Реферат
Зміст сучасної освіти
План
освіта педагогічний самоосвіта програма
1.Загальна характеристика змісту освіти
2.Способи розміщення дидактичного матеріалу
3.Альтернативні концепції змісту освіти
4.Основні джерела змісту освіти
Список використаної літератури
1.Загальна характеристика змісту освіти
Категорія змісту освіти дозволяє дати відповідь на головне запитання дидактики «Чого навчати? «, безпосередньо залежить від принципів навчання і обумовлена метою виховання у даному суспільстві.
Освіта в широкому соціальному значенні – це передача і засвоєння певного соціального досвіду, в широкому педагогічному значенні – це процес взаємодії вчителя і учня, який здійснюється під цілеспрямованим педагогічним впливом.
Освіта у вузькому педагогічному значенні – це результат засвоєння певного обсягу знань, умінь і навичок в системі, який дозволяє забезпечити розвиток особистості; формування в особистості науково-матеріалістичного світогляду і моралі та відповідної їм поведінки, забезпечує підготовку до життя, до праці.
Самоосвіта – це процес цілеспрямованого засвоєння певного досвіду індивідуальними для даної особистості методами і в індивідуальному для неї темпі.
Зміст освіти на кожному етапі суспільного буття залежить від рівня розвитку науки та економіки, специфіки системи народної освіти певної країни, відведеного на освіту часу, теоретичного і практичного значення окремих галузей науки в загальній системі людських знань, завдань суспільства і держави у галузі політики, економіки і виховання (соціального замовлення для системи народної освіти).
Зміст освіти –
це система знань, умінь і навичок, яка обумовлюється типом навчально-виховного закладу, віковими особливостями учнів та особливостями навчального предмета, яка забезпечує належний рівень розвитку особистості.
На зміст освіти впливають об’єктивні (потреби суспільства у розвитку людини, науки й техніки, що супроводжуються появою нових ідей, теорій і докорінними змінами технологій) та суб’єктивні чинники (політика панівних сил суспільства, методологічні позиції вчених тощо).
Зміст освіти полягає у забезпеченні передання та засвоєння підростаючим поколінням досвіду старших поколінь, змісту соціальної культури з метою його розвитку.
Цей досвід охоплює: знання про природу, суспільство, техніку і способи мислення; досвід здійснення відомих способів діяльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і навичках особистості, яка засвоїла цей досвід; досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які постають перед суспільством, потребують самостійного перетворення раніше засвоєних знань і умінь у нових ситуаціях, формування нових способів діяльності на основі вже відомих; досвід ціннісного ставлення до об’єктів або засобів діяльності людини, його вияв у ставленні до навколишнього світу, інших людей.
Зміст освіти повинен відповідати соціальному замовленню суспільства (завданням всебічного розвитку людини), забезпечувати високу наукову і практичну значущість навчального матеріалу. Він має враховувати реальні можливості процесу навчання (закономірності, принципи, методи, організаційні форми, рівень загального розвитку школярів, стан навчально-методичної та матеріальної бази школи), забезпечувати соціально детерміновану єдність у конструюванні та реалізації змісту освіти з позиції навчальних предметів, що вивчаються у школі.
Відповідно до Закону України «Про освіту» система освіти в сучасній Україні складається з таких ланок: дошкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта.
До освітньо-кваліфікаційних рівнів віднесено такі: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр; спеціаліст, магістр.
Освіта у школі спрямована на підготовку всебічно розвинених людей, озброєння підростаючого покоління глибокими науковими знаннями, вміннями і навичками, потрібними в житті. Щоб учні успішно могли опанувати нагромаджені суспільством наукові і технічні знання, потрібна педагогічна їх переробка. З величезної кількості наукових фактів і явищ, узагальнень, до шкільного курсу відбирають тільки основи наук, враховуючи при цьому рівень розвитку учнів, їх пізнавальні можливості.
Загальноосвітня школа озброює учнів знаннями основ наук про природу, суспільство і людське мислення. На цій основі вона забезпечує формування науково-матеріалістичного світогляду, розвиток пізнавальних сил учнів, застосування набутих знань у житті, на практиці.
Зміст початкового навчання побудований на взаємозв’язку з особистим досвідом дитини, з тими уявленнями про навколишній світ, що вона отримала до школи, як наслідок безпосередніх вражень, розповідей чи прослуховування прочитаного дорослими, ігор, побутової діяльності, прослуховування радіо-, телепрограм, контактів з однолітками, спеціальних занять у дитсадку чи вдома. Теоретичні знання в початкових класах пов’язуються з практичними вправами, письмовими чи усними самостійними роботами, з навичками оволодіння розмовною та письмовою мовою, логічними формами, видами та прийомами мислення.
Система практичних умінь та навичок у початкових класах подається при домінантній ролі теоретичних знань. Механічне оволодіння обмеженими знаннями, вміннями та навичками було властиве минулому. На сучасному етапі це рахується неприпустимим. Учень повинен глибоко усвідомити ті положення, правила, що він вивчає.
Головним змістом початкового навчання вважається досягнення міцних початкових наукових знань, доведених до автоматизму базових загально-навчальних навичок.
Отже, початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння добре читати, писати, знання основ арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації, формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та спілкування, основ гігієни, вироблення первинних трудових навичок.
2.Способи розміщення дидактичного матеріалу
Практика виробила два основні способи розміщення дидактичного матеріалу: лінійний і концентричний.
Лінійне
розміщення навчального матеріалу в курсі того чи іншого предмета полягає в тому, що одна навчально-наукова проблема йде в певній системі за іншою; при цьому виключається повторення навчального матеріалу у наступному курсі. Наприклад, у курсі арифметики один тип задач йде один за одним. Деяке повторення,що допускається, при цьому, випливає з самого матеріалу, але воно відбувається на ширшій основі, більш поглиблено. Так, щоб ввести множення, учитель виходить з додавання, бо множення є спрощене додавання.
Лінійне розміщення матеріалу дає певну економію часу і тим самим створює умови, що не допускають переобтяження учнів. Однак таке розміщення матеріалу придатне не для всіх дисциплін, бо учні не завжди можуть відразу зрозуміти те чи інше явище в усіх його опосередкуваннях і взаємозв’язках.
Концентрична
форма способу розміщення матеріалу допускає певне повторення окремих тем, питань на наступних етапах навчання, причому в наступні роки вивчення матеріалу, який повторюється, відповідно поглиблюється і розширюється. Концентричне розміщення матеріалу доцільне тоді, коли ті чи інші складні поняття або закони не можна відразу розкрити з потрібною глибиною. Проте концентричний спосіб веде до переобтяження програми.
3.Альтернативні концепції змісту освіти
В історії дидактики відомі різні підходи до визначення змісту освіти, які формували специфіку функціонування різних типів навчальних закладів.
Наприкінці ХVІІІ – в середині ХІХ ст. поширеною була так звана теорія формальної освіти
, висунута у працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Й.-Ф. Гербарта, І. Кантата та ін.
Згідно з нею основним завданням освіти є розвиток розумових сил, логічного мислення, уяви, пам’яті, інтелекту учнів. А зміст освіти має базуватися на предметах гуманітарного циклу, математиці й логіці. За цією теорією працювали класичні гімназії, ліцеї в Росії та Англії. У наш час на цій основі організовано навчальний процес у гімназіях, окремих ліцеях гуманітарного напрямку, деяких школах.
З розвитком капіталізму, потребою озброєння людей практично-корисними знаннями, з’явилися і набула розвитку теорія матеріальної освіти
. Її засновником є англійський філософ Герберт Спенсер (1820 – 1903). Згідно з нею головним критерієм змісту освіти є практичне значення, а не розвиваючий характер знань. Її основним завданням вважали здобуття прикладних знань, зосередження на вивченні предметів природничо-математичного циклу, в процесі засвоєння яких має відбуватися розвиток мислення, розумових здібностей. Раніше такі підходи сповідували реальні та комерційні училища, у наш час коледжі, деякі ліцеї.
Педоцентрична теорія освіти
була сформульована американським філософом та педагогом Джоном Дьюї (1859 – 1952). Згідно з нею зміст освіти визначається інтересами дітей, а не соціально-економічними умовами й потребами суспільства. На практиці це виражається в організації замість систематичного навчання бесід, ігор, занять за інтересами.
4.Основні джерела змісту освіти
а) навчальний план
Вимоги держави і суспільства до змісту, обсягу та рівня загальноосвітньої підготовки громадян України визначає державний стандарт загальної середньої освіти – звід норм і положень, що визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової та повної загальної середньої освіти і гарантії держави щодо її здобуття. Його основоположним документом є Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів
. Він дає цілісне уявлення про структуру загальної середньої освіти через інваріативну і варіативну складові; окреслює освітні галузі та розподіл годин між ними за роками навчання; визначає гранично допустиме тижневе навантаження учнів для кожного класу; встановлює кількість навчальних годин, фінансованих з бюджету. Інваріативна складова змісту є спільною для всіх загальноосвітніх закладів України і визначає її загальнодержавний компонент. Варіативну складову формує навчальний заклад з урахуванням інтересів, здібностей, житт
На основі базового начального плану Міністерство освіти і науки України розробляє та затверджує типові навчальні плани для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів, які трансформують зміст шкільної освіти у площину навчальних предметів і курсів.
Місцеві органи управління освіти можуть доповнювати їх за рахунок годин варіативної частини навчальних предметів і курсами, специфічними для даного регіону.
Навчальний предмет
– педагогічно обґрунтована система наукових знань і практичних навичок та вмінь, що втілюють основний змісті методи певної науки.
Відмінність навчального предмета від науки полягає в тому, що до нього входять тільки основні положення тієї чи іншої галузі знань, доступних для засвоєння учнями на певному ступені навчання. Навчальний предмет містить також дидактичні матеріали, що допомагають учням оволодіти комплексом навичок і вмінь, необхідних як для подальшого навчання, так і для активної участі в суспільно корисній праці (трудові, навчальні, мислительні).
Зміст навчального предмета охоплює фактичний матеріал, що відображає ознаки і властивості предметів, явищ; узагальнені результати суспільно-історичного пізнання світу – поняття, ідеї, провідні наукові теорії, етичні й естетичні ідеали, правові норми; методи дослідження і наукового мислення (загальні, особливі, часткові), з якими людина вступає у взаємодію (сприймання, відтворення, перетворення).
Навчальний план
– документ, що визначає структуру навчального року, перелік та розподіл предметів для вивчення в конкретному навчальному закладі, тижневу і річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет.
У навчальних планах шкіл усіх типів, в яких враховано вітчизняний, зарубіжний досвід і результати наукових експериментів в Україні, виокремлено два компоненти: державний і шкільний.
Інваріативний (державний)
компонент має забезпечити соціально необхідний для кожного школяра обсяг і рівень знань, умінь і навичок, потрібних для всебічного розвитку. Він включає: мовно-літерарурну освіту, математику (з основами інформатики), суспільні, природничі, естетичні та оздоровчо-трудові дисципліни.
Час між предметами „Музика» і „Образотворче мистецтво» кожна школа розподіляє самостійно, враховуючи кадрові можливості. Замість предметів „Образотворче мистецтво» і „Праця» може бути інтегрований курс „Художня праця», замість „Музика» і „Фізкультура» – „Музика і рух».
Варіативний (шкільний)
компонент складається з предметів, курсів за вибором учнів і факультативів, додаткових занять і консультацій. Його мета – сприяти диференціації навчання, врахуванню регіональних умов та індивідуальних особливостей школярів. Цей навчальний час школа використовує на свій розсуд для поглибленого вивчення окремих предметів, індивідуальних занять.
Повноцінність загальної середньої освіти забезпечується реалізацією як інваріантної, так і варіативної частини типових навчальних планів, принаймні в обсязі обов’язкового сумарного навантаження навчальних годин.
б) навчальна програма
Зміст навчального предмета, передбаченого навчальним планом, визначається його навчальною програмою.
Навчальна програма –
документ, що визначає змісті обсяг знань з кожного навчального предмета, умінь і навичок, які необхідно засвоїти, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання.
Навчальні програми повинні мати високий науковий рівень з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу, втілювати виховний потенціал, генералізувати навчальний матеріал на основі фундаментальних положень сучасної науки, групувати його навколо провідних ідей і наукових теорій, не містити надто ускладненого і другорядного матеріалу, реалізовувати міжпредметні зв’язки та ідею взаємозв’язку науки, практики і виробництва, формувати вміння і навички учнів з кожного предмета.
Основні розділи навчальної програми:
– пояснювальна записка, яка містить виклад мети навчання з певного предмета, ознаки процесу (організація навчання кожного класу);
– зміст навчального матеріалу, поділений на розділи і теми із зазначенням кількості годин на кожну з них;
– обсяг знань, умінь і навичок (у їх різновидах) з певного предмета для учнів кожного класу;
– перелік унаочнень, літератури для учнів та методичної літератури для викладачів;
– критерії оцінювання знань, умінь і навичок щодо кожного з видів роботи.
Внесенням змін до програм займаються комісії, створені при Науково-методичному центрі Міністерства освіти і науки, до якихь входять провідні вчені, спеціалісти-практики.
в) підручник
Відповідно до навчальних програм створюють підручники і навчальні посібники.
Підручник
— книга, яка містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни, викладені згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики.
Головне його призначення — допомогти учням самостійно закріпити і поглибити знання, здобуті на уроці.
Підручник повинен забезпечити науковість змісту матеріалу, точність, простоту і доступність його викладу, чіткість формулювання визначень, правил, законів, ідей, точну й доступну мову тексту, правильний розподіл навчального матеріалу за розділами і параграфами. Найважливіший матеріал мусить бути проілюстрований схемами, малюнками, відповідно структурований та оформлений шрифтами.
Для успішного використання підручника в навчальному процесі і вчитель, і учні повинні орієнтуватися в його структурі. Підручник складається з двох компонентів: текстового і поза текстового. Перший компонент — основний, додатковий і пояснювальний тексти. До другого належать: а) апарат організації засвоєння; запитання і завдання; інструктивні матеріали (пам'ятки, зразки розв'язання задач, прикладів); таблиці; підписи-пояснення до ілюстративного матеріалу; вправи; б) ілюстративний матеріал (фотографії, малюнки, плани, картки, креслення та ін.); в) апарат орієнтування (вступ, зміст, бібліографія).
Зміст навчального матеріалу в підручнику може формуватися за генетичним (в історичній послідовності), логічним (відповідно до сучасної логічної структури конкретної науки), психологічним (з урахуванням пізнавальних можливостей учнів) принципами, пов’язаними між собою.
Зміст підручника складається з таких компонентів: а) основні факти, принципи, засоби й нові відкриття в науці, доступні учням відповідного типу закладу; б) світоглядно-методологічні та виховні ідеї, зокрема моральні й естетичні ідеали, які можна сформувати конкретним навчальним матеріалом; в) методи наукового мислення і дослідження, що сприяють засвоєнню навчального матеріалу; г) знання з історії науки і творчої діяльності її видатних представників, які стимулюють інтерес учнів; г) уміння і навички, що випливають з конкретного навчального змісту або необхідні для його засвоєння; д) розкриття прийомів мислення, логічних операцій, які учень має засвоїти у процесі вивчення змісту підручника.
Більшість шкільних підручників складається з текстів емпіричних (відображають факти, явища, події, містять вправи і правила) і теоретичних (містять теорії, методологічні знання).
За провідним методом викладу матеріалу розрізняють тексти репродуктивні, проблемні, програмовані, комплексні. Репродуктивні тексти — високоінформативні, структуровані, зрозумілі учням, відповідають завданням пояснювально-ілюстративного навчання. Проблемні — це здебільшого проблемний монолог, у якому для створення проблемних ситуацій висувають суперечності, розв'язують проблему, аргументують логіку розвитку думки. У програмованому підручнику зміст подається частинами, а засвоєння кожного "кроку" інформації перевіряється контрольними запитаннями. Комплексний текст містить певний обсяг інформації, необхідний учням для розуміння проблеми, а проблема визначається за логікою проблемного навчання. Текст підручника може бути аналітичним або синтетичним, побудованим дедуктивним або індуктивним способом.
Окрім основних, підручник містить додаткові тексти, мета яких — розширити, поглибити знання учнів з важливих компонентів змісту навчального матеріалу (документи, історичні довідки та ін.).
Запитання і завдання, вміщені у підручниках, за ступенем пізнавальної самостійності учнів поділяють на репродуктивні та продуктивні. Репродуктивні потребують від учнів відтворення знань без істотних змін. Продуктивні — передбачають трансформацію знань, істотні зміни в структурі їх засвоєння або пошук нових знань.
Одна з вимог до підручника — використання ілюстративного матеріалу — зображень, які реалізують науковий педагогічний принцип підручника специфічними засобами наочності. Ілюстрації підручників повинні розкривати основний зміст певних елементів програми (провідні ілюстрації). Вони або рівнозначні тексту, або доповнюють його, або є об'єктом для запитань, завдань.
Працюючи з підручником, учитель повинен доповнювати його матеріал додатковою інформацією, оскільки зміст підручника нерідко надто конспективний, і знання, почерпнуті учнями лише з нього, будуть обмеженими. Важливо використовувати на уроці як додатковий місцевий, краєзнавчий матеріал. Учитель мусить маневрувати методичними прийомами під час викладу матеріалу підручника з огляду на те, що для одних учнів він може бути надто складним, а для інших — легкодоступним, занадто простим.
Навчальний посібник
— книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.
До навчальних посібників належать збірники задач і вправ, хрестоматії, словники, довідники, атласи та ін. Цей допоміжний дидактичний матеріал сприяє зміцненню пізнавальних і практичних умінь, прищеплює навички самостійної роботи.
Використана література
1. Державна національна програма „Освіта» („Україна ХХІ століття»). – К., 1994.
2. Державні стандарти загальної середньої освіти в Україні. – К., 1997.
3. Збандуто С.Ф. Педагогіка. – К.: Радянська школа, 1965. –507 с.
4. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. – К., 2003. – 615 с.
5. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. К.: Абрис, 1997. – 416 с.
6. Фіцула М.М. Педагогіка. – К.: Академія, 2002. –528 с.
7. Фіцула М.М. Педагогіка. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1996. – 140 с.