Націоналізм як джерело політичних конфліктів

На нинішньому етапі свого розвитку Україна набуває нового історичного та культурного досвіду. Масштаб соціальних перетворень, що відбуваються, можна порівняти з порушенням своєрідних тектонічних плит, які підтримують всю споруду суспільства: змінюються структури економічних відносин, формуються нові суб’єкти власності і політичної діяльності, трансформуються базові цінності улаштування життя і мотивації поведінки, змінюються уклад життя і мислення, сталі традиції. Політична сфера сучасної України є максимально динамічною системою, і саме цей динамізм “забезпечує” конфліктний потенціал політичної сфери українського суспільства. Однією із форм потенційної конфліктності сучасного українського суспільства є етнічний потенціал.

Під поняттям політичного конфлікту
як правило розуміють боротьбу за володіння політичною владою, яка уявляє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших. Саме у цьому закладено головний конфлікт будь-якої системи суспільних відносин. Конфлікт - це реальні стосунки (взаємодії) між людьми або складними соціальними суб'єктами, при яких одні учасники конфлікту можуть досягати своєї мети тільки за рахунок певного обмеження, ущемлення існуючих або сприйнятих цілей, інтересів, прав або статусу інших учасників.

Політичний конфлікт може відбуватися у двох макрополітичних вимірах: 1) між соціальними і політичними групами, які у даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які владу контролюють; 2) всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, але прагнучих більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів. У першому випадку політичний конфлікт може здійснюватися як передвиборча боротьба, протистояння ідеологічних позицій за здійснення впливу на громадську думку, як конфлікт інтерпретацій стратегічних аспектів розвитку суспільства (для наших умов слід додати також інтерпретацію минулого України). У другому випадку політичний конфлікт є формою боротьби за посадові позиції в політичній системі державних інститутів.

Ціннісно-нормативний компонент політичного конфлікту, тобто зіткнення цінностей і норм, проголошуваних учасниками політичної діяльності, є суттєвою причиною виникнення конфлікту.

Дії суб'єктів політичних відносин бувають зумовлені як матеріальними, так і духовними (ідеологічними) чинниками. Останні можуть бути раціональними чи ірраціональними. Кожен із суб'єктів політичної діяльності виносить на розсуд громадськості думці власну систему цінностей і норм суспільного устрою, тобто власну ідеологію. Ідеологічна конкуренція за вплив на суспільну думку (це перше "відкриття" посттоталітаризму) є однією з передумов політичного конфлікту.

Конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за розподіл чи контроль над матеріальними і фінансовими ресурсами, відносно легко вирішуються шляхом завчасної мобілізації сторін, зацікавлених в їхній нейтралізації. Але конфлікти, в основі яких лежать зіткнення цінностей та ідеологічних норм, дуже важко нейтралізувати за допомогою переговорного процесу. Сюди можна віднести міжконфесійну боротьбу з етнічною ворожнечею. Подібні конфлікти часто набувають політичного (інколи й геополітичного) змісту (між протестантами і католиками у Північній Ірландії, між шиїтами та сунітами, арабами та ізраїльтянами тощо).

Після закінчення "холодної війни" етнічний та релігійний екстремізм, забобони націоналістичної ідеології стали причинами виникнення "конфліктів низької інтенсивності". Міжнародні організації, національні уряди, професійні аналітики виявилися в багатьох випадках неспроможними дати адекватну відповідь викликам сучасного націоналізму. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених етнічним конфліктам, миротворчі міжнародні організації та окремі уряди не можуть похвалитися фактами швидкого й ефективного врегулювання міжнаціональних конфліктів.

Націоналізм
- багатомірне явище й дати йому формально непротирічне визначення майже неможливо. Для ілюстрації цього твердження можна навести такі висловлювання:

Націоналізм
– це “головним чином принцип, згідно з яким політичне і національне повинно бути конгуентне” (Е.Дж. Гобсбом).

Націоналізм
– “граничний рівень лояльності до власної національності” і “національна держава як ідеальна форма політичної організації” (С. ван Евер).

“Націоналізм
– політичний рух, який має дві характеристики: по-перше, його рядові учасники проявляють граничний рівень лояльності до їхньої власної етнічної або національної спільноти (ознаками якої є спільне ім’я, міф спільного походження, історична пам’ять, спільна культура, зв’язок з історичною територією або батьківщиною, певна міра загальної солідарності); при цьому ця лояльність витісняє лояльність до інших груп, тобто вона базується на спільному рідстві чи політичній ідеології; по-друге, ці етнічні чи національні спільноти прагнуть до власної незалежної держави” (А. Сміт).

Окрім таких наукових визначень в літературі можна зустріти чимало надзвичайно заідеологізованих тлумачень цього поняття:

“Націоналізм
– це ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підлеглості одних націй іншим, проповідь національної винятковості і переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовіри і конфліктів.” (Политология: Энциклопедический словарь/под ред. Ю. Аверьянова. – М., 1993).

“Націоналізм
– ідеологія і політика в національному питанні, для яких характерні ідеї національної зверхності та національної винятковості. Націоналізм трактує націю як вищу надісторичну і надкласову форму суспільної єдності, як гармонічне ціле з інтересами всіх складових її соціальних прошарків.” (Философский энциклопедический словарь. – М., 1989).

“Під сучасну пору в історичному розвитку людства, в його невгамовному тяжінні до справедливості, найвища форма духовно-органічної спільноти – це нація, як думка Бога. Нація – це природна, вічна категорія; це суспільно-політична вартість; це жива, самобутна, духовно та органічно сплетена спільнота … це невід’ємна єдність усіх прошарків і всіх поколінь “живих, мертвих і ненароджених”, спаяних “спільною волею жити самостійним життям у власній державі…”; “бути націоналістом
означає бути насамеред етичним воїном за Правду й Справедливість. Український націоналізм висуває ідеал Героя як найвищий, найшляхетніший тип Людини.” (Зварич Р. Воля до справедливості. – Мюнхен, 1992).

При тлумаченні націоналізму як сучасної політичної течії багато непорозумінь виникає з того, що "національне" інтерпретується як онтологічна характеристика людини і суспільних форм життя, тобто помилково вважається, що національні форми свідомості є "природними" культурними властивостями. Хоча вони найчастіше саме так і сприймаються, дані етнографії свідчать про протилежне - національні форми свідомості, а також і самі нації передусім створюються інтелектуалами і державними політичними зусиллями. Це стосується і категорії етносу, яка являє собою внутрішньогрупову дефініцію, яку неможливо визначити строгою науковою або конституційною формулою. На жаль, обидва ці поняття активно і бездумно присутні в політичній мові та нормативно-правових текстах. Численні, так би мовити, національні історії, енциклопедії та культурологічні дослідження часто мають мало спільного з реальною історією народу. Та й номенклатура самих народів, тим більше їхня назва - це результат "зовнішніх вказівок" стародавніх мандрівників, що контактували з народом, або сучасних вчених і політиків. Треба тільки визнати, що етнічність конструюється та реконструюється певними вербальними діями, які відображають сучасні умови, у тому числі владні стосунки між соціальними угрупованнями і не розглядати етнічність як позачасовий параметр людського існування.

Причини виникнення несподіваного для багатьох аналітиків ренесансу (а інколи навіть агресії) націоналізму пов'язані з тим, що тривалий час національні та етнічні фактори сприймалися комуністичною ідеологією як другорядні і рудиментарні форми суспільного устрою, тоді як пріоритетними були класові інтереси.

Виникнення та експансія ідеології націоналізму обумовлені трьома факторами: прагненням підлеглої національності зберегти середній по країні прожитковий мінімум; захистом власної території від перенаселення представниками інших національностей; здійсненням Центром жорсткої асиміляційної політики. Останній фактор є причиною виникнення у свідомості даної національності почуття страху за своє існування, а також нонконформістських настроїв серед політичної та інтелектуальної еліти. Зрозуміло, що за таких умов приводом для конфлікту може бути будь-що: від побутового інциденту до невірно зрозумілих населенням дій органів влади.

Серед причин ренесансу націоналізму як політичної ідеології також слід відзначити формування у свідомості національних політичних і управлінських еліт прагнення до позбавлення від контролю з боку центру. Це теж є вагомим фактором, який має неабиякий конфліктний потенціал. Етноси як такі не виступають самостійними суб'єктами історичних або політичних подій. Такими суб'єктами виступають певні елітні групи, що претендують на участь у владі і формулюють зміст національних інтересів. Очевидна широкому загалу теза про право нації на самовизначення або власну, тобто національну державу є двоякою, адже самовизначаються, передусім, владні еліти нових політичних структур .

Як визначити ступінь загрози націоналізму? Спостереження свідчать, що інтереси національних груп (якщо вони не мають відвертої лобістської підтримки) і загроза міжнаціональних конфліктів часто знаходяться поза увагою центральної влади. Для політичного й управлінського істеблішменту більш важливим є розподіл Центром владних повноважень і матеріальних ресурсів, що створює сприятливий грунт для зростання міжнаціональних конфліктів і використання проблем національних груп (наприклад, мовних) у політичних цілях.

Під час політичних конфліктів, які виникли на національному грунті, відбувається боротьба за принципи, цінності і норми, якими "не можна поступитися". Компроміс при цьому досягається зі значними труднощами, адже у самосвідомості учасників конфлікту він пов'язаний зі зрадою "духу крові, справі предків" та "зникненням культурних традицій". Носії ірраціональних ціннісно-нормативних установок майже не здатні сприймати аргументацію протилежної сторони, навіть тоді, коли існує можливість компромісу. Утруднення в нейтралізації такого роду конфліктів викликані тим, що активізація таких складових політичної діяльності як релігійний фанатизм, етнічна нетерпимість і радикальний націоналізм не завжди безпосередньо детермінується погіршенням матеріального рівня життя. Деструктивні цінності і конфліктний тип поведінки іноді можуть формуватися в свідомості тих представників політичної діяльності, які належать (у матеріальному відношенні) до благополучних соціальних груп.