Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
Кафедра психології
Курсова робота
Особливості спілкування в молодшому шкільному віці
Тернопіль – 2009
Зміст
Вступ
1. Історичний аспект проблеми
1.1 Проблема спілкування в вітчизняній психології
1.2 Зарубіжні психологи про проблему спілкування
2. Методичний аспект проблеми
2.1 Спілкування у віковій та педагогічний психології
2.2 Спілкування молодших школярів як психолого-педагогічна проблема
3. Експериментальне дослідження та його результативність
3.1 Дослідження проблеми спілкування в учнів початкових класів
3.2 Якісний і кількісний аналіз результатів
3.3 Методичні рекомендації
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Проблема спілкування на рівні викликала інтерес і розвивалась у працях багатьох психологів (Й. Гербарт, І.П. Павлов, О.О. Ухтомський, П.К. Анохін, Г. Уолтер, С.Л. Рубінштейн) та педагогів, зокрема В. Кан-Калика, А. Леонтьєва, Е. Страчова, Б. Антоньєва, Я. Корчака та ін. Продовжує вона досліджуватись і в наш час. Багато вчителів шукають способи підвищення ефективності дидактичного спілкування, що дало б змогу підвищити якість навчального процесу в цілому.
З психологічної точки зору, необхідною умовою організації активного дидактичного спілкування на рівні є забезпечення атмосфери довіри і взаєморозуміння, максимальне зниження стану тривожності у дітей, що забезпечується демократичним стилем спілкування, позитивною, оптимістичною установкою вчителя щодо учнів; навчального процесу в цілому і учнів до вчителя; взаємною гуманістичною спрямованістю, особистісною орієнтацією спілкування. Навчання повинно приносити дітям радість, позитивні емоції, що допоможе викликати у них інтерес, допитливість.
Отже, вищенаведені аргументи, переконують, що спілкування молодших школярів є актуальною проблемою в наш час. Актуальність
її випливає ще й з того, що проблема спілкування молодших школярів продовжує розвиватись і в наш час.
Об’єктом
роботи є спілкування молодшого школяра.
Предмет
роботи – роль спілкування молодшого школяра в розвитку його пізнавальних процесів.
Мета
курсової роботи – охарактеризувати спілкування як один з вирішальних аспектів навчальної діяльності.
Завдання
:
· здійснити комплексний аналіз проблеми на теоретичному та практичному рівні; з’ясувати поняття спілкування;
· охарактеризувати методичний аспект проблеми;
· проаналізувати спілкування учнів початкових класів за допомогою тестів;
· узагальнити результати дослідження в методичних рекомендаціях.
1. Історичний аспект проблеми
1.1 Проблема спілкування в вітчизняній психології
Серед чинників, що формують особистість, у психології вирізняють насамперед трудову діяльність, спілкування і пізнання. Аналізуючи ці найважливіші сфери людської життєдіяльності, можна помітити такий факт: форми і методи трудової діяльності людина засвоює багато років, способами пізнання світу ми також оволодіваємо тривалий час, натомість спілкуванню людина не навчається цілеспрямовано ніколи й ніде. Немає такої школи, в якій би навчали складного мистецтва спілкування. Звісно, досвід спілкування набувається людиною і в процесі праці, й у пізнавальній діяльності, проте цього замало. Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім’ї та школі, виникає саме тому, що люди не мають навичок спілкування, не знають його механізмів, законів.
Останніми десятиліттями інтерес до проблем спілкування надзвичайно посилився. Це пов’язане насамперед з розвитком соціальної психології й підсиленням її впливу на всю систему психологічних наук.
Проте проблема спілкування має ширше значення. До неї звертаються такі галузі психологічних знань, як психологія праці, інженерна, медична, педагогічна, юридична психологія тощо, здобутки яких, у свою чергу, збагачують загальну теорію формування психіки людини і розвитку її як особистості.
Хоча спілкування стало предметом інтенсивних розробок останніх десятиліть, воно не є новою проблемою для вітчизняної психології. Дослідження в цій царині ведуть свою історію від В.М. Бехтерєва, В.М. Мясишева, Б.Г. Ананьєва до Г.М. Андреєвої, О.О. Бодальова, П.П. Петровської, Т.С. Яценко та інших психологів, котрі вивчають проблеми спілкування сьогодні.
Біля витоків дослідження проблеми спілкування не лише в нашій країні, а й у світовій психології стояв В.М. Бехтерєв. Він розробив емпіричні методи дослідження спілкування, а також теоретичні положення про вплив групи на особистість, про специфіку перебігу психічних процесів в умовах спілкування. Ці дослідження стали важливим стимулом і джерелом постановки та розробки проблем спілкування в подальшому, зокрема, у працях В.М. Мясищева.
Ще на початку XX ст. В.М. Мясищев під керівництвом В.М. Бехтерєва та О.Ф. Лазурського брав участь в організації та проведенні перших експериментальних робіт з вивчення спілкування в умовах колективної діяльності. Виходячи зі своєї концепції «ставлень особистості», він акцентував увагу на головних змістових і формальних характеристиках спілкування, намагаючись розглядати його цілісно, як процес взаємодії конкретних особистостей, які певним чином ставляться одна до одної і виявляють взаємні впливи. Так, учений спеціально розглядав причини, які підсилюють чи послаблюють результати словесного впливу однієї людини на іншу, сформулював теорію трикомпонентної структури комунікативної діяльності, покладену в основу організації теоретико-експериментальних досліджень психології міжособистісного пізнання та спілкування.
Б.Г. Ананьєв звертається до категорії спілкування у зв’язку з проблемами формування людини як особистості, як суб’єкта діяльності, виховання індивідуальності. Особливою і головною характеристикою спілкування як специфічного виду діяльності, на думку Б.Г. Ананьєва, є те, що через нього людина будує свої стосунки з іншими людьми. Він детально розглядає мовленнєві та допоміжні засоби спілкування, а також вирізняє в ньому внутрішній бік пізнання учасниками спілкування один одного.
Розглядаючи спілкування як один з головних різновидів діяльності людини, Б.Г. Ананьєв трактує його як своєрідний сплав суспільного та індивідуального в соціальному житті людини. Ним виявлені та простежені основні напрями впливу спілкування на формування психічного світу людини і поставлена проблема вивчення залежностей, які пов’язують зовнішні і внутрішні характеристики з проявами психіки людей, що беруть участь у спілкуванні.
Проблема спілкування посідає центральне місце в психологічній концепції Л.С. Виготського, хоч сам термін «спілкування» не дуже часто трапляється в його працях. Основні положення вченого щодо спілкування та його ролі в розвитку психіки можна сформулювати так: спілкування, взаємодія в ранньому онтогенезі змінюють структуру психічних процесів. Таким чином, спілкування генетичне передає психічні процеси в їх кінцевому вигляді, визначає їх структуру, яка, у свою чергу, детермінує їх вияви як знову «відкритих» до спілкування, взаємодії, діалогу; носіями структурних новоутворень, які породжуються процесами спілкування, є знаки.
Ці основоположні ідеї були засвоєні практично всіма психологічними школами – як вітчизняними, так і зарубіжними.
Характерним для сучасного етапу вивчення проблеми спілкування є її комплексне розроблення на стику різних галузей психології: філософії і загальної психології (Г.М. Андреєва, О.О. Бодальов, А.В. Петровський та їхні учні), загальної психології і психолінгвістики (школа О.О. Леонтьєва), соціальної і диференціальної психології (М.М. Обозов та його учні), соціальної і педагогічної психології (школа С.В. Кондратьєвої, Т.С. Яценко та ін.), педагогічної психології і педагогіки (О.В. Мудрик та ін.).
Поняття «спілкування» вживається у психологічній літературі в різних значеннях:
• як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн);
• як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьев);
• як специфічна, соціальна форма інформаційного зв’язку (О.Д. Урсун, Л.О. Рєзніков);
• як взаємодія, стосунки між суб’єктами, які мають діалогічний характер (Г.М. Андреєва, В.С. Соковнін, К.К. Платонов). При цьому поняття «спілкування» розмежовується з поняттям «комунікація». Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер.
У «Психологічному словнику» спілкування визначається як «взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру» [15].
Спілкування – це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової діяльності як потреба людей сказати щось одне одному. Суспільна сутність спілкування виявляється в його змісті, функціях, видах, формах, способах і мотивах. Філософи розглядають спілкування в діалектичній єдності матеріального та ідеального. «Саме спілкування, – пише Б.Ф. Ломов, – це об’єктивний матеріальний процес, але він виступає в ролі «носія ідеального» [12].
Первинним у спілкуванні є матеріальне: довкілля, а також світ живих людей, умови діяльності, в які включене спілкування, ситуація і засоби спілкування. Матеріальне у спілкуванні визначає ідеальне (психічне): мету, мотиви, плани, програми, а також думки, почуття, засоби, прагнення, психічний стан учасників спілкування. Психологічні сторони спілкування можна зрозуміти лише на підставі аналізу конкретних проявів матеріальної сторони спілкування.
Спілкування, як правило, включене в практичну взаємодію людей (спільна праця, навчання, колективна гра) і забезпечує планування, здійснення і контроль їхньої діяльності. Разом з тим спілкування задовольняє особливу потребу людини в контакті з іншими людьми і пов’язане з виникненням почуття радості. Прагнення до спілкування нерідко посідає значне, а то й провідне місце серед мотивів спільної практичної діяльності.
Змістом спілкування є наукові та побутові знання, навички та уміння, сама людина (її зовнішній вигляд, особливості характеру, манера поведінки тощо) або ж колективне розв’язування якогось завдання, діяльність. Ставлення та стосунки, які наповнюють спілкування, надають йому своєрідності, певного емоційного забарвлення, диктують засоби, манеру спілкування. Від того, які складаються стосунки, залежить уся система спілкування особистості. Конкретних тем для спілкування в кожного безліч, і чим різноманітніші вони, чим ширше коло спілкування людини, тим багатша і змістовніша сама особистість. Проте факт мовчання людини не є «неспілкуванням», оскільки її мовчання для оточуючих є красномовним, комунікативним сигналом. Окрім того, в цей час людина мислить, а це вже контакт з уявним співрозмовником.
1.2 Зарубіжні психологи про проблему спілкування
Спілкування – це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, що породжується потребами спільної діяльності. Воно виступає як процес взаємодії між людьми, в ході якого відбувається обмін інформацією пізнавального і емоційно-оцінного характеру.
Спілкування у психології досліджувало багато зарубіжних вчених, зокрема Ф. Хайдером, Е. Джонсом, К. Девісом, Г. Келлі, Л. Стріклендом та ін. серед основних проблем спілкування вони виокремили наступні:
Сторони спілкування
:
комунікативна – обмін інформацією;
інтерактивна – взаємодія між людьми за допомогою дій і вчинків;
перцептивна – сприймання і розуміння людини людиною.
Педагогічне спілкування.
Під ним розуміють систему, прийоми і навички взаємодії педагога і учнівського колективу, змістом якої є обмін інформацією, здійснення навчально-виховного впливу і організація взаєморозуміння.
Вербальна комунікація
– це процес спілкування за допомогою мови.
Мова
– система словесних знаків, яка опосередковує психічну (насамперед інтелектуальну) діяльність (див. мал. 1).
Мал. 1
Засобами невербальної комунікації
є міміка, жести, інтонації, паузи, сміх, сльози, фізіогномічна маска, обмін предметами, дистанція між партнерами та ін.
Також зарубіжна психологія розглядала спілкування у контексті міжособистісної взаємодії
.
Соціальна норма – це прийнятий в суспільстві зразок поведінки, який регламентує взаємодію і взаємовідносини людей.
Роль – нормативно схвалений зразок поведінки, який очікується оточуючими від кожного, хто займає дану соціальну позицію.
Такт проявляється в здатності і вмінні людини безпомилково точно приписувати іншим сподівання того, що вони готові від неї почути або в ній побачити.
Психологічними механізмами сприймання людини людиною є ідентифікація, рефлексія і стереотипізація.
Ідентифікація
– це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене уподібнення її характеристикам самого суб’єкта. Рефлексією називають усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається партнером по спілкуванню.
Стереотипізація
– це класифікація форм поведінки і інтерпретація їх причин шляхом віднесення до уже відомих чи ніби відомих явищ.
Каузальною атрибуцією
називають причинне пояснення вчинків іншої людини шляхом приписування їй почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки.
Вперше досліджувалась Ф. Хайдером. Загальна схема, яка розкриває структуру каузальної атрибуції, запропонована Е. Джонсом і К. Девісом. Значний вклад в розробку цієї проблеми внесли праці Г. Келлі, Л. Стрікленда, та ін.
2. Методичний аспект проблеми
2.1 Спілкування у віковій та педагогічний психології
Важливу роль у розвитку проблеми спілкування відігравали і відіграють педагоги та психологи – прихильники концепції особистісно-орієнтованого навчання, педагогіки співробітництва та проблемного навчання, технологій розвитку творчої особистості, розвивального навчання.
В наш час активно поширюється педагогіка співробітництва, яка спрямована на подолання недоліків традиційного навчання. Педагогіка співробітництва – «напрям педагогічного мислення і практичної діяльності, мета якого демократизація й гуманізація педагогічного процесу» [14].
Педагогіка співробітництва набуває популярності в сучасній європейській освіті, яка своєю головною метою вважає надання особистості потужної життєвої мотивації, формування її потенціалу як системи творчих здібностей і передумов їх реалізації, виховання її впевненою у своїх правах і свідомою в обов’язках, надання їй автономності як запоруки її самоактуалізації.
На думку деяких авторів, сутність педагогічного процесу полягає у співробітництві педагога з дитиною [22]. Для таких педагогів характерні доброзичливе ставлення до суб’єктів уміння, прагнення адекватно оцінити їхні можливості, збагнути мотиви поведінки, стимулювати творчість, особистісне зростання і гідність, а також здатність підтримувати соціальне сприятливий морально-психологічний клімат у навчальній групі.
У скандинавських країнах педагогіку співробітництва називають педагогікою діалогу, яка орієнтується на принципи педагогічного досвіду бразильського педагога Паоло Фрейре. Сутність такого діалогу полягає в гнучкій зміні орієнтації педагогічного впливу на учнів, який здійснює вчитель, виходячи із моральних принципів і загальнолюдських цінностей. Педагогіка діалогу виокремлює вчителя як провідну фігуру успішної педагогічної взаємодії з учнями й покладає на нього відповідальність оперативно враховувати особистісні якості вихованців, що постійно змінюються під впливом зовнішніх обставин та індивідуального зростання.
Зміст навчання включає два основні аспекти: семантичний і структурний. З цілями навчання зміст пов’язаний своїм семантичним аспектом, в якому закладені потенційні можливості та засоби впливу на учнів.
Що ж до процесу навчання, то тут вирішальне значення має структура змісту, що визначає характер, рівень і результати навчальної діяльності вчителя й учня.
Із сказаного логічно випливає, що віднесення змісту навчання до основних факторів навчального процесу в системі зв’язку з суб’єктивними факторами – вчителем та учнем, має для теорії і практики виховання та навчання вирішальне значення передусім з огляду на те, що реалізація вказаних відношень визначає внутрішню динаміку змісту навчання і тим самим усього навчального процесу.
Проте сам по собі зміст навчання, хоч і належить до основних факторів керування навчальним процесом і є носієм пізнавальної інформації, має відносно статистичний характер. Динамічним фактором, за словами Е. Страчара, він стає лише «внаслідок застосування відповідного методу в начальному процесі» [15].
«Правильним» (за Е. Страчаром) вважається метод, який спонукає дитину до активного мислення, до встановлення причинно-наслідкових зв’язків між предметами і явищами.
Ознакою активного ставлення вчителя і учнів до змісту навчання є його усвідомлення вчителями та учнями.
Крім цього, Е. Страчар аналізує особливості використання бесіди у навчальному процесі. Зважаючи на те, що у процесі пояснення, закріплення і поглиблення знань учнів можна добитися успішних результатів лише тоді, коли органічною складовою частиною цього процесу стають зусилля учнів, він вважає бесіду (зокрема, евристичну) «одним з основних методів, що дає можливість застосовувати активність учнів при засвоєнні основ наук і веде учнів до свідомого розуміння й опанування суті розглядуваних явищ і дій» [15]. Він наголошує на зв’язку бесіди з іншими методами навчання, аналізує недоліки роботи вчителів при проведенні бесід, описує процес підготовки вчителя до проведення бесіди. Наведемо декілька цитат із його книги «Система і методи керівництва навчальним процесом» на підтвердження вище сказаного: «Щоб підготувати бесіду, треба заздалегідь точно визначити коло проблем, які по суті репрезентують логічну послідовність і внутрішню структуру навчального матеріалу. Основні зусилля при цьому спрямовуються на виділення головних елементів навчального матеріалу. Розвиток бесіди, спрямованої на пошуки і пояснення нових знань, вимагає розкриття, усвідомлення й усунення багатьох суперечностей, які значною мірою впливають на активність учителя і учнів при поясненні нового навчального матеріалу. Не можна забувати про діалектичний зв’язок між логічною структурою навчального предмета (навчального матеріалу) і логікою мислення учнів. Розв’язати ці суперечності можна шляхом підготовки і впорядкування змісту бесіди, вибору форми її проведення» [15].
Як бачимо, в процесі навчання функціонують не лише процеси пізнавального характеру, але і процеси спілкування між вчителем і учнями. Обговорюючи життєві ситуації, виявляючи причинно-наслідкові зв’язки між предметами і явищами, аналізуючи мотиви діяльності конкретних людей чи літературних героїв, роблячи висновки вчитель не лише передає учням певну інформацію, а спонукає їх до висловлювання власних думок, до обговорення тих чи інших питань, впливає на їх мотивацію учіння, на формування позитивного ставлення до навчання, створює сприятливі умови для активного засвоєння знань. У ході діалогу з учнями вчитель підводить їх до відкриття істини.
Засвоєння навчального матеріалу буде ефективнішим, якщо вчитель, захопленим своїм предметом, чітко організовує роботу, проявляє такт у відношенні до учнів, об’єктивний в оцінюванні і сприйманні у важких ситуаціях.
Педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватися в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності, обставинам спілкування та індивідуальним особливостям учня, постійно відчувати і підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні.
2.2 Спілкування молодших школярів як психолого-педагогічна проблема
Вступ до школи – переламний момент в житті дитини, незалежно від того, в якому віці вона приходить у перший клас. Це перехід до нового способу і умов діяльності, до нових взаємовідносин з дорослими та однолітками. Змінюються соціальні умови, що визначають розвиток і саме життя дитини.
Зміна місця в системі суспільних відносин створює ситуацію «психологічної відкритості дитини» [1]. В новій для неї життєвій ситуації дитина з готовністю приймає вимоги вчителя. Тому вчитель повинен скористатися цією «психологічною відкритістю» своїх малюків і почати навчати їх правил поведінки в класі, в школі, поза школою, а також створити умови, необхідні для подальшого ефективного навчання учнів. У дітей молодшого шкільного віку є велика емоційна залежність від дорослого – емоційний голод. Задоволення потреби в позитивних емоціях з боку вчителя залежить від стилю його спілкування з учнями.
Стиль спілкування залежить від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.
За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування i гальмує творчий розвиток учнів.
Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює i проти предмета, який викладає, i проти школи, i суспільства загалом [24].
Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.
Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування – наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: «Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від тебе такого». А реакцією на помилки учня часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.
Авторитарний стиль за своїм механізмом ставить вчителя в позицію відчуження від класу чи окремого учня. Позиція відчуження – емоційна холодність, яка позбавляє дитину близькості та довіри до вчителя.
Демократичний стиль забезпечує дитині активну позицію: вчитель прагне поставити учнів у відносити співробітництва при вирішенні навчальних задач. Він ґрунтується на глибокій повазі, довірі й дружньому взаємопорозумінні, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити всіх до активної участі у спільній діяльності. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент розвитку особистості. Демократичний стиль спілкування говорить про високий рівень професіоналізму вчителя, його позитивні особистісні якості і любов до дітей. Цей стиль потребує від вчителя великої душевної напруги, але саме він є найпродуктивнішою умовою розвитку особистості дитини.
За ліберального стилю в учителя немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється в невтручанні, низькому рівні вимог до навчання. Форми роботи вчителя зовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, брак відповідальності навчальний процес стає малоефективним. Стиль спілкування вчителя з учнями визначає їх поведінку під час уроку.
Авторитарний стиль характеризується відчуженою позицією емоційної близькості зі своїм вчителем, дитина підсвідомо прагне компенсувати нереалізовану потребу в позитивних емоціях. Як тільки, на думку дитини, виникає можливість звернутися до свого сусіда по парті чи ще до когось, вона зразу починає спілкування. Надмірне напруження волі втомлює дитину і вона прагне його зняти. Але пильно око вчителя помічає порушника дисципліни. Вчитель робить зауваження, карає.
Численні спостереження показали, що демократичний стиль є більш гуманістично спрямованим, ніж інші стилі спілкування.
В. Мухіна пише: «Дослідники спостерігали роботу вчителів з різними стилями спілкування і вивчали види покарань за дис
Демократичний стиль передбачає заклик до співпраці і пізнавальної активності. Нормативність полегшена до привабливої для дитини форми довірливого спілкування щодо даного навчального завдання, організовує її увагу, змушує працювати пам’ять і мислення. Дитина з задоволенням працює над завданням, прагне відповідати і засмучується, коли вчитель обирає для відповіді когось іншого. Саме за таких умов можлива організація активного дидактичного спілкування.
Авторитарний стиль ускладнює співробітництво і організацію пізнавальної активності. Насильна нормативність не забезпечує природності спілкування і не організовує активності пізнавальних процесів.
Запорукою продуктивного стилю педагога є його спрямованість на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою, делікатність у стосунках.
Установка – це стійка схильність людини до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба.
Вона спонукає людину орієнтувати свою діяльність у певному напрямі й діяти послідовно щодо всіх об’єктів і ситуацій, віддзеркалює стан особистості, на основі взаємодії між потребами та їх задоволенням, забезпечує легкість, автоматичність та цілеспрямованість поведінки. Установка може бути основним чинником, який опосередковує активну взаємодію людини та соціального середовища. Завдяки багаторазовому повторенню так званих установочних ситуацій поступово формуються «фіксовані установки людини», які непомітно для неї самої впливають на її життєву позицію. Установки можуть бути як позитивними (поведінка школяра, основана на позитивному ставленні його до вчителя), так і негативними, упередженими (ставлення вчителя до невстигаючих учнів, які ще й порушують поведінку).
Роль установки в педагогічному спілкуванні було досліджено під час експерименту, який увійшов у історію педагогіки, як «ефект Пігмаліона». Американські психологи Розенталь і Джекобсон після психологічного обстеження школярів, визначення рівня їх розумового розвитку повідомили вчителів, що в класах є учні з високим інтелектуальним потенціалом, назвавши їх прізвища. При цьому були названі діти, які насправді мали різні успіхи й здібності. Через деякий час психологи виявили найпомітніші успіхи в розвитку тих дітей, які були названі серед кращих, але мали посередні оцінки. Сталося це тому, що вчителі, дізнавшись про неабиякі здібності своїх вихованців, змінили установку щодо них. Навіть якщо рівень знань дитини був вельми невисокий, учитель почав уважніше придивлятися до неї, а це змінювало його ставлення до учня і характер стосунків загалом. Вчитель, як Пігмаліон, через атмосферу уваги і піклування у класі, доброзичливої вимогливості і любові створював умови для ефективного розвитку дитини. А найголовніше – він дивився на дитину, як на талановиту і робив усе для того, щоб розвинути цей талант. Тому установка завжди повинна бути тільки позитивною, оптимістичною. [2].
Для того, щоб учень став активним учасником педагогічного процесу, необхідно забезпечити суб’єкт-суб’єктний характер педагогічних стосунків, який полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній спрямованості, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності до прийняття аргументів співрозмовника, взаємодії з ним.
Головними ознаками педагогічного спілкування на суб’єкт-суб’єктному рівні є: особистісна орієнтація співрозмовників (здатність бачити і розуміти співрозмовника), рівність психологічних позицій співрозмовників (недопустиме домінування педагога у спілкуванні, він повинен визнавати право учня на власну думку, позицію), проникнення у світ почуттів і переживань, готовність прийняти точку зору співрозмовника.
Відомий педагог-гуманіст Ш. Амонашвілі в одній зі своїх праць визначив назву розділу: «Життя учня на уроці». За цим звичним і таким «недидактичним» словом (адже урок – поняття дидактичне) стоять дуже важливі речі: психологічне самопочуття учня на уроці, задоволення його пізнавальних потреб – у спілкуванні, визнанні, самоутвердженні тощо.
Особливості організації дидактичного спілкування обумовлюються методами, способами і формами проведення уроку: постановка мети (для учнів), зацікавленість і відповідна залежність у загальному русі до неї; дії вчителя учнів спрямовані на забезпечення порядку й дисципліни на уроці, єдність і постійність вимог, уміння створити атмосферу співробітництва.
3. Експериментальне дослідження та його результативність
3.1 Дослідження проблеми спілкування в учнів початкових класів
Досвід показує, що необхідною умовою організації активного спілкування на уроці є його виражене особистісне спрямування, вміння вчителя будувати діалог.
Ця умова потребує від учителя як організатора й керівник навчального процесу відповідей на питання: «Як досягти, щоб визначена мною мета уроку, стала метою і для моїх учнів; як допомогти їм знайти свій, особистісний смисл у вивченні теми уроку; як збудити у школярів потребу в самовихованні, саморозвитку; яку перспективу особистісного розвитку учнів я вбачаю в моєму завданні і над завданні уроку?».
Особистісний компонент виявляється і в умінні вчителя задовольнити потребу учнів у персоналізації, суспільному визнанні їхніх досягнень. Адже потреба бути значущим для інших є джерелом розвитку особистості учня. Шкільний урок, за умови коректної регуляції учителем спілкування, продуманої системи дидактичного забезпечення, дає можливість учневі відчути себе особистістю, утвердитися як особистість. Учитель добирає таку методику роботи, яка дає дитині змогу виявити себе як індивідуальність. Зусилля учнів заохочуються, дістають позитивну оцінку як учителя, так і однокласників. Учням створюється можливість досягти успіху в навчанні.
Досвід вчителів та наші спостереження підтверджують, що характер контактів з учнями залежить від індивідуально-психологічних якостей учителя, що стосуються комунікації, вміння слухати, спостерігати, реагувати на приязнь, симпатію й антипатію, висловлювати накази, доручення, прохання. Запитання й оцінювання, від експресивних умінь (вираження емоцій за допомогою жестів, міміки, відтінків голосу), імпресивних (розуміння психологічних станів дітей) та ін.
Спілкування слід здійснювати на трьох рівнях: пізнавальному (когнітивному), поведінковому та емоційному. Найоптимальнішим є спілкування, яке охоплює всі три рівні.
Спільним елементом усіх методів і прийомів навчання є зіткнення думки учня з новим для нього питанням. Як розумове явище – це особлива форма думки, що стоїть на рубежі між знаннями та незнанням і являє собою перехід від часткового і нечіткого знання до повнішого і точнішого. Доки питання не вирішене, людина перебуває у стані розумового напруження, бо виявлена суперечність стає рушійною силою продуктивної діяльності.
В будь-якому матеріалі «приховані» запитання. Якщо прологом до знань є запитання, які стимулюють пізнавальну діяльність, то цілком природно вважати, що ефект засвоєння матеріалу багато в чому залежить від того, наскільки вони захоплюють учнів.
Завдання вчителя полягає в тому, щоб допомогти дитині «знайти» запитання у виучуваному матеріалі, а потім і відповіді на них. Особливо важливо це у початкових класах загальноосвітніх шкіл. На уроках школярі звикли відповідати на запитання вчителя, бо самостійного формулювання їх майже не вчили. Тому у постановці запитань до тексту: первинних здогадок, передбачень, пов’язаних з критичним оцінюванням змісту навчального матеріалу діти відчувають значні труднощі.
У молодших школярів становище ускладнюється ще й тим, що вони не вміють визначити, що саме незрозуміло.
В процесі експериментального дослідження було проведено анкетування учнів 3 класу тернопільської СЗОШ для виявлення спрямованості їх пізнавальних інтересів, ставлення їх до навчання та окремих навчальних предметів (див. Додаток А). На запитання про те, яких уроків чекають учні, на які йдуть охоче, вони відповідають: на ті, на яких цікаво, на яких вони разом із учителем відкривають щось нове, відчувають себе шукачами, дістають насолоду від досягнутого. Ці відповіді можуть бути для вчителя своєрідним орієнтиром під час розробки і побудови уроку. За даними нашого анкетування 72% дітей за головний критерій для вибору улюбленого предмета обирають ступінь його цікавості, 24% – рівень власної успішності при вивченні даного предмету, 4% – легкість засвоєння навчального матеріалу.
При цьому цікавою 58% дітей вважають математику. Зауважимо, що саме математика є одним з тих навчальних предметів, які вимагають особливої активності думки й спілкування та оперативного розв’язання навчальних завдань. Адже кожна задача містить у собі щось невідоме, що необхідно віднайти, вирішити. 18% учнів обирають математику тому, що їм легко вивчати цей предмет.
Менш популярними є такі навчальні предмети, як «Я і Україна» (12,5%), основи здоров’я (17%), українська мова (21%). При цьому перші два предмети близько 87% учнів, що їх обрали, визначають як улюблені тому, що їм легко їх вивчати і на цих уроках у дітей хороші оцінки. З цієї ж причини українську мову обрали 37% учнів, решта вважає її цікавою.
Невелику, порівняно з математикою, кількість виборів даних предметів пояснюємо тим, що зміст уроків «Я і Україна» та основи здоров’я значною мірою знайомі дітям, а вчителі не завжди вміють підібрати такі форми роботи, які б стимулювали пізнавальні інтереси учнів, обмежуючись вивченням матеріалу в підручнику, роботою в зошиті та надаючи перевагу репродуктивним методам навчання.
Відносно невеликий вибір української мови пов'язаний з тим, що даний предмет не завжди легко вдається дітям.
3.2 Якісний і кількісний аналіз результатів
Спробуймо перекласти щирі і безпосередні учнівські відповіді на професійну мову діяльності вчителя. Яким критеріям має відповідати сучасний урок?
Урок повинен цікавити учня, бути орієнтованим на забезпечення його природних пізнавальних потреб, з одного боку, і стимулювати нові пізнавальні інтереси, поглиблювати їх – з іншого. Учень на уроці має реалізувати власний творчий потенціал – знання, здібності, вміння, відчувати себе в ситуації успіху, вірити у свою спроможність розв’язувати пізнавальні завдання. Для дітей важливо відчувати на уроці зацікавленість учителя у спільній з ними діяльності (не дарма 64% учнів обирають як улюблені ті предмети, які найбільше подобається викладати їхнім вчителям).
Саме тому нами була розроблена і експериментально перевірялася система умов, які б сприяли організації активного дидактичного спілкування на уроці.
Для того, щоб організувати активне дидактичне спілкування на рівні «вчитель-учень» вчителеві необхідно:
1) вміло поєднувати різноманітні продуктивні методи навчання;
2) використовувати у навчальному процесі проблемні ситуації, завдання, запитання;
3) при вивченні нового матеріалу опиратись на досвід, здобутий учнями на попередніх уроках чи в позаурочний час;
4) впроваджувати нестандартні уроки;
5) використовувати яскраву динамічну наочність з метою організувати колективну учбову діяльність;
6) вести облік учнівських досягнень, залучаючи до цієї роботи самих учнів;
7) бути зорієнтованим на активну дидактичну взаємодію;
8) будувати урок так, щоб він забезпечував розвиток пізнавальних інтересів учнів.
Таке спілкування обов’язково відбувається на суб’єкт-суб’єктному рівні, тобто є особистісно зорієнтованим.
Молодший шкільний вік – це вік «чомучок». Учні продовжують відкривати світ і знаходити у ньому нове і цікаве. Вчитель повинен заохочувати їх до цього пошуку. Здійснити це завдання можна, зокрема, через створення проблемних ситуацій, проблемні завданням і запитання. Проте навіть ці прийоми не будуть ефективними, якщо вчитель за допомогою інтонації, міміки, жестів не покаже, що йому не байдуже, яким чином вирішиться дана проблема.
На уроках, тема яких близька, знайома чи частково знайома учням доречно звертатись до думки дітей: «Чи є припущення, яким чином можна вирішити це завдання? Чи зустрічались вам подібні ситуації? Як, на вашу думку, слід поводитись у такій ситуації? А як зробили б ви?». Діти із ще більшим задоволенням висловлюватимуть свою думку, якщо це необхідно для того, щоб допомогти «гостеві» уроку: Буратіно, Незнайкові і ін.
Часто вчителі роблять помилку, коли не дозволяють дітям розповідати різноманітні історії, що траплялись у їхньому житті, мотивуючи це тим, що ще не опрацьований матеріал підручника. На нашу думку більш ефективним, зокрема на таких уроках як «Я і Україна», «Основи здоров’я», буде вислухати і узагальнити життєвий досвід дітей, допомогти їм зробити відповідні висновки (за умови, що тема розповіді учня відповідає темі уроку). Тому вчитель повинен не лише не забороняти, а й заохочувати дітей до подібних повідомлень та їх обговорення. Зокрема, це можна зробити запропонувавши свою історію.
Організації активного дидактичного спілкування сприятиме нестандартна побудова уроку: урок-казка, урок-подорож, урок-КВК і ін. На таких уроках дітей приваблює їх незвичайність, наближеність до гри. Ефективним буде використання кросвордів, ребусів, загадок, шляхом залучення дітей до колективної діяльності.
Засобом керування пізнавальною діяльністю учнів можуть бути і різні форми власних реакцій вчителя на відповіді учнів: «Молодець! Мені подобається твоя думка… Ти дуже уважний і точно підмітив, що… Так, думка цікава, але хотілося б більшої глибини… Поміркуй ще, і ми отримаємо цікаве рішення… Ще трошки слід поміркувати, ти на шляху до правильної відповіді… Чи є ще в когось думки з приводу сказаного? Хотілося б більшої доказовості і аргументації відповіді…»
На останньому етапі дослідження проводилися узагальнення, математична обробка й аналіз одержаних на формувальному етапі даних. Система впроваджуваних нами педагогічних умов посприяла організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у початковій школі та підвищенню інтересу учнів до окремих предметів.
Таблиця 1.1. Порівняльний аналіз динаміки рівня зацікавленості учнів окремими навчальними предметами в процесі експериментальної роботи.
| Навчальний предмет
|
Кількість виборів на початку експерименту (%)
|
Кількість виборів наприкінці експерименту (%)
|
Читання Українська мова
Я і Україна
Основи здоров’я
Математика
|
40 22 10 15 90 |
58 30 22 29 92 |
Порівняльний аналіз результатів на початку та наприкінці дослідження дозволяє зробити висновок, що підтверджує припущення про те, що впроваджувана система умов організації навчання стимулює пізнавальну активність учнів на уроці та підвищує їх інтерес до тих навчальних предметів, на яких вона доцільно використовується.
3.3 Методичні рекомендації
У спілкуванні з молодшими школярами завжди треба пам’ятати про їхній вік, силу актуальних потреб, невеликий досвід, прагнення до похвали, нових вражень, несподіванок. Не ламати цих природних особливостей, а навпаки, спираючись на них, зробити життя учнів на уроці насиченим різноманітними позитивними емоціями.
К. Платонов звертає увагу педагогів на негативний, невротизуючий вплив недоречно кинутого слова як причину виникнення своєрідного «шкільного» неврозу, в основі якого лежить психічна травма, нанесена вчителем. [6].
Бар’єри спілкування – це перешкоди, що спричиняють опір партнера впливові співрозмовника [2].
Вони виникають непомітно, і спершу вчитель може не усвідомлювати їх. Али примирення з ними формує негативний стиль спілкування. Серед чинників, що впливають на особливості взаємодії між учителем і учнем, велике значення мають соціальний, психологічний, фізичний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють бар’єри у спілкуванні.
Соціальний бар’єр зумовлений переважанням рольової позиції вчителя в системі педагогічної взаємодії. Учитель навмисно демонструє свою перевагу над учнем і свій соціальний статус. Нейтралізують його прагнення не протиставляти себе учням, а підносити їх до свого рівня, не нав’язувати свої позиції, а радіти.
Фізичний бар’єр пов’язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії. Неправильно організований простір призводить до ізольованості вчителя, який неначе віддаляє себе від учнів, намагаючись сховатися за стіл, стілець тощо. Усувають такий бар’єр, скорочуючи дистанцію, відкритістю у спілкуванні.
Смисловий бар’єр пов’язаний з неадаптованим до рівня сприйняття школярів мовленням учителя, яке занадто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, які він використовує без коментарів. Це є причиною зниження їх інтересу до матеріалу, утворює дистанцію у взаємодії. Він стає непомітним за уважного ставлення до свого мовлення, ретельної підготовки до уроку.
Естетичний бар’єр зумовлений несприйняттям співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки. Усувають шляхом самоконтролю поведінки.
Емоційний бар’єр з’являється за невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання. Долають його за допомогою усмішки, чуйного ставлення до співрозмовника.
Психологічний бар’єр виявляється як негативна установка, сформована на підставі попереднього досвіду, неспівпадіння інтересів партнерів комунікації тощо. Усувають його шляхом переорієнтації уваги з особистості на роботу, оптимістичного прогнозування подальшої діяльності. Найтиповішими серед психологічних бар’єрів є: розбіжність настанов (учитель приходить на урок захоплений своїм задумом, а учні байдужі, незібрані, неуважні, внаслідок чого він дратується, нервує); боязнь класу (властивий учителям-початківцям, які часто непогано володіють матеріалом уроку, але побоюються безпосереднього контакту з дітьми); поганий контакт (вчитель заходить до класу і замість організації взаємодії з учнями поводиться «автономно», наприклад, пише пояснення на дошці); звуження функцій спілкування (переважає інформаційна, залишаються поза увагою соціально-перцептивні, комунікативні функції); негативна установка на клас (упереджене негативне ставлення вчителя до класу, невстигаючих учнів, порушників поведінки); боязнь педагогічних помилок (запізнитися на урок, неправильно оцінити відповідь дитини тощо); наслідування (молодий учитель наслідує манери спілкування іншого педагога, не враховуючи власної педагогічної індивідуальності).
Поява бар’єрів спілкування є серйозною перешкодою у організації активного дидактичного спілкування, оскільки невміння подолати бар’єри, як правило, призводить до малоефективних моделей спілкування.
Розуміння учнями навчального матеріалу цілком залежить від того, наскільки вчитель зможе торкнутися розуму і серця дитини. Співробітництво учнів і вчителя розвивається і змінюється. Вчитель у навчальному діалозі повинен допомогти дитині подолати чисельні перешкоди на шляху до знань. Сам діалог залежить від творчого «Я» педагога, його майстерності.
Навчання, орієнтоване тільки на мотиви обов’язку, стає для молодшого школяра одноманітним, зарегламентованим. Щоб із об’єкта педагогічної дії учень став суб’єктом, який сам з готовністю включається у навчання, в організації навчання треба зняти протидію двох найважливіших пружин розвитку особистості – «хочу» і «треба».
Висновки
Спілкування як проблема психології вивчалась багатьма зарубіжними та вітчизняними вченими.
Проблема спілкування як взаємодії вчителя і учнів інтенсивно і плідно розвивається в працях А.А. Бодалєва, І.А. Зімнєй, В.А. Кан-Каліка, С.В. Кондратьєвой, А.А. Леонтьєва і інших.
Акцентуючи увагу на змістовій взаємодії вчителя і учнів – так званому дидактичному спілкування, – зазначимо, що над деякими аспектами цієї проблеми працювали Е. Страчар, Б.Г. Ананьєв, Я. Корчак. Вони неодноразово підкреслювали, що сама взаємодія на уроці (за термінологією Б.Г. Ананьєва – «взаємоспілкування») буде суттєво змінюватись залежно від мети і завдань, типу уроку.
Таким чином, організація активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» – це важлива і самостійна проблема в рамках вивчення питань педагогічної діяльності і спілкування.
Удосконалення системи взаємодії вчителя з учнями на уроках сьогодні сприймається як істотний резерв поліпшення якості шкільного навчання, активізації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їхніх пізнавальних інтересів.
Сучасна школа, декларуючи необхідність демократизації й гуманізації, повільно й важко переходить на гуманістичні принципи організації навчально-виховного процесу, ненасильницьке подолання міжособистісних суперечностей у стосунках «вчитель-учень». Не завжди легко відмовитися від використання традиційної системи педагогічних санкцій у ситуаціях неслухняності, непокори, протистояння, опору, а подеколи й протиборства учнів. Однак виявлення гуманного потенціалу дитини, виховання її відповідно до принципів загальнолюдської моралі передбачає неухильне подолання психологічного насилля, якого все ще зазнають більшою мірою важкі, непокірні, несхильні до компромісу, а меншою – слухняні, благополучні, старанні школярі.
Список використаних джерел
1. Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. – М.: изд. политической литературы, 1989. – 358 с.
2. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогического сотрудничества. – М.: Просвещение, – 1991. – 72 с.
3. Бабанський Ю.К. Интенсификация процесса обучения. – М.: Знания, 1997. – 79 с.
4. Бабанський Ю.К. Педагогика. – М.: Просвещение, 1998. – С. 345–365.
5. Баранов С.П. Сущность процесса обучения. – М.: Просвещение, 1981. – 135 с.
6. Бояну М.Г. Не нашкодити словом і ділом // Радянська школа. – 1989. – №4. – С. 57–61.
7. Варзацька Л.О. Уроки мислення серед природи // Початкова школа. – 1991. – №5. – С. 11–25.
8. Василенко В.А. Природа як засіб розумового виховання у творчій спадщині В.О. Сухомлинського // Початкова школа. – 1985. – №5. – С. 65–66.
9. Вихрущ В.О, Дубчак С.О. Інформативність уроку як фактор розвитку пізнавальної активності молодших школярів // Початкова школа. – 1999. – №4. – С. 12–14.
10. Волкова Н.П. Педагогіка. – К.: Академія, 2002. – 576 с.
11. Волоков Н.К., Фридман Л.М. Психологическая наука учителю. – М.: Просвещение, 1985. – 224 с.
12. Гавакова Т.И. Воображение учителя // Основы педагогического мастерства: Методические рекомендации к практическим занятиям для студентов ІІ курса. – Полтава, 1982. – С. 23–27.
13. Глущенко А.Г. Орієнтація уроку як чинник морального виховання школярів // Початкова школа. – 1990. – №11. – С. 8–11.
14. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – С. 223–224.
15. Горбач М.С. Особливості спілкування учнів комбінованого класу // Початкова школа. – 1990. – №7. – С. 64–65.
16. Данилов Г. Не убить Моцарта! – М.: Педагогика, 1986. – С. 60–66.
17. Данилов М.А. Есипов Б.П. Дидактика. – М., 1957. – 248 с.
18. Дичко Н.Д. Конструювання та використання диференційованих завдань на етапі ознайомлення з розв’язування складних рівнянь // Розкажіть онуку. – 2003. – №14–15. – С. 40–41.
19. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение, 1987. – С. 89-120.
20. Эльконин Д.Б. Психология обучения младшего школьника. – М.: Просвещение, 1974. – С. 100-108.
21. Жукова С.О. Уроки фантазії, мислення // Початкова школа. – 1993. – №5–6. – С. 43–46.
22. Забродська М.М. Педагогічна психологія. – К.: Вища школа, 2000. – 98 с.
23. Зубалій Н.п. Створення емоційного клімату в процесі навчання шестиліток // Початкова школа. – 1985. – №6. – С. 53–55.
24. Зязюн І.А., Крамущенко Л.В., Кривонос І.Ф. та ін. Педагогічна майстерність / за ред. І.А. Зязюна. – 2-ге видання. – К.: Вища школа, 2004. – 422 с.
25. Каніщенко А.П. Педагогічне стимулювання пізнавальної активності // Початкова школа. – 1987. – №11. – С. 34–37.
26. Кодлюк Я.П. Дидактичні аспекти формування допитливості // Початкова школа. – 1996. – №5. – С. 5–8.
27. Кузмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Хрестоматія. – К.: Знання, 2003. – С. 81.
28. Кульчицька О.І. Значення почуттів у формуванні пізнавальної активності учнів // Початкова школа. – 1988. – №1. – С. 14–18.
29. Кухар В.М., Титова Г.С. Радість пізнання – шестиліткам // Початкова школа. – 1988. – №6. – С. 20–25.
30. Латишева Є.Ф. Розвиток у дітей пізнавальних інтересів // Початкова школа. – 1983. – №6. – С. 5–9.
31. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. – М.: Эль-Фа, 1996. – 94 с.
32. Линкова И.Я Дети читают про нас. – М.: Знание, 1975. – С. 43-54.