Нині відчувається потреба в створенні не тільки нових типів навчальних закладів (гімназій, ліцеїв та ін.), а й новітньої освітньої системи як сукупності довершених технологій, що і є ведучі проблеми сучасної дидактики. Наставши годину оновлення психолого-педагогічного змісту діяльності освітніх закладів України відповідно до нового соціального замовлення. Трансформація традиційної освіти в особистісно-орієнтовану залежить від гуманістичної спрямованості педагогів, потребує відповідних змін не лише в змісті освіти (зміна навчальних планів, програм, підручників), а й у самій технології освітнього процесу. Створення нового освітнього просторові має реалізуватися в ідеях сучасних дидактичних системах суб’єктно-діяльнісного підходу, теорії рівноваги, цілеутворення, і, особливо, безперервного навчання.
Принципове значення останнього в системі сучасної освіти неодноразово підкреслювалося в попередньому розділі.
Як відомо, поширені поведінкові орієнтації в освіті включають діапазон різноманітних стимулів психологічного, педагогічного, методичного характерові, які слугують підкріпленням поведінки суб'єкта. Орієнтація на особистість, яка навчається, врахування її мотивів, інтересів, бажань, намірів, потреб, стилеві пізнавальної діяльності, сприяють гнучкому моделюванню навчального процесу, ефективності навчання. У зв'язку з цим, домінування ідеї персоналізації, елективності, свободи вибору форм освіти самим суб'єктом навчання, дає можливість більш детально розглянути суб’єктно-дільнісний підхід в умовах сучасного вузові.
Не менш важливим є і концепція спонукальних стимулів, яка базується на знанні мотиваційно-потребової сфери учня, диференціації стимулів у залежності від індивідуальних особливостей суб'єкта навчання, специфіки виду діяльності, у якові він включень, від емоційних, когнітивних факторів, стимулів культурологічного характерові, соціального середовища оточення тощо.
У сучасній педагогіці вищої школи інтерес представляє також і теорія рівноваги
, побудована на нейтралізації фрустрацій, які виникають у результаті відсутності в навчальному процесі, у педагогічному спілкуванні позитивних емоцій, підкріплення, емоційного сприятливого клімату і на усуненні деструктивних факторів у процесі навчання.
У зв'язку з цим, до постійних проблем навчання належить розходження, певний дисонанс між цілями учня і вчителя, у даному розділі розглядаються проблеми цілеутворення і цілеполягання.
Також аналізуються основні положення комунікативної дидактики, яка
припускає необхідність стимулювання комунікативних процесів у навчанні, зміну установок учнів, створення педагогічно доцільних розумів спілкування, розгляд навчання як процесу інтеріоризації знань, що припускає розвиток емотивної сфери, волі вибору форм і змісту навчання.
Тоді як домінуючим стимулом у всіх видах і формах навчання є новизна інформації, змісту освіти, а процеси її сприйняття, осмислення, кодування і декодування залежати від когнітивного стилеві діяльності, інтелектуальних здібностей її перебоязкі, увага приділена інформаційно-психологічному підходу в навчанні.
Ознайомлення із широким колом тенденцій, теорій і напрямків у дидактикові, дає можливість перебороти стереотипи і штампи в системі сучасного вищої освіти, а також створює реальні стимули для перебудови її управлінських стратегій і тактик, інтеграції національної вищої школи у світову систему освіти.
Термін «дидактика «вживають у педагогіки з початку XVII ст. Вперше він з'явився в назві головного педагогічного твору Я.А. Каменського (1592–1670), видатного чеського педагога й просвітителя, «Велика дидактика». У своїй книзі вчений розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання.
Значний вплив на розвиток дидактики малі педагогічні подивися французького вченого Жана-Жака Руссо (1712–1778), які він продемонстрував у своєму творі «Еміль, або про виховання». Вчити, стверджував він, треба тому, що згодиться в житті, а також пропонував створити систему природного та вільного виховання навчаємих, бо особистість винна бути вільною як у виборі змісту навчального матеріалу, так і в методах навчання.
В історію дидактики внесене й ім'я німецького педагога Адольфа Дістервега (1790–1866). Педагог вважав, що глибоке опанування навчаємими знань вимагає постійного спонукання їх розуму до пізнання, самодіяльності в навчанні. Причому найкращим є тієї метод, який активізує навчання.
Великий внесок у розвиток дидактики зробив видатний вітчизняний педагог К. Ушинський (1824–1870). Його педагогічні дій: «Праця в її психічному і виховному значенні», «Людина як предмет виховання» та інші розкрили цілісну дидактичну систему, визначив основні шляхи і засоби розвиваючого навчання.
Значний вплив на розвиток дидактики мала теорія поетапного формування розумових дії П.Я. Гальперіна (1901–1987).
Дидактика розглядається як самостійний розділ педагогіки і як самостійна наука, термін якої походити від грецького «didaktikos», що означає «повчати».
Дидактика – галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання в процесі навчання.
Термін «дидактика «у вищій школі розглядається в межах концепції розуміння предмета й об'єкта педагогіки, а також у контексті про єдність термінів для усіх галузей знань загальної педагогіки.
У відмінності від загальної дидактики, дидактика вищої школи призначена поставити на наукову основу рішення наступних проблем:
· обґрунтування специфічних прояв мети вищої освіти;
· обґрунтування соціальних функцій вищої школи;
· обґрунтування змісту вищої освіти;
· наукове обґрунтування способів конструювання педагогічного процесу у вищій школі і здійснення навчальної діяльності;
· визначення оптимальних способів, вибір змісту, методів, форм, технологій навчання в заставах вищої освіти та ін.
Дидактика має тісні зв'язки з багатьма науками. Передусім вона ґрунтується на педагогічній психології, яка досліджує розвіток особистості в процесі навчання, психічні основи навчання і виховання студентів, розкриває особливості психічних процесів особистості, шляхи формування їх здібностей і потреб як якостей фахівця. Усі це безпосередньо стосується процесу навчання.
Для визначення гіпотез, методики їх перевірки і теоретичного обґрунтування отриманих результатів, дидактика використовує дані учіння фізіології вищої нервової діяльності людини.
Важливі та різнобічні зв'язки має дидактика з теорією виховання. Вона використовує загальні закономірності, принципи і методи виховання, для оволодіння в процесі навчання основами науки, техніки, мистецтва.
Оскільки дидактика виявляє закономірності спілкування між студентами і викладачами, вона пов'язана із соціологією. З кібернетики дидактика використовує знання про теорію управління педагогічними процесами, у першу чергу про управління процесом навчання. Дидактика пов'язана з методиками викладання окремих предметів. Методики є спеціальними дисциплінами педагогіки. Смороду вивчають проблеми викладання й учіння, властиві певному навчальному предметові. Водночас методики використовують здобутки дидактики як загальну основу для вирішення конкретних проблем вищої школи.
Поняття запозичені із інших наук, відображують навчання із окремого бокові, надають дидактики матеріал для теоретичного осмислення її власного предмета дослідження. Власний понятійний апарат дидактики виступає як упорядкована система і вишиковується коло головних категорій «викладання» і «учіння «, виступаючих у своєї єдності вдосконалення змісту освіти і методики навчання відповідно до потреб суспільства. У період розбудови національної вищої школи зусилля спрямованні на оптимізацію навчального процесу, тобто організацію його на В процесі свого розвитку дидактика вирішує проблему в таких засідках, які дали б змогу досягти найкращих результатів за найменших витрат години і зусиль. Удосконалення процесу навчання, модернізація його форм і методів відбувається водночас з інтенсифікацією викладання й учіння, що підвищує працездатність студентів і педагогів, продуктивність їх дій, пізнавальну самостійність, ініціативу і творчу активність. Сучасна вища школа орієнтована на формування ініціативної на основі індивідуалізації особистості студента.
Актуальним питанням дидактики є посилення міжпредметних і внутріпредметних зв'язків, що дає змогу заощаджувати навчальний година й ефективніше формувати науковий світогляд, спираючись на філософську ідею єдності предметів і явищ.
У сучасних умовах ринкових відносин розширення функцій вищої школи, актуалізується завданням переосмислення практики викладання і учіння студентів, теоретичного обґрунтування змін у дидактики вищої школи. Це завдання має практичне і теоретичне значення і вирішається лише з урахуванням даних низки суміжних наук – філософії, етики, естетики, історії, психології, мовознавства та інших, що посідають певне місце в загальнофілософському вченні про людину. З цих позицій розглядається питання про предмет і об'єкт порівняно галузі науково-педагогічного знання-дидактики вищої школи.
Досить часто в літературі поряд з поняттям «предмет дидактики» уживається (як рівнозначне йому) інше – «об'єкт дидактики». Серед педагогів, вчених існує крапка зору, що предмет дидактики не може вживатися без свого об'єкта і смороду однакові щодо загальної середньої, вищої шкіл та інших.
Як складова нової галузі науково-педагогічного знання – педагогіки вищої школи, – поняття «об'єкт дидактики вищої школи» має такі групи педагогічних явищ, процесів і фактів, які позначаються поняттям «навчальний процес», що є реально визначена галузь об‘єктивної дійсності.
У сфері навчального процесу виділяються дві сторони, які перебувають у нерозривному зв'язку і взаємодії: викладання (діяльність викладачів) і учіння (діяльність студентів). Перша з них є якісно визначеною системою становлення викладачів до специфічної форми пізнання об'єктивної дійсності з метою активізувати пізнавальну діяльність студентів як у цілому, так і в межах тієї чи іншої спеціальності; друга-ці система становлення студентів до специфічних форм оволодіння суспільним досвідом, спеціальністю з метою їх використання в житті.
Суть питання полягає в тому, що стосунки, які мають студенти і викладачі в процесі навчання не завжди позитивні. Негативні вияви змушують студентів до непродуманих вчинків – відмовлення від подальшого навчання. У цьому контексті сутність об‘єкту дидактики полягає в доцільній організації навчального процесу-як із бокові викладачів, кафедр, деканатові, так з бокові студентів, студентських організацій. Уся ця складна система відносин взаємодіючих елементів, основою якою є позначка навчання студентів як майбутніх спеціалістів, і є об‘єктом дидактики вищої школи.
Об‘єктом дидактики вищої школи
(теорії навчання) є навчальний процес
, його цілі, методи, форми організації, технології, результати.
Питання про предмет дидактики вищої школи, згідно до концепції предмета педагогіки вищої школи (яка трактує стосовно розуміння предмета й об'єкта загальної педагогіки), розглядується в межах наукової теорії пізнання, яка вивчає природу пізнання істини, об'єктивної дійсності стосовно розуміння сутності педагогічного процесу вищ
Визначення предмета дидактики вищої школи є своєрідним результатом систематизації й узагальнення тихнув знань, які сформувалися трьох-чотирьох десятиліть активного розвитку цієї нової галузі загальної педагогіки. Тому при визначенні предмета дидактики вищої школи, слід виходити з досягнутого рівня розвитку науки, тобто ураховувати процес створення і функціонування дійсних відношень студентів вищих навчальних закладів, які забезпечують можливість оволодіння ними змістом освіти, формування духовно багатого, добропорядного, свідомого громадянина, спеціаліста вищої кваліфікації різних галузей народного господарства.
Вузівська педагогіка конкретизує предмет дидактики в педагогічних явищах, які розкривають сутність розмаїтого навчального процесу. У цьому розумінні визначанням змісту предмета дидактики можна вважати таке:
· визначення мети і завдань процесу навчання та створення розумів для ефективного їх досягнення і виконання, без чого неможливе повноцінне викладання й учіння;
· здійснення наукових досліджень щодо окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства, що дає змогу підібрати навчальний матеріал, який необхідно засвоїти студентам, та певні практичні навички, якими смороду повинні оволодіти за годину навчання у вищому закладі;
· ґрунтовне та усебічне вивчення закономірностей процесу навчання і здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;
· розробка і створення системи принципів процесу навчання на основі обробки виявлених закономірностей викладання й учіння;
· узагальнення і розробка форм, методів і прийомів навчання, ознайомлення викладачів зі способами і шляхами, за допомогою яких можна досягти цілей учіння студентів;
· впровадження сучасних освітніх і навчальних технологій;
· створення і забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які мав би змогу використовувати викладач з метою виконання завдання процесу навчання.
Особливістю предмета дидактики вищої школи є те, що вона вивчає проблеми навчання тією мірою, якою приділяє значення для всіх навчальних предметів разом.
Предметом дидактики вищої школи
(теорії навчання) є процес пізнання людиною навколишньої дійсності і собі, навчання і виховання, освіта й самоосвіта.
Як складова частина педагогіки вищої школи, дидактика має свій категоріальний апарат. До нього передусім належати основні категорії: навчання, викладання, учіння, пізнавальна діяльність, зміст, сутність, навчально-пізнавальний процес, принципи, методи, форми, прийоми, засоби організації навчання, знання, уміння, навички та інші.
Процес навчання за своєю сутністю є рухом студента шляхом пізнання від незнання до знання, від повного до повнішого, ширшого і точнішого знання. У ході навчального процесу в студентів формуються пізнавальні, практичні знання, вміння і навички, відбувається їх розвиток і виховання. Навчання як процес є формою пізнання об‘єктивної дійсності, оволодіння досвідом людства, одним з видів людської діяльності, взаємодією викладача й студента і складається з двох взаємозв‘язаних процесів – викладання
й учіння.
Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладання – форми, методи, засоби навчання якими використовується викладач; учіння-форми, методи, засоби пізнання якими використовується студент.
У процесі навчання відбувається взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладача на студента. Навчання викладач може проводити безпосередньо або опосередковано-через систему завдань. Результативність навчання залежить від ефективності взаємодій між викладачем і студентом та впливу навколишнього середовища.
Процес навчання формують тісно пов'язані між собою його компоненти:
· цільовий-постанова конкретної мети вивчення навчального матеріалу на заняттях згідно до вимог кваліфікаційної характеристики випускника вищого навчального заставі;
· стимулююче-мотиваційний – створення розумів, які спонукають студентів до активної, творчої навчально-пізнавальної діяльності та формують позитивну мотивацію до становлення і виконання цієї діяльності;
· змістовий-орієнтований на підбір дисциплін навчального планові, смисловисть навчального планові і підручників та сутність навчальних зайняти;
· операційно-дієви – визначення методів, форм, прийомів навчання студентів які оптимували засвоєння ними змісту навчального матеріалу;
· контрольно-регулюючий – перевірка засвоєння студентами знань, набуття умінь навичок та внесення коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності процесу навчання;
· оціночно-результативний – виявлення рівня знань, умінь, навичок шкірного студента, розкриття причин неуспішності в шкірному конкретному випадку і результативні дії щодо їх усунення.
Методологічною основою процесу навчання виступає теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання його можливості, головні закономірності пізнавальної діяльності людини. Пізнання – є процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей. Процеси навчання і пізнання спрямованні на вивчення об'єктивної дійсності, її істини. Смороду здійснюються поступово: – осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків об'єкта вивчення на основі спостереження; – застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутих у процесі пізнання знань на практиці. Навчання визначається як специфічна форма пізнання об'єктивної дійсності, набуття суспільного досвіду. Взаємозв'язок між навчанням і науковим пізнанням полягає в тому, що смороду спрямовані на вивчення законів і закономірностей об'єктивної реальності.
Однак між процесом навчання і процесом наукового пізнання є певні відмінності. Це визначається в тому, що на різних етапах і рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Студенти знайомляться і засвоюють уже пізнанні істини. Під година учіння відбувається дослідження об'єкта, його вивчення через засвоєння студентами яку може бути представлене наочними або словесними зображеннями, а якщо в процесі вивчення здобуваються тільки нові знання, те навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування в студентів вмінь і навичок. Практика в науковому пізнанні виступає критерієм істини здобутих у процесі вивчення об'єктивної дійсності істот, тобто знань, у тієї годину як у процесі навчання перевіряти істинність цих знань німа споживи, а практика тільки допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.
У вищий школі слід домагатися того, щоб студенти уміли свідомо користуватися формами, прийомами пізнавальної діяльності, могли правильно застосовувати наукові принципи й методи в засвоєнні навчального матеріалу, що формуватиме в студентів наукове мислення. У навчанні знаходять вияви відомі положення філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення, перехід кількісних змін у якісні.
Активізація навчального процесу забезпечується суперечностями між:
· зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом цього процесу, який потребує постійного удосконалення;
· досягненнями студентами рівнів знань, умінь, навичок і необхідними знаннями, уміннями, навичками для розв'язування поставлених перед ними завдань;
· викладанням навчального матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння;
· науково – теоретичними знаннями й уміннями використовувати їх практиці;
· здійсненням навчання через навчальні і практичні завдання відповідно до потреб суспільства і наявним рівне знань, умінь і навичок, розумового троянд виткові студентів та інші.
Мистецтво викладачів полягає в з'ясуванні й використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності студентів.
Важливим компонентом навчання виступає пізнавальна діяльність яка характеризується виявленням бази знань, умінь, навичок, формуванням здібностей до творчої діяльності за конкретними інноваціями, аналізом здобутого досвіду. Пізнавальній діяльністю називають дії, які спрямованні на засвоєння знань та передбачають: сприйняття знань і способів діяльності в процесі спостережень, спілкування і праці; цілепокладання в умовах співробітництва; перетворююча предметно-процесуальна діяльність студентів; запам'ятовування, усвідомлення в процесі вивчення навчального матеріалу; творче відтворення засвоєних знань; досвід творчого, інноваційного і репродуктивного застосування засвоєного.
Сучасний підхід до процесу навчання розглядається з позицій цілісності, як високоорганізована взаємоузгоджена комплексна діяльність викладача й студента, їхніх колективів у засвоєнні соціально-історичного досвіду та шляхів цього примноження з метою забезпечення всебічного розвитку особистості студента. Нині розвиток особистості в процесі навчання передбачає розвиток пам'яті, мови, мислення, культури навчальної і наукової діяльності, творчих здібностей, формування досвіду емоційно-ціннісного становлення до довкілля і собі.
Центральною фігурою процесу навчання є викладач, який виступає організатором усієї пізнавальної діяльності студентів. Головним учасником і суб'єктом процесу навчання визначається студент, зазаради якого створюється процес, у якому він виступає в суб'єкт-об'єктивні відносини з викладачем і довкіллям.
Викладач передусім виступає як організатор і керівник пізнавальної діяльності студентів, створює умови, за яких смороду можуть найраціональніше включитися в процес учіння. Контролюючи учіння, він винний бути готуємо допомогти студентам, коли в них виникають труднощі. Викладач усвідомлює загальну мету освіти і місце дисципліни в її реалізації, здійснює міжпредметні зв'язки. У процесі викладання демонструє глибоке, на сучасному рівні знання змісту навчальної дисципліни, якові викладає, а також з методики, психології та педагогіки. Успішному викладанню сприяє добрі знання особливостей студентів, педагогічна майстерність.
Діяльність викладача в процесі навчання складається з планування викладацької діяльності, потокового контролеві за навчальним процесом згідно до вимог навчального планові, його коригування, аналізу результатів своєї діяльності.
Ефективність процесу навчання залежить від соціально-психологічної підготовленості студента до учіння. Психологічна підготовленість означає, що студент усвідомлює мету навчання, є фізіологічно і педагогічно готуємо до нього, бажає вивчати навчальний матеріал, проявляє активність у процесі учіння, уміє зосередитися на навчально-пізнавальній діяльності та має належний рівень розвитку особистості.
Література
1. Аркас Микола. Історія України – Русі. – К.: Вища шк., 2008. – 456 с.
2. Гессен С.И. Основи педагогіки: Введення в прикладну філософію: Навчальний посібник для вузів.-М.: Школа – Пресс, 2008. -448 с.
3. Закон України <<Про внесення змін і доповнень до Законові Української РСР «Про освіту»>> // Законі України / Верховна Рада України, Інститут законодавства. – К., 1997. - Т. 10. - С. 168–192.
4. Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту. – ДО.: В освіти України, 1994.-Вип.1. – 336 с.
5. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / В. Зубко; Нац. Ун-т «Києво-Могилянська академія». К.: КМ Academia, 2009. – 290 с.