1.1. Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період 1ї світової війни.
Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово-політичні блоки: Антанту (В.Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро-Угорщина, Італія -> Четверний союз (замість Італії Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту. Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро-Угорською монархією, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків. Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Австро-Угорщина претендувала на Поділля й Волинь. Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись "ідеєю об'єднання всіх руських земель" під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття. З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні — адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро-угорській — 250 тис. Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, російський Південно-Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро-угорські війська за річки Сян і Дунаець, вийшовши до Карпат. На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід, заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частику Волині, Польщу, Литву й Курляндію.
2.1. Національний рух у Галичині та Наддніпрянській Україні в роки Першої світової війни.
З початком війни український народ опинився між молотом і ковадлом: 3,5млн. українців було мобілізовано до російського війська, а 250 тис. одягнули австрійські однострої. Провідні українські політичні сили не забарилися з обнародуванням свого ставлення до війни. Створена у Львові Головна українська рада вже 3 серпня звернулася до галицьких українців із маніфестом, в якому закликала їх стати на бік Австро-Угорщини. Також за підтримку Троїстого блоку агітував створений у серпні 1914р. у Львові групою емігрантів з Наддніпрянщини Союз визволення України. Натомість заснований у Києві галицькими москвофілами "Карпато-русский освободительный комитет" ратував за підтримку Росії. Початок війни негативно позначився на становищі українців. Австрійська влада утискувала українське населення, вбачаючи в ньому потенційних симпатиків росіян. Російський уряд під приводом боротьби проти "мазепинства" повів боротьбу проти українства в цілому. У Києві було закрито всі україномовні часописи. Активних українських журналістів і видавців висилали до Сибіру. Після окупації росіянами Галичини, було закрито "Просвіти", заборонено українську пресу, закрито всі українські культурницькі установи. Було завдано удару по освіті: вводилися обмеження на вживання української мови, робилися спроби запровадити у школах вивчення російської мови, висилалися провідні діячі науки й освіти. Трагічні події 1914—1915 рр. змінили ставлення українців Наддніпрянщини до російського уряду. Стало очевидно, що перемога Росії у війні принесе Україні нові кайдани. Внаслідок поразки 1915 р., російський уряд став ліберальнішим щодо українців з Наддніпрянщини, визнавши, що головна причина поразки російських військ полягає в кепській підготовці, царський уряд дозволив громадську допомогу. Український народ опинився в жахливому становищі, мусячи гинути за імперські інтереси й суперечки між іншими державами.
3.1. Формування та бойовий шлях Укр. Січових Стрільців.
Початок Першої світової війни значно пожвавив національний рух на західноукраїнських землях. 1 серпня 1914 створена у Львові головна українська рада на чолі з Костем Левицьким виступила з ініціативою створення українських військових формувань для боротьби проти Росії. Наступного дня було об’єднано січових і сокільських стрільців у єдиний Бойовій управі. Його командувачем став Михайло Галущинський. Серед Австрійського керівництва були як прихильники створення окремої української частини, так і противники. Звідси – непослідовна політика Відня щодо УСС. Наступ російського Південно-Західного фронту привів до того, що наприкінці серпня 1914р. підрозділи УСС залишили Львів і перебралися до Стрия, де з’єдналися з сотнями Степана Шухевича. Через небажання частини стрільців присягати на вірність Австро-Угорщині, а не Україні, австрійці поставили вимогу скоротити чисельність легіону до 2500 осіб. Перші бої сталися 27-28 вересня 1914р. під Ужоцьким перевалом. Навесні 1915р. австрійське командування кинуло УСС проти наступаючих російських військ у Карпатах. 27 червня 400 УСС увірвалися до Галича. У липні 1915р. було утворено 1-й полк УСС. Особливо запеклими були бої у серпні-вересні. У 1918р. полк УСС у складі групи австрійських військ здійснив похід на Україну.
4.1. Початок української революції, утворення Центральної Ради.
Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Утворення Центральної Ради датується 4 березня 1917р. Ініціатором створення цього штабу української революції виступило "Товариство українських поступовців". Головою Укр. Центр. Ради було заочно обрано М.Грушевського. Представником Центр. Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом. До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів-тупівців і став на радикальну позицію.
5.1. Проголошення автономії України. І Універсал Центральної Ради.
Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український національний з'їзд. Її головою більшістю голосів знов обрали М.Грушевського. Делегати доручили Центральній Раді домагатися від Тимчасового уряду автономії України. 16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда свою делегацію на чолі з В.Винниченком. Українська делегація подала "Декларацію Української Центральної Ради" з домаганням автономії України. Вимоги Центральної Ради було відхилено; питання про надання автономії Україні також відхилено, Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу. За таких умов розпочалася підготовка до скликання 2-го військового з’їзду. Політика Росії спонукала Центральну Раду до активних дій. 10 червня 1917 р. УЦР схвалила і врочисто проголосила на цьому військовому з'їзді свій І Універсал. Основними положеннями І Універсалу були такі: проголошення національно-територіальної автономії України, надання Центральній Раді статусу найвищого державного органу в Україні, проголошення необхідності скликання Установчих зборів — законодавчого органу Української держави. 28 червня Центральна Рада створила тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком, який водночас виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ.
6.1. 3й Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки.
Більшовицько-лівоесерівський переворот у Петрограді підштовхнув до активних дій Центральну Раду. Вперше ідею проголошення УНР було висунуто М.Грушевським у промові у день відкриття з'їзду. Де-факто Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоби юридично оформити цей факт. 3й Універсал було прийнято 7 листопада. 1.Заявляється, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Генеральному Секретаріату. 2.Україна стає Українською Народною Республікою, і т.д.
7.1. Війна радянської Росії проти УНР (кін1917—поч1918р.). Причини поразки військ Цент. Ради.
5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Центральну раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладене на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна. 8 грудня раптовим ударом із Бєлгорода більшовицькі війська взяли Харків, що став плацдармом для поширення ідей, які проголошувались лідерами більшовиків. Тут діяв штаб на чолі з колишнім полковником царської армії М.Муравйовим, на якого покладалося керівництво воєнними операціями. Своєю необачною політикою щодо створення власної армії лідери УНР довели українізовані частини до повної деморалізації. На оборону України встали хіба що підрозділи Вільного козацтва і добровільні загони, створення яких відбувалося вже в перебігу війни. 16 січня 1918р. бій під Крутами увійшов в історію України як символ національної честі. 26 січня радянські війська зайняли Київ. Воєнні дії перекинулися на Волинь і Поділля. Вільне козацтво Звенигородського та інших повітів не тільки відбило наступ Муравйова, а й провело контрнаступ. Отже, в перебігу україно-радянської війни виявилася хибність позицій керівників ЦР, які не забезпечили створення боєздатних збройних сил молодої Української держави. Та й важко було протистояти тій демагогії, яка велася більшовицькими лідерами, які обіцяли негайно розв'язати гострі соціальні питання, а надто — скасувати поміщицьке землеволодіння і провести аграрну реформу. Саме ці чинники сприяли перемозі більшов., бо керівники ЦР діяли нерішуче.
8.1. Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П. Скоропадського.
Гетьман П.Скоропадський доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. Одним із перших кроків уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Укр. народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". У грамоті гетьман Скоропадський заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади". Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї Укр. ЦР і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. Замість назви "Укр. Народна Республіка" мала вживатися назва "Укр. Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер. Кінцевою метою якої мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які служили б міцною опорою уряду. Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного укр. війська. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти.
9.1. 4й Універсал Центральної Ради, його історичне значення.
На початку 1918 р. ЦР почала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це необхідно було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. 4й універсал було датовано 9 січня, а проголошено 11.01.1918 р. Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР. Раді Народних Міністрів доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських інтервентів. Після війни ставилося завдання розбудови місцевого самоврядування й розроблення закону про передачу землі народу без викупу. Історичне значення Четвертого універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершив важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер позбувся ілюзорного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.
10.1. Політика більшовиків в Україні в 1919—1920 рр. "Воєнний комунізм".
Політика, яку провадили більшовики з Україні в 1919 р., дістала назву політики "воєнного комунізму". Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь. На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових "воєнного комунізму". Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо. Більшовики прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над Укр. У господарській сфері більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. Впроваджувалася загальна трудова повинність. Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.
11.1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика.
На початку XXст., західноукр. землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) перебували у складі Австро-Угорської монархії. Під час 1ї св.в. цісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня 1918 р, декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприяло активізації націон. руху галицьких українців. Уже 18 жовтня у Львові було утворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків, які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували на територію Зах. Укр. Тим часом 19 жовтня УНРада проголосила Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття. Після прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісії й відмови австрійського намісника Галичини, УСС розпочали збройне повстання. 13 листопада було проголошено нове державне утворення — Зах. Укр. Народну Республ. Керівництво ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем невідкладно прийняло низку важливих документів: закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту. Досить швидко було створено Укр. Галицьку армію — збройні сили ЗУНР, — яка навесні 1919 р. налічувала понад 100 тис вояків. 21 листопада 1918 р. польська армія здобула Львів. 1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписала з Директорією УНР договір про злуку двох укр. республік. Відсутність підтримки з боку держав Антанти призвела до того, що на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Польща дістала право на всю Галичину з наданням їй автономії до вирішення долі Галичини в майбутньому. Буковину окупувала Румунія, а Закарпаття потрапило під контроль Угорщини. 15 березня 1923р, цей уряд, як і Є.Петрушевич, склали свої повноваження.
12.1. Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.
14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади — Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко. Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П. Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 18 листопада в бою між Мотовилі вкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від'їздом зрікся влади. Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФРР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Зберігався уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Сам закон про Державну Народну Раду було схвалено 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії. Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування.
13.1. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920рр.
Укр. націон. революція 1917-1920рр. мала велике істор. значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XXст. український народ створив свою незалежну державу. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Рос. імперії привела до появи УНР. Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Одначе країни-переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії. Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу. Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991р. Водночас поразка національної революції в 1917-1920рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби. Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. 2й урок полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних націон.-патріот. сил, без чого єдність їхніх дій неможл. 3й урок полягає в тому, що досягнення незалежн. неможл. без глибоких соц.-економ. реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення. 4й урок полягає з необхідності враховувати зовнішньопол. ситуацію, домагатися підтримки незалежн. Укр. головними державами світу.
14.1. Українське питання на Паризькій мирній конференції 1919 р.
За умов формування державності для України у 1917-1920 рр. винятково важливого значення набули відносини з іншими державами, далекими та близькими сусідами. Керівники Центр. Ради домагалися офіційного визнання УНР Антантою, котра повністю підтримувала російську контрреволюцію. Водночас, прагнучи утримати УНР від переговорів з Німеччиною. Франція та Велика Британія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР, але допомоги від них у складних умовах війни Україна так і не дочекалася. Уряди П. Скоропадського і Директорії спромоглися розширити міжнародні зв'язки. Україну визнало багато держав, але не було нормальних відносин із тими, від яких залежала її доля, — з радянською Росією та Польщею. Додаткову складність у становище України внесла поява на півдні військ Антанти. Одначе це не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилася запекла боротьба. Керівники України сподівалися на їх вирішення Паризькою мирною конференцією, на яку в січні 1919 р. прибула об'єднана делегація УНР і ЗУНР. Вона за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР мала домагатися припинення агресії Польської держави проти Західноукраїнської Народної Республіки. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою країн Антанти. Після виступу керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772 р., і протестів української делегації було вислано до Варшави і Львова спеціальні місії для вивчення питання і припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. Більш виважений підхід до вирішення українського питання демонструвала англійська делегація, очолювана Ллойд Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій 25 липня 1919 р. представники Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Причому передбачалося, що поляки в цьому регіоні урядуватимуть тимчасово і нададуть краю автономію. Остаточно доля Галичини мала визначитися в майбутньому. Одначе Версальський мирний договір залишив це питання відкритим, і 8 грудня 1919 р. було прийнято "Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі", яка залишала Польській державі землі, населені переважно поляками. Інші західноукраїнські землі було переділено між сусідніми державами: Півн. Буков., за Сен-Жерменським мирним договором від 10травня1919р., передавалася Румунії, а Закарпаття, за Тріанонським мирним договором від 4червня1920р., до складу Чехо-Словаччини.
15.1. Політика "українізації" у 20-х роках та її наслідки.
Термін "українізація" означає виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Політику українізації почали провадити тому, що розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Багато більшовиків України сприйняло курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували чоловим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження — Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування, мова публічних виступів, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток, мова періодичної преси, підручників, наукових видань тощо). Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення мови і культури з випускними іспитами. Відбувалася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Українська автокефальна православна). Завдяки політиці українізації у 1926 р. 65% діловодства велося українською мовою. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вишах 1933 р. було 55% студентів-українців проти 30% у 1923 р. Рішуче українізували "пресу. Майже 90% газет і понад 59% книжок у 20-ті роки видавалися українською мовою. Усі вистави оперних театрів йшли українською мовою. Кіностудії 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло 1924 р., велося тільки українською мовою. Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до "буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: "Плуг" (1922— 1932 рр.) — спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші, і "Гарт" (1923—1925 рр.) — спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакит-ний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайль Семенко, Гео Шкурупій). У Києві 1924 р. утворилася літературна група "Ланка", згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об'єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників. У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновський, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Хвильовий, першим президентом — Михайло Яловий (Юліан Шпол). Однак українізація ніколи не розглядалася її ініціаторами як самоціль. Вона мала бути підпорядкована процесу перебудови культури України за принципом марксизму-ленінізму та існувати лише в тих межах, які не суперечили інтересам вищого державного та партійного керівництва. Коли українізація вийшла за передбачені партією рамки, її почали згортати. У 1933 р. почався відхід від українізації, активних її учасників репресували, а радянська влада повернулася до політики русифікаторства українців. Було звинувачено в "націоналізмі" й морально чи фізично знищено керівників українізації (у 1933 р. доведений до відчаю М.Скрипник заподіяв собі смерть). З 1933 р. розпочалася недекларована ліквідація українізації ("контрукраїнізація"), яка мала такі головні наслідки:
• було ліквідовано нечисленний, але справді український за переконаннями прошарок у КП(б)У та державних органах;
• знецінення і падіння престижності всього українського;
• посилення страху за свою долю свідомих українців, особливо з кіл інтелігенції;
• неконтрольована міграція українців з Батьківщини;
• глибока провінціалізація української культури і науки, поглиблення почуття меншовартості;
• відмова від української мови як засобу спілкування, поширення вживання суржика;
• національне відступництво, відмова від українства в ім'я збереження життя (про це, зокрема, свідчить додавання до прізвищ закінчень -ов, -єв, -ін);
• збільшення змішаних шлюбів, здатних захистити від звинувачень у "націоналізмі";
• до посилення русифікації національних меншин України (за винятком, звісно, російської) та ін.
Отже, українізація була суперечливим явищем, у якому воєдино поєдна-
лися як певні, хоча і тимчасові, здобутки (українською мовою викладалося в 4/5 шкіл, понад 1/2 технікумів, 1/4 інститутів, видавалося 90% газет, 1/2 книг, 2/3 діловодства тощо), так і негативні події та процеси,
16.1. Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румуни, Чехо-Словаччини у 20 — 30-х рр.
Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо-Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій. Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України. Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок", "Сокіл", "Луч" та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — "Діло" та "Новий час" — видавалися УНДО. Другою за впливом у Галичині була Русько-українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ. У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30-х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація "Українська робітничо-селянська спілка" (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших "націонал-комуністів" у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як "ворогів народу". У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами. У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація(УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця. В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь-які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства. Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пе-рацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінів ув'язнення. Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН. Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30-х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських. У 20 — 30-х рр. Чехо-Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії. У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти. Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції. Їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки. Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
17.1 Проголошення злуки УНР та ЗУНР, історичне значення цього акта.
Дві українські держави — УНР та ЗУНР, які постали після краху відповідно Російської та Австро-Угорської імперій, на осінь 1918 р. перебували у вкрай тяжкому становищі: перша докладала зусиль для відновлення після періоду Гетьманату П, Скоропадського, а ЗУНР вела боротьбу проти Польщі. Ставало очевидним, що поодинці їм вистояти буде складно. Для погодження своїх дій керівники обох республік дійшли згоди про їх об'єднання в єдину державу, Це прагнення до єдності не було забаганкою "буржуазно-націоналістичних" лідерів Східної та Західної України, Ця мрія жила у поколіннях від тих часів, коли Україну розшматували між Росією, Австрією і Польщею. Зокрема, в Закарпатті численні ради ухвалювали рішення про доцільність такого об'єднання. Але через невизначеність революційної ситуації а Україні, через столітню пересторогу до асиміляторської політики Росії та недовіру до більшовиків, чимало населення західноукраїнських земель вагалося. Не було повної одностайності і в середовищі української еміграції. Зокрема, Американська русинська народна рада у Скрентоні (США) 12 листопада 1918 р. не змогла дійти згоди: з 1089 учасників конференції 67% проголосували за входження до складу Чехо-Словаччини і лише 28% — за возз'єднання зі Східною Україною. Певний ризик на шляху до об'єднання був і для керівництва УНР, оскільки таке об'єднання могло 6 привести до війни з Польщею, яка претендувала на Галичину. Та всі ці острахи все ж пощастило перебороти. Зміна ситуації в Україні вимагала рішучості. До Фастова прибула повноважна делегація ЗУНР для підписання історичної угоди. 1 грудня 1918 р. представники Державного Секретаріату (уряду) ЗУНР Лонгін Цегельський (секретар внутрішніх справ) і Кость Ле-вицький (голова секретаріату і секретар фінансів) та вищі посадові особи УНР Володимир Винниченко, Панас Андрієвський, Федір Швець і Симом Петлюра уклали договір про об'єднання двох українських держав такого змісту: 1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє, цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією і населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку. 2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку. 3. Правительства обох Республік уважають себе зв'язаними повищими заявами, то значить уважають себе посполу зобов'язаними... в найкоротшім часі... утворити справді одну неподільну державну одиницю. 4. Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними різницями окреміжності життя на своїй території її населення як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав. 5. Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. с. Директорії Української Народної Республіки й Ради Державних Секретарів Західноукраїнської Народної Республіки. Директорія Української Народної Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, Отаман Укр. Респ. військ. Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки: Д-р Льонгин Цегельський, д-р Кость Левицький". З січня 1919 р. Українська Національна Рада проголосила у Станіславі підтвердження укладеного у Фастові договору і ратифікувала акт міждержавного об'єднання. А 22 січня у Києві на Софійській площі відбувся обмін відповідними грамотами між керівництвом УНР і ЗУНР. Було проголошено, що "однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України". ЗУНР перейменувалась у Західну область УНР (ЗОУНР). Золотого лева на прапорі ЗУНР було замінено єдиним державним гербом — тризубом. Та до скликання Установчих Зборів єдиної України УНР і ЗУНР продовжували утримувати власні уряди, армії та законодавчі органи. Не зважаючи на те, що фактичного об'єднання двох республік в єдину Українську державу так і не відбулося, а після укладання союзу С. Петлюри з Ю. Пілсудським керівництво ЗУНР визнало акт злуки таким, що втратив чинність, ця подія засвідчила споконвічне прагнення українського народу до створення незалежної соборної держави. У цьому — головне історичне значення злуки УНР і ЗУНР. У січні 1999 р. Президент України узаконив день злуки як загальнонаціональне свято.
18.1. Культура й духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.
Роки революції та боротьби за збереження державної незалежності України відкрили нову сторінку в її культурному житті. У цей період культура перебувала під впливом суперечливих факторів, що спричиняли в ній як позитивні, так і негативні зміни. Крах Російської імперії, боротьба за утворення суверенної Української держави, глибокі соціально-економічні зрушення зумовили духовне піднесення в суспільстві, що благотворно позначилося на всіх сферах культурного життя, Водночас жорстока боротьба, труднощі війни гальмували культурні процеси, руйнували матеріальну основу культури, спричинили еміграцію багатьох її діячів за кордон. Однією з найпомітніших тенденцій культурного розвитку 1917—1920 рр. були позитивні зрушення в системі освіти. За ці роки сотні тисяч дорослих самотужки чи з школах і гуртках ліквідації неписьменності дістали елементарну освіту. Значно збільшилася кількість шкіл та учнів у них. Зокрема, було створено 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій. Характерно, що розширювати шкільну мережу прагнули і радянська влада, і Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія. Але кожен із цих режимів переслідував свої політичні цілі. Особливо актив
19.1. Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20-30-ті роки.
Ставлення до релігії та церкви було закладено ще у теоретичних засадах ленінського різновиду марксизму і зводилося до постулату, що релігія є "опіумом для народу". У черговий раз повернувшись в Україну, вони не могли не враховувати того, що абсолютна більшість населення була глибоко віруючою. У своїй практичній політиці більшовики намагалися реалізувати такі головні цілі стосовно релігії та церкви: домогтися розколу серед віруючих та їхніх пастирів; дискредитувати патріотично налаштоване українське духівництво; підпорядкувати Українську церкву Московському патріархату; вилучити з храмів церковні коштовності для своїх потреб; викоренити релігію і церкву з духовного життя народу. Перший удар було спрямовано проти Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), узаконеної в Україні ще декларацією українського міністра віросповідань О.Лотоцького в листопаді 1918 р. Вже за більшовиків у жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала в Києві всеукраїнський церковний собор, на якому першим архієпископом УАПЦ й митрополитом київським і всієї України було обрано В.Липківського. У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій і 6 млн. парафіян, а також понад 10,6 тис. священиків і 34 єпископи (1927 р.). До речі, КП(б)У тоді мала у своїх рядах лише 122 тис. членів партії. Незважаючи на те, що у жовтні 1923 р. керівництво УАПЦ визнало радянську владу, це не вберегло церкву від переслідувань. У період голодомору 1921 р. під приводом вишукування коштів для порятунку населення від голоду більшовики вчинили справжнє пограбування церков, вилучаючи всі цінні предмети релігійного культу й знищуючи священиків — совість нації. Влада всіляко заохочувала створення альтернативних українських церковних інституцій. Зокрема, у травні 1923 р. виникла українська синодальна ("Обновленська") церква, що мала на меті не допустити існування незалежної від Москви Української православної церкви. З часом "синодальна" церква об'єднала 33 єпархії з 8 млн. парафіян. У 20-х роках виникли "Дієва Церква" у Харкові, "Синод єпископів в Україні" та інші об'єднання. З 1927 р., коли спочатку в Росії, а через рік і в Україні було фактично скасовано свободу совісті й віросповідання, розпочалося неприховане нищення УАПЦ. Митрополита Липківського було заслано до Сибіру, де він і помер 1938 р., а його наступника М.Борецького заарештовано. У 1929 р. керівництво УАПЦ було звинувачене у "підривній діяльності", а в січні 1930 р. після судового процесу над членами вигаданої "Спілки визволення України" Державне політичне управління (ДПУ) інспірувало скликання "надзвичайного церковного собору", на якому УАПЦ "саморозпустилася". Остаточно її було знищено у 30-х роках. Церква на той час уже налічувала тисячі священиків і десятки єпископів. Лише 1936 р. було розстріляно або кинуто до концтаборів 34 єпископи та близько 2 тис, священиків колишньої УАПЦ. На місці УАПЦ певний час існувала Православна українська церква, проте її було швидко ліквідовано. (У 1936 р. також було розпущено Українську католицьку партію, на чолі якої стояли О.Назарчук і Г.Хомишин). По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в "музеї атеїзму", як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві. Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне "світле майбутнє".
20.1. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.
Наприкінці 20-х років керівництво ВКП(б) взяло курс на "побудову соціалізму в окремо взятій країні", стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918—1921 рр. Надзвичайні заходи та їх переростання у політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членів ЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. З метою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік. На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР, Особливо великого значення надавалося металургійно — видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР. XI з'їзд КП(б)У (1930 р.), який проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив надоптимістичну, а фактично — науково невиважену оцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звіті ЦК. У травні 1929 р. XI з'їзд Рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928—1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20—22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як "Дніпрогес", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпроалюмінійбуд", "Краммашбуд", ХТЗ та реконструкція низки підприємств. При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одер-жавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: "саботаж", "економічне шпигунство", "диверсії ворогів народу", і, як наслідок, — репресії. Для досягнення перебільшених показників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічного ошукування трудящих. Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн т замість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн т замість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільне повідомляти про крах п'ятирічного плану. Радянська пропаганда, а За нею партійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1833 р. політика "надіндустріалізації", стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятирічку (1933—1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13—14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. промислових об'єктів лише 100 знаходилися в УРСР. Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося "таємницею Кремля". Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища, підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно-державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів-розподільників, пайкового забезпечення. Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початкову освіту). Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в'язнів концтаборів в УРСР протягом 1922—1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько-німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:
• підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості;
• нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил;
• відрив сировинних баз від підприємств-споживачів;
• посилена централізація управління промисловістю;
• ігнорування економічних механізмів регулювання;
• загальне одержавлення засобів виробництва;
• урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем;
• зниження життєвого рівня населення;
• посилення політики репресій проти інженерно-технічних працівників. Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально-аграрну республіку.
21.1. Голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки.
1. Голодомор 1921-1923 рр. На початку 20-х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн.осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р. Занепадові економіки сприяла й політика "воєнного комунізму", яку проводила радянська влада. Продрсзвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921-1923 рр, у селах України померло щонайменше 235 тис.осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно-комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку. 2. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні. Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" (від ЗО січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р.— 380 млн, з червня по жовтень _1932 р.— 132 млн пудів. ЗО жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібоза-готівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн пудів і визначив план у 282 млн пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн пудів. Таким чином, з селян вимагалося "витиснути" стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на "чорну дошку"; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах. З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях. У страшні роки голодомору (1932-1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору
змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас. Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів. 3. Голод 1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки. У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю. Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи, У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону "про п'ять колосків", за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд. Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компен-совувати які довелося дуже довго. У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ. Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М. Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. "м'якотілого" Хрущова заступив "твердий" Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн пудів насіння. Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.
22.1. Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально-економічні наслідки.
Ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав проведення форсованої індустріалізації промисловості та колективізацію сільського господарства. Більшовики запевняли, що рано чи пізно колективне сільське господарство має заступити дрібні селянські наділи. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з цим буде нелегко, особливо після поступок за часів непу. Одначе практика соціалістичного будівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи. Перехід до суцільної колективізації з метою "підхльостування індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні, розпочався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 р,, а загалом у республіці — до осені 1930 р. Переходом до політики суцільної колективізації в 1929 р. було започатковано кардинальні зміни в сільському господарстві: селян почали силоміць заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, яке дістало назву "куркулів". Тому закономірно, що колективізація спричинила "ліквідацію куркульства як класу" (за офіційною статистикою, в Україні до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а з 1929 р. — 1,4% сільського населення). Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для "ліквідації" спершу середняків, а згодом і незаможників як "підкуркульників". "Ліквідація куркульства як класу" фактично означала, що тих, хто чинив найбільший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Решту позбавляли власності. Розкуркулювання сягнуло апогею в 1929—1930 рр. Найпоширенішою його формою була депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали в товарні ешелони й вивозили за тисячі кілометрів. Селянство чинило опір, щоби зламати його, за постановою пленуму ЦК ВКП(6) "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" (від ЗО січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р.— 380 млн., з червня по жовтень 1932 р.— 132 млн. пудів. ЗО жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення і зобов'язань України на 70 млн пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Отож, із селян вимагалося витиснути стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на "чорну дошку"; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях і в ешелонах. З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні всього 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях. У страшні роки голодомору (1932—1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн осіб. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас. Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів.
23.1. Розвиток культури в 30-х рр. "Розстріляне відродження".
Воєнно-комуністичний наступ 30-х рр., що заступив українське відродження 20-х рр., відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури і мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідуванням інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. У 1930 р. відбувся процес над вигаданою "Спілкою визволення України" (СВУ). Головним звинуваченим був віце-президент Всеукраїнської академії наук С. Єфремов. Переважна більшість звинувачених належали до української наукової і творчої інтелігенції. Їх судили за участь у діяльності політичних партій, які вже давно зійшли зі сцени, за відмінний від офіційного спосіб мислення. Наступним було "викриття" ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації - "Українського національного центру" (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушеним визнати свою належність до УНЦ. Але по деякім часі він відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську, після нескладної операції він помер за нез'ясованих обставин. У 1933 р. заслали на Соловки М.Ірчана, того ж року заарештували М. Ялового та О. Вишню (П.Губенка). Останнього "чекали звинувачення в причетності до "Української військової організації" та 10 років поневірянь у таборах. Вражений безпідставними арештами своїх друзів, заподіяв собі смерть М.Хвильовий. У 1934 р. були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О.Влизько, Д.Фальківський, новеліст Г.Косинка. У 1935 р. заарештували, а потім розстріляли на засланні М.Зерова. За ґратами опинилися письменники Б.Антоненко-Давидович і Є.Плужник. У 1937-1938 рр. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка та багатьох інших талановитих майстрів слова. Репресій зазнали 9? із 193 членів Спілки письменників України, створеної 1934 р. Серед них — Л. Гомін, М. Куліш та ін. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом "Березіль", але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших. Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арештів за професійні погляди зазнали В.Седляр, І.Падалка та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік їх усіх розстріляли. Творчість багатьох українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох із них звинуватили в націоналізмі та репресували. Жорстокого удару по народній освіті було завдано масовими політичними репресіями. Нове керівництво Наркомату освіти УРСР в особі В.Затонського і А.Хвилі (попередній нарком М. Скрипник внаслідок гонінь покінчив із собою), підтримане компартійною верхівкою республіки, повело широкомасштабну боротьбу з "націоналістичною засміченістю" системи народної освіти. Дослідники з української діаспори назвали 30-ті рр. добою "розстріляного відродження". Наслідком сталінської політики стало знищення за безпідставними звинуваченнями сотень видатних діячів культури, десятків тисяч культурних працівників. Різке послаблення інтелектуального потенціалу нації вирішальною мірою позначилося на її здатності чинити опір тоталітарній державі.
24.1. Радянізація західних областей України в 40—50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні.
Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії, На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною. Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій, відводячи війська до румунського кордону. Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також враховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами. Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави. Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. Процес приєднання західноукраїнських земель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу Радянського Союзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію, Північна Буковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР. Із вступом у вересні 1939 р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращання їхнього соціального становища, Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього контролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялось житло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності. Одночасно почалися арешти й виселення тих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім це були колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій, власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режиму стали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії. Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східних районів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. осіб, тобто майже 10% населення Західної України, Велике невдоволення селянства викликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки-но роздана їм земля, інвентар стали об'єктами примусової колективізації. Більшості західноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до нових умов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію. Однак в історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією — адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави.
25.1. Громадсько-політичне життя в Україні у 30-х роках.
Головним змістом громадсько-політичного життя в Україні в 30-ті роки було утвердження сталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній бік справи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя "мудрого й улюбленого батька народів". Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур, написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталін сам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення. Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1-й всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників під сталінським гаслом "Зробити всіх колгоспників заможними". Й.Сталін посадив у президії поруч із собою ланкових-п'ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М. Демченко і М. Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до "соціалістичної розбудови" за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні. Подальшим кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали "сталінською". У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. душ. Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємного голосування. Було скасовано категорію "позбавленців", тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до "експлуататорських верста", Селяни діставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й інші зміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскільки цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталіну партійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято ЗО січня 1937 р.) зазначалося, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності, Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною, єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливих-опонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї. Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли на союз із більшовиками.
1931 р. позначився гучним судовим процесом у справі "Українського національного центру" (УНЦ), "керівником" якого ДПУ спочатку "призначило" М. Грушевського, а потім — його опонента на науковій ниві академіка М. Яворського. Добившись від своїх жертв "зізнання" і "каяття", судді засудили на термін 3—6 років 50 знаних діячів України, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В. Голубрвич, В. Мазуренко, П. Хриетюк, М. Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії Західної України. У 1934-1941 рр. 33 з них знову було засуджено за "антирадянсь-ку діяльність" і "шпигунство", а 21— розстріляно. Зокрема, М. Яворський одержав 6 років Соловецьких таборів. В ув'язненні його звинуватили в намірі "українізувати" Соловки і створити "Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)" і в грудні 1937 р. розстріляли. На початку 1933 р., коли в Україні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97, серед яких М. Зеров, М. Драй-Хмара, М, Куліш, було репресовано. У травні того ж року заподіяв собі смерть М. Хвильовий. У 1933 р, ДПУ України, кероване В, Балицьким, викрило неіснуючий "контрреволюційний заколот у сільському господарстві України" й розстріляло 35 фахівців сільського господарства республіки. Проте найгучнішим і найогиднішим процесом 1933 р. став суд над "Українською військовою організацією" (УВО). Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О. Шумського, письменників 5. Антоненка-Давидовича, П. Гу-бенка (Остапа Вишню), О. Досвітнього та інших. Пролог же "великого терору" — партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії "вичистили" понад 39 тис. членів, 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні "двійки" і "трійки". 1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв постанову "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів" — відверту "харгію терору", За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку, і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював і ВУЦВК. Уже в грудні 1934 р, в Києві було проведено судовик процес над "Об'єднанням українських націоналістів". До суду було притягнуто 37 осіб, 27 із яких розстріляно, До кінця року було також засуджено 114 душ у справі "Польської військової організації" та ще 17 у справі "боротьбистів". З КП(б)У після вбивства С. Кірова виключили майже 254 тис, комуністів. У 1937—1939 рр, масові репресї зачепили також мільйони робітників, селян, військових, представників інтелігенції.
26.1. НЕП і особливості його впровадження в Україні.
Перехід більшовицького керівництва до нової економічної політики був зумовлений насамперед соціально-політичною кризою 1921 р., яка виявилась у розгортанні страйкового руху робітників, у військових заколотах, повстанському русі селянства майже всієї України. Нещадне придушення робітничо-селянських виступів не вирішувало проблеми. Отже, доля радянського режиму і курс більшовиків на соціалістичні перетворення опинилися під загрозою. Криза 1921 р. змусила радянське керівництво негайно переглянути економічну політику, головне — політику щодо селянства. Вперше з ідеєю заміни політики продрозверстки продподатком у лютому 1920 р. виступив Л.Троцький, але його пропозицію не було прийнято. Лише в лютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про заміну продрозверстки продподатком. X з'їзд РКП(б) затвердив цей курс. Крім запровадження продподатку, нова економічна політика (неп) передбачала: відновлення торгівлі й товарно-грошових відносин, децентралізацію дрібних і середніх підприємств, дозвіл приватної торгівлі та дрібного підприємництва, введення стабільної валюти, госпрозрахунок на підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції), дозвіл іноземних концесій, відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди, реорганізацію апарату державного управління господарством країни. Основними заходами радянського керівництва з реалізації нової економічної політики були: повернення власникам дрібних і середніх підприємств, дозвіл оренди підприємств у торгівлі, промисловості й техніки в сільському господарстві, створення спільних підприємств, дозвіл приватної торгівлі та кредитної, збутової, продовольчої кооперації, ліквідація главків та організація трестів, розширення торгівлі з іншими країнами. Неп був тимчасовою поступкою приватному капіталу під час переходу до соціалістичного будівництва. Його завданням було подолати труднощі поточного моменту, забезпечити досягнення кінцевої мети — побудови соціалізму за радянською моделлю. Тому основними складовими непу були жорсткий однопартійний режим в політико-ідеологічній сфері та адміністративно-ринкова система господарства в економіці. Остання пов'язувалась зі світовою лише через торгівлю на основі державної монополії на неї. Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом — голодом 1921 — 1923 рр., який був зумовлений посухою, скороченням посівних площ, руйнацією сільськогосподарського виробництва. Уряд РСФРР не приховував факту голоду, намагався внутрішніми силами і через міжнародну підтримку подолати його. Однак допомога надходила лише голодуючим Поволжя, а Київщина та Полтавщина відправляли вагони з зерном у Росію, замість того, щоб допомогти своєму населенню, особливо Півдня України, де навесні 1922 р. вимирали цілі села. У промисловості України результати були такими: 5200 підприємств харчової, шкіряної, інших галузей було передано в оренду, приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу, виробництво предметів споживання у 1927 р. сягнуло довоєнного рівня, виробництво промислової продукції зросло майже вдвічі проти 1913 р,, розпочато реконструкцію старих та будівництво нових підприємств. У 1922—1924 рр. відбулася грошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші — червінці. Запроваджений у сільському господарстві продовольчий податок був значно меншим за продрозверстку, а 1923 р. його було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечили зростання виробництва зерна до 17 млн. тонн у 1926 р., формування єдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85% селян. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля, залишаючись державною власністю, надавалася селянам у приватне користування чи оренду. Неп сприяв зрушенням і в суспільно-політичному житті: припинилися масові розстріли, було проголошено амністію решткам повстанців, політемігрантам гарантувалося вільне повернення до України. Отже, неп обумовив поліпшення стану економіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах 1925 р., 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення.