами умов припинення вогню та процесів мирного врегулювання.
Угодами передбачалося провести низку заходів щодо відновлення хорватсько-сербського діалогу, взаємного визнання між Республікою Хорватія та Союзною Республікою Югославія, що закріпилося угодою Мате Гранича-Мілутиновича 24 серпня 1996 р. А вже 9 вересня 1996р. СРЮ та Республіка Хорватія встановили між собою дипломатичні стосунки.
Таким чином, розкривши роль міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту, слід зазначити, що зовнішній фактор у виникненні югославської кризи був істотним, але не визначним у розвитку внутрішньополітичної ситуації в Югославії, де склалися головні передумови конфлікту між народами. Проте безперечним є вплив зовнішнього чинника на зміни в сучасній ситуації чи на її суттєву корекцію. Кожна сторона конфлікту мала свої орієнтири на міжнародній арені. Багато з міжнародних організацій немов чекали підходящого приводу, яким виявилися в черговий раз Балкани, щоби проявити свою ініціативу мирного врегулювання.
Висновки
Загострення міжнаціональних суперечностей в Югославії було зумовлене:
1) втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
2) історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
3) відсутністю об’єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
4) наявністю релігійного фактора.
Громадянська війна стала наслідком розгортання збройних конфліктів між центром і республіками, які проголошували незалежність; розпаду СФРЮ, котрий прискорив процес національного самовизначення і перетворив на криваву війну, головне значення в якій стали відігравати "етнічні чистки". У громадянській війні народи відстоювали своє право на економічний та політичний устрій зі зброєю в руках. Перемога в національно-визвольній війні дістала змогу отримати владу в новоутворених державах національно-визвольним силам ціною життів багатонаціонального населення республік.
Народам Югославії дісталася тяжка спадщина. Великі страждання встали на долю південнослов’янських народів в останнє десятиріччя XX ст. Більше п'яти років йшла громадянська і міжетнічна війна, епіцентром якої з 1992 р. були Боснія та Герцеговина. Зруйновано сотні сіл, десятки міст, утрачено багато культурних цінностей.
Розрив економічних зв'язків між колишніми республіками, а зараз самостійними державами, який відбувся завдяки розпаду СФРЮ, досить ворожі відносини між ними зумовили різкий спад рівня життя народів, відкинули їх на декілька десятків років назад.
Становище в Югославії в ці роки можна б було порівнювати із станом блокованої фортеці, де мільйони громадян були доведені до крайнього ступеня потреби. Будівлі, школи, лікарні не опалювалися, за хлібом вистроювалися великі черги. Різко погіршилося здоров'я населення, збільшилася смертність і зменшилася народжуваність. До всього цього додавалася "політика подвійного стандарту" по відношенню до учасників конфлікту із боку НАТО та ЄС. Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кут всі спроби дипломатичних зусиль їх мирного врегулювання.
Розкривши роль міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту, слід зазначити, що зовнішній фактор у виникненні югославської кризи був істотним, але не визначним у розвитку внутрішньополітичної ситуації в Югославії, де склалися головні передумови конфлікту між народами. Проте безперечним є вплив зовнішнього чинника на зміни в сучасній ситуації чи на її суттєву корекцію. Кожна сторона конфлікту мала свої орієнтири на міжнародній арені. Багато з міжнародних організацій немов чекали підходящого приводу, яким виявилися в черговий раз Балкани, щоби проявити свою ініціативу мирного врегулювання.
Список джерел та літератури
1. Банак И. Логика войны: причины и последствия распада Югославии.// Кентавр.- 1992. – №9-10. - С.47-59.
2. Барабанов О.Н. Италия после ”холодной войны”: от средней державы к миру протагонистов: - М., 2002. -160с.
3. Волков В. Н. Об исторических корнях ”горячих точек” на Балканах .// ННИ. -2002. –№2. -С.11-50.
4. Газін В. П., Копилов С. А. Новітня Істрія країн Європи та Америки (1945 – 2002 роки): Навч. Посібник. –К.: Либідь, 2004.–624с.
5. Гуськова Е. Политические силы в постсоциалистических обществах. Югославия. //ОНС, п.4. -1992. –С.146-158.
6. Делягин М. Главная задача, которую решали США в Югославии,-и в сфере глобальних финансов.//МЖ.-1999.-№9.-С.52-60.
7. ДенисенкоС. Україна і сучасне балканське питання.//Історія в школі.-1999.-№1-2.-С.9.
8. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів.-К., основа, 1999.-903с.
9. Каменецкий М. Бывшая Югославія – конфликтогенное пространство (опыт политической мифологии) //Политическая мысль.-1995.-№2-3.-С.40-50.
10. Каменецький М. Проблема Косово в історичному та сучасному вимірах.//Історія в школах.-1999.-№1-2.-С.14-18.
11. Лапшин А.Е. Конфлікт в бывшей Югославии (1991-1995) в системе международных отношений.-Одесса, 1999.-17с.
12. Лапшин А.Е. Политические итоги конфликта в бывшей Югославии (1991 – 1995).-Одесса,1999.-29с.
13. Лапшин А.Е. Распад Югославии: внутренний и международный аспекты балканской проблемы.-Одесса,1999.-34с.
14. Маначинський О. Косово - осередок напруженості у Союзній республіці Югославія .//Історія в школі.-1999.-№1-2.-С.10-14.
15. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підручник /Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь,2001.-624с.
16. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник /За ред. В. Г. Буткевича.-К.: Либідь, 2004.- 816с.
17. Муфак Зияд Тамир. Роль ООН у мирному рзв’язанні спорів і конфліктів.//Право України.-2003.-№1.-С.135-139.
18. Пейков В. Несущие надежду.//Собеседник Измаила.-2006.-№75.-С.3.
19. Путро О. Балкани і сучасний світ.//Історія в школі.-1999.-№1-2.-С.9.
20. Тягуненко Л.В. Союзная республика Югославия на рубеже XX в.//ННИ.-2001.-№2.-С.28-46.
21. Юрошевич Д., Казаков В. югославський конфлікт: зіткнення цивілізацій?//Плітологічні читання.-1994.-№4.-С.97-115.
22. Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у XX ст.: Курс лекцій: Навч. посібник.-К.: Либідь, 1996.-416с.
23. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. 40-ві-90-ті роки XX ст.: Курс лекцій: Навч. посібник.-К.: Либідь, 1997.-269с.