Вступ
1.1. Сутність поняття «національне виховання». Принципи національного виховання
1.2. Засоби національного виховання.
1.3. Українське образотворче мистецтво у структурі національного виховання дошкільників
Вступ
Дитинство – це важливий і неповторний період формування особистості. Саме в цей період дитина формується фізично, психічно, інтелектуально, здобуває необхідні знання, вміння та навички.
В цей період діти потребують приділення найбільшої уваги. Від розумного ставлення до дитячих проблем, інтересів та потреб залежить доля кожної дитини у формуванні цілісної особистості.
В наш час зміст дошкільної освіти спрямований на збереження дитячої субкультури, зорієнтований на цінності та інтереси дитини. У свідомості дитини-дошкільника закладаються фундаментальні світоглядні поняття, моральні цінності, переконання. Першим соціальним осередком дитини є сім’я. Тому так важливо дати системні знання про сім’ю, родину, історію свого роду. Саме осмисленні найвідоміших і найближчих явищ та подій формується національна свідомість дитини й перед нею розкриваються перспективи пізнання світу.
У дошкільному віці великий вплив на формування особистості дитини має українська художня діяльність, яка є провідним засобом естетичного і національного виховання дітей.
Сьогодні Україна вибрала свою незалежність, роздобула власну державу, відроджується історична пам’ять народу, культура, мова, а також образотворче мистецтво, відповідно відроджується національна система виховання.
Лише правильно организована, вона може сформувати повноцінну, національно-свідому особистість громадянина України. Нам є що захищати, ким пишатися, на кого рівнятися.
Сьогодні продовжується естафета мужності і героїзма.
Пізнання родовіду, сім’ї, селища, району, міста, краю, держави починається вже у дошкільному закладі.
Систематично вихователі знайомлять дітей з творами українського образотворчого мистецтва.
Під час малювання діти вчаться слухати і бачити «шедеври», створені рідним народом. Поступово через живопис до дітей надходить розуміння того, що вони живуть в країні, не пишатись якою - неможливо.
В наш час, коли відбувається духовне відродження і становлення нашої держави, актуальності набуває питання національного виховання через твори українського образотворчого мистецтва.
На жаль, це питання є ще не досконально дослідженим. Це і сприяло вибору теми дипломної роботи.
Об’єкт – національне виховання дітей дошкільного віку.
Предмет – роль творів українського образотворчого мистецтва у національному вихованні старших дошкільників.
Мета: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність використання творів українського образотворчого мистецтва для національного виховання старших дошкільників.
Гіпотеза – у своєму дослідженні виходимо з припущення про те, що використання творів українського образотворчого мистецтва у виховному процесі дитячого садка буде сприяти національному вихованню старших дошкільників.
1.1 Національний характер освіти і національне виховання
Освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності.
Освіта утверджує національну ідею, сприяє національній само ідентифікації, розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями.
Національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Його основна мета - виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури, міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури.
Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів, переконань на основі цінностей вітчизняної світової культури.
Головними складовими національного виховання є громадянське та патріотичне виховання.
Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності і культури, виховання громадянина, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України.
В законі про дошкільну освіту від 11 липня 2001 року у статті 7 висвітлені завдання дошкільної освіти:
- збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров’я дитини;
- виховання у дітей любові до України, шанобливе ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та родинної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля;
- формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду;
- виконання вимог Базового компоненту дошкільної освіти, забезпечення соціальної адаптації та готовності продовжувати освіту;
- здійснення соціально-педагогічного патронажу сім’ї.
Національне виховання — це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.
Національне виховання — це виховання підростаючого покоління у дусі українського виховного ідеалу на багатовікових традиціях. Воно ґрунтується на засадах родинного виховання, ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють кращі зразки виховної мудрості народу. Національне виховання – цілеспрямований, систематичний. Регульований виховний процес, що має на меті утвердження у свідомості нації, народу етнічної (національної культурної мовної єдності, перетворення національної цінності з ідеалу мислителів і поглядів української інтелігенції в ідейні переконання та норми моральної поведінки всіх членів суспільства, тобто «провести» національне із суто теоретичної свідомості у практичну свідомість багатомільйонних мас) (4 с.14)
Основні принципи національного виховання — гуманізм, демократизм, народність, єдність родинного і шкільного впливу, природо відповідність, виховання у праці, самодіяльність учнів.
Конкретний зміст національного виховання залежить від державного устрою, світогляду, релігії і моралі, рівня розвитку культури, національних особливостей народу. Виховний ідеал - це мета виховання. Образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи учнів. Виховний ідеал як мета виховання визначає систему освіти і виховання, її зміст, методи, форми.
Наука доводить, що справжнє виховання глибоко національне за суттю, змістом, характером та історичним покликанням. Адже нація — це насамперед система різноманітних природних (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних, психічних), історично зумовлених ознак тіла, душі й розуму, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Відповідно різні ознаки якості людей залежно від національної приналежності мусять максимально враховуватися під час організації виховного процесу. Мова йде про наповнення виховного процесу самобутнім змістом, засобами, методами виховної роботи, які виробилися в кожної нації протягом століть і є невід'ємною часткою її духовної культури.
Позицію про те, що виховання має яскраво виражений національний характер, здавна підтримували видатні філософи, педагоги, психологи. Як немає взагалі людини (абстрактної, безликої, без конкретної національної приналежності), а є людина-українець, росіянин, японець, так немає виховання взагалі, а є німецьке виховання, японське виховання тощо.
Національне виховання е основою культурно-історичного розвитку нації, а відповідно й особистості. Ставши одним із чинників духовного життя народу, виховання пішло у кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен єврейський народ має свою окрему характеристичну систему (5. ст.12.).
Цю саму думку слідом за К.Д. Ушинським повторюють М.Бердяєв, Д.Донцов, сучасні науковці М.Стельмакович, Ю.Руденко, Б.Червак та ін.(ст.12.).
Держава покликана стати гарантом у вихованні, освітньому процесі. Як для української нації, так і всіх інших етнічних спільностей, що проживають в Україні. Так само, як нація без своєї держави є недовершеною нацією, так і держава не може бути високорозвиненою, якщо вона безнаціональна. Адже держава — витвір нації. Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки, дадуть оригінальні самобутні скарби задля вселюдського поступу воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народними і національними С.Ф.Русова (10)
Науковці стверджують, що не може існувати суспільство, в якому не було б окреслено науково вивірених основних ідеологічних установок, котрі б вели суспільство до єдиної мети. Але ця ідея мусить бути не нав'язаною ззовні, а виробленою самим народом. Вона полягає у тому, що кожен народ, нація, етнос у процесі свого розвитку виробили історично зумовлену ідеологію, яка своїм корінням сягає сивої давнини і ідеями якої пройняті всі сфери життєдіяльності народу.
Національна ідеологія є ідейним багатством нації, системою філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних і релігійних ідей, поглядів, принципів, ідеалів, які відповідають прагненню, інтересам, потребам нації, суверенітету її держави.
Головна мета національного виховання передбачає формування в молоді громадської відповідальності, яка припускає добровільний вибір поведінки, що відповідала б певній соціальне значущій меті, на здійснення якої спрямовані зусилля держави. Конкретними формами знову виступають правова, політична і моральна відповідальність.
Досягнення головної мети — формування громадських рис особистості може успішно здійснюватися завдяки правильному визначенню змісту виховного процесу. У змісті виховання закладаються світоглядні основи особистості, знання про розвиток природи і суспільства, розкриваються роль і місце особи, її держави, народу в навколишньому світі.
Для української національної освіти характерною була і залишається увага до пізнання світобудови, світотворення, спрямованість на цілісність, єдність гармонійного злиття людини — природи — космосу. Все це властиве національному світогляду, філософії, мисленню українців. Це вироблення широкого кругозору, розуміння загальної наукової картини світу, органічної єдності людини, природи, суспільства, нерозривності та наступності часів і поколінь.
Структура знання — дійовий засіб впливу на особистість, систему її соціальних, національних, а відтак і всіх інших стосунків. Через знання можна створити передумови для засвоєння і практичного втілення нових ідей, нового сприйняття світу і принципово іншого ставлення до природи, космосу, нації і суспільства, розуміння самого себе.
Національний компонент виховання найвиразніше має втілюватися в змісті навчальних дисциплін, їх методичному забезпеченні, атмосфері й дизайні навчальних закладів, їх зв'язку з етносередовищем. Вивчення мови, літератури, історії, географії повинно всебічно відображати національні особливості, відзначатися етнічним забарвленням, бути джерелом формування національної свідомості, національної гордості.
Особлива роль у змісті навчання і виховання відводиться українознавству, яке є методологічною основою організації навчання і виховання в сучасних умовах.
Поряд з українознавством базисним методологічним предметом є філософія як наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і людського пізнання. Комплекс філософських предметів покликаний формувати в особистості світоглядні орієнтири, прилучати молодь до надбань вселюдської культури і моралі, формувати бачення перспективи.
Важливе пізнавальне і виховне значення для підростаючого покоління мають надбання національної філософської думки, відображені у народній міфології, фольклорі, символіці, календарно-родинній обрядовості тощо. Народна філософія — це філософія добра, краси, правди, справедливості, миру і дружби з іншими національностями.
Величезний духовний потенціал містить вивчення рідної мови. Рідна мова — природний вихователь. Вона концентрує у собі весь культурно-історичний шлях людей, є могутнім засобом єднання народу, консолідації національних сил. Це самобутній засіб мислення, світобачення.
Спостерігається пряма залежність: чим глибше проникає молодь у скарбницю національної матеріальної і духовної культури, осмислює найвищі досягнення своєї нації, тим глибші в неї патріотичні почуття, стійкіші громадянські поривання, підвищується якість навчання, трудової діяльності.
При доборі змісту навчання і виховання важливо максимально враховувати можливості і задатки дітей, їхню національну приналежність, тобто дотримуватись принципу природовідповідності.
Національне виховання як цілісна система грунтується на таких фундаментальних принципах: природовідповідності, культуровідповідності, етнізації, гуманізмі, демократизмі, єдності сім'ї і школи, наступності і спадкоємності поколінь.
Принцип природовідповідності у виховному процесі передбачає виховання людини в людині, розвиток того, що закладено в кожній дитині природою. Цієї позиції чітко дотримується ряд сучасних науковців: Є.Сявавко, М. Стельмахович, О.Киричук. 0.1. Киричук, І.Мартинюк та інші. Дотримання принципу природовідповідності сприяє споконвічній єдності людини з природою — це один з провідних принципів народної педагогіки.
Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу в рідному для дитини середовищі або наближеному до нього. Засвоєні і примножені попередніми поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і відповідно мають величезне значення у системі виховання. Виховання починається у сім'ї, дитсадку і школі на матеріалі національної культури, тобто на культурному досвіді матері і батька, свого роду, далеких пращурів, на культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу.
Принцип етнізації виховного процесу передбачає наповнення його національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості громадянина. Він покликаний відтворити в дітях рідний народ, увічнити специфічне, самобутнє, що є у кожній нації.
Принцип гуманізму покликаний утверджувати високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і виявлення здібностей. Цей принцип передбачає створення для особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо.
У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнями, тобто подолання авторитарної педагогіки.
Запорукою гуманізації є рівень демократичності у навчальному закладі, співдружності педагогів і учнів, дисциплінованості і відповідальності молоді. Найслабіша дитина має відчувати, що таке гідність. Для українців завжди характерними були гуманізм і добросердність.
Дотримання принципу демократизму у виховному процесі вимагає відповідного рівня гуманістичності, виключає байдужість, черствість у стосунках між учителем і учнем. В основу його необхідно покласти почуття милосердя, вміння сприймати біль інших людей, здатність відгукнутися на чуже горе.
Принцип єдності сім'ї і школи, сім'ї і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги. Користь від державного і сімейного, громадського виховання обопільна.
Найкращі умови для розвитку особистості створюються у процесі поєднання родинних і загальнолюдських, загальнонаціональних і регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед батьками, громадськістю. При цьому активне включення дітей — могутній фактор впливу на особистість.
Принцип наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становить серцевину змісту освіти і виховання, забезпечує неперервність виховного процесу: від родинного дошкільного до вузівського виховання. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх, завдяки чому формується цілісне світосприйняття. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь.
Принцип цілісності вимагає, щоб весь вплив на людину (особу) був постійним, неперервним.
Таким чином, кожен з перелічених принципів національного виховання пронизує більшою чи меншою мірою всі напрями виховання. Принципи виховання виступають у ролі керівництва до дії, правил організації виховного процесу. Вони є методологічною основою національного виховання.
1.2.
Засоби національного виховання
Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння дітьми змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами:
1. Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів , пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна.
За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває в другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов’янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично і інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль.
2.Родовід. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Від роду до народу, нації – такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної свідомості і повноцінності, громадської зрілості. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Сім’я, школа, громадськість виробляють потребу в кожній дитині знати свій родовід, вивчати своє генетичне коріння, родовідне дерево.
3.Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини – України. Її історія розкриває найцінніше духовне багатство – знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої Держави. У системі національного виховання і освіти знання історії рідного народу є базовим для вивчення історії всього світу. Вивчення історії рідного народу є особлива роль у виконанні національно свідомого громадянина. Огієнко висловлював думку про те, що «Кожен народ, пише він, глибоко шанує свою історію, бо вона – дума його, серце його. Історія – це основа нації» (8. с.118).
4.Краєзнавство. У формуванні «кореневої» системи духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається з краєзнавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів, прадідів, їхнього подвижництва в ім’я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам’ятні міcця занедбувалися, національний герб – зневажався. Краєзнавча діяльність створює умови для глибокого засвоєння регіональних особливостей національного життя (етнографічних, фольклорних, мовних, тощо) для формування їх як типових представників даної місцевості. Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, охорону скіфських курганів і козацьких могил та інше.
5.Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого усвідомлення того, що відображено в свідомості українця рідна природа (жива і нежива) є «корінням», «фундаментом» національної духовності, культури. Українська система виховання пройнята ідеями вірності і відданості природі батьківського краю. Народ має величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатства.
6.Національна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. У міфології – витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія – один з найдавніших видів народної творчості. Буланов пише – «Космогонічні погляди українського народу про світотвір вказують на своєрідність сприйняття і світобачення українцем. Це добре видно при аналізі поглядів та вірування представлена українського етносу, з легенд про створення світу про перших людей на землі тощо» (9.с.13 - 14). В давні часи наші предки вірували в те, що природа жива вона може чути та спілкуватися, розуміти їх. Людська віра одухотворю вала все навкруги. А традиційні народні свята стали її складовою частиною. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої сили, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.
7.Фольклор. у ньому відображено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі – першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя.
У думах, піснях, прислів’ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. Український народ – один з найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожна дитина усвідомлює, що пісня - незмінний супутник українця. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Вся Українська творчість спонукає до любові, духовності, моральних цінностей. Національний фольклор передається з покоління і підтримує національний дух українських людей.
8.Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління.
Щодо молоді, народний календар виконує найголовнішу роль природо відповідальної програми національного виховання. Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох інших чеснот.
Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її.
10.Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникла та усталювалась протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст, спрямованість.
Українська символіка виконує історично-важливу функцію консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об’єднання споконвічних українських земель в єдину суверену державу.
Національна символіка України – герб (тризуб), прапор (синьо-жовтого кольору), гімн «Ще не вмерла в Україні», в історичній пам’яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України.
Важливими традиційними засобами патріотичного гуманістичного і громадянського виховання молоді є символи, пов’язані з козацтвом, Запорозькою Січчю, гетьманщиною. Такі поняття, як Запорозька Січ, Хортиця, булава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам’яті народній козаків-витязів Байди, Мамая, Тараса Бульби символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.
Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам’яті, калина, верба тощо)в свідомості кожного українця викликають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. Народна символіка має велике значення в етнізації дітей, формування в них історичної пам’яті свідомості.
11.Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функцію.
Народні прикмети та вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому. Особливе місце у вихованні гуманістичного громадянина мають місце релігійно – виховні традиції.
12.Релігійно виховні традиції. Не можна закривати очі на той історичний факт, що в процесі зародження та становлення української національної системи виховання і в наш час релігійні виховні традиції мали і мають значний вплив на молодь, в першу чергу у сім’ях віруючих, яких нині в Україні мільйони. Уряд навчальних закладів вивчають Закон Божий – факультативно, на добровільних заходах, розширюються мережа недільних шкіл.
Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо. Релігійне мислення, духовність – це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних ознак. Під впливом релігії, як правило, формуються гуманні погляди на людину, природу, суспільство. Такі люди не можуть зробити зла, шкоди іншим людям. Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви, релігії у вихованні підростаючого покоління. Серед української діаспори і на материковій Україні відроджується РУН віра – рідна українська національна віра, в основі якої – віра наших пращурів – дайбожичів дохристиянської доби. Виховними традиціями дайбожицької культури, духовності, РУН-віри належать дедалі більше місця в національній системі виховання.
13.Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань – відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей. Родинно-побутова культура –це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та інше. Національна система виховання відкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім’ю – «націю в мініатюрі». Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.
14.Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, етичні та інші. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Традиції, звичаї і обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичай – це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють в собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Г.Ващенко писав: - Скільки з уст нашого народу можна почути легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, - трагічних, смутних веселих і безжурних. Який же великий безсмертний скарб культури народу нашого.
Кожна людина є представником якогось конкретного народу. Народ має свою мову, свою національну культуру. Культура кожного народу має свою національну форму.
Традиції (від лат. Traditio – передача) – це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління до покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє. «Традиція, - писав відомий композитор І.Ф. Стравінський, - поняття родове; вона не просто «передається» з покоління в покоління від батьків до дітей, вона проходить певний життєвий процес, народжується, росте, досягає зрілості, йде на спад і знову відроджується… Істинна традиція живе в суперечності».
У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальноважливим, насущним.
Педагогічне значення народних традицій полягає у тому, що вони є результатом виховних зусиль багатьох поколінь і виступають важливим засобом виховання. Через систему традицій і звичаїв український народ відтворює себе, свою духовну народну культуру, свій характер і національну психологію у своїх дітях.
До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, вироби з шкіри, металу, кераміки, килимарство, лозоплетіння, ткацтво, писанкарство.
15.Національна творчість. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків, дівчат до народної творчості, виробляють у них творче ставлення до життя. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал.
Національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності. Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.
Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал. Національна система виховання є складовою і невід’ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи виховання.
1.3 Українське образотворче мистецтво у структурі національного виховання дошкільників
Система національного виховання використовує практично невичерпні можливості народного професійного мистецтва у формуванні у людини - гуманіста. Історична енергія народу, стійкість, багатство, краса його національного духу трансформувалися і акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва – пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному тощо. Проймаючись чарами естетичних цінностей, дійств, учні переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту, дозвілля народу.
Національне мистецтво як найяскравіше втілення творчого потенціалу народу завжди було масовим заняттям, і в цьому секрет виникнення багатьох мистецьких осередків, появи народних майстрів, оригінальних мистецьких почерків, стилів, напрямів.
У національному мистецтві нашого народу втілено багато світоглядних ідей, естетичні устаткування, потяг до прекрасного, завжди відчувався у творіннях нашого народу.
В наш час коли Україна розпочала великий шлях до відродження національної системи цінностей нашого народу велику роль і значне місце відіграє національне мистецтво. Це найяскравіше втілення творчого людського потенціалу.
Освітні заклади всіх ступенів і рівнів намагаються відроджувати та розвивати художню освіту, охоплювати необхідну суму знань, навичок, умінь у процесі виховання основ мистецтва.
Для підйому національного мистецтва, потрібно залучати більше народу. Починаючи з дошкільних закладів. Маленькі вихованці приймають спадщину від старших поколінь і сьогодні, завтра втілюють її в життя, стабілізують розвивають, пишаються, передають наступним поколінням.
Національне мистецтво дає змогу виховувати любов до рідної землі, природи. Дає поняття про традиції нашої держави, побут, культуру. Знайомить дітей з видатними діячами українського мистецтва, з героями життя на протязі багатьох століть, які підтримували та розвивали мистецтво нашої держави.
Мистецтво – є однією із складових частин ланки національної системи відродження . Цей скарб накопичується століттями та передається з покоління у покоління.
Мистецтво – дає змогу зрозуміти і відчути історію наших пращурів, що є дуже цінним для становлення нашої суверенної держави, як окремо одного цілого.
В процесі виховання дитина поступово вводиться у світ прекрасного.
Народний досвід естетичного виховання полягає у тому, що діти навчаються мистецьких умінь, смаків у практичній діяльності, шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів, прадідів.
Мистецтво як могутній засіб виховання, цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалізується непомітний для ока і часто незбагнений для розуму національний дух – вищий вияв творчого генія народу.
Серед різних видів мистецтва образотворче мистецтво справляє на людину чи не найефективнішу дію, бо завдяки своїй універсальності впливає на її емоційно-чуттєву сферу, поглиблює знання, формує загальну та естетичну культуру. В педагогічній практиці образотворче мистецтво сприяє створенню образного мислення, асоціативної пам’яті, художньої уяви. Воно певною мірою впливає на внутрішній світ дитини, залучає її до сфери людських емоцій, виховує в ній здібність орієнтуватись в навколишньому житті, пробуджує сприйнятливість до прекрасного.
Ще до недавнього часу образотворче мистецтво у дитячому садку, школі було «другорядним» предметом, а в середніх та навчальних закладах його і зовсім не було, тому наші спеціалісти, навіть з вищою освітою, часто мають низьку художню культуру, в них обмежений об’єм знань в галузі образотворчого мистецтва, не сформована потреба хоч періодично відвідувати художні виставки, галереї, музеї.
Цікаві результати опитувань, проведених в деяких областях України, констатують досить невисокий рівень обізнаності щодо творів образотворчого мистецтва.
Що стосується українського образотворчого мистецтва, то переважна більшість, крім Тараса Шевченка, взагалі не знає вітчизняних митців. І на жаль, ні художників, ні назв їх творів майже не знають. Нині, в період бурхливого національного відродження педагогічні колективи покликані творчо осмислити уроки минулого, суть сучасних суспільних процесів і на цій основі підготувати міцний фундамент для відродження і утвердження української національної системи виховання.
Відродження української національної системи виховання, її окремих ланок, вітчизняних педагогічних здобутків, ідей аж ніяк не означає повернення назад, у минулі історичні часи. Відроджувати національну систему виховання потрібно не лише для того, щоб відновити кращі здобутки минулого, а й для того, щоб наснажити її сучасним науковим змістом, міцно стати на адекватні природі, духу і культурно-історичному досвіду нашого народу шляхи розвитку вітчизняної освіти, виховання і педагогіки, які виведуть незалежну Україну до світових висот цивілізації.
Потрібно пам’ятати, що мистецтво є ланкою культурно-національної спадщини.
Мистецтво є одним з етапів у становленні особистості. Ознайомлення дітей з творами образотворчого мистецтва допомагає у вихованні патріотичних та гуманістичних рис людини.
Продовження підвищення ролі культури і мистецтва в ідейно-політичному, моральному і естетичному вихованні людей, формуванні їхніх духовних запитів – одне з важливих завдань національної системи виховання.
Починати роботу по формуванню національного виховання людини належить педагогам дошкільних закладів.
Дитячі дошкільні заклади повинні працювати в тісному зв’язку з сім’єю. Це допоможе здійснити всебічний гармонійний розвиток і виховання дітей, зміцнити їхнє здоров’я, прищеплювати їм елементарні практичні навички і любов до праці, турбуватися про їхнє естетичне виховання, готувати дітей до навчання у школі, виховувати їх у дусі поваги до старших, до рідного краю, Батьківщини.
В становленні особистості дитини образотворче мистецтво здійснює три функції: -пізнавальну,
-виховну,
-естетичну.
Здійснення пізнавальної функції полягає в тому, що під час ознайомлення з творами живопису вихователь розкриває перед дітьми картини оточуючого світу: побут, працю людей, предмети оточення, при цьому не обмежується перерахуваннями того, що зображено на картині, а й намагається пояснити, чому художник присвятив картину саме даній темі, які засоби виразності використав, щоб розкрити зміст задуманого. При цьому багато уваги приділяється збагаченню словника дитини, розвитку зв’язної мови. Словник збагачується поетичними виразами, епітетами, образними порівняннями, словами, що означають моральні якості людей (добрий, щирий, сміливий, мужній, працелюбний і таке інше).
Під час бесіди про живопис здійснюється розвиток мислительної діяльності старших дошкільників, вміння порівнювати, пояснювати, робити певні узагальнення на основі аналізу.
Виховна функція образотворчого мистецтва полягає в тому, що вона сприяє вихованню різних почуттів дитини, формує ставлення до того, що зображено на картині, діти вчаться порівнювати власний досвід з досвідом людей, зображених художником. Так закладається основа уявлень про морально-етичний ідеал.
Естетична функція полягає в тому, що твори образотворчого мистецтва вчать дітей бачити красу людських стосунків, оточуючої природи, поєднання різних предметів, що й виявляється в емоційних мовних реакціях дітей.
Світ мистецтва безмежний. Й до пізнання його і розуміння йти слід не день, не рік, а все життя.
Виховати творчу людину без краси неможливо. Прекрасне – вічне джерело духовності, натхнення, творчості. Воно існує поряд з людиною, бо краса, яка не сприймається – мертва. І якщо люди втратять здатність відчувати красу, вона ніколи не зможе врятувати світ.
Природа щиро піклується про людину. Вона не тільки оточує її прекрасним світом, унікальними побратимами, різнобічними таємницями буття. Вона нагородила сповна саму людину, даючи їй можливість бачити чудові барви цього світу, чути розмаїття голосів, вдихати його пахощі, ласувати плодами, торкатись його.
Тільки народилась маленька дитина, а її ворота пізнання вже широко відчинені настіж. І стрімким потоком кожна мить вносить інформацію про навколишній світ. В перші роки життя дитина інтенсивно пізнає світ всіма органами відчуттів. Відчутне сприйняття допомагає надійно зберігати в пам’яті інформацію про довкілля. Від народження до першого запитання «чомучки» проходить ціла епоха пізнання.
Враження дошкільного дитинства відкладаються в пам’яті на все життя і вирішують моральний розвиток дитини. В емоційному сприйнятті дитинства зароджуються витоки майбутньої творчої особистості.
Дитина сприймає світ через призму нашого світосприйняття. Через свою здатність помічати красу, відчувати і емоційно переживати її ми відкриваємо у дитині почуття сприймання прекрасного. Зображувальна діяльність має великі можливості для естетичного і творчого розвитку дитини. Заняття з малювання в дитячому садку можуть і повинні стати зустріччю з прекрасним: природою, людиною, світом мислення, мистецтва.
Для того, щоб діти відчули красу, необхідно перетворити заняття в любування, і залучити до цього усі органи чуття. Чим більше органів чуття беруть участь у сприйманні навколишнього, тим повніші будуть уявлення, глибшим пізнання. Рівень глибоко чуттєвого сприйняття допоможе формувати художньо-образне асоціативне мислення і бачення оточуючого життя очима художника. Далеко не кожна дитина може стати в майбутньому професійним художником, але кожна може навчитися помічати навколо себе красу, реагувати на неї щиросердечним поривом, продовжувати її в своїй душі, думках, діях, творіннях.
В становленні особистості дитини значення образотворчого мистецтва відіграє значну роль. В.А. Сухомлинський писав: «У період дитинства мислення, мислительні процеси повинні бути як можна тісніше зв’язані з живими, яскравими, наочними предметами навколишнього світу… Емоційна насиченість сприйняття – це духовний заряд дитячої творчості. Мистецтво сприяє вихованню різних почуттів. Так при ознайомленні з жанровим живописом у дітей активізується інтерес до громадського життя країни, до різних видів діяльності людини, відношенням його у процесі праці до скарбів, які створює людство, художній творчості.(12. 18)
Навчати старших дошкільників бачити у жанровому живописі красу людських вчинків, взаємовідношення, порівняння. Зображувати у творі мистецтва явища з реальною дійсністю – значить розвивати їх естетичне почуття, яке проявляється у дітей на початку в емоційних і мовних реакціях, а потім при подальшому ознайомленню їх з мистецтвом.
З давніх-давен Україна славиться чудовими майстрами. В нас уміють ткати й вишивати, вирізати по дереву і розписувати, виготовляти кераміку. Умільці з народу передають свої вміння від покоління до покоління, щоб нащадки залучалися до скарбниці національного мистецтва. Знане у світі українське народне малярство, декоративність та образність якого привертають увагу мільйонів людей. Національні традиції підтримують та продовжують талановиті митці, вихідці з різних регіонів України. Власний світ яскравих образів, що випромінюють тепло і світло, любов до рідної землі.
Художнє виховання засобами образотворчого мистецтва слід розпочинати з дошкільного віку. Образні картини, в яких відтворено навколишню дійсність викликають яскраві емоції і на довго залишаються в пам’яті дитини впливаючи на її подальший розвиток. Та не слід думати, що це відбудеться автоматично. Щоб твори мистецтва стали, дійовими засобами формування особистості , треба вчити дошкільнят розуміти мову мистецтва тобто виразні засоби які застосовує художник для втілення творчого задуму.
Це допомагає формувати естетичну оцінку, це відкриває стежку до емоційно – морального, естетичного змісту мистецтва.
Старші дошкільники вже здатні сприймати такі жанри, як пейзаж, натюрморт, портрети. Привчати до творів анімалістичного жанру , побутового з нескладним сюжетом та билинкою одного з різновидів історичного жанру.
Аналіз живописного твору не повинен зводитись до переліку складових компонентів картини, характеристики її змісту. Потрібно учити дітей давати естетичну оцінку твору, бо діти сприймають твір більш глибоко.
При ознайомлені дітей з творами побутового й історичного жанру в яких відтворені події та сцени з повсякденного життя, казок, билин, перед усім потрібно, звертати увагу на час коли відбувається подія, місце, де вона розгортається, взаємини між дійовими особами. При розгляданні творів обов’язково потрібно проводити характеристику зауважувати на цінні моменти.
Естетичне сприймання у дітей старшого шкільного віку досить безмежно різноманітне, як і сама об’єктивна дійсність, що надихає на створення живописного образу.
В залах музею декоративно-прикладного мистецтва дітей старшого віку були б доступними для сприйняття і цікавими розписи К. Білокур, доньки України. У своїх картинах вона розповідала світові, який талановитий її народ, як тягнеться його душа до краси і розуміє прекрасне в житті.
Також великий вклад в образотворче мистецтво дітей дошкільного віку принесла Єлизавета Миронова – знана у світі народна художниця України, лауреат премії ім. Катерини Білокур.
Донька України Катерина Білокур кревно пов’язана з рідною землею. У своїх картинах вона розповідала світові, який талановитий її народ, як тягнеться його душа до краси і розуміє прекрасне в житті (13.с.16).
Її картини дають змогу показати дітям традиції, побут, спосіб життя наших предків.
В залах музею декоративно – прикладного мистецтва дітей старшого віку були б доступними для сприйняття і цікавими розписи К. Білокур.
Іван Дряпаченко малював свої односельців. Він був свідомий українець уболівав за національні пріоритети. Дряпаченко дотримувався високих особистісних принципів. Був сильною мистецькою індивідуальністю.
Картини цього митця присутні у зібраннях Полтави, Харкова, Донецька, Львова.
Одна з його картин «Портрет дівчини» 1932. На картині зображена дівчина в національному одязі. Кожен елемент одягу дуже чітко і гарно передає специфіку одягу наших предків.
Український художник із села Гусинка, що на Харківщині, Опанас Іванович Заливака здобув добру художню освіту. Його любов до України відбивалася на його творчості. Картини Опанаса Івановича Заливаки наділені глибоким філософським та патріотичним змістом. Дивлячись на його картини людина розуміє, що вони містять в собі частинки душі, що зупинилась на мить. Душі українського нероду.
Талановитий український художник Ф. Красицький навчався у Київській рисувальній школі відомого майстра портретного жанру Миколи Мурашка. Красицького вельми цікавила українська історична тематика. Особливо ж захоплювався він героїчними подіями визвольної боротьби народу - козаччиною. Своїй картині «Гість із Запоріжжя» митець надав побутового характеру, водночас не послаблюючи звучання історичної теми. Ознайомлюючи дітей із змістом картини, ми виховуємо гуманістичні та патріотичні риси, що важливо і доцільно при відродженні мистецтва у національній системі виховання.
В залах Державного музею українського" образотворчого^ мистецтва можна показати дітям кілька ікон Богоматері, пейзажі П. Левченка, В. Орловського, С. Васильківського, Д. Шавикіна, И. Бокшая, натюрморти Крамаренка, С. Костанді, жанрові твори М. Пимоненко.
Талановитий співець рідної природи П.О. Левченко народився в небагатій родині харківського купця майже 150 років тому. Свої здібності до малювання він розвинув у студії живопису відомого художника Шрейдера, вчився у Петербурзькій Академії художеств. За допомогою його творів ми ознайомлюємо дітей з творами українського живопису.
Яскравою сторінкою у вітчизняному живописі є, зокрема, картина Олександра Миколайовича Лопухова «Перемога» (1975), написана до 30-річчя вікопам'ятної дати. Цей твір - один з найвищих здобутків митця у батальному жанрі.
Народний майстер - художниця Марія Приймаченко, залишила дітям дошкільного віку велику спадщину, яка прикрашає різні музеї. Вона не тільки малювала свої дивовижні картини, а й підписувала їх своїми віршиками. Ці вірші, як і її картини, дуже подобаються дітям, виконують важливу роль виховної функції. Марія Приймаченко охоче писала квіти, звірів, птахів.
Більшість її сюжетів - казкові, фантастичні, а тому світлі і веселі.
Костянтин Трутовський - відомий український художник, глибокий знавець побуту селян, шанувальник національних традицій. Чимало полотен майстра присвячено відтворенню образів дітей. Багато українських "художників правдиво відтворили різні події, пов'язані з Вітчизняною війною, змалювали її свідків та учасників, щоб прийдешні покоління знали їх та пам'ятали.
Видатним досягненням українського мистецтва критичного реалізму є творчість Т.Г. Шевченка. Дитячі образи з народу полонили на все життя його серце і були втілені ним у численних творах. Пензлю Шевченка- художника належить багато творів, присвячених життю простих людей. Шевченко завжди прагнув насамперед показати душу селян, їхні теплі відносини, любов, родинний лад.