Міністерство освіти і науки України
Харківський університет ім. В.Н. Каразіна
Реферат за теми:
«Мовна культура педагога вищої школи»
Виконала:
студентка 5 курсу
філософського факультету
групи ОФМ-51
Гармаш А.І.
Харків – 2010
План
Вступ
1. Формування мовної культури викладача вищої школи на рівні магістерської підготовки
2. Вплив мовної культури педагога вищої школи на рівень культури та свідомості особистості студента
3. Роль самопідготовки та самовдосконалення у формуванні мовної культури педагога вищої школи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Радикальні зміни в українському суспільстві створюють передумови для визначення загальної стратегії сучасної системи вищої освіти, яка вимагає підготовки фахівців-професіоналів, що поєднують у собі глибокі гуманістичні переконання, фундаментальні теоретичні знання й ретельну практичну підготовку. Стратегічні напрями розвитку вищої освіти визначено Конституцією України, Законами України «Про освіту», «Про вищу освіту», Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, концептуальними засадами розвитку педагогічної освіти України, її інтеграції в європейський освітній простір.
Основною метою державної політики в галузі вищої освіти є створення умов для розвитку висококультурної особистості та творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти й організації навчально-виховного процесу відповідно до європейських і світових стандартів. Саме тому посилюються вимоги до викладача вищого навчального закладу, який відіграє провідну роль у реалізації актуальних завдань освітньої сфери.
Сучасна система підготовки викладачів орієнтована виключно на розвиток професійних умінь і навичок. Поза увагою залишається формування педагогічної культури майбутніх викладачів вищого навчального закладу, зокрема в умовах магістратури, що викликає низку суперечностей між:
· новою парадигмою вищої педагогічної освіти, яка спрямована на підготовку висококультурного викладача, здатного транслювати систему загальнолюдських і професійних цінностей, та порівняно низьким рівнем сформованості педагогічної культури викладача вищого навчального закладу;
· європейськими вимогами до викладача вищої школи й відсутністю науково обґрунтованих педагогічних умов, які забезпечують формування відповідної педагогічної культури майбутнього викладача в процесі магістерської підготовки;
· необхідністю підвищення рівня педагогічної культури майбутнього викладача вищої школи й недостатньою розробленістю педагогічною наукою ефективних форм і методів, спрямованих на її розвиток в умовах магістратури.
Подолання виявлених суперечностей зумовлює потребу наукового осмислення та вирішення проблеми формування педагогічної культури майбутнього викладача вищої школи в процесі його фахової підготовки.
Педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури. У ній найбільш повно відображені духовні та матеріальні цінності освіти й виховання, способи творчої педагогічної діяльності, необхідні для здійснення освітньо-виховного процесу. Отже, реальні потреби вищої й загальноосвітньої школи зумовлюють підвищення інтересу науковців до проблеми педагогічної культури.
Безумовно важливою складовою педагогічної культури є мовна культура. В сучасній літературі, присвяченій педагогіці вищої школи, значна частина публікацій стосується проблем педагогічній культури в цілому, і значно менше уваги приділяється проблемі мовної культури педагога. В той час коли про мовну культуру педагога дошкільних і шкільних закладів написано набагато більше. Можливо це пов’язано з тим, що побутує димка ніби підготовка викладача вищого освітнього закладу є більш ґрунтовною, проте мусимо завважити, що проблеми з формуванням культури педагога існують на рівні магістерської підготовки, яку проходять і вчителі, і викладачі вищих навчальних закладів.
Тому у цій роботі ми розглянемо ті основні проблеми, котрі стосуються формування мовної культури у педагога вищої школи та за допомогою сучасних розробок в цій галузі вказати на можливі шляхи їх вирішення.
1. Формування мовної культури викладача вищої школи на рівні магістерської підготовки
Магістерська програма підготовки майбутніх педагогів вищої школи має бути націлена на формування в них високої мовної культури. Такий показник є надзвичайно важливим, адже викладач має бути, по-перше, взірцем для студентів. По-друге, від рівня його культури і зокрема культури мовної буде залежати рівень його авторитетності у студентів, не тільки як грамотного в освіченого лектора чи викладача, але й просто культурної людини. Крім того, мовна культура педагога є своєрідним індикатором якості отриманої їм освіти, що свідчить заразом і про якість освіти вищого навчального закладу, в якому викладач отримав диплом.
Потреба у формуванні ідеалу вчителя-ритора й підготовці його сьогодні у вищих навчальних закладах пояснюється багатьма причинами як суспільного, державного характеру, так і вузькопрофесійного. По-перше, тим, що «в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов’янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури» [4, 187]. По-друге, українське суспільство не звільнилося й від тоталітарного риторичного ідеалу. По-третє, низьким загальним рівнем мовленнєвої культури в суспільстві. По-четверте, зразок мовлення й мовленнєвої поведінки педагога повинен забезпечити його вихованця і гарними знаннями, і вмінням поводитися в суспільстві.
У вступній частині була озвучена проблема недостатньої розробленості педагогічною наукою форм та методів ефективного формування рівня педагогічної культури на рівні магістратури. В рамках даної роботи (автор не є педагогом) ми не маємо можливості розробити ці методи, проте, спираючись на розробки в цій області, а також на розробки філософської думки, спробуємо намітити основні шляхи вирішення даної проблеми.
По-перше, велика увага на магістерському рівні підготовки має приділятися вивченню рідної мови. Не втратили актуальності сьогодні думки І. Огієнка щодо мовної освіти педагога: «Кожний учитель – якого б фаху він не був – мусить досконало знати свою соборну літературну мову й вимову та соборний правопис. Не вільно вчителеві виправдувати свого незнання рідної мови нефаховістю» [1, 130]. Подібна ситуація надзвичайно актуальна у вищій школі. Наразі єдиною державною мовою в Україні визнана українська мова, тому і викладання в державних закладах вищої освіти має відбуватися державною мовою. Проте вимога не дотримується більшістю навчальних закладів, а значних перешкод у цьому додають ще й політичні чинники. Викладачі вищої школи, котрі навчались ще за радянських часів з великою неохотою беруться за вивчення української мови. Проте є такі поважні професори (зокрема і в нашому університеті), котрі через свій поважний вік вже не можуть оволодіти українською мовою, та не зважаючи на це заохочують студентів до написання курсових, кваліфікаційних робіт, статей українською мовою, тим самим розширюючи термінологічний апарат української мови. Особливо слова Огієнка стосуються тих викладачів, хто викладає українською «для галочки», нехтуючи фонетичними вимогами та правилами правопису.
Виправданою і в сучасній освітній системі є вимога до викладачів усіх предметів «говорити тільки взірцевою рідною літературною мовою й вимовою, щоб власним прикладом впливати на учнів і на оточення, ... і завжди звертати пильну увагу, щоб на їхніх годинах панувала чиста літературна мова». Подібні вимоги сприяють формуванню мовної культури студентів.
Нажаль, сучасна магістерська програма підготовки викладачів вищої школи передбачає скорочення годин вивчення української мови (студентами не філологами), що перешкоджає формуванню грамотності і культурності мовлення викладачів. Виключення новим урядом іспиту з української мови з програми вступних випробувань до аспірантури підсилює цю негативну тенденцію.
Також на рівні підготовки магістрів має функціонувати якісна система вивчення іноземних мов. Знання хоча б однієї іноземної мови є індикатором культурності людини. Тим більше, що в сучасному світі не можна вважатися хорошим фахівцем, не володіючи іноземними мовами. Щоб відповідати вимогам європейської освіти, викладач вищої школи має досконало володіти хоча б одною європейською мовою.
2. Вплив мовної культури педагога вищої школи на рівень культури та свідомості особистості студента
Педагог вищої школи є
Український філософ П.Д. Юркевич педагогічну частину свого вчення бачить частиною власне плану побудови людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Це відчувається й у визначенні вимог до вихователя. Фігура вихователя, про яку пише Юркевич, притаманна як шкільному вчителю, так і викладачу вищого навчального закладу. Юркевич бачив в університеті місце, котре має бути взірцем і рушійною силою у формуванні культурної і гармонійною особистості. На думку філософа, викладач повинен бути авторитетною і цілком щирою людиною; повинен викликати у вихованців любов до досконалості дій; переконувати тільки в тому, в чому сам переконаний; не потрібно бути швидким на поради, а мати «велику моральну силу, щоб, даючи поради, бути цілком правдивим і говорити все по совісті» [1, 65-79].
З позицій гуманізму, загальнолюдських цінностей, витоки яких лежать в українській духовності, розглядає педагога у своїх працях В.О. Сухомлинський. Узагальнюючи багаторічний власний досвід та досвід колег, учений-педагог поступово формує образ «справжнього педагога». Одним з обов’язкових умінь, необхідних кожному вчителю, вихователю, а також викладачу незалежно від фаху, В.О. Сухомлинський вважає «мистецтво говорити». Справжній педагог «повинен досконало володіти виховними засобами мудрого слова». На думку В.О. Сухомлинського слабкість «багатьох учителів у тому, що слова їх не доходять до тих, кому вони звернені». Ця проблема є надзвичайно актуальною у ситуації викладання у вищій школі.
В.О. писав: «Хороший учитель – це людина, що добре знає науку, на основі якої побудований предмет, котрий він викладає, закохана в цю науку, знає її горизонт – найновіші відкриття, дослідження, досягнення» [2, 49]. Тому якщо викладач не є зацікавленим і захопленим своїм предметом, то навряд чи варто чекати зацікавленості цим предметом від студентів.
Актуальними є поради В.О. Сухомлинського «відточувати слово»; уникати марнослів’я, яке «розбещує душу людини», духовно роззброює її; виховувати у своїх вихованців «непримиренність і нетерпимість до балаканини, порожнього красномовства, тріскучої фрази»; намагатися, щоб «думка й слово одухотворялися ділом» [3].
3. Роль самопідготовки та самовдосконалення у формуванні мовної культури педагога вищої школи
Окрім формуванню мовної культури педагога на магістерському рівні велика роль відводиться роботі викладача в аспірантурі та докторантурі. Існують певні вимоги до написання кандидатських та докторських дисертацій, котрі включать с себе досконале володіння мовою. Аспірант має перейматися своїм рівнем володіння мовою, постійно його вдосконалювати. Це також стосується вже і викладача, а також і докторанта, адже вдосконалення своїх мовних навичок має відбуватись протягом всього життя.
Від рівня мовної культури залежить як імідж, так і авторитет викладача. В сучасному світі інформацію дуже швидко оновлюється, сама мова розширюється проникненням в неї іншомовних термінів, тому викладач має постійно розширяти свій словниковий запас.
Мовна культура, як вже зазначалось, передбачає володіння іноземними мовами. Тому викладач має не тільки гарно володіти іноземною мовою, але й залучати іноземні джерела при написанні навчального курсу, при необхідності вміти читати іноземною мовою (англійською) курси для іноземних студентів. До то ж знання викладачами іноземних мов наближає рівень нашої освіти до європейського.
Особливо важливою є вдосконалення педагогом своїх комунікативних навичок. Одного досвіду тут замало. Оволодіння педагогом високою культурою педагогічного спілкування потребує глибокого і всебічного вивчення психології спілкування. Література з психології спілкування постійно оновлюється і пропонує ефективні моделі розвитку комунікативних здібностей. Окрім того удосконалення мовної культури викладача потребує постійної, регулярної інтелектуальної і моральної підготовки.
Висновки
В умовах модернізації вищої освіти триває пошук парадигми навчання, що відповідала б новим умовам і світовим стандартам. Тому очевидною є необхідність створення науково-гуманістичної системи навчання, обов’язковим компонентом якої має бути мовленнєва культура, володіння основами успішної комунікації. Формування комунікативно-риторичної компетенції спеціалістів для сфери підвищеної мовленнєвої відповідальності, тобто майбутньої еліти суспільства, необхідно вибудовувати концептуально й системно. Отже, серед багатьох названих підходів і уявлень про сучасного ідеального педагога помітно виділяється ще одна грань – педагог як особистість риторична. Вищою формою вираження мовленнєвої (комунікативної) й риторичної особистостей буде їх реалізація згідно з вимогами, що пред’являються ідеальній мовленнєвій поведінці. Відповідно, вищою формою вираження мовленнєвої (комунікативної) особистості є мовленнєвий (комунікативний) ідеал, а риторичної – риторичний ідеал. Під мовленнєвим, чи комунікативним, ідеалом будемо розуміти ідеальний зразок мовленнєвої поведінки особистості, що склалася для інституційного типу дискурсу (педагогічний, медичний, політичний та ін.). Мовленнєвий ідеал є певним уявленням мовленнєвої особистості про те, чому вона повинна відповідати в суспільних оцінках і уявленнях. Велике значення для процесу підготовки сучасного вчителя мають, на наш погляд, античні риторичні традиції, давньоукраїнський ідеал мовленнєвої поведінки, кращі риторичні зразки публічних виступів педагогів, учених, духовенства, надбання сучасних риторичних шкіл тощо. Заслуговує на увагу підхід А.К. Михальської до поняття риторичного ідеалу як ключового феномена з культурологічної точки зору, концептуальне бачення підготовки педагога-оратора, представлене у працях Г.М. Сагач; змістове наповнення поняття «риторичний ідеал» у дослідженні М.С. Хлєбникової, основні вимоги до промовців, розроблені українськими вченими (Л.І. Мацько, О.М. Мацько) тощо. Модель мовно-риторичної особистості вчителя ми розглядаємо не як певний шаблон, під який потрібно підганяти всіх, хто оволодіває цією спеціальністю, а як зразок, еталон, до якого потрібно прагнути. Необхідно зауважити, що модель спеціаліста повинна містити насамперед обов’язкові компоненти, тобто такі якості особистості, без яких не може відбутися спеціаліст. У складі такої моделі невід’ємним компонентом повинна бути професіограма оратора, тобто характеристика «професійних якостей, природних даних оратора, набір необхідних і достатніх якостей особистості, навичок, знань і умінь» [5, 348]. Риторичні знання і вміння, досконале володіння мовленнєвою стратегією і тактикою, уміння керувати комунікативним процесом і здійснювати бажаний вплив на учнівську аудиторію сприятимуть оптимізації й ефективності навчального процесу, посиленню пізнавального інтересу до будь-якої проблеми, значно полегшать процес адаптації молодого педагога в колективі тощо. До уваги беремо також те, що у зв’язку з публічністю педагогічної професії учитель школи й викладач вищого навчального закладу є носіями і хранителями елітарної мовленнєвої культури, яка повинна бути зразком для учнів і мовленнєвим ідеалом у їх самостійній мовленнєтворчій діяльності. Як свідчить аналіз багатовікового досвіду, на процес формування ідеалу сучасного вчителя впливають культурно-історичні традиції, педагогічний досвід, процеси реформування й модернізації освітньої галузі, запити суспільства. Таким чином, сучасний педагог має бути громадянином-патріотом, мовною особистістю елітарного типу, професіоналом, гарним оратором, інтелігентною сучасною людиною. Аналітики переконані, що ріст економічного й соціального благоустрою починається з реформ в освіті й упорядкуванні мовленнєвих комунікацій. У зв’язку з цим особливу актуальність у сфері вищої педагогічної освіти набуває питання риторичної компетентності майбутнього викладача. Більш глибокого дослідження в руслі цієї проблеми потребує риторична культура вчителя, формування жанрово-стилістичних умінь та дослідження особливостей мовлення носія мовленнєвої культури.
Окрім того, значна увага має приділятись формуванню мовної культури викладача вищої школи з боку вищого навчального закладу, а також невід’ємне місце в цьому процесі має займати самопідготовка викладача.
Список використаної літератури
1. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ – ХХ ст.): Хрестоматія / Упоряд.: Л.Д. Березівська та ін.. – К.: Науковий світ, 2003. – 418 с.
2. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5 томах. – К.: Радянська школа, 1977. – Т. 4. – 637 с.
3. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5 томах. – К.: Радянська школа, 1977. – Т. 2. – 670 с.
4. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2003. – 311 с.
5. Сагач Г.М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих начальних закладів. – К.: Райдуга, 1993. – 378 с.