Глобалізація та Європейський Союз
Ідея глобалізації, без сумніву, широко розповсюдилась у сучасному світі, але разом із тим її трактують по-різному. Цю ідею використовують, щоб пояснити безліч явищ і процесів, які зустрічаються практично в будь-якій сфері економічного, політичного й культурного життя. Вони виникають як у відносинах між країнами, так і в окремих країнах. Деякі з них були несумісними і навіть заважали одне одному. Більш того, велику кількість різноманітних структур і гравців було залучено до процесів глобалізації. Європейський Союз - вочевидь, найважливіший із них.
Ми не намагаємось сконцентруватися на ролі ЄС як особливого учасника міжнародних відносин, чиї специфічні риси відрізнятимуть його як від будь-якої окремої держави, так і від будь-якої класичної міжнародної організації. Проте той факт, що Європейський Союз було залучено до процесів глобалізації, як одного з провідних акторів світової сцени, потребує декількох аналітичних кроків. Перш за все, необхідно зазначити основні міжнародні умови, які впливають на ці процеси, потім - штучно визначити, в чому полягає глобалізація, й, нарешті, розглянути, якою мірою Європейський Союз задіяно в ній.
Оскільки загальна перспектива сучасних міжнародних відносин неспокійна, слід уточнити, перш за все, характер стосунків між основними учасниками міжнародних відносин. Іншими словами, необхідно розглянути, що саме слід вважати світовою домовленістю сил, яка також має назву міжнародної системи, устрою або угоди. Це суперечить розповсюдженій передумові, що може відбутися спроба більш визначено протиставити Європейський Союз загальній картині міжнародних відносин в контексті глобалізації.
Міжнародний розклад сил, який простежується в міжнародних відносинах, спочатку може здатися анархічною системою. З цього твердження можна зробити два висновки. По-перше, це значить, що всі, хто теоретично належить до системи, мають рівні права, тобто згідно з логікою вікової традиції Вестфальської угоди, ніколи не було ані офіційної вищої влади, ані субординації в ній. Інакше кажучи, „ключовим атрибутом членів спілок держав виступає їх суверенність - незалежність від будь-якого вищого джерела влади" (Армстронг, 1993, с. 14). Це свідчить про те, що категорія „учасник міжнародних відносин" досі залишається невизначеною.
Для визначення статусу Європейського Союзу могла би використовуватися категорія політичної організації, під якою розуміють (згідно з ідеєю, яку представив Р. Арон) „територіально організовану політичну спільність" (Агоп, 1995). Зазначимо: це стосується не тільки країн, але й наднаціональних структур на кшталт ЄС.
По-друге, під анархічним характером системи також мають на увазі те, що не існувало центрального органу, який мав би повновагу використовувати владу й здатність керувати таким міжнародним суспільством. А це означає, що треба використовувати стандарти поведінки або контролювати, яким чином ці стандарти виконуються. Щоб описати це, Бужан використовує поняття „зріла анархія", яке розуміється як „система, яка складається з сильних держав (за умов їх високого ступеня соціально-політичної єдності) у межах добре розвиненого міжнародного суспільства (щільна мережа прийнятих стандартів, принципів та інститутів)" (Бужан, 1995, с.205).
Для аналізу такого широкого питання корисним може стати така важлива категорія, як „міжнародний баланс", яку взято з галузі науки міжнародних відносин. Вона дозволяє класифікувати окремі держави згідно з їх відносною важливістю - як за взаєминами, так і за глобальною перспективою. З цього можна зробити висновок, що необхідно враховувати існуючу ієрархію країн, яку Кохен назвав "ієрархічною інтеграцією". Міжнародна система розглядається на базі даної перспективи як горизонтально (глобально), так і вертикально (у регіональному плані) впорядкована структура (Бїєлен, 1995). Такий порядок може бути представлений згідно з різноманітними критеріями, які більш-менш перевіряються, наприклад: розмір держав, ступінь їх взаємозалежностей, демографічний потенціал і т. д. Інший можливий критерій стосується того, що зветься статусом влади в одному або в декількох регіонах (Кенеді, 1999; Мрозек, Бієлен, 1996; Сулек, 2001). Крім того, стосунки між учасниками міжнародних відносин досить часто регулювалися завдяки щільному ланцюгу взаємних обов'язків, переважно юридичного характеру (договори, угоди, конвенції і т.п.), прийнятих у двосторонньому, багатосторонньому порядку й/або в межах діяльності великої кількості різноманітних інститутів, в першу чергу різноманітних міжнародних організацій.
Таким чином, нам доводиться мати справу з системою "впорядкованої анархії", яка має комплекс різних питань. Доречно назвати лише ті з них, які стосуються еволюції категорій державного суверенітету й національного інтересу. Через тс, тю дані категорії дуже важливі, дана значущість розкривається в їх тлумаченні держави як основного учасника міжнародних відносин. Відповідно, вони не завжди можуть застосовуватися для дослідження Європейського Союзу. Тим не менш, слід зауважити, що еволюція в розумінні цих категорій (як й інших ключоеих категорій, таких, як безпека) призводить до розширення їх значення. Унаслідок це збільшує їх значимість, охоплює також інші суб'єкти міжнародних відносин, у тому числі й Європейський Союз.
Таким чином, у контексті даних міркувань з'являються деякі цікаві питання стосовно ступеня впливу категорій інтересу й суверенітету на поведінку держав - членів Європейського Союзу (які є суверенними суб'єктами міжнародного права) й інститутів Спільноти. У цьому контексті необхідно пам'ятати, що юридичний і міжнародний суб'єктивізм останніх - досить складне питання. Іншими словами, виникають питання стосовно того, чи має Європейський Союз власні міжнародні інтереси, незалежні від інтересів його держав-членів, і чи може концепція його суверенітету виступати окремо від концепції держав-членів (Ьезгсгупзкі, 2005; Зуітюшсіез, 2002; Сгаріішкі, 1999)? Через те, що дані питання не будуть розглянуто в цьому дослідженні, слід акцентувати на тому, що відповіді на них залежать не тільки від прийнятих дослідницьких припущень, але також (або головнім чином) від політичних й ідеологічних переконань авторів.
Оскільки основні допущення системи формування сучасних міжнародних відносин відомі, можна спробувати визначити її основні характеристики. Це завдання не з легких, тому що було б дуже поверхово просто припустити, що не існує єдиного опису або однорідних ознак сучасного світу. Можливо, зустрічається стільки точок: зору на міжнародні відносини, скільки існує вчених, експертів і політиків, що беруть в них участь. З іншого боку, це не означає, що не може бути зроблена спроба створити більш-менш перевірений перелік основних характеристик, що визначають найбільш важливі події, явища і процеси, що зустрічаються в межах таких стосунків.
Необхідно зауважити, що існуюча система міжнародних відносин нестабільна. Вона була схильна до серйозних змін прямо на наших очах, і вона щойно почала розвиватися. її еволюція була результатом взаємодії багатьох основних факторів політичного, економічного, воєнного, соціального й культурного характеру. Таких, як глобалізація, промислова і технічна революція (з урахуванням зростаючої ролі інформаційних технологій й засобів масової інформації), розвиток принципів демократії й прав людини, еволюція міжнародної безпеки й т.п. Під впливом цих факторів світ насправді стає „глобальним селом", як пророкував Мак Лухан. Цей Еіираз не має на увазі однорідність, а передбачає величезний зріст взаємозалежить остей між різними гравцями (у багатьох випадках виступаючих більш і більш індивідуально), які відігравали різні ролі в різних взаємодіях.
Одним з ключових факторів, що сформували сучасні міжнародні стосунки, виступає величезне (в історичному масштабі) прискорення загального розвитку людства як цивілізації. Ще раз, замість того щоб продовжувати поглиблюватися в аналіз настільки широкого предмету, необхідно уявити масштаб і темп такого розвитку, ілюструючи аргументи, що запропонував Й. Шумпетер (Куклінськи А., 1999, с.23). Можна зробити висновок, що починаючи з кінця 18 століття успішні досягнення в галузі науки й техніки, що робилися на підставі послідовних „хвиль", більшою мірою сформували вигляд нашої цивілізації. Якщо перша „хвиля" тривала протягом 60 років (1785-1845), четверта зайняла тільки 40 (1950-1990), а теперішня, п'ята, що спричиняє розповсюдження революційних технологій, триватиме, згідно очікуванням, лише 30 років (враховуючи те, що вона займає період до 2020 року, цей час може виявитися ще коротшим).
Тим не менш, наслідки, викликані прискоренням й масштабами розвитку цивілізації одночасно з впливом інших факторів, вже визначені. З одного боку, в багатих, добре розвинутих країнах суспільство сформувалося на постіндустріальній інформаційній основі. Воно широко
використовує майстерні методи накопичення й передачі знань та технологій (через Інтернет та ін.) і схильне до процесу глобалізації. З іншого боку, диспропорції в умовах розвитку все більш охоплюють нові сфери й набувають розміру, який лякає. Цей процес зумовлює те, що все більше людей мешкає в країнах, що тільки розвиваються, ще не мають можливості користуватися досягненнями прогресу цивілізації повною мірою через скруту, голод, воєнні конфлікти й усі види гострих соціальних проблем. Крім інших важливих проблем, таких, як перенаселення й деградація навколишнього середовища, це викликає ситуацію, яка вкрай небезпечна для майбутнього нашої планети. Це викликає великі суперечки, диспропорційність й глибоку розбіжність між багатою і всебічно розвиненою Північчю й бідним Півднем, який відсунуто за лаштунки розвитку людства.
Поняття глобалізації виступає як окрема абстрактна система зв'язаних трактувань всіх вказаних явищ і процесів у сукупності. Відправним пунктом її вивчення може служити розгляд декількох основних властивостей згаданого вище прискорення розвитку сучасного світу в загальних межах цивілізації (Мунк, 2007; Лачер, 2006; Патман, 2006; Спорек, 2006; Зіммерер, 2006; Остерхаммель. 2005; Бек, 1999; Бауман, 1998).
Перша властивість - стрімке зростання взаємозалежностей не тільки серед усіх учасників міжнародних відносин, але й серед усієї сукупності економічних, політичних, соціальних, культурних явищ, що мають місце в окремих країнах і регіонах або у світовому масштабі. Деякі автори навіть говорять про "розширення мережі взаємозалежності у світовому масштабі" (Ніє, Коєхане, 2000). Це означає, що події, які відбувают
Другою основною властивістю глобалізації виступає інтенсифікація явищ, що виходять за національні межі й вже впродовж якогось часу призводять до того, що можна назвати "скороченням" нашої планети в часі й просторі. Це можна легко побачити, якщо розглянути сучасні можливості подорожей і транспортування товарів, а також сфери зв'язку й обміну інформацією за такий короткий час і на такі великі відстані. Порівняно з досвідом і продуктивністю минулих поколінь це формує абсолютно нову якість цивілізації.
Додатковий елемент закладено в появі основної допомоги при розповсюдженні будь-яких видів норм і моделей починаючи з виробництва або управління ноу-хау через моделі споживання або з культурного устрою. Іншими словами, в результаті глобалізаційних процесів світ стає все більш і більш об'єднаним густою мережею усесторонніх стосунків, що призводить до його відносної однорідності, яка то зменшується, то збільшується.
Процес глобалізації був викликаний не тільки економічними процесами, про що йшлося вище. Але його характер і шлях розвитку все ще визначаються і формуються цими процесами. Чинники, які зумовлюють глобалізацію, формують густу мережу визначальних факторів, які впливають один на одного. Вони включають розвиток нових інформаційних технологій (показово виражений в надзвичайно динамічному зростанні мережі Інтернет), що, у свою чергу, призводить до значного скорочення вартості отримання й передачі інформації, кращого доступу до нових технологій і систем виробництва й управління, зокрема, до глобалізації фінансових ринків. Це, у свою чергу, сприяє мобільності праці і капіталу і, особливо, розвитку різних видів іноземного інвестування, таких, як капітальні, виробничі та інші інвестиції. З цим процесом пов'язані зміни в економічній політиці країн (з широкою лібералізацією економіки і скороченням економічного регулювання й приватизації) і великих, наднаціональних корпораціях, розмах діяльності і важливість яких в об'ємах світової економіки значно збільшився за останні два десятиліття. В результаті діяльності таких корпорацій процес виробництва став міжнародним. Це призводить до фактичного послаблення економічної важливості державних меж при зростаючій міжнародній торгівлі. Слід підкреслити ще раз, що вищеназвані чинники сформували специфічний комплекс факторів. Навряд чи можна застосувати причинно-наслідковий метод, щоб вивчити їх, оскільки вплив будь-якого з таких визначальних чинників зумовлює появу інших. Наприклад, лібералізація економіки стала одночасно результатом і причиною глобалізації фінансових ринків, тоді як міжнародні корпорації стимулювали процес глобалізації і мали з цього користь.
Проте в цьому контексті слід особливо підкреслити, що глобалізація не повинна визначатися лише економічними явищами. Вона стала „сучасною методологією, світською релігією, яка живиться ноліберальними віруваннями, що глибоко укорінені в Західній культурі" (Калео, 2001. с. 208). Як зазначалося вище, вона також має свої чітко окреслені соціальні, культурні й політичні аспекти, вплив яких стає предметом невгамовної, палкої дискусії.
Захисники глобалізації підкреслили численні вигоди цього процесу, причому не тільки з економічного погляду. На їхню думку, така вигода виявляється в зростанні конкуренції (яка стає рушійною силою економічного розвитку) і, як наслідок, у збільшенні ефективності виробництва, торгівлі, послуг. Більш того, вони також приймають форму соціальних вигод, які, перш за все, полягають у покращенні рівня життя або навіть у загальному прогресі в межах цивілізації, займаючи все більше територій по всьому світу.
Супротивники глобалізації, які якщо не переважають кількісно, то, в усякому разі, виявляються більш відомими, підкреслюють негативні аспекти процесу, головним чином такі, як збільшення й без того величезних відмінностей у розвитку не тільки серед регіонів і держав, але й на рівні окремих галузей, секторів, суспільно-професійних груп. Це сприяє створенню на міжнародному та національному рівнях полюсів бідності й відсталості, з одного боку, а з іншого - багатства й прогресу. Крім того, серед інших загроз називають такі соціально-економічні патології, як розподіл традиційних цінностей і соціальних структур на складові частини, дегуманізація виробничих процесів, зокрема структурне безробіття. Вони виникають через те, що соціальні функції держави обмежені самим процесом глобалізації. Таким чином, державі все більш заважають проводити політику розвитку суспільних послуг, а особливо протидію й боротьбу з безробіттям (яке найчастіше викликане результатами рішень, прийнятих за кордоном).
Оскільки ці питання будуть розглядатися детально, два важливих аспекти виходять на перший план. По-перше, глобалізація сама по собі не відповідає ні за успіхи в розвитку, ні за невдачі політичних організацій. Але більшу користь від
глобалізації мають безпосередньо залучені до цього процесу. Якщо відверто, то не тільки добре розвинені країни можуть отримувати вигоду, а й такі, що тільки розвиваються. З одного боку, більше програють у процесі ті, хто не бере в ньому участь. Це також: відбувається через нестачу можливостей (у країнах зі скрутним становищем) або через нетерплячість, що простежується в країнах із диктаторськими режимами або з режимами, ворожими Західній цивілізації (Ліндерт, Вілліамсон, 2001).
По-друге, в протилежність думкам, які досить часто можна почути, глобалізація не веде ані до обмежень, ані, згідно іншим припущенням, до зменшення ролі національних держав. Вони нібито втрачають свою справжню (в протилежність офіційній) компетенцію, насамперед на користь наднаціональних корпорацій, які зростають все більше. До того ж вважається, що це загалом пов'язане зі зростаючою значущістю всіх видів міжнародних або глобальних відносин, в той же час регіональні або місцеві межі мають тенденцію втрачати свою силу.
Існування очевидних фактів, які свідчать про зростання інтернаціоналізації майже у всіх галузях життя (від економіки до культури) навряд чи можна заперечувати. Проте в цьому контексті слід підкреслити, що політичні чинники залишаються повністю діючими і значущими. Це виявляється у формі всебічної діяльності сучасної держави. Саме держава залишається основною і головною дійовою особою в міжнародних відносинах. Його організаційну роль навряд чи можна переоцінити, навіть не зважаючи на всі обмеження, які походять із загального заперечення надмірно захисної ролі держави, що спостерігається в системі «держави загального добробуту» або «справжнього соціалізму».
Врешті-решт, процеси глобалізації відбуваються в межах політичного, законодавчого, економічного й соціального ладу, визначеного властями незалежних держав. Згідно з цим, жодна з діючих осіб, які входять до складу процесу, навіть найпотужніша корпорація, не може функціонувати в міжнародному вакуумі. Швидше за все, їй доведеться підкоритися законам, установленим самими державами або міжнародними режимами, які було закладено таким самим чином, наприклад, правила, введені Світовою Організацією торгівлі.
Той факт, що такі правила застосовані, підкреслює значення держави в світовій економіці, оскільки «бажання зробити торгівлюменш обмеженою привело державу до столу переговорів. Але це не означає, що політична потужність держави зменшується». Більш того, «так само глобалізація показує зростаючу залежність глобальних ринків від правил і законів, формулювання і виконання яких залежить, у свою чергу, від дипломатичних зусиль. Загалом це означає, що глобалізація швидше породжує нову сферу іноземної політики, а не розчиняє її в ринковій діяльності» (Кінс-Сопер, 1999, с. 63).
У цьому місці ми підійшли до питання, яке виступає дуже важливим у контексті цих міркувань. Воно стосується того, як окремо діючі в міжнародних відносинах особи - не тільки держави, але й різноманітні міжнародні організації, а також структури, започатковані ними, - були залучені до процесу глобалізації (Хелд, Макгрю, 2002). Перш ніж ми перейдемо до питань, які стосуються Європейського Союзу, потрібно розглянути відносини між глобалізацією й регіоналізацією, з одного боку, й інтеграцією-з іншого. Стосунки між ними не можуть розглядатися з двох різних сторін. З одного боку, явище регіоналізації можна розцінювати як свого роду фазу або сходинку в процесі подальшого розвитку глобалізації, з іншого ж боку, її можна сприймати як форму захисту чи як процеси, що протидіють глобалізації.
Незважаючи на такі концептуальні неясності, доречнішим здається прийняття діалектично синтезуючого підходу. Для виправдання цього слід згадати такий факт: останні роки принесли інтенсифікацію глобалізації й регіоналізації, що свідчить про те, що ці процеси або явища не запобігають одне одному. Тому вони можуть бути проаналізованими в різних вимірах.
Таким чином, глобалізація є сферою економічної діяльності величезних об'єднань, таких як наднаціональні корпорації. Серед усього іншого, ними керують, виходячи з логіки вільної конкуренції, максимізації прибутків, а тому не мають бажання приєднуватися до сфери суспільного добробуту. Роль великих корпорацій у процесі глобалізації навряд чи можна переоцінити, оскільки вони сприяли її зародженню й розвитку, що було однією з головних рушійних сил у минулому й теперішньому.
З іншої боку, регіоналізація (яка проявляється головним чином в інтенсифікації міжнародних інтеграційних процесів) підтримувалася ініціативами, підхопленими конкретними державами (Шерм, 2002). У межах співпраці і завдяки деяким заходам (наприклад, інтервенціоналізму) вони намагалися досягти такої мети, яка в більшості випадків не була б лише економічною, а ще й політичною, соціальною та метою воєнної безпеки. За словами X. Халізака: „Ядро нового регіоналізму, який з'явився після Холодної війни, - це не вихід за межі традиційної сфери економіки та безпеки, а спрямованість на вирішення соціальних, гуманітарних, екологічних проблем, проблем всеохоплюючого зросту, культури (таких, як регіональна сукупність й явища, що мають більше значення, ніж просто функція торгівлі й інвестування) (Халізак, 2002, с. 384).
Вищезгадане, здається, чудово підходить для випадку з Європейським Союзом (Куклінськи, 2007, Мілчарек, 2004, Куклінськи, Скуза. 2003, Акстманн, 1998, Пінінг, 1997). Як визначив Кінс-Сопер: «Жоден інший регіон в світі не має більшого економічного інтересу в глобалізації, ніж Європа (Кінс-Сопер, 1999, с. 55). Це, головним чином, виправдано місцем, яке займає ЄС у світовій економіці, зокрема міжнародній торгівлі.