Національна кредитна система

Зміст

Вступ................................................................................................................................................. 3

Розділ І.

Кредитна система як елемент ринкової інфраструктури

1.1. Економічна роль, суть і структура кредитної системи
............................................... 4

1.2. Центральний банк, як “банк банків”
............................................................................... 7

1.3. Банківські установи як елементи кредитної системи
................................................... 10

1.4. Небанківські фінансові посередники
................................................................................ 15

Розділ ІІ.

Еволюція, сучасний стан та перспективи розвитку
кредитної системи України

2.1.
Структура кредитної системи України та її еволюція
................................................ 19

2.2. Роль НБУ в кредитній системі України
.......................................................................... 22

2.3. Комерційні банки як основа кредитної діяльності України
........................................... 25

2.4. Проблеми і перспективи діяльності небанківських фінансових посередників................... 27

2.5. Сучасний стан та перспективи розвитку правового забезпечення державного регулювання

кредитної системи України
............................................................................................. 34

Висновки............................................................................................................................................ 37
Додаток
Вступ

Становлення ринкових умов господарювання в Україні зумовило перехід до двохрівневої банківської системи, а банки є практично найважливішою складовою кредитної системи. Кредитування населення України в сучасних умовах є надзвичайно важливим питанням через те, що соціально-економічний рівень його життя дуже низький.

Певна особа, щоб підвищити свій соціально-економічний рівень життя прагне більших доходів, яких не може забезпечити держава, тому часто люди розпочинають власну діяльність, а на це потрібні чималі кошти. І тут на допомогу може прийти лише розвинена практика кредитування.

Крім того, такого роду допомоги потребують часто й ринкові структури, товарне виробництво, торгівля, тобто усі сфери народного господарства.

Метою курсової роботи є теоретичне й практичне обґрунтування шляхів кредитного забезпечення населення та шляхів удосконалення його правової бази.

Відповідно до даної мети роботи постають такі завдання:

- проаналізувати стан сучасного кредитно-фінансового механізму та показати причини його недостатньої ефективності;

- визначити суть кредитних відносин;

- визначити шляхи та виробити рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності кредитно-фінансових установ;

- проаналізувати зарубіжний досвід кредитування та визначити перспективи його використання у національній кредитній системі України;

- проаналізувати сучасний стан правового забезпечення кредитування;

- визначити шляхи вдосконалення правової бази у сфері кредитів.

Предметом дослідження є роль банків та небанківських фінансово-кредитних інститутів у кредитних системах зарубіжних крїн і національному кредитуванні.

Об’єктом дослідження взято саму кредитну систему і проблеми її правового забезпечення у сучасній економіці.

Методологічну та інформаційну основу в проведенні дослідження склали вітчизняні та зарубіжні публікації з питань фінансово-кредитних відносин, періодичні видання, а також Закони України з питань фінансово-кредитної та банківської діяльності, законодавчі правові акти, законопроекти України щодо правового забезпечення банківської та кредитно-фінансової діяльності, статистичні матеріали.

У курсовій роботі для дослідження використовуються схема кредитної системи, графік та дві кругових діаграми для кращого відображення статистичних даних.

Практична цінність результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані для покращення умов існування кредитної системи у національній економіці.

Розділ
1

Кредитна система як елемент ринкової інфраструктури

1.1. Економічна роль, суть і структура кредитної системи

Ринкова система може нормально функціонувати лише тоді, коли в її судинах постійно циркулюють грошові потоки (готівкові й безготівкові). Безперервність цієї циркуляції забезпечує кредитна система.

Кредит – (від латинського “кредо” – вірю) є формою руху грошового капіталу, який надається в позику на умовах повернення й прибутковості. Наявність кредитних відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові капітали, власники яких готові надати їх на певний строк за певну винагороду (процент), а з іншого, – підприємців, бажаючих тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності [6, 23].

В умовах розвинутої ринкової економіки кредит виступає в декількох видах і здійснюється через найрізноманітніші організаційні форми, які в сукупності утворюють кредитну систему, а це: банки, інвестиційні фонди, страхові компанії, фонди. Розглянемо, що вони собою являють.

Банки є центральною фігурою кредитної системи. Саме через них здійснюються основні посередницькі функції між кредиторами й позичальниками. Існує багато різних видів банків, проте за своїм функціональним призначенням і належністю вони можуть бути зведені у дві великі групи: центральні (федеральні) банки і комерційні банки. В сукупності і взаємодії всі банки складають національну банківську систему.

У центрі банківської системи стоїть центральний банк. Він є емісійним, касовим та резервним центром країни. Більшість країн світу мають один центральний банк, наприклад Англійський банк у Великобританії, Бундесбанк у Німеччині, Національний банк в Україні. У США їх аж дванадцять і утворюють вони центральну федеральну систему. Зумовлено це рядом обставин, характерних саме для США. По-перше, масштабністю країни, по-друге, економічним розмаїттям і великою кількістю комерційних банків (біля 14 тис.), по-третє, політичним компромісом між прибічниками централізації і децентралізації банківської системи. Але й тут виділяється найголовніший банк – Федеральний резервний банк міста Нью-Йорка. До того ж розвитком сучасних засобів сполучення й транспорту формується тенденція до скорочення федеральних банків.

Другу частину кредитної системи складають комерційні банки та їх відділення. Саме вони здійснюють кредитне обслуговування функціонуючих капіталів і населення. Свій капітал комерційні банки утворюють в основному за рахунок депозитів (вкладів, позичок клієнтів). Основним джерелом банківського прибутку виступає різниця (маржа) між процентом, що береться банком за наданий кредит (позика), і процентом, що сплачується банком за депозитами. Отже, банківський прибуток, як і прибуток торговельного і промислового підприємців, бере свій початок з виробництва (Схема 1
).

Засновниками комерційних банків можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. За способом формування статутного фонду комерційні банки можуть створюватися як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.

Комерційні банки бувають універсальними й спеціалізованими. Універсальні банки акумулюють грошові кошти населення, підприємств, організацій, здійснюють грошові розрахунки, розмі­щують кредитні ресурси, надають традиційні банківські послуги, керують грошово-кредитним обігом. Спеціалізовані банки (кооперативні, селянські, іпотечні, інвестиційні, експортно-імпортні і т.д.) здійснюють грошово-кредитні операції у вузько спеціалізованих сферах.

Інвестиційні банки здійснюють фінансування капітального будівництва, а також реновацію основного капіталу промислових підприємств, транспорту, зв'язку, житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. Особливість інвестиційних банків полягає в тому що вони не займаються залученням вкладів населення. У Великобританії, ПАР та Сінгапурі подібні інститути називають торговими банками, в Південній Кореї – фірмами з торгівлі цінними паперами, у Франції – діловими банками. Виділення інвестиційних банків в окремий вид призвело до розподілу праці в кредитній сфері, причому в деяких країнах таке виділення закріплене законом.

У сучасних банківських системах розрізняють інвестиційні банки двох типів. Для першого з них, котрий є характерним для банківських систем англосаксонського типу, притаманні операції виключно з розміщення й торгівлі цінними паперами. Банки другого типу характерні для романо-германських банківських систем. Тут типовими є операції з середньострокового та довгострокового кредитування.

Іпотечний банк надає довгострокові позики під заставу нерухомого майна.

Експортно-імпортний банк займається фінансуванням і кредитуванням експортно-імпортних поставок товарів та інших операцій.

Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем кредитних відносин. Тому кредитна система не обмежується лише банківськими закладами. Окрім банків, кредитними операціями займаються інші позабанківські структури. Одними з могутніх небанківських кредитних інститутів є страхові фірми. За розмірами операцій і активів вони поступаються лише банківським фірмам. Страхові фірми – це акціонерні приватні і державні організації, які страхують населення, майно, комерційні операції, практично все, що пов’язано з людською діяльністю. Але страхуванням діяльність цих фірм не обмежується. Вони займаються також ощадною справою і підприємництвом. Так, мобілізовані ними кошти населення вони направляють у кредитні операції, надходження від яких складає більшу частину їхнього прибутку. Наприклад, страхові фірми Англії і США покривають більш як 50% потреби промисловості цих країн у довгострокових кредитах. Вони також вкладають гроші безпосередньо у великі і найбільш прибуткові компанії, володіють великими пакетами високоприбуткових заставних паперів під нерухоме майно, купують облігації державних позик.

У результаті ощадної, фінансової, кредитної, інвестиційної діяльності страхові компанії здійснюють величезний позитивний вплив на функціонування ринкової економіки, тим самим сприяють підвищенню ефективності економічного життя країн.

Позабанківське фінансування довгострокових капіталовкладень у народне господарство здійснюється також через інвестиційні фонди. Джерелом утворення інвестиційних фондів залежно від форми власності можуть бути податки й грошові збори, субсидії, позики, обов’язкові й добровільні пожертви підприємств, організацій і населення. Отже, суть інвестиційних фондів зводиться до акумуляції коштів населення і використання їх для нагромадження. Однією з функцій інвестиційних фондів в умовах приватизації державної власності є обслуговування обігу приватизаційних паперів при розміщенні їх населенням в об’єкти приватизації.

Інвестиційні фонди мають різноманітні юридичні форми, тобто вони можуть діяти як державні організації, акціонерні товариства, приватні установи. Тому управління ними здійснюється суб’єктами тієї чи іншої організації (концерну, асоціації) або правлінням, або конкретним громадянином. Як правило, головним органом управління є загальні збори, конференція, сесія або конгрес. Фонд здійснює свою діяльність, керуючись статутом.

Утворюються й інші фонди, які займаються акумуляцією грошових коштів та інвестуванням їх у ті чи інші галузі народного господарства, зокрема, такі відомі у світі, як Міжнародний валютний фонд. В Україні – це Пенсійний фонд, фонди соціального страхування, Зайнятості і Чорнобиля, Державний валютний фонд та інші. Головною їх ознакою є те, що вони являють собою сукупність грошових або інших ресурсів, які знаходяться в розпорядженні тих чи інших асоціацій, об’єднань, підприємств, організацій, державних установ, приватних громадян, призначених для цільового використання. В періоди вивільнення їх від цільового використання ці кошти використовуються для інвестицій, кредитування, надання послуг, позик з метою їх нагромадження. Звичайно, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Кредитна система, залежно від напрямку кредитної діяльності, включає багато структурних розділів, але головною ключовою фігурою є центральний банк.

1.2. Центральний банк, як “банк банків”

Виникнення центральних банків історично зв’язано з централізацією банк нотної емісії в руках деяких, найбільш надійних, комерційних банків, які користуються загальною довірою, чиї банкноти могли успішно виконувати функцію загального кредитного способу обігу. Такі банки стали називати емісійними.

Наприкінці XIX – початку XX ст. у більшості країн емісія всіх банкнот була зосереджена в одному банку, що став називатися центральним емісійним банком, а на сучасному етапі – просто центральним банком. Ця назва відбиває роль банку в кредитній системі країни. Центральний банк служить як би віссю, центром кредитної системи.

З погляду власності на капітал центральні банки бувають державні, капітал яких належить державі (Великобританія, ФРН, Франція, Канада, Росія); акціонерні (США, Італія); змішані – акціонерні товариства, частина капіталу яких належить державі (Японія, Бельгія). Деякі центральні банки були відразу утворені в якості державних (у Німеччині, Росії); інші створювалися як акціонерні, а потім націоналізувалися (у Великобританії, Франції) [16, 115].

Уряд, звичайно, зацікавлений у надійності центрального банку в силу особливої ролі останнього в кредитній системі країни, у проведенні її економічної політики. Центральний банк незалежно від належності його капіталу є юридично самостійним: його майно відособлене від державного майна, центральний банк розпоряджається ним як власник. У той же час незалежність центрального банку має відносний характер, оскільки економічна політика уряду не може бути успішної без узгодження і тісного взаємозв’язку її основних елементів: грошово-кредитної і фінансової політики. У кінцевому рахунку будь-який центральний банк у тому чи іншому ступені поєднує риси і банку, і державного органу.

Перед будь-яким центральним банком стоїть триєдине завдання забезпечення стабільності купівельної спроможності і валютного курсу національної грошової одиниці, стабільності і ліквідності банківської системи, ефективності і надійності платіжної системи. Для вирішення цього питання центральний банк виконує п’ять основних функцій: монопольної емісії банкнот, грошово-кредитного регулювання, зовнішньоекономічну, банку банків і банку уряду.

Банкноти складають незначну частину грошової маси промислово розвинутих країн, однак банкнотна емісія як і раніше необхідна для платежів у роздрібній торгівлі, а також для забезпечення ліквідності кредитної системи. Регулювання економіки шляхом впливу на стан кредиту і грошового обігу – це складний елемент економічної політики уряду, головними цілями якої є досягнення стабільного економічного росту, низького рівня безробіття та інфляції, вирівнювання платіжного балансу.

Центральний банк є органом валютного контролю, провідником державної валютної політики. Він визначає режим обмінного курсу національної валюти і здійснює його регулювання, проводить операції щодо керування офіційними золотовалютними резервами, регулює міжнародні розрахунки, платіжний баланс, контролює рух валютних цінностей як усередині країни, так і за кордоном, бере участь у розробці прогнозу й організовує складання платіжного балансу. Центральний банк, бере участь у підготовці міжнародних угод з відповідних питань, займається співробітництвом з центральними банками інших країн, а також з міжнародними і регіональними валютно-кредитними організаціями, представляє країну в цих організаціях.

Як уже відзначалося, незалежно від приналежності капіталу, центральні банки тісно пов’язані з державою. Як банкір уряду, центральний банк виступає його касиром кредитором, фінансовим консультантом. У центральному банку відкриті рахунки уряду й урядових відомств.

Загальний стан економіки багато в чому залежить від стану грошово-кредитної сфери. За числом інститутів, обсягом кредитних ресурсів і операцій базу всієї грошово-кредитної системи складають комерційні банки й інші кредитні установи. Досить відзначити, що від 75 до 90% усієї грошової маси в більшості країн складають банківські депозити і лише 25-10% - банкноти центрального банку. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може бути успішним лише в тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби і характер операцій комерційних банків.

Для впливу на грошово-кредитну сферу центральний банк використовує насамперед здатність комерційних банків збільшувати чи зменшувати депозити, а отже, грошову масу. Однак це не означає, що він може безпосередньо визначати обсяг депозитної емісії і кредитних операцій банків.

Методи грошово-кредитної політики центрального банку різноманітні. Найбільше широко використовуються:

• зміна процентних ставок, за якими центральний банк надає кредити комерційним банкам (офіційної дисконтної ставки, ставки рефінансування, ломбардної ставки);

• зміна норм обов'язкових резервів банків;

• операції на відкритому ринку, тобто операції по купівлі-продажу державних облігацій, векселів і інших цінних паперів;

• політика валютного курсу або курсова політика.

Традиційним методом регулювання є зміна процентних ставок центрального банку. Підвищення офіційної ставки зменшує можливості комерційних банків в одержанні кредиту для поповнення своїх резервів, що у свою чергу приводить до скорочення їхніх позичок, а значить, грошової маси і збільшення ринкових процентних ставок. 3міна офіційних ставок відіграє роль сигналу для всього ринку позичкових капіталів: підвищення ставок означає початок проведення політики кредитної рестрикції, зниження - кредитної експансії. У країнах з розвиненим ринком цінних паперів найбільш розповсюдженим методом грошово-кредитного регулювання є операції на відкритому ринку (ООР).

Приймаючи на збереження касові резерви комерційних банків, центральний банк створює їм кредитну підтримку. Він є для комерційних банків кредитором останньої інстанції, тобто кредитором на крайній випадок.

Будучи “банком банків”, центральний банк виконує функції головного регулюючого органа платіжної системи країни. Він організовує міжбанківські розрахунки, координує і регулює організацію розрахункових (у тому числі клірингових) систем, служить розрахунковим центром банківської системи.

У більшості країн центральний банк здійснює нагляд і контроль над банками з метою підтримки стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів. У ряді країн (Австралія, Італія, Росія) наглядова і контрольна діяльність здійснюється винятково центральним банком; в інших (Німеччина, США, Швейцарія, Франція) – центральним банком разом з іншими органами (казначейством, банківською комісією й ін.); а в деяких державах (Австрія, Данія, Канада, Норвегія) – не центральним банком, а іншими органами.

Основні напрямки нагляду і контролю центрального банку над комерційними наступні: видача ліцензій на здійснення банківської діяльності, на проведення окремих видів операцій (валютних, з цінними паперами, з дорогоцінними металами); перевірка й аналіз фінансової звітності, наданої банками; ревізії на місцях; установлення нормативу обов’язкових резервів і системи економічних нормативів, контроль за їхнім дотриманням.

Центральний банк кредитує державу, консультує мінфін з питань розміщення і погашення державних позик, вибору дат емісії і визначення прибутковості державних цінних паперів у залежності від ринкової ситуації, керує державним боргом.

Усі функції центрального банку взаємозалежні. Кредитуючи державу і банки, він одночасно створює кредитні знаряддя обігу, здійснюючи випуск і погашення урядових зобов’язань, впливає на рівень позичкового відсотка. Це визначає особливе положення, що займає центральний банк у банківській системі, і створює об’єктивні передумови для виконання ним своєї найважливішої функції – функції грошово-кредитного регулювання.

Центральний банк здійснює свої функції через банківські операції: пасивні й активні. Пасивними називаються операції, за допомогою яких утворюються банківські ресурси, активними – операції з їхнього розміщення.

На відміну від комерційних банків, центральний банк не має справи безпосередньо з підприємцями і населенням. Його головною клієнтурою є комерційні банки. Останні виступають як би посередниками між економікою і центральним банком. Він зберігає вільну готівку комерційних банків, тобто їхні касові резерви. Історично ці резерви давалися комерційними банками в центральний як гарантійний фонд для погашення депозитів. У XX ст. У більшості країн комерційні банки відповідно до закону зобов’язані зберігати частину своїх касових резервів у центральному банку. Такі резерви називають обов’язковими банківськими резервами. Центральний банк встановлює мінімальне відношення обов’язкових резервів до їх зобов’язань по депозитах (норму обов’язкових резервів).

1.3. Банківські установи як елементи кредитної системи

У механізмі функціонування кредитної системи держави велика роль належить комерційним банкам. Вони є багатофункціональними організаціями, що діють у різних секторах ринку позичкового капіталу. Банки акумулюють основну частку кредитних ресурсів і надають своїм клієнтам повний комплекс фінансових послуг, включаючи кредитування, прийом депозитів, розрахункове обслуговування, купівлю-продаж і збереження цінних паперів, іноземної валюти та ін.

Завдання банків полягає у забезпеченні безперебійного грошового обігу й обороту капіталу, кредитуванні промислових підприємств, держави і населення, створення умов для народногосподарського нагромадження.

Комерційні банки, мають статут, відповідно до якого діють. У статуті повинне міститися наступне:

• найменування банку і його місцезнаходження (поштова адреса);

• перелік операцій, здійснюваних банком;

• розмір статутного фонду і перелік інших фондів, утворених банком;

• положення про те, що банк є юридичною особою і діє на комерційній основі;

• положення про органи керування банком, їхню структуру, порядок утворення і функції, а також інші положення, зв’язані з особливостями діяльності банку, що не суперечать чинному законодавству.

Центральною ланкою в здійсненні активних і пасивних операції банку виступає кредитне керування. В основу класифікації кредитних операцій можуть бути покладені різні критерії: види позичальників, мета, характер чи терміни кредиту, наявність забезпечення позички і т.д. Перш за все необхідно відзначити, що у всіх країнах у тій чи іншій формі проводиться розподіл позичок на дві великі групи – персональні позички фізичним особам для задоволення особистих нестатків і ділові позички акціонерним компаніям та одноособовим підприємцям для забезпечення процесу виробництва і реалізації продукції. Це розмежування має важливе значення, тому що в зазначених сферах застосовуються різні форми кредитування, діють різні правила у відношенні термінів, величини, вартості і забезпечення позичок, видів фінансових гарантій і т.д.

У банківських балансах, однак, цей розподіл звичайно виражається неявно, в опосередкованій формі. Деякі статті балансу відносяться тільки до кредитування приватних осіб, інші до кредитів підприємств, але є і “змішані” статті. У США, наприклад, в основу класифікації позичок покладена мета кредиту. Тому в деяких статтях балансу поєднуються як позички на особисті потреби, так і позички для фінансування виробництва і реалізації.

Основними функціями комерційних банків вважаються:

• акумуляція і мобілізація грошового капіталу;

• посередництво в кредиті;

• проведення розрахунків і платежів у господарстві;

• створення платіжних засобів;

• організація випуску і розміщення цінних паперів;

• консультаційне обслуговування клієнтів.

Банк може надавати кредити підприємствам і організаціям різних галузей народного господарства й іншим банкам, включаючи свої філії, фінансовим компаніям і населенню. Специфіка джерел формування позичкового фонду, використовуваного для тих чи інших кредитних операцій, призначення і характер забезпечення видаваних кредитів, механізм надання і терміни кредитування, сфера використання й інші фактори обумовили створення в рамках кредитного керування шести відділів.

1. Відділ загальної організації кредитних операцій:

• визначає загальну політику банку і порядок її реалізації в залежності від конкретних економічних умов;

• розробляє загальні методики короткострокового і довгострокового кредитування і фінансування, методики визначення кредитоспроможності клієнтів, методики організації перспективних фінансових послуг;

• вивчає кредитні ризики і визначає механізм страхування банківських кредитних операцій.

2. Відділ короткострокового кредитування:

• визначає кредитні ресурси по видах позичок і позичальниках виходячи з кредитного потенціалу банку;

• виявляє потреби в кредиті;

• організовує видачу і погашення кредиту, веде кредитні справи;

• укладає кредитні договори;

• перевіряє кредитоспроможність клієнтів;

• веде картотеку кредитоспроможності;

• організовує факторингові операції.

3. Відділ довгострокового кредитування і фінансування:

• розробляє основні напрямки кредитування і фінансування виходячи з інвестиційного потенціалу банку;

• організовує кредитні операції і фінансування;

• укладає договори з надання позичок і надання послуг;

• перевіряє кредитоспроможність клієнта і веде картотеку кредитоспроможності;

• здійснює кредитування, пов'язане з інноваційною діяльністю клієнта, інноваційне фінансування розробок клієнта;

• займається організацією фінансування з доручення клієнта;

• здійснює посередницьку допомогу в пошуку партнерів по впровадженню, а також у підборі підрядчиків для реалізації довгострокових проектів.

4. Відділ кредитування населення:

• організовує пряме і непряме кредитування придбання споживчих товарів і житлового будівництва;

• надає кредитні картки;

• надає послуги населенню.

5. Відділ міжбанківських операцій покликаний організовувати і вести облік і аналіз усіх міжбанківських операцій, перш за все з Центральним банком і з іншими комерційними банками, а також з банками своєї системи (філіями і відділеннями).

6. Відділ нетрадиційних банківських операцій, зв'язаних із кредитуванням, призначений для організації таких операцій банку, як, наприклад, лізинг.

Основним цивільно-правовим документом, який засвідчує факт та умови видачі і повернення позички є кредитна угода ( договір ). Усі питання щодо прав, обов’язків та взаємовідносин сторони визначають у цьому документі за взаємною згодою. Всі пункти угоди не мають суперечити чинному законодавству.

Основними умовами кредитної угоди щодо ключових параметрів позики є:

- ціль кредиту (вона залежить від категорії позичальника, служить важливим індикатором ступеня ризику, пов'язаного з видачею позички. Видаючи кредит акціонерній компанії, банк повинен переконатися, що кредит береться для виконання цілей, передбачених статутом фірми. Ціль визначає і форму кредиту);

- сума( банк має перевірити обґрунтованість заявки у відношенні суми кредиту. Важливо із самого початку правильно визначити необхідну суму кредиту);

- порядок погашення (при видачі кредиту повинне бути ясно визначене джерело його погашення);

- термін (чим більш тривалий термін позички, тим вищим є ризик, тим більшою є імовірність того, що виникнуть непередбачені труднощі і клієнт не зможе сплатити борг відповідно до договору);

- забезпечення (важливим елементом кредитної угоди є те, які активи позичальник зможе закласти як забезпечення кредиту. При цьому необхідно підкреслити, що кредит повинен видаватися на визначені цілі, для фінансування конкретної господарської операції, а не в обмін на забезпечення як таке);

- винагорода кредитора (винагорода банку за кредит складається з двох основних елементів: відсотка з позички і комісії за відкриття кредиту).

Важливою функцією комерційних банків є посередництво в кредиті. Прямим кредитним відносинам між власниками вільних коштів і позичальниками перешкоджає розбіжність обсягу капіталу, пропонованого в позичку, з потребою в ньому, а також терміну вивільнення капіталу з терміном, на який він потрібний позичальнику. Безпосередні кредитні зв'язки між власниками капіталу і позичальниками ускладнює і ризик неплатоспроможності останніх. Власник капіталу може не мати інформацію про фінансовий стан позичальника. Комерційні банки, виступаючи в ролі фінансових посередників, усувають ці ускладнення. Банківські кредити направляються в різні сектори економіки, забезпечують розширення виробництва. Стабільна економіка не може існувати без організованої і налагодженої системи грошових розрахунків. Звідси велике значення має роль банків у проведенні розрахунків і платежів.

У сучасній кредитній системі в ряді західних країн великого розвитку набули інвестиційні банки. До виділення в більшості країн Заходу (насамперед у США, Японії, Англії і Франції) інвестиційних банків привели поділ праці і спеціалізація в кредитній сфері. Основне завдання інвестиційних банків – це мобілізація довгострокового позичкового капіталу і надання його позичальникам за допомогою випуску і розміщення акцій, облігацій і інших видів позикових зобов'язань. Кожна велика фірма, корпорація, як правило, має “свій” інвестиційний банк, послугами якого постійно користується. В даний час існують два типи інвестиційних банків. Банки першого типу займаються винятково торгівлею і розміщенням цінних паперів, банки другого типу – довгостроковим кредитуванням. Інвестиційні банки другого типу можуть базуватися на акціонерній основі, змішаній формі власності за участю держави і чисто державній. Головна функція таких банків відображається в середньостроковому і довгостроковому кредитуванні різних галузей господарства, а також спеціальних цільових проектів, зв’язаних із упровадженням передових технологій і досягнень науково-технічної революції.

Як правило, такі банки були тісно зв’язані з державною чи змішаною власністю, забезпечуючи її за рахунок надходження довгострокових грошових фондів для фінансування капіталовкладень. Інвестиційні банки змішаного та державного типу активно брали участь у реалізації урядових програм соціально-економічного розвитку і планів стабілізації економіки. В даний час вони також проводять різні операції на ринку позичкового капіталу: акумулюють заощадження юридичних і фізичних осіб, проводять середньострокове і довгострокове кредитування, здійснюють вкладення в приватні і державні цінні папери, розвивають різні фінансові послуги. В кредитній системі країн, де існують такі банки, вони займають видне місце після комерційних банків. Особливості діяльності інвестиційних банків другого типу полягають у тому, що, несучи навантаження, пов'язане з найбільш ризикованими операціями з середньострокового і довгострокового кредитування, вони змушені самі користуватися комерційних банків і інших кредитно-фінансових інститутів.

Пасивні й активні операції інвестиційних банків другого типу формуються в залежності від характеру їхньої діяльності, пов'язаної з довгостроковим кредитуванням цільових проектів приватного і державного секторів. Пасиви цих банків формуються з власних засобів (акціонерний капітал і резервний фонд), депозитів, кредитів комерційних банків і інших кредитно-фінансових інститутів. Велику частину пасивів складають депозити юридичних і фізичних осіб, а також кредити, що в основному надають комерційні банки. Частка їх може досягати 30-50%. У зв’язку з цим банки останнім часом прагнуть розширити депозитні операції, щоб зменшити залежність від інших банків, кредитно-фінансових інститутів.

Активні операції складаються в основному із середньострокових і довгострокових кредитів – до 60-70%, а іншу частину складають вкладення в різні цінні папери. Вкладення в державні папери зв'язані з обов’язковими вкладеннями за вимогою центральних банків, а також з необхідністю підтримки ліквідності. З цією ж метою банки останнім часом активізували вкладення в приватні цінні папери, інтенсивно розвиваючи фінансові послуги.

Іпотечні банки надають довгострокові кредити, що забезпечуються внесенням запису іпотек, чи іпотечних боргів на землеволодіння, під які видається позичка.

Завдяки своїй довгостроковості (20-30 років) іпотечні кредити особливо зручні для фінансування в тих випадках, коли виплата відсотків і погашення кредиту можливі тільки з поточних, як правило, невисоких доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під оренду погашення іпотечної позики можливо тільки з надходжень орендної плати.

Засоби для надання кредитів іпотечний банк одержує від продажу заставних листів. Заставні листи є борговими зобов’язаннями банку перед їх власниками з виплатою твердих відсотків, забезпеченими привілейованими іпотеками й іпотечними боргами.

Іпотечні банки надають позики і різним комунальним суспільним структурам. У цьому випадку позика забезпечується не іпотеками, а засобами, одержуваними за рахунок податку. Джерелом засобів для комунальних позик є випуск банком Комунальних (Суспільних) заставних листів. Від звичайних вони відрізняються лише способом гарантування.

Засоби для надання кредиту банк добуває шляхом продажу заставних листів. Отже, умови, на яких банк може дати кредит, залежать від стну ринку цінних паперів. Заставні листи звичайно продаються за номіналом на основі біржового курсу боргових зобов’язань. Курс продажу, однак, не відповідає чистому виторгу, отриманому банком від продажу заставних листів. Основна причина полягає в тому, що іпотечні банки змушені продавати свої цінні папери через інші банківські установи, головним чином через комерційні банки. За цю посередницьку діяльність іпотечний банк платить мито, так звану боніфікацію.

Чистий виторг = Курс продажу – Боніфікація

Так іпотечний банк не змінює відсоток виплат із заставних листів протягом усього терміну їхньої дії, вони можуть і своїм позичальникам на цей термін установлювати твердий відсоток виплати кредиту. Цим і відрізняються кредити, надані за рахунок продажу заставних листів, від кредитів банківських установ. Іпотечні банки надають боржникам право дострокової виплати кредиту (цілком чи частково) після витікання договірного терміну виплати відсотків.

При наявності в економіці фінансових посередників потоки заощаджень можуть бути опосередкованими. Інститут посередників включає комерційні, ощадні банки, позичково-ощадні асоціації, страхові компанії, пенсійні фонди і т.п.

1.4. Небанківські фінансові посередники

Фінансові посередники трансформують засоби таким чином, щоб забезпечити найбільшу привабливість своїх цінних паперів для інвесторів. Таким чином, фінансові посередники пристосовують номінал і тип непрямих цінних паперів, що вони випускають, до потреб власників грошей. Звичайно, їхнє завдання – дістати прибуток, тобто купити первинні цінні папери, що приносять доход, більший, ніж супутні витрати і премії з емітованих вторинних цінних паперів. Так, займаючись такого роду діяльністю, вони направляють засоби кінцевих кредиторів кінцевим позичальникам по меншій вартості і з меншими незручностями, ніж якби це було зроблено прямо. Фінансовим посередництвом у кредиті займаються як банки так і небанківські фінансові інститути.

Розвиток капіталізму обумовив появу і розвиток нових фінансових інститутів, що починають розвиватись особливо активно після кризи 1929-1933 р. Відбулося більш ретельне розмежування функцій між різними фінансовими інститутами усередині кредитної системи капіталізму. Швидко виросли і зайняли найважливіші позиції на ринку позичкових капіталів страхові компанії (в основному компанії страхування життя), пенсійні фонди, інвестиційні компанії, а також ряд інших спеціалізованих заснувань. Вони стали основним резервуаром довгострокового капіталу на грошовому ринку, значно потіснивши в цій сфері комерційні банки. Особливо великих масштабів діяльність цих інститутів досягла в США, Англії, Японії [16, 347].

Інвестиційна діяльність страхових компаній досягла величезних масштабів. У ведучих економічно розвитих країнах страхові компанії за своїми активами перевершують багато кредитно-фінансових заснувань.

Компанії страхування життя, у силу специфічних особливостей мають у своєму розпорядженні найбільші можливості довгострокового інвестування, оскільки ними зосереджена велика частина довгострокових заощаджень населення. Полівласник не віддає свої заощадження в позичку, а за рахунок їхньої акумуляції в компанії страхування життя здобуває визначену фінансову гарантію в майбутньому. При цьому він не отримує відсотки на свої заощадження.

Страхові компанії, в основному компанії страхування життя, увійшли також у сферу споживчого кредиту, розширюючи кредитування населення через позики під поліси. Тим самим вони впливають на споживчий ринок, оскільки ці засоби населення використовує для покупки різних видів товарів і послуг.

Незважаючи на зіткнення інтересів страхових компаній і спеціалізованих кредитних інститутів, між ними існує тісне співробітництво і взаємне переплетення інтересів. Тут зв'язки базуються на основі системи участі особистої унії у спільних операціях з нерухомістю, іпотекою і споживчим кредитом. Англійські страхові монополії є великими власниками акцій компаній, що займаються нерухомою власністю і споживчим кредитом.

Страхові компанії здійснюють страхову діяльність у двох областях:

1) майно і непередбачені обставини;

2) життя.

Загальна вартість їх активів досягає приблизно 1,5 трлн. дол.

Компанії першого типу страхують від пожеж, крадіжок, автомобільних катастроф і тому подібних подій. Оскільки доходи цих компаній обкладаються податками за повною ставкою корпоративного прибуткового податку, вони вкладають велику частину своїх засобів у муніципальні облігації, процентні доходи з яких не обкладаються податками. У меншому обсязі вони інвестують засоби в акції й облігації корпорацій.

Компанії другого типу страхують життя людини. Смертність великих груп населення можна пророчити з великою імовірністю, а значить, у них є можливість придбати довгострокові цінні папери. Крім того, доходи цих організацій частково звільняються від оподатковування завдяки нарощуванню резервів з часом. Тому вони віддають перевагу оподатковуваним інвестиціям, дохід з яких вищий, ніж з неоподатковуваних муніципальних облігаціях. У результаті страхові компанії купують спочатку облігації корпорацій, що складають основну частину їх фінансових активів.

Досліджуючи проблеми кредитно-фінансових відносин та участь в них небанківських фінансових інститутів, варто відмітити і роль пенсійних фондів. Виконуючи фінансово-посередницькі функції перетворення активів, пенсійні фонди гарантують суспільству ще один вид захисту – виплати доходу після виходу на пенсію.

Розвиток пенсійних фондів являє собою якісно нову ступінь у розвитку кредитної системи. Вони служать більш тонкою формою проникнення промислових і других монополій у кредитну систему. Ці структури не задовольняються прибутком від своєї основної діяльності – підприємницьким доходом. Фінансуючи через пенсійні фонди свою промислову експансію, вони власне кажучи беруть участь у поділі прибутку у вигляді позичкового відсотка разом з іншими кредитно-фінансовими інститутами.

Пенсійні й інші подібні фонди створюються для забезпечення доходів людям, що припинили свою трудову діяльність, протягом якої вони вносили туди гроші так, як і їх роботодавці. Фонд інвестує ці засоби, а потім періодично виплачує накопичені засоби працівнику, що звільнився, чи надає аннуїтет. У період нагромадження засоби, що надходять, податками не обкладаються, вкладник платить податки, коли гроші йому повертаються. Комерційні банки через свої трастові відділи, страхові фірми, а також федеральний уряд, місцеві адміністрації, і деякі інші нестрахові організації пропонують свої засоби пенсійним фондам. Через те, що пасиви пенсійних організацій мають довгостроковий характер, у фондів є можливість інвестувати засоби в довгострокові цінні папери. Тому основна частина інвестицій приходиться на корпоративні акції й облігації. Пенсійні фонди насправді є найбільшими, серед інституціональних інвесторів, власниками корпоративних фінансових інструментів.

Пенсійні фонди юридично відділені від корпорації, що їх створюють. За дорученням останніх пенсійні фонди керуються комерційними банками, навколо яких, як правило, формуються різні фінансово-промислові групи.

Організаційна структура пенсійного фонду не передбачає акціонерної, кооперативної чи пайової форми власності. Як правило, пенсійні фонди створюються на приватних корпораціях, що юридично і фактично є їх власниками. Основою пасивних операцій пенсійних фондів є ресурси, що надходять від корпорацій, підприємств, а також внески робочих та службовців.

Створення і розвиток пенсійних фондів – це нове явище на ринку позичкових капіталів, на ринку цінних паперів і в цілому в кредитній системі промислово розвинутих країн [4, 85].

Фонди взаємного кредиту теж вкладають значні кошти в корпоративні акції й облігації. Вони приймають гроші від фізичних осіб і поміщають їх в активи специфічних видів. Звичайно подібний фонд зв’язаний з компанією, що за деяку плату керує інвестиціями. Кожна фізична особа володіє визначеною часткою фонду, що залежить від розміру його внеску. У будь-який час громадяни можуть продати свої акції, оскільки фонди зобов’язані їх отримувати. Одні фонди поміщають свої гроші в звичайні акції, інші спеціалізуються на корпоративних облігаціях, ринкових грошових зобов’язаннях, наприклад короткострокових комерційних векселях, що випускаються корпораціями, чи муніципальних цінних паперах. Інвестиційна політика різних фондів значно відрізняється від політики одержання стабільного доходу і забезпечення безпеки вкладників. У будь-якому випадку приватна особа отримує диверсифікований портфель інвестицій, керований професіоналами. На жаль, це не гарантує хорошого результату.

Зайняли своє місце у кредитній системі і фінансові компанії. Вони є приватними корпораціями, призначеними для видачі позичок на споживчі нестатки з погашенням та виплатою кредитів приватним особам і позичок під забезпечення комерційним підприємствам. З одного боку, ці фірми мобілізують засоби шляхом випуску акцій, а також одержання кредитів (деякі з них довгострокові), здебільшого від комерційних банків, а з іншого боку – видають позички. Компанії даного типу – найважливіше джерело фінансування для малих корпорацій і для корпорацій, що здійснюють злиття.

В економіці небанківські фінансові інститути відіграють важливу роль у спрямуванні коштів від позикодавців – заощадників до позичальників – витратників. У забезпеченні посередництва в таких випадках немала роль належить кредитним спілкам.

Ідея створення кредитних спілок виникла в середині ХІХ століття. Саме тоді, внаслідок прискорення промислового розвитку, проблема коштів з дедалі більшою гостротою поставала не тільки перед підприємцями, а й перед певними групами приватних осіб. Переважно це були громади, об’єднані виробничими, професійними чи соціальними інтересами. Не маючи змоги взяти кредит у банках, люди почали допомагати один одному власними коштами. Першим у цій справі вважають Фрідріха Вільгельма Райфайзена. 1848 р. Він створив у Німеччині першу інституцію, за своїм характером подібну до сучасної кредитної спілки. Майже одночасно з Райфайзеном 1850 р. В містечку Делічі Герман Шульце заснував ще один кредитний кооператив. Тоді ж інституції з подібною філософією почали виникати у Великобританії та Італії. Першу кредитну спілку в США заснував Дежарден у 1909 р. в Манчестері. Спілка об’єднала франкомовних американських католиків. А на початку 1999 р. в США успішно працювали 10 тис. кредитних спілок. Загалом їх у світі налічують близько 40 тис. і вони об’єднують 100 млн. членів і мають понад 400 млрд. дол. активів. Одночасно із загальним зростанням чисельності кредитних спілок, впродовж останніх десятиліть діє тенденція до злиття менших спілок з потужнішими.

Здебільшого кредитні спілки виділяють споживчі позички. В банківській справі цей кредит вважають найризикованішим. Саме тому банки вкрай неохоче надають такі послуги. Ризик полягає в тому, що одержувач позички може її не повернути, не зважаючи на всі попередні домовленості й угоди. Аналіз споживчих кредитів, проведений у США, засвідчив, що такий кредит є найдорожчим видом вкладень на один долар.

Кредитні спілки задовольняють попит на споживчі позички різних соціальних прошарків. Особи з вищим рівнем освіти та доходів беруть у борг частіше. Вони розглядають кредитування як інструмент досягнення бажаного рівня життя, а не як спосіб подолання тимчасових фінансових труднощів. Усі кредитні спілки орієнтовані на різні категорії позичальників.

Засади чи правила, яких дотримується кредитна спілка, коли в особі членів правління та кредитного комітету приймає внески, надає кредити і забезпечує їх повернення, складає її кредитну політику. Вона ґрунтується на потребі забезпечення інтересів кредиторів і позичальників з урахуванням фінансової ситуації в країні.

Кредитна спілка має забезпечувати рівновагу двох протилежних інтересів. Адже по один бік стоять кредитори спілки, які хотіли б одержати найвищий відсоток за користування вкладеними коштами, а по другий – позичальники, що хотіли б сплачувати найнижчі відсотки за надані кредити. Правління має постійно стежити за фінансовою ситуацією в країні і, в разі потреби, швидко приймати рішення про зміну не тільки ставки, а й розмірів кредиту та терміну його видачі.

Сучасна кредитна система виконує дуже багато функцій, саме тому її структура надзвичайно різноманітна і включає в себе різні інститути. Нажаль ринок цінних паперів в Україні слабо розвинений, тому наша кредитна система не така досконала, як у країнах з розвиненою ринковою економікою.

Розділ
2

Еволюція, сучасний стан та перспективи розвитку
кредитної

системи України

2.1. Структура кредитної системи України та її еволюція

Кредитна система припускає наявність фінансових посередників – банків, які залучають кошти на умовах зворотності від одних суб’єктів і дають їх у позичку іншим суб’єктам. Взагалі, кредитна система може функціонувати і без фінансових посередників. Власник вільних коштів може прямо і безпосередньо надавати їх у позичку позичальнику. Така кредитна система стала формуватися в Україні у формі прямих грошових позичок між підприємствами. Але високі ризики таких “прямих” відносин кредиторів і позичальників, розбіжність за сумами і термінами наявної пропозиції коштів з попитом на них у кожній розвитій економічній системі неминуче призводять до виникнення особливих посередників, що на основі акумуляції коштів багатьох суб’єктів забезпечують задоволення практично будь-яких потреб ринкових суб’єктів у позикових засобах. Надання грошових позичок підприємствами один одному в той період відбивало відсутність ринкових фінансових посередників в умовах появи ринкового руху коштів.

Справжнє формування кредитного ринку почалося в нашій країні з виникненням комерційних банків. Уся їхня активна діяльність з видачі кредитів своїм клієнтам із самого початку носила характер ринкових операцій, оскільки здійснювалася не відповідно до централізовано затвердженого плану розподілу кредитних ресурсів, а з обліком їхньої економічної вигідності для банку. Комерційні банки самі встановлюють вигідні для них умови видачі і погашення позичок, вони можуть вільно вибирати клієнтів, а клієнти – банк. Відношення комерційних банків із клієнтами з приводу надання кредитів створюються як звичайні ринкові відносини. Отже, в міру розвитку мережі комерційних банків відбувалася заміна адміністративно-розподільчих відносин у сфері кредиту на ринку, формувалась кредитна система. Зараз формування кредитної системи знаходиться в прямій залежності від розвитку системи комерційних банків і від остаточного звільнення їх від прямого впливу кредитного центру.

Незважаючи на те, що нова банківська система як і раніше несе на собі печатку старих відомчо-розподільчих відносин, проте кредитна система в країні існує і є найбільш розвинутим елементом фінансового ринку. Ринок цінних паперів знаходиться в самій початковій стадії формування.

Для нього характерна перевага державних цінних паперів.

Сучасна ринкова економіка представляє собою складний господарський організм, діяльність якого забезпечує велика кількість різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють між собою з метою задоволення інтересів різних груп суб’єктів економічних відносин. Основою такої взаємодії є кругообіг матеріальних цінностей і грошових потоків в економіці.

Грошові потоки, як правило, не спрямовуються безпосередньо від одного суб’єкта ринку до іншого, що здебільшого є економічно недоцільним, а рухаються через посередників. У розвинутій ринковій економіці основним посередником, що забезпечує повноцінний кругообіг грошових коштів у господарстві, створюючи тим самим базові передумови для організації економічного циклу, є кредитна система країни – центральна ланка у всій системі взаємозв’язків між суб’єктами ринку.

Економічною основою функціонування кредитної системи, є кредитні відносини, виникнення яких пов’язане з неспівпаданням у часі витрат, що здійснюються різними учасниками господарських процесів, і надходженням необхідних для цього доходів. Таке неспівпадання, зумовлене об’єктивними економічними причинами, – характерне для переважної більшості суб’єктів ринкової економіки. У результаті, з одного боку, виникає значна сума тимчасово вільних від обороту грошових коштів, а з іншого – відчувається потреба у додаткових грошових ресурсах. Розв’язується дане протиріччя за допомогою інститутів кредитної системи, в яких акумулюються тимчасово вільні кошти одних суб’єктів ринку і надаються у тимчасове користування іншим, що відповідає економічним і соціальним потребам суспільства в цілому.

Зазначені моменти відображають дві найважливіші історичні передумови становлення і розвитку кредитної системи як центральної ланки економіки. З одного боку, розвиток товарного виробництва і розширення торгівлі обумовили зростання обсягів грошового обороту, що викликало необхідність впорядкування його організації і технічного обслуговування, а з іншого –виникає необхідність у специфічній формі підприємницької діяльності, пов’язаної з нагромадженням і розподілом тимчасово вільних коштів суб’єктів ринку. Організація виконання цих двох найважливіших економічних завдань призвела до появи особливих підприємств – інститутів кредитної системи, які поділяються на три великі групи:

1) центральні банки;

2) комерційні банки;

3) спеціалізовані кредитно-фінансові установи.

При цьому перші дві групи складають окрему ланку організації кредитних відносин і представляють собою банківську систему країни, тоді як третя група є відносно відособленою системою небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій. Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, ще здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Центральний банк виступає основним координатором діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці. Він, як правило, не вступає у взаємовідносини з підприємствами і населенням, а представляє собою свого роду “банк банків” і “банк держави”, що визначається його базовими функціями як основного органу, який координує діяльність кредитної системи в цілому.

В Україні повноваження центрального банку покладені на Національний банк, єдина мережа якого складається з центрального апарату, Кримського республіканського та обласних управлінь, а також Центральної розрахункової падати і регіональних розрахункових палат. Національний банк України і його регіональні управління в рамках резервної системи виконують функції, які в основному притаманні центральним банкам більшості країн світу: здійснює емісію грошей і організовує їх обіг; організовує розрахунки між іншими кредитними установами; концентрує кредитні ресурси і передає їх за плату іншим банкам, тобто є своєрідним кредитором останньої інстанції для комерційних банків; здійснює управління і планування напрямів і масштабів використання кредитних ресурсів і грошового обігу; організовує касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу країни; організовує інкасацію та перевезення грошових знаків і цінностей; здійснює ліцензування банківської діяльності.

Структура сучасної кредитної системи України наближається до цивілізованого ринкового типу. У ході проведення реформ було взято курс на побудову дворівневої кредитної системи, здатної забезпечувати повноцінне комплексне обслуговування господарського обороту [8, 15]. Однак цей процес ще не завершено. Потребує суттєвого вдосконалення діяльність Національного банку України, становлення ринків короткострокових і довгострокових грошових капіталів зумовлює необхідність розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширення сфер діяльності кредитних установ неможливе без багатьох допоміжних організацій. Та найважливіше значення має розвиток діяльності комерційних банків як первинної і вихідної ланки кредитної системи.

2.2. Роль НБУ в кредитній системі України

Банківська система – одна з найважливіших та невід’ємних структур ринкової економіки. Її ефективне функціонування – запорука успіху проведення економічних реформ у сучасних умовах. На відміну від країн із адміністративною економікою, де державний банк відіграє монопольну роль в усьому комплексі грошових і кредитних відносин, для країн із розвинутим ринком характерною є дворівнева банківська система. Центральний банк у цих країнах – вершина банківської системи. Він створює сприятливі умови для її функціонування та розвитку і справляє вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни. У зв’язку з цим одним із основних завдань ринкової трансформації економіки постсоціалістичних країн є проведення глибокої реформи самої банківської системи, переведення її на дворівневу структуру.

Досвід цих країн з реформування банківського сектора на ринкових засадах і розробки чинного законодавства може мати практичну цінність при формуванні ефективної інституційної структури кредитно-банківської системи в економіці перехідного періоду, в тому числі й в Україні. Взагалі статус центрального банку в кожній країні формується під впливом специфіки історичного розвитку, стану демократичних інститутів у суспільстві, врешті-решт є відображенням усіх процесів, що відбуваються в економіці.

Національний банк України (НБУ) було створено в 1991 р. відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” та Статуту Національного банку України на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР і її обласних управлінь. Його становлення проходило у важких умовах перехідного періоду на тлі зруйнування зв’язків у народному господарстві, великого дефіциту держбюджету.

Згідно з чинним законодавством Національний банк України е центральним банком держави, який стоїть на першому рівні банківської системи і виконує резервні функції. Він у своїй діяльності підзвітний лише Верховній Раді України і має право законодавчої ініціативи. НБУ проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці; він є емісійним центром; організатором міжбанківських розрахунків; координатором діяльності банківської системи в цілому; НБУ визначає курс грошової одиниці України відносно інших валют. Він же створює державну скарбницю та забезпечує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали й золотовалютні запаси.

Для забезпечення належного виконання цих функцій, на мій погляд, необхідно більш чітке врегулювання взаємовідносин НБУ з органами влади, насамперед виконавчої, визначення його місця в системі органів влади, тобто створення гарантій незалежності Національного банку України у здійсненні його функцій.

Незалежність грошово-кредитної політики центрального банку забезпечує розв’язання трьох основних питань: довіри до грошово-кредитної політики, ефективності досягнення центральним банком цілей його діяльності, встановлення грошової стабільності. Ці проблеми мають певний взаємозв'язок. Незалежність центрального банку дає змогу здійснювати незалежну грошово-кредитну політику, що підвищує рівень довіри до неї населення та суб’єктів господарювання, а це, в свою чергу, впливає на її ефективність.

Проблема довіри до грошово-кредитної політики центрального банку особливо важлива для економічної системи України, тому що має могутній психоло­гічний аспект впливу рішень НБУ на економічну поведінку учасників ринку. Цей аспект недостатньо враховується на практиці, хоч від нього багато в чому залежать успішність та ефективність заходів НБУ.

Успішність реалізації заходів, спрямованих на становлення та розвиток ефективної грошово-кредитної системи й досягнення макроекономічної стабілізації в У країні, значною мірою визначається статусом Національного банку як незалежного органу, що виконує загальнодержавні завдання захисту Національної валюти та забезпечення функціонування кредитної системи. Але на практиці самостійність НБУ щодо проведення грошово-кредитної політики було істотно обмежено тиском з боку парламенту та уряду. Їхня непослідовна економічна політика негативно впливає на стан як банківської, так і грошово-кредитної системи в цілому. У цих умовах особливе значення матиме прийняття Закону “Про Національний банк України”, який чітко визначатиме функції НБУ, регламентуватиме його відносини із законодавчою та виконавчою владою.

Ключовим моментом відносної незалежності центрального банку від виконавчої влади є перебудова його відносин з бюджетом. Це також було враховано при підготовці проекту Закону “Про Національний банк України”. Принципове значення має чітке розмежування державних фінансів та банківської системи, тобто обмеження можливості уряду користуватися коштами НБУ для покриття дефіциту бюджету як у формі надання кредитних ліній, так і в формі придбання державних цінних паперів на первинному ринку.

Головними завданнями Національного банку України при проведенні грошово-кредитної політики є створення умов фінансової стабілізації в державі із забезпеченням стабільності національної грошової одиниці та підтримка макроекономічної стабілізації через зниження темпів інфляції.

Також одним з основних напрямків діяльності Національного банку є здійснення контролю за функціонуванням банківської системи і виконання ним функцій кредитора останньої інстанції. Це зумовлено необхідністю підтримки стабільності банківської системи, оскільки довіра до національної грошової одиниці передбачає наявність стійких і ефективно працюючих кредитно-банківських інститутів. Однак зараз НБУ і комерційні банки перебувають у стані прихованого протистояння. Як відомо, Національний банк – прихильник політики більш жорстких регулюючих і наглядових вимог до комерційних банків, останні ж. навпаки, виступають за послаблення їх. Обидві сторони аргументують свої вимоги недосконалістю законодавчої бази. При цьому вони трактують норми Закону “Про банки і банківську діяльність” та інших законодавчих актів кожен по-своєму.

Стратегічне завдання НБУ в перехідний період – замінити практику прямого розподілу кредитних ресурсів грошово-кредитним регулюванням з використанням ринкових інструментів – передбачає реформування організаційно-управлінських структур, їхню адаптацію як на верхньому, так і на нижньому “поверхах” банківської системи до роботи в режимі реального ринку. У перспективі, на мою думку, необхідне послаблення резервних вимог з боку НБУ, але за жорсткого регулювання ним основних напрямків діяльності комерційних банків: накопичення власного капіталу та зміни його структури, посилення гарантійних вимог, постійного відслідковування кредитного портфеля з позицій його структури і забезпеченості.

Таким чином, проблеми ринкової трансформації економіки в Україні мають безпосередній вплив на діяльність банків як ключової ланки інфраструктури фінансового ринку, а з іншого боку, банки своїми діями також впливають на стан національної економіки. Незважаючи на серйозні труднощі, в Україні все-таки вдалося створити дворівневу банківську систему, на чолі якої став Національний банк. Однак повноцінне виконання НБУ своїх базових функцій неможливе без забезпечення його повної самостійності щодо прийняття рішень та реалізації грошово-кредитної політики. Тому в цих умовах слід негайно прийняти Закон “Про Національний банк України”, який би підвищував відповідальність НБУ як центрального банку держави за забезпечення монетарної стабільності, що є основою успішного економічного розвитку України, чітко окреслював би його статус, місце і роль у суспільстві та системі державної влади. При цьому доцільним було б одночасно прийняти і Закон “Про комерційні банки України”. Це є логічним, тому що Національний банк і комерційні банки – дві ланки єдиної банківської системи, які повинні діяти спільно в чітко визначеному законодавчому просторі.

2.3. Комерційні банки як основа кредитної діяльності України

Комерційні банки належать до особливої категорії ділових підприємств – фінансових посередників. Вони залучають капітали, заощадження населення та інші вільні грошові кошти, які вивільняються у процесі господарської діяльності, та надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додаткового капіталу.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування економіки припадає саме на комерційні банки.

Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як фінансові посередники, приймаючи гроші від вкладників, що володіють тимчасово вільними коштами, і надаючи їх позичальникам, тобто тим учасникам економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. У результаті цієї діяльності банку у виграші перебувають усі зацікавлені сторони. Тимчасово вільні грошові кошти вкладників банк перетворює на позичковий капітал, який приносить їм реальний дохід у формі процента. Використання кредиту позичальниками сприяє прискоренню обороту капіталу, скороченню витрат виробництва і зростанню прибутків. Комерційні банки отримують доход від зазначених операцій за рахунок різниці між процентами, що стягуються за позиками і виплачуються за вкладами. Здатність комерційних банків створювати в процесі своєї діяльності додаткові засоби платежу є однією з найважливіших функцій, що відрізняє їх від інших інститутів кредитної системи.

Комерційні банки можуть здійснювати операції з купівлі і продажу іноземної валюти, організовуючи фінансування зовнішньої торгівлі; виконувати довірчі операції, пов’язані з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями фізичних і юридичних осіб за їх дорученням; надавати консультативні послуги своїм клієнтам з питань організації господарсько-фінансової діяльності; здійснювати зберігання грошових і матеріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, а також ряд інших операцій, пов’язаних з обслуговуванням різних клієнтів.

В історичному плані комерційні банки виникли раніше, ніж інші типи фінансово-кредитних інститутів, а тому розвиток кредитної системи розпочинається саме з виникнення і розвитку комерційних банків.

В Україні розвиток системи комерційних банків та її структуризація перебувають на початкових етапах. Особливо це стосується функціональної спеціалізації банківських установ. У світовій практиці відомі сотні операцій, що здійснюються комерційними банками [5, 36]. Щодо кредитних установ нашої країни, то ними у кращому випадку освоєно один-два десятки операцій. При цьому комерційні банки здебільшого намагаються виконувати всі відомі їм операції, не надаючи явної переваги тим чи іншим сферам діяльності. У результаті в кредитній системі України практично відсутні як дійсно універсальні, так і раціонально спеціалізовані комерційні банки. Це підтверджується реальною ситуацією з галузевою і особливо з функціональною спеціалізацією. На сьогоднішній день у кредитній системі України практично відсутні інвестиційні, іпотечні, трастові, інноваційні і страхові банки, значною мірою “розмиті” раціональні основи галузевої спеціалізації колишніх державних банків. Не сформовано оптимальної структури і за іншими критеріями класифікації комерційних банків. Відсутнє, наприклад, ефективне кількісне співвідношення між крупними, середніми і дрібними банками. Навпаки, існує значний розрив у сферах діяльності між колишніми державними спеціалізованими і новоутвореними банками. Тому однією з найважливіших умов формування в Україні цивілізованої системи комерційних банків є подальша її структуризація, розвиток різних видів банківських установ, кожна з яких може зайняти належне місце на ринку, обслуговуючи певний його сегмент.

Стабільна й активно функціонуюча система комерційних банків та небанківських кредитно-фінансових інститутів у поєднанні з ефективною, виваженою політикою центрального банку займає головне місце в економіці будь-якої країни.

2.4. Проблеми і перспективи діяльності небанківських фінансових посередників

За останні роки кредитна система України зазнала суттєвих змін: створюється нова дворівнева банківська система, все більшого розвитку набуває діяльність незалежних комерційних банків та небанківських кредитно-фінансових інститутів. Помітну роль у фінансово-кредитній системі України відіграє такий їх тип, як кредитні спілки.

Як свідчить міжнародна практика та власна історія України, кредитні спілки виникали там і тоді, коли небагаті люди потребували певних фінансових послуг, яких не надавала жодна фінансова інституція. Ця обставина змушувала людей об’єднуватися і спільними зусиллями створювати для себе такі послуги, які, на додаток, були дешевшими і зручнішими. Саме тому з часом кредитівки зайняли свою нішу на фінансових ринках у багатьох розвинутих країнах.

Кредитна кооперація відроджується і в Україні. Згідно з Тимчасовим положенням про кредитні спілки (що його затвердив Указ Президента України від 20 вересня 1993 року), кредитна спілка – це громадська організація, головною метою якої е фінансовий та соціальний захист її учасників через залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування.

Кредитні спілки завжди виникають і діють на базі певної спільноти людей. Ця спільнота виступає як поле членства для конкретної кредитівки. В Україні такими полями можуть бути трудові колективи, громадські організації, професійні спілки, церковні парафії, територіальні громади. Ознака спільноти свідчить про принципову різницю між кредитівками і суб’єктами господарської діяльності, які засновує довільна група осіб винятково задля отримання прибутку.

Кредитні спілки надають послуги лише своїм членам – фізичним особам. Отже, учасники кредитівки в межах своєї організації виступають одночасно як власники і клієнти.

Кредитна спілка є відкритою організацією, в якій кожному гарантовано вільний вступ і вихід.

Управління кредитною спілкою спирається на принципи демократичного самоврядування. Найвищим органом управління є загальні збори, які належить скликати принаймні раз на рік. З числа спілчан збори обирають три статутних органи, що діють у період між зборами, а саме:

1. Правління, яке провадить оперативне управління поточною діяльністю, формує портфель послуг і виробляє кредитну політику

2. Кредитний комітет, що втілює кредитну політику.

3. Наглядовий комітет, який контролює діяльність органів управління. Всі ці органи працюють на громадських засадах. У разі потреби та за наявності коштів, Правління, ухваливши відповідне рішення, може створити платну Виконавчу дирекцію.

Неприбутковість кредитної спілки полягає в тому, що всю діяльність цієї організації спрямовано не на отримання прибутку, а на надання кредитних та ощадних послуг тільки її учасникам. Отримані за позичками відсотки становлять дохід кредитівки, який вона спрямовує на формування фондів та нарахування відсотків на внески членів.

Узагальнюючи поняття кредитної спілки, варто наголосити, що:

По-перше
, кредитна спілка поєднує в собі ознаки громадської організації і фінансової інституції.

По-друге
, кредитівка працює у вузькому секторі фінансового ринку, маючи справу здебільшого з дрібними позичками.

По-третє
, кредитну спілку створюють як юридичну особу за ініціативою групи людей, об’єднаних за певними (територіальними, професійними тощо) ознаками. Такі ознаки визначають самі особи-засновники відповідно до законодавства та статуту.

По-четверте
, кредитівка об’єднує тільки фізичних осіб.

По-п’яте
, кредитній спілці, як кооперативній формі господарювання, властива демократичність самоврядування, а саме:

• рівноправність спілчан незалежно від величини внеску та часу вступу до кредитівки;

• можливість брати участь в управлінні в разі обрання до керівних органів;

• право на повну фінансову та іншу інформацію про діяльність кредитної спілки;

• право контролювати діяльність виборних керівних органів.

По-шосте
, філософія кредитної кооперації передбачає мінімізацію фінансового ризику, завдяки якій кредитівка більш-менш стійко реагує на постійну мінливість ринку.

Кредитна спілка пропонує:

• різноманітні форми забезпечення кредиту;

• спрощене оформлення документів;

• швидке надання кредиту;

• людяний підхід у складних життєвих ситуаціях.

Можливі проблеми кредитної спілки:

Перша: складнощі добору (й обрання до керівних органів) кваліфікованих і порядних людей, які могли б очолити кредитівку й успішно провадити фінан­совий менеджмент.

Друга; узгодження інтересів позичальників і кредиторів. Перші домагаються якомога нижчих ставок за кредитами, другі – якомога вищих ставок за депозитами. Поєднати ці різні інтереси – неабияке вміння, яке мусять виявляти керівники кредитівки.

Третя: ризик неповернення кредитів. Власне, якраз за це найбільше “болить голова” всім структурам, що позичають гроші. За статистикою, в кредитних спілках такий ризик менший, ніж у банках, але він існує і ніколи повністю не зникне. Тому завжди треба сім разів відміряти, перед тим як “відрізати” кредиті ,

Щодо українського законодавства “Про кредитні спілки”, то статус кредитної спілки визначає Тимчасове положення про кре­дитні спілки, що його затвердив Указ Президента України від 20 вересня 1993 року.

Положення містить 19 статей, які визначають процедуру створення та особливості діяльності кредитної спілки, зокрема: склад засновників, порядок підготовки статуту спілки та його затвердження, порядок управління спілкою, надання позичок тощо. Варто звернути особливу увагу на таку важливу умову створення кредитної спілки: згідно з Тимчасовим положенням, до її складу мають входити не менше ніж 50 осіб.

Відповідно до згаданого Тимчасового положення, фахівці Представництва Всесвітньої ради кредитних спілок в Україні підготували Типовий статут кредитної спілки. Цей документ погоджено з Національним банком України (постанова Правління НБУ за № 25 від 7 лютого 1994 року).

Статут кредитної спілки має містити такі положення:

• назва кредитної спілки, її статус, юридична адреса;

• склад, порядок створення і діяльності органів управління спілки, порядок створення філій (відділів) спілки, їхні повноваження;

• умови і порядок прийняття до спілки та вибуття з неї;

• права й обов’язки членів спілки;

• розміри і порядок сплати вступних та членських внесків;

• порядок використання коштів спілки, зокрема, порядок та умови надання кредитів членам спілки, розмір відрахувань та порядок формування фондів, які створює спілка, порядок звітності та контролю;

• порядок припинення діяльності спілки і вирішення майнових питань, пов’язаних з її ліквідацією.

До статуту кредитної спілки можна внести й інші положення, які стосуються до її діяльності і не суперечать законодавству України.

Кожна кредитна спілка мусить укласти свій статут на підставі Типового статуту. Типовий статут має рекомендаційний характер. Стаття 10 Тимчасового положення про кредитні спілки встановлює, що Національний банк України погоджує статут лише з питань кредитування та розрахунків. Проте НБУ та його обласні управління вимагають від кредитних спілок ухвалювати статути, що точно відповідають типовому.

Наказ Голови Правління Національного банку України (№ 41 від 17 березня 1994 року) затвердив “Положення про погодження статуту кредитних спілок з питань кредитування та розрахунків і надання позичок кредитними спілками”.

Наказ встановлює порядок погодження статуту та ведення обліку статутів у спеціальному журналі, порядок відкриття рахунків кредитних спілок, здійснення фінансових операцій тощо.

Тимчасове положення про кредитні спілки, Типовий статут кредитної спілки, “Положення про погодження статуту кредитної спілки з питань кредитування та розрахунків” склали основну нормативну базу для діяльності кредитних спілок. Ці документи є спеціалізованими і стосуються тільки до кредитних спілок.

Нині в Україні зареєстровано близько 400 кредитних спілок, які об’єднують 40 тисяч членів. Їх грошові кошти становлять понад 10 млн. грн.

Як вже було зазначено вище, діяльність такого виду об’єднань у нашій країні регулюється Указом Президента України “Про тимчасове положення про кредитні спілки в Україні”, виданим в 1993 році. Зараз стоїть питання про прийняття законопроекту “Про кредитні спілки”.

Чимало питань викликає передбачена законопроектом структура кредитної спілки. Їй властиві всі атрибути комерційної організації, зокрема акціонерного товариства, – загальні збори, правління, наглядові органи. Водночас маємо й ознаки суто фінансової установи, скажімо створення страхового фонду. А проте статутного фонду не передбачено, адже кредитна спілка у нас вважається громадською організацією, і її діяльність, згідно із законопроектом, має базуватися “на засадах рівноправності, самоврядування і гласності”. На практиці це означатиме, що кожен член спілки матиме один голос незалежно від свого грошового внеску.

Законопроектом не забороняється членам правління входити також у наглядовий комітет. Зареєструвавшись, кредитна спілка має право залучати до своїх лав нових членів і акумулювати кошти у будь-яких обсягах, нічим фактично не гарантуючи їх повернення.

На мою думку, гарантом повернення коштів вкладників збанкрутілих кредитних спілок мала б бути держава, створивши із цією метою спеціальний резервний фонд. В законопроекті передбачено створення спеціального органу, який, на думку авторів проекту, може контролювати діяльність кредитних спілок і поставити заслін перед усілякими шахраями. Але викликають занепокоєння надто широкі права спілчан, які їм надаються на підставі типового статуту громадської організацій.

Якщо у нашій країні з перехідною економікою створювати кредитні спілки, то, на мою думку, їх діяльність треба було б обмежити тільки взаємним кредитуванням, і лише за наявності державних гарантій.

Зараз у кредитно-фінансовій діяльності гострою є проблема пенсійного забезпечення.

Україна стоїть на порозі пенсійної реформи. Стара пенсійна система в умовах різкого скорочення зайнятості населення та збільшення кількості пенсіонерів фактично збанкрутувала. Сьогодні на 16 млн. працюючих припадає 14 млн. пенсіонерів. Незважаючи на це, за останні 8 років частка громадян, які вийшли на пенсію на пільгових умовах, збільшилась майже вдвічі. Щороку з галузей економіки вивільняється майже 1 млн. чол.

Якщо ж узяти до уваги стабільне погіршення фінансового стану підприємств та недисциплінованість потенційних платників податків, то ситуація з утриманням непрацездатних і уразливих верств населення взагалі критична. Отже, принципова реформа пенсійної системи вкрай необхідна.

Побудована на засадах солідарності діюча система фактично неспроможна гарантувати спокійну, забезпечену старість нікому. Середній розмір пенсії не перевищує третини середньої заробітної плати (на сьогодні середня зарплата не перевищує 40 дол.), а максимальний розмір пенсії за віком ледве досягає встановленої офіційно вартісної величини межі малозабезпеченості (до 15 дол.). При цьому пільговими умовами щодо перерозподілу пенсійних коштів користується 20% загальної кількості пенсіонерів.

Зробити пенсійну систему платоспроможною – ключове завдання майбутньої реформи. Домогтися того, щоб внески до Пенсійного фонду сприймалися не як тягар, а як фінансова передумова свого матеріального захисту в майбутньому, не легко. Потрібні негайні і кардинальні зміни системи пенсійного забезпечення.

Будь-яка пенсійна система має виконувати три найголовніші функції: перерозподіл, страхування і накопичення коштів. Українська одноелементна державна пенсійна система є за своєю суттю системою трансферних програм.

Перехід від солідарної до накопичувальної пенсійної системи передбачає суттєві зміни нині діючого порядку пенсійного забезпечення. Ідеться передусім про створення політико-правових засад для утворення недержавних пенсійних фондів (НПФ).

У правовому аспекті НПФ – це структура, що створюється в чітко оформленому правовому полі з метою накопичення грошових ресурсів для виплат додаткових пенсій. Суть і відмінність НПФ від державного ПФ, по-перше, в добровільності внесків; по-друге, в адресності майбутніх виплат.

Учасники НПФ визначають, кому і в який термін суму внеску з нарощеними відсотками має бути виплачено. Ситуація, що пенсіонер не отримає додаткову пенсію через відсутність коштів у фонді, практично виключається. Активи НПФ розміщуються у вигляді найбільш безпечних і захищених вкладів. Держава дуже пильно контролює діяльність НПФ.

Традиційно НПФ є основними фінансовими структурами, які беруть активну й безпосередню участь у реалізації довгострокових і прибуткових інвестицій­них проектів. Держава стежить за тим, щоб гарантією вкладених грошових ресурсів НПФ обов’язково виступали високоліквідні активи – якісна нерухомість, високоприбуткова виробнича й соціальна інфраструктура, високоліквідні цінні папери (як правило, державні) тощо.

Усі інвестиційні вкладення НПФ здійснюються з обов’язковим врахуванням графіка планових пенсійних виплат. Іншими словами, незалежно від ситуації на ринку капіталів, НПФ має достатню кількість грошей на рахунку для здійснення поточних пенсійних виплат.

НПФ разом із компанією з управління активами фонду і банком-“опікуном” (у якому зосереджено рахунки фонду) несе повну і невідворотну відповідальність за фінансовий стан. Не лише керівництво НПФ, а й контролюючі органи держави стежать за тим, аби не відбулося прецеденту банкрутства НПФ,

Я вважаю, що передумовами, наявність яких конче необхідна для започаткування НПФ, мають бути такі:

- нова влада, котра б викликала довіру в населення і реально вболівала за наведення порядку в країні;

- розв’язання проблеми заборгованості з виплат зарплат і пенсій, взаємних неплатежів підприємств;

- адекватна законодавча база, що жорстко регулюватиме діяльність структур, тим чи іншим чином пов’язаних із функціонуванням НПФ, – банківську діяльність, інститут корпоративних розпорядників активами НПФ, процедуру ведення бухобліку, аудиторського нагляду тощо;

- встановлення права власності громадян на активи, в яких “матеріалізовані” їхні ІПФ, у тому числі запровадження практики успадкування ІПФ на випадок смерті власника;

- наявність відповідної інфраструктури, що забезпечуватиме високу ліквідність та абсолютну прозорість фінансових вкладень НПФ;

- наявність висококваліфікованих кадрів, у тому числі юристів, котрі професійно здійснювали б усе розмаїття процесів, пов’язаних із появою та функціонуванням НПФ.

Якщо ми виконаємо ці економіко-правові передумови, то матимемо стабільну систему недержавного пенсійного забезпечення, а отже, потужне фінансове джерело внутрішніх інвестицій для розвитку національної економіки.

У країнах з розвиненою ринковою економікою значну роль у кредитуванні відіграють страхові компанії. Через малорозвинений ринок цінних паперів в українських умовах цей високоефективний елемент ринкової інфраструктури поки що не діє. Страхова справа, яка була монополізована державою, виконувала лише функцію акумуляції вільних коштів населення, що значно обмежувало її вплив на економічну систему. Альтернативні страхові структури лише зароджуються. Отже, ефект від них – в далекому майбутньому, що, істотно, вплине і на процес становлення і функціонування ринкової економіки в Україні.

У період становлення державності України, ринкових відносин у економіці діяльність окремих підприємств та галузей народного господарства зазнає відчутних змін: розпадаються старі господарські зв'язки та налагоджуються нові, постає необхідність у забезпеченні виробництва матеріалами та сировиною власними силами, ринку збуту, гостро постає проблема браку обігових коштів.

Для відновлення народного господарства в умовах вільного ринку необхідно мати суспільно-організований кредит, який може бути особовим або речовим. Особовий кредит потребує для свого розвитку наявності більш-менш встановлених умов господарювання, загальноприйнятих економічних зв'язків та інститутів. Речовий кредит розвивається у нестійкі, перехідні періоди, коли господарські зв’язки розірвані, складаються нові форми економічного життя і відбувається зміна груп, що активно беруть участь у економічному житті.

Здійснення речового кредиту можливо двома шляхами: або забезпеченням позики нерухомістю, тоді матиме місце застава (іпотека), або рухомим майном – тоді матиме місце заклад. До цього виду речового кредиту (закладу) відноситься й ломбардний кредит. Ломбардний кредит – короткотерміновий кредит під заставу рухомого майна, яке можна легко реалізувати. Заставою можуть бути цінні папери, продукція сільського господарства і добувної промисловості (якщо вони є об’єктами операцій на товарній біржі), предмети домашнього вжитку або особистого користування.

З економічної теорії відомо, що об’єктом ломбардної операції є зворотній рух вартості між кредитором та позичальником на умовах сплати.

Реалізація кредитних відносин в Україні забезпечується функціонуванням Національного та комерційних банків, а також небанківських фінансово-кредитних установ, в тому числі ломбардів, роль яких у сучасній ринковій економіці постійно зростає.

Коливання середнього розміру позики за місяцями має велике практичне значення для діяльності кожного ломбарду, адже крива коливань щорічно показує особливу, визначену закономірність. Ці регулярні зміни майже ідентичні як на початку XX століття (у 1913 р.), так і наприкінці століття – у 1999 р. (рис. 1
) [14, 5].

Починаючи з січня і до самої весни 1913 р. середній розмір позики не змінювався. Навесні розмір позики підвищився. Найвищої позначки середній розмір позики досягав у квітні. На початку літа 1913 р. спостерігалась тенденція до зниження цього показника. Восени середній розмір позики знову починав різко підніматися; лише у листопаді та грудні спостерігалася тенденція до його зниження та стабілізації на рівні початку року.

Щодо сучасних тенденцій, то протягом останніх трьох років спостерігається постійне зростання середнього розміру позики на 2% щомісячно. Серед причин, які викликали таку поведінку кривої коливань, слід відзначити особливості нашого сучасного економічного стану: загальне зниження рівня життя населення, постійне зростання цін на товари та послуги, нестабільність вітчизняної валюти, хронічна невиплата заробітної плати, що найгостріше відчувається влітку. Все це змушує населення звертатись за кредитами до ломбардів з надією, що заставлені речі найближчим часом можна буде викупити.

Аналіз ломбардних позик, наданих у 1999 р., свідчить, що обсяг більшої половини з них (56%) не перевищував 60 гривень. Найбільше позик (38%) надавалося у межах від 31 до 60 грн. 22% позик було надано обсягом 61-90 грн. і ще 22% позик – обсягом більше 90 грн. (рис. 2
) [14, 7].

Така структура розподілу позик залишається майже стабільною протягом останніх трьох років і ще раз переконує в тому, що ломбарди задовольняють потреби населення у невеликих сумах грошей під заставу виробів з дорогоцінних металів та з дорогоцінним камінням.

Цікавим є також розподіл ломбардних позик за терміном повернення. Найбільшою популярністю у населення користуються застави виробів на 14 днів (38%), потім – 7 днів (26%), 28 днів (18%), 21 день (11%) і 35 днів (7%) (рис. 3
) [14, 7].

Ломбардна операція – операція фізичних чи юридичних осіб з отримання коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно із законодавством України. Проведення ломбардних операцій в Україні жорстко регулюється законодавчими актами і, перш за все, Законом України “Про заставу”. Згідно із Законом України “Про підприємництво”, здійснювати цей вид діяльності можуть, крім державних підприємств, повні товариства, учасники яких несуть відповідальність за борги товариства всім належним їм майном (Закон України “Про господарські товариства”). Такий порядок, з погляду держави, має забезпечити найбільшу надійність операцій для клієнтів ломбарду. Ломбардні позики, як один із різновидів цивільно-правових угод, регулюються Цивільним кодексом України.

Діяльність ломбардних установ в сучасний період знову активізується: збільшується кількість клієнтів та самих ломбардів, розширюється спектр їхньої діяльності: від закладів виробів з дорогоцінних металів та з дорогоцінним камінням до аудіо-, відео-, побутової та офісної техніки.

Незважаючи на різноманітність структури кредитної системи, все-таки головною її ланкою у будь-якій країні є банки, що здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій. Діяльність кожного із фінансово-кредитних інститутів повинна регламентуватись законодавством.

2.5. Сучасний стан та перспективи розвитку правового забезпечення і державного

регулювання кредитної системи України

В Україні із прийняттям Конституції 1996 року банківське законодавство не зазнало суттєвих змін хоч Основний Закон їх вимагає.

Головна сфера банківської діяльності – кредитування – в Україні фактичноt не має спеціального законодавчого забезпечення. Нині правовідносини в галузі кредитування регулюються окремими положеннями глав 32 і 33 Цивільного кодексу України та Положенням “Про кредитування”, затвердженим постановою Правління Національного банку України № 246 від 28 вересня 1995 р.

Норми чинного Цивільного кодексу щодо кредитування не відповідають вимогам сьогодення, а нормативне регулювання кредитних відносин центральним банком не має системного характеру і не забезпечує сталого функціонування та розвитку кредитних ресурсів України.

Усе ще не прийнято такі важливі для банківської діяльності нормативно-правові акти, як нові Цивільний кодекс, Податковий кодекс, закони про бюджетну систему, про банки і банківську діяльність тощо. хоча в цьому напрямі вже зроблено важливий крок – прийнято Закон “Про Національний банк України”.

Фахівці, які працюють над законодавчим урегулюванням банківської діяльності, безумовно, не сумніваються у необхідності термінового вирішення назрілої проблеми, проте стосовно шляхів і механізмів її розв’язання їхні думки розійшлися. Загалом склалися два підходи щодо правового забезпечення кредитування. Прихильники першого вважають, що кредитні правовідносини мають регулюватися загальними нормами цивільного права, отож достатньо прийняти нову редакцію Цивільного кодексу, яка б містила детально розроблені норми щодо позики та кредиту.

Поборники іншого підходу не заперечують, що Цивільний кодекс є основоположним законодавчим актом, яким визначаються правові підвалини регулювання кредитних відносин, проте вважають, що слід реально оцінювати законодавчі можливості державних органів влади, передусім Верховної Ради, на роз­гляд якої внесено сотні законопроектів. Коли буде прийнято новий Цивільний кодекс – невідомо. Отже, впродовж невизначеного періоду кредитні відносини залишатимуться законодавче неврегульованими. Прихильники створення окремого Закону “Про кредитування” висувають іще один вагомий аргумент: положення проекту Цивільного кодексу стосуються базових, концептуальних засад регулювання кредитних відносин і не містять конкретних юридичних механізмів щодо порядку надання, використання, повернення банківського кредиту, порядку стягнення заборгованості за кредитним договором та інших важливих аспектів відповідальності суб’єктів кредитних відносин. Саме тому й потрібен спеціальний закон, у якому б деталізувалися загальні положення Цивільного кодексу.

Аргументи прихильників другого підходу враховано в Указі Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень”, прийнятому 14 липня 2000 року. Так, Кабінету Міністрів України (за участю Національного банку) було доручено розробити і внести до 1 грудня 2000 року на розгляд Верховної Ради України законопроект про кредитування, в якому рекомендувалося передбачити механізми захисту прав та інтересів кредиторів, посилення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов’язань.

22 листопада 2000 року в Навчальному центрі Національного банку відбувся семінар, присвячений обговоренню цього проекту. Учасники семінару в цілому схвалили проект Закону “Про банківський кредит”, з розумінням поставилися до пріоритетності Цивільного кодексу, проте висловилися за прийняття спеціального закону. Адже нині немає визначеності навіть щодо самого поняття кредиту.

У законопроекті чітко визначено механізми надання банківського кредиту, контролю за його цільовим використанням та погашення кредиту, а також процедуру стягнення заборгованості позичальника за кредитним договором.

Важливо, що у проекті закону визначено ті операції кредитодавців, які не є банківським кредитом, але мають кредитний характер. Передбачається, що норми Закону “Про банківський кредит” поширюватимуться на операції банків, які мають кредитний характер, у частині зобов’язань кредитодавців щодо перевірки платоспроможності боржника, а також – наявності відповідності відповідного забезпечення для виконання зобов’язань боржника, його відповідальності перед кредитодавцем тощо.

Зазначимо, що у законопроекті подано чіткі юридичні визначення основних понять зі сфери кредитування. Так, банківський кредит, на думку авторів проекту, – це грошові кошти в національній чи іноземній валюті, які надаються кредитодавцем позичальнику на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості та цільового використання.

На сьогодні з’явились пропозиції ще й щодо закону про банківську таємницю.

Конфіденційність інформації – той важливий елемент, без якого банки не в змозі ефективно виконувати свої функції. Гостра потреба у надійному захисті інтересів як клієнтів банків, так і банківської системи спонукає по-новому поглянути на правові аспекти роботи, пов’язаної з охороною банківської таємниці.

Коли йдеться про збереження банками фінансових секретів, обов’язково слід враховувати баланс інтересів, що, до речі, передбачено в зарубіжному законодавстві. У країнах Заходу банківська таємниця є принципом банківської діяльності, незаперечним правом юридичних та фізичних осіб.

У статті 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність” записано: "Банки в Україні гарантують таємницю по операціях, рахунках то вкладах своїх клієнтів і кореспондентів. Всі службовці банків зобов’язані зберігати таємницю по операціях, рахунках і вкладах банку його клієнтів і кореспондентів”. Але ж це не вся банківська інформація, яку належить зберігати у таємниці.

По-перше, банківська таємниця – це конфіденційна інформація. По-друге, вона є особливою формою власності банківських установ, їхніх клієнтів то кореспондентів, і захищається законом. По-третє, це – товар, який моє свою ціну. Потрапивши до рук конкурентів чи криміналітету, фінансові секрети можуть бути використані проти їх володарів.

Верховна Рада, приймаючи 2 жовтня 1992 р. Закон України “Про інформацію”, теж розцінила інформацію банківського характеру як відомості обмеженого доступу. І все ж, правове визначення поняття “банківська таємниця у нашому основоположному акті – Законі України “Про банки і банківську діяльність”, – на жаль, далеке від досконалості.

Щодо нерозголошення банківської таємниці та допуску до конфіденційної фінансової інформації, то з одного боку, вітчизняний закон про банки, як уже зазначалося, зобов’язує всіх банківських службовців зберігати таємницю щодо операцій, рахунків та вкладів клієнтів і кореспондентів, а з іншого – понад 10 законодавчих актів надають право податковим, правоохоронним то деяким іншим органам у межах своєї компетенції вимагати від банків фінансові відомості, які належать до категорії банківських таємниць, а це знижує довіру до банківської системи.

Деякі юристи пропонують законодавчим шляхом надати суб’єктам правовідносин дозвіл одержувати від банків секретну фінансову інформацію виключно через суд.

Не можна обійти увагою й такого питання, як захист фінансових секретів від комп’ютерного злому. Також варто поставити питання щодо відповідальності за збереження банківської таємниці та зловживання правом на її одержання.

Внесення певних змін до вже згадуваної статті 52 українського Закону “Про банки і банківську діяльність” не вирішить усього комплексу серйозних юридичних проблем, пов’язаних з уведенням жорсткіших вимог щодо зберігання конфіденційної банківської інформації. Вихід один: запропонувати на розгляд Верховної Ради України законопроект “Про банківську таємницю”.

Висновки

Проведене в курсовій роботі комплексне дослідження шляхів кредитного забезпечення населення та шляхів вдосконалення його правової бази дає підстави зробити такі висновки.

Істотне зниження в останні роки соціально-економічного рівня життя населення України, а також його доходності призвело до гостроти питання про кредити. Саме на нього може сподіватися людина у критичному фінансовому становищі.

Проблеми у фінансовому забезпеченні малого та великого бізнесу, а також розвиток товарного виробництва та ряд інших причин спонукають до підвищення ролі кредитної системи у національній економіці.

Проголошення незалежності України та становлення ринкових відносин зумовило перехід до двохрівневої банківської системи України. Тому не менш важливим є питання про правове забезпечення банківської діяльності та діяльності інших фінансово-кредитних установ. Для цього в Україні вже було переглянуто і складено по новому Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Ще розглядаються багато законопроектів, що, на мою думку, мають перспективи у майбутньому.

Останнім часом набуло актуальності питання про прийняття Закону “Про банківську таємницю”, що зумовлено такою причиною, як зловживання доступністю до конфіденційної інформації банків та рядом інших важливих причин.

Отже, удосконалення кредитної системи та її правового регулювання на сьогоднішній день є важливою проблемою, яка має в перспективі своє вирішення.

Зокрема в Україні для вдосконалення кредитної системи потрібно перш за все розширити ринок цінних паперів та позичкового капіталу.

Література
1. Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит и банки. – М., 1995. – 130 с.
Башнянев П.И., Лазур П.Ю., Медведев В.С. Политическая экономия. – К., 2000. – 138 с.
Горовнова Е.Г., Продиус И.П. Финансово-кредитная система государства. – К., 1997. – 220 с.
Грищенко О. Гроші і грошово-кредитна політика. – К., 1998. – 137 с.
Дзюблюк О.В. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин. – Терн., 1996. –163 с.
Жуков Е.Ф. Деньги. Банки. Кредит. – М., 1999. – 256 с.
За ред. Акселя Зіденберга і Лутца Хоффмана Україна на роздоріжжі. – К., 1998. – 387 с.
Комплексна програма розвитку банківської системи Україна, стратегія на перспективу // Вісник НБУ. – К., 2000. – №8.
Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика. – К., 2001. – 140 с.
Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Терн., 1993. – 234 с.
Олексієнко М., Ольшанський В., Першиков Е. Кредит і кредитні правовідно-сини: економічна природа і практика законодавчого регулювання. – К., 1996. – 220 с.
Особливості нового Закону України “Про банки і банківську діяльність” // Вісник НБУ. – К., 1999. – №12.
Радіонова І.С. Основи економіки. – К., 1995. – 178 с.
Сучасні тенденції розвитку ломбардного кредитування населення // Банківська справа. – К., 2000.– №4.
Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. – М., 1994. – 197 с.
Фредерік С.Мишкін Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. – К., 1998. – 624 с.

Додаток
Схема1. Структура кредитної системи