МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра філософії
Контрольна робота
з дисципліни: „Системний підхід у вищій школі”
на тему: „Класифікація методів навчання
”
Дніпропетровськ 2007
Зміст
Вступ
1. Проблема методів класифікації навчання. Багатогранність поняття
2. Активні методи навчання
2.1 Імітаційні методи активного навчання
2.2 Ігрові імітаційні методи навчання
2.3 Ділова гра, як метод активного навчання
3. Дискусійні методи
4. Основні шляхи ефективності навчального процесу
Висновок
Література
Вступ
Одна з найважливіших проблем дидактики - проблема методів навчання - залишається актуальної як у теоретичному, так і безпосередньо в практичному плані. Залежно від її рішення перебувають сам навчальний процес, діяльність викладача й студентів, а отже, і результат навчання у вищій школі в цілому.
Термін "метод" походить від грецького слова "methodos", що означає шлях, спосіб просування до істини. Етимологія цього слова позначається й на його трактуванні як наукової категорії. Так, наприклад, у філософському енциклопедичному словнику під методом у самому загальному значенні розуміється “спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності
”.
Метод навчання - спосіб подання (подачі) інформації студентові в ході його пізнавальної діяльності. Це ті дії, які взаємопов'язують педагога й студента, тобто бінарні, двоїсті по своїй суті.
У педагогічній літературі немає єдиної думки щодо ролі й визначення поняття "метод навчання".
1. Проблема методів класифікації навчання. Багатогранність поняття
Класифікація методів по характеру (ступеню самостійності й творчості) діяльності тих, яких навчають Цю досить продуктивну класифікацію ще в 1965 р. запропонували И.Я. Лернер і М.Н. Скаткін. Вони запропонували виділити п'ять методів навчання, причому в кожному з наступний ступінь активності й самостійності в діяльності тих, яких навчають, наростає.
1. Пояснювально-ілюстративний метод.
Учні одержують знання на лекції, з навчальної або методичної літератури, через екранний посібник в "готовому" виді. Сприймаючи й осмислюючи факти, оцінки, висновки, студенти залишаються в рамках репродуктивного (відтворюючого) мислення. У вузі даний метод знаходить саме широке застосування для передачі великого масиву інформації.
2. Репродуктивний метод.
До нього відносять застосування вивченого на основі зразка або правила. Діяльність тих, яких навчають, носить алгоритмічний характер, тобто виконується по інструкціях, приписаннях, правилах в аналогічних, подібних з показаним зразком ситуаціях.
3. Метод проблемного викладу.
Використовуючи всілякі джерела й засоби, педагог, перш ніж викладати матеріал, ставить проблему, формулює пізнавальне завдання, а потім, розкриваючи систему доказів, порівнюючи точки зору, різні підходи, показує спосіб рішення поставленого завдання. Студенти як би стають свідками й співучасниками наукового пошуку. І в минулому, і в сьогоденні такий підхід широко використається.
4. Частково-пошуковий, або евристичний, метод
. Полягає в організації активного пошуку рішення висунутих у навчанні (або самостійно сформульованих) пізнавальних завдань або під керівництвом педагога, або на основі евристичних програм і вказівок. Процес мислення здобуває продуктивний характер, але при цьому поетапно направляється й контролюється педагогом або самими учнями на основі роботи над програмами (у тому числі й комп'ютерними) і навчальними посібниками. Такий метод, один з різновидів якого - евристична бесіда, - перевірений спосіб активізації мислення, порушення інтересу до пізнання на семінарах і колоквіумах.
5. Дослідницький метод.
Після аналізу матеріалу, постановки проблем і завдань і короткого усного або письмового інструктажу ті, яких навчають, самостійно вивчають літературу, джерела, ведуть спостереження й виміри й виконують інші дії пошукового характеру. Ініціатива, самостійність, творчий пошук проявляються в дослідницькій діяльності найбільше повно. Методи навчальної роботи безпосередньо переростають у методи наукового дослідження.
Розповсюджена класифікація методів побудована на основі виділення джерел передачі змісту. Це словесні, практичні й наочні методи:
Словесні
: Розповідь, бесіда, інструктаж й ін.
Практичні методи
: Вправа, тренування, самоврядування й ін.
Наочні методи
: Ілюстрування, показ, пред'явлення матеріалу.
Після завершення жвавої дискусії по проблемі методів навчання, що проходила в 60-і роки, з'явилося декілька взаємовиключних визначень поняття "метод навчання" і біля двох десятків класифікацій методів навчання. Дотепер немає єдиного бачення структури методу навчання.
Це дає підстави ще раз звернутися до проблеми методів навчання, їхньої класифікації й структури.
Зустрічаються класифікації по одній підставі: якщо як ознака-класифікатор виступає джерело знання (Н.М. Верзілін), те виділяють наочні, словесні й практичні методи; якщо в підставу класифікації заставляються дидактичні цілі (М.А. Данилов, М.М. Левина), ті методи групуються залежності від характеру завдань навчання; якщо ознакою-класифікатором є рівень самостійної активності що навчаються (И.Я. Лернер й ін.), те йому відповідають дослідницький, евристичний, проблемний, репродуктивний й інформаційно-рецептивний методи; якщо класифікація базується на структурі навчальної діяльності (Ю.К. Бабанский), те виділяють методи стимулювання й мотивації навчання, організації й здійснення навчальних дій й операцій, контролю й самоконтролю.
По двох підставах робили класифікацію Б.Е. Райков (як ознаки-класифікатори використав характер сприйняття (словесної, наочної й моторні) і спрямованості логічного процесу (ілюстративні й дослідницькі), Е.П. Бруновт (групувала методи відповідно до видів діяльності вчителі й учня й основним напрямком характеру пізнавальної діяльності навчальні) і Г.И. Саранцев у підставу класифікації заклав особливості логічного шляху (індуктивний, дедуктивний) і рівень пізнавальної активності тих, яких навчають, (репродуктивний, евристичний, дослідницький).
В.Ф. Паламарчук звела свою класифікацію на трьох підставах - джерело інформації, логічний шлях і рівень проблемності.
Тетраедричну модель, що погоджує логіко-змістовні, першоджерельні, процесуальні й операційно-управлінські аспекти навчання, як класифікація методів створив С.Г. Шаповаленко.
Ми думаємо, що класифікації, здійснені більш ніж по одній підставі, некоректні. Якщо підстав мало, то мова повинна йти не про класифікації методів навчання, а про структуру, що погоджує кілька класифікацій в одних рамках. Конструкція, запропонована В.Ф. Паламарчук, трьохаспектна й містить у собі три незалежні класифікації: методів навчання
по джерелу інформації, методів пізнання
по способу логічного умовиводу (індукція, дедукція й аналогія) і технології навчання
за рівнем проблемності (інформаційний, евристичний і дослідницький процеси навчання). Модель С.Г. Шаповаленко поєднує методи навчання
, методи пізнання
, технології навчання
, причому в останній виділяється 2 аспекти - процесуальний й організаційно-управлінський. Аналогічні міркування можна висловити й про "бінарні класифікації", що поєднують по двох незалежних класифікаціях.
Достаток класифікацій по одній підставі свідчить про те, що випущено щось основне, те, що могло б об'єднати їх усе в рамках однієї класифікації. На наш погляд, найбільш коректна класифікація по джерелу знань. У цьому випадку явище виділене й описане дуже точно: відповідно до групи методів провідна роль належить або зображенню, або звуку, або дії, що супроводжується демонстрацією й словом, але назви груп не цілком відповідають їхньому змісту.
Але "успадковані" терміни (слово, наочність, практичний), що позначають зміст методів, спричиняють вантаж сторонніх змістів і вносять термінологічну плутанину, що провокує неприйняття класифікації в цілому.
Критикуючи цю класифікацію, И.Я. Лернер фактично сам звів нанівець власні підстави для критики: "Зазначені три групи - словесні, наочній і практичні - у даній редакції особливо чітко відбивають подання про те, що процес навчання століттями нібито не змінювався, тому що завжди слухове, зорове й тактильне сприйняття обслуговувало навчання". Слід зазначити, що з тих пор, як Homo sapiens
відокремився в окремий вид, у нього дійсно не виникло нових органів почуттів і шляхів сприйняття й репрезентації навколишньої дійсності. Отже, не мінялися й способи/методи передачі наявного в розпорядженні людства досвіду: роби як я/вони; слухай, що говорять, дивися, що показують. Однак із часом змінювалася соціальна структура суспільства, кількість накопиченого досвіду, відповідно вдосконалювався процес навчання й трансформувалися, збагачувалися, але не мінялися методи навчання. Для радикальної зміни методів навчання повинні змінитися способи пізнання й репрезентації навколишнього світу.
Очевидно, що інформація є сполучною ланкою між навчальним і що навчається, вона структурує процес навчання через його компоненти - діяльність учителі й діяльність учня. Отже, саме спосіб передачі/сприйняття навчального змісту повинен послужити підставою для класифікації методів навчання. Провідних джерел інформації в навчальному процесі чотири: звуки, зображення, м'язове зусилля, або все в комплексі. Згідно цьому ми пропонуємо виділити чотири групи методів навчання: візуальні, аудійні, кінестетичні й полімодальні.
1. Аудійні методи
навчання. Інформація представлена у звуках. До цієї групи ставляться всі види розповідей, бесід, пояснень, лекцій. У чистому виді ці методи забезпечують передачу й фіксацію інформації з аудійному каналу.
2. Візуальні методи
навчання. Інформація представлена у вигляді зображення. До цієї групи ставляться демонстрації натуральних об'єктів й образотворчих посібників, а також методи, що припускають роботу з усіма видами друкованої або письмової інформації.
3. Кінестетичні методи
навчання. Передача й сприйняття інформації організовані за допомогою м'язових зусиль й інших відчуттів тіла. Для загальноосвітньої школи й вузу в чистому виді дані методи не описані, однак навчання сліпих-глухих дітей можливо тільки за допомогою цих методів. У початковій школі при навчанні дітей грамоті використається деяка кількість кінестетичних прийомів. Використаються вони й при підготовці спортсменів.
4. Полімодальні методи
навчання. Інформація рухається по декількох каналах сприйняття.
4.1 Аудіо-візуальні
- демонстрації діа-, кіно- і відеофільмів, деяких досвідів й експериментів. Методи розраховані на одночасну візуальну й аудіальну фіксацію інформації.
4.2 Візуально-кінестетичні
- методи, що включають виконання графічних і письмових робіт без усного пояснення/викладу: розпізнавання й визначення природних об'єктів, візуальні спостереження з наступною реєстрацією явища; сюди ж варто віднести методи, що припускають роботу з комп'ютером, що не має звукової карти. До цієї групи належать й основні методи навчання глухих дітей. При використанні цих методів інформація проходить по двох каналах, що вже підвищує ефективність її засвоєння.
4.3 Аудіально-кінестетичні
- прослуховування з наступним описом. У загальноосвітній школі зустрічаються рідко, але є ведучими при навчанні сліпих дітей.
4.4 Аудіо-візуально-кінестетичні
- проведення досвідів й експериментів, демонстрація навчальних відео - і кінофільмів, роботи з комп'ютерними навчальними програмами. При використанні даних методів інформація фіксується по всіх каналах сприйняття.
2. Активні методи навчання
Безпосереднє залучення студентів в активну учбово-пізнавальну діяльність у ході навчального процесу пов'язане із застосуванням прийомів і методів, що одержали узагальнену назву активні методи навчання
.
А.М. Смолкін дає наступне визначення:
Активні методи навчання
– це способи активізації учбово-пізнавальної діяльності студентів, які спонукують їх до активної розумової й практичної діяльності в процесі оволодіння матеріалом, коли активний не тільки викладач, але активні й студенти.
Активність тих, яких навчають,
– це їхня інтенсивна діяльність і практична підготовка в процесі навчання й застосування знань, сформованих навичок й умінь. Активність у навчанні є умовою свідомого засвоєння знань, умінь і навичок.
Пізнавальна активність
– це прагнення самостійно мислити, знаходити свій підхід до рішення завдання (проблеми), бажання самостійно одержати знання, формувати критичний підхід до судження інших і незалежність власних суджень. Активність студентів пропадає, якщо відсутні необхідні для цієї умови.
Активні методи навчання припускають використання такої системи методів, що спрямована головним чином, не на виклад викладачем готових знань й їхнє відтворення, а на самостійне оволодіння студентами знань у процесі активної пізнавальної діяльності.
Таким чином, активні методи навчання - це навчання діяльністю. Так, наприклад, Л.С. Виготський сформулював закон, що говорить, що навчання спричиняє розвиток, тому що особистість розвивається в процесі діяльності. Саме в активній діяльності, що направляє викладачем, студенти опановують необхідними знаннями, уміннями, навичками для їхньої професійної діяльності, розвиваються творчі здатності. В основі активних методів лежить діалогічне спілкування, як між викладачем і студентами, так і між самими студентами. А в процесі діалогу розвиваються комунікативні здатності, уміння вирішувати проблеми колективно, і сам головне розвивається мова студентів. Активні методи навчання спрямовані на залучення студентів до самостійної пізнавальної діяльності, викликати особистісний інтерес до рішення яких-небудь пізнавальних завдань, можливість застосування студентами отриманих знань. Метою активних методів є, щоб у засвоєнні знань, умінь, навичок брали участь всі психічні процеси (мова, пам'ять, уява й т.д.).
Викладач у своїй професійній діяльності використає ту класифікацію й групу методів, які найбільше повно допомагають здійсненню тих дидактичних завдань, які він ставить перед заняттям. І активні методи навчання є одним з найбільш ефективних засобів залучення студентів в учбово-пізнавальну діяльність.
У той же час, називати ці методи активними не зовсім коректно й досить умовно, оскільки пасивних методів навчання в принципі не існує. Будь-яке навчання припускає певний ступінь активності з боку суб'єкта, і без її навчання взагалі неможливо. Але ступінь цієї активності дійсно неоднакова (тобто набагато вище при використанні активних методів).
2.1 Імітаційні методи активного навчання
Розглянемо класифікацію методів активного навчання для ВУЗу запропоновану А.М. Смолкіним. Він розрізняє імітаційні методи активного навчання
, тобто форми проведення занять, у яких учбово-пізнавальна діяльність побудована на імітації професійної діяльності.
Імітаційні методи діляться на ігрові й неігрові. До ігрового ставляться проведення ділових ігор, ігрового проектування й т.п., а до неігрових - аналіз конкретних ситуацій, рішення ситуаційних завдань й інших. Схематично дану класифікацію можна представити в такий спосіб.
| Активні методи навчання |
||
| неімітаційні
|
Імітаційні
|
|
|
|
ігрові
|
Неігрові
|
| проблемна лекція, лекція вдвох, лекція із заздалегідь запланованими помилками, лекція прес-конференція; евристична бесіда; навчальна дискусія; самостійна робота з літературою; семінари; дискусії |
ділова гра; педагогічні ситуації; педагогічні завдання; ситуація інсценування різної діяльності |
колективна розумова діяльність; ТРИЗ робота; |
2.2 Ігрові імітаційні методи навчання
До ігрових імітаційних
форм також відносяться:
Стажування з виконанням посадової ролі
– форма й метод активного навчання конкретного типу, при якому «моделлю виступають сама дійсність, а імітація зачіпає в основному виконання ролі (посади).
Імітаційний тренінг
припускає відпрацьовування певних спеціалізованих навичок й умінь по роботі з різними технічними засобами й пристроями.
Розігрування ролей (інсценівка)
– ігровий спосіб аналізу конкретних ситуацій, в основі яких лежать проблеми взаємин у колективі, проблеми вдосконалювання стилю й методів керівництва.
Ігрове проектування
– практичне заняття, суть якого складається в розробці інженерного, конструкторського, технологічного й іншого видів проектів в ігрових умовах, що максимально відтворять реальність.
Дидактична гра
– це модель, тобто заміщення реально існуючого об'єкта, процесу, явища, здійснюване за допомогою різних засобів.
Методи активного навчання можуть використатися на різних етапах навчального процесу:
1 етап - первинне оволодіння знаннями. Це можуть бути проблемна лекція, евристична бесіда, навчальна дискусія й т.д.
2 етап - контроль знань (закріплення), можуть бути використані такі методи як колективна розумова діяльність, тестування й т.д.
3 етап - формування професійних умінь, навичок на основі знань і розвиток творчих здатностей, можливе використання модельованого навчання, ігрові й неігрові методи.
2.3 Ділова гра, як метод активного навчання
Одним з найбільш ефективних активних методів навчання є ділова гра. Уже в 1932 році в Ленінграді М.М. Бирштейн уперше використала в навчанні ігровий метод (ділову гру).
На 1991 рік у світі використалося більше 2000 ділових ігор з них тільки в колишньому СРСР і США - понад 1200. Розповсюджуються й впроваджуються ділові ігри в Англії, Канаді, Японії, Франції, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині й ін.
Дослідники встановили, що при подачі матеріалу в такій формі засвоюється близько 90% інформації. Активність студентів проявляється яскраво, носить тривалий характер й «змушує» їх бути активними.
У цей час розрізняють три сфери застосування ігрового методу:
1. Навчальна сфера: навчальний метод застосовується в навчальній програмі для навчання, підвищення кваліфікації.
2. Дослідницька сфера: використається для моделювання майбутньої професійної діяльності з метою вивчення прийняття рішень, оцінки ефективності організаційних структур і т.д.
3. Оперативно-практична сфера: ігровий метод використається для аналізу елементів конкретних систем, для розробки різних елементів системи утворення. [82]
Педагогічна суть ділової гри - активізувати мислення студентів, підвищити самостійність майбутнього фахівця, внести дух творчості в навчанні, наблизити його, підготувати до професійної практичної діяльності. Головним питанням у проблемному навчанні виступає «чому», а в діловій грі - «що було б, якби...».
Даний метод розкриває особистісний потенціал студента: кожен учасник може продіагностувати свої можливості поодинці, а також й у спільній діяльності з іншими учасниками.
У процесі підготовки й проведення ділової гри, кожен учасник повинен мати можливість для самоствердження й саморозвитку. Викладач повинен допомогти студентові стати в грі тим, ким він хоче бути, показати йому самому його кращі якості, які могли б розкритися в ході спілкування.
Ділова гра - це контрольована система, тому що процедура гри готуватися, і коректується викладачем. Якщо гра проходить у планованому режимі, викладач може не втручатися в ігрові відносини, а тільки спостерігати й оцінювати ігрову діяльність студентів. Але якщо дії виходять за межі плану, зривають мети заняття, викладач може відкоригувати спрямованість гри і її емоційний настрой.
Колись як приступитися до використання ділової гри в навчальному процесі, рекомендується починати з імітаційних вправ. Вони відрізняються меншим обсягом й обмеженістю розв'язуваних завдань.
Імітаційні вправи ближче до навчальних ігор. Їх ціль - надати студентам можливість у творчій обстановці закріпити ті або інші навички, акцентувати увагу на якому-небудь важливому понятті, категорії, законі. В умові повинне втримуватися обов'язкове протиріччя, тобто в імітаційній вправі є елемент проблемності.
Після імітаційних вправ можна переходити до ділових ігор. У навчальному процесі вузу - це скоріше, рольова гра, тому що студенти ще не володіють повною мірою своєю спеціальністю. Ціль даної гри - сформувати певні навички й уміння студентів у їх активному творчому процесі. Соціальна значимість ділової гри в тім, що в процесі рішення певних завдань активізуються не тільки знання, але й розвиваються колективні форми спілкування.
У підготовці ділової гри можна виділити наступні операції:
Вибір теми й діагностика вихідної ситуації. Темою гри може бути практично будь-який розділ навчального курсу. Бажаним є те, щоб навчальний матеріал мав практичний вихід на професійну діяльність.
Формування цілей і завдань із обліком не тільки теми, але й з вихідної ситуації. Потрібно побудувати гру в одній ситуації.
Визначення структури з урахуванням мети, завдань, теми, состава учасників.
Діагностика ігрових якостей учасників ділової гри. Проведення занять в ігровій формі буде ефективніше, якщо дії викладача звернені не до абстрактного студента, а до конкретного студента або групи.
Діагностика об'єктивної обставини. Розглядається питання про те, де, як, коли, при яких умовах, і з якими предметами буде проходити гра.
Для підготовки ділової гри можуть використатися всі дидактичні методи: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемне виклад, частково-пошуковий, дослідницький. Так само слід дотриматися методичних вимог
:
гра повинна бути логічним продовженням і завершенням конкретної теоретичної теми (роздягнула) навчальної дисципліни, практичним доповненням вивчення дисципліни в цілому;
максимальна наближеність до реальних професійних умов;
створення атмосфери пошуку й невимушеності;
ретельна підготовка учбово-методичної документації;
чітко сформульовані завдання; умови й правила гри;
виявлення можливих варіантів рішення зазначеної проблеми;
наявність необхідного встаткування.
У використанні ділової гри можна відзначити позитивні й негативні моменти.
Позитивне в застосуванні ділові ігри
: висока мотивація, емоційна насиченість процесу навчання; підготовка до професійної діяльності, формуються знання й уміння, студенти вчаться застосовувати свої знання; після ігрове обговорення сприяє закріпленню знань.
Негативним є
: висока трудомісткість до заняття для викладача, він повинен бути уважним і доброзичливим керівником протягом усього ходу гри; більша напруженість для викладача, зосередженість на безперервному творчому пошуку, володіння акторськими даними; неготовність студентів до роботи з використанням ділової гри; труднощі із заміною викладача, що проводив гру.
Ділова гра допомагає досягненню навчальних, виховних і розвиваючих цілей колективного характеру на основі знайомства з реальною організацією роботи. Пізнавальна ефективність, здійснювана в процесі гри шляхом знайомства студентів з діалектичними методами дослідження питання (проблеми), організацією роботи колективу, з функціями своєї майбутньої професійної діяльності на особистому прикладі.
Виховна: у процесі ділової гри формується свідомість приналежності її учасників до колективу; спільно визначається ступінь участі кожного з них у роботі; взаємозв'язок учасників при рішенні загальних завдань; колективно обговорюються питання, що формує критичність, стриманість, повагу до думки інших, уважність до інших учасників гри.
Розвиваюча ефективність: у процесі гри розвиваються логічне мислення, здатність до пошуку відповідей на поставлені питання, мову, мовний етикет, уміння спілкуватися в процесі дискусії.
Якість знань в ігровій формі в значній мірі залежить від авторитету викладача. Викладач, що не має глибокого й стабільного контакту зі членами групи, не може на високому рівні провести ділову гру. Якщо викладач не викликає довіри в студентів своїми знаннями, педагогічною майстерністю, людськими якостями, гра не буде мати запланованого результату, або навіть може мати протилежний результат. Ділові ігри будуються на принципах колективної роботи, практичної корисності, демократичності, гласності, змагальності, максимальній зайнятості кожного й необмеженої перспективи творчої діяльності в рамках ділової гри. Вона повинна містити в собі все нов і прогресивне, що з'являється в педагогічній теорії й практиці [100].
Таким чином, для підвищення пізнавальної активності студентів, викладачеві пропонується безліч різних розроблених методів, які він може використати у своїй викладацькій діяльності.
3. Дискусійні методи
Методи ці відомі зі стародавності й були особливо популярні в середні століття (диспут як форма пошуку істини). Елементи дискусії (суперечки, зіткнення позицій, навмисного загострення й навіть перебільшення протиріч в обговорюваному змістовному матеріалі) можуть бути використані майже в будь-яких організаційних формах навчання, включаючи лекції. У лекціях-дискусіях звичайно виступають два викладачі, що захищають принципово різні точки зору на проблему, або один викладач, що володіє артистичним дарунком перевтілення (у цьому випадку іноді використаються маски, прийоми зміни голосу й т.п.). Але частіше дискутують не викладачі між собою, а викладачі й студенти або студенти один з одним. В останньому випадку бажано, щоб учасники дискусії представляли певні групи, що пускає в хід соціально-психологічні механізми формування ціннісно-орієнтовної єдності, колективістичної ідентифікації й ін., які підсилюють або навіть породжують нові мотиви діяльності.
Предметом дискусії можуть бути не тільки змістовні проблеми, але й моральні, а також міжособистісні відносини самих учасників групи. Результати таких дискусій (особливо коли створюються конкретні ситуації морального вибору) набагато сильніше модифікують поводження людини, чим просте засвоєння деяких моральних норм на рівні знання. Таким чином, дискусійні методи виступають як засіб не тільки навчання, але й виховання, що особливо важливо, тому що інвентар методів виховання ще більш убогий.
4. Основні шляхи ефективності навчального процесу
Можна виділити наступні основні шляхи підвищення активності студентів й ефективності всього навчального процесу
:
підсилити навчальну мотивацію студентів за рахунок: а) внутрішніх і б) зовнішніх мотивів (мотивів-стимулів);
створити умови для формування нових і більше високих форм мотивації (наприклад, прагнення до самоактуалізації своєї особистості, або мотив росту, по А. Маслоу; прагнення до самовираження й самопізнання в процесі навчання, по В.А. Сухомлинскому);
дати студентові нові й більше ефективні засоби для реалізації своїх установок на активне оволодіння новими видами діяльності, знаннями й уміннями;
забезпечити більша відповідність організаційних форм і засобів навчання його змісту;
інтенсифікувати розумову роботу студентів за рахунок більше раціонального використання часу навчального заняття, інтенсифікації спілкування учня із учителем й учнів між собою;
забезпечити науково обґрунтований відбір підлягаючому засвоєнню матеріалу на основі його логічного аналізу й виділення основного (інваріантного) змісту;
повніше враховувати індивідуальні особливості студентів.
У конкретних варіантах активних методів навчання акцент робиться на одному або декількох з перерахованих вище прийомів підвищення ефективності навчання, але жоден з відомих методів не може рівною мірою використати всі прийоми.
Вибір методів навчання може визначатися:
загальними цілями утворення, виховання, розвитку й психологічної підготовки студентів;
особливостями методики викладання конкретної навчальної дисципліни й специфікою її вимог до відбору дидактичних методів;
цілями, завданнями й змістом матеріалу конкретного заняття;
часом, відведеним на вивчення того або іншого матеріалу;
рівнем підготовленості студентів;
рівнем матеріальної оснащеності, наявністю встаткування, наочних приладдя, технічних засобів;
рівнем підготовленості й особистих якостей самого викладача
Висновок
Запропонована класифікація методів навчання дозволяє інакше глянути на вже існуючі класифікації.
Аналіз методів, узятих з різних класифікацій, показує, що варто розширити набір методичних прийомів, запропонованих Н.М. Верзилиным як структура методів навчання.
Ми думаємо, що крім організаційних, логічних і технічних методичних прийомів, у складі кожного методу навчання треба як самостійний елемент структури виділяти, щонайменше, прийоми візуалізації інформації, прийоми організації самостійної навчальної активності що навчаються, прийоми стимуляції й мотивації навчання, прийоми формування навчальних умінь, навичок і способів дій, прийоми організації зворотного зв'язку.
Прийоми стимуляції й мотивації навчання дозволять підвищити інтерес до навчання й усвідомленість засвоєння навчального матеріалу, що повинне позитивно відіб'ється на якості засвоєння знань.
Прийоми візуалізації інформації дозволять переводити навчальну інформацію, що надходить по різних каналах сприйняття, у візуальну форму й підвищити швидкість обробки й засвоєння матеріалу за рахунок найбільш ефективних способів роботи з ним.
Прийоми організації самостійної навчальної активності студентів повинні включати способи навчання, що забезпечують досягнення репродуктивного, продуктивного й творчого рівнів засвоєння навчальної інформації. Це може послужити основою для диференціації й індивідуалізації навчання.
Прийоми формування навчальних умінь, навичок і способів дій обов'язково повинні бути присутнім у складі методів навчання, тому що цілеспрямоване їхнє формування набагато ефективніше, ніж спонтанне. Усвідомлене засвоєння студентів різних способів навчальних дій дозволить прискорити процес навчання й підвищити його ефективність.
Присутність у структурі методу прийомів організації зворотного зв'язку визначає керованість процесу навчання й забезпечує можливість коригувальних впливів безпосередньо в ході його здійснення. Зворотний зв'язок може реалізовуватися за допомогою різних форм контролю.
Протиріччя між існуючими класифікаціями виникли тому, що жодна з них не могла врахувати всіх особливостей і характеристик навчального процесу. Зняти ці протиріччя дозволить додавання в структуру методу навчання нових елементів - перерахованих нами груп методичних прийомів, які фактично і є тими підставами, по яких вироблялася більшість проаналізованих нами класифікацій.
Використовувана література
1. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словник-довідник по психологічній діагностиці. Київ: Наукова думка, 1989.
2. Вікова й педагогічна психологія / Під ред. Гамезо й ін. М., 1984.
3. Лук'янова М.И., Калініна Н.В. Навчальна діяльність школярів: сутність і можливості формування. Методичні рекомендації для вчителів і шкільних психологів. - Ульяновск: ИПК ПРО, 1998.
4. Утворення: ідеали й цінності (історико-теоретичний аспект) Під ред. З.И. Равкина. - М.: Итпио РАО, 1995.
5. Петровский А.В. Вікова й педагогічна психологія. М.: Педагогіка, 1975.
6. Пугач В.И., Добудько Т.В. Методика викладання інформатики: навчальний посібник для студентів пед. ин-тов / Самарский гос. пед. ин-т, 1993.