Міністерство освіти і науки України
Вище професійне училище № 36
Дипломна робота
Тема: Прогнозування, планування та регулювання діяльності підприємств
Випускник: Затворніцька Катерина Вікторівна
Група № 422
с. Балин
2010
Вступ
Сучасний етап розвитку України характеризується формуванням стабільного ефективного ринкового господарства. Ринок докорінно змінює вимоги до змісту й характеру праці спеціалістів. їхня робота може бути успішною за умови, що вони здатні на основі економічних знань самостійно аналізувати ситуацію, приймати виважені рішення, нести за них відповідальність і виявляти творчу ініціативу. Щоб домогтися цього, необхідна ґрунтовна економічна підготовка, передусім з економічної теорії, яка є теоретичною й методологічною основою усіх конкретних економічних дисциплін. Саме на цій основі стає можливим розкриття закономірностей та механізму розвитку ринкової економіки і підприємництва.
Встановлення ринкових відносин, розвиток різних форм власності, істотні зміни в амортизаційній і структурній політиці зумовлюють необхідність застосування нових підходів до проблеми відтворення основних фондів та визначення інвестицій.
Мета економічного зростання і реформ, які спрямовані на її досягнення полягає у послідовному покращенню умов життя людей на основі збереження, розвитку і ефективного використання демографічних трудових природних, науково-технологічних, матеріальних і фінансових ресурсів. При цьому не тільки держава повинна відповідати перед громадянами за їхній рівень життя, а й громадяни на основі демократизації суспільства — таранної свободи і відносин власності — мають відповідати за своє матеріальне забезпечення. Головний вектор здійснюваних економічних реформ і направлений у соціальну сферу.
1. Прогнозування, планування та регулювання діяльності підприємств
1.1 Теоретичні засади і принципи прогнозування та планування
Прогнозування і планування є найважливішим інструментом державного регулювання економіки у країнах з розвиненою ринковою моделлю економіки. Ефективне використання цих важелів визначає високі темпи соціально-економічного розвитку, науково-технічного і технологічного прогресу, високий рівень життя населення.
Перехід української економіки від директивно-планового управлінню до функціонування на ринкових засадах об'єктивно потребує вдосконалення прогнозування і планування економічного й соціального розвитку Прогнози і плани мають бути всебічно обґрунтованими, забезпечувати прийняття ефективних управлінських рішень, а також відповідати вимогам сучасної світової економічної практики. Особливо важливе значення при цьому мають макроекономічні прогнози. їх використовують у процесі формування державної соціально-економічної політики та бюджету. Макроекономічні розробки є орієнтиром для суб'єктів економічної діяльності при прийнятті рішень на мікрорівні.
Прогнозування у широкому трактуванні розглядають як передбаченні.
Передбачення випереджує відбиття дійсності і засноване на пізнанні законів природи, суспільства і мислення. Залежно від ступеня конкретності й характеру впливу на досліджувані процеси розрізняють такі його форми: гіпотеза, прогноз, план.
Гіпотеза характеризує наукове передбачення. На її основі розглядають закономірності та причинно-наслідкові зв'язки функціонування і розвитку досліджуваних об'єктів або процесів.
Під прогнозом розуміють систему науково обґрунтованих уявлень про можливий стан об'єкта в майбутньому, шляхи його розвитку в перспективному періоді. Прогноз порівняно з гіпотезою має значно більшу визначеність, оскільки будується не тільки на якісних, а й на кількісних показниках. Прогноз виражає передбачення на рівні конкретно-прикладної теорії, тому порівняно з гіпотезою є достовірнішим. Процес розробки прогнозу називають прогнозуванням.
Планування являє собою процес наукового обґрунтування цілей, пріоритетів, напрямів економічного розвитку, визначення шляхів і засобів досягнення. На практиці воно реалізується у вигляді розробки планів.
План — це документ, що містить систему кількісних і якісних показників комплекс різноманітних заходів, спрямованих на вирішення соціально-економічних завдань. Відмітною рисою плану є визначеність кількісно і у часі термінів виконання.
Прогноз і план взаємодоповнюють один одного.
Принципи — вихідні положення формування прогнозів і обґрунтуванні планів з точки зору їх цілеспрямованості, системності, структури, логіки організації розробки.
Методи охоплюють способи і прийоми, що використовуються при розробці прогнозів, планів, програм. Вони виступають як засоби, що дають можливість реалізувати методологічні принципи прогнозування і планування.
Логіка — упорядкована послідовність дій при проведенні прогнозних розрахунків та обґрунтуванні планових рішень.
Складовою частиною методології є методика.
Методика — це сукупність конкретних способів і прийомів, що використовуються для проведення конкретних прогнозних або планових розрахунків. Основні методологічні принципи прогнозування і планування такі: прогнозування планування виробництво інвестиційний
принципи альтернативності — проведення багатоваріантних прогнозних розробок (альтернатив). За цим принципом в основу прогнозу має мути покладений найкращий варіант з двох чи кількох можливих;
принцип системності — передбачає дослідження кількісних і якісних закономірностей в економічних системах, побудова такого ланцюга, ланки ..кого в логічній послідовності спрямовані на досягнення певної цілі; принцип цілеспрямованості та пріоритетності — кожний прогноз (план) повинен мати цільовий характер, а як пріоритетні виділяють галузі економіки і соціальної сфери, що визначають розвиток господарської системи в цілому. Принцип пріоритетності реалізується у тісному взаємозв’язку з принципом комплексності та соціальної орієнтації; принцип збалансування та пропорційності — дотримання балансового співвідношення з народногосподарськими пропорціями (загальноекономічними, між- і внутрішньогалузевими, територіальними, зовнішньоекономічними).
Особлива увага у перехідному періоді має зосереджуватися на формуванні та дотриманні загальноекономічних пропорцій. Це співвідношення між попитом і пропозицією, споживанням і нагромадженням, доходами і витратами держави, грошовою масою і товарними ресурсами, виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, зростанням продуктивності праці та заробітної плати тощо. Порушення цих пропорцій викликає негативні явища в економіці (інфляцію, спад виробництва тощо).
Міжгалузеві пропорції характеризують співвідношення між різними галузями економіки. Встановлюються вони за допомогою міжгалузевого балансу.
Внутрішньогалузеві пропорції регулюють співвідношення між окремими видами технологічно споріднених виробництв (наприклад, у металургійній промисловості між виробництвом коксу, чавуну і сталі).
Територіальні пропорції характеризують співвідношення між регіоні ми і відбивають розміщення виробництва на території країни.
Зовнішньоекономічні пропорції — це співвідношення між виробництвом продукції всередині країни та обсягами експорту та імпорту товарів;
принцип поєднання галузевого і регіонального розвитку передбачає, що прогнози і галузеві плани розробляються з врахуванням інтересів певної території та раціонального використання місцевих ресурсів.
При розробці планів на основі прогнозів необхідно дотримуватися певних вимог: оптимальність — такий варіант плану, який передбачає досягнення кінцевого результату за найменших витрат ресурсів і часу;
визначеність — встановлені показники та інші умови мають бути максимально конкретизовані;
реалізація цілей і завдань має досягатися завдяки скоординовані діям усіх учасників процесу, дотриманні синхронності та послідовності організаційній роботі. Частиною прогнозу або плану є програма.
Програма — узгоджений за ресурсами, виконавцями і сторонами документ, що стосується здійснення комплексу соціально-економічних та інших завдань і заходів, спрямованих на вирішення певної мікро- та макроекономічної проблеми. Як правило, в таких програмах обґрунтовані певні концепції.
Концепція — провідна ідея, загальний зміст якої націлений на досягнення визначених прогнозом, планом або програмою показників.
Розроблені прогнози, плани, програми, концепції стосовно певних суб'єктів господарювання (малих і великих підприємств, галузей, регіоні, держав і груп держав) поділяють на такі, що орієнтовані на мікро-, мезо- та макрорівень. У цілому вони визначають економічну стратегію країни.
Найбільш поширеними формами планування є директивне, стратегічне і індикативне.
Директивне планування має обов'язковий, жорсткий характер, передбачає передусім використання командно-адміністративних важелів та інструментів для обов'язкового втілення в життя визначених цілей і завдань Цей тип планування реалізується через видання відповідних адміністративно-обов'язкових документів — законів, указів, наказів, розпоряджень, зі безумовне виконання яких встановлений поточний і кінцевий контроль із застосуванням суворих заходів до виконавців.
В сучасній розвиненій економіці найбільш поширеними є стратегічне та індикативне планування.
Стратегічне планування — процес визначення цілей і значення економічних показників з найважливіших напрямів соціально-економічного розвитку країни (галузі, об'єднання, підприємства тощо) на середній термін або тривалу перспективу з розробленим механізмом їх реалізації. При стратегічному плануванні враховують чинники внутрішнього і зовнішнього середовища, що визначають характер економічних перетворень, стабільність економіки, рівень життя населення, природоохоронні заходи тощо. враховуючи відносно тривалий період (20—25 і більше років), стратегічне планування в основному виконує функції активного прогнозування економічного розвитку.
Індикативне планування є робочим інструментом з реалізації цілей, визначених у стратегічному плані з урахуванням конкретної економічної ситуації. Індикативний план дає можливість доповнювати стратегічний і виступає як засіб розвитку економіки на коротко- і середньотермінові періоди.
У сучасній практиці індикативне планування дістає все більше визнання і застосування практично у всіх країнах світу. Ця форма планування передбачає відхід від жорстких методів директивного планування і регулювання економіки на основі макроекономічних показників. Воно має переважно рекомендаційний характер, однак у розпорядженні держави лишається система прямих і непрямих регуляторів у вигляді пільг, ліцензій, квот, бюджетних субсидій, дотацій для досягнення поставлених цілей Як засвідчує світовий досвід, успіх реалізації індикативного плануванню залежить передусім від законодавчого забезпечення економічного роз витку, дотримання юридичних актів у сфері господарського права як органами управління, так і господарськими суб'єктами.
На практиці можуть застосовуватися усі три розглянуті види планування. Стратегічне планування доцільно застосовувати на всіх рівнях управління економікою. Директивна форма може використовуватися в спеціально передбачених законодавством надзвичайних ситуаціях (економічні або воєнна безпека, стихійне лихо тощо). У всіх інших випадках найбільш ефективним є індикативне планування.
Розвиток економіки характеризує система показників, склад і перелік яких визначається змістом прогнозів і планів.
Показник — кількісне вираження економічної категорії, процесу а явища. До системи показників входять також нормативи і ліміти. Нормативи — це показники у відносному виразі. Ліміти — ресурсні показники що є допустимою величиною витрат ресурсу для досягнення встановленого кінцевого результату.
Система показників складається з блоків, що відповідають різним аспектам розширеного відтворення. Основними блоками показників прогнозування і планування економічних і соціальних процесів є такі: показники виробництва; трудових ресурсів; основних і оборотних фондів; капітальних вкладень; природних ресурсів;
науково-технічного прогресу та інновацій; фінансів і грошового обігу; соціального розвитку і рівня життя населення; зовнішньоекономічних зв'язків.
Залежно від рівня управління економікою розрізняють макроекономічні, галузеві та регіональні показники. Наскрізний характер мають показники ефективності суспільного виробництва.
На основі науково-обґрунтованих показників розробляють систему планів залежно від рівня управління економікою. На макрорівні використовуються плани, програми економічного і соціального розвитку країни, на регіональному рівні — плани розвитку регіонів (областей, районів, міст). мікрорівні використовуються плани розвитку підприємств (фірм). Плани-прогнози розробляються як в цілому для підприємства, так і для йо структурних підрозділів — цехів, дільниць, служб.
Суб'єктами макроекономічного прогнозування і планування є центральні плануючі органи; на мікрорівні — планово-фінансові органи підприємства (фірми), маркетингові та техніко-економічні відділи.
1.2Прогнозування і планування інвестицій
Інвестиції — це фінансові, майнові та інтелектуальні цінності, що визначення в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку і досягнення соціального ефекту.
Склад інвестицій характеризує схема, наведена в додатку 1.
Один оборот інвестицій від моменту викладення коштів до отримання доходу (прибутку) або соціального ефекту називають інвестиційним циклом.
Сукупність практичних дій юридичних осіб, громадян і держави з реалізації інвестицій становить інвестиційну діяльність.
Об'єктами інвестиційної діяльності є заново створені та модернізовані основні фонди, оборотні засоби, цінні папери, інтелектуальні цінності, науково-технічна продукція. Об'єктом інвестиційної діяльності може бути земля.
До інвестиційної сфери належать:
сфера капітального будівництва, що об'єднує діяльність замовників, постачальників устаткування, громадян;
Інвестиційна сфера, де реалізуються науково-технічна продукція та на інтелектуальні цінності;
сфера обігу фінансового капіталу; сфера реалізації майнових прав суб'єктів.
Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть виступати інвестори (замовники), користувачі об'єктів, постачальники матеріальних цінностей
банки, інвестиційні компанії, громадяни цієї країни та зарубіжних держав
Залежно від суб'єкта інвестиційної діяльності розрізняють:
державні інвестиції (кошти бюджету, позабюджетні фонди, позичкові
кошти, а також ресурси державних підприємств);
інвестиції громадян;
інвестиції недержавних підприємств;
іноземні інвестиції;спільні інвестиції.
В економічній літературі називають три типи інвестицій — реальні
фінансові та інтелектуальні.
Реальні інвестиції включають вкладення коштів у матеріальні актив
(речовий капітал — будинки, устаткування, товарно-матеріальні запасі
тощо) та нематеріальні (патенти, ліцензії, ноу-хау тощо).
Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення у цінні папери
(акції, векселі, облігації тощо), цільові банківські вкладення, депозитне
тощо.
Інтелектуальні інвестиції — це вкладення капіталу в творчий потенціал суспільства, об'єкти інтелектуальної власності, що виходять із авторського і патентного права.
Реалізація інвестицій відбувається на основі інвестиційних проектів.
Інвестиційний проект — комплексний план заходів, що включає капітальне будівництво, придбання технологій, закупівлю устаткування, підготовку кадрів тощо, направлених на створення нового або модернізацію (розширення) діючого виробництва товарів й послуг з метою отримання економічного і соціального ефекту.
За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі, непрямі та портальні інвестиції.
Під прямими інвестиціями розуміють безпосередню участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладення коштів без посередників; непрямі — інвестування через посередників. Портфельні інвестиції — вкладання капіталу в різні цінні папери.
Інвестиції у відтворення основних фондів здійснюються у формі капітальних вкладень. Капітальні вкладення є лише одним з видів інвестиційних ресурсів, які направляються на створення нових, технічне переоснащення, реконструкцію і розширення діючих основних фондів виробничого і невиробничого призначення. Інвестиції ж крім основних фондів можуть вкладатися в оборотні фонди, різні фінансові активи та окремі види нематеріальних активів.
Залежно від призначення розрізняють капітальні вкладення, які планують виробничу і невиробничу сфери. їх розрізняють за структурою, зокрема:
галузева структура характеризується розподілом капітальних вкладень між галузями;
відтворювальна структура відбиває розподіл капітальних вкладень між і жими видами відтворення основних виробничих фондів і будівництво;
технологічна структура заснована на співвідношенні капітальних вкладень на будівельно-монтажні роботи, устаткування, інструмент, інвентар, проектно-розвідувальні та інші роботи;
територіальна структура характеризує співвідношення капітальних кладень за регіонами країни.
Джерелами капітальних вкладень є ВВП.
Кризові явища, нестабільність економіки стримує притік іноземних інвестицій. Тому інвестиційна політика як складова загальної економічної політики має бути комплексом господарських підходів і рішень, що и визначають обсяг, структуру та напрям використання інвестицій у сферах їх і галузях економіки.
Інвестиційний клімат — це сукупність політичних, економічних, юридичних, соціальних та інших чинників які визначають ступінь ризику капітальних вкладень і можливість їх ефективного використання.
У країнах Центральної та Східної Європи ці показники набагато вищі
Один із істотних недоліків інвестиційної політики в Україні полягає у галузевому розподілі інвестицій. Так, одна із найбільших часток іноземного капіталу — близько 16 % — спрямована в харчову промисловість. Однак ця галузь продукує лише 4 % ВВП. Натомість в аграрний се
Головним напрямом формування інвестиційного клімату в Україні, долинних якісних змін є удосконалення процесу прогнозування і плануванні інвестицій у перспективному періоді.
Прогнозування інвестицій передбачає:
проведення кількісного і якісного аналізу тенденцій інвестиційних процесів на основі даних сучасного і перспективного економічного розвитку;
передбачення перспектив розвитку окремих галузей і новітніх виробництва як можливих об'єктів вкладення капіталу;
оцінку ефективності вкладення капіталу в ту чи іншу сферу економіки.
Розробляють коротко -, середньо - та довготермінові прогнози.
Короткотерміновий прогноз розробляють з урахуванням тимчасових цінників на ринку інвестицій.
Середньотерміновий прогноз використовують для коригування страмні інвестиційної діяльності на відносно нетривалий період.
Довготерміновий прогноз лежить в основі інвестиційної політики н і тривалий період і проектів вкладення коштів у великі капіталомісткі
Інвестиційне прогнозування здійснюється на рівні країни в цілому (макрорівень), галузей і регіонів (мезорівень), окремих підприємств, компаній і фірм (мікрорівень).
При плануванні інвестицій важливо дотримуватися таких принципів.
1. Наукового обґрунтування конкретних потреб в інвестиціях, розрахованих за роками, п'ятирічками тощо.
2. Визначення обсягу інвестицій за підприємствами, галузями і окремими проектами, виходячи з можливого залучення коштів з різних джерел фінансування (власних, позичкових, внутрішніх, іноземних).
3. Побудова моделі розрахунку перспективної потреби в інвестиціях з урахуванням аналізу структури капітальних вкладень і чинників, що впливають на їхній обсяг. Ця модель має узгоджувати галузеву, відтворювальну і технологічну структуру капіталовкладень.
Галузева структура капіталовкладень визначається темпами розвитку та структурними зрушеннями в економіці й соціальній сфері.
Відтворювальна структура фіксує пропорції оновлення і розширення основних фондів.
Технологічна структура капіталовкладень визначає загальну потребу кожної галузі у коштах, необхідних на приріст і оновлення основних фондів з урахуванням новітніх науково-технічних досягнень; освоєння технологічних процесів нових виробництв; на створення заділу в незавершеному будівництві; для заміщення устаткування, приладів, інструментів, що вибувають.
Структуру потреб при плануванні капітальних вкладень характеризує схема, наведена в додатку 2.
Норми відшкодування вибулих основних фондів визначають залежно від тривалості термінів служби, віку основних фондів та їх динаміки
Найважливіші чинники, що впливають на планування обсягу інвестицій, і а згрупувати так:
збільшення обсягу виробництва продукції, послуг за рахунок інвестицій направляються на розвиток нових виробництв;
ступінь зношення основних фондів (встановлення коефіцієнта зношення)
підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції (обсяг експорту)
На макрорівні планування інвестицій здійснюється на основі визнані стратегії соціально-економічного розвитку країни, структурної політики а також виходячи з загальнодержавних, галузевих і регіональних програм на мікрорівні - згідно зі стратегією, визначеною у бізнес-планах. На сучасному етапі у зв'язку з розвитком фінансового ринку поряд з плануванням реальних інвестицій важлива роль відводиться також плануванню фінансових інвестицій.
Важливе місце у плануванні інвестицій відводиться визначенню їхньої ефективності.
У міжнародній практиці в плануванні інвестицій застосовують такі критерії:
комерційної ефективності, з урахуванням фінансових наслідків реалізації інвестиційного проекту;
бюджетної ефективності, що визначається ефективністю впровадження проекту для центрального та регіонального бюджетів;
економічної ефективності, яка має враховувати витрати і результати, пов’язані з реалізацією інвестиційного проекту.
У розвинених країнах застосовується великий арсенал методів оцінки Фіктивності інвестиційних проектів. Як правило, планують такі показники:
чистий комерційний доход;
внутрішня норма доходності;
термін окупності інвестицій;
індекс доходності (відношення суми приведених ефектів до величини інвестицій)
норма прибутковості (скільки чистого прибутку отримано на одиницю витрат)
капіталовіддача (КПВ), що розраховується як відношення приросту продукції до інвестицій.
Особливу увагу при аналізі інвестиційних проектів приділяють ризику.
У зарубіжній літературі й практиці виділяють такі ризики й невизначеності, як попередження та рекомендації до прийняття рішення майбутніми інвесторами.
Отже, для визначення оптимального методу управління інвестиційними проектами рекомендується розробити програму на основі науково обґрунтованих прогнозів і комплексних планів. Реалізація їх має забезпечити оптимальний вибір варіанта вкладення інвестицій та ефективність здійснюваного проекту.
Серед найважливіших напрямів інвестиційної політики в Україні слід виокремити такі, які наведені а додатку 3.
1.3 Прогнозування і планування розвитку соціальної сфери
Мета економічного зростання і реформ, які спрямовані на її досягнення полягає у послідовному покращенню умов життя людей на основі збереження, розвитку і ефективного використання демографічних трудових природних, науково-технологічних, матеріальних і фінансових ресурсів. При цьому не тільки держава повинна відповідати перед громадянами за їхній рівень життя, а й громадяни на основі демократизації суспільства — таранної свободи і відносин власності — мають відповідати за своє матеріальне забезпечення. Головний вектор здійснюваних економічних реформ і направлений у соціальну сферу.
Соціальна сфера являє собою специфічну галузь державно-управлінської, наукової, освітянської, трудової й господарської діяльності, загальною метою яких є:
- охорона здоров'я й життя людей; покращення їх життєвих і побутових умов;
- надання їм рівних прав і можливостей для отримання освіти, роботи й відповідної оплати праці;
- прилучення до сучасних засобів соціально-культурного розвитку;
- створення умов для матеріально забезпеченої старості.
Галузі, що входять до соціальної сфери, та їх функції:
| Галузі соціальної сфери | Реальна діяльність |
Охорона здоров’я Освіта Наука і технологія Культура, засоби масової інформації, спорт і туризм Побутове обслуговування, торгівля й громадянське харчування Житлово-комунальне господарство Пасажирський транспорт Соціальна допомога Соціальне страхування Пенсійне забезпечення Умови і охорона праці Забезпечення громадського порядку |
Медичні послуги Навчання й виховання Інновації Духовний і фізичний розвиток населення Надання відповідних послуг. Забезпечення житлом й експлуатація житлового фонду Транспортні послуги Надання допомоги малозабезпеченим верстам населення Збирання страхових внесків і поточні платежі Пенсійні внески і виплата пенсій Профілактика ризиків несприятливих умов праці Заходи правоохоронного порядку |
Звичайно, кожна галузь соціальної сфери може успішно функціонувати лише за умови поєднання її діяльності з іншими сферами.
1.4 Соціальна економіка
На межі взаємодії економічної і соціальної сфер, чинники розвитку яких мають гармонійно поєднувати загальнодержавні інтереси з інтересами різних верств і груп населення, виникають передумови формування соціальної економіки.
Соціальна економіка — економіка, формування і розвиток якої підпорядковані пріоритетній цілі забезпечення добробуту кожної людини і суспільства в цілому.
У межах держави соціальна економіка може бути охарактеризована як система господарювання, що забезпечує досягнення соціально орієнтованого економічного зростання при одночасному економічно орієнтованому соціальному розвитку.
На яких принципах формується соціальна економіка та які умови її функціонування?
Перший принцип - єдність соціально орієнтованої економічної полі тики і економічно орієнтованої соціальної політики. Сутність соціальні орієнтованої економічної політики полягає в тому, що при прогнозуванні та плануванні стратегії і напрямів розвитку економіки мають бути передбачені чинники, що забезпечують задоволення потреб людини-працівника та людини-споживача у матеріальних благах та соціальних послугах. Водночас практика формування соціальної політики в Україні значною мірою є однобічною, що зумовлено слабким зв'язком з економічною політикою. Це виражається в тому, що, попри вимоги системного підходу, економічна політика не повною мірою враховує життєві потреби і інтереси людей, насамперед тих, хто зайнятий суспільно корисною працею Одночасно соціальна політика не співвідносить свої вимоги з існуючою економічною базою.
Другий принцип — розмежування й інтеграція соціальної економіки на мікро- та макрорівнях. На мікрорівні основні елементи соціальної економіки функціонують в межах підприємства (фірми) відповідно до форм власності. На макрорівні — здійснення соціальної і економічної політиків відбувається на рівні загальнодержавних, регіональних, місцевих і муніципальних законодавчих та виконавчих органів влади.
Третій принцип — системний аналіз і використання чинників в соціально-економічному зростанні. Його джерелами виступають можливості розширення обсягу природних, матеріально-речових та трудових ресурсів. Виходячи з цього, прогнозуються чинники соціально-економічного зростання.
Четвертий принцип — ґрунтується на взаємодії між суб'єктами праці, капіталу, державними й ринковими структурами. На цій основі формується соціально-економічний механізм, який сприяє динамізму підприємницької діяльності, продуктивності праці й ефективності використання капіталу, отже, соціально-економічному зростанню. Значення цієї сфери діяльності
зумовлено тим, що праця не може бути без капіталу, а капітал без праці.
Реалізація розглянутих принципів формування й функціонування соціальної економіки потребує наукового обґрунтування основних проблем, які вона вивчає.
До них належать:
- динаміка народонаселення: умови і можливості збільшення його чисельності;
- територіальне розміщення: середовища проживання людей, природно-кліматичні умови;
- свобода переміщення: міграція населення, вибір місця проживання й праці;
- економічне середовище: потенційні робочі місця й заробітки для економічного активного населення;
- освітньо-культурна сфера: загальна середня і вища освіта, виховання, робочі місця для викладачів, учителів, студентів;
- сфера науки і наукового обслуговування: оптимальне співвідношення фундаментальних і прикладних досліджень;
- сфера охорони здоров'я, спорту, туризму, охорони праці: шляхи ширення загальних і професійних захворювань, травматизму, нещасних випадків на виробництві.
Соціальна економіка тісно пов'язана з комплексом наук, що мають відношення до економіки та управління народним господарством і соціальної сфери наведено в додатку 4.
Для з’ясування механізму функціонування економічної системи і прояву її конкретних суспільних форм у господарській діяльності слід ураховувати складові економічних взаємин, а з огляду на це можна визначити, наскільки конкретна економічна система відповідає панівній соціально-економічній формі і що являє собою ця форма. Кожній державі властиві свої проблеми функціонування і розвитку власної економічної системи. Тобто в кожній конкретній економічній системі існують свої структуроутворювальні складові, які конституюють економічну систему з урахуванням стану наявних суспільних інститутів. Такими складовими є планування і власність, а також комплекс інших складових, що стосуються ринку, підприємництва, грошового господарства, бюджету, зовнішньоекономічної діяльності. Кожний з цих елементів має свою специфіку, а їхня комбінація формує конкретну економічну систему. Саме це не дає змоги сліпо скопіювати економічну систему одних держав іншими.
У сучасних економічних системах цей процес відбувається під мобілізуючим і спрямовуючим впливом держав. Саме держава — найефективніший інститут, який гарантує успіх трансформації одного соціально-економічного устрою в інший.
Основоположною складовою економічної системи є власність. Теорія відносин власності є теоретичною основою з’ясування специфіки економічної системи. Саме ці відносини визначають господарську поведінку людей і регламентують їхні дії як суб’єктів господарювання у прийнятті рішень. Панівна форма власності зумовлює соціально-економічний зміст економічної системи, проте, яка б форма власності не царювала, економічна система може стабільно та ефективно розвиватися тільки в тому разі, якщо індивідуальні інтереси узгоджуються із суспільними без будь-яких зовнішніх примусових чинників.
Концепція соціального ринкового господарства була розроблена в Німеччині, а в економіку запроваджена зусиллями Л. Ерхарда. Соціальне ринкове господарство постало формою організації економіки, що спирається на соціалізоване товарне виробництво, забезпечує взаємодію між виробництвом та споживанням за допомогою ринку, державного регулювання економіки, суспільних інститутів та гарантує соціально-економічну стабільність суспільства.
Соціальні системи — це своєрідний стан матеріальних елементів із власною структурою, особливою формою організації та зв’язками між структурними ланками.
Саме суспільство, а отже, і суспільна система, перебуває в постійному розвитку в напрямі ускладнення та вдосконалення, що притаманно всім матеріальним складним системам, у тому числі й соціальній.
Соціально-економічна система розвивається через еволюцію продуктивних сил і відновлення економічних взаємин, які створюють умови для подальшого розвитку продуктивних сил. Сучасність соціально-економічної системи визначається темпами розвитку продуктивних сил, а це свідчить про досконалість економічних взаємин.
Економічні системи більшості країн світу мають за першочергові цілі забезпечення високого рівня зайнятості населення; стабільного рівня цін, низького і помірного рівня інфляції; стійкого економічного зростання.
2. Застосування комп’ютерної техніки
2.1 Методика створення листів
Насамперед вибираємо функцію «Прямоугольник», з’являється вікно «Создание рисунка». На полотні малюнка створюємо автофігуру «Прямокутник», за допомогою миші і розтягуємо її до потрібних розмірів. Так ми створили прямокутник. Цей прямокутник копіюєм за допомогою клавіатури або за допомогою контекстного меню. На прямокутниках створюємо за допомогою функції «Надпись» на панелі «Малювання», створюємо текстові поля, які заповнюємо потрібним текстом. На панелі «Рисование» за допомогою функції «Заливка» вказуємо параметр «Нет заливки».
Потім на вікні «Полотно» вибираємо функцію «Подобрать розмер», і потім якщо треба «Изменение масштаба рисунка»
За такою самою технологією створюємо ще одну схему, яка має невеликі відмінності в розмірахпрямокутників, полотна і надписів.
Висновки і пропозиції
Прогнозування і планування є найважливішим інструментом державного регулювання економіки у країнах з розвиненою ринковою моделлю економіки. Ефективне використання цих важелів визначає високі темпи соціально-економічного розвитку, науково-технічного і технологічного прогресу, високий рівень життя населення.
Передбачення випереджує відбиття дійсності і засноване на пізнанні законів природи, суспільства і мислення. Залежно від ступеня конкретності й характеру впливу на досліджувані процеси розрізняють такі його форми: гіпотеза, прогноз, план.
Планування являє собою процес наукового обґрунтування цілей, пріоритетів, напрямів економічного розвитку, визначення шляхів і засобів досягнення. На практиці воно реалізується у вигляді розробки планів.
Найбільш поширеними формами планування є директивне, стратегічне і індикативне.
Директивне планування має обов'язковий, жорсткий характер, передбачає передусім використання командно-адміністративних важелів та інструментів для обов'язкового втілення в життя визначених цілей і завдань.
Стратегічне планування — процес визначення цілей і значення економічних показників з найважливіших напрямів соціально-економічного розвитку країни (галузі, об'єднання, підприємства тощо) на середній термін або тривалу перспективу з розробленим механізмом їх реалізації.
Індикативне планування є робочим інструментом з реалізації цілей, визначених у стратегічному плані з урахуванням конкретної економічної ситуації.
На всіх підприємствах незалежно від форм власності застосовувати прогнозування і планування економіки в умовах ринкових відносин.
Список використаної літератури
1. Антикризисное управление: Учеб. — М., 2000.
2. Антикризисный менеджмент. — М., 1999.
3. Афанасьев С. В. Давид Рикардо. — М., 1988.
4. Бобров В. Я. Основи ринкової економіки. — К., 1995.
5. Боринець С. Я. Міжнародні фінанси. — К., 2002.
6. Бутук А. И. Экономическая теория. — К., 2000.
7. Гальчинський А. С, Геєць В. М., Кінах А. К., Семиножен-ко В. П. Інноваційна стратегія українських реформ. — К., 2002.
8. Гейтс Б. Бизнес со скоростью мысли. — 2-е изд. — М., 2001.
9. Гелбрейт Д. Экономические теории и цели общества. — М., 1978.
10. Грейсон Дж. К. (мл.), О'Дейл К. Американский менеджмент на пороге XXI века: Пер. с англ. — М., 1991.