План заняття
урок літературний громадський художній
Група: 13,14,19
Спеціальність ВБДК, ЗВ
Тема заняття: Літературний процес 70-90-х років ХІХ ст. Вступ.
Мета заняття:
Навчальна - Давати загальну характеристику літературного процесу ІІ половини ХІХ – поч. ХХ ст. Розуміти зв’язок літератури як мистецтва слова з провідними тенденціями свого часу.
Виховна - Усвідомлення суспільного призначення національної літератури. Виховувати в учнів любов і повагу до минулого України, почуття патріотизму, гідності людини вільної держави
Розвиваюча - Розвивати уміння аналізувати історичні періоди
Вид заняття: лекція
Вид лекції: вступна лекція
Форма проведення заняття: Лекція + евристична бесіда
Міжпредметні зв’язки:
Забезпечуючі Історія України
Забезпечувані Українська мова
Методичне забезпечення: опорні конспекти, тексти творів
Література:
1. Бондар М. Творчість Володимира Cамійленка // Cамійленко В. Твори.— К., 1990.
2. Зеров М. "Непривітаний співець" (Я. Щоголів) // Зеров М. Твори: В 2 т.— К., 1990.— Т. 2.
3. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн.— К., 1997.— Кн. 3.
4. Камінчук О. Олена Пчілка: аспекти творчої діяльності // Слово і час.— 1999.— № 6.
5. Хропко П. Українське літературне життя 70—90-х років ХІХ ст. (Матеріал до оглядової лекції у 10 класі) // Дивослово.— 1994.— № 3.
Технічні засоби навчання комп’ютер
Хід заняття
1. Організаційний момент
1.1 Привітання студентів
1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.
2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття
Ознайомлення з літературним процесом 70-90-х рр.. ХІХ ст., з передовими громадськими діячами та їх творами.
3. Мотивація навчання
У цьому навчальному році ви продовжите вивчення української літератури і здійсните мандрівку художніми світами творів письменників другої половини ХІХ — початку ХХ століть. Вам відкриється художня самобутність українського письменства, естетична неповторність національної картини буття народу, його розвиток у контексті європейського літературного процесу. Цей період ознаменувався великими перемогами реалізму в літературі, пов'язаними з іменами Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Михайла Старицького, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого, Марка Кропивницького, Івана Франка. Українські митці дотримувалися засад демократизму, гуманізму, психологізму та суспільної зумовленості характеру людини. Вони змалювали яскраві картини буття народу, глибоко висвітлили історичні закономірності і фактори, що спричиняють вчинки і характери героїв. У другій половині ХІХ століття розквітали драматургія і лірика, розвивалась літературна критика, утверджувався роман як свідчення зрілості української літератури, її європейськості. Виникали нові естетичні явища: натуралізм, модернізм та його стильові течії — символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм.
Українська література поступово завойовувала європейське визнання. Польська письменниця Еліза Ожешко писала про українську літературу: "Чим більше читаю, тим сильніше відчуваю дивну насолоду і поезію цієї літератури. Чиста вона, як кристал, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до жодної іншої, відомої мені, не подібна".
4. Актуалізація опорних знань
Літературі як виду мистецтва притаманне багатовимірне, історичне осмислення дійсності, сприйняття і зображення її як процесу. Предметом її пізнання й відтворення є людина в життєвому процесі та все з нею пов'язане. Тому художню літературу називають людинознавством.
Іван Франко назвав історію науки драмою ідей. Беручи за основу цю думку, історію літератури називаємо драмою ідей та образів. Письменник, досліджуючи світ, промовляє образами і картинами, які так само впливають на розум, як і наукові висновки, але ще більше на душу, емоційний світ читача. Митець, озброївшись словом, малює живі та яскраві образи, творить правдиві картини життя, впливаючи на фантазію читачів та їхню уяву. Він ставить героя перед лицем неминучої необхідності діяти, спонукаючи його керуватися соціальними мотивами чи ірраціональними поштовхами, стаючи жертвою власних ілюзій. Мотив "втрачених ілюзій" (назва роману Оноре де Бальзака), подолання героями своїх ілюзій — давній мотив красного письменства, що знайшов яскраве втілення і в творах українських митців слова.
Реальність у всій різноманітності переноситься в художній твір, стає "другою реальністю", дещо схожою з дійсністю, але перетвореною письменником відповідно до його уподобань, ідеологічних орієнтацій, естетичних смаків.
Художнє новаторство чи феномен творчих уподобань відбору матеріалу і його художнє освоєння зумовлені психологією митця, його етичними й моральними поглядами, крізь призму яких він інтерпретує світ у межах власних знань. Водночас художній твір розвивається за законами жанру, стильової течії в мистецтві. Ви вже спостерегли у попередніх класах, що класицисти, наприклад, чітко поділяли героїв на позитивних і негативних, ідеальних і носіїв зла, тож характери були одновимірними: персонаж уособлював певну ознаку — розум, мужність, шляхетність, чесність, жадобу, підступність, жорстокість, лицемірство, хвалькуватість. Натомість у романтиків герой наділявся винятковим характером і діяв у незвичайних обставинах, переживав пристрасні почуття, які керували його вчинками.
Із попередніх класів ви знаєте, що українську літературу поділяють на періоди:
· ХІ — XVIII століття — давня,
· ХІХ століття — нова,
· ХХ — початок ХХІ століття — новітня література.
Красне письменство ХІХ століття поділяється на менші самостійні періоди:
· українська література перших десятиліть ХІХ століття;
· 40 — 60 роки;
· 70 — 90 роки,
· кінець ХІХ — початок ХХ століть.
Кожен період характеризується своїми образами, проблематикою, жанровою, стилістичною своєрідністю, певними естетичними відкриттями, художніми здобутками. Українські митці орієнтувалися на передові філософські та естетичні ідеї, творили у річищі шукань письменників Європи. Це засвідчує функціонування стильових течій у західноєвропейських та українській літературах: класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму, натуралізму, модернізму, які, по суті, розвивалися у невеликих часових проміжках, а під кінець ХІХ століття збігалися.
Поступово українська література завойовувала світове визнання. У європейських країнах значний резонанс мали твори Івана Котляревського, поетів-романтиків, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки та інших, чиї твори перекладалися слов'янськими та західноєвропейськими мовами, були позитивно оцінені тодішніми критиками. Наприкінці ХІХ століття кращі твори українських митців стали відомими і в Америці.
Невід'ємною ознакою літератури є її національна своєрідність та вселюдський вимір. Це означає, що мистецтво слова кожного народу має національну самобутність, є носієм ознак, що характеризують націю, відбивають ментальність народу, його духовність. Національна своєрідність літератури позначається на тематиці й проблематиці творів, змалюванні характерних типів, що виявляють себе через індивідуалізовані риси героїв. Ця органічна якість художньої літератури певного народу яскраво розкривається через систему змістових і формально-стильових особливостей, притаманних національним митцям. Українська література є гуманістичним мистецьким феноменом, адже завжди несла великий заряд любові до людини, захищала людську гідність. Невипадково твори українських письменників знаходили відгук у серцях читачів світу, які захоплювалися іскрометним сміхом Івана Котляревського, глибоким патріотизмом Тараса Шевченка, романтизмом Миколи Гоголя, інтелектуалізмом Лесі Українки, гуманістичним пафосом Ольги Кобилянської, неповторною поетикою Михайла Коцюбинського. Читачам багатьох країн імпонує пафос утвердження духовної цінності людини, її права на свободу, рівність, вільний розвиток, захист державної незалежності.
Розвиток літератури відбувається в невпинних пошуках, експериментах, тобто постійно перебуває в процесі.
- Літературний процес — це особлива форма функціонування літератури в певній країні у певну історичну добу. Охоплює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе, пов'язане з нею: критику, літературознавство, філософію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення, розвиток, занепад; стильові течії, боротьба між ними, часові межі; творчий доробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства; періодика, видавнича справа; зв'язок з літературами інших народів; літературні групи, письменницькі організації. Літературний процес у кожній країні є складником світового суспільно-історичного процесу розвитку мистецтва слова.
У ХІХ столітті виникло літературознавство — наука про художню літературу, яка висвітлює її походження, сутність і розвиток. Це одна з гуманітарних наук, яка відіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачів естетичні смаки і світоглядні засади. Його функція — аналізувати літературні явища, оцінювати художні твори у світлі загальнолюдських ідеалів, формувати систему наукових знань про мистецтво слова, сприяти поступу людства.
5. Коментар відповідей та робіт студентів
Підсумуйте прослухане.
1. Що є головним предметом мистецтва слова? Своє твердження проілюструйте прикладами з творів українських письменників.
2. Назвіть періоди розвитку української літератури.
3. Простежте традиції і новаторство українського письменства першої половини XIX століття.
4. Схарактеризуйте і гуманістичний пафос творів українських митців слова.
Аналіз відповідей, виставлення оцінок
6. Викладення та вивчення нового матеріалу (лекція)
Суспільно-політичний і загальнокультурний процес 70-90 рр.
Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч ХІХ століття.
Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням "відлиг" і "мертвих антрактів" (Сергій Єфремов).
Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.
Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: "Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу... Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі".
У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.
Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається "ходіння в народ" різночинців з метою підняти селянство на боротьбу "за землю і волю". Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.
У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець П.Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край" (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного "Архива Юго-Западной России".
Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.
На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.
Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство "Просвіта", засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою ("Правда", "Зоря", "Діло") дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", "Світ", "Житє і слово". Завдяки Наталії Кобринській у
Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника "Громада" та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.
Твори українських письменників могли з'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — "Киевская старина" (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: "Луна", "Рада", "Нива", "Степ", "Складка".
Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.
У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.
Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенев, Федір Достоєвський, Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, І Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських з реалістів слід виокремити письменника, чия творчість справила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов'язують утвердження у світовому і письменстві натуралізму. Це Еміль Золя (1840—1902) — французький письменник, автор "Руґон-Маккарів" — серії із 12 романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні І засади натуралістичної естетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалювання відразливих деталей навколишнього світу, у власних творах показував життя соціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав І певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького ("Бурлачка"), Івана Франка ("На дні", твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.
Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко,
Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.
Перша — Михайло Старицький, який " завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри" (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття ("Плеяда"). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький.
Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", поема "Мойсей".
Творцями української ПРОЗИ аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману "Хмари" Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, "Бурлачка" Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки ("Товаришки" Олени Пчілки), жінки-повії ("Повія" Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького, "Лихо давнє і сьогочасне" Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. "Історію народу в особах" написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах ("Батько та дочка" Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва ("П'яниця" Панаса Мирного), духовенства ("Старосвітські батюшки і матушки", "Афонський пройдисвіт" Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище ("На дні" Івана Франка, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах "Перехресні стежки", "Лель і Полель".
Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл "Баба Параска та баба Палажка" Івана Нечуя-Левицького, "Каторжна", "Дзвоник" Бориса Грінченка, "Задля празника" Івана Франка), новели ("Лови" Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова ("Микола Джеря" Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова ("Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка ("Старосвітські батюшки і матушки" Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна ("Лихі люди" Панаса Мирного, "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), історична повість ("Захар Беркут" Івана Франка, "Оборона Буші" Михайла Старицького).
У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького "Люборацькі". Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором "сімейною хронікою", цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія"). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького ("Хмари", "Над Чорним морем") та Івана Франка ("Лель і Полель"). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" Івана Нечуя-Левицького.
На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.
В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. "Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів".
До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори "Глитай, або ж Павук" та "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" Марка Кропивницького, "Не судилось", "Талан" Михайла Стариць-кого, "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч", "Суєта", "Житейське море" Івана Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Степовий гість", "Серед бурі" Бориса Грінченка, "Учитель", "Сон князя Святослава", "Украдене щастя" Івана Франка.
тематика художніх творів
Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину ("Микола Джеря" Нечуя-Левицького, "Панщизняний хліб" Франка, "Протестант" Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства ("Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького, "Лесишина челядь" Франка, "Козарський ланок" Кониського, "Серед темної ночі" і "Під тихими вербами" Грінченка, "Навернений скупець" Ярошинської).
Прозаїки показують зубожіння селянства ("Лихо давнє й сьогочасне", "Морозенко" Панаса Мирного, "Ціпов’яз" Коцюбинського), його відхід на промичли, його пролетаризацію ("На роботі", "Навернений грішник" Франка, "Панько" Грінченка, "П’яниця" Ганни Барвінок, "Наслідки непорадності" Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка "Boa constrictor", "Борислав сміється", в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція ("Іван Базилець" Бордуляка, "Пересельці" Грицька Григоренка).
У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва ("Для домашнього огнища", "Основи суспільства" Франка, "Пропащий чоловік" Павлика, "Перекинчики" Ярошинської, "Старосвітські батюшки і матушки" Нечуя-Лувицького, "Суддя Гарбуз" Кониського).
Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті "Лихі люди" показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню ("Рутенці", "Свиня", "Опозиція"). Нечуй-Левицький ("Хмари"), Кониський ("Семен Жук і його родичі", "Юрій Горовенко"), Грінченко ("Сонячний промінь", "На розпутті"), Олена Пчілка ("Світло добра і любові") намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, , як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.
Висновки
Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов’янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, "хоч був запертий в льох".
7. Запис плану лекції:
7.1 Суспільно-політичний і загальнокультурний процес 70-90 рр.
7.2 Поезія, проза
7.3 Основна тематика періоду
7.4 Висновки
8. Закріплення знань студентів: усне фронтальне опитування за лекцією
1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття?
2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу українського культурного життя?
3. З'ясуйте значення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у розвитку українознавства.
4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70-х років ХІХ століття.
5. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка?
6. Назвіть українських письменників, чия творчість припадає на 70—90-і роки ХІХ століття.
Поміркуйте. Чому українською літературною столицею наприкінці 50-х — на початку 60-х років був Петербург, на початку 70-х — Київ, а після 1876 — Львів? Поясніть причини такої міграції центру українського літературного життя.
Робота в парах. Один з учнів має розповісти про заснування і функціонування українських газет та журналів у Галичині, їх значення у розвитку української літератури. Інший — з'ясувати ситуацію з періодичною пресою і неперіодичними виданнями на Східній Україні в останній третині XIX століття. Учні можуть доповнювати один одного.
9. Коментар роботи студентів
Аналіз відповідей, виставлення оцінок
10. Підсумок заняття
11. Домашнє завдання
Осмислення лекції, читати "Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького