Основні форми земної кори Гіпотези про походження материків

Реферат на тему:

“Основі форми земної кори.

Гіпотези про походження материків”

1. Основні форми поверхні Землі. Відмінність гір і рівнин за висотою над рівнем моря, походженням, віком. Зміни рельєфу під впливом зовнішніх і внутрішніх сил Землі

Основні форми рельєфу суходолу — рівнини та гори. Рівнини — великі ділянки земної поверхні з малими (до 200 м) переви­щуваннями між сусідніми точками і незначними ухилами. За висотою над рівнем моря рівнини поділяються на:

— низовини —
з абсолютними відмітками до 200 м (Амазонська, За­хід но-Сибірська, Причорноморська та ін.);

— височини — з
відмітками від 200 до 500 м (Середньоросійська, Подільська, Придніпровська тощо);

— плоскогір'я — з
відмітками вище 500 м (Середньосибірське, Східно-Африканське та ін.).

За походженням рівнини поділяють на первинні і вторинні. До пер­винних
належать морські рівнини — колишні ділянки морського дна, що стали суходолом внаслідок повільних зведень земної кори (Причор­номорська, Західносибірська низовини та ін.). До вторинних
рівнин відносять: водно-льодовикові рівнини (Поліська низовина); алювіальні рівнини, складені річковими наносами (Амазонська, Придніпровська ни­зовини); денудаційні рівнини, що виникли на місці зруйнованих гір (Ка­захський дрібносопковик).

Вік рівнин різний. Деяким денудаційним рівнинам понад 3 млрд. років (Захід Австралії), тоді як морські рівнини мають вік в декілька мільйонів років, а льодовикові — кілька десятків тисяч років.

Гори — ділянки земної кори, які високо підняті над навколишньою місцевістю і мають сильно розчленований рельєф.

За висотою над рівнем моря розрізняють гори низькі
(абсолютною висотою до 1000 м), середні
(від 1000 до 2000 м) і високі
(вище 2000 м).

За віком розрізняють молоді
гори, що виникли в епоху альпійської склад­частості кайнозойської ери і продовжують формуватися (Гімалаї, Альпи та ін.), і старі
гори — раніших епох складчастості (байкальської, каледонської, герцинської), що припадають на палеозойську еру. Старі гори — Скандинавські, Урал, Тянь-Шань та ін. Старі гори є відродженими.

За походженням гори поділяються на тектонічні
й вулканічні.
Тек­тонічні за своєю структурою підрозділяються на складчасті і складчасто-брилові. Складчаста структура характерна для молодих гір, складчасто-брилова — для старих (відроджених) гір. Вулканічні гори (Кіліман­джаро, Ельбрус та ін.) виникають у зв'язку з процесами магматизму при багаторазових виливах лави.

Рельєф Світового океану багато в чому нагадує рельєф суходолу. Тут так

ож є рівнини — шельф (на глибині до 200 м), улоговини (на глибинах 4000-6000 м); гори у вигляді підводних хребтів (Менделєєва, Ломоносова), гайотів — піднять з плоскими вершинами, підводних вулканів.

В океанах є форми рельєфу, відсутні на суходолі,— рифтові хребти жолоби.
Найдовший рифтовий хребет — Серединно-Атлантичний (понад 20 тис. км). Найглибший жолоб — Маріанський (11 022 м), найдов­ший — Алеутський (3570 км).

Рельєф постійно змінюється під дією внутрішніх і зовнішніх сил Землі. Внутрішні сили спричиняють горизонтальні рухи літосферних плит, повільні вертикальні коливання земної кори, магматизм, землетруси. Ці сили фактично створюють основні форми рельєфу. Зовнішні сили (дія текучих вод, льодовиків, вітру, підземних вод, морських хвиль) призво­дять до руйнації гір, зміни рівнин.

2. Материковий та океанічний типи земної кори.

Гіпотези походження материків і океанів

За своїм типом земна кора може бути материковою й океанічною.

Материкова кора
складається з трьох шарів — осадового, гранітно­го і базальтового, її потужність досягає 30-40 км, а в горах — 60-80 км. Вона старіша за океанічну. Вік її окремих ділянок перевищує 3 млрд років.

Океанічна кора
складається з осадового і базальтового шарів. По­тужність океанічної кори 5-Ю км. її вік не перевищує 160-180 млн років.

У XIXст. була поширена гіпотеза, заснована на ідеї Канта
і Лапласа
про первинний розплавлений стан Землі. Як стверджували прихиль­ники цієї гіпотези, земна кора утворилася в результаті остигання пла­нети. При остиганні Земля зменшувалася в об'ємі, що призводило до «зморщування» земної кори — утворення на ній складок. Виступи ста­ли материками, а западини — океанічним дном.

На початку XXст. німецький вчений А. Вегенєр
розробив гіпотезу дрейфу материків. За цією гіпотезою на Землі був єдиний материк — Пангея. У мезозої він розколовся на Лавразію та Гондвану, а потім — на окремі материки. Материки переміщувалися в різні боки (тобто відбу­вався їхній дрейф), що призвело до утворення океанів.

Зараз розроблена теорія тектоніки літосферних плит.
Згідно з нею, літосфера Землі розколота на окремі блоки (плити),
що переміщуються по розплавленому шару мантії — астеносфері.
Ряд чинників (теплова конвекція, гравітаційна диференціація речовини, обертання Землі та ін.) призводять .до руху мантійної речовини,
а ці рухи викликають пере­міщення літосферних плит —
їхню конвергенцію (зближення при зу­стрічному прямуванні), дивиргенцію (розходження у різні сторони) або ковзання однієї плити відносно другої. У результаті на поверхні Землі виникають різноманітні форми рельєфу —
гори, острівні дуги, рифтові хребти, жолоби та ін.