Педагогічні погляди Т Г Шевченка

Педагогічні погляди Т.Г. Шевченка

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) не залишив якихось праць з педагогіки, але його геніальні поетичні й прозові твори наси­чені проблемами навчання і виховання, вони несуть молоді вихов­ний потенціал, спрямований на плекання національної свідомості, патріотизму, духовного збагачення особистості; його бентежить ду­ховна байдужість, змирення з рабським станом свого народу,

Страшно впасти у кайдани.

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати
на волі...

Уся творчість Т. Шевченка пронизана ідеєю незалежності України, любові до неї, відданості своєму народу, злагоди в суспільстві:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля
.

Сенсом його життя було служіння рідному народу, Батьків­щині. Своїм геніальним талантом він намагався виховати і в читачів такої ж сили почуття любові й відданості їм:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу. Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!

Шевченка як громадянина і патріота не могли не хвилювати проблеми української школи. Т.Г. Шевченко глибоко знав стан народної освіти. У ряді поетичних творів ("Наймичка", "І мерт­вим, і живим..."), повістях "Близнецы", "Княгиня", "Прогулка с удовольствием й не без морали", "Щоденнику" та ін.) він запо­чаткував педагогічні ідеї, які значно вплинули на формування педагогічної думки в Україні.

Перш за все просвітитель обстоював право свого поневолено­го народу на рідну школу, яка є засобом поліпшення життя на­роду, його пробудження й усвідомлення свого рабського стану. Народна школа, на думку Т.Г. Шевченка, має бути доступною для всіх дітей. У ній діти мають одержувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Рідна школа має задовольняти по­треби свого народу і діяти на засадах народності.

Велику роль у народній школі поет надає особі вчителя, спра­ву якого вважає найвищою мірою благородною і серйозною. На­родний учитель самовіддано служить людям, своїй батьківщині. Саме таким педагогом був для Шевченка І.П. Котляревський, змальований ним у повісті "Близнецы". На противагу йому поет у ряді своїх творів описує бездарних і обмежених учителів, які своєю нікчемністю не могли сприяти розвитку учнів. Частина з них були садистами, знущалися над дітьми. Так, дяк Совгиря "бьет, бывало, а самому лежать велит, да не кричать, а не борзяся й явственно читать пятую заповедь. Настоящий спартанец".

Народний вчитель має бути доброю, високоморальною люди­ною, носієм духовності свого народу.

Т.Г. Шевченко розвінчує політику царизму, який дбав не про освіту, а про затемнення народу. Робилося це тим, що шкіл було дуже мало, більша частина дітей не охоплювалася навчанням. А ті діти, яким випала доля навчатися, набували примітивних знань, бо вчилися здебільшого у церковно-приходських школах мало­грамотними дячками.

Засуджує поет й освіту дворянської молоді. В інститутах шляхетних дівчат, кадетських корпусах у дітей вбивалися їхні задатки, кращі людські якості, одержані від природи та батьків. Освіта в них була збідненою, основна увага приділялася вироб­ленню дворянських манер та моралі. У своєму знаменитому "Щоденнику" поет записав свої враження, які виніс від відвідання Нижньоновгородського інституту шляхетних дівчат. Він обу­рюється низьким рівнем естетичної культури в навчальному закладі, а з приводу безграмотності кращого випускника кадет­ського корпусу 22 жовтня 1857 р. залишив такий запис: "Что же посредственньїе й худшие воспитанники, если лучший из них безграмотний й вдобавок пьяница? Проклятие вам, человекоубий-цьі — кадетские корпуса!"

Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до зне­доленого українського народу. Досягається це шляхом вивчен­ня історії своєї батьківщини, безпосереднім життям з народом, боротьбою за його щастя.

Т. Шевченко засуджує українське панство та інтелігенцію, які зрадили свій народ, плазували перед царатом, аби здобути нові привілеї, і ще нещадніше пригноблювати своїх "братів незрящих гречкосіїв". Появі та зростанню таких "земляків" сприяла колонізаторська політика царату в Україні, серцевиною якої була денаціоналізація української школи, русифікація населення. Поет картає інтелігенцію за прояви національного нігілізму, що при­звело її до повного душевного спустошення, спідлення.

Засуджуючи колоніальну політику в галузі освіти в Україні, Т. Шевченко закликав не до відрубності вітчизняної інколи, а обстоював всебічну широку освіту української молоді.

Не дуріте самі себе,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

І свого не цурайтесь.

У повчальному посланні "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко звертається до земляків-інтелігентів, аби останні схаменулися і обстоювали народні права, служили трудовому люду. Він засте­рігає, що тих, хто зрікся свого народу, його історії, культури, мови, чекає зневага і осуд. Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають,

Чужі люди проганяють.

Поет показує, що шлях до національного відродження проля­гає через усвідомлення своєї історії, національної гідності.