Реферат з журналістики
Регіональні та місцеві телекомпанії України на сучасному етапі
Як відомо, місцеве телебачення в Україні у 60 — 70-х роках базувалось на обласних комітетах по телебаченню і радіомовленню. До 90-х років ряд областей Української РСР не мали взагалі свого власного місцевого телебачення.
Справжній прорив у створенні нових телерадіокомпаній стався з моменту, коли Україна стала незалежною державою. Одна за одною почали відкриватись телестудії у Вінниці, Житомирі, Полтаві, Луцьку, Черкасах, Хмельницькому, Тернополі, Севастополі.
Далеко не всі новостворені телестудії виявилися в однаково сприятливих умовах (ідеться про телестудії в областях, які відкрились у загальній системі Держтелерадіо там, де їх раніше не було). Приміром, телевізійники Житомира, Херсона, Тернополя, Хмельницького за підтримки місцевих органів влади отримали спеціалізовані нові приміщення, технічну базу. У ряді інших областей: Вінницькій, Полтавській процеси становлення молодих студій відбувались складніше.
Практично всі новостворені телестудії задовольнялися монтажно-знімальними лінійками VHS, SVHS. Досить гострою виявилась і кадрова проблема. Кадри здебільшого підбирались із випускників місцевих вузів, проходили спеціалізоване навчання в Укртелерадіоінституті. Практика вже не раз довела, що тим, хто працює на телебаченні потрібна насамперед не спеціальна телевізійна освіта, а особлива "телевізійна душа".
Уже в середині 1994 року власні передачі вели 23 обласних телерадіооб'єднання, телерадіокомпанія "Крим", Севастопольська та Криворізька міські телестудії. Загальний обсяг місцевого мовлення складав 14 760 годин на рік. У 1994 році розпочалися роботи з планування виробництва ряду технічних засобів для національного телебачення і радіомовлення. Згодом ці роботи дістали подальший розвиток у комплексній цільовій програмі Мінмашпрому України "Телебачення і радіомовлення". Нею передбачались у 1992—1996 роках розробка та серійне освоєння вітчизняних засобів для створення, обробки, монтажу й випуску в ефір телепрограм. За своїм технічним рівнем ці засоби належали до IV покоління, більшість з яких у межах країн СНД створювались уперше.
Крім того, започаткована комплексна цільова програма Мінмашпрому "Український телевізор", виконавцем якої мали б бути вісім підприємств-виробників телевізійних приймачів та 53 підприємства-виробника електронної техніки, вузлів, функціональної електроніки й матеріалів. Передбачалось суттєве збільшення обсягів виробництва телевізорів з одночасним підвищенням їх технічного рівня шляхом випуску приймачів 5-6 поколінь з аналого-цифровою і цифровою обробкою сигналів. З урахуванням потреб внутрішнього ринку і прогнозу експортних поставок програмою передбачалося збільшення в Україні виробництва телевізорів у 1995 році до 5 мільйонів штук.
Але, на жаль, через брак коштів, а можливо, через інші причини, які криються значно глибше, усе це і лишилось тільки на папері. Хоча за всіма параметрами Україна, чи не єдина з республік колишнього СРСР, мала можливість і промислову, і науковий потенціал аби заповнити ринок країн, особливо Східної Європи і пострадянських держав, високоякісною телевізійною апаратурою. Незреалізованість даного проекту в Україні призвела до того, що цілі галузі, високоточні технології виробництва були приречені на знищення, в ліпшому разі "замороження".
Одне, приміром, таке підприємство, як ВО "Свема" у м. Шостка, яке базувалось здебільшого на зв'язку із кіно і телебаченням, змушене роками простоювати, згорнувши відповідні наукові розробки, вдосконалення технології виробництва. А скільки таких підприємств, відлучених від телевиробництва, залишились в Україні не використаними і зруйнованими?!.
Далі поведемо мову про абсолютно нове явище, яке виникло в Україні в середині 90-х — мовлення телекомпаній, що не входять до системи Укртелерадіокомпанії державної.
Новостворені телекомпанії відрізнялись одна від іншої насамперед формою засновництва. Засновниками були профспілкові громадські організації, органи державної влади, підприємства, установи, заклади культури, комерційні структури, окремі громадяни. Загальний обсяг мовлення недержавних телерадіоорганізацій, які діяли в Україні у 1993 році, складав близько 2 тисяч годин на добу. Приміром, регіональна телекомпанія "Ютар" (м. Київ) мала 15 годин середньодобового мовлення, "АТБ-1" (м. Харків) — близько 10 годин, інші, порівняно невеликі, місцеві телестудії — 3—6 годин на добу.
Пізніше Закон України "Про телебачення і радіомовлення" позбавить права створювати телерадіоорганізації партіям, профспілкам та громадським організаціям.
Телекомпанія "Мегапол" (м. Київ) може бути характерним прикладом становлення і розвитку форми комерційного мовлення в Україні.
Як і студії попередники (ще 60—70-х років), "Мегапол" утворила група ентузіастів на базі кінофакультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Потім, відчувши залежність від керівництва інституту, колектив "Мегаполу" перейшов на інший дах, зареєструвавши підприємство "Продюсер-Центр". Талановиті телевізійники, сценарісти знімали документальні фільми, які в період "Горбачовської відлиги", особливо на раніш заборонені теми з української історії, культури, — досить добре сприймались, мали свого замовника і споживача. До речі, таким же шляхом пішов і творчий колектив обдарованих тележурналістів державного каналу УТ-1 (серед них В. Яцура, В. Нечипорук та ін.), які утворили свій продюсерський центр "Янко", що згодом трансформувався в досить потужну корпорацію "Уніка-TV".
Повернемося до прикладу з "Мегаполом". Вийшовши в ефір на 7-му каналі в м. Києві, компанія спочатку збиралась протягом кількох місяців демонструвати лише фільми (згадаємо подібний факт і в студії "1+1"), але невдовзі почали готувати і власні передачі. Протягом року було підготовлено до півсотні цікавих циклових і окремих телепрограм. Відтак "комерція" дала маху, оскільки "Мегапол" зробив спробу закодувати свій, уже досить популярний серед глядацької аудиторії, канал. Кодування не вдалось із суто технічних причин, передплата як така на канал у зв'язку із цим стала неможливою. У 1993 році "Мегапол" зійшов з ефіру 7-го каналу, своїм прикладом довівши, як треба і як не треба організовувати комерційне мовлення в Україні. Усі інші телекомпанії, що виникали в різних містах держави вже і не пробували запроваджувати систему "кодування" каналу, а сподівались на зароблення коштів переважно від реклами та опосередковано, маючи більш вигідні пропозиції від представників органів місцевої влади, які швидко відчули роль і вплив місцевого телебачення на маси і намагались знайти спільну мову з телевізійниками, аби виходити в ефір з тими чи іншими темами, проблемами.
У першій половині 90-х років серед регіональних телеканалів слід назвати особливо впливові: "Ютар", "Тет-а-тет" (м. Київ), "Тоніс" (м. Харків). Пізніше з'явились студії "Гравіс", "ІСТV".
Уже в другій половині 90-х років у Києві реально діяли 10 загальноміських телеканалів, на яких працювали 17 студій і компаній, окрім цього, існували районні компанії (як ефірні, так і кабельні).
У травні 1995 року було зареєстровано як юридичну особу Національну телекомпанію України, яка включала в себе всі обласні держтелерадіокомпанії в областях.
18 липня 1995 року було видано Наказ Держтелерадіо України "Про тимчасовий розподіл технічних засобів розповсюдження програм телебачення", згідно з яким з 1 серпня цього ж року було здійснено перекомутацію телепередавачів і ретрансляторів, які транслювали програму УТ-2 на мережу каналу "Громадського Російського Телебачення", а передавачів, що транслювали "ТРТ", на мережу каналу УТ-2. Водночас було припинено використання мереж УТ-1 і УТ-2 для розповсюдження регіональних та обласних програм. Це дало можливість утворити справді Всеукраїнський телевізійний канал із розповсюдженням програм на 93% території держави. Наступним кроком стала розбудова і зміна структури, творчого обличчя першого загальноукраїнського каналу. Позитивом є те, що Перший національний взяв куж на удосконалення системи інформаційного мовлення. Більш розкутими, самостійними, з достатнім рівнем технічного обладнання стали кореспондентські пункти "Українських телевізійних новин" в областях.
Самі ж обласні телерадіокомпанії виявились у зв'язку із перекомутацією каналів і забороною виходу на каналі УТ-1 у досить складному становищі. З одного боку, вони теоретично мали змогу і право розбудовувати власні канали мовлення, з іншого - їх позбавила своя ж рідна Національна телекомпанія транслювання програм по каналу, який охоплював всі області.
У зв'язку з цим з великою затримкою відбулось і ліцензування обласних держтелерадіокомпаній. На практиці це виявилось надто складним: за винятком Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Хмельницької, Одеської, Полтавської областей та Республіки Крим, ніхто не спромігся на будівництво власних повноцінних обласних телеканалів. Завадила цьому насамперед недостатня радіорелейнокомунікаційна база, розбудова якої вимагала мільйонних витрат.
Більшість обласних державних телерадіокомпаній змушені були погодитись на вихід у ефір у час, не заповнений каналом "Інтер" на ІІІ телевізійній прогр
Тому переваги державного мовлення задекларовані в законодавстві України (стосовно, зокрема, обласних держтелерадіокомпаній) виявились іще не зреалізованими.
Слід також зазначити, що програми комерційних (недержавних) телерадіокомпаній за обсягами мовлення у кілька разів перевищили обсяги мовлення державного телебачення вже починаючи з 1996 року. Скажімо, у Києві з 128 годин загального телевізійного мовлення в цей період всього 26 годин були "державними". Кардинальні зміни в обсягах телерадіомовлення створили цілком нову палітру в тематичному спрямуванні телепрограм, особливо в невеликих місцевих телекомпаніях. Спочатку курс було взято на зарубіжні серіали, занадто "легкі" чи занадто "важкі" фільми. Давався взнаки і низький рівень професійної підготовки, хаотичний пошук прибутків, реклами і т.д., з іншого боку, місцеві телекомпанії швидко почали ставати залежними від владних структур. У даному випадку знову ж таки страждало змістове наповнення і спостерігалась однобічність у висвітленні процесів, які відбувались у конкретному регіоні. Хоча є приклади й зовсім протилежні, коли компанії не будуються з "нуля", а відроджуються із відповідними традиціями. Такою є ТР
К "Конотоп" (Сумська область), яка зберегла і традиції, і частково повернула кадри тієї телестудії в Конотопі, яка працювала ще в 50-60-х роках і потім практично була "перенесена" до обласного центру в м. Суми.
Сьогодні особливої актуальності набуває питання створення дійових механізмів державної координації, вжиття комплексу організаційних заходів з метою широкомасштабного впровадження сучасних телеінформаційних технологій і побудови саме на їх основі необхідних телеінформаційних структур. Формування телеінформаційного простору та розвиток його інфраструктури дасть можливість більш повно задовольняти інтерес глядачів до світових надбань і водночас створити передумови підвищення статусу України як складової частини європейського і світового співтовариства.
Починаючи з 1991 року, коли Україна стала незалежною державою, в ній відбулася повна реструктуризація телевізійного простору.
По-перше, майже подвоєно реальні технічні можливості телебачення, незрівнянно зросла кількість нових телекомпаній. Населенню України забезпечено прийом трьох загальнонаціональних телепрограм, та по три — вісім регіональних і місцевих (залежно від областей). Набирає темпів спорудження багатоканальних систем кабельного та ефірно-кабельного мовлення.
В Україні окреслилась власна структура національного телебачення. До цієї структури належать державні телерадіокомпанії, засновниками яких виступають органи державної влади. До системи державного телебачення входять Національна телекомпанія України, 23 обласні державні телерадіокомпанії, державна ТРК "Крим", Київська та Севастопольська державні регіональні телерадіокомпанії.
До системи комунальних аудіовізуальних засобів масової інформації входять телерадіокомпанії, засновниками яких є органи місцевого самоврядування спільно з місцевими держадміністраціями в ролі співзасновника на базі чи з участю комунальної власності та відповідної частини фінансування з місцевого бюджету. Комунальне телебачення може бути обласним, районним, міським, міськрайонним.
До системи суспільного мовлення входять телерадіоорганізації, створені у будь-якій формі, передбаченій чинним законодавством, засновниками яких виступають юридичні та фізичні особи України, які основним своїм завданням ставлять сприяння засобами телебачення розвитку духовної сфери, національної культури, освіти, науки, захист морального способу життя, охорону навколишнього середовища та ін.
До системи приватних телекомпаній належать телерадіообладнання, засновниками яких є приватні юридичні та фізичні особи, громадяни України, що одним із своїх основних завдань ставлять одержання прибутку від діяльності у сфері телемовлення. Основним джерелом доходів приватної телекомпанії є рекламно-комерційна діяльність.
Розподіляючи телекомпанії за способами прийому і передачі відеосигналів на сьогодні вирізняються такі форми мовлення: ефірне, ефірно-кабельне, кабельне, супутникове.
Ефірне мовлення нині посідає основне місце в телерадіомовному просторі України, дедалі потужнішим стає кабельне телебачення.
Саме воно є першим кроком до інтерактивного телебачення, про яке так багато йде дискусій на межі тисячоліть, адже воно зможе надати своїм абонентам так званий зворотний канал. Прямо зі своєї квартири можна буде зв'язатись із передавальним центром і вибрати із запропонованого "меню" передачу, яка до вподоби. Як на комп'ютері. Але до реалізації цих задумів і проектів пройде певний час. Зацікавленість кабельним телебаченням сьогодні ж насамперед пов'язана з достатньою кількістю обладнання для кабельних мереж, доступного за ціною для середнього бізнесмена. Взірцем справжнього кабельного телебачення і за якістю сигналу, і за культурою мовлення, і за значною частиною підготовлених власних програм в середині 90-х років стала поряд з Київською "ІВК" телерадіокомпанія "ГОК" м. Комсомольська Полтавської області.
Розгалужена кабельна мережа охопила 97 відсотків території міста, досягла 20 тисяч абонентів.
Розвиток кабельного мовлення тісно пов'язаний із законодавчою базою. На жаль, Верховною Радою України досі (на листопад 2000 р.) не прийнято відповідного закону про кабельне і супутникове телебачення. Незвавжаючи на це, практично всі обласні центри України в середині 90-х вже мали кабельні мережі. У 1994 році велика кількість кабельних компаній світу з метою сумісності запропонувала виробникам, комп'ютерним і телекомунікаційним компаніям прийняти алгоритм MPEG-2 за стандартний метод стиснення і передачі сигналу цифрового телебачення.
Стратегічні союзи, які були створені на початку 90-х років у галузі вдосконалення діяльності кабельного телебачення, набрали сили в 1994 році, коли кабельна промисловість у всьому світі значно розширилась.
Слідом за динамікою зростання кабельної індустрії, розвитком кабельних модемів, Інтернет, цифрового телебачення, ця сфера почала привертати увагу провідних виробників комп'ютерів і програмного забезпечення. Їх зацікавила здатність кабельних систем привести в кожен дім справжню "магістраль" з величезними можливостями миттєвої передачі даних і доступу в Інтернет. Тому кабельний бізнес і комп'ютерна промисловість обіцяють вийти на новий виток розвитку.
При масовому розвитку кабельного телебачення на місцях (у 90-х роках практично всі обласні центри України на 40-60 відсотків покриті кабельними мережами) жодна з сьогоднішніх кабельних студій неспроможна підтримати той асортимент телепрограм, який може бути запропонований споживачам.
Саме для вирішення цієї проблеми в Україні створена нова система, яка відповідає сучасним вимогам і враховує перспективи розвитку національних інформаційних систем, що інтегруються в європейську і світову інформаційну інфраструктуру.
Таким проектом є система (МІТРІС), уведена в експериментальну експлуатацію у 1997 році в Києві. Її проектантами і розробниками є Інститут електроніки і зв'язку Української академії національного прогресу, Національний технічний університет, НПО "Геліос-РРЛ", ряд підприємств Мінмашпрому, АОЗТ "Рокс". МІТРІС — екологічно безпечна вітчизняна система, що базується на ресурсо-енергозберігаючих інформаційних технологіях з метою будівництва якісно нових мікрохвильових ефірно-кабельних мереж.
"МІТРІС забезпечує зв'язок абонента із зовнішнім світом, а саме: багатоканальне телебачення і радіомовлення; доступ в Інтернет; цифрову телефонію; виклик швидкої допомоги, міліції; канали охоронної і протипожежної безпеки; збір технологічної інформації для комунальних служб і т. ін.
До технологічного ланцюга систем, що створюються на базі системи МІТРІС, входять: розподільча мережа супутникового мовлення; оптоволоконні мережі; радіорелейні лінії; системи МІТРІС, MMDS, LMDS"
Порівняно недорогі системи, які вже нині можуть слугувати для регіональних і місцевих кабельних телекомпаній, надають можливість покривання значної частини території, дозволяють поширювати сигнал не лише на території України, але й за кордон. Перша установка МІТРІС запрацювала в Києві, забезпечивши передачу 24 телевізійних каналів з подальшим розширенням до 42. Система МІТРІС є досить близькою за структурою до супутникових систем.
Якими б не були проблеми місцевих, регіональних телекомпаній, але час ставить перед ними вимогу технічного переоснащення, придбання тих новітніх технологій, які розширять можливості роботи студій, сприятимуть реалізації задумів, донесуть до телеглядача якісний телевізійний продукт.