Виховання в сім’ї як першооснова інтелектуального розвитку особистості молодшого школяра

Зміст

Вступ

Розділ 1. Родина - соціальний інститут формування особистості

1.1 Родина та її соціальні функції

1.2 Історія родинного виховання в Україні

1.3 Загальні умови сімейного виховання

1.4 Специфіка молодшого школяра у різних типах родини

Розділ 2. Сімейне виховання в розвитку дитини

2.1 Роль батьків у розвитку дитини

2.2 Розумове виховання у сім’ї, його функції

2.3 Типові помилки розумового виховання молодшого школяра в сім’ї

2.3.1 Розумове виховання і потреба в емоційному контакті з членами родини

2.3.2 Розумове виховання і потреба досягнення успіху

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Додаток 1

Додаток 2

Вступ

"Діти - живі квіти землі" - так поетично виразив глибоку думку А.М. Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент особистості зростаючої людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як громадянина. метелика, що пурхає над ним, бачить яскраву іграшку - і мама, і папа радіють, коли він, син, радіє... Чим далі, тим більше вступає в дію закономірність: якщо поводження, вчинки маленької людини диктуються тільки його потребами, людина виростає виродком. У нього розвиваються ненормальні, підвищені вимоги до життя і майже усяка відсутність вимог до себе.

Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до потреб - першому, елементарному і навіть у якійсь мері примітивному побуднику людських учинків, людського поводження - приєднується більш сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник.

Виховання дітей - найважливіша область нашого життя. Наші діти - це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть діяти історію. Наші діти - це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це - не усі: наші діти - це наша старість. Правильне виховання - це наша щаслива старість, погане виховання - це наше майбутнє горе, це - наші сльози, це - наша провина перед іншими людьми, перед суспільством.

Є десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю, інший зводить житло, третій вирощує хліб, четвертий лікує людей, п’ятий шиє одяг. Але є найуніверсальніша - найскладніша і найблагородніша робота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна у кожній родині, - це витвір людини.

Відмінною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не порівнянне щастя. Продовжуючи рід людський, батько, мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за його майбутнє. Кожна мить тієї роботи, що називається вихованням, - це витвір майбутнього і погляд у майбутнє.

Виховання дітей - це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми створюємо любов’ю - любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.

Людина криком сповіщає світ про своє народження, потім починаються його вчинки, починається його поводження. Людина поступово відкриває світ, пізнає його розумом і серцем. Він бачить матір, посміхається їй і його перша незрозуміла думка, якщо тільки можна її назвати думкою, - це відчуття того, що мати (а потім і батько) існують для його радості, для його щастя. Людина піднімається на ноги, бачить квітку і борг. Власне, людське життя починається з того моменту, коли дитина вже робить не те, що хочеться, а те, що треба робити в ім’я загального блага.

Діти, почавши своє життя цілком безпомічними істотами, так багато одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття подяки, любові і свого роду гордості своїми батьком і матір’ю. Не тільки сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що позбавилися чи батька чи мати, часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від відсутності в їх спогадах пам’яті про батьківську ласку, сімейні радощі, невипробувані синівські почуття і т.п. Навпаки, ті, що випробували щастя, що мали гарне сімейне життям, згадують, що вони, дітьми, вважали мати красунею, незвичайно доброю, а батька - розумним, вмілим і т.п., хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як недурною людиною. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.

Мета цієї роботи
- обгрунтувати інтелектуальний розвиток дитини в сім’ї на теперішньому етапі розвитку суспільства і впровадження нових шляхів, умов та методів для підвищення рівня розумового виховання в сім’ї.

Проблем
а, яку ми поставили - обгрунтувати інтелектуальний розвиток дитини в сім’ї на теперішньому етапі розвитку суспільства і знаходження шляхів для підвищення рівня розумового розвитку.

Завдання
, які ми поставили для вирішення в ході роботи:

обгрунтувати системи умов для їх впровадження;

розробити конкретні умови і засоби для підвищення рівня інтелектуального розвитку в сім’ї та для дітей, позбавлених родинного виховання.

Об’єкт
- шляхи розумового виховання в сім'ї.

Предмет
- шляхи вдосконалення розумового виховання в сім’ї.

Уже саме по собі це поняття може стати предметом дискусії. Яку родину в нинішніх умовах варто вважати "нетиповою"? Родину, де дитину виховує одна мати? Чи один батько? Багатодітну? Багатопоколінну? Родину, де виховується дитина-інвалід? Чи може бути, зміни останнього часу привели до того, що "нетиповою" стала так звана нормальна родина: чолові-дружина-діти? І що таке "норма" стосовно до сучасної родини? Дані проблеми є предметом дослідження в цій роботі.

У роботі докладно проаналізовані стихійні і цілеспрямовані впливи дорослих членів родини на дитину, типові помилки батьків.

Вперше піддається системному аналізу таке соціально-педагогічне явище, як “домашнє виховання”, що відроджується в нових соціально-економічних умовах; проаналізовані етапи його розвитку, мету, зміст і досвід підготовки фахівців в історичній ретроспективі; визначені вимоги до сучасного домашнього педагога і його підготовці в сучасній Україні. Домашнє виховання - новий напрямок у сучасній освітній системі, ще недостатньо досліджене; у цій області ведуться пошуки найбільш ефективних форм його здійснення, накопичується досвід. У роботі не ставиться мета розкрити виховання соціальних навичок спілкування дитини, включення його в інші, крім сімейного, співтовариства.

Робота складається з передмови, 2 розділів, де приведені, педагогічні ситуації для аналізу, фрагменти з теоретичних джерел із проблем родини, шлюбу, сімейного і домашнього виховання.

Запропонований матеріал буде цікавий студентам педагогічних навчальних закладів, викладачам, батькам і усім, кого цікавлять проблеми родини і виховання дитини.

Дана проблема цілком не розроблена, зокрема, такі аспекти, як нетипова родина, і все це вимагає більш пильної уваги з боку педагогів, батьків, вихователів.

У практичній частині роботи запропонований матеріал діяльності обласного соціально-реабілітаційного центру для дітей і підлітків (із притулком) у системі реабілітації дезадаптованих дітей.

Розділ 1
. Родина - соціальний інститут формування особистості

1.1 Родина та її соціальні функції

Родина, з позиції соціологів, являє собою малу соціальну групу, засновану на шлюбному союзі і кревному спорідненні, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинноплеменних форм гуртожитку, до сучасний форм сімейних відносин.

Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов’язки.

Закордонні соціологи розглядають родину як соціальний інститут лише в тому випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, при відсутності одного з показників використовується поняття “сімейна група".

Слово “шлюб" походить від російського слова “брать”. Сімейний союз може бути зареєстрованим чи незареєстрованним (фактичним). Шлюбні відносини, зареєстровані державними установами (у РАГСах, Палацах одруження), називаються цивільними; освітлені релігією - церковними.

Шлюб - явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку - від полігамії до одношлюбності.

Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у сімейних відносинах. Міська родина, не обтяжена веденням великого господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній родині прийшла подружня.

Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані родиною в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і формуванню нового типу родини - бездітної.

По типу проживання родина підрозділяється на патрилокальну, матрилокальну, неолокальну й унилокальну. Розглянемо кожну з цих форм.

Матрилокальний тип характеризується проживанням родини в будинку дружини, де зятя називали “приймаком”. Тривалий період на Русі був розповсюджений патрилокальний тип, при якому дружина після заміжжя оселялася в будинку чоловіка і нарікалася “невісткою".

Нуклеарний тип шлюбних відносин знаходить висвітлення в прагненні молодят жити самостійно, окремо від батьків та інших родичів. Такий тип родини називають неолокальним.

Для сучасної міської родини характерним типом сімейних відносин можна вважати унилокальний тип, при якому чоловіки проживають там, де є можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.

Проведене серед молоді соціологічне опитування, показало, що молоді люди, що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби з розрахунку. Лише 33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього відносяться - 50,2%, а 16,5% навіть “хотіли б мати таку можливість".

Сучасні шлюби “постаріли”. Середній вік вступаючи до шлюбу за останні 10 років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків - на 5 років. Тенденція, характерна для західних країн, створювати родину, вирішивши професійні, матеріальні, житлові й ін. проблеми, спостерігається й у Україні.

Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із членів шлюбного союзу, частіше старший, бере на себе відповідальність за вирішення економічних, господарсько-побутових та інших проблем. І хоча сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю у віці чоловіків 5-7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця в 15-20 років (причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних відносин торкнулося і проблем сучасної родини. У практиці сімейних відносин мають місце фіктивні шлюби. У такій зареєстрованій формі шлюб характерний для столиці і великих промислових і культурних центрів Україні, основою їх стає одержання визначених вигод.

Родина - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну. Соціолог А.Г. Харчев вважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. Але роль родини не зводиться до ролі “біологічної” фабрики. Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс.

Для кожної людини родина виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів родини в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й функції родини. Ведучої в історичному минулому була економічна функція родини, що підкоряє собі всі інші: глава родини - чоловік - був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції. В даний час економічна функція родини не відмерла, але змінилася. Найбільш повно, на мій погляд, функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю. Хямяляйнен [Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей. - М. 1993. - С.98-102]. Виділяючи періоди формування родини, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені функції, що може бути представлено наступною таблицею.

Основні періоди розвитку родини і функції членів родини

Стадії родини	Основні функції родини
	Батьківські функції	Функції дитини
1. Етап формування родини	Усвідомлення партнерських відносин, зміцнення взаємин між чоловіками; створення сексуальних відношень, що задовольняють обох; розвинуто взаєморозуміння, що дозволяє кожному вільно виявляти свої почуття, налагодження відношенні з батьками та іншими родичами, що задовольняють обидві сторони;
	розподіл часу між будинком і роботою; вироблення порядку прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони; бесіди між чоловіками про майбутнє родини
II. Родина, що чекає дитину, родина з дитиною	Звикання до думки про вагітність та народження дитини; підготовка до материнства і батьківства, звикання до ролі батька і матері; звикання до нового життя, пов’язане з появою дитини; створення в родині атмосфери, сприятливої і для родини, і для дитини; турбота про потреби дитини; розподіл обов’язків по будинку і наглядом за дитиною, що не перевантажує жодного з батьків	Дитина залежна від матері і починає довіряти їй; поява прихильностей; оволодіння навичками найпростішої соціальної взаємодії; пристосування до чекань інших людей; розвиток координації рухів рук та очей; перебування зручного ритму зміни спокою і дії; оволодіння словами, короткими фразами, мовою
III. Родина з дитиною дошкільного віку	Розвиток інтересів та потреб дитини; подолання почуття пересичення материнством (батьківством) і роздратування з приводу хронічного недоліку часу для власних потреб: пошук квартири, що відповідає потребам родини; розподіл обов’язків та відповідальності між батьками в постійно мінливих ситуаціях; підтримка сексуальних відносин, що задовольняють обох, і бесіди про майбутніх дітей; подальший розвиток взаємин у родині - відкритих, що дозволяють дружинам говорити на самі різні теми; розвиток відношень з батьками в зв’язку з появою дитини і виконанням ними нової ролі; збереження колишнього кола друзів і своїх захоплень поза будинком (у залежності від можливостей родини); вироблення способу життя родини, формування сімейних традицій, бесіди батьків про виховання дітей	Подолання протиріччя між бажанням бути завжди об’єктом своєї прихильності і неможливістю цього; звикання до самостійності; виконання вимог дорослого по дотриманню чистоти (охайність під час їжі, гігієна полових органів): прояв інтересу до товаришів по іграх; прагнення бути як мати та батько
IV. Родина школяра	Виховати в дітей інтерес до наукових і практичних знань; підтримка захоплень дитини; подальший розвиток взаємин у родині (відкритість, відвертість); турбота про подружні відносини й особисте життя батьків; співробітництво з батьками інших школярів	Отримання навичок, необхідних для шкільного утворення; прагнення бути повноправним і готовим до співробітництва членом родини; поступовий відхід від батьків, усвідомлення себе як особистості, яку люблять і поважають; включення в групу однолітків, спільна з ними діяльність; знайомство з правилами поведінки і мораллю групи; розширення словникового запасу і розвиток мови, що дозволяють чітко викладати свої думки: усвідомлення значення причинно-наслідкових зв’язків і формування наукової картини світу
V. Родина з дитиною старшого шкільного віку	Передача відповідальності і волі дії дитині в міру дорослішання і розвитку його самостійності; підготовка до нового періоду життя родини; визначення функцій родини, розподіл обов’язків і поділ відповідальності між членами родини; підтримка відкритості у взаєминах між різними поколіннями в родині; виховання підростаючих дітей на гідних зразках, на власному прикладі - дорослої людини, що любить іншу людину, але знаючого міру батька (дорослої жінки, дружини, матері); розуміння і прийняття індивідуальності дитини, довіра і повага до нього як до унікальної особистості	Позитивне відношення до власної статі та фізіологічних змін, що відбуваються; прояснення для себе ролі чоловіка і жінки; відчуття приналежності до свого покоління; досягнення емоційної незалежності, відхід від батьків; вибір професії, прагнення до матеріальної незалежності; підготовка до дружби з однолітком протилежної статі, шлюбу, створенню родини; поступове формування власного світогляду
VI. Родина з дорослою дитиною, що входить у світ	Відрив від підростаючої дитини, здатність відмовитися від колишньої влади над ним; впевнення дитині, що в будь-яких життєвих ситуаціях вона завжди одержить розраду і допомогу під батьківським дахом; створення доброзичливих умов для нових членів родини, що прийшли в неї через шлюбні зв’язки; турбота про подружні відносини при новій структурі родини; спокійний вступ у нову стадію шлюбу і підготовка до виконання ролі бабусі та дідуся: створення гарних відносин між власною родиною і родиною дитини	Усвідомлення свого положення як положення самостійної людини, що може відповідати за свої вчинки; створення міцних і в той же час гнучких відносин, що задовольняють обох, зі своїм можливим майбутнім чоловіком (дружиною); позитивне відношення до власної сексуальності і її задоволення у відносинах з партнером; створення власної системи цінностей, світогляду, свого укладу життя; знайомство із задачами розвитку партнерських відношень при формуванні родини
	Партнерські функції
VII. Родина середнього віку (“порожнє гніздо”)	Відновлення подружніх відносин; пристосування до вікових фізіологічних змін; творче, радісне використання великої кількості вільного часу; зміцнення взаємин з родичами і друзями; входження в роль бабусі (дідуся)
VIII. Престаріла родина	Усвідомлення власного відношення до смерті і самотності; зміна будинку відповідно до потреб людей похилого віку; пристосування до життя на пенсії; виховання готовності в міру зменшення власних сил прийняти допомогу інших людей; підпорядкування своїх захоплень і справ своєму віку; підготовку до неминучого кінця життя, знаходження віри, що допоможе спокійно дожити роки і спокійно вмерти	Поряд з функціями, що стосуються розвитку власного сімейного життя прояв турботи про старих батьків; допомога їм, якщо це необхідно, матеріальна і духовна; підготовка до остаточного відходу батьків: підготовка своїх дітей до втрати бабусі (дідуся)

Аналізуючи таблицю, можна зробити висновок, що в різні періоди становлення і розвитку родини функції її членів змінюються.

Зміни відбуваються й у відносинах чоловіків і жінок у родині: їхні взаємини, а також відносини різних поколінь, ступенів споріднення, батьків і дітей різної статі і віку. Тепер важко виділити, хто кого “головніше” і в родині. Змінюється сам тип залежності в родині людей один від одного. Соціологи говорять про те, що чоловічі і жіночі ролі зараз тяжіють до симетрії, змінюється уява про те, як повинні поводитися чоловік і дружина. Соціолог В. Голофаст відзначає наступну тенденцію розвитку відносин у родині: від “ієрархічної” логіки розходжень між статями до логіки індивідуальних особливостей і здібностей, до обліку реального співвідношення сімейних і позасімейних ролей жінки, чоловіка і дитини. Автор стверджує, що відносна автономія кожного в родині, загальне визнання його права на особисті інтереси скріплюють родину.

Соціологи відзначають той факт, що родина особливо чуттєва до всякого роду реформаторських змін державного масштабу, наприклад безробіття, ріст цін і т.д. Так, за даними Держкомстату на початок 1996 року 63% населення мали доходи нижче середнього рівня. В даний час ці цифри мають тенденцію до росту. И.Ф. Дементьєва говорить про виникнення нових нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і психологічних труднощів, пережитих родиною. Невпевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей. Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності. Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що сприяють падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція не тільки скорочує виховні можливості родини, але і приводить до зниження інтелектуального потенціалу суспільства.

Крім падіння народжуваності відзначається і такий негативний факт в інституті родини, як збільшення числа розлучень. У ряді робіт розглядаються негативні наслідки розлучень: погіршення виховання дітей, збільшення випадків їхніх психічних захворювань, алкоголізм батьків, руйнування кровно родинних зв’язків, погіршення матеріального становища, дисгармонія відтворення населення (Н.Я. Соловйов, В.А. Сисенко та ін.).

Вплив розпаду родини на дітей дошкільного віку вивчалося зокрема Т.П. Гавриловою. Вона виявила, що при порушенні контактів з батьками у дітей виникають найбільш гострі переживання, оскільки для дитини розпад родини - це ламання стійкої сімейної структури, звичних відносин з батьками, конфлікт між прихильністю до батька і матері. Розлучення ставить перед дитиною непосильні для його віку задачі: орієнтацію в новій рольовій структурі без її колишньої визначеності, прийняття нових відносин з розлученими батьками. Діти 2,5 - 3 років реагують на розпад родини плачевно, агресивно, з порушеннями пам’яті, уваги, розладом сну. Цей висновок підтверджується і закордонними дослідниками: емоційне здоров’я дітей безпосередньо зв’язане з існуванням постійно діючого спілкування дитини з обома батьками (3. Матейчек, А. Николи). Розлучення породжує в дитини почуття самотності, відчуття власної неповноцінності.

1.2 Історія родинного виховання в Україні

Історія виховання у східних слов'ян сягає в глибоку давнину, у часи відокремлення слов'янської мовної сім'ї від загального індоєвропейського масиву. У V-VI ст. нашої ери завершилося розселення слов'ян і поділ їх на три групи - східну, західну і південну.

Процесові виховання на кожному етапі розвитку суспільства були властиві свій зміст, форми й методи, детерміновані рівнем розвитку продуктивних сил, поділом праці, структурою шлюбних і сімейних відносин.

У період матріархату та екзогамії діти до 5-6 років виховувалися матір'ю. Пізніше хлопчаків передавали в спільні чоловічі житла, дівчаток - у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.

Затвердженням патріархату відбувається перехід від безладних шлюбів до одношлюбної сім'ї - моногамії. Чоловічі і жіночі житла трансформуються в так звані будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. На цьому етапі моногамна сім'я ще не стала осередком соціалізації дітей.

Метою виховання у східно-слов'янському роді була підготовка сильного і умілого робітника, доброго орача, спритного мисливця, мужнього воїна-захисника своєї землі і жінки-вмілої господарки, знайомої не лише з прядінням і ткацтвом, але яка в разі потреби зуміє дати відсіч ворогу.

У будинках молоді старші члени роду допомагали підліткам оволодівати навичками й уміннями мисливства, землеробства, передавали їм заповіти предків, ознайомлювали з родовими звичаями й обрядами.

Чітко визначені були народною педагогікою послідовні етапи раннього виховання дітей:

1) період баяння (від народження до 1,5-2 років) - спілкування матері з дитиною, основний засіб - колискова пісня.

Колискові пісні - перші поетичні твори, повернені до дитини. Під їх впливом малюк пізнає звуки рідної мови, починає розуміти звертання до нього матері, окремі явища в оточуючому середовищі.

Колискова пісня не розрахована на стороннього слухача і це надає їй особливої сердечності, ніжності, емоційності, ритмічності.

Перший обов'язок матері - створити умови для спокійного сну дитини. Прийнято вважати, що кіт своїм мурликанням сприяє засипанню дитини і це зробило його попутнім героєм колискових пісень.

Неслухняних дітей попереджували Букою: "Не ходи, там Бука, Бука з'їсть". Таку ж роль виконувала Кобилка. "Ось прийде Кобилка, ось йде Кобилка" і дитина змирялась.

2) період пестування (1,5-2 - 5 років) - з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх в дитячі ігри.

3) період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років). Основним засобом виховання була праця - випас худоби, участь у оранці, збирання ягід, плодів. Акцент на виховання працьовитості, формувався культ Землі і Хліба.

Народна педагогіка керувалася принципом: "Чим раніше дитина залучається до праці, тим краще вона буде вихованою". З тих часів дійшло прислів'я: "Синок-сосунок - не вік сосун, через рік - стригун, через два - бігун, через три - ігрун, а там - в хомут".

Завершальним етапом виховання були ініціації - система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність вихованців стати в ранг дорослих.

Значна увага приділялась фізичному і гігієнічному вихованню. Чистота тіла, загартування, харчування, біг, боротьба, стрибки, з часом - їзда верхи, уміння володіти зброєю. Археологія знайомить нас з рукомиями, дитячими гребінцями, стоялками, ходилками, бігунками, малими серпиками тощо.

Крім тарахкалок і свистульок, археологи знаходять глиняні собачки, пташки, фігурки людей, різноманітні іграшки. З раннього дитинства батьки вчили дітей розглядати іграшки - ляльки, розрізняти форму, розмір, колір, відтінки, освоювати співвідношення величин, а з часом користуватися ними. Досить цікаву групу дитячих іграшок представляють писанки. Орнаментовані різними узорами писанки були предметом забави для дітей і в той же час відігравали роль в розвитку почуття прекрасного. Зрозуміло, що велику радість приносили дітям писанки натуральні (розмальовані яйця). Писанки виконували і моральні функції - дитячі конфлікти розв'язувалися шляхом обміну писанками.

У вихованні значна роль відводилась різним іграм, пісням хороводам, під час яких діти імітували окремі трудові операції дорослих.

Набули поширення прислів'я - своєрідні літописи народної педагогічної мудрості. У коротких образних і емоційних прислів'ях виражалися настанови, поради, правила поведінки.

Система виховання будувалася на народних звичаях і обрядах:

формування поваги до членів сім'ї і людей похилого віку: І "старість до правди коротку дорогу знає",

виховання слухняності (демонологічні образи злих і добрих ' духів),

виховання чемності і пристойності.

Прислів'я:

Шануй батька й матір, не доведеться горювати.

Без матері і сонце не гріє.

Дай дитині волю, сам будеш в неволі.

Діти - як квіти, поливай - будуть рости.

Хто мас доброго друга, здобуває скарб.

Мудрим ніхто не родився, а навчився.

Красивий птах пером, а людина - розумом.

За рідний край - життя віддай.

Стій за правду горою, то і люди з тобою.

Слово не горобець: вилетить - не спіймаєш,

Хороший пес краще, ніж зла людина.

П'яний - гірше скаженої собаки.

У розумовому вихованні певна роль належала загадкам. Відгадування загадок вимагало кмітливості, знаходження подібності між предметами, явищами, що розвивало в дітей образно-асоціативне мислення.

З розвитком людського пізнання втрачають свій первісний зміст міфи. Розповіді про персоніфіковані природні сили сприймаються почасти як казки. Так, у складних ситуаціях людям, зокрема дітям, допомагають Сонце, Вітер, Мороз, Вода та ін. Елементарні норми поведінки і вимоги до їх додержання через казку непомітно для самої дитини входили в ії свідомість і ставали внутрішнім надбанням.

Загадки:

Стоїть два кілка, на кілках бочка, на бочці гарбуз, на гарбузі трава. (Людина)

Дві лисички поруч сидять. (Брови)

Через межу брат брата не бачить. (Брови)

Весь світ годую, а сама не їм. (Земля)

Одне кинув - цілу жменю зібрав. (Зерно)

Два брюшка, чотири вушка. (Подушка)

Золоте решето чорних хаток повне. (Соняшник)

Розвиток землеробства, рентабельність невеличких господарств, боротьба за земельні наділи сприяли виділенню з великих патріархальних сімей менших, які ставали першими осередками класового феодального суспільства. До речі,, східні слов'яни не знали рабовласницького стану в своєму розвитку. Невдовзі виникають нові населені пункти, у яких проживають різні родові общини.

У VIII-IX ст. з'являється територіальна сусідська община. На рівні територіально-сусідської общини виникали нові чинники соціалізації підростаючого покоління, які доповнювали сімейне виховання: дитяче побратимство і посестринство, союзи ровесників, молодіжні товариства, загони отроків-воїнів.

Побратимство і посестринство будувалися не за принципом родинності, а на основі особистих симпатій. Зв'язки, що єднали побратимів, були часто сильніше родинних.

Найстарішим способом братання було укладення союзу між однолітками шляхом обміну жменями землі. Земля символізувала силу взаємної клятви і вірності слову. Зашивали жменю землі в ладанку і носили її на шиї.

Цікаве описання побратимства залишив І. Франко, що спостерігав його серед пастушків в гірських селищах Карпат. Діти брали палку, розрізали її на половинки, робили на них зарубки, в які вкладали декілька зерен, потім з'єднували половинки і, взявшись за палку, вели короткий діалог: "Побратим? - Побратим. - До якого часу? - До гробової дошки!" З цього часу підлітки зверталися один до одного на "ВИ", називали себе побратимами, братами і допомагали один одному у всьому.

Побратимство займало велике місце у вихованні і самовихованні підлітків. Стимулом до чистоти моральних взаємин, критерієм дружби виступала совість і воля побратимів. Вірність клятві формувала поняття про дружбу і честь як вищі моральні якості.

По іншому здійснювалось посестринство. Етнографічні матеріали показують, що акт посестринства приурочували до весни. Дівчата1^ йшли в ліс, вибирали найгарнішу берізку, прикрашали її стрічками, з тонких гілок робили кільце, роблячи на них вінки, які наче росли на дереві. Під берізкою водили хороводи, співали пісень.

Після закінчення хороводу дівчата цілувались через вінок і давали одна одній слово посестринської вірності. В інших місцях прикрашену берізку встановлювали в полі і повторювали в такій же формі ритуал посестринства.

Звичаї побратимства і посестринства знаменували появу нових форм виховання.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія, яка своїм корінням сягала у часи праслав'янської міфології. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, хоровому співі, церемоніях, які певним чином формували їхню свідомість. Дітей ознайомлювали з статуями богів, зображеннями тогочасних уявлень про будову світу. Значне місце займали розповіді про функції божеств:

Перун - бог грому і дощу.

Сварог - неба.

Дажбог - бог Сонця, світла і вогню.

Велес - бог свійських тварин.

Стрибог - бог вітру тощо.

Дітей залучали до магічних акцій: вчили замовлянь, прохань-звернень до персоніфікованих сил природи - покровителів землеробства і скотарства у слов'ян. Дітей вчили культовим танцям і пісням, залучали до участі в ритмічні хороводи.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважались такі якості, як сила, хоробрість, витримка, самоволодіння. Вимагалось, щоб людина була загартованою, мала сильне тіло і стійку психіку.

Велика увага приділялась фізичному вихованню:

різноманітні рухи рук, прогини тіла, стрибки,

релігійні танці, ритміка,

рухливі ігри.

В процесі виховання особливе значення надавалось дотриманню заборон (табу). Ними визначалось господарське, соціальне життя і поведінка людини. Раціональні за своїм значенням табу (охорона родових угідь, місць гніздування птахів, самок тварин, коли вони вирощують молодняк) виражали заборони як вимоги, що ставились суспільством до його членів, включаючи і дітей, хоч трактування цих вимог окутувалось магічними формами.

Обряди були постійними супутниками життя людини. Ними супроводжувались початок і кінець полювання, польових робіт, урочини, похорони. Обряди виступали як елементи прояву традицій і звичаїв, пов'язаних з соціальною практикою, психологією народу, з його поетичною творчістю.

Велике значення мали билини про руських богатирів Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Добриню Микитовича та ін. Боротьба за справедливу справу, захист своєї землі - основа, руського билинного епосу.

Феодальні відносини вносили докорінні зміни в соціальну сутність виховання. Почав формуватися кодекс нових норм, спрямованих на захист приватної власності: "Чужа нажива - не пожива", "Чужим багатим не станеш" та їм подібні.

Найвищим досягненням раннього, феодального суспільства, а водночас і характерною особливістю його було створення літерно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання.

У кінці УПІ та IX ст. у східних слов'ян виникають племінні князівства і союзи: Київська земля, Новгородська земля, сіверська, древлянська, кривичська, уличська та ряд інших.

У 882 р. процес консолідації східнослов'янських князівств і земель завершується виникненням давньоруської держави Київської Русі, для якої характерним було:

1) становлення феодального способу виробництва;

2) розвиток державності;

3) зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

4) потреба князівств у грамотному державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, запис історичних подій, складати державні акти, здійснювати єдину правову політику і дипломатичні стосунки з іншими країнами;

5) розвиток ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої.

Все це посилило потребу в. нових засобах спілкування, сприяло виникненню писемності і шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

Історія виникнення у східних слов'ян писемності і школи по-різному висвітлюється вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Так, одні твердять про "скіфську відсталість" Русі, інші доводять, що зміни в духовному житті східних слов'ян стали можливими лише із запровадженням християнства на Русі.

Історичні факти спростовують антинаукову сутність цих концепцій. Археологічні дані свідчать, що вже в кінці VIII - на початку IX ст. слов'яни користувались письмовим записом рідною мовою.

Важливим доказом існування писемності до 988 р. є договори Русі з Візантією 912, 945, 971 рр. Цікаво, що в договорі 945 р. передбачена стаття, згідно з якою руські купці повинні приїжджати у Візантію не з печатками, а з грамотами. Отже, князь Ігор повинен був утримувати канцелярію грамотіїв для складання документів руським торговим людям.

Збереглися джерела, що свідчать про проникнення на Русь християнства задовго до часів князя Володимира Святославовича. До офіційного запровадження на Русі християнства вже були зародкові форми язичницьких шкіл, які задовольняли утилітарні потреби київської верхівки, і школи перших християнських общин.

Але треба віддати належне акту хрещення Русі.

В 988 р. християнство стало офіційною релігією Київської Русі. Воно:

а) сприяло консолідації держави, зблизило Русь з багатьма країнами Європи;

б) прилучало Русь до античної культури і науки, техніки, ремесел і підштовхувало розвиток культурно-просвітницької роботи;

в) сприяло розвиткові освіти і шкільництва;

г) сприяло диференціації суспільства на класи. Причини обрання християнства у візантійському варіанті:

1) тільки православна церква є підлеглою світській владі.

Інші релігії не підвладні державним правителям, є автономними і мають свого церковного зверхника, а не світського (наприклад, Папа Римський);

2) високий культурний розвиток Візантії. Князь Володимир хотів поширити серед свого народу книжність, освіту, малярство. Державна церква мусила стати союзником князя в піднесенні культури українського народу;

3) церковнослов'янська мова праслав'ян була доступна широким верствам населення, що створювало сприятливий ґрунт для розвитку письменства.

За виховну мету править добро держави, її зміцнення і розвиток. З приходом у Київ візантійських церковних мужів прищеплюється і в Україні високо розвинене візантійське релігійне та інтелектуальне виховання. Виховання у школах, що з'являються і стають важливими

виховними інституціями, набирало не лише релігійного, але й патріотичного, державного характеру.

Київська Русь - колиска братніх народів - була державою високої культури. Сучасники - західні хроністи - називали Київ "прикрасою Сходу", "суперником Константинополя". Широка географія джерел розповсюдження освіти. Вслід за Києвом крупними культурними центрами стали Новгород, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Смоленськ, Рязань, Полоцьк, Чернігів, Галич, центри крупних удільних князівств, родові міста Древньої Русі.

Поява письменності була, очевидно, одним з перших Інформаційних вибухів в історії людства. На сході Європи він був пов'язаний з переходом від безписьменної культури східнослов'янських племен до письменної стадії цивілізації ранньофеодальної Руської держави. Успіх цього вибуху багато в чому залежав від того, як була організована і як функціонувала школа, яка підготувала кадри освічених людей, здатних здійснювати цей феномен.

Духовенство, що прибуло з Візантії, готувало місцеві церковні кадри, внаслідок чого поширювались знання і писемність. Було введено літописання.

Суттєвий вплив на поширення писемності в Київській Русі мало проникнення з Болгарії кирило-мефодіївської писемної традиції. Глаголиця замінялась кирилицею (855 р), що на початках включала 38 літер. Азбука, виявлена в кінці XI ст. на стіні Софійського собору в Києві, є вже модернізованою під слов'янську мову кирилицю, що включала 24 літери. Глаголиця - азбука, що використовувала грецькі букви для слов'янської мови.

Кирилиця - більш пристосована для слов'янської мови (фонетики), модернізована азбука Кирилом (видозмінене грецьке письмо). Вона полегшувала переклад з грецької мови на слов'янську. Близькість нової азбуки до тієї, якою східні слов'яни користувалися раніше, сприяла посиленню мовної спільності єдиної староруської народності і зміцненню зв'язків між літературною і народною мовами.

На Русі слов'янське язичництво, на відміну від язичницької античності, не мало традицій шкільної освіти.

Християнство вимагало нової системи навчання, націленого на залучення до книжності, письмової культури, перш за все необхідних для оволодіння основами християнської догматики.

Якщо давньоруська культура була безписемною, то з прийняттям християнства, з переходом до "книжного вчення" відпала необхідність зберігати у пам'яті набутий попередніми поколіннями суспільно-історичний досвід.

Історичне значення перших шкіл полягає у тому, що вони створювали умови для переходу до нового стану давньоруського шкільництва - "книжного вчення".

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, наприклад). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи. Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир - школою підвищеного типу, а нова церква - початковою школою.

Зібранням книг при Софіївському соборі Ярослав першим започаткував руські бібліотеки і книгосховища. Відомі випадки пожертвувань книг князями і боярами для церков. Літописці про багатьох князів говорили: "церковні статути любив, церкви створював і прикрашав їх святими іконами і книгами наповнював".

Переписування служило єдиним способом розповсюдження книги.

Причини, що сприяли розповсюдженню писемності на Русі:

1) про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада.1 ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта в цей час була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (300 учнів), 1030 р. Ярославом Мудрим в Новгороді і 1037 р. в Києві (двірцева школа);

2) навчання в школах Давньої Русі проводилось рідною (слов'янською) мовою (а не так, як на Заході - латинню);

3) на Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти - самоосвіта - майже невідома на Заході того часу;

4) школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);

Берестяні грамоти писали містяни, жителі сіл і селищ, мужчини і жінки, дорослі і діти. Зазначено, що грамот, написаних духовними особами, виявилось дуже мало. У передмонгольський період, це на початку XIII століття, у середньому по країні прошарок грамотних серед дорослих людей не опускався нижче або 1% до всього населення країни. У містах він був не нижче 10% від усього населення, або 20% від числа дорослого населення. Верхній рубіж поки що встановити важко.

За цими показниками Древня Русь знаходилася на рівні європейських країн. В даний час населення "держави Рюриковичів" визначається у межах 5-7 млн. чоловік. Звідси витікає, що число грамотних не опускалося нижче 100 тисяч;

5) на відміну від Європи освіта в Давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (Єфросинія).

Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи і тому не випадково, наприклад, Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна - дружина французького короля Генріха, Єлизавета - норвезького короля Гарольда, Анастасія - угорського короля Анджея).

Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи.

Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея - їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.

Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;

6) давньоруські школи за своєю організацією були. більш демократичними, тут дисципліна носила більш м'який характер.

В XI столітті - період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:

а) школа "книжного вчення",

б) монастирська школа,

в) школа грамоти,

г) кормильство.

Сутність поняття "книжне вчення" розкрив В.Д. Греков, підкресливши, що це не просто навчання грамоти, а школи, де викладались класичні тоді в Європі 7 "вільних мистецтв".

Школи книжного вчення навчали по книгах, а це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Вони готували своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

В 1037 р. при Софійському соборі князь Ярослав Мудрий засновує двірцеву школу підвищеного типу, відкриваючи при ній велику бібліотеку.

Школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались, англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Геральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.

Монастирська школа,

В 1068 р. ч ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798 р. ідеологом монашества Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов'язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання шоків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я.

При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів. Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.

Судячи з життя святих XI-XIII ст., сутність виховання в монастирських школах полягала, в наставленні монахів, в утриманні, терпінні, змиренні, тілесній безпристрасності, покірності.

Досягались ці цілі шляхом ретельного молитвослов'я, постів, самообмеженням і проповіддю фантастичних чудес і подвигів місцевих угодників. Вступаючий до монастиря інок доручався старцю, який намагався привчити його перемагати свої бажання. Для цього спеціально старець наказував йому робити те, до чого у нього не було бажання, бо приборкання своєї волі вважалось джерелом всіх доброчестностей. Система виховання будувалась так, щоб у монахів-учнів не було ні хвилини без діла чи молитви. Правила показували 12 разів молитися вдень, стільки ж ввечері і вночі. За неслухняність чекало духовне покарання, а за більш важкі проступки - і тілесне.

Школа грамоти.

Починаючи з кінця XI-початку XII ст. у пам'ятках давньоруської писемності з'являється поняття "навчання грамоти", під яким розуміли навчання дітей читання, письма, лічби і хорового співу. До речі, термін "школа"' увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. За обсягом знань "навчання грамоти" було рівнозначне елементарній початковій освіті.

Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступні. Так, більшість берестяних грамот, що їх знайдено в Новгороді, виявлені в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Мережа шкіл обмежувалась містами, у село письменність проникала повільно.

За тодішніх методі в навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем або невеликою групою - 8-10 чоловік.

Писемні пам'ятки підтверджують, що напередодні навчального року батьки запрошували вчителя додому, його зустрічали ласкавим словом і поклоном. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителю з проханням навчити уму-разуму. Мати стояла біля дверей і повинна була плакати. Майбутній учень, наближаючись до вчителя, тричі кланявся. Той садив його біля себе і розпочиналось навчання. Перший урок був коротким. Потім батьки пригощали вчителя, дарували буханець хліба і рушник, домовлялись за плату і проводжали його до воріт.

Кормильство - це форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Київські князі підбирали кормильців з числа воєвод, знатних бояр, що жили в окремих волостях (зворотна до рицарської системи вассально-сюзеренна залежність). Малолітній княжич відправлявся в інше місто не лише на кормлення, але й на князювання в область, що входила до складу володінь батька. Тому кормильці виступали і як наставники, і як регенти, що управляли за своїх малолітніх вихованців тими містами і землями, які княжичі отримували від батька. Розсилались княжичі дуже рано: іноді у віці 5-7 років. В обов'язки кормильця входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.

Так, Ігор Святославович, герой "Слова о полку Ігоревім", у 8 років брав участь у княжому з'їзді, 5-річний княжич Всеволод Костянтинович в 1215 р. був посланий на чолі озброєного загону. Супроводжувати його могли лише кормильці. Така практика мала ціль - з малих років прилучала княжичів до умов похідного життя.

Не дивлячись на те, що спочатку кормильство сприяло консолідації Київської Русі, воно мало і негативні наслідки. Штучна родинність часто витісняла на другий план родинність кровну, батьки погано знали своїх синів, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці, за батьківський княжий престол.

Високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки, в політичні інтриги і придворні змови. Кормильці і кормильчичі в умовах феодальної роздробленості стали основним знаряддям політичної боротьби боярства з великокняжою владою.

Починаючи з XIII ст. князі заміняють кормильців дядьками. Ця зміна виражала тенденцію княжої влади спочатку обмежити, а потім остаточно знищити небезпечну політичну силу кормильців.

Дядько повинен був бути високоосвіченою людиною. Вони ставали домашніми учителями у сім'ях князів. Княжичі опановували іноземні мови (грецьку, латинь), риторику, діалектику, військову справу тощо.

1.3
Загальні умови сімейного виховання

Звичайно всі несприятливі явища, що зауважуються в дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уродженій його злостивості, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, зв’язані з його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого в нього складаються його мова, усі головні його звички і звичаї, узагалі всі типові його явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань навколишніх його осіб, то вона безсумнівно стане зірко стежити за усякою своєю дією і словом, уникати усякої сваволі і завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона безсумнівно буде сприяти власному своєму удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитини до правдивості, безпосередності і щирості і цим покладе вірна підстава для розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й умов його утворення усього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють моральному розвиткові дитини.

Кому не відомо, що вся справа виховання (і в родині, і в школі) найчастіше зводиться до того, що дитини потрібно "учити", причому під словом "учити" нерідко мають на увазі: "стягнути", "покарати", "пригрозити" і т.д. Так інакше і бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожнім кроці; якщо не "пізнати себе", не привчитися зв’язувати причину з наслідком, те рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті.

Звичайно припускають, що дитини можна й обдурити: адже він дурний, не розбере; а тим часом розходження правди і неправди в нього складається саме таким чином, що він привчається перевіряти чути їм видимим і відчутним. Якщо йому говорять, що "мами немає в будинку", а він випадково побачить неї, то він при першому зручному випадку, якщо йому що не сподобається, заявить, що його самого немає будинку. Чим частіше його обманюють і чим більш він зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з’ясовуються для нього ознаки правди і тим легше він починає говорити тільки те, що йому вигідніше. Необхідно твердо пам’ятати, що дитина спочатку тільки і знає враження, одержувані органами його почуттів, він тільки їм і кориться і діє винятково на підставі цих чисто реальних вражень; він неодмінно робить тільки те, що йому приємно, і уникає усього, що йому в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усе ховати, але, якщо він бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а йому не дають, те і він при першому, же зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для нього річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку повторити те ж саме. Будучи пійманий у своїх провинах і за це покарано, він, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережніше і що вигідніше користуватися усяким випадком так, щоб цього не бачили і не знали; він намагається бути розумником і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай. Покарання не може з’ясувати йому об’єктивних ознак правди, воно тільки покаже йому, що не потраплятися - добро, а потраплятися - зло і, маючи можливість зробити кому-небудь зло, він саме так і надійде, як з ним надходили при покаранні.

Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитину до штучного прибавочного роздратування із самої появи його на світло і цим сприяють зниженню його вразливості і перешкоджають нормальному ходові його розвитку. Дитину носять на руках, його качають, присипляють різними одноманітними наспівами, його цілують, підробляються під вимовні їм звуки, - усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, молодший школярик виявляється млявим, апатичним, ледачим; на нього скаржаться за байдужість його до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити його життєдіяльність, щоб зробити його апатичним і млявим. Щоб збудити його до навчання, знову прибігають до штучних збудників у виді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Людину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче його відчування. У нього немає внутрішнього життя, воно не збуджується думкою і не зайнятий розумовим своїм удосконалюванням. Молодої людини докоряють за його грубу і розбещену вдачу, зовсім упускаючи з виду причини, що сприяли його розвиткові, забувають, що тільки умови його сімейного і шкільного життя могли сприяти розвиткові тих типових явищ, що у нього спостерігаються, що ними убита ідейне життя і розвиті одні тварини прояву.

Людина, якій постійно усі готують і попереджають усі його вимоги і бажання, помалу до такого ступеня відвикає стежити за собою і за своїми потребами, що не помітить, що частини його туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру їм з’їдене і т.д. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і він робиться разючим нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в школяра неохайність і безтурботність виразяться у всіх його діях і проявах.

Зовнішні ласки і ніжності приводять до помилкових і лицемірних відносин до матері і взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве, уважне і тепле відношення, а головне, перевага, що дається на ділі інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають і зв’язують людей між собою.

Отже, коли йде до школи дитина,її оточує інше середовище, тому вчителеві потрібно особливо трепетно відноситися до маленького чоловічка. Вчитель повинен поспілкуватися з сім'єю і зробити певні для себе виводи. Тому вчитель повинен співпрацювати з сім'єю, щоб не травмувати особистість.

Усебічне виховання дитини.

Виховати дитину правильно і нормально набагато легше, ніж перевиховати. Правильне виховання із самого раннього дитинства - це зовсім не така важка справа, як багатьом здається. По своїм труднощам ця справа під силу кожній людині, кожному батькові і кожній матері. Добре виховати своєї дитини легко може кожна людина, якщо тільки він цього дійсно захоче, а крім того, це - справа приємне, радісне, щасливе. Зовсім інше - перевиховання. Якщо ваша дитина виховувалася неправильно, якщо ви щось проґавили, мало про нього думали, а те, буває, і полінувалися, запустили дитину - тоді вже потрібно багато чого переробляти, поправляти. І от ця робота виправлення, робота перевиховання - уже не така легка справа. Перевиховання вимагає і більше сил і більше знань, більше терпіння, а не в кожного батька все це найдеться. Візьмемо навіть такий випадок, коли переробка допомогла, вийшов людину в життя і працює. Усі дивляться на нього, і усі задоволені, і батьки в тому числі. Але того ніхто не хоче підрахувати, скільки усе-таки втратили. Якби цього школярика із самого початку правильно виховували, він більше взяв би від життя, він вийшов би в життя ще більш сильним, більш підготовленим, а виходить, і більш щасливим. А крім того, робота перевиховання, переробки - це робота не тільки більш важка, але н сумна. Така робота, навіть при повному успіху, заподіює батькам постійні засмучення, зношує нерви, часто псує батьківський характер.

Батьки завжди повинні пам’ятати про це, завжди намагатися виховувати так, щоб нічого потім не довелося переробляти, щоб із самого початку усі було зроблено правильно.

Родина перестала бути батьківською родиною. Уже давно жінка користується такими ж правами, як і чоловіка, наша мати має права, рівні правам батька. Наша родина підкоряється не батьківському єдиновладдю, а являє собою колектив. У цьому колективі батьки мають відомі права.

Про всім цьому кожне батько повинний мати зовсім ясне представлення. Кожний повинний розуміти, що в родині він - не повний, безконтрольний хазяїн, а тільки старший відповідальний член колективу. Якщо ця думка добре буде зрозуміла, то правильно піде н уся виховна робота.

Відомо, що ця робота не у всіх однаково успішно протікає. Це залежить від багатьох причин н насамперед залежить від застосування правильних методів виховання. Але дуже важливою причиною є і самий пристрій родини, її структура. У відомій мері ця структура знаходиться в нашій владі. Можна, наприклад, рішуче затверджувати, що виховання єдиного сина або єдиної дочки набагато більш важка справа, чим виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися одною дитиною. Єдина дитина дуже незабаром стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини або його смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя завжди коштує перед батьками і позбавляє їхнього необхідного спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до нього і свої турботи, і волею-неволею вони виховують егоїста.

Тільки в родині, де є троє і більше дітей, батьківська турбота може мати нормальний характер. Вона рівномірно розподіляється між усіма. У великій родині дитина звикає з найменшого років до колективу, здобуває досвід взаємного зв’язку. Якщо в родині є старші і молодші діти, між ними встановлюється досвід любові і дружби в найрізноманітніших формах. Життя такої родини надає дитині можливість вправлятися в різних видах людських відносин. Перед ними проходять такі життєві задачі, що єдиній дитині недоступні: любов до старшого брата і любов до молодшого брата - це зовсім різні почуття, уміння поділитися з братом або сестрою, звичка поспівчувати ім. Ми вже не говоримо, що у великій родині на кожнім кроці, навіть у грі, дитина звикає бути в колективі.

Питання про структуру родини - питання дуже важливий, і до нього потрібно відноситися цілком свідомо.

Якщо батьки по-справжньому люблять своїх дітей і хочуть них виховати якнайкраще, вони будуть намагатися і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і тим не ставити дітей у самий скрутний стан.

Наступне питання, на яке можна звернути саму серйозну увагу, - це питання про мету виховання. У деяких родинах можна спостерігати повна бездумність у цьому питанні: просто живуть поруч батьки і діти, і батьки сподіваються на те, що все саме собою вийде. У батьків немає ні ясної мети, ні визначеної програми. Звичайно, у такому випадку і результати будуть завжди випадкові, і часто такі батьки потім дивуються, чому це в них виросли погані діти. Ніяка справа не можна гарна зробити, якщо невідомо, чого хочуть досягти.

Кожен батько і кожна мати повинні добре знати що вони хочуть виховати у своїй дитині. Треба віддавати собі ясний звіт щодо своїх власних батьківських бажань. Чи хочете ви виховати дійсного громадянина, людини знаючій, енергійній, чесній, відданій своїй країні, працьовитого, бадьорого і ввічливого? Або ви хочете, щоб з вашої дитини вийшов міщанин, жадібний, боягузливий, який-небудь хитренький і дрібний ділок? Дайте собі працю, подумайте добре над цим питанням, подумайте хоча б потай, і ви відразу побачите і багато зроблених вами помилок і багато правильних шляхів перед.

І при цьому завжди ви повинні пам’ятати: ви родили і виховуєте сина або дочку не тільки для вашої батьківської радості. У вашій родині і під вашим керівництвом росте майбутній громадянин, майбутній діяч і майбутній борець. Якщо ви наплутаєте, виховаєте поганої людини, горі від цього буде не тільки вам, але і багатьом людям і всій країні. Не відмахуйтесь від цього питання, не вважайте його докучливим резонерством. Адже на вашому заводі, у вашій установі ви викладаєтеся випускати шлюб замість гарної продукції. Ще більш соромно повинно бути для вас давати суспільству поганих або шкідливих людей.

Ваше власне поводження - сама вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з ним розмовляєте, або повчаєте його, або наказуєте йому. Ви виховуєте його в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає будинку. Як ви вдягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радуєтеся або засмучуєтеся, як ви звертаєтеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся, читаєте газету, - усе це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або почуває, усі повороти вашої думки доходять до нього невидимими шляхами, ви їхній не зауважуєте. А якщо удома ви грубі, або хвалькуваті, або пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не потрібно думати про виховання: ви уже виховуєте ваших дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі методи вам не допоможуть.

Звичайно, краще, якщо батьки частіше бувають з дітьми, дуже недобре, якщо батьки ніколи їх не бачать. Необхідно сказати, що правильне виховання зовсім не вимагає, щоб батьки не спускали з дітей очей. Таке виховання може принести тільки шкоду. Воно розвиває пасивність характеру, такі діти занадто звикають до суспільства дорослих, і духовний ріст їх йде занадто швидко. Батьки люблять цим похвастатися, але потім переконуються, що припуститися помилки.

Щира сутність виховної роботи, імовірно, ви і самі вже догадалися про це, полягає зовсім не у ваших розмовах з дитиною, не в прямому впливі на дитину, а в організації вашої родини, вашого особистого і громадського життя й в організації життя дитини. Виховна робота є насамперед робота організатора. У цій справі немає дріб’язків. Ви не маєте права нічого назвати дріб’язком і забути про неї. Страшною помилкою буде думати, що у вашому житті або в житті вашої дитини ви що-небудь виділите велике і приділите цьому великому усю вашу увагу, а все інше відкинете убік. У виховній роботі немає дрібниць. Який-небудь бант, що ви зав’язуєте у волосся дівчинки, та або інша шапочка, яка-небудь іграшка - усе це такі речі, що можуть мати в житті дитини найбільше значення. Гарна організація в тім і полягає, що вона не випускає з виду дрібних подробиць і випадків. Дріб’язку діють регулярно, щодня, щогодини, з них і складається життя. Керувати цим життям, організувати її і буде самою відповідальною вашою задачею.

1.4 Специфіка молодшого школяра у різних
типах родини

Особливості виховання єдиної дитини в родині

.

На цей рахунок існує дві найбільш розповсюджені точки зору. Перша: єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші діти, тому, що не знає хвилювань, пов’язаних із суперництвом братів. Друга: єдиній дитині приходиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати психічну рівновагу, тому що йому не дістає брата чи сестри. Що б там не говорили психологи, життя однієї - єдиної дитини в родині нерідко складається так, що підтверджує саме цю, другу, точку зору. Труднощі, однак, не є абсолютно неминучими, і проте зустрічаються настільки часто, що було б нерозумно не зважати на них уваги.

Безперечно, батьки, що мають єдину дитини, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Коротше, вони занадто піклуються про неї тільки тому, що вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша. І дійсно, деякі з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком так, як ми тримаємося потім з наступними дітьми. Головна причина тут - недосвідченість. Є, однак, й інші підстави. Якщо не торкатися деяких обмежень фізичного порядку, одних батьків лякає відповідальність, інші побоюються, що народження другої дитини позначиться на їхньому матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не визнаються в цьому, просто не люблять хлопців, і їм цілком достатньо одного сина чи однієї доньки.

Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву - тепличні умови, коли дитину пестять, ніжать, балують, пестять - одним словом, носять на руках. Через надмірну увагу психічний розвиток її неминуче сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми оточуємо її, вона неодмінно зіткнеться з дуже серйозними труднощами і розчаруванням, коли опиниться за межами домашнього кола, оскільки і від інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. З цієї ж причини вона занадто серйозно стане відноситися і до самої себе. Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб’язків покажуться їй занадто великими і значними. У результаті спілкування з людьми буде для неї набагато скрутніше, ніж для інших дітей. Вона почне уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося поділяти з братами чи сестрами батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою кімнату, одяг, і їй важко знайти загальну мову з іншими дітьми і своє місце в дитячому співтоваристві.

Як запобігти усе цьому? За допомогою другої дитини - скажуть багато хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі проблеми і можна вирішити подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як ми відразу ж досягнемо повної адаптації першої. У будь-якому випадку потрібно всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитину в тепличних умовах. Можна затверджувати, що виховання єдиного сина чи єдиної доньки набагато більш важка справа, ніж виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися однією дитиною. Єдина дитина дуже скоро стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини чи смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя позбавляє батьків спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї і свої турботи, і волею - неволею вони виховують егоїста.

Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного простору, у якому вона змогла б вільно пересуватися. Їй потрібна внутрішня і зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй не підтримувала постійно рука батьків. Дитині не обійтися без забрудненого обличчя, розірваних штанів і бійок.

Єдиній дитині часто відмовлено у такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй нав’язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо чемно вітатися, особливо виразно читати вірші, вона повинна бути зразково чепурною і виділятися серед інших дітей. Щодо неї будуються честолюбні плани на майбутнє. За кожним проявом життя ведеться уважно, із заклопотаністю, спостереження. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в собі, що переоцінює себе, дитину.

Але цього можна уникнути, якщо дотримуватися одного простого правила, у родині, де росте одна дитина: тільки ніякої винятковості!

Специфіка виховання в багатодітній родині

.

Виховний потенціал багатодітної родини має свої позитивні і негативні характеристики, а процес соціалізації дітей - свої труднощі, проблеми.

З одного боку, тут, як правило, виховуються розумні потреби й уміння вважатися з нестатками інших; ні в кого з дітей немає привілейованого положення, а виходить, немає ґрунту для формування егоїзму, асоціальних рис; більше можливостей для спілкування, турботи про молодший, засвоєння моральних і соціальних норм і правил гуртожитку; краще можуть формуватися такі моральні якості, як чуйність, людяність, відповідальність, повага до людей, а також якості соціального порядку - здатність до спілкування, адаптації, толерантність. Діти з таких родин виявляються більш підготовленими до подружнього життя, вони легше переборюють рольові конфлікти, пов’язані з завищеними вимогами однієї людини до іншої і занижених вимог до себе.

Однак процес виховання в багатодітній родині не менш складний і суперечливий. По-перше, у таких родинах дорослі досить часто втрачають почуття справедливості по відношенню до дітей, виявляють до них неоднакову прихильність і увагу. Скривджена дитина завжди гостро відчуває дефіцит тепла й уваги до нього, по - своєму реагуючи на це: в одних випадках супутнім психологічним станом для нього стає тривожність, почуття ущербності та невпевненості у собі, в інших - підвищена агресивність, неадекватна реакція на життєві ситуації. Для старших дітей у багатодітній родині характерна категоричність у судженнях, прагнення до лідерства, керівництво навіть у тих випадках, коли для цього немає потреб. Усе це звичайно, ускладнює процес соціалізації дітей. По-друге, у багатодітних родинах різко збільшується фізичне і психічне навантаження на батьків, особливо на матір. Вона має менше вільного часу і можливостей для виховання дітей і спілкування з ними, для прояву уваги до їх інтересів. На жаль, діти з багатодітних родин частіше стають на соціально небезпечний шлях, майже в 3,5 рази частіше, ніж діти з родин інших типів.

Багатодітна родина має менше можливостей для задоволення потреб та інтересів дитини, якої і так приділяється значно менше часу, ніж в родині з однією дитиною, що, природно, не може не позначитися на їй розвитку. У цьому контексті рівень матеріальної забезпеченості багатодітної родини має дуже істотне значення. Моніторинг соціально - економічного потенціалу родин показав, що більшість багатодітних родин живе нижче межі бідності.

Виховання дитини в неповній родині

.

Дитина завжди глибоко страждає, якщо валиться сімейне вогнище. Поділ родини чи розлучення, навіть коли усе відбувається найвищою мірою чемно і поштиво, незмінно викликає в дітей психічний надлам і сильні переживання.

Дитина відчуває відсутність батька, навіть якщо не виражає відкрито свої почуття. Крім того, вона сприймає відхід батька як відмовлення від неї. Дитина може зберігати ці почуття багато років.

Після розлучення батько регулярно відвідує дитину. В усіх випадках це дуже глибоко хвилює її. Якщо батько виявляє до неї любов і великодушність, розвід виявиться для дитини ще болісніше і незрозуміліше. Крім того, вона з недовірою й образою буде дивитися на матір. Якщо ж батько тримається сухо й відчужено, дитина почне запитувати себе, чому, власне, вона повинна з ним бачитися, і в результаті в неї може зародитися комплекс провини. Якщо батьки охоплені ще й бажанням мстити один одному, вони заповнюють свідомість дитини шкідливою дурницею, лаючи один одного і підриваючи тим самим психологічну опору, яку звичайно дитина одержує в нормальній родині.

У цей період дитина може, скориставшись розколом родини, зіштовхувати батьків один з одним і витягати нездорові переваги. Змушуючи їх заперечувати свою любов до нього, дитина буде змушувати їх балувати себе, а його інтриги й агресивність згодом можуть навіть викликати їхнє схвалення. Відносини дитини з товаришами нерідко псуються через недоречні питання, плітки та її небажання відповідати на розпити про батька. На дитині, так чи інакше, відбиваються страждання і переживання матері.

Що можна зробити, щоб допомогти дитині в розбитій родині? Пояснити йому, що відбулося, причому зробити це просто, нікого не обвинувачуючи. Допомагати дитині ставати дорослішою і самостійною, щоб у неї не склалася надмірна і нездорова залежність від вас. Одна з найбільш розповсюджених помилок - надмірна опіка матері над сином.

Питання про структуру родини - питання дуже важливе, і до нього потрібно відноситися цілком свідомо.

Якщо батьки люблять своїх дітей і хочуть їх виховувати якнайкраще, вони будуть намагатися, і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і тим не ставити дітей у скрутне становище.

Батьківський авторитет.

Напевно, буде просто незручно в самій родині перед дітьми доводити батьківську владу постійним посиланням на суспільне повноваження, що вимагає правильного виховання дитини. Виховання дітей починається з того віку, коли ніякі логічні докази і пред’явлення суспільних прав узагалі неможливі, а тим часом без авторитету неможливий вихователь.

Нарешті, сам зміст авторитету в тім і полягає, що він не вимагає ніяких доказів, що він приймається як безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність, видима, так сказати, простим дитячим оком.

Батько і мати в очах дитини повинні мати цей авторитет. Часто приходиться чути питання: що робити з дитиною, якщо він не слухається? От це саме "не слухається" і є ознака того, що батьки в його очах не мають авторитету.

Відкіля береться батьківський авторитет, як він організується?

Ті батьки, у яких діти "не слухаються", схильні іноді думати, що авторитет дається від природи, що це - особливий талант. Якщо таланта ні, то і поробити нічого не можна, залишається тільки позаздрити тому, у кого такий талант є. Ці батьки помиляються. Авторитет може бути організований у кожній родині, і це навіть не дуже важка справа.

Є багато сортів такого помилкового авторитету. Ми розглянемо тут більш-менш докладно десяток цих сортів. Сподіваємося, що після такого розгляду легше буде з’ясувати, яким повинний бути авторитет дійсний.

Авторитет придушення
. Це найстрашніший сорт авторитету хоча і не самий шкідливий. Більше всього таким авторитетом страждають батьки. Якщо батько будинку завжди ричить, завжди сердить, за кожну дрібницю вибухає громом, при всякому зручному і незручному випадку хапається за ціпок або за ремінь, на кожне питання відповідає брутальністю, кожну провину дитини відзначає покаранням, - то це і є авторитет придушення. Такий батьківський терор тримає в страху всю родину, не тільки дітей, але і мати. Він приносить шкоду не тільки тому, що залякує дітей, але і тому, що робить мати нульовою істотою,що здатна бути тільки прислугою. Не потрібно доводити, як шкідливий такий авторитет. Він нічого не виховує, він тільки привчає дітей подалі триматися від страшного батька, він викликає дитячу неправду і людське боягузтво, і в той же час він виховує в дитині жорстокість.

Такі школярики будуть боятися висловлювати свою думку, будуть боязко дивитися на однокласників, що може погано вплинути на загальний розвиток дитини.

Авторитет відстані
. Є такі батьки, та й матері, що серйозно переконані: щоб діти слухалися, потрібно поменше з ними розмовляти, подалі триматися, зрідка тільки виступати у виді начальства. Особливо любили цей вид у деяких старих інтелігентських родинах. Тут суцільно і поруч у батька який-небудь окремий кабінет, з якого він показується зрідка, як первосвященик. Обідає він окремо, розважається окремо, навіть свої розпорядження по довіреній йому родині він передає через матір.

Школярики будуть замкнуті, будуть також триматися на відстані із дорослими, вчителями, а також дітьми.

Авторитет чванства
. Це особливий вид авторитету відстані, але мабуть, більш шкідливий. У кожної людини є свої заслуги. Але деякі люди вважають, що вони - самі заслужені, найважливіші діячі, і показують цю важливість на кожнім кроці, показують і своїм дітям. Удома вони навіть більше бундючаться і надуваються, чим на роботі, вони тільки і роблять, що тлумачать про свої достоїнства, вони зарозуміло відносяться до інших людей. Буває дуже часто, що, уражені таким видом батька, починають чванитися і діти.

Авторитет педантизму
. У цьому випадку батьки більше звертають уваги на дітей, більше працюю але працюють, як бюрократи. Вони упевнені в тім що діти повинні кожне батьківське слово вислухувати з трепетом, що слово них - це святиня. Свої розпорядження вони віддають холодним тоном, і раз воно віддано, то негайно стає законом. Такі батьки більше всього бояться, як би діти не подумали, що папа помилився що папа людин не твердий. Якщо такий папа сказав: "Завтра буде дощ, гуляти не можна", то хоча б завтра була і гарна погода, усе-таки вважається, що гуляти не можна.

Коли дитина йде до школи, то вчитель стає авторитетом. Що тоді буде з дитиною? Дитина не знатиме, що правильне, як це робити і навіщо.

Авторитет резонерства
. У цьому випадку батьки буквально заїдають дитяче життя нескінченними повчаннями і повчальними розмовами. Замість того щоб сказати дитині кілька слів, може бути, навіть у жартівливому тоні, батько саджає його проти себе і починає нудну і докучливу мову. Такі батьки упевнені, що в повчаннях полягає головна педагогічна мудрість. У такій родині завжди мало радості і посмішки. Батьки зі всіх сил намагаються бути доброчесними, вони хочуть

в очах дітей бути непогрішними. Але вони забувають, що діти - це не дорослі, що в дітей своє життя і що потрібно це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш жагуче, чим дорослий, він найменше вміє займатися міркуваннями. Звичка мислити приходить до нього поступово і досить повільно, а постійні просторікування батьків, постійне їхній свербіння і балакучість проходять майже безвісти в їхній свідомості. У резонерстві батьків діти не можуть побачити ніякого авторитету.

Авторитет любові.
Це в нас найпоширеніший вид помилкового авторитету. Багато батьків переконані: щоб діти слухалися, потрібно, щоб вони любили, батьків, а щоб заслужити цю любов, необхідно на кожнім кроці показувати дітям свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні цілування, ласки, визнання сиплються на дітей у зовсім надлишковій кількості. Якщо дитина не слухається, у нього негайно запитують: "Виходить, ти папу не любиш?" Батьки ревниво стежать за вираженням дитячих очей і вимагають ніжності і любові. Часто мати при дітях розповідає знайомим: "Він страшно любить папу і страшно любить мене, він така ніжна дитина..."

Це дуже небезпечний вид авторитету. Він вирощує нещирих і брехливих егоїстів. І дуже часто першими жертвами такого егоїзму стають самі батьки.

Такі школярики будуть цинічними до інших, вони вважатимуть, що посмішкою можна зарадити в усьому.

Авторитет доброти
. Це самий нерозумний вид авторитету. У цьому випадку дитяча слухняність також організується через дитячу любов, але вона викликається не поцілунками і виливами, а поступливістю, м’якістю, добротою батьків. Папа або мама виступають перед дитиною в образі доброго ангела. Вони усі дозволяють, їм нічого не шкода, вони не скупі, вони чудові батьки. Вони бояться всяких конфліктів, вони віддають перевагу сімейному світові, вони готові чим завгодно пожертвувати, тільки б усі було благополучно.

Авторитет дружби
. Досить часто ще і діти не народилися, а між батьками є вже договір: наші діти будуть нашими друзями. У загальному це, звичайно, добре. Батько і син, мати і дочка можуть бути друзями і повинні бути друзями, але все-таки батьки залишаються старшими членами сімейного колективу, і діти все-таки залишаються вихованцями. Якщо дружба досягне крайніх меж, виховання припиняється, або починається протилежний процес: діти починають виховувати батьків. Такі родини приходиться іноді спостерігати серед інтелігенції. У цих родинах діти називають батьків Петьком або Марусею, потішаються над ними, грубо обривають, повчають на кожнім кроці, ні про яку слухняність не може бути і мови. Але тут немає і дружби, тому що ніяка дружба неможлива без взаємної поваги.

Авторитет підкупу
- самий аморальний вид авторитету, коли слухняність проста купується подарунками й обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і говорять: будеш слухатися, - куплю тобі конячку; будеш слухатися, - підемо в цирк.

Ми розглянули кілька видів помилкового авторитету. Крім них, є ще багато сортів. Є авторитет веселості, авторитет ученості, авторитет "сорочки-хлопця", авторитет краси. Але буває часто і так, що батьки взагалі не думають ні про який авторитет, живуть як-небудь, як потрапило і як-небудь тягнуть волинку виховання дітей. Такі батьки завжди мечуться, як очманілі кішки, у повному безсиллі, у повному нерозумінні того, що вони роблять. Буває і так, що батько дотримує одного виду авторитету, а мати - іншого. Дітям у такому випадку приходиться бути насамперед дипломатами і навчитися лавірувати між папою і мамою. Нарешті, буває і так, що батьки просто не звертають уваги на дітей і думають тільки про свій спокій.

Авторитет необхідний у родині. Треба відрізняти дійсний авторитет від авторитету помилкового, заснованого на штучних принципах і прагнучого створити слухняність будь-якими засобами. Дійсний авторитет ґрунтується на вашій цивільній діяльності, на вашому цивільному почутті а вашому знанні життя дитини, на вашій допомозі йому і на вашій відповідальності за його виховання.

Розділ 2
. Сімейне виховання в розвитку дитини

2.1 Роль батьків у розвитку дитини

У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження часто важко пояснити, що ж це таке - гарні батьки.

Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу чи опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно, педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки одних знань мало. Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно і що їй можна, які у кожну мить часу знають, як правильно підійти, і можуть з абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?

Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, що офарблюють відносини дитини і батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв’язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові - дійсно життєво необхідна потреба маленької людської істоти.

Перша й основна задача батьків - є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама природна і сама необхідна з усіх обов’язків батьків - це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно.

Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та підліткової наркоманії часто винні не люблячи своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися любов’ю у своїх повсякденних турботах по відходу за ним, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнений, що її люблять.

Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Усі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов’язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

Основа для збереження контакту - щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай самим дріб’язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в родині.

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого.

Діалог.
Головне у встановленні діалогу - це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов’язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішенню проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з ним. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу.

Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.

Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція "над" дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність - дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Людина не повинна бути об’єктом виховання, вона завжди активний суб’єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.

З цього приводу звертаючись до батьків, Я. Корчак писав: "Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей".

Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.

Прийняття.
Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитини - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: "От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негідник!", "Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, упертюх!", "Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!".

Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією ні викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула істинної батьківської любові, формула прийняття - це не "люблю, тому що ти - гарний", а "люблю, тому що ти є, люблю такого, який є".

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує дитину не тільки прийняття, чи похвала осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такому, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями і недосконалостями.

Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати, змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, чи ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові до нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і наступного разу чи по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно "висота буде взята", а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей. Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що проймають батьків.

Незалежність дитини.
Зв’язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв’язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв’язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв’язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н. Леонтьев, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв’язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв’язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, обрана дистанція в спілкуванні з дитиною виявляється вже в тій чи іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більш широкий світ, пов’язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.

Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються їм у ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини дуже сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, вчинках, його не відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю.

Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов’язана з більш загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить великим і складним набором різноманітних збудників, що позначаються словом "мотив". В особистості людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими для людини, інші - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх виховними умовами.

Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини.

2.2
Розумове виховання у сім’ї, його функції

Очевидно, школярі по своїй сильній вразливості і спостережливості не залишають без уваги жодного з навколишніх їхніх явищ; необхідно тільки, щоб їхнє прагнення не зустрічало перешкоди з боку навколишніх, а, навпроти, підтримувалося ними. Звичайно ж це буває не так: дорослі або бажають вести дитини на помочах, причому всі йому скажуть, усі пояснять і усі покажуть, або не дозволяють йому зовсім міркувати і постійно повторюють тільки про слухняність, або ж вони безглуздо захоплюються сумнівними проявами його самодіяльності і намагаються відмінностями і заохоченнями збудити його до продовження. Якщо дитині постійно нав’язувати думки і судження, то цим усувається всяке порушення до його власної діяльності, тим часом як самостійним спостереженням над явищами він привчався б до сприйняття всіх окремих моментів, з яких вони складаються, і складав би собі ясне представлення про одержувані враження, привчався б роз’єднувати, по можливості, одержуване враження за часом; він засвоював би собі всі акти в тій послідовності, що необхідна для з’ясування значення даного явища, таким чином він звикав би логічно мислити. Розвиток школяра і складається головним чином в умінні зосереджувати увагу над одержуваним враженням і розумовою працею переборювати перешкоди до розуміння його. У тім же випадку, коли судження дається вже готовим і повідомляються головним чином одні висновки, останні будуть засвоюватися тільки пам’яттю, замість того щоб підготовляти і розвивати в дитини точно таку ж розумову роботу, за допомогою якої добуті передані йому висновки і висновки.

Те ж саме відноситься і до ігор і фізичних занять дітей: вони охоче самі будують і ще охоче руйнують, щоб зрозуміти, як побудована річ, що потрапила їм у руки. Звичайно їм дають уже готові мудрі іграшки, постачені механізмом, і виробляючі різні рухи, звуки і т.п., або дають пристосовані частини і вимагають, щоб вони склали з них визначені фігури або будівлі. Діти, зрозуміло, зараз же руйнують дані їм речі і прагнуть відшукати причини рухів, що зауважуються ними, або звуків, а будівлю або фігуру зроблять тільки тоді, коли вони вже підготовлені до цього на більш простих формах, інакше вимога виявиться нездійсненним, воно тільки стомить них, і вони потім усяким способом будуть ухилятися від таких занять. Узагалі дитина робить велику приємність, якщо він сам помітив і з’ясував собі яке-небудь явище і якщо його міркування виявляється дійсно вірним; точно так само доставляє йому найбільше задоволення те, що він сам зробив і чого досяг без вказівки інших. Усе це зовсім зрозуміло: він дозволив те, що міг, або зробив те, що відповідало його силам, отже, витрата, зв’язана з цією роботою, відповідає матеріалові, що нагромадився, робота тому повинна доставити йому задоволення. Вимоги ж дорослих, напроти того, можуть часто перевищувати рівень його уміння і підготовки і викликати витрату, що не відповідає накопиченому матеріалові; ясно, що для дитини це буде супроводжуватися стражданням, що відштовхує його від такої роботи. Досягнутий результат уже сам по собі збуджує дитину до продовження роботи і до відшукування нової, більш складної, і немає ніякої потреби ще підсилювати ці природні стимули похвалою, відмінністю або якою-небудь нагородою, - це може тільки зашкодити дитині.

Ніж м’якше й обережніше звертаються з дитиною, чим більш розумною добротою і любов’ю він оточений, тим більше м’якою і люблячою людиною він є, тим з більшою вразливістю він відноситься до усього навколишнього і тим більше він привчається керуватися правдою у всіх своїх думках і діях. Моральні якості дитини складають дійсна спадщина середовища, у якій він провів перші роки свого життя; ця спадщина навколишніх прищеплюється в міру розвитку свідомості дитини, як і його мова, спосіб вираження, звички, звичаї і т.д.

Злим школярик буде тільки тоді, коли його дратують і ображають несправедливістю, сваволею і неправдою. Лінь у нього є, коли його насильно змушують робити непосильну, не відповідним його знанням і підготовці, отже, логічно непослідовну роботу або роботу, що сильно гнітить його одноманітними, стомлюючими діями. Отже, лінь з’явиться, коли насильно необхідна робота супроводжується витратою речовини, не відповідному попередньому нагромадженню, і коли надлишок витрати порівняно з нагромадженням приведе до страждання, до виснаження і навіть до виснаження. Знову ж, отже, не уроджений нахил викликає це явище, а неприємне, гнітюче почуття, викликане вимогами, що не відповідають силам і здібностям дитини, отже, несправедливими, довільними.

Наскільки дитина повинна вільно рости без усяких перешкод, що накладаються на нього з моменту народження на світло, засипати і спати без усякого прибавочного роздратування і постійної соски в роті, настільки ж він повинний бути завжди зайнятий, коли пильнує, і йому повинно бути надане самому відшукувати собі заняття і міркувати як над своєю справою, так і над усіма явищами, що зустрічаються йому. Необхідно, звичайно, щоб навколо себе він бачив розумно-діяльне життя. Єдиними моментами, що збуджують його до діяльності, повинні бути задоволення, що відчувається їм при заняттях, інтерес до справи і прагнення засвоїти собі знання і розуміння явищ, що спостерігаються їм.

При первісному вихованні усього наочніше можна бачити все значення високе утвореної матері. Справді, що може бути вище і цінніше розумної матері; можна сказати, що рівень розвитку суспільства знаходиться завжди в прямого зв’язку і прямої пропорційності з рівнем розвитку жінки. Чим вище утворення жінки, тим серйозніше може бути спрямоване сімейне виховання дитини, що має, без сумніву, саме серйозне значення для всього життя людини. Цілком природною керівницею дитини є насамперед мати. Розумність і високе утворення жінки усього сильніше буде впливати на розвиток і утворення морального характеру дитини. Тільки така жінка, ніколи не допускаючи сваволі, неправди або образи дитини, могтиме сприяти розумовому його розвиткові і встановленню його морального характеру. Вона не буде обмежуватися зовнішністю, а вчасно сказаним словом і роз’ясненням зуміє підтримати активну діяльність дитини, а також буде сприяти засвоєнню їм поняття про правду. Вона не буде підтримувати його почуттєвих проявів, а буде неодмінно сприяти розвиткові свідомої його діяльності.

Батьки повинні цікавитися і приймати велику роль у розумовому розвитку школярика. Коли дитина іде до школи, батьки повинні допомагати їм засвоювати знання, заохочувати але ні в якому разі не давати за це подарунки, тобто за вигоду.

На сьогоднішній день є безліч ігор, книг, які можуть розвивати дитину розумово, наприклад, "знайди дорогу" та інші (додаток №1).

Отже, не тільки вчитель, але сім'я можеш розвивати школяра розумово. Нерідко старше покоління загадує дітям загадки, читають вірші, за ознаками яких можна впізнати казкових героїв (додатки №2-3).

Невід’ємним компонентом народної педагогіки є розумове виховання - цілеспрямований вплив дорослих на розвиток активної розумової діяльності дітей. У масовій практиці сімейного виховання воно охоплює ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних навичок і вмінь, розвиток пізнавальних здібностей.

Пильна увага народної педагогіки до розумового виховання випливає з високої оцінки, - яку дає народна мудрість розумовому розвитку та його ролі й значенню в житті й діяльності кожної людини: "Знання та розум - скарб людини". За її твердженням, розум одна з найкращих людських, якостей ("Не краса красить, а розум". Від розумового виховання залежить успіх підготовки людини до життя ("Розумний всякому дає лад"), її трудові успіхи ("Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в’язати"), особисті доля й щастя ("Щастя без розуму - торбина дірява"). Різні складні перипетії і тяготи життя найчастіше долаються не силою, а розумом ("сила уму уступає", "і сила перед розумом никне", "треба розумом надточити, де сила не візьме"). Людина з неповноцінним розумом - каліка ("Нема ума: вважай - каліка", "Людина без розуму, що сніп без перевесла"). Широка життєва функція розуму зафіксована в численних народних висловах: "до розуму дійти" (порозумнішати), "навчатися розуму" (наставляти на добрий розум), "до розуму приймати" (уважно слухати), "до розуму довести" (виховати, вигодувати), "на розум навести" (порадити, роз’яснити), "брати на розум" (брати до уваги), "держати розум у голові" (бути розсудливим), "дібрати розуму" (розміркувати, придумати), "в розум прийти" (опам’ятатися, схаменутися), "спасти на розум" (прийти на думку), "піти до голови по розум"" (обдумати, обміркувати), "розумом не збагнути" (не зрозуміти), "розуму не забракне" (глузду вистачить), "дурний розум" (глупота), "з дурного розуму" (здуру), "з розуму звести" (обманути) та ін. А якщо додати сюди стійкі словосполучення із синонімами до слова "розум" - "ум", "глузд", "толк", "розсудок", "смисл", "мудрість", "тямучість", то таких афоризмів набереться дуже багато. Щоб підкреслити життєве значення розуму, народна дидактика дуже часто протиставляє його глупоті ("Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі", "Краще один мудрий, ніж десять дурних", "З розумним розуму наберешся, а з дурнем і останній згубиш", "Краще з розумним два рази згубити, як з дурнем раз найти", "Розумний розсудить, а дурень осудить", "Більше в розумного розуму в п’яті, як у дурня в голові").

Слід зазначити, що народна дидактика дає матеріалістичне тлумачення розуму, розглядаючи його як найвищий ступінь виявлення пізнавальної діяльності людини, здатності мислити, порівнюючи явища і роблячи обмірковані висновки. У щоденний обіг нашого народу слово "розум" увійшло з давньоруської мови (за допомогою префікса роз - і праслов’янського "ум" (розум). Звідси в українській мові утворилися споріднені слова: уміти, умілий, умілець, умілість, уміння, розуміти, розуміння, розумітися, розумний, розумник, розумниця, розумність, розумовий, розумування, розумувати. Людину, наділену великим розумом, яка має значний життєвий досвід, у народі називають мудрою. Слово "мудрий" своїм походженням теж сягає до того самого ж кореня "ум" праслов’янської мови. І в сучасному живому обігу має таке гніздо слів: мудрець (мудрак, мудрій), мудрість, мудріти, мудро, мудрований, мудрощі, мудрування, мудрувати, мудруватий.

У поняттях розум, ум, мудрість дуже часто уособлюються й такі позитивні риси людини, як статечність, стриманість, серйозність, спостережливість, кмітливість, передбачливість, обачність, розсудливість, скромність. Розумна людина скромна, а дурна - бундючна ("Повний колос униз гнеться, а порожній вгору дереться", "Повна бочка мовчить, а порожня гудить"). Мудрість зовні непоказна. Зарозумілість чванькувата, обвішана різними блискітками й брязкальцями. Саме на такому зіставленні побудовано ряд народних казок про братів, які вважають себе дуже мудрими, і найменшого брата, якому старші вішають ярлик дурного. "Було собі три брати", - починається українська народна казка "Три брати". - От найменший усе робить не так, як люди. То ті брати на нього все кажуть: дурень! Дурень та й дурень - так уже всі його звуть. Розумні брати в хазяйстві порядок дають, а дурня посилають свиню пасти" Подібну фабулу має також казка "Як Іван царя перебрехав": "В одного ґазди було три сини. Старший, що вважав себе дуже мудрим", "середущий син" і "наймолодший, Іван, котрого брати вважали придуркуватим". Але різні життєві випробування витримали саме ті, кого мали за найдурніших. Наймолодшого брата звінчали із самою корoлівною "та такий банкет учинили! А старші брати сидять на тому бeнкеті та тільки дивуються: був дурень, а тепер короленко" ("Три брати"). У другому випадку (казка "Як Іван царя перебрехав") наймолодший Іван виявився настільки кмітливим, що сам цар зганьбився, бо простак його переміг у словесному поєдинку. "Не хотілося цареві віддавати дочку за Івана. Та не міг він відмовитися від свого слова і наказав весілля гуляти. Став Іван царем у тій державі. І тепер царює, коли не вмер"2. Ці казки застерігають від зарозумілості, вчать шанувати людську гідність, розпізнавати й цінити справжню мудрість, якою найчастіше наділена скромна, проста людина ("Кого насмішкою зневажають, з того люди бувають"). Народна педагогіка вчить, що кожна людина повинна бути розумною ("На те й голова, щоб у ній розум був", "Голова не на те, щоб тільки кашкет носить", "Голова без розуму, як ліхтарня без свічки"), бо розумова обмеженість і тупість заважають жити й працювати ("З дурнем пива не звариш", "Один дурень зіпсує, що й десять розумних не поправлять", "Нема гіршого ворога, як дурний розум", "Умного пошли - одне слово скажи, дурного пошли - три слова скажи та й сам за ним піди"). Про того, хто виявляє низький рівень розумового розвитку, кажуть: "Немає третьої клепки в голові", "Не всі дома - пішли по дрова", "З-за кутка мішком прибитий". Нестачу розуму нічим не надолужиш: ні вродою ("Шкода краси, де розуму нема"), ні статурою ("Високий - як дуб, а дурний - як пень", "Високий - як тополя, а дурний - як квасоля"), ні показною солідністю і блиском ("Живіт товстий, та лоб пустий", "Голова велика, та дуже дика", "Зверху блистить, а в голові свистить", "Шовкова борідка, та розуму рідко"), ні грішми ("Що ті й гроші, як чортма в голові", "Не купити ума, як нема"), ні багатством ("Дурному синові й батьківське багатство не в поміч"). Розум кожному дістається не так то й просто ("Дурному свого розуму не вставиш"), його на ковадлі не викуєш ("Хто розуму не має, тому й коваль не вкує"), та й в нікого не позичиш ("У сусіда ума не позичиш"). Процес розумового розвитку відображає сукупність кількісних і якісних змін, що відбуваються в розумовій діяльності людини в зв’язку з віком ("Які літа - такий розум", "Усякому на старість розуму прибавиться"), збагаченням досвіду ("Кожна пригода до мудрості дорога") і в результаті навчання ("Чоловік розуму вчиться весь вік"). Однак народна педагогіка вважає, що "Із сивою бородою не все розум приходить". Адже рівень розумової підготовки кожної людини залежить насамперед від розумового виховання: "Мудрою людину треба виховати". Тому народна педагогіка закликає дбати про формування розуму в дітей ("Не бажай синові багатства, а бажай розуму"). Народна виховна практика виробила чітку систему цілеспрямованого впливу дорослих на розвиток активної розумової діяльності дітей. Вона бере під опіку кожну дитину, по суті, з моменту її народження. Вже над колискою немовляти мати висловлює побажання, щоб її дитяті йшов "розум добрий в головоньку" щоб воно було "розуму мудрого".

Спізнання навколишнього починається з відчуттів, сприймання. Тому головне завдання розумового виховання на першому році життя дитини зводиться до піклування про нормальний розвиток відчуттів і сприймань дитини - зору, слуху, смаку, нюху й дотику. З перших місяців життя немовляти дорослі прагнуть викликати в нього різні зорові, слухові й дотикові враження, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються. Батьки дуже радіють, якщо вже до чотирьох місяців їхня дитина вміє розрізняти деякі предмети] (пляшечку з молоком і брязкальце) і по-різному на них реагувати, може відрізнити "чужих" від "своїх", повертає голівку і знаходить поглядом маму, яка стає збоку й кличе дитину. "Розумненьке росте", - кажуть у такому випадку. Розумове виховання - процес тривалий і складний. Успіх його забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе спілкування з розумними людьми ("З розумним поговори, то й розуму наберешся, а з дурним - то й свій загубиш"). А звідси й порада: "Мудрого шукай, дурного обходь". Саме такий обмін думками дуже потрібний в спілкуванні з малими дітьми, коли в них формуються уявлення про навколишнє життя. Діти люблять, коли з ними багато говорять. Розмова з дитиною викликає і розвиває голосові реакції, підтримує вимовляння нею спочатку окремих звуків, згодом, з п’яти-шести місяців - складів: ма, ба, ла. Дитяче лепетання завжди викликає приємні переживання, як у дітей, так і дорослих.3 розвитком мовлення батьки справедливо пов’язують свої надії на добрий розвиток pозуму дитини, бо вона і мислення нерозривні: мовлення людини свідчить про її розум, і навпаки ("Який розум, така й балачка", "Що з голови, то й з мислі"). З мовою приходить свідоме осягнення дійсності. Народ здобути знання про дійсність опосередковано, а не тільки шляхом безпосереднього сприймання предметів або явищ високо цінить мову як основний засіб вираження самої сутності людини.

Збагнувши силу і значення емоційного і мовного розвитку дитини у розумовому вихованні, народна педагогіка завжди тримає його під постійним контролем. Оволодіння мовою дає можливість дитині

По-справжньому піклуються про розумове виховання своїх дітей ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у доступній формі відповідають на численні запитання малят, всіляко підтримують їхню природну допитливість, будять увагу. У дітей змалку пам’ять особливо загострена. Вони охоче запам’ятовують усе те цікаве, що кажуть дорослі, - нові слова, назви, вирази, зв’язні розповіді тощо. Крім живого, безпосереднього ситуаційного спілкування з дітьми, у практиці розумового виховання дітей багато важить використання фольклору. Ніколи не треба забувати й щедро використовувати такі чудові, перевірені багаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, потішки, пестушки, примовки, каламбури, загадки, перекази, легенди, оповідання, думи, байки, коломийки, частівки, прислів’я, приказки, сміховинки.

Залучення дитини до світу мови через пісню, спочатку колискову, має велике педагогічне значення. Для українських народних пісень характернa висока художня досконалість, влучність епітетів і метафор, милозвучність, вони закладають надійний фундамент для вироблення мовного слуху дитини, тонко розкривають поняття про явища навколишнього світу, всіляко заохочують її до самостійної розумової діяльності.

Чільне місце в розумовому вихованні посідає казка, яка широко відкриває двері в навколишній світ, примушуючи нуртувати мислення дитини. Казка вчить логічно послідовно викладати думки ("Гарна пісня ладом, а казка - складом", "Казка від початку починається, до кінця читається, в середині не перебивається"). Казки цікаві за змістом, привабливі своєю образною мовою, високим емоційним зарядом. "Казка, гра, фантазія, - пише В.О. Сухомлинський, - животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень... Через казкові образи в свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками. Під впливом почуттів,що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки - живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини, - неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови. Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що їхня думка живе в світі казкових образів. П’ять, десять разів дитина може переказувати одну й ту саму казку і щоразу відкриває в ній щось нове. В казкових образах - перший крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного".

Механізм психолого-педагогічної дії казки на розумовий розвиток дитини яскраво, глибоко й переконливо розкрив ще Панас Мирний. Щоб забавити дитину, почне їй "баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця, - читаємо в романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" - Чіпка слухає і дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?. І чому тій билині не поколихати горобця - доброго молодця?!"

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його з роду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме і так само говорять, як і люди... А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть..." А добре б - дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?. І чого одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?."

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом лягали на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони у його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою - з самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій головоньці, як завірюха, крутились, вихрились... Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка - поки не засягали усього світа!"

Дійовим засобом, навчання у народній педагогіці виступають народні прислів’я. Прислів’я і приказки діти чують від дорослих і легко їх запам’ятовують. Народні афоризми випромінюють світлий розум і життєвий досвід трудящих, високий злет людської думки. Безпосереднє засвоєння прислів’їв і приказок має велике виховне значення, бо допомагає дитині подивитися на предмети зіркими очима народу та висловити своїм влучним словом, вірним духу народної мови. Звичайно, не всі прислів’я і приказки зрозумілі дітям. Та головне, щоб золота перлина народної думки міцно закарбувалась у дитячій голівці, а повне її розуміння неодмінно прийде трохи пізніше. "Прислів’я тим саме й добре, - резюмує К.Д. Ушинський, - що в ньому майже завжди, незважаючи на те, що воно "коротше від пташиного носа", є дещо, що дитині слід зрозуміти, являє собою маленьку розумову задачу, яка цілком дитині під силу". Головне призначення розумового виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх основі пізнавальні інтереси.

Народна педагогіка ставить піклування про здоров’я та фізичний розвиток дітей на перше місце. ("Нема щастя без здоров’я", "Здоровому все здорово"). З цього, по суті, й розпочинається виховання дитини в сім’ї. Зразу ж після появи немовляти на світ батьки вважають своїм першим і головним обов’язком піклуватись про здоров’я. Так, співаючи над колискою немовляти, мати бажає своєму дитяті "рісточки у кісточки", "здоров’ячко на сердечко" і хоче, щоб воно "спало не плакало, росло - не боліло".

Велике значення нормального фізичного, розвитку зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завжди постає немало таких проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичні зусилля. Сила і витривалість, стійкість і спритність в народі високо ціняться. Ці риси батьки прагнули виховати в своїх дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале просування фізичного розпиту дитини сприяє виробленню таких важливих її рис, наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість.

2.3 Типові помилки розумового виховання молодшого школяра в сім’ї

2.3.1 Розумове виховання і потреба в емоційному контакті
з членами родини

У людини як істоти суспільного мається своєрідна форма орієнтування - спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба "орієнтирів" в емоційному настрої інших людей і називається потребою в емоційному контакті. Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у якому людина почуває, що сама є предметом зацікавленості, що інші співзвучні з його власними почуттями. У такому співзвучному емоційному контакті і випробує кожна здорова людина незалежно від віку утворення, ціннісних орієнтацій.

Може трапитися так, що мета виховання дитини виявляється "уставленою" саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби, єдиним об’єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це і батьки, що по тим чи іншим причинам ускладнення, які випробують, у контактах з іншими людьми, самотні матері, бабусі, які присвятили увесь свій час онукам. Найчастіше при такому вихованні виникають великі проблеми. Батьки несвідомо ведуть боротьбу за збереження об’єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.

2.3.2 Розумове виховання і потреба досягнення
успіху

У деяких батьків виховання дитини збуджується так званою мотивацією досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не вдалося батькам з-за відсутності необхідних умов, чи ж тому, що самі вони не були досить здатними і наполегливими. Батько хотів стати лікарем, але йому це не вдалася, нехай же дитина здійснить батьківську мрію. Мати мріяла грати на фортепіано, але умов для цього не було, і тепер дитині потрібно інтенсивно вчитися музиці.

Подібне батьківське поводження неусвідомлене для самих батьків здобуває елементи егоїзму: "Ми хочемо сформувати дитину за своєю подобою, адже вона продовжувач нашого життя..."

Здавалося б, що, якщо єдиним чи основним мотивом виховання є потреба емоційного контакту, чи потреба досягнення, чи потреба сенсу життя, виховання проводиться на укороченій дистанції і дитина обмежується у своїй самостійності. При реалізації визначеної системи виховання, коли мотив виховання ніби відсувається від дитину, дистанція може бути будь-якою, це визначається вже не стільки особистісними установками батьків чи особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної системи. Але проблема незалежності чітко виявляється і тут. Вона виглядає як проблема несвободи дитини в прояві властивих їй індивідуальних якостей. Подібно цьому регулюючі виховання, надцінні мотиви батьків обмежують волю розвитку властивих дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи його гармонію, а іноді і спотворюючи його хід.

Мета і мотив виховання дитини - це щасливе, повноцінне, творче, корисне людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути направлене сімейне виховання.

Деякі автори намагалися простежити, як пов’язані риси характеру батьків з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру чи поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що якщо мати виявляє схильність до туги, пригніченості, то й у її дітей будуть помітні такі ж здібності. При більш пильному вивченні цього питання усе виявилося значно складніше. Зв’язок особистості батьків і вихованих особливостей поводження дитини не настільки безпосередній. Багато чого залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя родини. Тепер психологам зрозуміло, що та сама домінуюча риса особистості чи веління батька здатна в залежності від різних умов викликати і самі різні форми реагування, а надалі і стійкого поводження дитини. Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може викликати у своїй дитині як аналогічні риси - брутальність, нестриманість, так і прямо протилежні, а саме пригніченість, боязкість.

Зв’язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини - усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер.

Саме тому майбутнім батькам, що хотіли б виховувати свою дитину не стихійно, а свідомо, необхідно почати аналіз виховання своєї дитини з аналізу самих себе, з аналізу особливостей своєї власної особистості.

Конфлікт поколінь - вічна проблема сімейного виховання.

Методи, якими користаються батьки, не завжди вибираються правильно.

Усе своє життя батьки повинні, підкорити вихованню дітей.

Карати дітей необхідно, але помірковано.

Час від часу з’являються повідомлення про племена, у яких підлітки не знають конфліктів з дорослими. У застиглому, окостенілому суспільстві, де жорстко дотримуються древні традиції й уклад життя, просто не залишається місця для міжпоколінних зіткнень. Таке трапляється в племенах Південної Америки, Африки, Австралії, що проживають у важкодоступних районах, майже не торкнутих сучасною цивілізацією. В усякім суспільстві, що розвивається, природна зміна поколінь виявляється не тільки наступністю, але і боротьбою нового зі старим, що народжується з відживаючим.

Людство розвивається нерівномірно. У періоди затишку, відносної стабільності громадського життя підлітки не настільки різко вибивалися з її колії і без особливої напруги включалися в неї. І зовсім інакше поводяться підлітки в періоди бурхливого розвитку суспільства, ламання звичного способу життя.

Темп перетворення життя надзвичайно прискорився. Перехід від полювання і скотарства до землеробства відбувався протягом тисячі років, а від аграрного суспільства до індустріального протягом сотень років. Зараз стрімко набирає темпи науково-технічна революція. По своїх наслідках вона перевершить промислову. Протягом максимум десятків років відбудуться радикальні зміни в продуктивних силах, що не зможе не зробити впливу на соціальні проблеми. Упровадження комп’ютерів не тільки у виробництво, але й у побут змінить спосіб життя, звичаї, уплине на культуру. Корінні зміни в технології виробництва стрімкі і неминучі. Ніж швидше розвивається суспільство, тим помітніше розходження між поколіннями, тим складніше форми наступності. Нове покоління неминуче попадає в інші умови життя, чим їхні батьки. Молоді неминуче в більшому ступені втягуються у процес перетворення. Але це зовсім не означає, що молодим легше жити. Молодь охоче сприймає, приміром, волю вибору професії, супутника життя, але це жадає від них більшої відповідальності, самостійності. Для правильного вибору однієї волі мало, необхідний і життєвий досвід, якого ще недостатньо. Досвід батьків народився в інших умовах і не завжди застосуємо в нових. Необхідно розуміти, що з минулого має потребу в дбайливому збереженні, а що необхідно перебороти.

Тиск старших неминуче народжує протест. Чим сильніше тиск, тим гостріше конфлікт. Які ж особливості нинішньої ситуації загострюють проблему "батьків і дітей"? Раптово воля сп’яняє, кружляє голову. Багато чого з того, що раніш було не можна, - тепер можна. Соціально незрілі підлітки виступають свідками катастрофи старих норм. До цього важко звикнути зрілій людині зі сформованим світоглядом.

Родина є первинною і найбільш чуттєвою до суспільних змін соціальною структурою. Виховання дітей проходить не тільки в будинку, але й у дитячих яслах, садках, школах. Навчання дітей цілком взяли на себе навчальні заклади. Розваги і відпочинок усе більше проходять поза будинком. Розпад трьохпоколінної родини ускладнює передачу моральних цінностей, послаблює контроль старших над молодшими. Цьому сприяє і розвиток суспільного транспорту. Діти легко пересуваються за межі досяжності родини. Ясельне виховання, забезпечуючи дитині відхід і харчування, не може компенсувати батьківської любові і ласки. І це також стає однією з причин нечутливості дітей.

У минулому родина працювала, як єдина. Спільна праця батьків і дітей дозволяла природно вирішувати питання трудового виховання. Тепер основна робота проводиться поза будинком. Діти не бачать працю батьків і мало чують про неї. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні батьки.

Нестабільність родини підтримується економічною незалежністю чоловіків і ускладненням взаємних вимог. На перший план виходять не економічні, а емоційні стимули. Чим освітченіша людина, тим вище й складніше рівень його вимог. Емоційна напруга торкнулася не тільки дорослих. З ранніх років дітей переслідує конкуренція: конкурси в престижні класи, спеціалізовані школи, спортивні секції. Навіть спорт втратив свій чисто ігровий й оздоровчий характер.

Відсутність одного з батьків ускладнює виховання дітей, але й у повних родинах діти часто обділені батьківською увагою. Якщо обоє батька не хочуть поступатися своїми професійними інтересами, то, зайняті на роботі, завантажені домашніми справами, вони менше часу приділяють дітям. Залишки вільного часу з’їдає телевізор. Спільний перегляд телепередач - нерівноцінний еквівалент спілкування і навіть не заміняє спільного відвідування кіно чи театру.

Зміна соціального середовища завжди виявляло недостатність традиційної системи виховання, і це давало привід говорити про труднощі виховання, про те, що раніш усе було легше й простіше. Там, де форми виховання не відстають від відповідних соціальних умов, труднощів немає чи їх значно менше.

Складність в наступності досвіду поколінь полягає в тому, що дітям доводиться опановувати тими знаннями і спеціальностями, що були недоступні їх батькам. Тому тут не може йти мова про пряму передачу професійного досвіду.

Молодим доводиться діяти в умовах, коли старий досвід не тільки не допомагає, але навіть заважає. Приймати рішення треба самостійно. Це вимагає великої гнучкості, пластичності, рухливості. На перший план виходить не покора, а виховання самостійності, ініціативи. Не випадково ставиться питання про шкільне і студентське самоврядування. Найважливішими якостями особистості стають почуття гідності і формування соціальної відповідальності.

Які на ваш погляд причини зниження виховного впливу родини:

1	• Зниження рівня життя
2	• Занепад моралі
3	• Суспільний регрес
4	• Загострення конфлікту поколінь

Розставте цифри напроти тверджень від 1 до 4.

1 - найбільш значима причина

2 - менш значима і так далі в порядку убування.

Виснов
ки

Сімейне життя склалося віддавна так, що батьківські обов’язки поділяються між батьком і матір’ю, і притім поділяються нерівномірно. Найважливіші турботи по відходу за дітьми і первісним вихованням дітей лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, ніж батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цьому, а по натурі може внести в це більше ніжності, м’якості, ласки й уважності. Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається і моральний її вплив на них у ці перші їхні роки.

З роками, однак, значення цього безпосереднього уходу втрачає моральну роль. Діти стають самостійними, трохи визначаються, продовжуючи потребувати допомоги батьків і дорослих, але шукають уже не винятково матеріальної підтримки. Діти індивідуалізуються. В одних є смаки і потреби, що краще задовольняє батько, ніж мати, в інших - навпаки.

Виховувати - не значить говорити дітям гарні слова, наставляти, а, насамперед, самому жити по - по-людському. Хто хоче виконати свій борг щодо дітей, залишити в них про себе добру пам’ять, яка служила б їм завітом, як жити, той повинний почати виховання із самого себе.

Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.

Мета виховання - сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов’ю. Необхідно пам’ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати.

Головні підстави, яких необхідно триматися при вихованні дитини під час сімейного його життя: чистота, послідовність по відношенню слова і справи при звертанні з дитиною, відсутність сваволі в дітях вихователя чи обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним звертанням з ним як з людиною і повним визнанням за ним права особистої недоторканості.

Уся таємниця сімейного виховання полягає в тому, щоб дати дитині можливість робити усе самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його особистості і недоторканості цієї особистості.

Список використаних джерел

1. Педагогіка / Під ред. А.М. Алексюка. - К: Вища школа, 1985.

2. Монаков Н.І. Вивчення ефективності виховання: Теорія та методика. - М., 1981.

3. Ушинський К.Д. “Рідне слово" (Книжка для навчаючих). - твори в 6-ти т., т.2., с.406.

4. Педагогіка. Курс лекцій.

5. Каменьський Я.А. Велика дидактика. - Вибр. пед. твори. - М: Учпедіз, 1955.

6. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. - зібр. творів. М, 1950, т.8.

7. Зовнішнє середовище та психічний розвиток дитини / Під ред. Р.В. Тонкової-Ямпольскої. - М: Медицина, 1999.

8. “Нова газета", №2, 8.06.1999, “Порушуються права дітей”.

9. Ради батькам про виховання дітей / Під ред А.П. Усової. Вид. АПН Москва, 1991.

10. Український статистичний щорічник. - К.: Держкомстат, 1999.

11. Нечаєва А.М. Шлюб. Родина. Закон - М., 1999

12. Алан Фром "Абетка для батьків" - Леніздат, 1999.

13. Бенджамін Спок. "Дитина та нагляд за нею" - Ленінград, “Машинобудування", 1998.

14. Ковальова Л.Е. Мікроклімат у родині. - М., 1999.

15. Конвенція ООН про права дитини (1991 р)

16. Майдиков И.М. Основи соціології. - М., 1999.

17. Маленкова Л.И. Педагоги, батьки і діти. - М., 1999.

18. Рождєственська М.В. "Будьте уважні до дітей" - К: Радяньска школа, 1999.

19. Розін В.М. Доля молодої родини. - М., 1999.

20. Смирнова Є. Родина нетипової дитини: Соціокультурні аспекти. Поволж. філ. Рос. навч. центру. Саратов: Вид. Сарат. ун-ту, 1999. - С.58, 69, 70, 75.

21. Сухомлинский В.А. "Лист до сина" - М: Освіта., 1987.

22. Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей. - М., 1993. - С.98-102.

Додатки
Додаток 1

(
матеріали АОСРЦ для дітей і підлітків (з притулку))

КОМПЛЕКСНЕ ЗАНЯТТЯ З ЕЛЕМЕНТАМИ ІГРОТЕРАПІЇ "ШЛЯХ У КАЗКУ
"

Задачі:

Зняти втому, тривожність, мовні і м’язові затиски;

Відробити позитивна взаємодія дітей один з одним;

Розвити уява, координації рухів і кінетичні відчуття.

Мета: корекція емоційно-психологічної напруги (тривожності, страхів, неврозів), мотивації подолання внутрішнього конфлікту, реальних і бажаних можливостей.

Хід заняття:

Підготовчий етап. Введення в ігрову ситуацію. Ведуча зустрічає дітей. Обговорюються правила поведінки в Казковій країні.

Ритуал входження в Казку. Символічний перехід зі світу реального у світ казки. Гра "Чарівна паличка". Ведуча за допомогою "чарівної палички" "перетворюється" у Добру чарівницю, а діти виявляються в Казковій країні. (Паж)

Ігротерапія:

а) Гра "Як будемо подорожувати?" запрошення хлопчика-пажа. Діти стають один за одним. Паж стає першим і задає груповий алгоритм (потяг, літак, машина і т.д.)

б) Гра "Зачароване поле" (гарячий пісок - сніг - зелена трава - опалі листи - болото - чиста калюжа, струмок - голки - теплі камені)

в) Гра "Тунель" (Діти по одному переборюють "тунель").

г) Гра "Перебори гору". (Діти за підтримкою ведучих долають перешкоди).

д) Впр. "Дрімучий ліс" Діти долають "уявлювані джунглі".

е) Гра "Зустріч з Мар'єй-Іскусніцей" (Мар'я-Іскусніца загадує загадки і пальчикові ігри з речитативом).

ж) Етюд "Озеро". (Діти переправляються через озеро, показуючи, як вони вміють плавати)

з) По стрічечках-доріжках у "Країну Дзеркал"

Робота з піктограмами;

Вірш про язичок.

и) Гра "Чарівна галявина". Діти заходять на ковдру. Після дотику "чарівної палички" вона перетворюється в "чарівну галявину". Діти натягають ковдру на відстані 10-15см. від статі. Чарівниця пропонує дітям по одному побувати на такій "галявинці". Один чи два учасники одержують можливість "стати бутоном і покачатися на хвилях".

к) Етюд "Рожева хмара". Діти сідають на галявинку, закривають ока, слухають музику. У цей час зверху їх накривають рожевою тюлью. Діти відкривають очі, торкаються до "хмари". Хмара перетворюється в рожеве багаття радості, щастя, успіху.

л) Гра "Чарівні камінці". Добра чарівниця говорить про те, що подорожі по Казковій країні закінчуються, і кожен учасник у цій країні може взяти на пам’ять 3 чарівні камінці: один - для себе, другий - для близької людини, третій - для нашого Центру. Потрібно загадати бажання для кожного камінця. Діти по стрічковим доріжка йдуть за чарівними камінцями". Психологи відзначають за місцями вибір один по одному дітей. (1,2,3).

м) Етюд "Танець радості". Повернення з Чарівної країни. Добра чарівниця доторкається паличкою до дітей.

н) Вихід з казки. Висновок. Діти під музику виходять із залу.

Додаток 2

ОБЛАСНИЙ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ДЛЯ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ (З ПРИТУЛКОМ) У СИСТЕМІ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕЗАДАПТОВАНИХ ДІТЕЙ.

Соціальна криза, безробіття, ріст дитячої безпритульності і соціального сирітства створила необхідність забезпечення соціальної реабілітації неповнолітніх.

Одним зі шляхів рішення даної проблеми є створення установ, що ведуть цілеспрямовану роботу з реабілітації соціально-дезадаптованих дітей та підлітків.

Обласний соціально-реабілітаційний Центр для дітей і підлітків є науково-практичною, навчально-виховною установою державної системи соціального захисту населення, що поєднує і координує діяльність соціальних, медичних, психолого-педагогічних, правових служб регіону, що займаються абілітацією та реабілітацією дітей і родин, що їх виховують.

KОСРЦ діє на основі строгого дотримання Конвенції ООН про права дитини, Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей. Контроль за діяльністю Центра здійснює відділ із проблем родини, жінок і дітей обласного Департаменту соціального захисту.

Центр має статус державно-суспільного органа опіки і піклування, і на час утримання дітей несе відповідальність за їхнє здоров’я; має право представляти інтереси дітей у суді і перед третіми обличчями, уживати заходів по оздоровленню умов їхнього сімейного виховання. Відповідно до інтересів дітей він оберігає їх від зазіхань і жорстокого звернення з боку батьків та інших, а в разі потреби клопочеться перед судом про позбавлення батьків батьківських прав, про тимчасову передачу дітей в інші родини, дитячі будинки і школи-інтернати.

Установа дає притулок дітям і підліткам від 4-х до 18 років, які опинилися в складній життєвій ситуації і які потребують соціального захисту.

Це діти і підлітки:

покинуті і заблудлі;

що відмовилися жити в родині чи навчально-виховній установі;

які залишилися без піклування, постійного місця проживання, без засобів для існування;

які повернулися зі спецшкіл і нужденні в соціальній адаптації і підтримці;

затримані за бродяжництво;

які були піддані будь-яким формам насильства;

змушені на час хвороби батьків залишити свій будинок;

з гостронужденних родин із критично низьким рівнем життя.

Центр у своїй діяльності керується наступними засадами: пріоритет інтересів дитини і його благополуччя у всій діяльності Центра; опора в реабілітаційній діяльності на позитивні початки в духовному і фізичному розвитку дитини; здійснення корекційно-реабілітаційної діяльності на основі контактної взаємодії з дезадаптованими підлітками.

АОСРЦ здійснює наступні види діяльності:

надання невідкладної допомоги при погрозливій ситуації;

проведення комплексу заходів, спрямованих на виведення дитини з кризової ситуації, і створення умов для залучення його в нормальний життєвий процес; консультування дітей, батьків, працівників дитячих установ в екстрених випадках;

здійснення медико-психолого-педагогічної корекції;

проведення соціально-педагогічної реабілітації, включаючи професійно-трудові, учбово-пізнавальні, соціокультурні й оздоровчі програми;

реабілітаційна допомога (відновлення втрачених контактів з родиною й усередині родини: пошук найбільш прийнятних і комфортних умов для життєдіяльності дитини; оздоровлення системи міжособистісних відносин, відновлення його соціального статусу в колективі однолітків за місцем навчання, роботи; визначення і зняття психотравмуючих ситуацій серед найближчого оточення дітей; юридична допомога і правовий захист неповнолітніх.

До складу АОСРЦ для дітей і підлітків входять структурні підрозділи: соціальний готель (притулок), соціально-реабілітаційна служба, відділення фахівців із соціальної роботи, відділення денного перебування "вітрильник", учбово-виробничий комбінат "Орієнтир", науково-методичний відділ, сільські філії.

Соціальний готель дає притулок дітям, що потрапили в складну життєву чи ситуацію залишилася без батьківського піклування. Термін перебування дітей у притулку від 1 до 6 місяців, доти, поки не з’ясується їхня подальша доля.

Готель Центра приймає дітей у віці від 4-х до 18-ти років.

У 1998 р. у соціальних готелях АОСРЦ для дітей і підлітків проживало 1568 вихованців. За перший рік утворення Центра через готель пройшло 150 доль.

А всього за 5 років існування обласної установи воно прийняло у свої стіни 3600 хлопчиків та дівчаток.

Діти, що надходять у притулок Центра, пережили на своєму короткому столітті чимало потрясінь: байдужність, жорстоке звертання, п’яні розгули батьків, бійки, знущання.

Співробітники Центра намагаються компенсувати все тепло, що недоодержали ці знедолені діти.

У хлопців затишні спальні, ігрові кімнати, їх вчасно нагодують, зустрінуть зі школи. Про них піклуються. Але діти не ростуть утриманцями. Як і у всякій домашній родині, з них запитують. За двійку, погано вивчений урок, недбало прибране ліжко. Дітей вчать відповідальності. Саме для такої категорії підлітків з агресивним поводженням, науково-методичний відділ центра розробив ряд методик по профілактиці жорстокості в дітей.

Методики успішно застосовуються психологами і педагогами на заняттях з дітьми і дають гарні результати.

Крім того, відділом розроблена "Абетка захисту від злочинця". А в наш час це особливо актуально.

Діти надходять ослабленими, у більшості вперше ставляться діагнози хронічних, запущених захворювань. При надходженні дитина проходить ретельне медичне обстеження. Додатково, за показниками, вона отримує консультації вузьких фахівців. При необхідності стаціонарного лікування діти госпіталізуються у відповідні профільовані відділення дитячих лікарень.

Крім цього, налагоджена тісна взаємодія з усіма диспансерами міста, що роблять лікувально-консультативну і методичну допомогу, з місцевими санаторіями, де при необхідності діти одержують санаторно-курортне лікування, з обласних департаментів охорони здоров’я і Центром державного санітарного епідеміологічного нагляду, з Медичною Академією, співробітництво з який допомагає в рішенні наукових питань.

Зокрема, разом з кафедрою соціальної медицини Медичної Академії ведеться науково-дослідна робота з визначення форм і методів, спрямованих на ефективну реабілітацію дітей, що залишилися без батьківського піклування.

Діти і підлітки потрапляють в АОСРЦ звичайно з асоціальних родин чи не мають їх взагалі. Це загрожує їхньому майбутньому сімейному життю серйозними порушеннями. Підготовка людини, що дорослішає, до майбутнього сімейного життя - один з найважливіших доданків його розвитку. Усе це ставить мету підготовки підлітків до сімейного життя, вироблення в них стійкої життєвої позиції. Тому, сімейному вихованню в соціально-реабілітаційному центрі приділяється велика увага.

У штаті АОСРЦ для дітей і підлітків працює сексолог, що при надходженні дітей виявляє в них аномальні відхилення, проводить індивідуальні і групові заняття, спрямовані на розвиток духовного світу дітей, на гармонію сімейних відносин, на потребі в майбутньому мати дітей і гідно їх виховувати.

З метою формування стійкого поводження і здорового способу життя в підлітків і профілактики СНІДу, а також захворювань, що передаються статевим шляхом, Центр співпрацює з Обласним СНІД-центром.

У кожної дитини, що надходить у Центр - своя покалічена доля.

Володя Р.,
9 років, бродяжив, жив на ринках під прилавками, ночував у коробках. Батько, другий шлюб, після чергової спільної п’янки вбив свою дружину і був засуджений. Крім Володі, залишилася сиротою і молодша сестричка - інвалід. Сестру помістили в лікарню, а Володя був спрямований у Центр.

Відлюдний, похмурий, напружений, часто від усього, здригається. Погляд - зпідлоба. І скільки в цьому погляді болю!

Багато сил довелося прикласти фахівцям Центра, щоб її практично не стало, щоб, що бачив за своє невелике життя тільки голод і горе, повірив у гарне.

Володі провели заглиблене медичне обстеження, підлікувалися, спланували необхідні профілактичні щеплення.

Відділ фахівців із соціальної роботи підготував необхідні документи по закріпленню за Володею житлової площі, що належала померлій матері.

Робота психологічної служби спрямована на соціальну психолого-дефектологічну реабілітацію дітей і підлітків. З моменту вступу дитини в прийомне відділення фахівці служби обстежують його з використанням апробованих, стандартизованих психодіагностичних методик. Уся соціально-реабілітаційна робота планується і проводиться, виходячи з результатів діагностики кожної конкретної дитини. У руках педагога-психолога і дефектолога зосереджується вся інформація про дитину, розробляються основні напрямки корекції. Аналіз результатів свідчить про успішність і ефективність даної соціальної технології роботи з дітьми.

Міша Т.,
8 років. При надходженні в Центр відрізнявся підвищеною агресивністю, відсутністю самоконтролю, нетовариськістю. Через кілька місяців при визначенні хлопчика в дитячий будинок у нього уже відзначалися позитивні зміни: хлопчик став більш м’яким, з’явилося почуття співпереживання і жалю, він почав охоче спілкуватися з дітьми.

У Сергія А.,
10 років, на очах співмешканець-алкоголік вбив матір. У хлопчика була присутня найтяжча психічна травма, глибока депресія. Психодіагностика показала глибоку тривожність, занижену самооцінку, низьку навчальну мотивацію. Сергій був плаксивий, примхливий, вимагав великої уваги до себе від дорослих.

Корекція адаптаційних механізмів, психоемоційного стану, релаксаційні сеанси, створення мотивації навчальної діяльності допомогли появі у Сергія позитивних змін. Соціально-реабілітаційний центр став для нього рідним будинком, про яке він не перестає згадувати, уже знаходячись у дитячому будинку.

Змінивши середовище мешкання дітей і підлітків, застосовуючи в роботі з ними новітні методи і прийоми, психологічні консультації, бесіди і тренінги, фахівці відроджують у дітях уявлення про різницю між минулим і можливим майбутньому, бажання до нього прагнути.

Дмитрик С.,
13 років, сирота при живих батьках, що розлучені і не хочуть обтяжувати себе проблемами виховання сина, постійно бродяжив, ночував у підвалах, крав собі на їжу. Бродяжництво ввійшло в його плоть і кров. Потрапивши в Центр, побачивши інше життя, хлопчик усе-таки найчастіше тікав, але завжди повертався назад, у будинок, що став йому рідним.

Шкода, що короткочасне перебування дітей у Центрі часом не дозволяє до кінця вирішити реабілітаційні і виховні задачі.

У кожної другої дитини, що звертається в Центр - конфлікт з батьками. Звідси - відчуження від родини, розрив з нею усіляких відносин. Найважливішою задачею соціально-реабілітаційної установи - це компенсувати втрачені дитиною сімейні зв’язки.

Вітя Б.,
14 років. За час перебування в Центрі став більш товариським. У нього з’явилася здатність самому шукати вихід у важких ситуаціях, з’явилося бажання бачитися з батьками, які перебувають у 2-му шлюбі. Одночасно психолог консультував "нову" маму Віті. Змінилася визначена батьківська установка - зайва вимогливість. У родину підліток пішов легко, спокійно.

Психологічна служба працює не тільки з дітьми, але й з педагогічним колективом Центра, ведуться заняття Педагогічної студії, на яких обговорюються професійні проблеми, відбувається обмін досвідом, даються конкретні рекомендації для роботи з дітьми, що мають відхилення в розвитку.

Велику роль у соціально-психологічній реабілітації вихованців грає включення їх у різного роду трудову діяльність. При АОСРЦ для дітей і підлітків діє учбово-виробничий комбінат "Орієнтир", що навчає підлітків основам швейного виробництва за програмами професійного навчання. По закінченні навчання випускники одержують свідчення про придбану професію.

Створення доброзичливого емоційного клімату в колективі сприяє виявленню внутрішнього світу дитини, правильного напрямку його психіки, можливостей, формуванню моральних норм поводження.

Співробітники учбово-виробничого комбінату займаються також профорієнтацією. яка проводиться відповідно до покликання, здібностей, утворенням, реалізується в умовах виявлення психофізичних особливостей особистості, виховної роботи з підлітками та їхніми батьками, вмілого рішення безлічі інших питань, що виникають у процесі профорієнтаційної роботи.

УПК "Орієнтир" - це не просто навчальний цех. При ньому відкрито ательє, що приймає індивідуальні замовлення від населення, де вихованці бачать своїми очима, на прикладі дорослих, любов до обраної професії.

Передаючи дітей у родини, дитячі будинки й інтернати, Центр просліджує долі хлопців до 18 років. Патронування здійснюється соціальними педагогами відділу фахівців, а також надання допомоги надалі життєвому пристрої колишнім вихованцям Центра.

Досвід роботи притулку показав, наскільки актуально назріло питання про створення домашніх груп чи родин, як структурного підрозділу Центра, де один з батьків оформляється в притулок як вихователь.

Центр патронує і тих своїх вихованців, що були повернуті в родини.

Зіна Т.,
4 роки. Кинута батьками, що, будучи у розлученні, пили, вели аморальний спосіб життя. Один з їхніх дітей, 1,5 року, помер від голоду. Батьків позбавили батьківських прав. Зіна була передана в Центр. До 4-х років у дівчинки не було дитинства. Вона зовсім не посміхалася, не спілкувалася навіть з дітьми. Співробітники Центра оточили дитину увагою і любов’ю. У дівчинки з’явився інтерес до життя, вона почала грати зі своїми однолітками, стала жвавою, зміцніла фізично. За час перебування дитини в Центрі знайшлася родина, що бажає узяти опіку над дівчинкою. Зараз Зіна живе в прекрасних умовах, вона щаслива, її просто не впізнати. Вона вперше знайшла родину.

Родина для дитини - основне середовище матеріального і духовного життя. Саме в родині складаються уявлення дитини про добро і зло, про порядність, про відношення до матеріальних і духовних цінностей. Зниження рівня життя багатьох родин, що особливо мають неповнолітніх дітей, погіршення стану здоров’я, ріст рівня безробіття, усе це привело до того, що росте число родин із соціальною патологією.

Стаціонарне відділення денного перебування "Вітрильник" створено для соціальної реабілітації дітей з багатодітних і малозабезпечених, неповних родин. Воно розраховано на 15 місць. Діти одержують посилене харчування, медичну і психологічну допомогу і навчаються за традиційною шкільною програмою.

У відділенні мається можливість без відриву від родини проводити соціальну адаптацію і реабілітацію особистості дитини в процесі індивідуальної і групової діяльності.

Фахівцями відділення паралельно проводиться робота з родиною. У дні шкільних канікул відділення проводить оздоровчі зміни.

Відомо, що серед багатьох засобів психолого-педагогічної підтримки дітей з нетипових родин особливе місце займають різні форми і прийоми ігротерапії, в основі якої лежить найулюбленіший вид їхньої діяльності і спілкування - гра. Психологи АОСРЦ активно використовують цей вид корекції у своїй роботі з вихованцями центра.

Ігротерапія розглядається як засіб динамічної корекції розбалансованої емоційно-вольової, комунікативної й опорно-рухової сфер дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Доцільність використання ігротерапії в організації тривалого відбудовного періоду для поліпшення самопочуття дітей з подібними медико-психологічними показаннями в зазначених сферах обумовлена, по-перше, тим, що гра для них залишається найбільш освоєним і органічним видам діяльності і спілкування, по-друге, тут представлена єдність психологічної природи гри і спілкування, по-третє, у грі дитина може вільно виражати себе, звільнитися від напруги і повсякденного життя. Нарешті, ігротерапія представляє унікальний досвід для соціального і психологічного розвитку дитини, відкриваючи йому можливість для вступу в значимий особистісний зв’язок з дорослим психологом, педагогом, батьком, опікуном.

Ігрова діяльність активізує формування довільності психічних процесів: довільної уваги і пам’яті, сприяє розвитку розумової діяльності, уяви - переходу дитини до мислення в плані уявлень, розвитку знакової функції мови, рефлексивного мислення дитини, удосконалюванню опорно-рухової і вольової активності.

При визначенні функцій ігротерапії варто виходити з того, що вона пов’язана з 3-ма основними специфічними для дитячого віку положеннями:

Ігротерапія необхідна для корекційно-розвиваючої взаємодії дорослого наставника з дітьми.

Ігротерапія сприяє формуванню системи міжособистісних відносин дітей.

Ігротерапія допомагає формуванню довірчих психологів, психотерапевтів, педагогів з батьками тих дітей, що мають потребу в психологічній корекції.

З метою зміни відносин кожної дитини до себе й до інших (дітей, дорослих), поліпшення психічного самопочуття, корекції способів спілкування з іншими людьми. застосовується дві форми ігротерапії, що відрізняються за функціями і ролями дорослого наставника в грі: спрямована (директивна) і неспрямована (недирективна).

До спрямованої ігротерапії належать: сюжетно-рольові ігри, ляльковий кружок, будівельні ігри, пізнавальні ігри, що сполучаються з іншими видами мистецтва: гри - танці, ігри - театралізації, музична ігрова імпровізація, що відносяться до неструктурованих ігор.

Особливе місце серед методів ігротерапії займають прийоми тілесно-орієнтованої психотехніки, які обмежено сполучають рухливі ігри і вправи.

Застосування ненаправленої (недирективної) ігротерапії орієнтоване на самостійну гру дитини, що дозволяє їй вільно виразити своє самопочуття, свій внутрішній світ. Подібна, педагогічно неорганізована, ігротерапія дозволяє вирішити наступні корекційні задачі:

а) розширення репертуару самовираження дитини;

б) досягнення емоційної стійкості і саморегуляції дитини:

в) корекція відносин у системі "дитина-дорослий".

Психолог у подібній позиції користується технікою дзеркального відображення почуттів і думок граючої дитини шляхом його вербалізації.

Як показники ефективності ігротерапії враховується прагнення дітей підтримувати спілкування і діяльність з іншими однолітками і дорослими в групі і поза нею, що виявляється в:

позитивних особистісних змінах;

у поліпшенні емоційного самопочуття;

позитивній динаміці розумового розвитку.

Принципи казкотерапевтичної психодіагностики, корекції і розвитку близькі до принципів гуманістичної, позитивної терапії:

Під психодіагностикою за допомогою "казкових" прийомів мається на увазі проективна діагностика, що описує як цілісну картину особистості, так і окремі її проблемні і потенційні елементи.

Під казкотерапевтичною корекцією розуміється систематичне посилення потенційності і творчих здібностей людини, за рахунок якого відбувається подолання проблемних елементів.

Казкотерапевтична корекція виключає директивну зміну негативних форм поводження. Замість цього пропонується принцип "розширення спектра альтернативних реакцій". Тобто людині в казковій формі пропонується безліч моделей поводження в різних ситуаціях і дається можливість програти, "прожити" якнайбільше з цих моделей. Досвід показує, що чим більше в людини арсенал можливих реакцій, моделей поводження, тим краще вона адаптована до умов навколишнього світу.

Джерелами концепції казкотерапії стали роботи Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна, дослідження і досвід Б. Бетельхейма, терапія історіями Р. Гарднера, позитивна терапія притчами й історіями Н. Кезешкяна, роботи В. Проппа і т.д.

Казкотерапія тісно пов’язана з арттерапією (терапією мистецтвом) і ігровою терапією.

Комплексна казкотерапія містить у собі: куклотерапія (пальчикові, тіньові ляльки, маріонетки), малювання казок (психодіагностичне малювання, спонтанне "чарівне" малювання, медитації на казку (статичні і психодіагностичні медитації), казкова імідж-терапія, твору казок, постановка казок, розповідання казок (групове й індивідуальне), постановка казок на піску й ін.

Використання казкотерапевтичних прийомів у роботі з дітьми нашого Центра дали гарні результати. Подібні заняття дітям цікаві, знижується тривожність, поліпшується емоційний стан. Використовуючи статичні медитації на казку проводилася релаксація.

"Діти уразливі і залежні" - це твердження з Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей особливо актуально для сьогодення. Жодна дитина не може бути позбавлена права на турботу й увагу суспільства, особливо, якщо вона знаходиться у важких умовах існування.