Зовнішньополітичні пріоритети Ніколя Саркозі

Зовнішньополітичні пріоритети Ніколя Саркозі

План

1. Зовнішня політика Франції за президентства Н.Саркозі

2. Середземноморський вимір зовнішньої політики Н.Саркозі.

Створення Середземноморського союзу

3. Ядерна стратегія Франції: історія і сучасність. Трансформація національної військової доктрини

1. Зовнішня політика Франції за президентства Н.
Саркозі

Президентські вибори, які відбулися у квітні-травні 2007 року, привелина вищий державний пост представника правлячої більшості, лідера правого політичного об'єднання «Союз за народний рух» Ніколя Саркозі. Незважаючи на тривале перебування у вищих ешелонах влади (міністр бюджету, міністр комунікацій, голова МВС), під час виборчої кампанії Н.Саркозі вдалося створити образ політичного діяча нового покоління, який виступав за всебічне реформування як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни. Виборці побачили в ньому молодого, енергійного керівника, який приведе країну до нових звершень, перетворить в життя свої ідеї і поверне Франції роль одного зі світових лідерів.

Дебати з зовнішньополітичної стратегії у ході виборної кампанії мали дещо спрощений характер, кандидати обмежувалися деклараціями загального плану. Разом з тим новий лідер правих проголошував намір активізувати європейське будівництво: спростити європейську Конституцію і прийняти її під час парламентської сесії, а не нового референдуму. Саркозі поставив під сумнів принцип консенсусу в ЄС, який позбавляє, на його думку, процеси інтеграції необхідної динамічності. Нарешті, він не приховував свого негативного ставлення щодо перспективи вступу Туреччини до Євросоюзу. Співпраця з країнами африканського континенту, традиційним напрямком зовнішньої політики Франції, залишається пріоритетною і для нового керівництва. У ході виборів Саркозі заявив, що є прихильником створення середземноморського співтовариства, яке об'єднає Південну Європу і Північ Африки.

Новий лідер не скривав своїх симпатій до США, з якими відносини під час другої каденції Ширака зайшли у глухий кут. «Проамериканізм» Н.Саркозі в основному базується на високій оцінці американської економічної моделі. Разом з тим він не схвалив останні зовнішньополітичні ініціативи Вашингтона: превентивну війну проти тероризму, політику демократизації на Середньому Сході. Він також визнав, що війна США в Іраку є «історичною помилкою».

Прийшовши до влади, новий президент розпочав реалізацію своїх передвиборних обіцянок. Внутрішні реформи відбувається доволі болісно, періодично провокуючи протести і багатоденні страйки. Зі боку політичних опонентів на Н.Саркозі обрушилася лавина критики. На цьому фоні зовнішня політика нового президента все більше привертає увагу, оскільки він часто вдається до ефектних кроків, які покликані продемонструвати оновлену роль Парижа у міжнародних справах.

Зовнішньополітичний курс сучасної Франції будується довкола декількох ключових ідей. Вона традиційно позиціонує себе у якості члена «західної демократичної родини», прихильного ідеалам демократії, захисту прав людини. Поряд з цим, у Парижі вважають, що в умовах постбіполярного світу роль окремих держав зросла, а попередні багатосторонні механізми, які забезпечували узгодження позицій різних країн, стають все менш ефективними. У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі особливо наголосив на тому, що за останні 20 років, які минули після падіння Берлінської стіни, керівники різних держав не змогли створити новий «планетарний порядок» і пристосувати минулий порядок до змінених умов. Все це заставляє Францію шукати свої власні шляхи розв'язання міжнародних проблем, які відповідають її національним інтересам. Він також зазначив, що в «центрі міжнародної системи залишаються держави» і Франція має намір відігравати роль «фактора рівноваги».

16. Європейська домінанта у зовнішній політиці Н.Саркозі. Розвиток європейської інтеграції традиційно є одним з найважливіших напрямків французької зовнішньої політики. Між тим ЄС переживає певні труднощі, в тому числі і через позицію Франції, яка, з точки зору нового керівництва, потребує відповідного корегування.

В останні роки Євросоюз втратив динаміку розвитку і частково -керованість, що стало результатом останньої хвилі «погано продуманого, хоча і неминучого» розширення. Очевидною є реформа організації, яка дозволила б надати нового імпульсу розвитку інтеграційного процесу. Саме це завдання переслідували розробники конституції ЄС, яка, проте, була відхилена французькими і голландськими виборцями на загальнонаціональних референдумах в травні-червні 2005 року. Прийняття інституційних реформ, необхідних для функціонування Європейського Союзу у новому складі, було заблоковано. Після цього Франція більше не могла претендувати на роль локомотиву європейської інтеграції. Чимало прихильників проекту конституції як у Франції, так і за її межами звинуватив французів у заморожування процесу євробудівництва.

Коментуючи відмову французьких і голландських виборців проголосувати за прийняття конституції, експерти виокремлюють декілька причин. Зокрема, зазначається, що в ході голосування виявилась гостра проблема, спільна для інтегрованої Європи: як поєднати розвинені соціальні гарантії з динамічним розвитком і необхідністю економічної модернізації. На результати референдуму у Франції, вважають експерти, вплинули перестороги виборців, пов'язані з можливою заміною моделі розвитку, яка ґрунтується на соціальних гарантіях, на англосаксонську модель, в якій пріоритет віддано свободі підприємництва. На думку середнього французького виборця, прийняття запропонованого проекту загалом привело б до ослаблення соціальних гарантій і до росту безробіття у зв'язку з напливом дешевої робочої сили з нових країн-членів ЄС.

Поряд з цим, чимало французів вважали, що їхні інтереси і повсякденні потреби не хвилюють Єврокомісію. З точки зору середнього французького виборця, прийняття конституції могло сприяти консолідації влади в руках брюссельських чиновників і подальшому відокремленню влади від населення. У результаті зросла б небезпека прийняття важливих для Франції рішень без врахування думки виборців. Саме під цим кутом зору сприймалася і проблема можливого членства в ЄС Туреччини, що також мало негативний вплив на результати голосування щодо проекту конституції. Громадяни Франції, понад 70% яких виступали проти її вступу в ЄС, переживали з приводу того, що це надто важливе для країни рішення буде прийнято помимо їхньої волі.

Певний вплив на референдум мало і те, що текст конституції виявився складним і громіздким, оскільки він включав всі попередні основоположні документи ЄС з доповненнями і виправленнями. За опитуваннями громадської думки, навіть серед депутатів французького парламенту було мало тих, хто повністю прочитав текст, не говорячи вже про рядових громадян. Нарешті, негативні результати референдуму стали віддзеркаленням більш глибоких проблем всього процесу євробудівництва, який у своєму розвитку підійшов до певної межі і потребував концептуального оновлення. Цілей, поставлених у свій час «батьками-фундаторами», фактично досягнено, тому необхідно окреслити нові рубежі розвитку і надати їм відповідного теоретичного обґрунтування.

Поєднання ситуації «непереварювання» та інституційної безвиході виявилися найгіршим варіантом розвитку, зазначав впливовий французький політолог, директор Французького інституту міжнародних відносин Т.де Монбріаль. Відмова Франції і Нідерландів підтримати конституцію загальмували весь процес євробудівництва. Хоча деякі країни, як, наприклад.

Люксембург, продовжили ратифікацію, низка держав вирішили її відкласти на невизначений термін, і реалізація інституційної реформи також призупинена.

В результаті, як показали події останніх років, рішення ЄС могли у будь-який момент стати залежними від наміру однієї країни, яка з допомогою права вето може заблокувати ту чи іншу ініціативу. На час приходу до влади Н.Саркозі два члени ЄС не підтримали проект, тоді як успішна ратифікація документа відбулася у 18 з 27 країн Євросоюзу, ще чотири оголосили про те, що скоро її ратифікують, і тільки три не оприлюднили своїх намірів. На кінець 2006 року стало очевидним, що необхідно шукати вихід із глухого кута, і зробити це неможливо без активної участі Франції.

Намагаючись розблокувати ситуацію, яка виникла після травневого

2005 року референдуму, Саркозі запропонував ідею прийняття нового спрощеного документа, який регламентуватиме діяльність ЄС. Так званий міні-договір чи спрощений договір вперше офіційно був запропонований майбутнім французьким президентом під час його візиту до Брюсселя у жовтні 2006 року, ще до початку передвиборчої кампанії. Ймовірно, Саркозі виходив з необхідності «порятунку» найбільш важливих положень відхиленого проекту і для цього відновити їх у новому «спрощеному» документі. У центрі його пропозицій була думка про необхідність проведення інституційної реформи, а саме: зміни системи прийняття рішень і скорочення числа єврокомісарів. На думку Франції, які і низки великих країн ЄС, необхідно змінити систему голосування, прийняту у Ніцці, - спростити її і надати ЄС керованості і гнучкості. Ці заходи повинні були дозволити великим державам ЄС - Німеччині, Франції, Великобританії, Італії - повернути, хоч би у загальному вигляді, втрачені у результаті розширення переваги, консолідувати всі країни Євросоюзу для проведення єдиної

зовнішньої і військової політики.

Враховуючи, що черговий провал проекту договору ЄС мав би для європейського будівництва катастрофічні наслідки, Н.Саркозі спробував зменшити ризики, пов'язані з можливим новим голосуванням у Франції щодо проекту договору. Ще у січні 2007 року в інтерв'ю газеті Мошіе Саркозі доповнив свої пропозиції, заявивши, що у разі свого обрання, він буде наполягати на ратифікації нового документу через парламент.

Висуваючи свої європейські ініціативи, Ніколя Саркозі мав намір надати розширеному ЄС керованість і динамізм, закріпивши за Францією роль одного з основних лідерів Євросоюзу. Цікаво, що європейські ідеї Саркозі знайшли жвавий відгук серед певних верств французьких виборців. Опитування засвідчили, що у ході референдуму 2005 року за проект конституції проголосували найбільш забезпечені, освічені і динамічні громадяни, зацікавлені у активній ролі Франціїв ЄС. Вони ж віддали свої голоси за Саркозі на президентських виборах у травні 2007 року. Важливу роль відіграла підтримка і з боку великого французького бізнесу, традиційно зацікавленого у євробудівництві, і провідних засобів масової інформації, власників і керівників яких пов'язує особиста дружба з Н.Саркозі.

Після перемоги на президентських виборах Н.Саркозі доклав чимало зусиль для того, щоб ідея «спрощеного договору» була схвалена ЄС якнайскоріше - спочатку на саміті 21-22 червня 2007 року, а пізніше - на позачерговій зустрічі глав держав та урядів країн Євросоюзу 18-19 жовтня цього ж року, і у завершальному вигляді - на грудневому саміті 2007 року.

Переговори на саміті країн Євросоюзу 21-22 червня 2007 року прохотили складно. Якщо з Великобританією вдалось погодити спірні питання, то через позицію Польщі робота саміту опинилася на межі зриву. Польський підхід змінився лише тоді, коли було заявлено про можливсть скликання міжурядової конференції без її участі. Також було очевидним, що таку позицію підтримують інші країни Співтовариства. Н.Саркозі, за свідченнями журналістів, прагнув відігравати роль каталізатора взаємоприйнятних рішень, об'єднуючи довкола себе лідерів різних європейських країн. Він відчував себе головним автором компромісу, досягнутого на саміті. Результатом червневого саміту ЄС стало рішення глав держав та урядів про скликання міжурядової конференції для підготовки «Договору про функціонування Союзу», який мав доповнити вже діючі основоположні договори ЄС.

18-19 жовтня 2007 року в Лісабоні був проведений неформальний саміт Європейського Союзу. Головним здобутком саміту за активної участі французького президента стало досягнення згоди країн-членів стосовно тексту нового договору ЄС або, як його називають у Європі, «договір реформування», або Лісабонський договір, або «мала Конституція» ЄС. Він вносить зміни в низку попередніх договорів, а саме: Договір про Європейський Союз 1992 року, Договір про створення Європейського Співтовариства 1957 року, Договір про створення Європейського співтовариства атомної енергії і замінить проект Конституції ЄС (Договір про запровадження Конституції для Європи - ДЗКЄ), ратифікація якої зазнала поразки. Країни-члени ЄС зобов'язалися протягом року ратифікувати цей документ, щоб він набув чинності з 1 січня 2009 року.

Перед країнами-членами ЄС, зокрема Францією як натхненницею прийняття цього документа, постала складна дилема: з одного боку, потрібно було забезпечити цілісність конституційного проекту реформування ЄС як результат складного і збалансованого компромісу, а з іншого - показати громадській думці, що новий договір є лише черговим переглядом установчих актів ЄС, а не інструментом затвердження завуальованої редакції ДЗКЄ.

Ухвалений у жовтні 2007 року Лісабонський договір досить успішно розв'язує поставлене завдання і зберігає майже всі інноваційні здобутки ДЗКЄ. Як передбачалося у ДЗКЄ, Євросоюз стає суб'єктом права, поглинаючи Європейську спільноту.

«Договір реформування» запроваджує в ЄС посади виборного Президента і Високого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями ( фактично МЗС ЄС). Метою цього є єдине представництво і єдність поглядів ЄС на зовнішній арені.

Водночас, згідно з процедурою прийняття рішень у сфері зовнішньої політики, кожна країна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. Польща, наприклад, цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС із Росією через заборону експорту в РФ польського м'яса.

Новацією є також нова система голосування за кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів ЄС: нормативний акт вважатиметься прийнятим, якщо за нього проголосують 55% членів ради (мінімально - 15 держав), в яких проживає не менше 65% населення Союзу. Нова система буде введена в дію 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику. Президент Європейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основі кваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів на термін 2,5 роки. Правило абсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики, соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.

Приєднання України до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняття рішень з її населенням у 46,46 млн. осіб, що становить майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу. Більшість нових країн-членів ЄС є вихідцями з колишнього соціалістичного табору і мають схожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважно Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн. осіб (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількості країн-членів ЄС. Очевидно, що всі рішення після 2014 року будуть прийматись насправді одноосібно старими членами ЄС, передусім Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією, Великобританією, незважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, нових країн-членів. Не дивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введення в дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалося скористатись правом вето і перенести її практичну реалізацію на 2017 рік. Таким чином наш західний сусід матиме змогу ще тривалий час бути на рівних із п'ятіркою інших великих держав-членів Союзу і загалом продовжувати відігравати роль впливової держави-члена через впровадження механізму блокуючої меншості.

Третій новаційний фактор полягає у посиленні ролі національних парламентів. Законодавчі пропозиції ЄС («зелені книги», «білі книги», законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їхнього детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

Четвертий чинник, який є новим, стосується кількості депутатів Європейського Парламенту, яка зменшиться від 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту, та зменшення числа членів Єврокомісії, у якій зараз по одному комісару від кожної країни. Виконавчий орган ЄС складається нині з 27 комісарів, кожному з яких необхідно виділяти певну сферу відповідальності. Кількість депутатів визначатиметься за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. Україна є п'ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. осіб), Франції (59,9 млн. осіб), Великої Британії (59,33 млн. осіб) та Італії (57,48 млн. осіб).

Україна могла б отримати близько 65 місць у Європарламенті, тоді як зараз Польща має 51 місце, а європейські країни-лідери відповідно: 96-у Німеччини, 74-у Франції і по 73 у Великої Британії й Італії.

Лісабонський договір зміцнює організацію дипломатичної служби Євросоюзу зі злиттям теперішніх посад Високого представника зі спільної зовнішньої і безпекової політики і комісара з питань зовнішніх зносин.

Відповідно до нового договору створюється Європейська група, яка набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

Внесено відповідні зміни у діяльність Європейського Суду: буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів. Одну з посад буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

Пропонується також Хартія фундаментальних прав, яка буде чинною в усіх країнах-членах ЄС. Хартія визначає обов'язковість дотримання громадянських, економічних і соціальних прав людини. У руслі традиційної політики відступу від зобов'язань членства Велика Британія домоглася непоширення на неї положень Хартії фундаментальних прав та неучасті у поліцейській і судовій співпраці. Польща також «виторгувала» собі те, що Хартія фундаментальних правне буде для неї обов'язковою у повному обсязі. Загалом до Хартії додано спеціальний протокол про винятки для цих двох країн.

Пропонуються новації у контролі за імміграцією. У проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів». Великобританія та Ірландія домоглися права мати власну візову й імміграційну політику. З врахуванням цього, для ЄС у нинішній ситуації вигідніше мати Україну - сусіда, ніж Україну - члена.

На відміну від ДЗКЄ Лісабонський договір не містить у своїй назві самого поняття «конституція», не згадує про символи Союзу (прапор, гімн, єдину валюту), повертається до чинних нормативно-правових актів ЄС («регламенти» й «директиви» замість «закони» та «рамкові закони» ЄС), відмовляється назвати керівника дипломатичної служби Євросоюзу «міністром закордонних справ», усуває з основного тексту договору Хартію фундаментальних прав ЄС та положення щодо вищості права ЄС над національним правом (зі збереженням їхньої обов'язкової юридичної сили).

Лісабонський договір також уточнює розподіл повноважень між Союзом і державами-членами, визнаючи за Євросоюзом сфери виключної (правила конкуренції, монетарна політика, спільна торговельна політика, митний союз), спільної (переважна більшість галузей, приміром внутрішній ринок, сільське господарство, транспорт) і допоміжної компетенції.

У глобальнішій перспективі укладення Лісабонського договору знаменує собою завершення тривалого періоду становлення Євросоюзу, що розпочався з ухвалення Маастрихтського договору, з подальшим підписанням Амстердамського (1997 р). і Ніццького (2001 р.) договорів та невдалою спробою ратифікації Конституційного договору ЄС (2005 р.). Під час наступного етапу консолідації Євросоюз зможе зосередитися на вирівнюванні рівня соціально-економічного розвитку його держав-членів, реформі євробюджету та спільній сільськогосподарській політиці. Зосередження на соціально-економічних викликах євробудівництва буде можливе, однак, лише за умови успішної ратифікації Лісабонського договору всіма 27 державами-членами Євросоюзу.

Таким чином, інституційною реформою, спрямованою на забезпечення діяльності ЄС у розширеному вигляді, і новою процедурою прийняття рішень великі держави - старі члени ЄС - страхують себе від негативних наслідків подальшого розширення Європейського співтовариства. Одночасно зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів, прикладом чого є тривалий переговорний процес із Туреччиною.

Французький президент Н.Саркозі підтвердив висловлену ще під час передвиборчої кампанії свою позицію, спрямовану проти повноправного членства Туреччини в ЄС, що повинно було полегшити ратифікацію новго договору у самій Франції (70% французьких виборців негативно ставляться до членства Туреччини в ЄС).

Очевидно, що «турецьке питання» стоїть окремо у комплексі проблем розширення Євросоюзу, і позиція французького президента у цьому контексті характеризується особливою жорсткістю. Незважаючи на те, що переговори Туреччиною розпочалися ще восени 2005 року, Франція всіляко заважає їхньому проведенню і гальмує весь процес. Н.Саркозі заявляє, що мова може йти лише про надання їй статусу асоційованого члена і тільки після того, як в ЄС буде досягнуто консенсусу з питань реформування. Щоправда, Франція усвідомлює, що відмова від прийняття нових членів може позбавити ЄС можливості здійснювати «м'який» вплив на сусідні держави. Саме цим пояснюється дещо інша тональність у висловлюваннях Н.Саркозі щодо Туреччини, наприклад, його слова, що турець4ка демократія досягла «високого рівня зрілості».

Франція більш прихильна до можливого вступу до Євросоюзу балканських країн, у першу чергу Хорватії. На момент приходу до влади Н.Саркозі переговори з нею розпочалися, і наприкінці літа 2007 року з деяких питань успішно завершилися. На думку французьких політологів, надання асоційованого членства в ЄС Сербії повинно сприяти розв'язанню «косовського питання», впливаючи на сербську позицію. Щодо Косово Франція солідарна з США і Великобританією у підтримці плану Ахтісаарі. Його реалізація , зокрема, дозволить вивести звідти американські війська, замінивши їх на сили ЄС, у чому Франція особливо зацікавлена.

Реакція офіційного Парижа на можливе прийняття в ЄС України, Грузії, Молдови доволі стримана. Франція поділяє обережний підхід Євросоюзу, який ґрунтується на використанні «м'якої сили»: з одного боку, цим країнам дали зрозуміти, що у найближчій перспективі вони не можуть розраховувати на повноправне членство, а з іншої - такий варіант розвитку подій у віддаленій перспективі не виключається. Очікується, що конкретна точка зору з цього питання буде вироблена Комітетом мудреців, який має визначити перспективи розвитку Євросоюзудо 2020-2030 років.

Французьке керівництво високо оцінило прийнятий у Лісабоні документ. Було заявлено, що його подальше просування буде метою французького головування в ЄС у другій половині 2008 року. Окрім цього, у розвиток прийнятих рішень на грудневому саміті 2007 року було прийнято рішення Н.Саркозі про створення Комітету мудреців ЄС з 12 авторитетних європейських політиків, теоретиків і практиків європейської інтеграції на чолі з колишнім прем'єр-міністром Іспанії Ф.Гонсалесом. Завдання Комітету полягали в оновленні концепції євроінтеграції і підготовка фундаментальної доповіді на тему «Європа у 2020-2030 роках». Питання інституційної реформи, фінансування, реформування єдиної сільськогосподарської політики і т.п. залишалися поза компетенцією його роботи. Висновки Комітету мудреців повинні були представлені до виборів в Європарламент у червні 2009 року, що дозволить його новому складу і Єврокомісії за потреби доповнити «Договір про реформу» і оновити політику Євросоюзу.

Станом на червень 2008 року 18 держав-членів ЄС схвалили у своїх парламентах Лісабонську угоду. Окрему процедуру схвалення цієї угоди запропонувала Ірландія, оскільки у 1987 році Верховний суд цієї країни постановив, що всі зміни базових угод про членство Ірландії в ЄС потребують змін у Конституції країни, а для цього кожного разу потрібно проводити референдум. 13 червня 2008 року в Ірландії відбувся референдум стосовно Лісабонської угоди, на якому 53% ірландців проголосували проти нового основного закону ЄС. Значну роль у настроях ірландців відіграла позиція праворадикальної партії «Шинн фейн», її очільник Джеррі Адамс заявив, що «голосування «проти» дасть ірландському уряду міцний мандат для переговорів про більш вигідні умови в ЄС для Ірландії». Прем'єр-міністр Браян Коен спростував таке твердження, але ірландці більше повірили заяві Адамса. «Ні» ірландців є шоком для Брюсселя, оскільки пішли прахом роки праці, домовленостей і компромісів. Перед Євросоюзом відкрилася прірва кризи. Імовірно, що термін вступу в дію Угоди буде перенесено з 1 січня 2009 року на пізніше і спробують провести в Ірландії ще один референдум. Тим більше, що в ірландців уже є прецедент повторного голосування: 2001 року вони відхилили угоду про вступ до ЄС країн Центрально-Східної Європи, але після відповідної пропагандистської обробки на повторному референдумі сказали «так».

Незважаючи на негативний результат ірландського референдуму, процес ратифікації Лісабонської угоди за рішенням дводенного саміту 27 країн-членів Євросоюзу, що відбувся 19 червня 2008 року у Брюсселі, триватиме в інших семи країнах.

Разом з тим, частина французького політикуму вважає, що ЄС доведеться відмовитись від ідеї Конституції, єдиної зовнішньої політики, посади президента ЄС і повернутися до свого первісного проекту суто економічного союзу. Як відомо, таку концепцію відстоює Великобританія. 17. Політика співпраці з США і НАТО за президента Н.Саркозі Під час виборчої кампанії весною 2007 року експерти прогнозували зміцнення американського вектора французької зовнішньої політики у випадку обрання Н.Саркозі. Він не приховував своїх симпатій до США, що певною мірою виділяло його серед представників французької політичної еліти. Прийшовши до влади, Саркозі заявив про свій намір «перегорнути сторінку» у стосунках зі США з питання американського вторгнення в Ірак весною 2003 року. Н.Саркозі неодноразово наголошував, що Франція, як і США, - члени однієї демократичної родини, прихильної ідеалам демократії і захисту прав людини. До того Париж за Саркозі прагнув підтримати Вашингтон у розв'язанні найбільш чутливих для американців питань. Так, Франція офіційно декларувала свій намір повернутися до військової організації НАТО. Вона зайняла близьку до американської точки зору позицію щодо іранського ядерного досьє. Поряд з цим Н.Саркозі спробував об'єднати партнерів по ЄС для більш активного тиску на Іран з питання ядерної зброї, просуваючи ідею запровадження санкцій Євросоюзу проти Тегерана. Нові акценти з'явилися у політиці Франції щодо Іраку, що, зокрема, було відзначено під час візиту в цю країну міністра закордонних справ Б.Кушнера у серпні 2007 року, який став першим офіційним французьким політиком, який відвідав Ірак після американського вторгнення весною 2003 року. Франція відкрила додаткове консульство в іракському Курдистані, що, за словами Кушнера, засвідчує її «повернення в Ірак». Були також здійснені кроки щодо зміцнення французького контингенту (1300 осіб) в Афганістаніу складі сил НАТО. Для підтримки нового духу французьких солдатів наприкінці грудня 2007 року Н.Саркозі відвідав Кабул, де виступив перед солдатами з вітальною новорічною промовою.

Найяскравішою демонстрацією франко-американського зближення став офіційний візит до США Н.Саркозі і його виступ перед членами Конгресу 7 листопада 2007 року. Свою пафосну 45-хвилинну промову, яка тричі переривалася аплодисментами, французький президент посвятив дружбі між Францією і США. Він, зокрема, говорив про спільну історію, хвалив «американську мрію», оспівував «велич Америки». Французький президент дякував Сполученим Штатам за «допомогу» у звільненні від тиранії у 1944 році, за план Маршалла, висловив захоплення американськими успіхами у сфері створення ефективної ліберальної економіки, науки і культури. Сила Америки заключається , насамперед, в її «моральній силі», - заявив він. Загалом, на думку експертів, візит був успішним і завдання, які ставив перед собою новий французький президент, - надати нового імпульсу франко-американській співпраці - досягнено.

Разом з тим, поряд з проамериканськми акцентами, зовнішній політиці Н.Саркозі притаманні інші, більш привичні для Франції інтонації. «Ми не знаходимося більше в однополярному світі, який окреслювався між 1991 і 2001 роком, - підкреслював він, зокрема, виступаючи перед дипкорпусом 18 січня 2008 року.

Варто зауважити, що однозначне рівняння на Вашингтон не відповідає французькій традиції. Париж залишає за собою право критикувати Вашингтон тоді, коли вважатиме за потрібне. Невипадково, говорячи про дружбу і партнерство зі США, французький президент робить акцент на тому, що Франція хоче бути «незалежним союзником і вільним партнером», і її підтримка американської політики не буде беззастережною. Французьке керівництво прагне здійснювати свою власну політичну лінію стосовно регіональних конфліктів, яка дещо різниться від американських підходів.

Можливо саме тому Франція чинить опір тиску з боку США, які наполягають на збільшенні чисельності військового контингенту в Афганістані і відрядженню їх у найбільш вибуховонебезпечні райони країни. Париж вважав за можливе обмежитись технічною допомогою і звертав увагу на необхідність прискореної підготовки місцевих солдатів і офіцерів, які повинні поступово замінити війська НАТО.

Інша група розходжень між двома країнами безпосередньо пов'язана з проблемами трансатлантичної співпраці у рамках НАТО. На перший погляд саме декларації про намір повернутися до альянсу у якості повноправного член покликані продемонструвати новий атлантичний тренд французької зовнішньої політики. Але при ближчому розгляді позиція Парижа не виглядає настільки однозначною. Стратегічною метою Франції є не повернення в НАТО, а розвиток військово-політичної співпраці країн ЄС. Тому новий французький президент запропонував дві попередні умови повернення країни у військову організацію. По-перше, серйозне просування у питаннях реформування «автономної системи оборони ЄС» і відповідне реформування НАТО. По-друге, призначення французького представника на одну із вищих керівних посад у діючій структурі альянсу.

Вірогідно, що Франція невипадково знову повертається до ідеї реінтеграції в НАТО, обставляючи при цьому її попередніми умовами. Як відомо, розвиток військово-політичної інтеграції країн ЄС на сьогоднішній день погано реалізується поза альянсом, а просте повернення у військову організацію НАТО може привести до втрати особливого статусу, яке дозволяє Франції краще позиціонувати себе у системі західних союзів. Тому Париж домагається серйозної зміни структури альянсу, які б засвідчили зміцнення військово-політичної ролі європейських країн, у тому числі, своєї власної. Коментуючи це питання у доповіді про зовнішню політику Франції в умовах глобалізації, колишній міністр закордонних справ Ю.Ведрін наголошував, що мова повинна йти не про повернення країни до альянсу,а, скоріше, про її вступ у реформовану НАТО.

До цих пір Вашингтон болісно ставився до всіх спроб європейців зміцнити свою самостійність у військовій сфері. Плани щодо зміцнення «незалежної системи оборони Європи» дратували США, навіть незважаючи на те, що їхня реалізація перебуває у зародковому стані. Задекларована позиція американської адміністрації з цього питання у загальному вигляді зводилася до того, що необхідно підтримувати європейську інтеграцію у всіх сферах, проте проблеми безпеки повинні вирішуватися через Північноатлантичний альянс. Очевидно, що надання Парижу особливих повноважень у справі організації «оборони Європи» в обмін на реінтеграцію Франції в НАТО неминуче привело б до повного перегляду рівноваги сил , яка склалася в альянсі. Бачиться, що ні США, ні провідні європейські країни (у першу чергу, головний європейський союзник США - Великобританія) поки що не готові до подібного сценарію. Складно передбачити, що що французький президент серйозно розраховує на швидке виконання його умов. Разом з тим ініціативи Н. Саркозі дозволяють знову винести на порядок денний франко-американських відносин чутливі для Парижа питання («автономна оборона Європи») і провадити щодо цього діалог. Чимало в цьому розвитку буде залежати від того, який стиль взаємин зі союзниками обере після президентських виборів Вашингтон і як далеко він готовий буде зайти у питаннях можливого реформування НАТО.

Таким чином, будучи членом «західної родини», Франція у нових умовах має намір більш активно демонструвати атлантичну солідарність. Разом з тим вона не наважується повністю покластися на США, чия відносна слабкість яскраво проявилася у результаті війни в Іраку. Париж по-старому налаштований проводити власну зовнішньополітичну лінію і захищати свої інтереси.

2. Середземноморський вимір зовнішньої політики Н. Саркозі

Створення Середземноморського союзу

Ідея створення Середземноморського союзу була запропонована Н.Саркозі під час виборчої кампанії. За деякими ознаками, новий французький президент надає його реалізації майже таке ж саме значення, як пре євробудівництва. Під час своєї урочистої промови у ході офіційного візиту до Марокко 23 жовтня 2007 року Н.Саркозі вперше оприлюднив проект у розгорнутому вигляді. Він порівняв Середземноморський союз з проектом європейської інтеграції і спробував вписати його у широкий міжнародний контекст, підкресливши, що він покликаний стати «вирішальним фактором» не тільки регіональної, але й світової рівноваги. Його реалізація повинна сприяти попередженню конфлікту між Північчю і Півднем, між релігіями і цивілізаціями. Хоча Франція традиційно тяжіє до регіону Середземномор'я, прийшовши до влади, Н.Саркозі виявляє прагнення надати співпраці з прибережними державами нового імпульсу. При цьому, за його словами, не йдеться про те, щоб ігнорувати те, що вже досягнуто: Барселонський процес, п'ять плюс п'ять, Середземноморський процес. Йдеться про те, щоб піти дальше між країнами, які розташовані на берегах нашого спільного моря, розвивати співпрацю в конкретних областях.

У новорічному зверненні до нації серед зовнішньополітичних проектів Саркозі згадав всього два: плани подальшого розвитку європейської інтеграції і Середземноморський союз. Останній французький президент назвав «великою мрією цивілізації», символом «багатоманіття,яке є великою універсальною цінністю XXI століття» і своєрідною «лабораторією співрозвитку».

Значення, яке Н.Саркозі надає Середземномор'ю, пояснюється, з одного боку, тим, що Франція володіє у регіоні особливими можливостями. Пропонуючи цей проект, вона намагається закріпити за собою особливу роль, опираючись на власні досягнення і розвинені зв'язки з країнами південного і східного Середземномор'я. У багатьох її колишніх колоніях французька мова є офіційною, громадяни цих країн регулярно бувають у Франції на заробітках,чимало обзавелися родинами і залишились тут жити. З іншого боку, значення цього регіону у світовій політиці в остані роки неухильно зросте.

Для Парижа, який прагне диверсифікувати енергоресурси, країни Середземномор'я мають інтерес, насамперед, як джерело енергоносіїв, атакож як ринок збуту сучасної зброї, високих технологій, в першу чергу, обладнання для атомних електростанцій. Активізація співпраці між прибережними країнами дозволить Франції краще контролювати процеси трудової міграції і створювати додаткові спільні механізми забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом.

Реалізуючи ідею Середземноморського союзу, Франція прагне знайти свою власну відповідь на провалений американський проект створення «Великого Близького Сходу». Грубі силові акції можуть привести до результатів, прямо протилежних тим, на які розраховує Захід, ускладнить існуючі проблеми, потягнуть за собою радикалізацію діючих режимів, зміцнити позиції екстремістів, вважають у Парижі. Французьке керівництво усвідомлює, що проблеми регіону не мають простих і швидких рішень і прагне підтримати помірковані уряди. Створення Середземноморського союзу може стати підґрунтям у справі попередження конфронтації між Заходом і ісламським світом, наголошує у своїх виступах Н.Саркозі.

Нарешті, реалізація проекту повинна зміцнити позиції Франції в Євросоюзі, де, опираючись на активну підтримку з боку Іспанії і Португалії, вона претендує на особливу роль у справі налагоджування співпраці між Середземномор'ям і ЄС. Франція приміряє на себе роль впливового посередника між ЄС і Середземномор'ям, що особливо важливо в умовах, коли «східний напрямок», на якому у минулому вона мала значний вплив, сьогодні все більш сильніше контролюється Німеччиною. Цікаво, що остання неоднозначно сприйняла активізацію Франції в регіоні, побоюючись розпилення коштів ЄС на проекти, їй повністю не підконтрольні. Тим більше, що у жовтневому виступі, присвяченому Середземноморському союзу, Н.Саркозі наголосив, що його членами можуть бути прибережні раїни. Таким чином, Німеччина, не будучи прибережною країною, опинилася як би у другому ешелоні, і, за свідченнями ЗМІ, це питання турбує керівництво країни.

З точки зору Франції, організаційна форма союзу не повинна бути акож як ринок збуту сучасної зброї, високих технологій, в першу чергу, обладнання для атомних електростанцій. Активізація співпраці між прибережними країнами дозволить Франції краще контролювати процеси трудової міграції і створювати додаткові спільні механізми забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом.

Реалізуючи ідею Середземноморського союзу, Франція прагне знайти свою власну відповідь на провалений американський проект створення «Великого Близького Сходу». Грубі силові акції можуть привести до результатів, прямо протилежних тим, на які розраховує Захід, ускладнить існуючі проблеми, потягнуть за собою радикалізацію діючих режимів, зміцнити позиції екстремістів, вважають у Парижі. Французьке керівництво усвідомлює, що проблеми регіону не мають простих і швидких рішень і прагне підтримати помірковані уряди. Створення Середземноморського союзу може стати підґрунтям у справі попередження конфронтації між Заходом і ісламським світом, наголошує у своїх виступах Н.Саркозі.

Нарешті, реалізація проекту повинна зміцнити позиції Франції в Євросоюзі, де, опираючись на активну підтримку з боку Іспанії і Португалії, вона претендує на особливу роль у справі налагоджування співпраці між Середземномор'ям і ЄС. Франція приміряє на себе роль впливового посередника між ЄС і Середземномор'ям, що особливо важливо в умовах, коли «східний напрямок», на якому у минулому вона мала значний вплив, сьогодні все більш сильніше контролюється Німеччиною. Цікаво, що остання неоднозначно сприйняла активізацію Франції в регіоні, побоюючись розпилення коштів ЄС на проекти, їй повністю не підконтрольні. Тим більше, що у жовтневому виступі, присвяченому Середземноморському союзу, Н.Саркозі наголосив, що його членами можуть бути прибережні країни. Таким чином, Німеччина, не будучи прибережною країною, опинилася як би у другому ешелоні, і, за свідченнями ЗМІ, це питання турбує керівництво країни. З точки зору Франції, організаційна форма союзу не повинна бути надто жорсткою, Як заявив Саркозі, Середземноморський союз буде реалізовуватися у формі окремих проектів співпраці, без створення спеціальних структур. Серед них - проекти очищення води у Середземному морі, розвиток ядерної енергетики, обмін студентами і розвиток «діалогу культур», а також співпраця у сфері забезпечення безпеки. Передбачалося, у тому числі, створити Середземноморський інвестиційний банк, у завдання якого входило б фінансування спільних проектів.

Головування Франції в ЄС, яке припало на друге півріччя 2008 року, ознаменувалось створенням в липні цього ж року нової організації - Союз заради Середземномор'я (Шіоп Гог Месііїеггапеап) (у більшості вітчизняних джерел назва цієї організації подається як Середземноморський союз), ініціативу якого понад рік лобіював Н.Саркозі. Він прокоментував цю подію дещо пафосно, але щиро: «Ми мріяли про це, і нині Союз заради Середземномор'я, став реальністю... європейська та середземноморська мрії є нерозривними». Нагадаємо, що ще 14 березня 2008 року у Брюсселі було ухвалене рішення про перетворення Барселонського процесу на Союз для Середземномор'я. Рішення від самого початку було покликане об'єднати країни ЄС і держави, що мають вихід до Середземного моря. За даними преси, до складу Середземноморського союзу французький президент передбачав включити Португалію, Іспанію, Францію, Італію, Грецію, Кіпр, Мальту, а також Туреччину, Ліван, Ізраїль, Єгипет, Туніс, Алжир, Марокко.

Таким чином новостворена організація перебирає на себе всю спадщину Барселонського процесу, розпочатого 1995 року, метою якого було сприяти регіональному співробітництву в Середземно

морському регіоні, створенню режиму вільної торгівлі, економічним реформам, зростанню інвестицій, подоланню місцевих проблем - таких як бідність та нелегальна міграція.

Середземноморська співробітництво - непроста тема для ЄС. З одного боку, ці країни після відмови Марокко у 1987 році (ця країна подавала офіційну заявку на членство в ЄС, яка була відхилена за «географічним» критерієм) вже не мають наміру і підстав ставити питання про можливість Членства в ЄС країн Магрибу навіть у віддаленій перспективі, 3 іншого боку, амбітний Барселонський процес, за визнанням всіх сторін, не привів до очікуваних позитивних результатів: реформи в країнах Магрибу с несистемними й вибірковими, бідності не подолано, зони вільної торгівлі фактично не створено. Зберігається істотний дефіцит довіри між ЄС та окремими країнами Південного Середземномор'я, особливо Лівією.

Багато хто в регіоні сприймає запропонований союз як нав'язування штучної ідентичності, яка не пов'язана ані з цивілізаційними, ані з геополітичними, ані з соціокультурними чинниками. «Ми не середземноморці, ми араби», - говорять представники Маг рибу, тим самим підкреслюючи свою відмінність від європейців і брак ентузіазму втілювати новостворену «середземноморську ідентичність» і грати в «геополітичні ігри» Парижа.

Крім того, розвиток середземноморського діалогу і далі затьмарюється невирішеним палестино-ізраїльським конфліктом. В останні роки цей «традиційний» регіональний конфлікт доповнився перманентним гострим протистоянням між Ліваном і Сирією. Щоправда, успіхом своєї близькосхідної політики французькі керівники вважають проведення у Парижі 17 грудня 2007 року конференції донорів для Палестини, під час якої було зібрано 7,4 млрд. дол. для підтримки поміркованого палестинського лідера М. Аббаса.

Африканські партнери переважно говорять про подолання бідності та пряму допомогу найзлиденнішим верствам населення як про обов'язок багатих країн перед бідними, про нерівні умови конкуренції та невирішені питання доступу продукції бідних країн на місткий ринок благополучного Євросоюзу. Представники ЄС, у свою чергу, наголошують на неефективності управління, недбалому використанню, а то й розкраданні міжнародної допомоги, про нездоланну корупцію, про необхідність боротьби з нелегальною міграцією. Особливе місце в порядку денному Союзу заради Середземномор'я посідає Туреччина, яка отримала ході франко-німецьких консультацій запевнення, що створення нової організації жодним чином не стосується переговорів про її вступ до ЄС.

Що ж до самого саміту, то його можна вважати досить представницьким: були представлені 43 держави Європи, Північної Африки та Близького Сходу, глави і члени урядів усіх 27 держав ЄС, а також керівництво країн «середземноморської дуги» від північної Африки до Балкан. Лише лідер Лівії Муаммар Каддафі бойкотував саміт.

Сторони домовилися регулярно проводити зустрічі на найвищому рівні «для сприяння миру, безпеці та добробуту в регіоні» та про шість конкретних проектів, зокрема щодо очищення моря, використання сонячної енергії, підтримки студентських (поширення програми Егазтиз на середземноморські країни) т наукових обмінів, будівництво автобанів.

Інституційне рішення учасників саміту передбачає, що організації діятимуть два співголови строком на два роки: один від ЄС і один від інших середземноморських країн. Буде сформовано також секретаріат з двадцяти співробітників. Саміти проводитимуться один раз на два роки. При цьому додаткового фінансування проекту з бюджету ЄС на період до 2013 року не передбачається. Усі заходи здійснюватимуться в рамках вже затвердженого кошторису Євросоюзу на нинішню семирічку, який передбачає на період з 2007 по 2013 рік виділення 16 млрд. євро на співробітництво в басейні Середземномор'я. Втім сторони, як зазначено у підсумковій декларації саміту, сподіваються на приватні інвестиції, внески інших країн та міжнародних фінансових організацій.

Таким чином, проект створення Середземноморського союзу і активність нового французького президента на цьому напрямку свідчить про те, що Париж приділяє розвитку відносин зі країнами регіону особливу увагу, а також планує надати цій політиці довготермінового характеру. 19. Відносини Франції з Росією у 2007 - 2009 роках Під час виборної кампанії деякі експерти прогнозували, що Н.Саркозі, ставши президентом, буде здійснювати більш жорсткий курс стосовно Росії. Разом з тим з часом стало очевидним, що найбільш негативні прогнози щодо франко-російських стосунків, не справдилися. Скоріше навпаки, від на першопочатках критичної риторики щодо деяких аспектів політики Росії новий французький президент поступово пом'якшив свої висловлювання. Франція переходить до більш звичних, традиційних форм спілкування і взаємодії з Росією.

У своїх виступах з питань зовнішньої політики Н.Саркозі, як правило, відносить Росію до так званих країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Головна відзнака цієї групи країн заключається у високих темпах економічного зростання. У зв’язку з цим Росія для Франції представляє собою, з одного боку, ризики і непевності, з іншого - нові можливості. Ставлення Парижа до Москви формується під впливом факторів, котрі умовно можуть бути розбиті на дві групи. Перша пов'язана з месіанською роллю Франції, як носія демократичних ідеалів, інша - з її прагненням здійснювати незалежну активну зовнішню політику, відігравати роль впливової світової держави.

Франція позиціонує себе на міжнародній арені як країна, поряд зі СІЛА, яка активно просуває демократичні цінності. З цієї точки зору, основою для зближення Парижа з Москвою у 1990-і роки став розпад СРСР і заявлений Росією намір влитися у родину «цивілізованих країн», побудувавши у себе вільну економіку і демократичне суспільство. Проте сподівання на швидкі зміни не оправдалися і Франція відчувала певне розчарування. Франція гостро реагує на різного роду кроки і заяви, які засвідчують про намір певних політичних кіл в Росії відмежуватися від ліберальних, демократичних цінностей. Декларації про прагнення побудувати «власну, не схожу на західну, цивілізацію» багатьма у Франції однозначно сприймаються як сигнал, що засвідчує про повернення величезної країни до непередбачуваного, недемократичного розвитку, який є небезпечним як для росіян, так і для інших держав.

Росія сприймається французькою громадською думкою як країна, що не перейняла повністю західні цінності, а тому вона не схильна дотримуватися прийнятих на Заході правил поведінки і тому є непередбачуваною. Так само як Індія, Китай і мусульманський світ вона уявляється не зовсім зрозумілою державою. В умовах загострення конкуренції в світі, що глобалізується, інтереси різних країн (у т ому числі Франції і Росії) все частіше перехрещуються, і тому політика Росії з її непрозорою економічною і суспільно-політичною системою викликає у Франції занепокоєння. Особливі хвилювання в останній час пов'язують з так званими національними фондами, які призначені для зовнішньоекономічних операцій. За словами експертів, подібні фонди, які також створюються і в інших країнах, що розвиваються, можуть представляти загрозу і для відкритої європейської економіки, і для національної незалежності тієї чи іншої держави. Вважається, що вони можуть використовуватися цими країнами для придбання стратегічних активів на Заході. Викликає побоювання Франції і можливе припинення поставок енергоносіїв в Європу.

У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі критикував Росію, яка, повертаючись на світову арену, «достатньо грубо» використовує «свої нафтові і газові переваги». Цю тему він продовжив у статті, опублікованій у «Российской газете» у жовтні 2007 року, відзначивши, що «коли Росія без попередження припиняє подачу енергії частині Європи, це підриває довіру».

Хоча Франція традиційно проводить політику, спрямовану на диверсифікацію джерел енергії, після приходу до влади Н.Саркозі Париж особливо активізував ці зусилля, що певною мірою не відповідає інтересам Росії, яка розігрує свою «енергетичну карту». Одним з наслідків офіційного візиту Саркозі до Алжиру стало рішення алжирської державної енергетичної компанії «Сонатра» про припинення угоди, підписаної у серпні 2007 року «Газпромом». Таким чином, газовий ОПЕК, першими кроками на шляху створення якого були ці угоди, не відбувся. Спостерігачі відзначили, що Алжир прагне публічно відхреститися від ідеї газового картелю, несхвально сприйнятого у Європі. Натомість алжирці уклали нову угоду з французькою компанією «Газ де Франс», за яким зобов'язались поставляти цій компанії скраплений газ до 2019 року. Одночасно оголошено, що «Сонатра» побудує два нових газопроводи по дну Середземного моря, які дозволять Алжиру на 50% збільшити обсяги газу, який буде поставлятиметься в Європу по трубах. Очевидно, що у цьому випадку дії Парижа певною мірою суперечать політиці Москви, яка прагне створити сприятливі умови для просування російських компаній на світовий ринок.

Разом з тим неправильно було б забувати про існування об'єктивної основи для позитивного розвитку співпраці двох країн. Росія для Франції - важливий фактор міжнародної рівноваги сил. За словами Н.Саркозі, найближчі три-чотири десятиріччя будуть періодом «відносної могутності», коли «економічне і політичне піднесення Китаю, Індії, Бразилії, повернення Росії створюють об'єктивні умови для концерту великих держав і багатополюсного світу, в якому Європейський союз може поступово стати одним з найактивніших полюсів, якщо він тільки цього забажає». Франція використовує зв'язки з Росією як одну з опор для проведення своєї політики з найрізноманітніших аспектів міжнародного життя. Незважаючи на те, що РФ, на відміну від СРСР, не претендує на роль повноцінної противаги США, співпраця з Москвою створює для Парижа додаткові можливості. Очевидно, тому нове французьке керівництво схильне періодично виявляти прагматизм у взаєминах з Росією і прагне уникати в них зайвої ідеологізації.

Важливою віхою на шляху розвитку відносин між двома країнами став офіційний візит до Росії президента Франції у жовтні 2007 року. Він віддзеркалив двоїстість французького підходу до відносин з Росією. Оцінюючи візит на прес-конференції, Ніколя Саркозі особливо виділив свою зустріч з представниками російських неурядових організацій, що мало засвідчити його зацікавленість у захисті прав людини в РФ. Під час візиту виявилася різниця у підходах Росії і Франції щодо іранського ядерного досьє, косовського урегулювання. Прориву у двосторонніх стосунках не відбулося, і французька преса загалом стримано оцінила результати візиту.

Разом з тим він став певним стимулом для подальшого розвитку відносин. З урахуванням того, що загалом французькі компанії зацікавлені у більш активній участі в освоєнні величезного російського ринку, а також у розробці російських копалин, позитивний імпульс отримали франко-російські економічні зв'язки. Він отримав розвиток у середині листопада 2007 року під час відвідин Парижа прем'єр-міністром РФ В.Зубковим. За даними преси, французька сторона пообіцяла Росії сприяння на переговорах з ЄС у новому договорі про партнерство. Натомість Росія запропонувала упродовж двох тижнів укласти низку торговельних і економічних угод. Найважливішим серед них стало підписання документа між «Газпромом» і 2Тоталь» про спільну розробку Штокмановського газового родовища. Росія і Франція також планують співпрацювати в реалізації проектів створення вантажних літаків на базі аеробусів АЗ80 А350. Розглядаються також нові плани запусків ракет-носіїв «Союз» з космодрому «Куру» у Французькій Гвіані, угода про будівництво заводу «Пежо-Сітроєн» в Росії і домовленість про купівлю французьким концерном «Перно-Рікар» одного з російських горілчаних підприємств. У грудні 2007 року підписаний меморандум з французьким концерном «Рено», за яким до 26 лютого 2008 року йому відійде 25% (блок-пакет) акцій «Автоваза».

Експерти вважають, що під час жовтневого візиту закладено основи порозуміння на новому рівні між двома керівниками. Воно проявилось після того, як Н. Саркозі перший серед лідерів поздоровив російського президента з успіхом «Єдиної Росії» на парламентських виборах у грудні 2007 року. Цей жест викликав критику як у Франції, так і за її межами. У зв'язку з цим Н.Саркозі назвав у своєму інтерв'ю від 8 січня 2008 року дивною логіку, за якою треба було спочатку образити В.Путіна, назвавши перемогу його партії на виборах нелігітимною, а потім звернутися до нього за допомогою в урегулюванні значних міжнародних проблем, зокрема, іранського ядерного питання. Подібні висловлювання свідчать про те, що нове французьке керівництво прагне відійти від вузько-ідеологічного підходу у відносних з Росією і має намір шукати можливості співпраці з широкого кола проблем, не замикаючись на питаннях демократії і прав людини. Все це, проте, не означає, що Франція повністю і назавжди виключає цю риторику зі свого зовнішньополітичного лексикону.

3. Ядерна стратегія Франції: історія і сучасність. Трансформація національної військової доктрини

Становлення Франції як ядерної держави зазвичай пов'язують з президенством генерала де Голля (1958-1969). Насправді; жоден з політичних лідерів Четвертої і П'ятої республік не був таким палким й послідовним прихильником набуття Францією власного ядерного щита. Щоправда, генерал отримав у цьому контексті гарну спадщину. У 1903 році Анрі Беккерель став лауреатом Нобелівської премії за розкриття природної радіоактивності. У 1911 році П'єр Кюрі і Марія Склодовська-Кюрі відкрили радіоактивні елементи - полоній і радій, так само як радіоактивність торія. У 1935 році Нобелівську премію отримали Ірен Жоліо-Кюрі в Фредерік Жоліо- Кюрі за відкриття штучної радіоактивності. Наприкінці 1930-х років спочатку італієць Енріко Фермі, а згодом і інші відомі науковці, у тому числі і І.Жоліо-Кюрі, домоглися поділу урану - 235. Ґрунтуючись на отриманих результатах, Ф.Жоліо-Кюрі одним з перших дійшов висновку про можливість ланцюгової реакції і приступив до проектування ядерного реактора на важкій воді. У роки Другої світової війни Ф.Жоліо-Кюрі вивіз запаси важкої воли і технічну документацію до Великобританії.

Після визволення Франції Ш.де Голль заявив, що провідним чинником національної безпеки країни має бути наявність у неї сучасних засобів стримування, тобто тактичної і ядерної зброї. «Неможливо уявити собі незалежну країну, яка не володіє ядерною зброєю. Тоді вона вимушена покладатися на інші держави у питаннях власної безпеки, а отже залежати від інших держав політично».

У 1945 році де Голль, очолюючи Тимчасовий режим, створив Комісаріат з атомної енергетики. Через три роки з допомогою Ф.Жоліо-Кюрі було створено атомний реактор. Але Жоліо-Кюрі був категорично проти створення ядерної зброї. Проте у 1952 році було прийнято закон, який дозволяв розробку плутонія для ядерної зброї.

Водночас у роки Четвертої республіки реалізація ядерної проблеми була загальмована політичною нестабільністю (помінялося понад 10 урядів), хоча з 1955 року у військовий бюджет закладалися кошти на створення ядерної зброї.

У 1958 році напередодні падіння Четвертої республіки прем'єр-міністр Фелікс Гайар прийняв рішення про випробовування у 1960 році власної ядерної бомби (Ф.Жоліо-Кюрі помер у 1958 році).

Де Голль, повернувшись до влади у 1958 році, отримав можливість реалізувати свою ідею-фікс - перетворити ядерну зброю у засіб безпеки і незалежності Франції.

13 лютого 1960 року буда підірвана перша французька атомна бомба 60-70 кілотонн потужністю. Цей вибух відбувся у пустелі Сахарі. Так Франція стала четвертою ядерною державою (США у 1945 році, СРСР - у 1949, Великобританія - у 1953 році). З 1961 по 1966 рік Франція здійснила 13 підземних випробувань атомної зброї ( до 1962 року - в Алжирі, а після підписання Евіанських угоді - на атолі Муруроа і Фангатауфа у південній частині Тихого океану). Загалом, за експертними даними, Франція станом на 1995 рік здійснила 210 ядерних вибухів, що у чотири рази більше ніж Великобританія та КНР разом узяті (США - 1051,СРСР - 715).

У 1964 році Франція вже мала ядерну авіацію; у 1971 році були поставлені на бойове чергування ракети наземного базування; у 1972 році -перший атомний ракетоносець. Отже, у Франціх з'явилась класична ядерна тріада. У 1972 році був прийнятий перший стратегічний документ, який визначив пріоритети, цілі і засоби національної оборонної політики Франції -«Біла книга з питань оборони». Політика стримування за цим документом базувалася за моделлю «стримування слабким сильного».

До початку 1 років ядерні сили Франції проіснували без особливих трансформацій. Кардинальні зміни характеру зовнішніх загроз зі завершенням «холодної війни» привели до трансформації французької національної оборони, у першу чергу тісно пов'язаної зі створенням спільної зовнішньої і оборонної політики ЄС.

Вже плани Ф.Міттерана вписувались у класичний голлістський курс на створення колективної європейської потуги, головною військовою силою якої прагнула стати Франція. Прихід до влади Ж.Ширака зміцнив цю традицію.

У 1991-1992 роках французи досягли стелі у 538 ядерних боєголовок. Після цього почалося зменшення кількісних показників французького ядерного потенціалу. Були демонтовані всі ракети «земля-земля», як і 18 стратегічних ракет наземного базування; Франція — єдина серед ядерних держав - закрила центр ядерних досліджень, потужності зі збагачення урану. У 1992 році Франція запровадила мораторій на ядерні випробовування. Водночас до 1991 року Франція не була учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). У 1991 році Франція приєдналася до ДНЯЗ.

Причини цих кроків видаються зрозумілими: найголовніше не стало СРСР, який сприймався як військова загроза національної безпеки Франції. Разом з тим з'явилися нові виклики: загроза розповсюдження ядерної зброї, міжнародний тероризм, нестихаючий близькосхідний конфлікт тощо.

Це підштовхнуло нового президента Ж.Ширака до припинення мораторію на ядерні випробовування. Першою важливою міжнародною акцією Ж.Ширака стало відновлення влітку 1995 року французьких підземних ядерних випробовувань на атолі Муруроа в Тихому океані. Незважаючи на протести держав Тихоокеанського регіону і світової спільноти, президент Франції заявив, що його країна повинна завершити серію робіт з модернізації атомної зброї, для цього необхідно провести ще декілька експериментальних вибухів. На початку 1996 року Ширак оголосив про припинення ядерних випробовувань. Зрозуміло, що зроблена після цього Ж.Шираком пропозиція про те, щоб зробити французькі ядерні сили основою автономної європейської оборони була відхилена членами ЄС, громадянам якого будь-яка атомна зброя, застосована у Європі, видавалася більш небезпечною, ніж будь-яка інша загроза.

На той час Франція мала 348 ядерних боєголовок: 288 морського базування (на 2004 рік - три атомні ракетоносці) і 60 - військово-повітряного (80 літаків) - так звана діада замість тріади. Наземні ракети були демонтовані.

Водночас у 1994 році у результаті дискусії довкола проблеми можливості застосування ядерної зброї з'явився другий офіційний доктринальний документ - «Біла книга з питань оборони». Найперше у цьому документі визначалися загрози: 1. оголошувалося, нова всю свою багатовікову історію Франція не має прямої загрози своїм кордонам; 2. також акцентувалася увага на нових ризиках загрозах економічного та соціокультурного характеру (певна дезорієнтація після розпаду СРСР; диференціація суспільств всіх континентів на бідних і багатих; демографічна проблема; регіональна нестабільність); 3. у документі пропонувався термін «невійськові загрози» - організована злочинність, наркотрафик, злочинність та тероризм, релігійний та націоналістичний екстремізм.

«Біла книга з питань оборони» 1994 року визначала також національні інтереси Франції. Вони, відповідно до доктрини, діляться на життєво важливі, стратегічні і ті, які відповідають статусу країни, яке вона займає у світі. Життєво важливі - це виживання нації будь-якими засобами і захист нації від будь-яких загроз. До цього типу інтересів відноситься збереження територіальної цілісності і суверенітету країни, включаючи не тільки материкову Францію, але і її заморські департаменти. До стратегічних інтересів відноситься підтримка миру та стабільності на території Європи і регіонів, які до неї примикають (країни Середземноморського басейну, Близький Схід); забезпечення у цьому регіоні стабільних темпів розвитку; зниження національної енергетичної залежності Франції від нафто- і газоекспортуючих країн Сходу.

Остання група інтересів включає обов'язки Франції як постійного члена РБ ООН.

Франція цілком справедливо вважає, що її інтереси перекликаються з інтересами інших європейських держав, тому важливим елементом оборонної політики Франції є спроба створити загальноєвропейську систему оборони, складовою частиною якої мають бути ядерні сили Франції і Великобританії.

Як засвідчує «Біла книга з питань оборони» 1994 року ядром оборонної, у тому числі ядерної, доктрини Франції є поняття «стримування». Стримування, у найзагальнішому сенсі, визначається як попередження агресії шляхом погрози застосування сили. Нагадаємо, що у першій «Білі книзі» 1972 року до доктрини «стримування» залучалися як звичайні. Так і ядерні озброєння для нанесення удару-контрвідповіді. У 1994 році визнано, що неядерне стримування не може замінити ядерного. Саме ядерна зброя є ядром сучасної доктрини стримування; звичайній зброї відведено роль ядра оборонної доктрини.

До початку 1990-х років французьке ядерне стримування було спрямоване всередину євразійського континенту (проти СРСР і ОВД). Нині вектор застосування Францією ядерної зброї виходить за межі Європи .

Вище зазначалося про скорочення ядерного потенціалу Франції. Але це вкладається у доктрину ядерного стримування, оскільки одним із провідних принципів цієї доктрини є принцип достатності. Це також означає, що у Франції повинно бути достатньо сил, щоб у відповідь на агресію будь-якого противника завдати неприйнятних для нього втрат.

Сьогодні Франція готова роззброюватися за трьох умов, сформульованих ще Ф.Міттераном: 1. нівелювання кількісних і якісних відмінностей у арсеналах ядерних держав; 2. вирівнювання диспропорцій у звичайних та хімічних озброєннях; 3. повне припинення гонки озброєнь у протиракетній, протичовниковій та інших сферах оборони.

У 1990-х роках у Франції тривало три поетапних дискусії, що стосувалися ядерної зброї та її ролі у системі національної безпеки.

У 1993-1995 роках дебатувалося питання технічного вдосконалення ядерної зброї та необхідності відновлення випробувань. Вона завершилася серією із шести (було заплановано 8) нових ядерних випробовувань та скасуванням мораторію на ядерні випробовування, запровадженого Ф.Міттераном.

1995-1996 роках дискусії точилися довкола концепції «погодженого» стримування, пов'язаної зі зміцненням економічної і політичної єдності ЄС шляхом формування спільної оборонної політики. Одним із пріоритетів концепції «погодженого» стримування є будівництво загальноєвропейської системи безпеки на базі французьких та британських ядерних арсеналів.

III. З 1997 року суперечки в основному розгорталися довкола угод Франції з Німеччиною з питань безпеки в Європі, тобто щодо створення спільних франко-німецьких військових з'єднань.

Разом з тим у Франції загалом склався «національний консенсус» з наступних пунктів ядерної стратегії: 1. ядерна зброя необхідна і нічим не замінима; 2. ядерну зброю необхідно вдосконалювати або ж підтримувати на відповідному рівні; 3. ядерна зброя повинна стати частиною загальноєвропейської системи безпеки.

Необхідно зазначити, що французька доктрина ядерного стримування не спрямована після завершення «холодної війни» проти жодної конкретної держави. Ж. Шибу (рак наголошував, що Франція не вважає ядерну зброю як зброю ведення війни. 19 січня 2006 року під час відвідин бази атомних ракетоносців він підтвердив, що «ядерне стримування є основою незалежності і безпеки Франції», а ядерна зброя розглядається у якості Інструмента впливу. Було запропоновано колишню модель, яка мас назву: «модель стримування слабким сильного». Щоправда, науковці іронічно запропонували переназвати цю концепцію в концепцію стримування «слабким божевільного», говорячи про те, що неможливо передбачити, який тип зброї використає нині «божевільний».

Французька доктрина ядерного стримування передбачає шість видів конфліктів і відповідно шість сценаріїв французьких дій, в трьох з яких можливе використання ядерної зброї: 1. Регіональний конфлікт (Європа, країни Середземномор'я, Близький Схід), який не загрожуватиме життєво важливим інтересам Франції. У цьому випадку застосовуються звичайні збройні сили; 2. Регіональний конфлікт, який може поставити під загрозу життєво важливі інтереси Франції. Під таким конфліктом розуміється конфлікт, у якому бере участь ядерна держава. У цьому випадку французька ядерна зброя відіграватиме роль політичного стримування; 3. Конфлікт, який загрожує цілісності французької держави. Для відновлення державного суверенітету будуть використані всі доступні засоби; 4. Інтервенція Франції самостійно або ж спільно з іншими державами з метою припинення конфлікту; 5. Операція заради миру і відновлення міжнародного права. Франція діятиме у контексті сценаріїв міжнародних організацій; 6. Протидія масованій загрозі на території Європи з боку високорозвиненого противника, який здатен нанести удар як і ядерними силами, так і високотехнологічними звичайними озброєннями.

Щоправда, у «Білій книзі» 1994 року зазначається, що у чистому вигляді подібні сценарії зустрічаються рідко. Частіше всього спрацюють змішані варіанти. Таким чином, ядерна доктрина Франції заключалася і заключається у стримуванні слабким сильного. Незаперечний вплив на французьких політиків і військовиків мало нове бачення війни, запропоноване стратегами СІЛА. Мова йде про «нове оперативне мистецтво» С^АО - Моиуеі Агі Орегагіоппеї). Його основні положення були представлені французькому читачу у книзі Ф.Жере «Завтра війна». Суть сценарію майбутніх воєн - масовані, чітко сплановані і спрямовані ракетно-бомбові удари з метою руйнації « нервових центрів» противника, попередньо виявлених численними засобами розвідки по всій глибині його бойових порядків. «Нове оперативне мистецтво» передбачає щось на кшталт віртуальної, «безконтактної» війни, втрати в якій для сторони, яка наносить удар, зведені до мінімуму - війни, яку громадяни нападаючих країн можуть спостерігати по телебаченню, складаючи собі про неї уяву, заплановану авторами її «сценарію» завдяки правильно «опрацьованій» інформації.

Теоретично нова стратегія дозволяла б Франції з її обмеженими силами не замикатися лише на захисті національної території. Відповідно до заяви А.Жюппе, «оборона Франції ніколи не була замкнена на самій собі... Вона вписується в європейську міжнародну перспективу. Чи треба...нагадувати, що Франція є одночасно континентальною і морською державою, історично поверненою до центру і до сходу нашого континенту, але також і до Середземномор'я і до Африки?».

На його думку, національні можливості проведення глобальної політики посилюються членством Франції в НАТО і підкріплені життєвою зацікавленістю у прогресі військово-політичної співпраці у рамках ЄС. Світова відповідальність Франції у царині безпеки обумовлена постійним членством у РБ ООН і рангом ядерної держави, а також її інтересами в Африці і на Близькому Сході. Специфіку стратегічної політики Франції з часу заснування П'ятої республіки А.Жюппе визначив як «поєднання стратегічної автономності з повагою до тих відносин солідарності, які вона встановила у світі». Таким чином, Франція прагне , як і раніше, зберегти за собою ранг держави з європейською і світовою відповідальністю, для чого їй необхідно підсилити свою дипломатичну активність військовою ефективністю.

Проект Франції щодо створення автономної європейської оборони відповідна роль країни у цьому проекті залежали від успіху проголошеної Ж.Шираком у лютому 1996 року військової реформи. її охрестили «революцією в обороні», що засвідчувало про масштаби накреслених змін Суть реформи заключалася у формулі створення «більш ефективної, але менш вартісної оборони». Ширак остаточно визначився на користь професійної армії з перенесенням центра ваги оборонних програм на модернізацію збройних сил. Окрім міркувань бюджетної економії зміни в оборонних програмах Франції були спричинені геополітичними зрушеннями початку 1990-х років, у першу чергу зникненням «радянської загрози».

«Революція в обороні» зачепила і військово-стратегічну доктрину Франції. Колишня теорія трьох кіл оборони, тобто власне французької території, атлантичного та світового простору, поступилася місцем ситуативному підходу, а попередні пріоритети - ядерна зброя і багаточисельна армія - змінилися новими. Це нарощування сил швидкого розгортання, коаліційні дії (взаємодія зі союзниками), зміцнення ролі розвідки, професіоналізація армії. Нагадаємо, що у 1989 році французькі сухопутні сили нараховували 280 тис солдатів, дві третини яких - призовники. З них 50 тис. перебували на території ФРН. Загальна чисельність збройних сил становила 550 тис.осіб, 7% яких (39 тис. осіб) служили у «третьому колі» - в зоні глобальної відповідальності Франції і складалися з професіоналів.

Зазнала змін і концепція забезпечення національної безпеки. У декларації міністра оборони Ш.Мійона наголошувалось: «Забезпечувати нашу безпеку перед обличчям зовнішньої загрози означає меншою мірою протистояння можливій агресії, ніж боротьбу з вогнищами пожежі, які можуть виникнути довкола нас, а інколи і на віддалі від нас».

Ж.Ширак висловився за поступовий перехід до професійної армії вже під час своєї кампанії перед президентськими виборами 1995 року. Міттеран натомість демонстрував прихильність загальній військовій повинності, яка була для нього віддзеркаленням республіканізму. Відомо, що де Голль з часу військових путчів частини французьких збройних сил в Алжирі мав

531перестороги щодо професійної армії, за яку ратував ще 1930-х роках, оскільки вона могла легко перетворитися у замкнену касту, відірвану від громадянського суспільства. Якщо упродовж віків французька дипломатія і оборона виходили із загрози прямого зіткнення з ворогом, то на початку 1990-х років необхідність захисту власної території від іноземного вторгнення виглядала по-новому. Одна із складових національного суверенітету - населення, яке захищає свою територію зі зброєю у руках, організоване у масову армію на основі всезагальної військової повинності, відтепер втрачало своє колишнє значення.

Розвиток подій на Балканах поставив перед країнами Співтовариства нові завдання у сфері безпеки, закріплені на сесії Ради ЗЄС (червень 1992 року) у Петерсберзькій декларації, активною прихильницею якої була Франція. Так звані петерсберзькі місії включали гуманітарні і рятувальні операції, підтримання миру, врегулювання криз, миротворчість. Для виконання цих завдань країни ЄС повинні були виділяти сили, організовані відповідно до принципу багатонаціональності. Французькі збройні сили повинні були перебудуватися для участі в гуманітарних операціях і операціях щодо врегулювання криз поза межами національної території. Оскільки мова у цих випадках йшла про відправку обмеженого, але ефективного контингенту, Франції не потрібна була більше масова армія озброєних громадян.

Перехід до професійної армії передбачав створення корпусу зовнішнього втручання для участі в операціях з підтримки миру і гуманітарних акцій, поступова відмова від обов'язку військової служби, на зміну якій приходить короткотерміновий призов громадян на п’ять днів для тестування фізичних даних, шкільної, технічної і психологічної підготовки, набір добровольців за терміновими контрактами, різке зменшення частин регулярної армії (окрім жандармерії), у завдання яких входить підтримка внутрішнього порядку.

Розмірковуючи про майбутнє французької армії, міністр оборони Ш.Мійон говорив про контингент в 50 тис. осіб для розгортання в рамках НАТО з одночасним набором ЗО і 50 тис. для дій одразу на двох різних театрах військових дій терміном на один рік.

Відповідно відходить у минуле модель змішаної армії епохи ядерного стримування (з призовників і професіоналів) армії, яка будувалася на протистоянні передбачуваної масованої агресії зі сходу. Франція повинна прийти до професійної армії, краще пристосованої до нових, більш різноманітних і безпосередніх викликів національної безпеки (тероризм наркотрафік, релігійні і етнічні конфлікти, діяльність мафіозних картелів), а сама армія - стати менш чисельною і вартісною.

Усвідомленню нових реалій відповідало і рішення про ліквідацію наземної складової французьких ядерних сил. Уряд Жюппе відмовився від заміни застарілих наземних балістичних ракет на плато Альбіон (заміна ракет 88 135 - 830 ракетами М4 вимагав би інвестицій у розмірі від 10 до ЗО млрд. франків). Коментуючи це рішення, міністр оборони Ш.Мійон заявив, що доктрина ядерного стримування генерала де Голля не втратила своєї актуальності. Мова йде про модернізацію французьких ядерних сил: рішення президента Ширака стосується як відмови від наземної, так і модернізації морської (океанської) і повітряної складових стратегічних ядерних сил.

Відтепер оборона базується не на чисельності особового складу, а на високій ефективності розвідки, техніки і персоналу. Окрім цього, традиційний голлістський принцип стратегічної автономії Франції вимагає власної технічної і промислової бази оборони, особливо для створення високотехнологічного військового спорядження і обладнання, зокрема власних супутників, дані яких дозволили б Франції виробляти самостійний аналіз стратегічної обстановки у будь-якій точці планети. Міністр оборони заявив у своїй Декларації 1996 року про успіх французького розвідувального супутника «Геліос - 1», який визначив продовження програм створення засобів космічної розвідки: плани створення «Геліоса -2» і радарного супутника «Орус» спільно з Німечиною і, можливо, з Іспанією та Італією. На цій основі французькі військовики сподівалися створити

«європейський полюс» військової розвідки, відкритий для розширення на всі зацікавлені країни ЗЄС, що стало би важливим кроком до зміцнення європейської оборонної ідентичності. Наприкінці 1990-х років був завершений проект про створення авіаносця «Шарль де Голль» з перспективою будівництва другого авіаносця, а також проект створення літаків «Рафаль». Пріоритетність цих програм підкреслювала глобалістські устремління Франції у сфері безпеки. Мова йде про збереження оперативних можливостей французьких ударних, у тому числі ядерних, сил поза національною територією. Проте можливості французьких засобів космічної розвідки залишались обмеженими - вони жодним чином не могли конкурувати з потугою американської розвідки, що робило неможливою повну французьку і європейську оборонну автономію у цій царині. Американські засоби космічної розвідки абсолютно домінують на європейському театрі військових дій: в ЄС тільки у Франції є єдиний вітчизняний супутник («Геліос-1»), у той час як у США безпосередньо задіяні в операціях з розвідки, координації і наведенню ударів 50 супутників. Ця нерівність у засобах розвідки дозволила США створити непереборну дистанцію між союзниками, оскільки сили європейців, задіяні у конфлікті, не мають доступу до загального бачення театру військових дій, яким володіє американське командування, ні до стратегічного вибору цілей, ні до оцінки результатів ударів.

Вперше нова військова доктрина і сценарій «війн інформаційної ери» були випробувані французами разом зі всією військовою організацією НАТО весною 1999 року у війні проти Югославії, спричиненої косовським конфліктом. Під час цієї операції виявилися суттєві недоліки у матеріально-технічному оснащенні європейських збройних сил, які недозволяли у найближчому майбутньому говорити про їхню самостійність. Головною перепоною для Франції і для ЄС загалом є технологічний розрив з США, який після терактів 11 вересня 2001 року виріс у зв'язку зі збільшенням американського військового бюджету. На початку XXI століття європейці, як і раніше, не можуть самостійно забезпечити власних потреб у сфері оборони і безпеки. Вони не володіють ні достатніми засобами космічної розвідки, ні транспортною військовою авіацією. Цей дисбаланс не дозволяє їм серйозно зазіхати на гегемонію США, ні говорити про Європу як самостійний світовий центр сили щодо прийняття геостратегічних рішень. Пом'якшення цього дисбалансу у засобах і є метою французького євроатлантичного проекту. Але це вимагає величезних наукових, фінансових і організаційних зусиль, які не вважаються необхідними менш амбіційними союзниками Франції по НАТО і ЄС, і які звикли покладатися на американську військову потугу, тим більше тепер за відсутності безпосередньої військової загрози їхній території.

Так, Німеччина наприкінці 1990-х років відклала на декілька років фінансування спільної програми створення розвідувального супутника. У вересні 2002 року Великобританія відмовилася від спільного з Францією проекту будівництва авіаносців, вибравши для екіпірування двох майбутніх британських авіаносців літаки вертикального злету. Великобританії, на відміну від Франції, найновіші озброєння потрібні, щоб підтримати високий рівень взаємодії зі силами США. Франція і Німеччина, більш схильні до автономності європейської оборони, виявилися у більш скрутному становищі, аніж британці, оскільки через приналежність до зони євро вони повинні строго контролювати державні витрати. Хоча витрати Франції вищі, ніж Німеччини, розрив між фінансовими можливостями Парижа і Лондона збільшується, незважаючи на заяву уряду Ж.-П. Раффарена (2002-2005) про виділення на військові витрати у 2003 році 2% ВВП (замість раніше передбачених 1,8%) і прийняття програми військового оснащення на 2003- 2008 роки. Французький військовий бюджет передбачено збільшити на 13,3 млрд.євро, для того щоб досягти рівня британських витрат. Щоправда, ця цифра включає витрати і на жандармерію, яких нема у британському військовому бюджеті.

Важливою проблемою є також скорочення розриву між вкладеннями європейців в оборону і віддачею від цих зусиль. Робертсон,колишній міністр оборони Великобританії і згодом екс-генсек НАТО, зауважив, що військові витрати всього ЄС рівні двом третинам того, що виділяють на потреби оборони США. Водночас це не означає, що європейці мають 2/3 американських можливостей. Країни ЄС володіють менш однієї третини коштів на закупівлю озброєнь і обладнання, менш 1/5 бюджету досліджень і тільки 10% сил розгортання США.

Франція є прихильницею об'єднання фінансових зусиль країн ЄС у сфері військової модернізації. Виступаючи рушієм становлення європейської оборонної ідентичності, вона не може і не хоче нести тягар військової модернізації наодинці, як це могли дозволити собі США після Другої світової війни. Для фінансування не тільки національних, але і спільних програм військової модернізації із бюджету ЄС, у багато дечому через протидію Великобританії, не були створені відповідні інституційні передумови. Відповідно до рішень Ради ЄС у Ніцці (грудень 2000 року), на цю сферу не поширюється сфери «посиленого співробітництва». До того ж у Ніцці було вирішено, що для створення таких сфер необхідно згоду мінімум восьми країн ЄС, а поки ще жоден спільний оборонний проект не збирав такого числа учасників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рудольф П. Основные направления внешней политики ФРГ // Проблемы внешней и оборонной политики (сборник статей) - М.: РИСИ, 1994.- С. 62-87.

2. Шмелев Б.А. Отношение Запада к политике России в ближнем зарубежье. - М.: РИСИ, 1995. - С. 91-118.

3. Ахтамзян А.А. Объединение Германии: десять лет спустя // Эхо планеты. - 1990.- № 40.

4. Павлов Ю.М. Американо-германские отношения: партнерство и соперничество. - М.: РИСИ, 1997. - С. 345-375.

5. Джеффери Ч. Германо-российское партнерство после объединения Германии. - М.: РИСИ, 2000. - С.237-259.

6. Фишер М. Внешняя политика Германии на рубеже ХХ-ХХI веков. Пер. с нем. Грузина П. Е. - СПб., 1998. - С. 25-168.

7. Братчиков И. Б. Внешняя политика ФРГ на пороге XXI в. - М.: РИСИ, 2000.

8. За матеріалами: ЛІГА БізнесІнформ., http://news.liga.net/news/N0869303.html.

9. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України – 1996. № 30. – ст. 141.

10. “Про міжнародні договори України” Закон України від 29 червня 2004 № 1906-IV // Відомості Верховної Ради. – 2004. – №50. – ст. 450.

11. Положення про Міністерство юстиції України. Постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року № 1577 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 45. – ст. 3020.

12. Положення про відділ міжнародного міжвідомчого співробітництва та протоколу Департаменту міжнародного правового співробітництва Міністерства юстиції України, затвердженого заступником Міністра В.В. Лутковською від 13 червня 2007 року.

13. Супровідний лист до посади технічного радника при Міністерстві юстиції України від 12 вересня 2006 року.

14. “Дорожня карта” українсько-французьких відносин // Офіційний вісник України, 2006. – № 37. – ст.. 2571.