Вступ
Актуальність дослідження.
Існує велика кількість активних та інтерактивних технологій навчання – проблемна лекція, парадоксальна лекція, евристична бесіда, пошукова лабораторна робота, розв’язання ситуаційних задач, колективно групове навчання, ситуативне моделювання. Вони можуть бути використані на різних етапах уроку: під час первинного оволодіння знаннями, під час закріплення й удосконалення, під час формування вмінь та навичок. Їх можна застосовувати також як фрагмент заняття для досягнення певної мети або ж проводити цілий урок з використанням окремої технології.
Сучасне життя потребуєактивної творчої особистості. Виховати її можна лише впроваджуючи у педагогічну практику стратегії розвитку критичного мислення. Завдання цієї стратегії полягає у „пробудженні свідомості”, коли молода людина усвідомлює реалії, що оточують її, і шукає шляхи розв’язання проблем. Такий підхід співзвучний концепції особистісно-орієнтованого навчання і нерозривно пов’язаний із застосуванням активних та інтерактивних технологій.
Загальноосвітні навчальні заклади пройшли довгий шлях історичного розвитку. З одного боку, вони вплинули на збереження й прогрес культури й суспільства в цілому, з іншого боку на собі відчули багато змін, що відбувалися в науці, культури всіх країн.
Труднощі виникають із тим, що в навчальному плані шкіл збільшується число досліджуваних дисциплін, скорочується час на вивчення деяких класичних дисциплін, шкільних предметів. У їхнє число попадає й історія. Ці обставини створюють базу для нових теоретичних досліджень в області методики історії, вимагає пошуку інших підходів в організації навчального прогресу. На сучасному етапі розвитку утворення виникла необхідність відновлення методів, засобів і форм організації навчання. Це тісно пов'язано з розробкою й впровадженням у навчальний процес нових педагогічних технологій.
Відновлення освіти підростаючого покоління вимагає використання нетрадиційних методів і форм організації навчання. Не можна опиратися тільки на широко розповсюджені в практиці навчання методи, необхідні нововведення. Таким чином, виходячи з актуальності теми дослідження метою
даної роботи є теоретичний та емпіричний аналіз сучасних технологій навчання.
Мета роботи передбачає виконання таких завдань
:
1. Розглянути проблеми організації сучасних технологій навчальної діяльності в методичній літературі та в розробках педагогів інноваторів;
2. Провести аналіз сполучення інноваційних і традиційних форм у навчанні історії;
3. Висвітлити типи сучасних підходів до навчання історії;
4. Розглянути процес впровадження сучасних технологій навчання у практику;
Предметом дослідження
даної курсової роботи є особливості використання сучасних технологій навчання під час викладання історії.
Об
’
єктом дослідження
виступає методика використання сучасних технологій навчання при викладанні історії.
Методи дослідження:
1. Порівняльно-історичний;
2. Порівняльно-типологічний;
3. Системний;
4. Структурно-функціональний;
5. Понятійно-категоріальний;
6. Емпіричний.
Дане дослідження виходить з гіпотези,
що ефективність організації навчальної діяльності учнів загальноосвітньої школи під час викладання історії буде забезпечена за умови використання сучасних технологій навчання.
Розділ 1. Науково-теоретичний аналіз проблеми розвитку сучасних технологій навчання у викладанні історії
1.1 Теоретичні засади дослідження сучасних освітніх технологій навчання
В українській педагогіці поняття педагогічні технології широко використовується, починаючи з 90-х років, хоча в світовій педагогіці цей термін відомий давно. Протягом ХХ ст. було чимало спроб технологізувати навчальний процес. Радянська педагогіка, оцінюючи буржуазну з класових позицій, вдавалася до аналізу педагогічних технологій, як правило, у зв’язку з критикою зарубіжних освітніх систем.
Але вже наприкінці 80-х років з’явилися дослідження з порівняльної педагогіки, які давали змогу розглядати проблему педагогічних технологій об’єктивно – в науково-методичному аспекті.
Зокрема, із середини 50-х років учені окреслюють два напрями у розвитку педагогічних технологій використання технологій використання технічних засобів навчання і “технологічний підхід” до організації навчального процесу в цілому. Саме останній напрям став основою для розробки сучасних технологій навчання. Перші спроби технологізувати навчальний процес були зроблені у дослідження з програмованого навчання, істотними ознаками якого є чітка постановка навчальної мети і поелементна процедура її досягнення. Технологічний аналіз прогамованого навчання давав можливість уявити його як чіткий набір навчальних цілей, критеріїв їх вимірювання та оцінки, точний опис умов навчання. Усе це є основою для повного відтворення певного стану навчання.
У 70-х роках під впливом ідей системного підходу до організації навчального процесу та визначення умов його оптимізації поступово відбувся перехід до розумінняпедагогічної технології як засобу повного управління розв’язуванням дидактичних проблем.
У сучасному розумінні навчальної технології вчені виділяють кілька сутнісних ознак цього поняття. Технологічний підхід до навчання передбачає:
· Чітку постановку вчителем цілей;
· Підготовку навчальних матеріалів та організацію навчання відповідно до наперед визначених цілей;
· Орієнтацію на досягнення результатів;
· Оцінювання поточних результатів, корекцію навчання, спрямовану на досягнення поставлених цілей;
· Підсумкову оцінку результатів.[2: с. 36]
Центральною у розробці технологій є проблема правильного визначення та чіткого формулювання цілей навчання. Загальні, розпливчасті цілі не сприяють вибору саме тих методичних засобів, які гарантують досягнення певного результату. Тому найперша умова побудови технології навчання – конкретизація навчальної мети: зрозуміти, засвоїти, вивчити, зробити, запам’ятати, застосувати за зразком, застосувати у нових умовах тощо. Залежно від мети опрацювання матеріалу визначається і кінцевий результат навчання.
Шлях від мети до результату – це певним способом організована взаємодія вчителя і учнів. За технологічного підходу не може бути методу спроб і помилок або пошукової діяльності. Усі дії вчителя мають економно й цілеспрямовано вести до заздалегідь визначеної мети. Тому методика використання сучасних технологій навчання, крім цілей навчання, включає визначення умов і процедур, за допомогою яких можна досягти саме такого результату. Істотною ознакою технології є досить детальний опис кожного етапу на шляху досягнення результату та обов’язковість відтворення способу дії.
Сучасна технологія навчання повинна мати чіткі характеристики, тобто настільки зрозуміло, недвозначно описувати, як і що слід робити, щоб кожний учитель, застосувавши її, гарантовано досягав результату. У цьому відмінність технологічного підходу від звичайних методичних рекомендацій, які допускають внесення змін і не гарантують описаного результату. Технологія також може змінюватися. Скажімо, проконтролювавши і оцінивши проміжний етап навчального процесу, вчитель вносить виправлення, зміни у подальшу діяльність. Отже, в технологічній організації навчання обов’язковим є оперативний зворотний зв’язок.
Нерідко вчителі недооцінюють важливість створення всіх умов для застосування даної технології, вихоплюючи кілька елементів, які здаються їм найцікавішими. У такому разі не можна вважати, що застосовується цілісна технологія навчання.[6: с.46]
Не тільки вчителі, а й діти схильні, оцінюючи працю, брати до уваги лише результат. Вплив технології на якість результату залежить від того, в який спосіб він досягається. В зв’язку з цим у технології розробляються найбільш оптимальні способи навчальної діяльності.
Сучасні технології навчання передбачають:
· Визначення чіткої системи цілей, що формулюються, як правило, через результати навчання, які можна конкретно й точно розпізнати й оцінити. Чітко, ясно визначені цілі об’єднують зусилля вчителя і учнів, спрямовують їх на головне, зосереджують увагу на способах діяльності;
· Конструювання навчального циклу, яке передбачає діагностику рівня навченості учнів, сукупність навчальних процедур, способи корекції на основі зворотного зв’язку, оцінка результату. Цей етап передбачає і розбивку навчального матеріалу на окремі навчальні одиниці;
· Реалізація запланованих завдань, що потребує мотиваційної підготовки учнів, розуміння ними мети діяльності, усвідомлення й відтворення способів дії, забезпечення зворотного зв’язку у керівництві навчальною діяльністю;
· Контроль, оцінка і аналіз результатів діяльності учнів;
· Повторне відтворення циклу без змін або з корекцією.
Отже технологічний підхід включає систему дій учителя і учнів, спрямованих на досягнення чітко визначеної мети шляхом послідовного та неухильного виконання певних навчальних дій в умовах оперативного зворотного зв’язку.
1.2 Сполучення сучасних і традиційних технологій у навчанні історії
Говорячи про сполучення традиційних та сучасних технологій навчання необхідно позначити таку особливість, як взаємоперетворення інновації й традиції. Співіснування норми й інновації, які динамічно взаємодіють, розвиваються, є істотним для педагогічної інноватики. Норма зберігає те, що існує, а інноваційна діяльність його змінює.
Варіанти взаємодії інновації й норми, можуть перебувати в рамках сприйняття нового, як патології до перетворення норми в безрезультатність. Нове може означати як відходження від норми, порушення її, так і незвичайне використання. Часто відбувається виведення інновації з норми.
Передове часто зберігає в собі багато елементів традиційного, що яскраво проявляється в педагогіці. Це свідчить про необхідність бережливого ставлення до традиції, у якій зароджується й формується, функціонує нове.
Пізнання особливостей зародження, розвитку, функціонування, а також істотних ознак таких феноменів як норма, нове, новизна, удосконалення, займається інноватика, покликана забезпечувати ефективний розвиток суспільства залежно від потреб практики. Її пошуковий потенціал може бути використаний у слабкій сфері людської діяльності, зокрема й педагогічній.
Говорячи про сполучення традиційного і інноваційного, необхідно згадати й інноваційні освітні процеси, які і є процесами створення, освоєння й використанні сучасних навчальних технологій.
І інноваційні процеси відрізняються від стабільних або традиційних. Основу й зміст інноваційних процесів становить інноваційна діяльність, сутність якої складається у відновленні педагогічного процесу, внесення новостворень у традиційну систему, це передбачає вищий щабель педагогічної творчості й, насамперед педагогів новаторів.
У широкому змісті розуміння до новаторів належать всі педагоги, які працюють творчо, прагнуть до відновлення своїх навчальних і виховних способів. Таким чином, про сполучення інноваційно-нового й традиційного способів можна сказати, що вони дуже тісно співіснують, відбувається взаємоперетворення інновації в традицію, а із традиції зароджується нова інновація. Часте сполучення цих форм виражається в невеликій модифікації традиційного інноваційним.
Але необхідно відзначити, що існування одного без іншого можливо. Інновація народжується із традиції, а потім знову ця ж інновація згодом перетворюється в традицію.
Інновація - означає нововведення. Головним показником інновації є прогресивний початок у розвитку шкільної системи в порівнянні зі сформованими традиціями, тому інновації в системі освіти пов'язані із внесенням змін:
- у меті, змісті, методі й технології, форми організації;
- у стилі педагогічної діяльності й організації навчально-пізнавального процесу;
- у систему контролю й оцінки рівня утворення;
- у навчальний план і навчальні програми
Новизна носить конкретно історичний характер, тобто може виникати і раніше свого часу, потім згодом стати нормою й застаріти. [7: с. 147]
Типи нововведень у школі групуються по різним критеріям.
Перша класифікація нововведення заснована на співвідношенні нового до педагогічного процесу, що протікає в загальноосвітніх закладах. Виділяють наступні типи нововведень: З метою й змістами утворення, у методах, засобах принципах, технології педагогічного процесу, у формах і способах організації навчання й виховання.
Друга класифікація нововведень у системі утворення заснована на застосуванні ознаки обміну. Тут виділяють наступні перетворення:
- локальні й одиничні, не зв'язані зв'язки,
- комплексні взаємозв'язки між собою,
- системні,
Третя класифікація здійснюється за принципом інноваційного:
Виділяють:
- модифікації відомого й прийнятого пов'язані з вдосконаленням освітньої програми й навчального плану.
- комбінаторні нововведення,
- радикальні перетворення,
Класифікація нововведень заснована на угрупованні ознак стосовно свого попередника. При такому підході нововведення відносять заміщення, скасування.
1.3 Ідеї гуманізму в науці і освіті: Історія та сучасні технології
Одним з принципів реалізації Державної Національної програми “Освіта” (Україна – ХХІ ст..) є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб.
Прагнення до возвеличення людини. Найбільш повного втілення в ній людської суті складає гуманістичну традицію і своїм корінням сягає глибинних витоків людської культури, зокрема філософії Протагора (“Людина – міра всіх речей”) і Сократа (“Людино, пізнай себе і ти пізнаєш увесь світ”). Уся після сократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Перенесення людини, як основної цінності, в центр всесвіту і філософії активно відбувається в епоху Відродження. Саме цей час пов’язують із розквітом гуманізму. В культуру відродження здійснюється радикальне повернення до людини: акцент світовідношень переноситься з абсолютної особистості (Бога) на реальну людину, окремого індивіда в його людському існуванні.
Якості людини, притаманні їй як неповторному індивіду, в значній мірі завуальовані попередніми відносинами і не затребувані колишнім суспільством як першочергові і головні, виходять якби на перший план людської життєдіяльності і стають головними, вирішальними. “Тепер завдання саморозвитку себе як індивіда, своїх якостей і властивостей стає для людини не допоміжною метою, а головним напрямком його життєвих зусиль”[2: c.220].
В певній мірі тільки Відродження стало надзвичайною епохою, що підняла людину на небувалу висоту. По-своєму інтерпретуючи античний погляд на людину, гуманізм Відродження суттєво вплинув на розгляд специфіки людини в Новому часі. На питання: “Що таке людина?”, філософи Нового часу дають такі відповіді:
єство розумне і діюче за законами розуму (Локк, Кант);
раціонально тлумачить людину Декарт у своєму відомому вислові: “Я міркую, значить я існую”;
людина – прояв суспільних відношень (по К.Марксу);
єство вольове і пристрасне (Ніцше).
Філософія ХХ ст. продовжує пошук істинності людини. Таким чином, проблема людини, як практична проблема, завжди стояла і буде стояти перед кожним із нас: в певні моменти життя людина проблематизує своє існування, визначає сенс свого життя, обирає напрямок життєвого шляху.
Ще в 1928 році один із засновників філософської антропології Макс Шелер (другим родоначальником цієї течії є Гельмут Плеснер) у своїй праці “Положення людини у космосі” підкреслював необхідність створення філософської антропології як основоположної науки про сутність людини. Він висунув п’ять “ідеальних типів” філософського само сприйняття людини, які і складають “простір вибору” себе, яке представлене окремій людині всією історією філософії. Усі вони мають право на існування і в наш час, усі вони знаходять відгук у душі людини і до теперішнього часу.
Перша “ідея людини”, на думку Шелера, це ідея релігійної віри як сутності людини.
Другий ідеальний тип – тип homosapiens, людини як носія розуму.
Тертя ідея людини – це уявлення про людину як про homofaber, “людину працюючу”, уявлення які розвиваються в межах натуралізму, позитивізму, прагматизму.
Четверта ідея людини знаходиться в опозиції до всіх попередніх, оскільки передбачає неминучу деградацію людини і вбачає в ній її сутність.
П’ятий “ідеальний тип” людини Шелер складно назвав “постулатним атеїзмом серйозності і відповідальності”. Це погляд на людину як на вільне, моральне єство – “особистість”.
В п’яти ідеальних типах людини, виділених М.Шелером, втілено прагнення вловити субстанцію людяності, що розуміється або як сукупність природних якостей, або як розум, або як зв’язок з божественною першопричиною. Людина залучена або до прогресивної лінії розвитку, або до регресивної.
Зміни, що відбулися у суспільній свідомості та бутті в середині ХХ ст., спонукають стикатися у свідомості людини різні “ідеї людини”, при цьому актуальною стає проблема людини – як проблема теоретична і практична.
Становлення творчої і гармонійно розвинутої особистості включає в себе як передумову засвоєння кожним індивідом досвіду попередніх поколінь і утворення як нових форм буття, так і самої людини.
В руслі філософської антропології працював відомий соціолог і психолог ХХ століття Еріх Фромм. Філософська і соціологічна спадщина Е.Фромма значно вплинула на свідомість людей у ХХ столітті, відзначає П.С. Гуревич, аналізуючи праці Е.Фромма. Звертаючись до різноманітних філософських течій та існуючих культур, Е.Фромм висуває думку, що сутність людини слід шукати не в яких-небудь конкретних якостях, не в субстанції, а в історичному протиріччі, яке відображує унікальність людини як живої істоти. Фромм справедливо вважає, що потрібно позбавитися ізольованого аналізу тільки психічного або тільки соціального в людині. Головні пристрасті і бажання людини, відмічає він, виникають з його загального існування, тобто з тієї унікальної ситуації, в якій, взагалі, опинилася людина. Сутність людини в тому, що вона унікальна, належить одночасно природі і культурі [8: c.85].
І для того, щоб не припинився розвиток не тільки людини, а й суспільства в цілому, неможливо обмежитись тільки пристосуванням людини до існуючих видів діяльності. Саме на цьому акцентував увагу видатний український мислитель ХІХ ст. Памфіл Данилович Юркевич. Підкреслюючи значимість у виховній ідеї гуманності, П.Юркевич вважав, що вона пов’язана з ідеєю загальнолюдських цінностей культури. Гуманна освіта досягається поєднанням історичного і раціонального методів виховання. Історичний підхід не сумісний з таким поглядом на ідеал освіти, який нехтує духом певної народності і релігії. Педагогічна спроба створити людину без індивідуальних характеристик, яка не має в собі ні духу певної народності, ні духу певної релігії, нагадує спробу садівника, який, вирощуючи яблука, груші і вишні, намагається виростити ще й овоч взагалі. [9: c. 154-155].
Ідеал освіти, за П.Юркевичем, пов’язаний з певними вимогами до вчителя. Як кожен митець, учитель повинен любити істину, добро, дітей. Виховання повинно бути підготовкою самовиховання. При цьому повинно переважати почуття свободи. Людина вільна: вона мусить жити усередині своїх власних суджень про добро і зло. Педагогічна концепція П.Юркевича націлює на творчу діяльність як вихователя, так і вихованця. В цьому випадку творчість – це така діяльність, в процесі якої світ відкривається суб’єкту, особистості як створений ним самим. В такому випадку життя набуває найвищого сенсу, гармонії і визначеності, а індивід стає справжнім суб’єктом історичного процесу.
Принцип гуманізму – один із фундаментальних принципів на яких базується національне виховання як цілісна система. Принцип гуманізму утверджує високе суспільне визнання людини, її гідності, цінностей як особистості, право на свободу і вияв своїх здібностей, гармонізацію відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо.
У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до його діалогу з учнем, рівноправне доброзичливе спілкування всіх його учасників, максимальне врахування можливостей і природних задатків дитини, визнання її гідності, створення умов для самопізнання й самореалізації кожного індивіда.
Новатор в галузі дидактики Я.А.Коменський вважає школу “майстернею гуманності”. Високо оцінюючи внесок Я.Коменського в розвиток педагогічної думки, К.Ушинський виявив свій, цілком оригінальний підхід, у трактуванні самої педагогіки. Педагогіка належить до унікальних явищ людського суспільства, яка інтегрує в собі доблесті науки й мистецтва, що включає ремісництво. Причому педагогіка, як визначив К.Ушинський, є “першим вищим із мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини й людства – їхнє прагнення до вдосконалення у самій людській природі; не до вираження самої природи людини – її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина”. [7: c. 193-194].
К.Ушинський вимагає будувати навчання й виховання з урахуванням природи дитини, її національної приналежності. Тому педагогіка має спиратися на широке коло антропологічних наук, до який видатний педагог відносив: анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, статистику, економіку, історію. Із зазначеного кола антропологічних наук особливого значення Ушинський надавав психології.,
Дидактика К.Ушинського глибинна, розмаїта й оригінальна. Він вимагав будувати навчання на основі врахування національних вікових, статевих і психологічних особливостей дітей, наголошував на значенні повторення в процесі навчання, обґрунтовував дидактичні принципи свідомості, наочності, систематичності, міцності засвоєння знань.
Вагоме місце в дидактичній системі К.Д. Ушинського займає висвітлення проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності у навчанні й належної організації самостійної роботи й творчості школярів. К. Ушинський дав глибоке наукове обґрунтування своїй дидактиці та класичний взірець втілення на практиці.
Виховна система К.Ушинського базується на мудрості народної педагогіки й висунених них теоретичних положень педагогічної науки. Виховання він визначає як певний цілеспрямований і систематичний вплив на тіло, душу й розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної, моральної, релігійної, національно свідомої, творчо ініціативної, культурної, освіченої людини.
Видатний учитель українських учителів висловлює своє переконання також у “тому, що без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характер може формувати характер” [7: c. 39].
Ідея гуманізму, людяності й доброчинності провідне місце займає й у творчій спадщині видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського. Педагог переконливо стверджує, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через творення людям добра. Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога. На його думку ідея людяності в першу чергу реалізується через розвиток усіх потенціальних, інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленість знань. Висока гуманістична позиція В.О. Сухомлинського проявилася в його ставленні до сім’ї. Він вважав, що гармонійний всебічний розвиток можливий лише за умови, коли школа і сім’я будуть діяти одностайно і стають однодумцями у спільній роботі.
Сьогодення нашої держави, її соціально-економічне, культурне та духовне відродження, реформаційна перебудова суспільства безпосередньо стосується освіти і, зокрема, виховного процесу. У технологіях навчання та виховання стає пріоритетною “модель суб’єкт-суб’єктної взаємодії”, а це, в свою чергу, потребує нової педагогіки. Це глобальна проблема, бо майбутнє України, народу, нації залежить в певній мірі від того, які орієнтири будуть прийняті в освіті, які будуть запроваджуватися виховні системи формування і ставлення особистості. Нова педагогіка формується на принципах гуманізації та демократизації в умовах відродження національної культури, формування ринкової економіки. Нова педагогіка створюється саме тоді, коли у педагогічні процеси надходять інноваційні ідеї, які ґрунтуються на вітчизняному і зарубіжному досвіді. Сьогодні вчені і педагоги-практики впроваджують у навчально-виховний процес положення особистісної орієнтації освіти.
Особистісно-орієнтоване навчання – це таке навчання, центром якого є особистість дитини, її самобутність, самоцінність: суб’єктивний досвід кожного спочатку розвивається, а потім узгоджується зі змістом освіти (І.С.Якиманська). у сучасних умовах гуманізації й демократизації, індивідуалізації та диференціації навчального процесу як ніколи актуальні дидактичні заповіді В.О.Сухомлинського. У книзі “Сто порад учителеві” він писав: “Немає абстрактного учня. Мистецтво й майстерність навчання й виховання полягає в тому, щоб розкривати сили і можливості кожної дитини, дати їй радість успіху в розумовій праці (в характері завдань), і в часі” [5: c. 437].
Визнання учня головною фігурою всього освітнього процесу і є особистісно-орієнтована педагогіка. Інтерес до особистісного підходу у психології та педагогіці значно зростає упродовж останніх років. Враховуючи складність розробки такого підходу, дослідники пропонують здійснювати його побудову шляхом переходу від більш розроблених підходів і технологій. З цієї точки зору за доцільні вбачаються такі форми особистісного підходу, як “особистісно-соціально-діяльнісний підхід” (О.В.Барабанщиков, М.Ф.Федоренко), “принцип діяльнісно-особистісного підходу” (В.І.Андреєв), “особистісно-діянісний підхід” (І.О. Зимня), “системний особистісно-діянісний підхід” (Л.М. Деркач), “індивідуально-особистісний підхід” (О.Я.Савченко).
Особистісно-орієнтована освіта спирається на фундаментальні дидактичні дослідження, присвячені особистісно-розвивальним функціям навчання та виховання (І.С.Якиманська, В.В.Сєриков, І.Д.Бех, В.В.Рибалка та інші).
Так І.С.Якиманська, розробляючи концепцію особистісно-орієнтованої освіти, наполягає на уявленні про особистість як про мету та фактор освітнього досвіду під час навчання. Теоретичне призначення її концепції особистісно-орієнтованого навчання полягає в розкритті природи та умов реалізації особистісно-розливальних функцій освітнього процесу. Практична цінність цієї концепції полягає в розробці регулятивів для практики освіти, яка повинна стати альтернативною традиційному навчанню. При цьому І.С.Якиманська відокремлює три моделі особистісно-орієнтованої педагогіки: соціально-педагогічну (виховує особистість з попередньо заданими якостями); предметно-дидактичну (пов’язану з предметною диференціацією, яка забезпечує індивідуальний підхід у навчанні); психологічну модель (зводиться до визнання відмінностей в пізнавальних здібностях учнів).
В.В.Сєриков вбачає головну функцію особистісно-орієнтованої освіти в забезпеченні особистісного розвитку кожного суб’єкта навчального процесу, наполягаючи на визнанні за учнем права на самовизначення та самореалізацію в процесі пізнання через оволодіння власними способами навчальної роботи. Описуючи та характеризуючи особистість дитини через її функції, важливі для організації педагогічного процесу, В.В. Сєриков виділяє такі з них:
функція вибірковості (здатність людини до вибору);
функція рефлексії (особистість повинна оцінювати своє життя);
функція буття, що полягає в пошуках сенсу життя та творчості;
формувальна функція (формування образу “я”);
функція відповідальності (“я відповідаю за все”);
функція автономності особистості (по мірі розвитку вона дедалі більше стає вивільненою від інших факторів) [6: c. 78].
Висвітлюючи шляхи реалізації особистісно-зорієнтованого виховання І.Бех звертає увагу на питання підготовки вихователя у контексті особистісно-зорієнтованої технології. А саме, особистісно-орієнтоване виховання будується на глибокому знанні й грамотному використанні психологічних закономірностей функціонування і розвитку особистості в онтогенезі. Вихователь має володіти науковими знаннями про природу і закономірності розвитку особистості. На сьогодні в арсеналі педагога переважають занадто узагальнені поняття, які не дозволяють вибудувати дієві виховні прийоми. З огляду на це, І.Бех подає систему загальних і вікових особистісних закономірностей як орієнтовану основу особистісно-зорієнтованого виховання. Виділимо деякі з них, на нашу думку, першочергові для вихователів:
соціальний генезис духовності особистості вимагає спрямованого, науково обґрунтованого керування цим процесом;
адекватним методом стає зустріч вихователя з вихованцями як особистостями;
одні й ті ж конкретні виховні впливи мають різне значення залежно від їх включеності в загальну “атмосферу виховання”;
інформація краще сприймається, запам’ятовується і осмислюється вихованцем чим більший авторитет джерела інформації;
неможливо бути вільним, не будучи самостійним;
оцінювати дитину доцільніше не в порівнянні з товаришем, а в порівнянні з нею ж;
для оволодіння власними емоціями ефективним буде прийом, за якого людина ставиться до себе не в позицію об’єкта емоційного переживання, а в позицію суб’єкта цього процесу;
щоб зрозуміти іншу людину, необхідно відчувати інтерес до її особистості;
здатність правильно реагувати на емоції і почуття інших людей полягає в умінні співпереживати. [3: c. 15-16]
У нових педагогічних концепціях відбувається переосмислення всього навчально-виховного процесу з метою досягнення його вищої ефективності на основі новітніх науково-теоретичних знань. Сьогодні різні автори називають різноманітні технології, які належать до особистісно-орієнтованих. Поки що загальноприйнята класифікація цих технологій відсутня, тому звернемося до короткого опису деяких із них.
Вальдорфська педагогіка (Р. Штейнер) є однією з різновидів втілення ідей “гуманістичної педагогіки”, її можна охарактеризувати як систему самопізнання і саморозвитку індивідуальності при партнерстві з учителем.
Моделлю особистісно-орієнтованого підходу до навчання вважають також методику Марії Монтессорі. В основі якої лежить ідея про те, що кожна дитина з її можливостями, потребами системою стосунків проходить свій індивідуальний шлях розвитку. Три провідних положення характеризують сутність педагогічної теорії М.Монтессорі:
виховання повинно бути вільним;
виховання повинно бути індивідуальним;
виховання повинно спиратися на дані спостережень за дитиною.
Девізом педагогіки М.Монтессорі є звернення дитини до вчителя: “Допоможи мені це зробити самому”.
Як альтернатива існуючим традиційним формам навчання виникла групова форма навчальної діяльності (Ж.-Ж. Руссо, Й.Г.Песталоцці, Дж.Дьюі). в її основу покладено ідеї про вільний розвиток і виховання дитини, про вміле поєднання індивідуальної і групової організації навчальної діяльності з метою успішного навчання дітей, підвищення ефективності уроку за рахунок їх активності і самодіяльності (Й.Г.Песталоцці). Це далеко не весь перелік можливостей здійснення особистісно-орієнтованого підходу у навчанні, проте життя висуває суспільний запит за виховання творчої особистості, здатної на відміну від людини-виконавця, самостійно мислити, генерувати оригінальні ідеї, сприймати сміливі, нестандартні рішення. Тому, перший крок до вирішення проблеми – керуючись принципами гуманізації і демократизації освіти, звертаючись до надбання педагогічної науки і практики, розглядати дитину як життєве явище, вбачаючи в ній не стільки об’єкт, що потребує впливу, скільки особистість, що інтенсивно розвивається. На нашу думку, саме особистісно-орієнтовані технології, їх впровадження в навчально-виховний процес, призначені підтримувати та розвивати природні якості дитини, її здоров’я та індивідуальні здібності, допомагати в становленні її суб’єктності, соціальності
1.4 Типи інноваційних підходів до навчання історії
Інноваційні підходи до навчання історії, діляться на два основних типи, які відповідають репродуктивній і проблемній орієнтації освітнього процесу.
1. Інновації модернізації, що модернізують навчальний процес, направлений на досягнення гарантованих результатів у рамках його традиційної репродуктивної орієнтації.
Основним є технологічний підхід до навчання історії напрямлений, насамперед, на повідомлення учнем знань і формування способів із за зразком, орієнтований на високо ефективне репродуктивне навчання.
2. Інновації трансформації, що перетворять традиційний навчальний процес історії, спрямований на забезпечення його дослідницького характеру, організацію пошукової учбово-пізнавальної діяльності. Відповідний пошуковий підхід до навчання спрямований, насамперед , на формування в учнів досвіду самостійного пошуку нових знань, їхнє застосування в нових умовах, формування досвіду творчої діяльності в сполученні з виробленням ціннісних орієнтацій.
Репродуктивна й проблемна орієнтація освітнього процесу історії, втілюються у двох основних інноваційних підходах до перетворення навчання історії, технологічному й пошуковому.
Технологічний підхід модернізує традиційне навчання історії на основі переважної репродуктивної діяльності учнів, встановлює розробку моделей навчання історії, як організації досягнення учнів, чітко фіксованих еталонів засвоєння. У рамках цього підходу, процес навчання історії, орієнтований на традиційно дидактичні задачі репродуктивного навчання історії, ставиться як конвеєрний процес із чітко фіксованими, детально описаними, очікуваними результатами.
Пошуковий підхід перетворить традиційне навчання історії на ос-нове продуктивної діяльності учнів, визначає розробку моделей навчання, як інсценуємого учнями освоєння нового досвіду. У рамках цього підходу до навчання історії є розвиток в учнів можливостей самостійно освоювати новий досвід; орієнтиром діяльності педагога, і учнів, є породження нових знань, способів дій.
Вимоги до навчального процесу історії:
1. Спонукувати учнів формулювати наявні в них ідеї й уявлення, висловлювати їх.
2. Зіштовхувати учнів з явищами, які входять у суперечність із наявними поданнями.
3. Спонукувати учнів висувати альтернативні пояснення, гіпотези, здогади.
4. Давати учнем можливість досліджувати свої припущення, у вільній не напруженій обстановці.
5. Давати учнем можливість застосовувати нові подання стосовно до широкого кола явищ, ситуацій так, щоб, вони змогли їхнє прикладне значення.
Традиції інновації
Поняття "інновація" ставиться не просто до створення й розповсюдженню нововведень, але до таких змін, які супроводжуються вимірами в образі діяльності, стилі мислення.
Інноваційні процеси є закономірністю в розвитку з тимчасового утворення. Але стосовно нього відбуваються зміни, від чого відштовхуються інноваційні пошуки? Дані досліджень показують, що загальне подання про традиційний навчальний процес таке, що традиційним є урок, одночасне заняття із цілими класами, у ході якого вчитель повідомляє, передає знання, формує вміння й навички, опираючись на подання нового матеріалу (повідомлення), його відтворення учнями, оцінює результати цього відтворення. Традиційне навчання носить переважно репродуктивний характер.[6: с.19-21]
Робота вчителя орієнтована, насамперед, на повідомлення знань і способів дій, які передаються учнем у готовому вигляді, призначені для відтворюючого засвоєння; учитель із єдиним ініціативно діючою особою навчального процесу.
В умовах масового шкільного навчання спроби перетворити традиційне навчання пов’язані з дидактичними пошуками. Із середини сторіччя експериментальне здобуває класовий характер, охоплює всі рівні утворення. Особливо значимими для розвитку підходів до навчання з'явилася зміна соціальної й життєвої ролі знань і пізнавально - творчих можливостей людини. Сучасні закордонні вчені дають таку характеристику, що в період класичної індустріалізації роль фізичної роботи зменшується, знань - збільшується, капіталу - значно зростає. У постіндустріальний період, що характеризується як інформаційно - інноваційним співвідношення трьох факторів змінюється. Знання стають найбільш значимим фактором, менш значимим - капітал, фізична робота - дуже слабко значимим фактор.
Тому не дивно, що на тлі сформованого традиційного навчання риси нетрадиційних підходів так само виявляються стійкими. Протягом ряду минулих років нетрадиційними для педагогів, у тому числі для педагогів істориків є побудова навчання в контексті безперервного утворення, курс на створення для учня можливостей займати не просто активну, але й ініціативну позицію в навчальному процесі "засвоювати" пропонований учителем (програмою, підручником) матеріал, вступаючи з ним в активний діалог, самому шукати відповіді й не зупиняються на знайденому. У такому плані ведуться пошуки, спрямовані на перевтілення традиційного навчання в живе, зацікавлене рішення проблеми.
Розділ 2 Впровадження сучасних технологій навчання в педагогічну практику
2.1 Модульні технології навчання історії
Старшій школі пред'являються нові вимоги до організації навчальної діяльності школярів, починаються спроби її технологізації, тобто розробляється комплекс оптимальних дидактичних умов взаємодії обов'язкових, взаємозалежних засобів, прийомів і методів, об'єднаних у систему, що гарантує прогнозований результат. У зв'язку з цим, у старшій школі поступово набирає популярність модульна технологія, що одержала популярність з 1972 року, коли в педагогіці вона називалася "модульна система". Після Всесвітньої конференції ЮНЕСКО 1972 р. у Токіо, де обговорювалися проблеми освіти дорослих, модульна система (технологія) була визнана як найбільш ефективна для безперервного навчання не тільки для дорослих, але і для старшокласників. Цей вид освітньої технології широко застосовується у вузах. Сучасна старша профільна школа страждає від насиченості навчальних програм: один предмет змінюється іншим у плині дня, на вивчення деяких з них відведений всього одна година на тиждень, хоча рівень складності навчального матеріалу досить високий. Форсоване проходження матеріалу (найчастіше традиційними методами) перешкоджає засвоєнню, головним, тут виступає „виконання” програми. Така ситуація особливо актуальна для вивчення суспільних дисциплін, у тому числі й історії, у старшій школі, де необхідно вивчити і засвоїти великі обсяги навчального матеріалу.
Фрагментарне включення уроків-лекцій, колоквіумів, семінарів, заліків у практику викладання суспільних дисциплін у середній ланці загальноосвітньої школи (5-8 класи) логічно виростає в модульну систему викладання в старших (9-11) класах.
Методика модульної системи заснована на представленнях про те, що всякий урок повинен сприяти як засвоєнню нової інформації, так і формуванню вмінь і навичок обробки цієї інформації. Таким чином, логічно використовувати блокову (модульну) організацію подачі матеріалу, а саме: лекція (урок вивчення нового матеріалу), семінар, дослідження, лабораторна робота (уроки удосконалення знань, умінь, навичок), колоквіум, залік (контрольні уроки, уроки обліку й оцінки знань і умінь).
Модульна технологія цікава й ефективна для старшої школи тим, що вона дозволяє вдало сполучити нові підходи до навчання й стандартні методичні рецепти традиційної системи. Невід'ємною частиною модульної технології є рефлексія, як один з компонентів навчальної діяльності школярів. Це реально підвищує рівень розуміння й осмислення досліджуваного матеріалу. Модульна технологія дозволяє варіювати темпи проходження матеріалу і його структуру, тобто будується відповідно до індивідуальних особливостей засвоєння історичних знань. Системність у підборі прийомів і методів створює комплекс взаємозалежних дидактичних умов, що сприяють швидкому просуванню в розвитку учнів при вивченні історії. Як показує досвід, застосування технології приводить до росту компетентності і вчителів, і учнів. Найбільш істотними елементами модульної технології можна позначити:
блокове (модульне) побудова навчального матеріалу;
мотивація навчальної діяльності на основі визначення цілей;
перевага самостійної, творчої діяльності на уроках під керівництвом учителя по засвоєнню знань і умінь;
організація самоконтролю і зовнішнього контролю формування навчальної діяльності, засвоєння навчального матеріалу на основі рефлексії учня і вчителі.
Модульна технологія в порівнянні з традиційною формою навчання, що застосовується в старшій школі, має ряд переваг.
Гнучкість (рухливість елементів структури проблемного модуля, можливість диференціювання і індивідуалізації, інтеграції змісту навчання; технологічна динамічність і взаємозамінність прийомів і методів навчання, системи контролю й оцінювання досягнень учнів; можливість прогнозування навчальної діяльності з урахуванням особливостей навчального матеріалу і специфіки конкретного колективу учнів).
Прозорість і динамічність структури, етапів технології при збереженні наступності етапів технології, її цілісності.
Простота концептуальна й організаційна для учнів і вчителя історії. Дозволяє досягати реальних результатів у рішенні завдань учителя, переносі оперативних знань, формуванні компетентності.
Систематична (від заняття до заняття, від теми до теми) самостійна діяльність учнів при навчанні історії, диференційована в парах, групах, індивідуально. Спеціально розроблені питання і завдання проблемного, розвиваючого, логічного характеру розвивають в учнів потребу в систематичній підготовці домашнього завдання, вивченні додаткової літератури, що в остаточному підсумку формує в них такі моральні якості як відповідальності, цілеспрямованості. Підсумком цієї цілеспрямованої роботи є загальний розвиток школярів. Слід зазначити, що при традиційній системі навчання, зокрема на комбінованому уроці, елементи самостійної роботи в різних видах її організації застосовується епізодично.
Новим у порівнянні з традиційною системою навчання є організація на уроках рефлексії з метою виявлення й оцінювання власних успіхів і невдач.
Залучення в процесі здійснення технології компетентних помічників вчителя в ролі консультантів і експертів, якісно підвищить рівень підготовки учнів, їхньої рефлексії, мотивації навчання історії.
Методисти, вчителі-практики, що досліджують можливості модульної технології безпосередньо для школи, відзначають ряд її переваг у порівнянні з іншими методичними моделями, а саме: погодженість мети, часу виконання роботи, кількості вкладеної праці в результат для попередження перевантаження учнів; формування навчальної діяльності учнів, що ґрунтується на розвитку комплексу загально-навчальних інтелектуальних умінь (спостереження, слухання, осмисленого читання, класифікації, узагальнення, самоконтролю); діагностичність цілей і задач розвитку школярів.
Використання модульної технології в старших класах дає можливість вчителю уникнути частоти навчальних предметів протягом тижня .
Щоб представити загальну схему модульної технології, учителю-експериментатору варто чітко розуміти, що в сучасній педагогіці мається на увазі під поняттям "модель". Це узагальнена схема чи комплекс дидактичних умов, що припускають визначену послідовність педагогічних дій учителя по організації і керуванню навчальною діяльністю учнів. Її основою служить переважна діяльність учнів. Освітні моделі класифікуються на основі закладеного в них характеру навчальної діяльності. Їх виділяють дві: репродуктивна діяльність (традиційна) і продуктивна, пошукова, спрямована на створення нових знань. У свою чергу, на даних видах діяльності ґрунтується поділ інноваційних підходів у сучасній педагогіці. На жаль, іноді змішують поняття "модель" і "метод", це в корені не вірно. Модель відрізняється наступним:
1. Реалізує цілісний комплекс взаємозалежних між собою дидактичних умов, що забезпечують формування навчальної діяльності школярів у її цілісності і єдності компонентів.
2. Сполучення формальної сторони навчання (ціль, єдність навчання і викладання і т.п.) і його динаміки, розгортанні в часі.
Найважливішою умовою ефективності освітніх технологій (педпроцеса) є застосування особистісно-орієнтованих технологій, що представляють собою об'єднані у визначених сполученнях форми, методи і засоби навчання. Особистісно-орієнтовані технології припускають відмову вчителя від авторитарної модальності в спілкуванні з учнями. Це необхідно для створення партнерських, довірчих відносин між вчителем і учнями, що у значній мірі впливає на якість засвоєння оперативних знань школярами. Демократичність модальності мови вчителі може бути виражена в наступних фразах:
1."прикладом того, як може бути..."
2. покажемо на прикладі..."
3. "розглянемо приклад...".
Відомо, що кожному віку відповідає той чи інший вид діяльності. Імітаційні, операційні, рольові, ділові ігри, інтегровані з навчальною діяльністю (як методи релаксопедагогічного типу навчальної системи), є технологічною основою навчання у всіх ланках школи. У радянській педагогіці застосування такого роду ігор, інших видів діяльності, спричинило появу терміна "інтерактивне навчання".
2.2 Проектні технології навчання на уроках історії
Перспективною для старшої школи представляється проектна діяльність учнів по оволодінню оперативними знаннями в процесі соціалізації. Це досить новий вид діяльності для школярів, але на жаль, поки не одержав належного застосування ні в початковій, ні в основний школах. Проте , у старшій школі обсяги навчального матеріалу, високі вимоги до випускників і вчителя, підштовхують педагога до пошуку інноваційних форм діяльності, інтерактивних методів, у тому числі і до застосування проектів. Даний вид діяльності багатофункціональний більшою мірою, чим інші. Хоча, як і інші, має ряд недоліків. Тим часом, перерахування достоїнств і недоліків залишимо за рамками даної роботи. Проект спонукує учня виявити інтелектуальні здібності, моральні і комунікативні якості, продемонструвати рівень володіння знаннями і загально-навчальними вміннями, здатність до самоосвіти і самоорганізації. Проектній діяльності може передувати "мозковий штурм", у процесі якого позначаться нові цікаві проблеми для учнів. У процесі проекту учні синтезують знання в ході їхнього пошуку, інтегрують інформацію суміжних дисциплін, шукають більш ефективні шляхи рішення задач проекту, спілкуються один з одним. Спільна діяльність реально демонструє широкі можливості співробітництва, у ході якого учні ставлять мету, визначають оптимальні засоби їхнього досягнення, розподіляють обов'язки, всебічно виявляють компетентність особистості. Проектна діяльність наочно демонструє можливості моно- і поліпредметного, індивідуального і групового проектів.
Проектна технологія широко поширена в американських і японських школах. У перекладі з латинського означає "самостійний пошук шляху" ("кинутий уперед"). Проекти існують різного типу, але в школі застосовується тільки один. Учбово-пізнавальний проект - це обмежене у часі процес, коли відбувається цілеспрямована зміна визначеної системи знань на основі конкретних вимог до якості результатів, чіткої організації, самостійного пошуку рішення проблеми учнями. За визначений час (від одного уроку до 2-3 міс.) учні вирішують пізнавальну, дослідницьку, конструкторську, або іншу задачу. Необхідно одержати нові знання в ході вирішення учбово-пізнавальної проблеми.
Головні умови організації роботи над проектом:
1. Професіоналізм учителя, знання ним особливостей проектної методики, усвідомлення широких можливостей розвитку учнів у процесі проектної діяльності.
2. Навчання учнів і оволодіння ними технології проектної діяльності (уміння визначати мету, задачі, бачити предмет дослідження, визначати гіпотезу, планувати власну діяльність і діяльність своїх товаришів). Здатність чітко, систематично виконувати сплановану роботу, що є неодмінною умовою для розвитку школярів, що беруть участь у реалізації проекту, досягненні мети проекту.
3. Прагнення учнів брати участь у роботі над проектом; визначений рівень володіння знаннями по предмету і загально-навчальних інтелектуальних уміннях.
4. Почату спільну роботу вчителя й учнів по проекті, варто доводити до кінця, поетапно узгодивши її проміжні результати з учителем.
5. Наявність інформації про хід проекту.
Методика проектної діяльності:
1. Вибір проблеми, обґрунтування практичної значимості її результату.
2. Визначення мети і поетапних задач.
3. Визначення масштабів роботи, засобів і методів досягнення мети, рамки інтеграції з ін. предметами, передбачувані складності, терміни, поділ усієї роботи на етапи.
4. Формулювання гіпотези, ідеї реалізації.
5. Вибір виконавця чи команди для здійснення проекту. Розподіл обов'язків на кожнім з етапів проекту при загальній рівноправності учасників. Мотивація учасників.
6. Плануючи проект, необхідно продумати його загальну модель і її структуру. (Модель - це умовний образ, схема кінцевого результату проекту).
7. Вибрати двох учнів, що відповідають за інформаційне забезпечення проекту - випуск бюлетенів. Позначити основні принципи оформлення, періодичність випуску.
Вимоги:
1. Проект розробляється з ініціативи учнів, але тема може бути запропонована вчителем. Тема для всього класу може бути одна, але шляху її реалізації в кожній групі будуть різні. Можливо одночасне виконання учнями в класі різних проектів.
2. Проект варто зробити значимим для найближчого й опосередкованого оточення учнів.
3. Робота з проекту має дослідницький характер, моделює роботу в науковій лабораторії і тому необхідно розробити апарат дослідження, обґрунтувати його.
4. Проект педагогічно значимий, тобто учні в процесі його здійснення здобувають нові знання, будують нові відносини, опановують загально-навчальні уміння.
5. Проект заздалегідь спланований, сконструйований спільними зусиллями вчителя й учнів, у той же час, у міру його розгортання допускається гнучкість і зміни.
6. Проект рекламується в рамках класу, паралелі, школи з метою підвищення мотивації участі в його реалізації, усвідомлення його суспільної значимості.
7. Проект реалістичний, має визначену практичну значимість, зорієнтований на можливості учнів. Припускається широка розмаїтість тем.
Етапи проектування:
1. Початковий.
Розробка основних ідей, констатація вивченості проблеми, збір і аналіз даних, обґрунтування актуалізації, формулювання гіпотези (припущення про результати і шляхи їхнього досягнення).
2. Етап розробки.
Вибір виконавця (одного чи декількох), формування команди, розподіл обов'язків, планування роботи, розробка змісту етапів, визначення форм і методів керування і контролю, корекція з боку педагога.
3. Етап реалізації проекту.
Інтегрування й акумулювання всієї інформації з урахуванням теми, мети. Підготовка наочно-графічного матеріалу, розробка аудіо-відео ряду проекту. Контроль і корекція проміжних результатів, співвіднесення їх з метою, керівництво, координація роботи учнів.
4. Завершення проекту.
Представлення і захист проекту в класі, на конференції, внутрішкільній паралелі і т.д. Зіставлення первісних цілей і результатів дослідження. Оцінка і підведення підсумків. Розформування команди. Обговорення результатів проекту, які пізнавальні і моральні знахідки були придбані.
Зразкові теми проектів по історії (підручник всесвітньої історії під ред. О.В. Волобуєва):
1. Світ очима древніх: шумера, єгиптянина і китайця.
2. Вдачі і побут древніх еллінів і римлян.
3. Ідеали й освіта в раннє Середньовіччя.
4. Шлях „з варяг у греки” - фактор утворення державності.
5. Феномен православної культури.
6. Історія розвитку цукрової промисловості в Україні.
7. Галерея забутих знаменитих художників Росії (до 20 століття).
8. Альтернативи розвитку України в XVІІ столітті.
9. Підручник історії: яким він повинний бути.
2.3 Лекційно-семінарсько-залікова технологія
Для школи це новий тип технології, що складає з форм навчальної діяльності, характерних для вузів. Оскільки старша школа орієнтована в більшій мері на вступ до вузу, у ній реалізується профільне навчання, тому старшокласників варто заздалегідь готувати до нового освітнього середовища. Для вчителя історії оволодіння даною технологією не складно, окремі її елементи давно широко застосовуються в школі. Проте, вчителю варто освоїти наступні технології:
підготовки до лекції, семінару, заліку, дискусії, консультації, колоквіуму;
організації навчальної діяльності
керування навчальною діяльністю учнів;
самоаналізу результатів навчання і т.п.
Поряд з цим технологія включає ряд універсальних дій учителя: планування уроку (системи); технологію добору форм навчання; доцільність зміни видів діяльності й ін.
Лекційно-семинарсько-залікова технологія - це системний комплекс дидактичних умов, що включає оптимальні форми, методи і засоби, що забезпечують раціональні шляхи навчання і розвитку школярів. Це модульна технологія. Лекція, семінар, залік у єдності і взаємозв'язку реалізують задачі навчання і розвитку. Застосування даної технології дозволяє швидкими темпами якісно, на рівні осмислення вивчити великі блоки навчального матеріалу. Як показує досвід, тривалість лекції не більш 1-2 уроків.
Шкільна лекція - це форма організації навчального процесу, що орієнтує учнів на вивчення конкретної теми, на засвоєння основних подій, зв'язків, закономірностей, головних ідей (усіх видів історичних знань, що будуть перераховані пізніше). Припускає широку демонстрацію особистого ставлення вчителя й учнів до навчального матеріалу. Передбачається великоблочне, на узагальненому рівні виклад учителем навчального матеріалу з необхідними акцентами (для кожного класу - різними). У ході лекції вчитель акцентує увагу учнів на основні думки, закономірності, ідеї теми (блоку тем). Шкільна лекція дозволяє показати учням у більш узагальненому вигляді ті явища, в основі яких лежать конкретні події, докладно описані в тексті підручника. Особливість шкільної лекції у використанні елементів бесіди, проблемних і розвиваючих ситуацій, відпрацьовування понять з метою активізації учнів, залученні їх у співробітництво.
Після шкільної лекції вчителем планується семінар, як форма творчого пошуку знань, їхнє осмислення і закріплення. Питання до семінару вчитель пропонує наприкінці лекції, призначає його терміни (від 3 до 10 днів), додаткову літературу. По необхідності визначаються доповідачі і співдоповідачі.
Шкільний семінар - форма заняття, що представляє собою групове співробітництво учнів і вчителя по обговоренню проблеми, теми під безпосереднім керівництвом педагога. Це не спосіб перевірки й оцінки навчальних досягнень учнів, а специфічна форма організації навчально-пізнавальної діяльності, що припускає творче вивчення програмового матеріалу. Семінар дає можливість учням усвідомити знання, здійснити самоконтроль самостійно придбаних знань. Виступу на семінарах вимагають ретельної домашньої підготовки від учнів, роботи з першоджерелами, схемами, таблицями, картами. Під час проведення заняття можуть народжуватися нові ідеї, змінюватися точки зору, переоцінюватися судження і висновки. Методична цінність семінару для школи полягає в тому, що в ході його підготовки і безпосередньо в процесі діяльності, забезпечується розвиток самостійного мислення в учнів, формуються загально-навчальні інтелектуальні уміння (у процесі групування інформації, її аналізу, узагальнення і т.п.). Неприпустиме перетворення семінарів у механічне заслуховування підготовлених доповідей, тому що створюється фрагментарність сприйняття інформації, культивується пасивність аудиторії. Доцільно, поряд із семінаром, включати в дану технологію практичні заняття. У дидактику немає єдиної класифікації семінарів. Проте їх можна підрозділити на наступні:
вивчення нового матеріалу;
інтегрований;
комбінований;
повторювально-узагальнюючий;
контролюючий.
Учителю важливо визначити місце і значимість планованого семінару в досліджуваній темі; у розвитку учнів і відповідно до цього визначати його тип і зміст.
Перевірка якості знань учнів при лекційно-семінарській системі занять здійснюється на залікових уроках. Залік - форма перевірки знань і навичок, отриманих на семінарських і практичних заняттях. Це один з рівнозначних компонентів лекційно-семінарсько-залікової технології. Залік - форма розвитку учнів, їхньої самоосвіти і самонавчання, перевірки і контролю знань і умінь, передбачених програмою. На жаль, дані форми засвоєння матеріалу не знайшли ще належного застосування в практиці викладання суспільних дисциплін старшої школи. Тим часом, досвід педагогічної практики багатьох учителів показує їхню надзвичайну ефективність і раціональність використання.
По змісту заліки класифікуються:
розвиваючі (різноманітні питання і завдання дослідницького характеру);
коригувальні;
контролюючі.
У залежності від педагогічних задач, визначається тип заліку. За формою організації заліки класифікуються в такий спосіб:
усні, письмові, письмово-усні, комп'ютерні, диференційовані.
У результаті застосування лекційно-семінарської системи занять у загальноосвітній школі, в учнів формуються основні організаційно-практичні уміння і навички. Потім у практику навчання вводяться колоквіуми, залікові уроки, що припускають уміння вільно орієнтуватися в засвоєному матеріалі, системно викладати його, висловлювати свою думку на основі аналізу різнопланової інформації.
2.4 Консультація як технологія навчання на уроках історії
Консультація (у перекладі з латинського "нарада") - "додаткова допомога викладача в засвоєнні предмета". Уроки, позаурочні заняття даного типу необхідно проводити перед підсумковим (колоквіумом, заліком, „контрольним зрізом”, самостійною роботою) з метою роз'яснення найбільш складних питань навчальної теми. Консультація може бути елементом будь-якої модульної технології, але може бути на її основі створена самостійна педагогічна технологія.
Як показує практика, консультацій потребують як окремі учні, так і цілі класи. Ці уроки сприяють розвитку самооцінки учнів, аналізу, глибини, міцності засвоєння знань. Консультацію варто розглядати як методичну технологію, що припускає сукупність методів і засобів, що сприяють засвоєнню конкретного навчального змісту визначеним контингентом учнів. Теми консультацій визначаються вчителем, відповідно до інтересів і потреб учнів. Причому, консультації можуть бути як змістовного плану так і по способах формування загально-навчальних інтелектуальних умінь (спостереження, слухання, читання, класифікації, самоконтролю) .
Колоквіум
Колоквіум (у перекладі з латинського "бесіда, розмова") - форма навчального заняття, що розуміється як бесіда викладача з учнями з метою перевірки знань. Як і консультація, колоквіум може розглядатися частиною модульної технології, так само існувати у виді окремої педагогічної технології.
На відміну від вузів, де на проведення колоквіумів приділяється не менш 2-3 годин, шкільна система обмежує вчителя 40-45 хвилинами. У цих умовах заняття проводяться в щільному темпі, використовуючи швидку зміну видів діяльності учнів, спираючи на гарну організаційну підготовку роботи. При всій удаваній складності проведення цієї форми занять, колоквіуми успішно застосовуються в 9-11 класах. Як показує практика, вже в 5-8 класах виправдане використання елементів колоквіуму, але з застосуванням ігрових моментів: жартівливих завдань, ігор "гарячий м'яч", "питання-відповідь", текстів з помилками, змагальних вправ. Для фронтальної роботи наприкінці уроку можливо використовувати словниковий (понятійний) диктант, або тестові завдання. Тим часом, досвід роботи показує, що часте застосування колоквіумів недоцільно. Подібні форми перевірки і контролю знань можливо використовувати як підсумкове узагальнення наприкінці вивчення великої за обсягом теми.
Фрагментарне включення уроків-лекцій, колоквіумів, семінарів, заліків у практику викладання суспільних дисциплін логічно переростає в модульну систему викладання в старших (9-11) класах.
Приклади уроків-колоквіумів (у рамках курсу "Росія і світ" під ред. О.В. Волобуєва):
1. Своєрідність мистецтва Древнього Єгипту і Древньої Греції.
2. Основні тенденції формування середньовічного суспільства і Древня Русь.
3. Чи можлива єдина всесвітня цивілізація?
4. "Століття Освіти і змін" для Європи і Росії.
5. Земський собор іноді називають "Московським парламентом". Доведіть, чи правомірно таке порівняння.
Висновок
Таким чином, виокремленні педагогічні чинники сприяють оптимізації навчального процесу, який побудовано на базі сучасних технологій навчання.
Впровадження сучасних технологій навчання викликає суттєві динамічні зміни у викладацькій діяльності, збільшується роль педагогічної культури викладача як суб'єкта управління в навчальному процесі. Ці зміни носять циклічний характер, тісно пов'язаний з життєвим циклом нововведення та залежать від дії особистісних поглядів вчителя.
Основними чинниками ефективного впровадження сучасних технологій навчання впливають не тільки на збереження вже наявного досвіду, а на його трансформацію й перехід в іншу якість. Тут неминучими є ризик не оптимальності або навіть нежиттєздатності запропонованого, необхідність ревізії застарілих норм і ролей, а доволі часто - кардинальна їх зміна. Для виявлення останніх необхідне впровадження експертних систем (оцінок) на кожному з етапів сучасних технологій навчальної діяльності.
Застосування активних та інтерактивних технологій навчання сприяє розвитку навичок критичного мислення та пізнавальних інтересів учнів.
На уроках історії, де використовуються ці технології, діти почувають себе впевнено, вільно висловлюють свої думки і спокійно сприймають зауваження, адже вони є активними учасниками навчального процесу.
В атмосфері довіри та взаємодопомоги легко робити відкриття, усвідомлювати важливість здобутих знань.
Саме за таких умов можливе виховання особистості, підготовленої до майбутнього, у якому необхідно розв’язувати проблеми та приймати конкретні рішення.
Отже на сучасному етапі формування суспільства виникає нагальна потреба використання сучасних технологій навчання в освітній діяльності.
Список літератури
1. Бабанский Ю.К. Оптимизация учебно-воспитательного процесса – М.: Искусство, 1982.
2. Баханов К. О. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі. Монографія. - Запоріжжя: Просвiта, 2000.
3. Баханов К. Современная методика. //История Украины, №40. 2002.
4. Богин В.Г. Новые технологии: возможности и результаты.- М.: Педагогика, 2002.
5. Болотина Р.Л. Педагогика. - М.: Просвещение, 1987.
6. Вагин А.А. Методика преподавания истории в средней школе. – М.: Просвещение, 1984.
7. Вяземский Е.Е., Стрелова О.Ю. Теория и методика преподавания истории: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений. – М.: ВЛАДОС, 2003.
8. Гончаренко С.У. Інтеграція наукових знань і проблема змісту освіти // ПОСТМЕТОДІКА. – 1994. - № 2 (б).
9. Гора П. В. Повышение эффективности обучения истории в средней школе. - М.: Просвещение, 1988.
10. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології: Навчальний посібник. - К.: АКАДЕМВИДАВ, 2004.
11. Кирилов Г.Д. Теорія і практика уроку в умовах розвиваючого навчання. - М.: Педагогика, 1980. - 208 с.
12. Колосков А.Г. Актуальные вопросы методики обучения истории в средней школе. – М.: Просвещение, 1984
13. Красовицкий М.Ю. От педагогической науки к практике. - К.: Наукова думка, 1990.
14. Станкевич В.А. Методика преподавания истории в средней школе // Преподавание истории в школе – 1987 - №4.