Тема: Місце національної економіки в системі світового господарства
План
Вступ
Розділ 1 Сутність, поняття і цілі національної економіки
1.1 Визначення поняття «національна економіка»
1.2 Цілі національної економіки
1.3 Особливості структури національної економіки України
Розділ 2 Основні поняття світового господарства
2.1 Світова економіка і міжнародні економічні відносини
2.2 Сутність світового господарства
Розділ 3 Взаємодія світового господарства і національних економік
Розділ 4 Національна економіка України та її місце в світовому господарстві
Висновки
Список літератури
Вступ
В наш час, мабуть, ніхто не буде стверджувати, що будь-яка країна може розвиватися без нормальних зовнішньоекономічних зв'язків. Як відомо, найголовнішою проблемою людського суспільства є найбільш повне задоволення потреб людей при обмежених ресурсах. Тим часом необмежне зростання потреб в ході історичного процесу - непорушний факт і найзагальніший закон. В більшості країн світу неможливо за умовами, а також по ресурсах з позицій економічної доцільності робити все. В той же час коло потреб населення швидко росте, збільшується, кількість потрібних нам матеріальних і духовних благ, послуг. Нормальне їх задоволення практично неможливе без постійного, широкого обміну між регіонами, країнами, без МЕВ. Та і виробляти безліч товарів і послуг без міжнародного об'єднання зусиль, засобів і ресурсів сьогодні вже практично неможливо із-за колосальних розмірів витрат і необхідності використання найрізноманітніших ресурсів. Безперечно, що в країні з обмеженими природними, людськими і фінансовими ресурсами неможливо задовольнити навіть необхідні сучасні потреби населення. Економічний же сенс обміну між народами, МЕВ і зовнішньої торгівлі, зокрема, наука пояснила переконливо. Міжнародний розподіл праці, витікаючи з нього МЕВ, дозволяють кожній країні скоротити витрати на виробництво, економити ресурси.Життя дало однозначну відповідь - треба використовувати переваги і вигоди міжнародного обміну. Лише таким шляхом можна забезпечити задоволення самих різних потреб, неухильно розширюючи набір товарів і послуг, пропонованих населенню. Це відноситься як до малих, так і до великих країн. Звідси витікає роль і місце національної економіки в системі світового господарства.
Новий імпульс в своєму розвитку міждержавна економічна інтеграція отримала в кінці 80-х - початку 90-х років, коли в світовий інтеграційний процес влилося багато, раніше відносно ізольованих від нього країн, зокрема країн колишнього СРСР та тих, що розвиваються. Одночасно підвищувався і рівень міжнародних економічних інтеграційних процесів: поглибився розподіл праці, збільшилось число міжнародних організацій і союзів, міжнародні економічні зв'язки стали більш керованими і стабільними. Результатом цих процесів з'явилося спочатку формування, а потім і розвиток нового етапу міжнародної економічної інтеграції - створення світового господарства.
Світове господарство представляє взаємозв'язані між собою економіки практично всіх цивілізованих країн світу. Економічною основою світового господарства служить об'єктивна доцільність, обумовлена прагненням всіх держав до зростання економічної ефективності, досягнутої за рахунок міжнародного розподілу праці, і викликаними цим зростанням національною спеціалізацією і міжнародною інтеграцією.
Постійне прагнення до поглиблення розподілу праці і доведення його до міжнародного рівня служило раніше головною причиною становлення і розвитку міжнародної торгівлі і світового ринку. Проте, на відміну від світового ринку, який і зараз є найважливішим складником міжнародної співпраці, світове господарство є більш ємке явище. Це особлива форма реалізації міжнародних економічних взаємозв'язків між господарськими суб'єктами більшості країн світу, яка націлена на досягнення більшої ефективності в економічній діяльності за рахунок поглиблення розподілу праці і вільного переміщення в світовому просторі товарів, робочої сили, технологій і капіталу.
Актуальність роботи обумовлена тим, що Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР, їй бракує достатньої кількості органів, кадрів, які могли б проводити самостійну науково обґрунтовану зовнішньоекономічну політику.
Об'єктом даного дослідження є система світового господарства, а також роль і місце національної економіки в цій системі. При цьому предметом дослідження є взаємозв'язки національної економіки і світового господарства.
Розділ 1
Поняття і цілі національної економіки
1.1
Визначення поняття «національна економіка»
У найбільш загальному вигляді визначення «національна економіка» дав американський вчений російського походження, лауреат Нобелівської премії Василь Леонтьєв: «Національна економіка - саморегульована система яка складається з великого числа різних взаємозв'язаних видів діяльності».
Проте, це визначення представляється не зовсім точним, оскільки його можна віднести і до політичної, і до соціальної системи, а також до інших видів людській діяльності. Можна конкретизувати тлумачення цього поняття.
Національна економіка - це історично складена система суспільного відтворення країни, взаємозв'язана сукупність галузей, видів виробництва і територіальних комплексів, яка охоплює все форми суспільної праці.
Поняття «Національна економіка» тісно пов'язане з поняттям «Економічна система», оскільки конкретизує економічну систему, відображає специфічні риси, обумовлені географічним положенням країни, її участю в міжнародному розподілі праці, культурними, історичними традиціями і іншими чинниками.
Економічна теорія розглядає національну економіку як цілісну систему, розкриває зміст її основних понять, загальні закономірності розвитку.
Основу національної економіки складають підприємства, фірми, організації, домашні господарства, які об'єднані економічними взаєминами в єдине ціле і виконують певні функції в суспільному розподілі праці, виробляючи товари, чи послуги.
Головною метою всієї економічної політики любої з країн є створення ефективної і конкурентоздатної економіки. При цьому механізми і методи досягнення цієї мети включають набір інструментів, який дозволяє створити сприятливе середовище для господарської діяльності всіх суб'єктів незалежно від форм власності.
1.2
Цілі національної економіки
Перед національною економікою країни ставляться такі цілі:
· Стабільні високі темпи зростання національного об'єму виробництва. Це означає стійке зростання виробництва товарів і послуг без різких змін, спадів і криз.
· Стабільність цін. Потрібно враховувати, що незмінні тривалий час ціни уповільнюють темпи зростання ВВП, знижують зайнятість населення. Низькі ціни привабливі для споживача, але позбавляють стимулу виробника, високі ж, навпаки, стимулюють виробництво, але знижують купівельну спроможність населення. Тому досягнення стабільності цін в сучасній ринковій економіці означає не «заморожування» їх на тривалий період, а планова регульована зміна.
· Підтримка зовнішньоторговельного балансу. На практиці це означає досягнення відносної рівноваги між експортом і імпортом, а також стабільний обмінний курс національної валюти на валюти інших країн. Якщо в країну ввозиться більше товарів, чим продається за межу, то виникає негативне сальдо торгового балансу. Якщо вивозиться більше товарів, чим надходить до країни, то кажуть про позитивне сальдо. На стан торгового балансу значно впливає курс валюти - величина грошової одиниці однієї країни, вираженої в грошовій одиниці іншої держави. Підвищення або пониження курсу валют може змінити досягнутий баланс і викликати позитивне або негативне сальдо.
· Високий рівень зайнятості. Він досягається в тому випадку, якщо кожен охочий отримати роботу знаходить її. Але це не означає, що повна зайнятість охоплює все працездатне населення країни. У будь-якій країні в кожен даний момент часу є певна кількість людей, які тимчасово не працюють у зв'язку із зміною місця роботи або місця проживання. Окрім того, завжди є структурне безробіття, обумовлене невідповідністю структури нових робочих місць, пов'язаних з впровадженням нових технологій, наявній структурі робочої сили і відставанням останньої по кваліфікаційним вимогам і новим професіям від попиту на ці професії.
1.3
Особливості структури національної економіки України
Національні економіки відрізняються одна від одної по структурі. Відмінності обумовлені підходами до формування економік, традиціями в виробництві і іншими чинниками.
Структура будь-якої національної економіки має тенденцію до ускладнення під впливом НТП, розширення і поглиблення розподілу праці, спеціалізації виробництва, виникнення нових видів виробництва і відмирання старих, а також інших чинників.
Особливістю структури національної економіки Україні є те, що вона склалася в умовах колишнього СРСР і тому містить в собі всі специфічні риси розподілу праці між республіками в єдиному народногосподарському комплексі держави. Так, для неї характерні висока ступінь розвиненості і концентрації металургійних і металообробних підприємств, набірних виробництв, підприємств хімічної промисловості. Ці виробництва відрізняються високою метало-, енерго- і ресурсоємністю. Це є основною причиною надмірного попиту на інвестиції, сировину і матеріали. Крім того, в порівнянні з розвиненими країнами наша національна економіка відрізняється малою питомою вагою нематеріального виробництва.
Світова фінансова криза, яка почалася в 2008 році, негативно вплинула на економіку України.
Тактика проведення економічних реформ в Україні дозволила у деякій мірі загальмувати спад виробництва, знизити дефіцит бюджету, значно скоротити темпи інфляції, дещо стабілізувати обмінний курс гривні. Але продовжується падіння виробництва, зростають неплатежі, практично зупинився процес інвестування, відчувається падіння попиту населення і підприємств, погіршується збирання податків, зростає приховане безробіття, швидко зростають зовнішні і внутрішні борги, загрозливої ваги досягла «тіньова» економіка, не вдається ліквідувати від’ємне сальдо експорту-імпорту.
Згідно оцінок експертів, подальшому розвитку ефективності експорту у першу чергу заважає надмірно тяжка податкова система (її доля складає 20%), велика собівартість і невисока якість продукції (25%), різке падіння інвестицій (25%), відсутність обігових коштів, важкий фінансовий стан (15%), неспроможність і непідготовленість ряду керівників працювати у ринкових умовах (10%), інші фактори (5%).
Разом 23,0 млрд.
USD
Разом 23,1 млрд.
USD
Розділ 2
Основні поняття світового господарства
2.1 Світова економіка і міжнародні економічні відносини
«Світова економіка» - це сукупність національних економік, зв'язаних системою міжнародного розподілу праці (МРП), економічними і політичними відносинами. Універсальний зв'язок між національними господарствами здійснюють міжнародні економічні відносини (МЕВ). МЕВ - це комплекс економічних відносин між окремими країнами, їх регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, багатонаціональними корпораціями) в системі світового господарства.
В структуру МЕВ входять:
· міжнародний розподіл праці;
· міжнародна торгівля товарами і послугами;
· міжнародний рух факторів виробництва (капіталів, робочої сили, технології);
· міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини;
· міжнародна економічна інтеграція
· і деякі інші похідні від них форми.
Одне з якнайповніших тлумачень світової економіки представив французький економіст Мішель Бо. В поняття світової економіки він включає наступні складові:
· сукупність виробничої діяльності людини, яку можна виразити макроекономічними показниками в натуральній і вартісній формі за певний період часу (зазвичай за 1 рік) (наприклад, сукупний світовий об'єм ВВП (USD), сукупний світовий об'єм виробництва автомобілів в рік (в млн. шт.) і так далі);
· сукупність національних економік всіх країн світу, кожна з яких займає своє певне місце в світовій системі;
· сукупність міжнародних економічних відносин, економічних зв'язків між національними господарствами;
· глобальна діяльність транснаціональних компаній (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ);
· інтеграційні угрупування країн, співтовариства країн і міжнародні організації;
· світова система, яка сформувалася в результаті розвитку капіталістичного способу виробництва;
· результат економічної діяльності всього людства, який розглядається з врахуванням стану навколишнього середовища і наявних ресурсів.
2.2 Сутність світового господарства
Світове господарство є історичною і політико-економічною категорією, оскільки кожному конкретному історичному етапу властиві певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура.
Світове господарство можна визначити як економічну систему, яка самовідтворюється на рівні продуктивних сил, виробничих відносин і певних аспектів надбудовних відносин в тій мірі, в якій національні господарства, які входять в систему, володіють визначеною сумісністю на кожному з трьох названих рівнів. В цьому визначенні знаходять віддзеркалення основні складові частини господарства, включаючи матеріальну базу, реалізацію різних форм власності і певний порядок функціонування відтворювальних процесів.
Основою виникнення і існування системи виступає її цілісність, яка припускає економічну взаємодію всіх складових частин системи на достатньо стійкому рівні, що забезпечує регулярну циркуляцію відтворного продукту в глобальному масштабі, постійну діяльність, життєздатність системи, її саморегуляцію і розвиток. Така єдність світового господарства, циркуляція відтворного продукту забезпечується національними і міжнародними ринками з властивими їм товарно-грошовими відносинами і множинністю цін.
В широкому розумінні, ринком є сукупність економічних, соціальних і політичних відносин, які складаються в процесі обміну товарів і послуг. Ринок це окрема категорія, яка розвивається під дією власних закономірностей і надає вплив на весь хід відтворення, тобто він є невід'ємною стадією відтворення, яка розвивається в тісній взаємодії з його рештою елементів - виробництва, розподілу і споживання.
Світове господарство - це складна система, яка характеризується множинністю складових її елементів, ієрархічністю, багаторівневістю, структурністю. Основу системи складає міжнародне і обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання. Кожна з цих фаз світового відтворювального процесу як в глобальному масштабі, так і в рамках окремих держав залежно від їх місця і ролі в цілому впливає на функціонування всієї світової господарської системи.
Світове господарство, як система має загальну мету - задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується через різні соціально-економічні умови. Воно не може розвиватися без певного порядку, заснованого на нормах міжнародного публічного і приватного права, які регулюють економічні відносини між державами, економічними об'єднаннями, юридичними і фізичними особами. Дотримання встановлених конвенційних і звичайних норм забезпечується самими державами і колективними формами контролю за дотриманням міжнародного права, яким займаються різного роду міжнародні організації. Ці правила уточнюються і переглядаються відповідно до потреб розвитку світових продуктивних сил і окремих підсистем та елементів.
Відношення між окремими елементами світового господарства складають рівні.
Міжнародний рівень складають відносини між державами, він регулюється міжнародними правилами і нормами.
Транснаціональний рівень складають відносини потоків, що виходять за межі національних меж, це сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.
У соціально-економічному плані світове господарство неоднорідне. Провідне місце в нім займають промислово розвинені західні країни. Особливе місце займають країни, які розвиваються, у котрих багато в чому зберігається залежний характер їх економік від індустріальних (розвинених) країн. Свою специфіку в розвитку мають східноєвропейські країни з перехідною економікою і цілий ряд інших держав. В цілому світове господарство є складним соціально-економічним угрупуванням.
Місце окремих країн в світовому господарстві визначається на основі декількох ключових показників їх економічного розвитку, об'єднаних деякою взаємозалежністю. МВФ об'єднує ці декілька показників в Квоту країн-учасниць, яка переглядається 1 раз у 5 років. Це такі показники: об'єм виробництва, об'єм ВВП, розмір офіційних резервів країни, а також поточних платежів і надходжень. Потім робиться поправка на експертну оцінку відносного політичного впливу кожній з країн на світову економіку.
В результаті розрахунку, в 1997 році в першій десятці місця країн розподілилися таким чином (питома вага в %):
· США -18,8%, Італія - 3,1%
· Німеччина і Японія - по 5,6%, Канада і Росія - 2,9%
· Франція і Великобританія - по 5%, Китай - 2,3%
· Саудівська Аравія - 3,5%, Решта країн - 45,4%
Статистичні обчислення для визначення відносного місця кожною з країн ґрунтуються тільки на економічних даних про розміри їх ВНП, офіційних резервів, поточних платежів і надходжень і не враховують розміри території, демографічні і соціальні показники. Розрахункові питомі ваги є статистичною основою подальшого політичного узгодження відносних доль кожній з країн. Це дозволяє врахувати їх економічну і також політичну роль в міжнародній економіці.
Розділ 3 Взаємодія світового господарства і національних економік
Всесвітнє господарство представляє взаємозв'язані між собою економіки практично всіх цивілізованих країн світу. Економічною основою всесвітнього господарства служить об'єктивна доцільність, яка обумовлена прагненням всіх держав до зростання економічної ефективності, досягнутої за рахунок міжнародного розподілу праці, і викликаними цим зростанням національною спеціалізацією та міжнародною інтеграцією.
Постійне прагнення до поглиблення розподілу праці і доведення його до міжнародного рівня служило раніше головною причиною становлення і розвитку міжнародної торгівлі і світового ринку. Проте, на відміну від світового ринку, який і зараз є найважливішим складником міжнародної співпраці, всесвітнє господарство є більш ємке явище. Це особлива форма реалізації міжнародних економічних взаємозв'язків між господарськими суб'єктами більшості країн світу, яка націлена на досягнення більшої ефективності в економічній діяльності за рахунок поглиблення розподілу праці і вільного переміщення в світовому просторі товарів, робочої сили, технологій і капіталу.
Створення всесвітнього господарства не означає автоматичного включення в нього всіх національних економік. Серед безлічі факторів, які впливають на входження і рівень інтеграції кожної країни в систему світового господарства, найважливішими є два.
По-перше, ефект, або економічна, а, може бути, і політична вигода для країн-учасниць світового інтеграційного процесу. При цьому головним критерієм повинен бути національний інтерес - не тільки поточний, але і пов'язаний з віддаленим майбутнім. Рішення про участь кожної конкретної країни в тих або інших формах міжнародних економічних зв'язків завжди представляє складність, бо вимагає всестороннього обліку наслідків і результатів такого акту. Це важливо не тільки для національної економіки окремої країни, але і для світової економічної спільноти в цілому.
По-друге, участь в світовій економічній інтеграції для будь-якої країни стає можливою за умови певної адаптації національного господарства і правової бази держави до уніфікованих норм і вимог всесвітнього госп
Головними умовами участі в міжнародних економічних союзах і інших міжнародних організаціях в даний час є: політична стабільність в країні, відсутність різких коливань в стані національної економіки і, нарешті, відвертість економіки.
За виконанням кожної з цих умов спостерігають спеціальні міжнародні організації, керуючись загальноприйнятими в світовій практиці нормами і правилами. Для характеристики макроекономічного стану національної економіки по єдиних критеріях, використовується міжнародна система національних рахунків (СНР).
Прискорення розвитку міжнародних економічних інтеграційних процесів потребує все більш відкритої економіки, що має на увазі:
· прозорість, тобто вільний доступ до національних макроекономічних даних;
· економічну свободу всередині країни;
· участь країни і її економічних суб'єктів в світовому інтеграційному процесі.
Передумовою відкритості економіки є економічна свобода - дотримання в країні трьох основних принципів: свободи індивідуального вибору, свободи приватного обміну та гарантії приватної власності. Залежно від цього світова спільнота отримує можливість визначати не тільки стан і можливості економіки тієї або іншої країни, але і встановити ступінь сприятливих умов для створення в ній іноземних та змішаних підприємств, доцільність розміщення кредитів.
Лідерами рейтингу відвертості економіки є економічно розвинені і «нові» промислово розвинені країни. Україна в доповіді Всесвітнього економічного форуму в 2008р. про стимулювання світової торгівлі, в основі якого лежить індекс відвертості національних економік, опинилася на 71-м місці. При цьому Росія опинилася в рейтингу з 121 країни на 109-му місці. Загальний індекс відвертості економіки у Росії опинився навіть нижче, ніж у таких країн, як Буркіна-Фасо і Замбія.
В той же час, країною з самою відкритою економікою, яка сприяє розвитку зовнішньої торгівлі, на думку ВЕФ, є Сінгапур, за ним йдуть - спеціальний адміністративний район Китаю Гонконг і Швейцарія.
До числа країн, економіка яких була визнана більш закритою, ніж в Росії, увійшли (в порядку зниження оцінки) Непал, Бангладеш, Алжир, Монголія, Таджикистан, Гайана, Бурунді, Нігерія, Зімбабве, Венесуела, Кот-Д’Івуар і Чад.
Економічна відвертість держави повинна мати певні межі, вихід за які здатний принести негативний результат. Вона не повинна виходити за рамки глобальних інтересів країни. Тому, крім комплексної оцінки відвертості, в економічній практиці використовується також показник економічної вразливості національної економіки відносно світових економічних потрясінь.
Рейтинг країн, визначений тільки по цьому показнику відвертості, істотно відрізняється від загального рейтингу економічної свободи. На першому місці тут невеликі, хоча і економічно розвинені країни, такі, як Малайзія, Філіппіни, Нова Зеландія. Частка експорту цих країн складає 70-80% від об'єму їх ВВП. В той же час в крупних країнах з розвиненою економікою ця частка помітно нижче (наприклад, в Японії 11%, в США 10%).
Кожна сучасна держава, проводячи політику відкритої економіки, одночасно прагне певною мірою обмежити міжнародне втручання в свою економічну діяльність, залишаючи за наднаціональними економічними органами лише функції контролю за рекомендаціями. Практично всі країни, навіть ті, економіка яких визнана найбільш відкритою, не відмовляються від політики жорсткого протекціонізму. Так, країни з розвиненою економікою строго обмежують вивіз новітніх зразків техніки і передових технологій, обмежують еміграцію з країни вчених та фахівців, стежать за співвідношенням між своїм експортом і імпортом. Країни, які розвиваються, строго лімітують вивіз стратегічної сировини, обмежують вивіз валюти, дорогоцінних металів та інших цінностей.
Створення і розвиток всесвітнього господарства є складний і суперечливий процес. На різних етапах існування і розвитку світової економіки роль і форми участі окремих країн в даному процесі неоднозначні. Це залежить від комплексу обставин, зокрема від ступеня економічний розвиненості країни і масштабності її національної економіки. Крім того, до найважливіших чинників такого роду відносяться економічна політика, здійснювана в даній країні в певний період, діючі умови або «правила гри», у всесвітніх економічних організаціях.
В створенні і розвитку світового господарства зацікавлені в першу чергу економічно розвинені країни. Для них участь в світовому економічному процесі означає природний перехід до вищої стадії розподілу праці і спеціалізації виробництва. Тому міжнародна економічна інтеграція для розвинених країн завжди є додатковим засобом для економічного зростання.
Саме економічно розвинені країни внесли найбільший внесок до створення сучасного господарства з діючим в ньому особливим порядком. Сенс такого порядку визначений в основному неоліберальною моделлю економічного розвитку. Основні риси цієї моделі полягають в тому, що головним регулятором міжнародних взаємозв'язків повинен бути ринковий механізм. Одночасно чиниться упор на переорієнтацію національних економік з розвитку національно-господарського комплексу на створення вузькоспеціалізованої економіки, скорочення функцій держави по управлінню економічними процесами і передачу цих функцій міжнародним установам.
Поза сумнівом, що в умовах організації світового господарства по неоліберальній моделі, економічно розвинені країни отримують істотні переваги, оскільки саме вони грають провідні ролі в міжнародних економічних організаціях (у МВФ, у Всесвітньому банку та ін.) і отримують найбільші преференції на стихійних світових ринках.
На відміну від розвинених країн, входження в світове господарство країн, що розвиваються, є більш складнішим і суперечливим процесом.
Разом з тим, процеси інтеграції і створення світового господарства носять об'єктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в конкретному випадку. Тому ні нав'язана Заходом усьому світу модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для країн, що розвиваються, участь в світовому інтеграційному процесі протипоказана і має тільки негативний сенс. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються, в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому розвитку додатковий імпульс.
Наслідком вступу країн, що розвиваються, в світову економічну спільноту, як правило, є їх прискорене економічне зростання. Економічною основою даного феномена багато в чому служить іноземний капітал, до якого ці країни дістають відносно вільний доступ і який забезпечує розвиток національної економіки цих країн. Крім того, цілеспрямованість в спеціалізації національних економік країн, що розвиваються, яка стала можливою завдяки світовому господарству, робить їх економічно конкурентоздатними, а, отже, і ефективними. Саме ця причина закладена у все зростаючому прагненні країн, що розвиваються, інтегруватися в ті або інші міжнародні економічні об'єднання. І такий процес вже дає конкретні результати.
За оцінкою Всесвітнього банку, глобалізація світової економіки привела в рух процес по перерозподілу багатств від індустріальних держав на користь тих, що розвиваються, в яких проживає 80% населення миру і виробляється лише 18% світового ВВП. Через 25 років їх частка в світовому виробництві, по прогнозах, повинна зрости до 30%.
Економічний ефект, який отримують країни від участі в світовому господарстві, досягається за рахунок безлічі факторів. Виділимо основні з них: По-перше, інтеграція у всесвітні економічні організації сприяє поглибленню спеціалізації даної країни і, як наслідок, кооперації її економіки. Ці фактори є визначальними для зростання продуктивності праці і підвищення ефективності виробництва.
По-друге, країни-учасниці користуються переважним правом отримувати від країн-союзників на самих пільгових умовах необхідні для їх розвитку економічні ресурси. Це можуть бути значні інвестиції в економіку, придбання новітніх технологій, раніше недоступної інформації та ін.
Разом з тим участь країн, що розвиваються, в міжнародному розподілі праці і членство в міжнародних економічних союзах має і негативні наслідки. Головне з них - вузька спеціалізація країни, яка вигідна світовому господарству, але вона приводить до того, що та або інша країна, що розвивається, практично стає беззахисною перед фінансовими або структурними кризами. Недавнім свідоцтвом тому є світова фінансова криза.
Відомо, що результати участі країни в світовому господарстві, активність її діяльності в світовій економіці є неоднозначними. Для визначення підсумків такої участі, в світовій практиці використовується система показників, серед яких центральне місце займає платіжний баланс країни, який складається з чотирьох балансових груп А, Б, С, Д.
А. Баланс поточних операцій, який включає:
· торговий баланс, сальдо якого представляє різницю між експортом і імпортом товарів;
· баланс послуг, сальдо якого дорівнює різниці між експортом і імпортом технологічних ліцензій, інновацій, патентів, послуг міжнародного туризму і страхування, транспорту, зв'язки та ін.;
· баланс процентних платежів, сальдо якого визначається як різниця між платежами по національних кредитах, розміщених в інших країнах, і виплатах відсотків по запозиченому країною капіталу;
· баланс трансфертів, сальдо якого є різницею від приватних і державних платежів з-за кордону і за межі країни. Сюди відносяться прямі інвестиції, які дають право контролю над фірмою, портфельні інвестиції, тобто капітали, вкладені в облігації, акції і інші цінні папери іноземними фірмами без права придбання контрольного пакету акцій.
В. Баланс руху довгострокових капіталів. Його сальдо представляє різницю між експортом і імпортом капіталів (інвестицій). Сюди відносяться прямі і портфельні інвестиції.
С. Баланс руху капіталу. Його сальдо відображає результат всіх міжнародних операцій з активами (валютою, цінними паперами). Позитивне сальдо цього балансу свідчить про чистий приплив капіталу в країну, а негативне - про чистий відтік.
Д. Баланс, який представляє групу статей, що коректують помилки в статистичних даних по попередніх розділах.
Крім платіжного балансу в міжнародній практиці у якості показників, які характеризують активність країни в світовому господарстві, використовуються такі показники, як ВВП, структура експорту-імпорту, об'єм, структура і динаміка іноземних інвестицій та ін.
Природно, що одні і ті ж країни не можуть займати однакові позиції в угрупуваннях держав по ознаках кожного з цих показників. Наприклад, США, Німеччина, Японія і Канада є першими по об'ємах ВВП та іноземних інвестиціях. Інші країни, наприклад, Сінгапур, Малайзія і Південна Корея можуть випереджати всіх за наслідками платіжного балансу і за іншими показниками.
Тому на практиці, при визначенні місця кожної країни в табелі про ранги в світовій економіці, як правило, ґрунтуються лише на даних про об'єм ВВП, платіжного балансу і резервів центрального банку країни.
Розділ 4 Національна економіка України та її місце в світовому господарстві
Національна економіка України все глибше інтегрується в систему світового економічного господарства. Вступ України в 2008р. у ВТО - це найістотніший інтеграційний крок останнього часу. Як відомо, цей процес тривав 15 років. Членство України у ВТО тепер робить можливим початок переговорів по створенню зони вільної торгівлі між Україною і ЄС.
Сьогодні для розвитку національного господарства України найбільш актуальним питанням стало питання про її долю в економічній глобалізації. Україна опинилася перед вибором: як оптимально поєднувати в зовнішньоекономічній політиці два стратегічні напрями - інтеграційну діяльність країни в рамках єдиного економічного простору (ЄЕП) та митного союзу і за його межами в рамках європейської економіки (ЄС).
Тому все більш важливим стає аналіз інтеграційних можливостей національної економіки як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Інтеграційний потенціал України повинен реалізовуватися як на близькому регіональному рівні (в рамках ЄЕП і ЄС), так і з віддаленими регіонами і країнами (через членство у ВТО). Для України через низку обставин (національна економіка не зрілого ринкового типу, наявність значного дефіциту багатьох ресурсів, істотно занижений рівень міжнародних зовнішньоекономічних контактів) кардинального значення набуває врахування тенденцій, які складаються в міжнародній економічній глобалізації. Ці тенденції вказують на перспективи і резерви, які можуть бути використані в ході пошуку інтеграційних рішень для України. А вони, в найзагальнішому плані, полягають у виборі не односторонньої, а різновекторної і збалансованої інтеграції національної економіки в світове господарство.
Частіше за все різновекторність інтеграційних устремлінь України (ЄС і/або ЄЕП) розглядається через призму зовнішньоекономічної безпеки країни. Тому одні економісти прагнуть мінімізувати російський вплив на інтеграційну перспективу України, а інші, дотримуючись європейської перспективи країни, пропонують ретельно оцінити можливі негативні наслідки її участі в інтеграційних процесах в ЄС. Проте треба було б не протиставляти західний чи східний напрями інтеграційної політики України, а йти по шляху вивчення можливих вигод від участі в тому чи іншому інтеграційному угрупуванні. Сприятливі соціально-економічні дивіденди економіка країни може отримувати, інтегруючись з різними економічними блоками, які діють сьогодні або можуть з'явитися в майбутньому. Важливо забезпечити реальну життєздатність тієї або іншої інтеграційного формування і захист в ньому своїх інтересів, а не замкнутість, однобічність або навіть закритість свого національного господарства від інтеграційних процесів. Ці аспекти інтеграційної діяльності України не знайшли всестороннього обговорення в наукових дискусіях і тому слабо враховуються в господарській практиці і економічній політиці держави.
Постановка питання про альтернативність ЄС і ЄЕП для України є некоректною в науковому плані і неперспективною для вибудови правильної інтеграційної політики країни. З одного боку, економічна інтеграція в рамках ЄЕП обіцяє ряд реальних вигод для економіки України через реанімацію господарських зв'язків, які існували в недавньому минулому. Україна і інші країни СНД по багатьом ознакам ще зберігаються як складові частини єдиного відтворювального комплексу з високим рівнем інтегрованості. Ця обставина дозволяє полегшити інтеграційні процеси, прийти до регіонального економічного співтовариства з найменшими витратами. З іншого боку, членство України в ЄС - це все-таки віддалена перспектива. ЄС віддає перевагу довгим поетапним переговорам і не має наміру дотримуватися чіткого графіка розширення, посилаючись на те, що організацію з більш ніж 20 членами вже зараз важко контролювати. Якщо процес вступу України у ВТО розтягнувся на 15 років, то повноправне членство в ЄС займе, швидше за все, теж тривалий період часу. Україна, як відзначають деякі дослідники, сьогодні знаходиться на початку свого євроінтеграційного шляху. Тут найближча задача – підписати з ЄС угоду про зону вільної торгівлі. А економічна інтеграція на колишньому пострадянському просторі може створити для нашої економіки в найближчій перспективі деякі додаткові сприятливі чинники її розвитку.
Тому національна економіка країни повинна орієнтуватися на три інтеграційні пріоритети. Перший: реінтеграція в межах СНД завдяки дії ряду сприятливих факторів (відновлення економічного потенціалу країн, зміцнення їх продуктивних сил, вдосконалення їх соціальної і фінансової інфраструктури та ін.). Другий: поетапна і поступова інтеграція в ЄС за допомогою перехідних форм (зона вільної торгівлі, асоційоване членство та ін.). Третій: реалізація можливостей через членство у ВТО, як з близькими, так і з віддаленими країнами і регіонами, зокрема Китаєм і країнами Південно-східної Азії.
Висновки
1. Національна економіка - це історично складена система суспільного відтворення країни, взаємозв'язана сукупність галузей, видів виробництва і територіальних комплексів, яка охоплює все форми суспільної праці. Головною метою всієї економічної політики любої з країн є створення ефективної і конкурентоздатної економіки. При цьому механізми і методи досягнення цієї мети включають набір інструментів, який дозволяє створити сприятливе середовище для господарської діяльності всіх суб'єктів незалежно від форм власності.
2. Світове господарство - це складна система, яка характеризується множинністю складових її елементів, ієрархічністю, багаторівневістю, структурністю. Основу системи складає міжнародне і обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання. Кожна з цих фаз світового відтворювального процесу як в глобальному масштабі, так і в рамках окремих держав залежно від їх місця і ролі в цілому впливає на функціонування всієї світової господарської системи.
3. Процеси інтеграції і створення світового господарства носять об'єктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в конкретному випадку. Тому ні нав'язана Заходом усьому світу модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою, участь в світовому інтеграційному процесі протипоказана і має тільки негативний сенс. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються, в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому розвитку додатковий імпульс.
4. Процес лібералізації національної економіки має здійснюватися поетапно і зважено з урахуванням особливостей України та окремих її регіонів. Головний критерій при цьому - рівень конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Його ігнорування може призвести до того, що під тиском сильних іноземних конкурентів вітчизняні виробники будуть витіснені з внутрішнього ринку.
6. Уряду необхідно ініціювати створення міністерствами та відомствами на комерційній основі центрів досліджень кон'юнктури товарів на внутрішньому і світових ринках, проведення кваліфікованої цінової експертизи зовнішньоторговельних контрактів з видачею відповідних рекомендацій та аналітичних матеріалів суб’єктам господарювання, структурам виконавчої влади. Слід також створити науково-дослідну базу для системного вивчення стану світових ринків товарів(продукції, послуг) та маркетингового забезпечення діяльності українських експортерів. Активно залучати до цієї роботи торговельно-економічні місії, відповідні підрозділи посольств України за кордоном, представництва різних українських фінансово-промислових структур, повніше використовувати можливості Торгово-промислової палати України.
Список літератури
1. ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» №2411-17 від 1.07.2010.
2. Бандурин В.В., Булатов А.С. Мировая экономика. Учебник. М., Юристъ, 2007.
3. Бандурин В.В., Рачич Б.Г. та ін. Глобализация мировой экономики и Россия.-М.: Буквица, 2007.-304 с.
4. Буренин А.Н. Рынки производных финансовых инструментов. М.,
2006.
5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. Учебник для вузов. М.: Издательская корпорация «Логос»,
2008.
6. Долгов С.И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? М.: ОАО Изд-во “Экономика”,
2008.
7. Европа и Россия / Под. Ред. В.М. Кудрова, В.Н. Шенаева, Л.Н. Володина. М.:
2006.
8. Будкін В.С., Дудченко М.А., Філіпенко А.С. та ін. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності: монографія. К.:Знання, 2004. – 304 с.
9. Луценко В.О. Аналіз поточного стану експорту України й основні напрямки його підвищення. ДНТУ, 2002.
10. Філіпенко А.С. Інтеграційні перспективи Україні: бігравітаційна модель. Економіка України. - 2005. - №6. - С.11-12.
11. Інтернет http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/35914.html
12. Інтернет. http://focus.ua/economy/49909
13. Інтернетhttp://ru.wikipedia.org/wiki/Леонтьев,_Василий_Васильевич
14. Інтернет http://economuch.com/page/mekonomiks/ist/ist-4--idz-ax252.html
15. Інтернет http://books.efaculty.kiev.ua/mek/2/g1/1.html
16. Інтернет http://literus.narod.ru/Bussines/MirEcon/1-g3-1.htm