Рефераты → Педагогика → Те → Теорія і методика виховної роботи

Теорія і методика виховної роботи

Міністерство освіти і науки України


Криворізький технічний університет


Кафедра інженерної педагогіки та мовної підготовки


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ


з курсу


Теорія і методика виховної роботи


для студентів спеціальності 6.010104


Професійне навчання. Комп’ютерні технології в управлінні та навчанні


Розробила


ст. викл. Сулима Т.С.


Кривий Ріг 2009


Лекція №1


Тема: Предмет та зміст курсу «Теорія та методика виховної роботи». Планування роботи в ПТНЗ


План


1. Система виховного процесу.


2. Предмет і завдання курсу « Теорія та методика виховної роботи».


3. Характеристика учасників виховного процесу в ПТНЗ:


а) особливості контингенту учнів ПТНЗ;


б) інженерно-педагогічний колектив профтехучилища та його специфіка.


4. Особливості виховної роботи в ПТНЗ. Методика планування.


1.
Система виховного процесу


Всякий процес являє собою сукупність закономірних і послідовних дій, які спрямовані на досягнення певного результату.


Сутність виховного процесу полягає в тому, що зовнішнє (об’єктивне) стає внутрішнім (суб’єктивним) перетворюючись в свідомість, почуття, норми поведінки особистості.


Для того, щоб виховний процес досягав цієї мети необхідно, щоб він здійснювався як цілеспрямований поетапний процес, що становить цілісну систему.


Основними учасниками виховного процесу є суб’єкт – майстер виробничого навчання (або класний керівник), той хто здійснює процес виховання, об’єкт – учень.


Виховний процес здійснюється в певних умовах. Таких умов виділяють три: природні (біологічні), соціальні (оточуюче середовище), духовні.


Зміст виховання реалізується у формах виховання. Для того, щоб реалізувати зміст через форми та методи потрібні елементи організації.


Процесуальна сторона виховного процесу являє собою виховну роботу, де виховна робота
– це процес, який здійснюється з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних чинників.


Система виховного процесу



У зв’язку з отриманням України незалежності відбуваються зміни і в освіті.


Перша особливість виховного процесу на сучасному етапі – це гуманізація і демократизація
, які передбачають пріоритет особистості учня в навчально-виховному процесі.


Пріоритет – сама особистість учня.


Друга – здійснення особистісно-орієнтованого виховання
– передбачає формування позитивної адекватної «Я-концепції» особистості, основою якої є самоповага (любов до себе, відчуття кожним учнем власної гідності).


Третя особливість – підхід до виховання як соціально-особистісного феномену
. Основним чинником процесу виховання є соціальний фактор, але не можна нехтувати біологічним фактором.


Четверта – посилення уваги до національного і громадянського виховання
. Треба поєднувати загальнолюдські цінності з національними особливостями.


2.
Предмет і завдання курсу «Теорія і методика виховної роботи»


Процес виховання здійснюється у всьому процесі навчання.


Основним засобом виховання є сама особистість вихователя.


Методика
– сукупність форм, засобів, умов, пов’язаних у певну систему логікою досягнення виховного результату.


Методика виховної роботи (ТіМВР) передбачає вибір і реалізацію найбільш раціональних форм і методів виховної роботи.


Наш курс ТіМВР передбачає 54 години: 17 годин – лекції, 17 годин – практичні заняття, 20 годин – самостійна робота.


Мета курсу – формування у студентів вмінь самостійного творчого і дієвого вирішення виховних завдань.


Предмет курсу – зміст, форми і методи виховної роботи в ПТНЗ.


Завдання курсу – оволодіння уміннями:


1. визначати конкретні завдання виховного впливу на учнів;


2. визначати рівень вихованості учнів і рівень розвитку колективу;


3. організації та проведення виховної роботи в різноманітних формах;


4. формувати учнівський колектив;


5. координувати виховні впливи педагогів, сім’ї, громадськості;


6. регулювати і коректувати міжособистісні стосунки в колективі;


7. планувати виховну роботу.


3.
Характеристика учасників виховного процесу ПТНЗ


Особливості контингенту учнів ПТНЗ:


1) Професійний принцип
комплектування навчальних груп (на відміну від територіально-вікового принципу комплектування класів середньої загальноосвітньої школи).


Наслідок: через те, що місце навчання учнів та місце проживання часто знаходяться один від одного далеко (територіально не пов’язані), часто важко налагодити контакти з сім’єю учня. В результаті цього мають місце: обмаль інформації про умови становлення особистості учня, методи виховання, що застосовувались, відірваність від сім¢ї під час проживання в гуртожитку;


2) Мотиви
вступу на навчання в даний ПТНЗ, як правило, не пов’язані з отриманням професії, за якою здійснюється навчання (вступають до профтехучилища тому, що: найближче від місця проживання ПТУ; тут вже навчаються друзі, подруги; після закінчення даного ПТУ за отриманою в ньому професією можна влаштуватися на підприємство, де працюють батьки, які домовляться про хороше робоче місце тощо).


Наслідок: відсутність інтересу до професії, бажання оволодіти саме цією професією через не повя’заність з нею подальших життєвих планів. Як результат – за три роки навчання може виникнути не тільки стійка байдужість до навчання, але і до праці взагалі.


3) На навчання в ПТУ часто вступають учні
, інтереси яких
в школі не проявились чи не були виявлені їх вчителями
(«сірі мишки»).


Наслідок: соціалізація даної частини контингенту учнів ускладнена. Вона не змогла закінчитися в школі і ускладнюється в ПТУ, оскільки відсутність стійких інтересів робить неможливим плинність процесу входження до суспільства соціально-значимими шляхами. Дана група учнів, при умові відсутності у них інтересів і успіхів у навчанні, несе в собі потенційну загрозу асоціальної поведінки, оскільки таку поведінку вони нерідко розглядають як єдино можливий спосіб соціалізації.


4) Нерідко серед учнівського колективу профтехучилища зустрічаються учні, з якими в школі працювали малокваліфіковані вчителі.


Наслідок: ці учні не можуть, чи не хочуть, продовжувати навчання в школі, у багатьох з них сформоване стійке негативне ставлення як до навчання, так і до педагогів.


5) Частина контингенту учнів ПТУ складають учні з відхиленнями в поведінці
, яких можна охарактеризувати як «педагогічний брак».


Наслідок: якщо в шкільному класі таких учнів 3-5 чоловік, то в силу специфіки тієї чи іншої професії чи місця розташування ПТУ з них може бути сформована вся навчальна група.


6) В навчальній групі ПТУ зібрані учні з різних шкіл, з якими працювали вчителі, що представляють різноманітні наукові школи виховання
, що відображалось в методах виховання, які вони застосовували.


Наслідок: неодноманітне ставлення учнів до членів педагогічного колективу (і дорослим взагалі), до дисципліни, до одногрупників, до самого себе тощо.


7) Одностатевий став навчальних груп в силу специфіки тієї чи іншої професії.


Наслідок: відсутність такого об’єктивно необхідного для підлітків і юнаків виду спілкування, як спілкування з однолітками протилежної статі.


Все це спостерігається на фоні загальних прорахунків освіти:


1. відсутність уваги до конкретної людини і знань про неї;


2. вербальний (словесний) підхід до навчання та виховання і методи, пов’язані з ним;


3. заборонно-обмежувальний стиль виховання;


4. відсутність уваги педагогів до розвитку в учнів загальнолюдських рис особистості (гідності, достоїнства, порядності, доброти, милосердя тощо);


5. відсутність диференційованого підходу до виховання юнаків та дівчат;


6. фрагментарність, відсутність цілісного підходу до виховання, тобто відсутність організованої життєдіяльності учнів у стінах навчального закладу (виділялись окремі сторони виховання – естетичне, трудове, моральне та ін.).


Інженерно-педагогічний колектив профтехучилища та його специфіка


Інженерно-педагогічний колектив (ІПК) профтехучилища – це дві великих категорії інженерно-педагогічних працівників:


1. Майстри виробничого навчання (в/н) – займаються практичним (виробничим) навчанням учнів.


2. Викладачі, які здійснюють теоретичне навчання і поділяються на:


а) викладачів спеціальних дисциплін;


б) викладачів загально технічних дисциплін;


в) викладачів загальноосвітніх дисциплін.


До особливостей ІПК можна віднести:


1. Наявність в ІПК працівників,
які не мають базової психолого-педагогічної підготовки
поряд з працівниками, що мають базову педагогічну освіту (випускники педагогічних і інженерно-педагогічних вузів, педагогічних факультетів державних університетів, індустріально-педагогічних технікумів та коледжів).


Наслідок: взаємне непорозуміння в питаннях кінцевої мети виховання, вибору методів і засобів виховання. Якщо випускники педагогічних вузів намагаються працювати на науковій основі, то їх колеги, що не мають педагогічної освіти , працюють виходячи з позицій щоденно-побутового світогляду.


2. Різний рівень психолого-педагогічної підготовки інженерно-педагогічних працівників
(одно-двомісячні курси підвищення кваліфікації; індустріально-педагогічний технікум, коледж; інженерно-педагогічний факультет, вуз).


Наслідок: різний ступінь використання наукових знань і підходів до освіти і виховання учнів ПТНЗ.


3. Відмінності не тільки в освітньому, але і в загальнокультурному рівні інженерно-педагогічних працівників
, які зумовлені наявністю в інженерно-педагогічних кадрах особистостей, що представляють по своєму попередньому життєвому досвіду різні класи і прошарки суспільства: від виробничих робітників і працівників сфери обслуговування до технічної та творчої інтелігенції.


Наслідок: відмінності в розумінні соціальних, професійних та індивідуальних життєвих цінностей.


4. Мимовільне зниження культури педагогічного спілкування (можливість професійних деформацій
), з причини довготривалої роботи з контингентом учнів ПТУ, більшу частину якої (порівняно з загальноосвітньою школою) складають учні з відхиленнями в поведінці.


Наслідок: не всі колеги по роботі можуть служити особистим прикладом для учнів.


5. Відсутність єдиного керівництва
навчальною групою ПТУ: 1-2 майстра виробничого навчання + класний керівник.


Наслідок: неузгодженість дій, яка заважає практичній реалізації принципу єдності педагогічних вимог.


4. Особливості виховної роботи в ПТНЗ. Методика планування


· Учні ПТУ, порівняно з школярами, більш довгий час знаходяться під цілеспрямованим педагогічним впливом
, здійснювати який в ПТУ дозволяє наявність 2-3 інженерів-педагогів, що керують однією навчальною групою;


· Відмінність в характері навчальної праці, яка в ПТУ є навчально-виробничою
, причому її виробничий характер зростає від курсу до курсу;


· Виховна робота в ПТУ часто пов’язана з перевихованням
або з усуненням вже існуючих суттєвих деформацій в поведінці учнів;


· Необхідність врахування виховного впливу
того трудового колективу
, в якому учні проходять виробниче навчання та виробничу практику;


· Необхідність комплексного врахування всіх особливостей контингенту
учнів ПТУ та інженерно-педагогічного колективу;


· Необхідність прищеплення (крім загально соціальних) правил та норм поведінки в професійному середовищі
.


Методика планування


В ПТНЗ існує система планування училищної роботи, яка включає загально училищний план виховної роботи; виховний план організатора виховної роботи; виховний план класного керівника; виховний план учнівських організацій; плани гуртків, спортивних секцій, бібліотеки.


Ефективність планування забезпечується рядом вимог:


- врахування досягнень педагогічної науки і передового педагогічного досвіду;


- скоординованості виховних впливів;


- чіткості і конкретності;


- усунення однобокості (переважно вплив на свідомість);


- врахування можливостей учнів;


- залучення учнів до складання планів.


Основним планом в ПТНЗ є план роботи класного керівника.


Лекція № 2


Тема: Загальні закономірності розвитку особистості


План:


1. Процес розвитку особистості. Спадковість і розвиток


2. Вплив середовища на розвиток особистості


3. Розвиток і цілеспрямований виховний вплив. Діяльність як фактор розвитку


Самостійна робота:


Опрацювати:
Вікові та індивідуальні особливості розвитку особистості


(форма звіту - конспект)


Література:


1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальнихзакладів. - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 576 с.


2. Выготский Л.С. Педагогическая психология. - М.: 1991.


3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник - М.: Вища школа, 1995. - 237 с.


4. Кузьмінський А.І., Омеляненко В. Педагогіка: Підручник. — К.: Знання,2004. - 445 с.


5. Петровський А.В. Возрастная и педагогическая психология. - М.:1979. - С.41-50.


6. Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб.заведений: В 2 кн. М: ВЛАДОС, 2003. Кн.1: Общие основы. Процесе обучения. - 576 с.


7. Ягупов В.В. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів - К.: Либідь, 2003. - 560 с.


1.
Процес розвитку особистості. Спадковість і розвиток


Розвиток людини - дуже складний, довгий та суперечливий процес. Зміни в нашому організмі відбуваються на протязі всього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні дані та духовний світ людини в дитячому та юнацькому віці. Розвиток не зводиться до простого накопичення кількісних змін та прямолінійному поступальному руху від нижчого до вищого. Характерна особливість цього процесу – діалектичний перехід кількісних змін в якісні перетворення фізичних, психічних і духовних характеристик особистості.


Розвиток
людини постійні кількісні та якісні зміни в людині в процесі її психічного, фізичного і соціального становища.


Розвиток
людини - процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання та навчання.


Він має різні форми (анатомо-фізіологічну, психічну та соціальну) і відбувається на основі взаємодії людини з середовищем.


Анатомо-фізіологічна: фізичний розвиток організму (вага, зріст, м'язова сила), розміри його окремих органів;


У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій, розширенні уявлень, знань про навколишній світ, пасивного і активного словника, обсягу уваги, сприйняття, пам'яті, швидкості реакцій тощо.


Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка загалом. Виявляються вони у процесах запам'ятовування і відтворення, мислення, мовлення, емоції, потреби тощо. На основі засвоюваних знань і суспільного досвіду виникають та розвиваються нові якості особистості самостійна діяльність, самопізнання, моральні, естетичні та інтелектуальні почуття, ускладнюються і вдосконалюються психічні процеси, розвиваються здібності.


Близький до розвитку людини інший процес - формування особистості, в якому основним є соціальний чинник.


Формування особистості
процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб'єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.


Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім'ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.


На процес розвитку особистості впливає спадковість.


Спадковість
здатність організму відтворювати потомство, передавати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності.


За спадковістю передаються: тип нервової системи, конструкція тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри) та людські задатки (здатність розмовляти, ходити у вертикальному положенні, займатись певними видами діяльності та ін.).


Ззовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або попередніх поколінь - темпераменту, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. На думку психологів, вродженими в людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку - задатки.


Задатки
- 1) природні особливості людини, які є передумовою для розвитку індивіда; 2) вроджені особливості нервової системи і організму (генофон).


Вони впливають на швидкість виникнення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлення темпераменту, але самі по собі не зумовлюють особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов, чи людина не займається відповідною діяльністю, вони взагалі можуть не виявлятися.


Таким чином, важливо якомога раніше виявляти задатки до різних видів діяльності і створювати відповідні умови для їх розвитку.


2.
Вплив середовища на розвиток особистості


Крім спадковості на формування особистості впливає і середовище,
-все, що оточує дитину протягом усього життя: природні чинники (клімат, природні умови та ресурси); сім'я, близьке оточення; соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну та моральну сферу.


Середовище поділяють на :


а) мегасередовище, яке для людини має інформаційно-світогляднийхарактер і ототожнюється з поняттям космос, планета; уявлення про своє місто, навколишню місцевість, рідний край, засоби масової інформації, приналежність до певної субкультури;


б) макросередовище, що ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна, держава;


в) мікросередовище, що є безпосереднім оточенням індивіда: сім'я, клас, школа, компанія, сусіди, ровесники, громадські, приватні, державні організації.


Людина стає особистістю тільки в процесі соціалізації, тобто спілкування, взаємодії з іншими людьми.


Великий вплив на розвиток людини, особливо в дитячому віці, має домашнє середовище. В сім'ї звичайно відбуваються перші роки життя людини, які є вирішальними для становлення, розвитку і формування її як особистості. Але теперішня сім'я переживає не кращі часи: зростає кількість розлучень, неповних сімей, збільшилась кількість соціально-знедолених дітей. Криза сім'ї, на думку спеціалістів, стала причиною багатьох негативних суспільних явищ, і перш за все першопричиною зросту злочинності серед неповнолітніх.


Отже, людина досягає більш високого рівня розвитку там, де близьке і далеке оточення надає їй найбільш сприятливих умов.


3. Розвиток і цілеспрямований виховний вплив. Діяльність як фактор розвитку


Вплив спадковості і середовища корегується вихованням. На думку науковців, виховання - головна сила, що здібна дати суспільству повноцінну особистість. Ефективність виховного процесу заключається в цілеспрямованості, систематичності і кваліфікованому керівництві. Але існує і інша думка педагогів - вихованням можна досягнути багато, але повністю змінити людину не можна.


Одним із завдань цілеспрямованого і систематичного виховного впливу вихователя є вияв нахилів і задатків, розвиток у відповідності з індивідуальними особливостями людини, її здібностями та можливостями. Слід пам'ятати, що впливаючи на розвиток людини, виховання залежить від розвитку, тобто постійно опирається на досягнутий рівень розвитку.


Виховання сприяє:


- розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини;


- розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку психічному розвитку людини;


інтелектуальному, творчому розвитку особистості;


– розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навилків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе;


– розвитку потреб людини;


– розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об'єктом, а й суб'єктом виховного процесу.


Вплив на розвиток особистості крім спадковості, оточуючого середовища і виховного впливу, доповнюється ще одним важливим фактором - діяльністю особистості.


Ще з глибини століть дійшли до нас приказки: «Скажіть мені, що і як робить дитина, і я скажу вам, якою вона виросте», «Человек сам кузнец свого счастья», «Не один бездельник еще ничего не достиг». Таким чином, очевидний прямий зв'язок між результатами розвитку і інтенсивністю діяльності. Це ще одна загальна закономірність розвитку, яку можна сформулювати так: чим більше працює людина у визначеній області, тим вищий рівень її розвитку в цій області.


Головні види діяльності людини ігрова (у дошкільному віці), навчальна (у шкільному віці), трудова (у дорослих). Відповідно до цього виділяють пізнавальну, суспільну, спортивну, художню, технічну та особливий вид діяльності - спілкування.


У діяльності навчальній, трудовій, побутовій виявляються і розвиваються природні можливості людини, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість. Важливою умовою ефективного розвитку особистості у діяльності є її активність, яка виявляється у рухах (сприяють фізичному загартуванню), пізнанні навколишньої дійсності (сприяє інтелектуальному розвитку), спілкуванні (дає змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вміти підкорятися і керувати іншими), впливі на оточення й на саму себе (самовиховання).


Активність в навчанні дозволяє людині швидше і більш успішно засвоювати соціальний досвід, розвиває комунікативні здібності, формує ставлення до оточуючої дійсності. Пізнавальна активність забезпечує інтелектуальний розвиток дитини. Для неї характерна не тільки потреба вирішувати пізнавальні завдання, але і необхідність застосовувати отриманні знання на практиці. Трудова активність стимулює швидке та успішне формування духовного і морального світу особистості, визначає готовність трудитися.


Якщо відобразити фактори, що впливають на розвиток особистості у вигляді сходинок, то найвищою і останньою буде самовиховання. Воно передбачає і саморозвиток, і самовдосконалення, і самоосвіту.



Рис. 1. Фактори, що впливають на розвиток особистості


Лекція № 3,4


Тема: Теорія виховання. Сутність процесу виховання, його закономірності та принципи


План:


1. Сутність і зміст процесу виховання. Мета виховання, понятійний апарат теорії виховання.


2. Завдання складових всебічного розвитку особистості.


3. Закономірності і принципи виховного процесу.


4. Виховання учнів в урочній та позаурочній діяльності.


Самостійна робота:


Опрацювати:


· Сучасні моделі виховання (форма звіту - конспект)


· Технологія ефективності виховної діяльності (форма звіту - конспект)


Література:


1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 576 с.


2. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник - М.: Вища школа, 1995. - 237 с.


3. Концепція національного виховання//Рідна школа. - 1995. - №6. - С. 18-26


4. Кузьмінський А.І., Омеляненко В. Педагогіка: Підручник. - К.: Знання, 2004. - 445 с.


5. Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений: В 2 кн. - М: ВЛАДОС, 2003. - Кн.1: Общие основи. Процесе обучения. - 576 с.


6. Ягупов В.В. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів - К.: Либідь, 2003. - 560 с.


1. Сутність і зміст процесу виховання. Мета виховання, понятійний апарат теорії виховання


Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина - багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.


Виховання - цілеспрямований процес формування всебічно-розвиненої, соціально-активної, творчої особистості.


Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу - катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.


Виховання дітей шкільного віку здійснюється у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісними процесом у якому поєднані сукупність виховних цілей та самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя і учня, що передбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів.


Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя).


Мета виховання - сформувати гармонійно розвинену, духовно багату, фізично досконалу й суспільно-активну особистість з науковим світоглядом, з високим моральним потенціалом, що бажає і вміє працювати.


Об'єкт виховання - індивід або група людей, на розум, емоції і волю яких здійснюється цілеспрямований виховний вплив.


Суб'єкт виховання - індивід або група людей, які здійснюють цілеспрямований виховний вплив на особу або колектив з метою формування в них певних якостей.


Зміст виховання включає загальні його сторони і характеристики, залучення до основних видів людської діяльності в умовах гуманних відносин, а також індивідуальну програму самовиховання й розвитку.


Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя. Це ролі громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з яскраво вираженою активною громадянською позицією, з почуттям обов'язку і відповідальності перед суспільством. Роль трудівника передбачає вміння і бажання активно трудитися, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. В стінах навчального закладу особистість необхідно готувати і до ролі сім'янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш має володіти вмінням розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися і т.д.


Вже декілька разів було відмічено, що виховання передбачає формування всебічно-розвиненої особистості. А яка ж це особистість?


2. Завдання складових всебічного розвитку особистості


Основними напрямками всебічного розвитку особистості є:


· громадянське виховання;


· розумове виховання;


· моральне виховання;


· екологічне виховання;


· статеве виховання;


· правове виховання;


· трудове виховання;


· естетичне виховання;


· фізичне виховання.


Громадянське виховання


Громадянське виховання
— формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною.


Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.


Орієнтоване на формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, людини зі шляхетними особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.


В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості.


Одним із критеріїв і результатів громадянського виховання є громадянськість особистості, яку складають моральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за суспільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співтоваристві.


Громадянськість — духовно-моральна цінність, світоглядна і психологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.


Важливе місце в громадянському вихованні належить громадянській освіті — навчанню, спрямованому на формування знань про права та обов'язки людини. Вона пов'язана з формуванням соціально-політичної компетентності, передбачає політичну, правову й економічну освіченість.


Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, правосвідомості, політичної культури, дбайливого ставлення до природи, моральності, культури поведінки особистості.


Патріотизм. Постає як глибоке громадянське почуття, змістом якого є любов до свого народу, Батьківщини, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, культури свого народу, вболівання за його майбутнє. Важливою рисою патріотизму є турбота про благо народу. В Україні на сучасному етапі він передбачає: сприяння становленню й утвердженню Української держави як правової, демократичної країни.


Національна самосвідомість. Передбачає усвідомлення себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм національних (етнічних) цінностей.


Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнення), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку.


Культура міжетнічних відносин. В їх основі — реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, миру, толерантності.


Базується на економічних, політичних, правових, духовних засадах, деформація яких призводить до міжетнічних конфліктів. Виявляється в повазі інтересів, прав, самобутності народів, підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві, у готовності до компромісу з етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.


Планетарна свідомість. Це передусім усвідомлення єдності й унікальності життя на Землі, почуття поваги до всіх народів, їхніх прав, інтересів і цінностей.


Вона ґрунтується на розумінні світу як єдності й різноманітності, системи держав, які повинні мирно співіснувати, співпрацювати в умовах свободи, на засадах моральних ідеалів, гуманізації міжнародних відносин, визнанні пріоритетом права людини, націй і народів.


Правосвідомість. Ґрунтується на усвідомленні прав, свобод, обов'язків, ставленні до закону, інститутів державної влади. Її основою є усвідомлення, що головне завдання цивілізованої держави — захист соціальних інтересів, прав і свобод громадян. Держава має гарантувати кожному можливість працювати і творити за своєю власному ставленні до держави, її інститутів, здатності брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.


Дбайливе ставлення до природи. Виявляється в особистій причетності й відповідальності за збереження і примноження природних багатств, виробленні вміння співіснувати з природою, в нетерпимості до її губителів, усвідомленні необхідності вирішення екологічних проблем.


Моральність особистості. Передбачає такі гуманістичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Ці якості визначають культуру особистості. Норми моралі полегшують сприймання правових норм, які допомагають глибше усвідомлювати моральні істини. Моральна свідомість дає змогу усвідомити межу моральної поведінки, за якою починаються аморальні й протиправні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.


Формування культури поведінки особистості. Культура поведінки виражає моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини.


Розвиток мотивації до праці. Передбачає усвідомлення життєвої потреби у трудовій активності, виявленні ініціативи, підприємництва, розуміння економічних законів і проблем суспільства та шляхів їх вирішення, готовності до соціальної творчості, конкурентоспроможності й самореалізації особистості в ринкових відносинах.


Полікультурне виховання. Охоплює вивчення різноманітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове, етнічне походження, сприйняття взаємозв’язку та взаємовпливу загальнолюдського, національного компонентів культури в широкому значенні.


Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належить дисциплінам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, філософії, суспільствознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованим на самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості.


Застосування форм і методів громадянського виховання покликане формувати в особистості когнітивні, нормативні та поведінкові норми, вміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, аналізувати проблеми, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, набувати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтереси, поважати інтереси і права інших, самореалізовуватися тощо.


Розумове виховання


Розумове виховання
— діяльність педагога, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.


Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають особистими переконаннями, духовним багатством людини.


У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумовий розвиток.


Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пізнавальних здібностей мислення учнів.


Під час розумового виховання відбувається накопичення певного фонду знань: термінології, символів, імен, назв, дат, понять, існуючих між ними зв'язків і залежностей, відображених у правилах, законах, закономірностях, формулах.


Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією). Важливим завданням розумового виховання є формування в учнів культури розумової праці, до якої належать навчальні вміння. їх поділяють на загальні, які використовуються під час вивчення будь-яких навчальних предметів (вміння читати, слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працювати з книгою, контролювати себе), і спеціальні — необхідні для оволодіння знаннями в певній галузі (вміння читати ноти, технічні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, формули, нотні знаки, користуватися словниками, довідниками тощо).


Культура розумової праці означає вміння раціонально використовувати режим розумової роботи, точно і акуратно виконувати всі операції, підтримувати порядок на робочому місці і т. ін. Вона передбачає і вироблення в учнів особливих якостей, необхідних для засвоєння знань у будь-якій галузі: вміння зосереджено й уважно працювати, долати труднощі; розвиток пам'яті та використання різних її видів — логічної, моторної, зорової; вести спостереження і нотатки; контролювати себе, застосовувати знання в інших умовах.


Формуванню інтелектуальних умінь сприяють певні типи завдань:


– дослідницькі (спостереження, дослід, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції і т. ін.);


– порівняльні, що свідчать про подібність або відмінність понять, складних явищ;


– спрямовані на впорядкування мислительних дій, а також користування алгоритмами або самостійне їх складання;


– аналіз і узагальнення ознак для виділення явища в певний клас чи вид.


Особливе значення для розумового виховання має формування наукового світогляду учнів.


Науковий світогляд— цілісна система понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до дійсності й самої себе.


Його основу становлять погляди і переконання, сформовані на основі знань про природу, суспільство, які є внутрішньою позицією особистості. Світогляд складається з таких підсистем:


– загальних знань (основи формування поглядів і переконань);


– світоглядних умінь (розумові операції, здатність робити висновки та ін.);


– сукупності почуттів, в яких виражається позиція особистості;


– можливостей вирішення світоглядних проблем на основі вольових якостей (цілеспрямованість, рішучість, самовладання, принциповість).


Науковому світогляду властиві: правильне бачення минулого і сучасного (наукової картини світу), здатність передбачати розвиток подій і явищ суспільства та природи, гуманістичний характер. Формування його відбувається у процесі вивчення навчальних дисциплін завдяки теоретичній спрямованості навчально-виховного процесу, міжпредметним зв'язкам. Важливим при цьому є забезпечення діалектичного мислення учнів, збагачення світоглядних знань, формування поглядів і переконань, залучення до різноманітних видів діяльності.


Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, які визначають ставлення людини до навколишнього світу і до себе, тому кожен шкільний навчальний предмет є складовим елементом єдиного цілого. Вчитель математики, фізики, хімії, біології, історії, літератури зможе успішно формувати світогляд учнів, якщо він не тільки добре знатиме свій предмет, а й суміжні навчальні дисципліни, здійснюючи в процесі навчання міжпредметні зв'язки. Це сприятиме розкриттю наукової картини світу, його єдності, чого не може зробити жоден навчальний предмет сам по собі.


Перетворення знань у світоглядні погляди і переконання тісно пов'язане з формуванням в учнів системного ставлення до дійсності та до себе. Тому виховна робота повинна передбачати створення умов, в яких учень мав би змогу виявити своє ставлення до подій, явищ, що сприятиме формуванню єдності слова і діла, світогляду і поведінки, активної життєвої позиції.


Моральне виховання


Моральне виховання
— виховна діяльність навчального закладу, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.


Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.


Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якості.


Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.


Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функції, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, моральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.


Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути. Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований виховний процес.


Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки людини щодо навколишнього світу, конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати її.


Возведена в систему сукупність моральних норм утворює моральний кодекс.


Якщо мораль є суб'єктивним уявленням людини про добро та зло, то практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совісті») постає як моральність.


Моральність — втілення у практичній діяльності людей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почуттів та принципів.


Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інакше.


Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаціях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом.


Моральні якості — типові риси поведінки особистості.


Основу морального виховання становить етика (від грец. еthikа — звичка, звичай) — філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені моральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Сукупність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоретичні питання про походження і сутність моралі.


Характерною особливістю морального становлення особистості є врахування її менталітету (ментальності) специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду, бачення світу і себе у світі, національного характеру, вдачі, які виробляються під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чинників.


Дисциплінованість, організованість — суттєві ознаки моральної вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою формування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками моральної поведінки.


Основні якості моральності формуються в ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкування». Вирішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:


– сім'ї, цілеспрямований вплив її на формування моральних цінностей дитини;


– педагогічну діяльність дошкільних виховних закладів;


– освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);


– діяльність професійних навчально-виховних закладів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних закладів);


– засобів масової інформації (радіо, телебачення, кіно, газет та ін.);


– діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, консерваторій, клубів, будинків культури тощо);


– соціально-виробничу діяльність громадян на підприємствах, в організаціях.


У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із засобів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єдність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість. Свідома дисципліна виявляється в суворому, неухильному виконанні суспільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов'язку та відповідальності.


Обов'язок — усвідомлення особистістю громадських і моральних вимог.


Відповідальність — якість особистості, що характеризується прагненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами.


У вихованні свідомої дисципліни, почуття обов'язку і відповідальності важливою є спільна робота вчителів і вихователів, спрямована на засвоєння учнями правил поведінки в навчальному закладі, їх прав та обов'язків, формування в них потреби постійно дотримуватися їх, створення оптимальних умов для свідомої діяльності, а головне — постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безкомпромісні вимоги.


Вимогливість і суворість учителя мають бути доброзичливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помилки через брак життєвого досвіду або з інших причин. Тому педагог має вміти прощати помилки, допомагати учням знаходити оптимальні рішення у складних життєвих ситуаціях.


Екологічне виховання


Екологічна криза, що виникла через непродумане господарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологічного виховання, яка є окремим напрямом педагогічної теорії та практики.


Екологічне виховання
— систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою.


Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Водночас естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.


Метою екологічного виховання є формування в особистості екологічної свідомості і мислення. Передумова для цього — екологічні знання, наслідок — екологічний світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства.


На основі екологічного мислення і свідомості формується екологічна культура яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпосередню участь у природоохоронній діяльності.


Система екологічного виховання передбачає врахування основних її аспектів:


– національного та регіонального підходів до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування;


– гуманістичну спрямованість і зростаючу роль екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства (раціонального використання природних ресурсів, забезпечення населення екологічно чистими продуктами харчування, захисту середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами);


– збереження фізичного і духовного здоров'я людини;


– об'єктивності у розкритті основних екологічних законів та понять, що дають підстави вважати екологію наукою, яка розвивається, намагаючись вирішувати проблеми довкілля;


– зв'язку між набутими екологічними знаннями і життям, розкриття їх цінності не лише у виробництві, а й у повсякденному житті людини.


Статеве виховання


Статеве виховання
— процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.


Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.


Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.


Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопців і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до Протилежної статі. Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя; сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпеки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених можливостей її реалізації; сексуальність ізольована від почуття любові.


Великий вплив на статеву поведінку підлітків здійснюють соціокультурні чинники. Переорієнтація в останні роки громадської думки щодо норм сексуальної поведінки свідчить про лібералізацію статевої моралі, певною мірою моральну легалізацію невпорядкованих статевих зв'язків, проституції (звичайними і доступними стали еротичні шоу, порнографія, еротичні фільми тощо). За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кількості абортів, що загрожує здоров'ю, а іноді життю людини.


Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дівчаток; ознайомлення з особливостями їх конституції та анатомо-фізіологічного розвитку, питаннями продовження роду; формування моральності та почуття дружби, поваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохання, моральних «гальм», які сприяли б попередженню статевої розпусти; виховання відповідальності за створення сім'ї, продовження роду.


У процесі статевого виховання педагоги повинні цілеспрямовано впливати на виховання в учнів поваги до себе, чоловічої та жіночої гідності, формування правильних взаємовідносин між статями. Суттєве значення має формування таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповідальність за свої дії у статевих стосунках, усвідомлення того, що вони без справжнього почуття позбавляють людину можливості відчути високе і прекрасне, зіштовхують зі шляху нормального розвитку.


Маючи за мету підготовку учнівської молоді до майбутнього сімейного життя, у неї виховують уміння обирати собі друга (супутника) життя, налагоджувати взаємні стосунки у подружньому житті, уникати конфліктів, вести домашнє господарство, розподіляти між собою обов'язки і розпоряджатися бюджетом, виховувати дітей тощо. Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочинати якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно проводити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика венеричних захворювань, запобігання вагітності). Важливо налагодити в групі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.


Правове виховання


Правове виховання
— виховна діяльність сім'ї, навчального закладу, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки учнів.


Потреба широкого правового виховання молоді зумовлена зростанням творчої, організуючої, координуючої ролі права в соціальному, політичному й економічному розвитку суспільства.


Правове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до законів і правил людського співжиття, готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх. Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження громадянського суспільства і правової держави, реалізації демократичних свобод. Ще римський політичний діяч Марк Тулій Ціцерон (106—43 рр. до н.е.) стверджував: «Треба бути рабом закону, аби залишитися вільним».


Правове виховання має свої завдання:


— надання учням знань про закони держави, підвищення їх юридичної обізнаності, інформування з актуальних питань права;


— виховання поваги до держави і права;


— вироблення умінь і навичок правової поведінки;


— виховання нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності, спонукання до посильної участі в боротьбі з негативними явищами в житті;


— подолання в правовій свідомості хибних уявлень, негативних навичок і звичок поведінки.


У процесі правового виховання учнів знайомлять з окремими положеннями державного, адміністративного, цивільного, трудового, кримінального, сімейного права. Важливими також є знання основних положень Конвенції про права дитини.


Правове виховання в школі здійснюють у навчально-виховному процесі (під час уроків правознавства, історії, літератури, географії та ін.), позакласній та позашкільній виховній роботі (бесіди, лекції, диспути на правову тематику, зустрічі з представниками правоохоронних органів, перегляд та обговорення кінофільмів, організація клубів на зразок «Підліток і закон»).


Критеріями ефективності правового виховання є глибина та міцність правових знань, повага до права визнання його верховенства, переконаність та впевненість у значущості й справедливості норм права, інтерес до їх вивчення, непримиренність до правопорушень, свідоме дотримання законів держави і норм співжиття.


Трудове виховання


Праця є джерелом і важливою передумовою фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. «Праця, як ми її розуміємо, є така вільна і погоджена з християнською моральністю діяльність людини, на яку вона наважується з безумовної необхідності її для досягнення тієї чи іншої істинно людської мети в житті, — писав видатний російський педагог Костянтин Ушинський (1823 1871), — Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя».


Трудове виховання
— виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності.


Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в суспільстві та природному середовищі. Воно покликане забезпечити:


– психологічну готовність особистості до праці (бажання сумлінно та відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як обов’язку і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей праці, творче ставлення до трудової діяльності);


– підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань; загальних основ виробничої діяльності, вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії). Трудове виховання ґрунтується на принципах: — єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного, фізичного);


– виявлення і розвитку індивідуальності в праці; високої моральності пращ, її суспільно корисної спрямованості;


– залучення дитини до різноманітних видів продуктивної праці;


– постійності, безперервності, посильності праці;


– наявності елементів продуктивної діяльності дорослих у дитячій праці;


– творчого характеру праці;


– єдності праці та багатогранності життя.


У трудовому навчанні учні одержують загальнотрудову (оволодіння знаннями, уміннями і навичками з планування, організації своєї праці), загальновиробничу (освоєння науково-технічного потенціалу основних галузей виробництва, основ економіки та організації праці, природи й навколишнього середовища), загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням специфіки галузі, в яку входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціальну підготовку (передбачає формування початкових умінь і навичок праці з обраної спеціальності).


Вступаючи до професійного навчального закладу для опанування певною професією, в свідомості учня повинні бути сформовані основні поняття трудового виховання, а саме «трудова свідомість», «досвід трудової діяльності», «активна трудова позиція».


Трудова свідомість особистості містить уявлення про ставлення до праці, участі у суспільно корисній праці, усвідомлення необхідності трудового самовдосконалення, систему знань, трудових умінь і навичок, з'ясування ролі праці у виборі майбутньої професії.


Досвід трудової діяльності означає систему загальних умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, праці, об'єктивного оцінювання результатів своєї праці та самооцінювання, вмінь і навичок систематичної, організованої, посильної суспільно корисної праці, узагальнення набутого досвіду.


Активна трудова позиція зумовлюється системою трудових потреб, інтересів, переконань, ціннісних орієнтацій, уподобань, прагненням до обдуманого вибору професії, продовження освіти у відповідному навчальному закладі.


Формування готовності до праці поділяють на етапи — своєрідні ступені трудового становлення особистості.


Дошкільний період. На цьому етапі відбувається залучення дітей до побутової праці, догляду за тваринами і рослинами, виготовлення іграшок, ознайомлення з працею дорослих, формування переконань щодо необхідності праці, бережливого ставлення до її результатів.


Початкова школа. Головне для неї — вироблення елементарних прийомів, умінь і навичок ручної обробки різних матеріалів, вирощування сільськогосподарських культур» ремонту навчально-наочного приладдя, виготовлення іграшок, різних предметів для школи. Учнів знайомлять з деякими професіями.


Основна школа. Навчання і виховання у ній зосереджується на оволодінні знаннями і практичними вміннями обробки металу та дерева, основами електроніки, металознавства, графічної грамоти. Формування уявлень про головні галузі народного господарства, вмінь і навичок виготовлення нескладних виробів. Починаючи з 8-го класу, учні працюють у навчально-виробничих бригадах, міжшкільних навчально-виробничих комбінатах, навчальних цехах.


Старша школа. Вона ставить за мету оволодіння уміннями і навичками з наймасовіших професій, які здобувають безпосередньо на виробництві, з урахуванням потреб регіону,/наявної навчально-технічної та виробничої бази. На цьому етапі важливо знайомити учнів з основами економічної теорії, підприємницької діяльності, законодавства з питань підприємництва, фінансово-кредитних операцій, психолого-педагогічними засадами управління.


На всіх етапах трудового виховання учнів необхідно формувати потребу в праці, творче ставлення до неї, залучати до реальних виробничих відносин і формувати розвинуте, зорієнтоване на особливості ринкового господарювання, економічне мислення, розвивати загальні (інтелектуальні, психофізіологічні, фізичні та ін.) і спеціальні (художні, технічні, математичні тощо) здібності, відроджувати національні традиції, народні промисли та ремесла, виховувати культуру особистості в усіх її проявах.


Вибір професії — один з головних у житті людини. Це, по суті, вибір життєвого шляху, вибір долі. Від нього багато залежить, наскільки людина зможе реалізувати себе в різних сферах життєдіяльності, якими будуть її власні набутки та віддача від неї суспільству. Тому вибір професії — точка, в якій схрещуються інтереси особистості та суспільства.


Зважаючи на це, профорієнтаційна робота в школі має враховувати, з одного боку, схильності людини, з іншого — тенденції розвитку суспільства, господарсько-економічної системи, які потребують професійно мобільних кадрів, здатних організувати і розвивати свою справу, до конкурентної боротьби за робоче місце, до розвитку своєї кваліфікації, а за потреби і до перекваліфікації.


Свідомий вибір професії передбачає якомога ширшу обізнаність учня про професії, їх особливості, здатність співставити свої можливості з професійними вимогами, врахувати потреби суспільства в кадрах певних спеціальностей.


Профорієнтаційна робота в школі є тривалим, з кожним роком все складнішим процесом, що передбачає такі головні аспекти (етапи):


Професійне інформування — психолого-педагогічна система формування обізнаності щодо особливостей професій, потреби суспільства в них, а також профорієнтаційної позиції, зорієнтованості особистості на вільне та свідоме своє професійне самовизначення.


Професійна діагностика — система психологічного вивчення особистості з метою виявлення її професійно значущих властивостей і якостей.


Професійна консультація — надання особистості на основі вивчення її професійно значущих властивостей і якостей, допомоги щодо найоптимальніших для неї напрямів професійного самовизначення.


Професійний відбір — допомога учневі у виборі конкретної професії на основі його загальних і спеціальних здібностей, інтересів, перспективних умов професійної підготовки і працевлаштування.


Професійна адаптація — допомога молодій людині всебічно пізнати майбутнє, його професійне середовище. Актуальна вона на стадії освоєння професії.


Профорієнтаційна робота потребує творчого підходу, врахування індивідуальних особливостей, потреб учнів, які свій професійний вибір здійснюють самостійно, під впливом батьків, друзів, знайомих, завдяки цілеспрямованій роботі школи, спеціалізованих закладів, установ та організацій, зацікавлених у нових працівниках.


Естетичне виховання


Гармонійний, всебічний розвиток особистості неможливий без її естетичної вихованості.


Естетичне
виховання
— педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси.


«Краса, — могутній засіб виховання чутливості душі, — писав видатний український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970). — Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе». Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності.


Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу. ЇЇ рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, смаків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті, людських взаєминах.


Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості.


Структуру естетичної свідомості складають:


Естетичні сприйняття. Виявляються у спостережливості, вмінні помітити найсуттєвіше, що відображає зовнішню і внутрішню красу предмета, явища, процесу, відчувати радість від побаченого, відкритого.


Естетичні почуття. Почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в оточуючій дійсності, творах мистецтва.


Естетичні судження. Передають ставлення особистості до певного об'єкта, явища. У педагогічній практиці недопустиме нав'язування учням вчителем своїх міркувань. Навпаки, він повинен допомагати їм виявляти самостійність при з'ясуванні естетичної вартості предметів.


Естетичні смаки. Постають як емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного. Мають вибірковий, суб'єктивний характер. Стандартних смаків не існує, вони пов'язані з індивідуальним баченням і сприйняттям.


Естетичний ідеал. Це своєрідний зразок, з позиції якого особистість оцінює явища, предмети дійсності. Відображає уявлення про красу, її критерії.


Найважливішим завданням естетичного виховання є формування і розвиток естетичного сприйняття, яке складає основу естетичного почуття.


Зміст естетичного виховання конкретизується у програмах з літератури, музики, образотворчого мистецтва, основ наук, у різних самодіяльних об'єднаннях учнів (хори, оркестри, ансамблі, літературні, драматичні, хореографічні гуртки, кіно- і фотогуртки), у роботі студій (художніх, спортивних тощо), під час факультативних занять з етики, естетики, різних видів художньої творчості, історії мистецтва тощо.


Джерелами естетичного виховання є художня література, музика, образотворче, театральне мистецтво, кіно, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учителів та учнів, взаємини між учнями і вчителями та ін.


В естетичному вихованні учнів величезне значення має особистість педагога. Його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон — все це має бути взірцем для учнів. Показники естетичної вихованості учнів — це і їх зовнішній вигляд, манера поводитися, розмовляти, вигляд їхніх підручників, зошитів тощо.


Фізичне виховання


Фізичне виховання
— система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.


Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистості, збереження її здоров'я, отримання знань про особливості організму, фізіологічні процесів ньому, набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.


Загалом реалізація комплексу виховних завдань зводиться до використання таких головних чинників:


– вивчення навчальних дисциплін (виявлення потенційних виховних можливостей предмета, включення їх у зміст уроку, реалізація під час його проведення, врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів);


– позакласна та позашкільна виховна робота)(під6и-рають загальні методи, форми виховної роботи, які краще підходять для певного напряму виховання та віку дітей);


– залучення учнів до різних видів практичної діяльності (сприяє формуванню навичок і звичок відповідної поведінки);


– залучення сім'ї і громадськості до реалізації виховної роботи.


3.
Закономірності і принципи виховного процесу


Закономірності процесу виховання.


Закономірності виховання — це стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі суттєві зв'язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.


Перша закономірність полягає в органічному зв'язку виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Значні зміни в житті народу ведуть за собою і зміни в його виховній системі. У зв'язку з розбудовою незалежної держави України настала потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до України, української мови, свого народу, його традицій, історії, культури.


Друга закономірність виявляється в тому, що людина виховується під впливом різноманітних факторів. Не дарма говорять, що виховує все: і люди,


і речі, і явища. Серед цих факторів насамперед і найбільше виховують люди. І в першу чергу — батьки і педагоги. Це накладає на них особливу відповідальність.


Третя закономірність полягає в тому, що найбільш успішно проходить процес виховання в природньому для нього національному руслі врахуванням національного менталітету вихованця. З огляду на це дитину» має оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.


Четверта закономірність виявляється в тому, що результати виховання є залежними від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовну сферу, зокрема на формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційну сферу. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).


П'ята закономірність полягає у визначальній ролі діяльності спілкування у вихованні. Діяльність виступає як головний фактор єдності свідомості і поведінки, коли учнем здійснюється певна система виді діяльності (навчальна, трудова, ігрова, спортивна і ін.). За таких умов можливий всебічний розвиток особистості.


Закономірні зв'язки проявляються у вихованні в усьому розмаїтті взаємозв'язків і взаємоперетворень. Під час організації будь-якої вих

овної ситуації їх необхідно враховувати.


Усвідомлення закономірних зв'язків дозволяє педагогу не просто механічно, а свідомо відпрацювати задану схему дій, щоб прийти до поставленої мети.


Принципи виховання


Принципи виховання — це керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного процесу.


Основними принципами виховання є:


Цілеспрямованість (підпорядкованість всієї виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованцями, нетерпимість стихійності у вихованні, наявність перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети).


Зв'язок з життям (використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадсько-корисній роботі).


Єдність свідомості і поведінки (правильне співвідношення методів формування свідомості і суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці учнів, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності вести проти них боротьбу).


Виховання в праці (праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, праця як фактор всебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до праці — важлива риса людини, терпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра і т.д.).


Комплексний підхід (єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів навчального закладу, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів у вихованні; єдність виховання та самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і внесення корективів у виховну роботу).


Виховання особистості в колективі (колектив — могутній засіб виховання, певні риси особистості формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу і його громадської думки для виховання учнів дуже важливе, залученість учнів до роботі у самоврядуванні сприяє розвитку самостійності, ініціативи і т.д.).


Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів (педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю життєвого досвіду учнів; виховання творчої особистості можливе, якщо створюються умови для прояву їх самостійності і творчості, схвалюються прояви ініціативи і самодіяльності).


Повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього (єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за поведінкою учнів, гуманне ставлення до учнів, повага до їхньої думки і т.д.).


Індивідуальний підхід (індивідуальні відмінності у учнів, знання психіки кожного учня і врахування їх особливостей у виховній роботі).


Наступність (молодші школярі — підлітки — юнаки, переведення із класу в клас чи в іншу школу, вступ до професійного навчального закладу, зміна класних керівників, поєднання виховання на уроці і в позаурочній виховній роботі).


Єдність педагогічних вимог навчального закладу, сім’ї і громадськості (взаємна інформація між учасниками виховного процесу про результати виховних впливів).


Концепція національного виховання
розглядає такі принципи виховання:


Народність — єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості усіх народів, що населяють Україну.


Природовідповідність — врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, учнівської молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей.


Культуровідповідність — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь.


Гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин між вихователями та вихованцями, постановка виховання в центр навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіри до неї; виховання гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливо, милосердної.


Демократизація — усунення авторитарного стилю виховання.


Сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визначення його права на свободу, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами людини і громадською відповідальністю.


Етнізація — наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принцип етнізації однаково стосується всіх народів України. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків.


4.
Виховання учнів в урочній та позаурочній діяльності


Виховання учнів в навчальних закладах здійснюється як в урочній так і в позаурочній діяльності.


Безпосередньо виховання в урочній діяльності - поєднання освітньої і виховної роботи під час навчального процесу, створення ситуацій на уроках, вирішення б яких сприяло різнобічному вихованню учнів. Частіше всього такі ситуації виникають мимоволі і вчителю не доводиться їх створювати штучно.


Позаурочною називається різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на задоволення інтересів і запитів дітей, й організовується з учнями після уроків педагогічним колективом навчального закладу.


Завдання позаурочної роботи:


1) закріплення, збагачення і поглиблення знань, набутих у процесі навчання, застосування їх на практиці;


2) розширення загальноосвітнього кругозору учнів, формування у них наукового світогляду, вироблення умінь і навичок самоосвіти;


3) формування інтересів до різних галузей науки, техніки, мистецтва спорту. Виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей і нахилів;


4) організація дозвілля учнів, культурного відпочинку та розумних розваг;


5) поширення виховного впливу на учнів у різних напрямках


виховання.


Принципи організації позаурочної роботи: добровільна участь учнів в ній, суспільна спрямованість, ініціатива та самодіяльність учнів, розвиток винахідливості, технічної, художньої творчості, взаємодія різних форм і видів виховної роботи.


Лекці №5


Тема: Форми і методи виховної роботи. Робота класного керівника


План:


1. Визначення поняття «форма виховання». Систематизація форм виховної роботи.


2. Визначення поняття «метод виховання». Класифікація методів виховання.


3. Вибір форм та методів виховної роботи відповідно до мети виховання.


4. Нетрадиційні прийоми педагогічного впливу на учнів (організація співпраці і співтворчості в позаурочній діяльності з вихованцями).


5. Методи контролю та самоконтролю вихованості учнів.


6. Завдання класного керівника.


Самостійна робота


Опрацювати:


- Концепція національного виховання


- Проблеми розвитку учнівського самоврядування


- Дитячі та юнацькі організації України


/Форма звіту: конспект/


Література:


1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 576 с.


2. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 608 с.


3. Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений: В 2 кн. – М.: ВЛАДОС, 2003. – Кн..1:Общие основы. Процесс обучения. – 576 с.


4. Фіцула М.М. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 528 с.


5. Ягупов В.В. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Либідь, 2003. – 560 с.


6. Концепція формування світогляду громадян України: Проект.//Освіта. – 1996. - №63-64. – С.8-9


1. Визначення поняття «форма виховання». Систематизація форм виховної роботи.


Форма
(філос.)- це спосіб існування матерії.


Форма виховання
– спосіб організації виховного процесу, який має певні характеристики (зовнішній прояв).


Форми організації процесу виховання:


Виховні години
(години спілкування)


Ранки, свята


Конкурси
(художньої самодіяльності, виробів учнів, тематичні, олімпіади, малюнків, шкільних газет, «Міс училища», гумористичні, КВК, «На кращого за професією», на кращий виріб)


- виставки
малюнків, виробів (тематично-вишивки), конструювання одягу, квітів, екібан...


- вечори:
відпочинку, родинні, літературні, музичні, гумору, зустрічі, спортивні, предметні, тематичні, пам’яті, випускні вечори.


- Зустрічі
(з випускниками, з письменниками, з ветеранами, з художниками, спортсменами, лікарями, міліцією, з юристами).


- Шефські роботи
(акція «Допомога пенсіонерам, дитячим будинкам).


- Диспут
на будь-які теми (екологія, «Моя професія», ідеали людини, «Що найголовніше: духовне чи матеріальне?»; релігійні, «Чи потрібна молода сім’я сьогодні?», «Чи потрібен сучасному юнаку лицарський характер?», «Чи має думати дівчина про свою гідність?», «Ринок праці і ринок товарів, сучасна мораль в умовах ринку праці»)


- Робота гуртків
(танцювальні, музичні, предметні, художньо-естетичні, прикладні (випалювання, вишивання, в’язання, розпис, карбування))


- Дні та тижні
(дні. 8 березня, Св.Валентина, училища, самоуправління, конституцій, день здоров’я, студента, вчителя, знань, квітів, птахів, матері; тижні: шефської допомоги, боротьби з курінням, олімпіади)


- Клуби
(любителів тварин, авіомоделістів, спортивні, КВК, клуб інтернаціональної дружби, партія «зелених», клуб любителів шахів, туристичні клуби, клуби поетів)


- Огляди
(самодіяльності, медичні (соматичні-«сома»-тіло), спортивні, огляд військової пісні тощо)


2. Визначення поняття «метод виховання». Класифікація методів виховання


1.
Група


Методи формування свідомості особистості


Переконання
(вплив на свідомість, почуття й волю особистості). Основні методи: бесіда, лекція, диспут, зустрічі, конференції тощо.


Методи позитивного прикладу.


2. Група


Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.


1. Педагогічна вимога:


- Пряма
: характеризується такими ознаками, як позитивність, інструктивність, рішучість і проявляється у вигляді наказу, вказівки.


- Опосередкована:
спираєтьсяна сформованістьу вихованців мети, цілей, переконань і проявляється у вигляді прохання, поради, натяку та ін.


2. Суспільна думка колективу


3. Привчання /вправи/- організація планомірного та регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми громадської поведінки. Основні форми: режим самовиховання, доручення.


4. Створення виховних ситуацій /спеціально створених педагогічних умов/. Це можуть бути подорож, похід, екскурсія, вечір, дискотека і т.п.


3. Група


Методи стимулювання діяльності та поведінки


1. Методи заохочення / спосіб вираження оцінки поведінки або рис учня з боку педагога або в особистій формі/. Проявляється як особиста похвала у присутності товаришів, подяка вчителя, нагородження похвальними грамотами, медалями та ін.


2. Методи засудження (виражаються у несхваленні та негативній оцінці дій і вчинків особистості, які протирічать нормам і правилам поведінки). Це може бути: зауваження вчителя, усна догана, догана в наказі по училищу, виклик на педраду, виключення з училища та ін.


4. Група


Методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності та поведінки


Вимога
- спосіб безпосереднього спонукання учнів до тих чи інших вчинків або дій, спрямованих на поліпшення поведінки: прохання, тактовні вказівки і розпорядження вчителя.


Контроль
- спосіб спостереження за діяльністю й поведінкою учнів з метою спонукання їх до дотримання встановлених правил, виконання запропонованих вимог або завдань засобами контролю й спостереження за поведінкою і роботою учнів: індивідуальні бесіди, психолого-педагогічні тести, анкетування тощо.


3. Вибір форм та методів виховної роботи відповідно до мети виховання


В практичній діяльності вчитель, обираючи метод виховання звичайно керується цілями виховання і його змістом. Виходячи з конкретного педагогічного завдання, вчитель сам вирішує, які методи взяти собі на озброєння.


Метод сам по собі не може ні бути хорошим, ні поганим. В основу виховного процесу кладуться не самі методи, а їх система.


«Ніякий педагогічний засіб, навіть загальноприйнятий, яким звичайно в нас вважається і переконання, і пояснення, і бесіда, і спільний вплив, не може бути признано завжди абсолютно корисним. Найкращий засіб в деяких випадках обов’язково буде найгіршим» - вважав (А.С.Макаренко)


Вибір методів виховання не є свавільним актом. Він підчиняється ряду закономірностей і залежностей, серед яких першорядне значення мають ціль, зміст і принципи виховання, конкретна педагогічна задача і умова її розв’язку, урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.


Вибір метода виховання включає:


¾Метод виховання;


¾Зміст і закономірності виховання;


¾Виховну задачу і умови її рішення;


¾Рівень вихованості і мотивацію поведінки


Треба враховувати:


¾Ведучий тип діяльності;


¾Вікові особливості;


¾Індивідуальні і статеві особливості


Умови вибору методів виховання:


¾Індивідуальні особливості вихователя;


¾Рівень його професіональної компетентності.


Вибір методів залежить від індивідуальних особливостей самого вчителя, від глибини його знань.


4. Нетрадиційні прийоми педагогічного впливу на учнів (організація співпраці і співтворчості в позаурочній діяльності з вихованцями)


Співпорядкування
- це взаємини, побудовані на строгому дотриманні норм і обов’язків учасників виховного процесу. Воно є основною умовою співпраці і співтворчості, проте у зв’язку з нерозробленістю правової основи системи освіти, недостатнім рівнем підготовки педагогічних кадрів, низькою культурою і моральним нігілізмом деяких суб’єктів виховання - нерідко призводить до деформації і гальмування поступального розвитку училищних відносин.


В умовах елементарного співпорядкування вчителі знають індивідуальні особливості лише небагатьох «сильних» і «слабких» учнів, а також тих, що мають відхилення від норм поведінки.


При такому співпорядкуванні переважає монологічна вербально-інформаційна взаємодія. В позаурочній діяльності педагог здебільшого використовує пряму вимогу, роздратоване переконання застосовує прийоми, які принижують гідність учня, зіставлення поведінки, контрасту, докору, прояв обурення, осуд, попередження з погрозами. Учителі на кожному кроці демонструють власну зверхність, через що відповіді учнів завжди невпевнені, ініціатива їх не підтримується.


За своїм характером і семантикою відносини на рівні елементарного співпорядкування, як правило, напружені, здебільшого наступальні та агресивні.


Співробітництво передбачає готовність учня до такої взаємодії з учителем: дитина потрапляє у становище вчителя, починає глибше розуміти його поведінку в тій чи іншій ситуації, в думках ставить себе на його місце, підтримує його авторитет.


Співпраця
– це взаємодія, яка спирається на співпорядкування, причому така взаємодія, за якої учитель і учень об’єднані як рівноправні партнери спільним педагогічним діалогом спрямованим на диференційовано-колективні форми взаємодії у вихованні.


Співтворчість –
це суб’єкт-суб’єктна взаємодія, під час якої педагог і учні об’єднані творчим діалогом-пошуком нерозкритих потенційних можливостей навчально-виховного процесу з метою активного саморозвитку і самовираження особистості кожної людини, а також виявлення найкращих духовних якостей, всього арсеналу педагогічних засобів і творчих здібностей учителя і учня.


Співпраця і співтворчість вимагають таких специфічних рис учителя, як товариськість, доброзичливість, відкритість, співчуття, співпереживання, співучасть і т.д.


5. Методи контролю та самоконтролю вихованості учнів


Управління цілісним педагогічним процесом неможливе без зворотного зв’язку, який несе характеристику його результативності. Виконати цю функцію допомагають


Щоб оцінювати ефективність виховного процесу, необхідно вивчати діяльність і поведінку вихованців.


Під ефективністю
виховання розуміють ступінь відповідності результатів, які досягаються, поставленим цілям виховання.


Про показники вихованості можна судити по ступеню їх участі у всіх основних видах діяльності, яка відповідає їх віку: ігровій, навчальній, трудовій, суспільній та інші результативності цієї участі.


До показників вихованості особистості необхідно віднести також і її інформованість, передусім в моральній, культурній, естетичній та ін. галузях.


До основних методів контролю відносяться: 1) педагогічне спостереження за учнями; 2) бесіди, направлені на виявлення рівня вихованості; 3) опитування (анкетні, усні); 4) аналіз результатів загальносуспільної діяльності.


Педагогічні спостереження характеризується безпосереднім сприйняттям діяльності, спілкування, поведінки особистості в цілісності і динаміці їх змін. Буває: безпосереднє, опосередковане, відкрите і закрите, неперервне і дискретне, монографічне і вузьке спостереження.


Бесіди з учнями допомагають педагогам вияснити степінь інформованості особистості в області ідейно-моральних проблем, норм і правил поведінки, виявити причини відхилень від виконання цих норм, коли вони спостерігаються. Одночасно вчитель фіксує думки, висловлювання учнів, щоб оцінити і якість свого вихованого впливу, ставлення дітей один до одного, їх симпатії, антипатії тощо.


В навчальних групах використовуються психологічні опитувальники, які виявляють характер стосунків між членами колективу. Використання опитувальників непроста справа, при їх складанні потрібно дотримуватися деяких правил, наприклад не ставити питань в прямолінійній формі, зміст відповідей повинен давати відомості.


Для контролю за ходом виховання школярів застосовують і такий більш складний метод, як свідоме включення учнів в такі види діяльності і спілкування, в яких вони можуть найбільш повно проявити ті чи інші сторони своєї вихованості.


Завершується контроль за ходом виховної роботи оцінюванням не тільки результатів вихованості учнів, а й рівня виховної діяльності вчителя (майстра виробничого навчання) і навчального закладу в цілому.


При оцінюванні виховної роботи вчителя необхідно брати до уваги його вміння користуватися сучасними методами, формами і засобами виховання, диференційовано підходити до учнів, ґрунтовно характеризуючи їх поведінку і старання, роль вчителя в трудовому вихованні і профорієнтації, характер взаємодії вчителя і учнів.


6.
Завдання класного керівника


На ранніх етапах розвитку колективу класний керівник висуває конкретні завдання виховання і, спираючись на учнівський колектив, проводить різноманітну виховну роботу з групою та окремими учнями. При цьому він враховує вікові особливості учнів, рівень їхніх знань та етап успішності, дисципліни в групі, наявність таких якостей, як працьовитість, колективізм, усвідомлення громадського обов’язку.


Конкретні завдання виховної роботи класних керівників залежать і від виробничого оточення, в якому знаходиться навчальний заклад.


Практична реалізація цих завдань покликана зрештою сприяти всебічному розвиткові особистості на основі комплексного підходу до організації виховання.


Завдання:


1) Формувати основи світогляду;


2) Виховувати політичну свідомість та розвивати суспільну активність;


3) Виховувати мораль, свідому дисципліну та культуру поведінки;


4) Виховувати свідоме ставлення до навчання, розвивати пізнавальну активність та культуру розумової праці;


5) Виховувати працьовитість, розширювати політехнічний кругозір, підготувати до свідомого вибору професії;


6) Виховувати громадянську відповідальність;


7) Виховувати основи естетичної культури і розвивати художні здібності;


Фізично вдосконалювати, зміцнювати здоров’я дітей.


Лекція №6


Тема:
Методика організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки


План


1. Технологія організації діяльності учнів.


2. Формування навичок і звичок поведінкової сфери особистості.


3. Режим життя і діяльності учнів як умова ефективного формування навичок і звичок поведінки.


4. Методика формування культури поведінки учнів.


Рекомендована література:


1. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1997. - 304 с.


2. Методика воспитательной работы: Учеб пособие для студенов пед. интов/ Ю.П. Азаров, Л.М. Байтенова и др.; Под ред. Л.И. Рувинского. М.: Просвещение, 1989.— 316 с.


3. Методичні рекомендації щодо організації та проведення виховної роботи в професійно-технічному навчальному закладі// Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України.– №21. –2001. – С. 11-17


4. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 608 с.


5. Педагогічна книга майстра виробничого навчання: Навч.-метод. посібник/ Н.Г. Ничкало, В.О. Зайчук, Н.М. Розенберг та ін.: За ред. Н.Г. Ничкало. — К.: Вища школа, 1992. — 333 с.


1. Технологія організації діяльності учнів


Поведінковий або дієвий компонент особистості формується в залежності від того, що робить людина, як, навіщо, заради чого вона здійснює цю діяльність, як вона ставиться до діяльності і до людей, з якими вона здійснюється.


Учні включені в різноманітні види діяльності: навчально-пізнавальну, громадську, фізично-оздоровчу, професійну та діяльність за інтересами.


Виховна ефективність діяльності залежить від ряду умов:


- визначення конкретної мети і завдань діяльності та усвідомлення їх учнями;


- мотивація участі учнів в діяльності;


- планування діяльності;


- наявність зразку для діяльності (що робити і як робити);


- організація діяльності учнів з урахуванням їх потреб в активності і самостійності;


- контроль за діяльністю учнів;


- аналіз і корегування діяльності;


- підведення підсумків діяльності;


- колективний характер діяльності.


При організації колективної діяльності необхідний особливий підхід.


Добре зарекомендувала себе методика організації колективної діяльності, запропонована І.П. Івановим. Яка отримала назву колективна творча справа (КТС)
.


У відповідності з КТС діяльність учнів розглядається у вигляді відповідних етапів, кожен з яких відповідає певному етапу КТС. Їх 6.


1. Попередня підготовка КТС: вибір справи, визначення мети і завдань, вибір напрямків діяльності;


2. Збір-старт – вибір ради КТС, колективне планування і утворення творчих груп (3,5,7 чол.), видача завдань на створення проекту проведення колективної творчої справи;


3. Підготовка КТС: кожна творча група пропонує свій проект виконання КТС, відбувається обговорення цих проектів і приймаються рішення;


4. Підготовка до проведення КТС за прийнятим проектом;


5. Проведення КТС;


6. Підведення підсумків.


Прикладом КТС можуть слугувати: КТС «Осінній бал», «Світ твоїх захоплень», «Збережемо місто від екологічного лиха!» тощо.


2. Формування навичок і звичок поведінкової сфери особистості


Поведінка – це діяльність, яка проявляється у взаємодії з оточуючим середовищем і опосередкована зовнішньою (руховою) та внутрішньою (психічною) активністю.


Поведінка – це надто складний феномен, а тому її формування необхідно здійснювати, виділяючи в ній окремі елементи.


Найменшою одиницею поведінки є вчинок (певна дія чи стан особистості).


Поведінка – це сукупність вчинків, але вчинок може бути моральним і аморальним, тому за одним зовнішнім проявом поведінки не можна судити про рівень соціально-позитивної поведінки людини.


Формування позитивної поведінки потребує формування суспільно-цінної мотивації.


Можливо 3 співвідношення між суспільно-цінною діяльністю та особистісно-значимим мотивом.


1. Суспільно-цінна діяльність = особистісно-значимому мотиву;


2. Суспільно-цінна діяльність ≠ особистісно-значимому мотиву, але зовнішня дія буде відповідати соціальним нормам за певних умов;


3. Суспільно-цінна діяльність ≠ особистісно-значимому мотиву (аморальна поведінка).


Для того, щоб сформувати соціально-ціннісну поведінку необхідно формувати моральні звички поведінки.


Звичка – це друга натура людини – це стійка форма соціально-цінної (нецінної) поведінки, яка стає життєвою потребою людини.


Формування звичок соціально-цінної поведінки починається з формування навичок – автоматизованих дій.


Формується навичка в результаті неодноразового повторення одних і тих же дій, тому основним методом формування навички є метод навчання – організація планомірного і регулярного виконання певних дій з метою перетворення їх на звичні форми поведінки.


Щоб навичка перетворилася у звичку – необхідне тренування в виконанні навичок.


Сформовані звички надзвичайно стійкі, а тому важко піддаються перевихованню.


Методика ефективного формування звичок потребує виконання ряду вимог:


1) опора на наявний життєвий досвід (рівень) учня;


2) єдність впливу на свідомість, почуття і поведінку;


3) формування позитивної мотивації;


4) створення під час формування навичок і звичок позитивної емоційної, зовнішньої атмосфери;


5) зосередженість на формуванні певної звички (системи подібних звичок та доведення цього процесу формування до її повної сформованості);


6) єдність, послідовність у вихованні звичок з боку всіх, хто виховує особистість.


3. Режим життя і діяльності учнів як умова ефективного формування навичок і звичок поведінки


Таким чином, важливою умовою формування навичок та звичок є режим.


Режим – це засіб зовнішньої організації учнів і учнівського колективу за умови заповнення її внутрішнім змістом. Основними ознаками правильного режиму є:


- доцільність режиму: всі норми режиму повинні мати певний сенс для учня;


- точність правил і режиму – у правилах життя і розпорядку не повинно бути винятків, послаблень;


- врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів;


- загальність – це обов’язковість всіх правил і норм режиму.


Моральні звички людини як стійкі форми поведінки позначаються на її культурі поведінки.


Культура поведінки – це виконання людиною норм, правил співжиття завдяки чому не тільки підтримується загальний порядок, а й відбувається доцільне сприятливе спілкування між людьми, зберігаються і дотримуються нормальні умови праці, відпочинку, творчої діяльності, проявляється турбота, увага людини до людини.


Культура поведінки забезпечується такими основними моральними звичками:


1) звички до ввічливості - це звички, які виражають емоційний тон спілкування з людьми:


- привітно вітатися під час зустрічі;


- привітно прощатися;


- ввічливо звертатися до людини під час спілкування;


- рахуватися в процесі спілкування з інтересами інших.


2) звички виявлення уваги і передбачливості у ставленні до людей, готовності прийти на допомогу;


3) звички, пов’язані з гарними манерами:


- триматися природно-невимушено і гідно;


- бути гостинним хазяїном і нерозв’язним гостем;


- вислуховувати співбесідника, не перебивати його, нав’язуючи свою точку зору;


- шанобливо відповідати на запитання.


4) звички турбуватися про інших;


5) звички до стриманості – уміння гальмувати свої емоційні прояви;


6) звички до точності. Точність – характеристика особистої поведінки, що проявляється в організованості людини.


4. Методика формування культури поведінки учнів


Для формування звичок моральної поведінки майстер виробничого навчання повинен володіти системою методів, серед яких особливе місце посідають такі методи: педагогічна вимога, громадська думка, метод прогнозування, метод змагання, метод використання виховуючи ситуацій.


Педагогічна вимога
– це метод впливу, за допомогою якого майстер виробничого навчання викликає, стимулює, гальмує ті чи інші дії учня; або виявлення і формування певних моральних якостей.


Вимога має різні форми прояву:


1) пряма вимога – це вимога до учня, чи колективу, виражена в авторитетній формі (щоб вимога була ефективною необхідно вимовляти її рішучим холодним тоном; речення не повинно включати частки «не»; вимога повинна бути звернена до конкретного учня; кожна пряма вимога повинна враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів щоб бути посильною для виконання; поставивши пряму вимогу, майстер виробничого навчання повинен обов’язково добитися її виконання);


2) непряма вимога або опосередкована проявляється:


- вимога – порада;


- вимога – довіра;


- вимога – недовіра;


- вимога – прохання;


- вимога – натяк;


- вимога – схвалення;


- вимога – осуд;


- вимога – погроза.


Непряма вимога відрізняється від прямої тим, що стимулом до дії учнів стає не стільки сама вимога, стільки спричинені нею психологічні фактори.


Вимога–порада
– це звернення до свідомості учня з метою переконання його в доцільності, необхідності саме таких дій. Використовувати вимогу-пораду доцільно тоді, коли майстер виробничого навчання впевнений в повазі учня до думки майстра виробничого навчання, коли впевнений, що учень здатний зрозуміти сутність і доцільність цієї порати.


Вимога–довіра
– це вимога, яку можна використовувати тоді, коли між педагогом і учнем склалися душевні товариські стосунки. Частіше всього в ПТНЗ вимога-довіра виражається в певних дорученнях, які викладач дає учню.


Значно рідше вживається вимога-недовіра
. Ця форма впливу буде ефективною за умови авторитету педагога в очах учнів. Застосовувати вимогу-недовіру доцільно до тих учнів, , у яких дещо завищена самооцінка.


Вимога-прохання
. Це один з найбільш часто вживаних засобів впливу, форма виявлення співробітництва, взаємної довіри і поваги. Ця вимога свободи вибору дії, а тому вона повинна виголошуватися так, щоб учню здавалося, що він діє за власним бажанням. Як правило вимога-прохання спрацьовує у всіх випадках і практично по відношенню до всіх учнів.


Вимога-натяк
– це непомітна іншим форма опосередкованої вимоги, погляд, окрема фраза, окремий жест викладача, який спрямований на конкретного учня. Головне призначення вимоги-натяку дати поштовх до дії, яка в учня вже сформована. Але вимога-натяк спрацює в тому випадку, коли учень чи колектив розуміє сутність цього натяку.


Вимога-схвалення
– це похвала, стимул, який використовується, коли є необхідність викликати позитивні почуття, ще раз їх пережити. Ця вимога використовується переважно по відношенню до учнів, які старанні, але не завжди досягають необхідних результатів.


Вимога-осуд
– це негативна оцінка, що відіграє роль гальма небажаних вчинків учнів. Вона спрямована на те, щоб викликати в учня почуття сорому, розкаяння. Форма вираження непрямої вимоги-осуду повинна здійснюватись через вираження негативних емоцій, які переживає викладач від дій учня.


Вимога-погроза
– це умовна вимога, надзвичайно сильний засіб, який спрямований на переоцінку учнем своїх дій, вчинків, але вимога-погроза повинна бути педагогічною, не чинити учневі зла, спричиняти душевний біль, пригнічення, почуття страху. Критерієм ефективності вимоги-погрози служить звернення учня до педагога за допомогою.


Громадська думка
– це система загальних суджень людей, яка виникає в процесі спільної діяльності і спілкування і виражає їх ставлення до різних явищ, подій, навколишньої дійсності. Громадська думка виступає одночасно як метод виховання і як його результат. В громадській думці, як методі виховання органічно взаємопов’язані думка колективу і думка особистості, а тому формування громадської думки – надзвичайно складний процес. Необхідно спочатку формувати правильну, здорову, особисту думку кожного учня як систему поглядів, оцінювальних суджень, уміння висловлювати власну думку, уміння критикувати інших і сприймати критику, прислухатися до думки інших і захищати власну думку. Тільки при наявності правильних особистісних думок можна використовувати громадську думку колективу.


При використанні громадської думки необхідно пам’ятати, що вона призначена виконувати виховну функцію, а не функцію пригнічення, подавлення учня.


Метод прогнозування
– це передбачення перспектив в діяльності учня. В основі цього методу лежить прагнення особистості до здійснення своєї мрії, мети, проекту. Цей метод забезпечує цілеспрямованість і доцільність діяльності і вчить учнів прогнозувати своє життя. Методика використання методу прогнозування була чітко розроблена А.С. Макаренко і знайшла своє відображення в системі перспективних ліній.


Метод створення виховуючи ситуацій


Училищне життя учнів являє собою систему різноманітних ситуацій, в системі яких учню необхідно примати ті чи інші рішення, тому викладачу з метою формування у учнів необхідних звичок моральної поведінки треба створювати відповідні виховуючи ситуації.


Виховна ситуація – це спеціально організовані умови з метою виявлення чи формування в процесі життєдіяльності учнів системи відповідних ставлень до тих чи інших явищ та звичок моральної поведінки.


Виховуючи ситуації бувають:


1) вербальні – різні вислови, приказки, крилаті вирази, сюжети подій, в яких учень повинен знайти ту чи іншу позицію, а тому і обрати певну форму власної поведінки;


2) ситуації-вправи


3) ситуації-оцінки (пропонується оцінити ситуацію);


4) ситуації-проблеми;


5) конфліктні ситуації – найкращий метод пізнання особистості учня;


6) ситуації вільного вибору.


Важливим методом в формуванні соціально-цінної поведінки виступає метод змагання
, який сприяє прояву ініціативи учнів, відповідальності, формує почуття товариськості, колективізму і значно підвищує продуктивність діяльності учнів. При використанні методу змагання необхідно акцентувати увагу учнів на тому, що важливий не тільки кінцевий результат, а й сам процес. Суперництво повинно бути здоровим.


Крім основних методів існують ще й додаткові методи виховання: заохочення
і покарання
.


Метою цих методів є стимулювання позитивної поведінки учнів або гальмування негативних проявів.


Заохочення
– це вираження позитивної оцінки вчинків окремого учня або цілого учнівського колективу, в якій підтверджується правильність даних дій. До використання заохочення ставляться певні педагогічні вимоги:


- заохочувати учнів необхідно як на кінцевий результат, так і на процес досягнення цього результату (активність, ініціатива, відповідальність, творче ставлення);


- не слід занадто захоплюватися заохоченням4


- заохочувати необхідно учнів за їх справи, а не за те, що він хороший учень;


- заохочення педагога повинно підтримуватись громадською думкою колективу;


- заохочення повинно враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів;


- ні в якому разі не треба заохочувати учнів за їх прямі обов’язки.


Основними прийомами заохочення є схвалення, подяка, нагорода, грошова премія (за рахунок стипендії), почесне доручення.


Покарання
– це форма ставлення вимог з метою викоренення негативних дій, вчинків, чи звичок поведінки.


Покарання допомагає учню усвідомити власні недоліки, щоб потім їх ліквідувати, формує відповідальність за власну поведінку і розуміння того, що в колективі, в суспільстві є загальноприйняті норми поведінки, які обов’язково необхідно виконувати.


Чи має право педагог використовувати метод покарання?


Має за умови, якщо учень допускає серйозні порушення дисципліни, а використання методів формування свідомості і досвіду моральної поведінки не дають позитивних результатів. В такому випадку безпокаранність призводить до накопичення негативного досвіду, що в кінцевому результаті буде потребувати перевиховання.


До використання методу покарання ставляться такі педагогічні умови:


1) Покарання повинно розглядатися не стільки як метод осудження, скільки як засіб пробудження у учня добрих почуттів і стимулювання елементів позитивної діяльності. Реалізація цієї умови можлива при прояві педагогом поваги до учня, якого він карає.


2) Покарання повинно бути справедливим і обґрунтованим. Якщо учень сприймає покарання несправедливим, то таке покарання тільки псує стосунки між педагогом та учнем і з’являються негативні наслідки.


3) Покарання не повинно носити колективний характер, воно повинно бути суто індивідуальним.


4) Наявність авторитету педагога.


5) Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.


6) Врахування позицій групи учнів по відношенню до засобів покарання, які педагог хоче використати.


Покарання, як правило, служить уроком не тільки для винного, а й для всього колективу.


Основними прийомами покарання є зауваження, догана, виклик на засідання педагогічної ради закладу, утримання стипендії, виключення учня зі складу учнів ПТОЗ, відправлення в колонію, до в’язниці.


Фізичне покарання учнів заборонено! Заборонено покарання, які принижують людську гідність учня!


Покарання – це надзвичайно складний метод. Його необхідно використовувати в єдності з іншими методами виховання.


Лекція №7


Тема: Діагностика у виховній роботі. Методика формування свідомості учнів


План


1. Методологічні основи та принципи вивчення учнів та учнівського колективу.


2. Програма вивчення особистості та колективу.


2.1 Методика і техніка діагностики, оформлення і використання її результатів.


2.2 Критерії ефективності виховної роботи.


2.3 Діагностика рівня вихованості учня і учнівського колективу.


Література:


1. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1997. - 304 с.


2. Методика воспитательной работы: Учеб пособие для студенов пед. интов/ Ю.П. Азаров, Л.М. Байтенова и др.; Под ред. Л.И. Рувинского. М.: Просвещение, 1989.— 316 с.


3. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 608 с.


4. Педагогічна книга майстра виробничого навчання: Навч.-метод. посібник/ Н.Г. Ничкало, В.О. Зайчук, Н.М. Розенберг та ін.: За ред. Н.Г. Ничкало. — К.: Вища школа, 1992. — 333 с.


1.
Методологічні основи та принципи вивчення учнів та учнівського колективу


Вивчення учня і учнівського колективу необхідне для того, щоб:


- творчо підійти до вибору найбільш ефективних форм і методів виховання;


- враховувати і оцінювати результати виховної роботи;


- виявляти і ліквідувати недоліки в організації і методиці виховної роботи;


- забезпечувати індивідуальний підхід до кожного вихованця;


- ефективно вирішувати поряд з загальними завданнями виховання індивідуальні завдання кожного учня.


Методологічною основою вивчення учнів та учнівського колективу виступають положення психолого-педагогічної науки щодо провідної ролі діяльності у формуванні особистості, єдності діяльності та свідомості, активності особистості як суб’єкта діяльності, концепція особистісно-орієнтованого індивідуально-творчого підходів до виховання учнів.


Основними принципами (керівними положеннями, вимогами) до вивчення учня і колективу є:


1. всебічне вивчення особистості: вивчення інтелектуальної, емоційно-вольової і практично-дієвої (поведінкової) сфер особистості;


2. систематичність вивчення;


3. комплексний характер вивчення: вивчення сформованості якостей по всім напрямкам, комплексне використання методів вивчення, вивчення виховання в сім’ї, в школі, в позашкільних закладах.


4. об’єктивність інтерпретації результатів вивчення;


5. створення в процесі вивчення емоційно-психологічного комфорту:


- діалогізм в процесі вивчення;


- відкритість.


2.
Програма вивчення особистості та колективу


Щоб вивчення особистості та колективу було цілеспрямованим, всебічним і конкретним, треба чітко уявляти, що треба вивчити – тобто необхідно мати програму вивчення, яка допоможе намітити основні завдання і напрямки вивчення учня і колективу.


Відсутність програми-вивчення буде носити стихійний неорганізований характер і не дасть бажаних результатів.


1. Попереднє вивчення учнів:


- вивчення особових справ учнів;


- ознайомлення груповим журналом обліку відвідування учнями навчального закладу;


- бесіда з майстром виробничого навчання (викладачами загально-технічних дисциплін, викладачами спец дисциплін, викладачами загальноосвітніх дисциплін), які працюють в даній групі;


- знайомство з батьками, вивчення сімейно-побутових умов.


1. Безпосередні методи вивчення:


1) Індивідуальна бесіда з учнем.
Повинна бути постановка мети, розробка питань, врахування принципу відкритості. Обов’язковою вимогою є не тільки отримати відповідь на питання «що?», але й «чому ти так вважаєш?» тощо. Після чергової бесіди необхідно спів ставляти попередні результати з новими.


2) Метод аналізу результатів діяльності учнів
(твори, малюнки, вірші).


3) Метод міні-твору
.


4) Метод виховуючи ситуацій
. Виховуючи ситуація – це природна або спеціально створена ситуація, яка вимагає від учня певних дій (в тому числі і словесних), через які розкриваються якості учня. При створенні спеціальних ситуацій необхідно продумувати їх спрямованість на формування, закріплення позитивних якостей або призупинення чи ліквідацію негативних якостей. Особливо ефективними є конфліктні ситуації за умови їх раптовості: стресовий стан зменшує самоконтроль, а тому не маскується справжнє внутрішнє «Я».


5) Метод включеного спостереження
(спеціального).


6) Узагальнення незалежних характеристик
.


7) Анкетування
. Вивчаються інтерес, потреби, відношення до людей тощо, інші моральні якості. Анкета може бути відкритою (вільні відповіді на питання) – ви отримуєте велику кількість відповідей, але потім важко її обробляти. В закритих анкетах задаються варіанти відповіді на запитання «так» чи «ні». Напівзакриті: є варіанти відповіді: і «свій варіант». Питання можуть бути прямі і непрямі. Прямі – «Як ти вважаєш?», непрямі – «З ким би ти пішов у похід?».


8) Тестування
. Тест – система психолого-педагогічних завдань, спрямованих на дослідження окремих рис і властивостей.


9) Метод незакінчених речень
. «Умій бути скромним, тому що…..»


10) Соціометричний
.


Соціометрія – це інструмент для вивчення системи міжособистих взаємозв’язків між членами соціальної групи (колективу) в процесі їх безпосереднього спілкування, дозволяє виділити лідерів або “зірок”, відторгнених або ізольованих.


Методика соціометрії припускає вибір партнера для сумісних акцій (на діловій або особистісній основі) шляхом відповіді на соціометричний критерій.


Соціометричний критерій – це запитання, котре задається всім членам колективу, що приймають участь в соціометричному опитуванні з метою виявлення їх взаємин з іншими членами групи. Оцінці по соціометричному критерію підлягають тільки ті члени колективу групи, які присутні в групі на момент обстеження. Відсутність членів колективу групи в список для оцінки по соціометричному критерію не включають.


Для соціометричної оцінки рекомендується вживати наступні види критеріїв:


- офіційний характер – для ідентифікації міжособистісних стосунків на рівні ділових взаємин.


Приклади офіційних критеріїв:


“Кого ти хотів би бачити в ролі старости групи протягом навчання у ПТНЗ?”


“Кого б ти хотів вибрати ланковим для керівництва твоєю роботою під час суботника?”


Критерії цього виду дадуть можливість виявити відповідність занятого окремим учнем офіційного положення, оцінку з боку колективу групи.


Неофіційні критерії служать для індикації міжособистісних відносин в колективі групина неформальному рівні (на основі симпатії, антипатії, дружби-неприязні, звички до товариша по класу та ін.).


Приклади неофіційних критеріїв:


“З ким би ти хотів постійно дружити?”


“Як би в тебе були зайві квитки на концерт, кого б ти запросив з собою?”


“Якщо ти хочеш поділитись своїми секретами, кому б ти із своєї групи їх довірив?”


Процедура обстеження


Можливі 3 основні способи вибору:


а) кількість виборів обмежується 3-5;


б) дозволяється повна свобода вибору (кожен може записати стільки рішень, скільки побажає);


в) досліджуваний ранжує всіх членів групи залежно від запропонованого критерію.


З точки зору простоти і зручності обробки результатів більш доцільний перший спосіб. З точки зору надійності й вірогідності отриманих результатів–третій. Крім того, методом ранжування можна зняти побоювання за негативний вибір. Однак, слід враховувати, що дослід з фіксованою кількістю виборів значно легше піддається математичній обробці: можна уникнути складних розрахунків, що особливо важливо для вчителя, який проводить експеримент з практичною метою.


Приклад інструкції, яку зачитують досліджуваним:


“Ми проводимо дослідження по вивченню взаємостосунків серед учнів. Обіцяю, що всі відповіді залишаться таємницею і ніхто, крім мене, їх читати не буде. Вам потрібно за критеріями, зачитаними мною, вибрати товариша–вказати прізвище. Не більше 4-х(3-5) осіб з кожного питання”.


Для проведення соціометричного опитування зібрати учнів в клас в спокійних доброзичливих обставинах і пояснити процедуру опитування. Успіх та вірогідність соціометричного опитування визначається тим, наскільки експериментатор (в даному випадку студент практикант) створить позитивне ставлення учнів до процедури опитування. Це досягається шляхом пояснення учням тих фактів, наскільки важлива дружба, взаємо підтримка та взаємодопомога для їх сумісного навчання, сумісного виконання завдань, котрі виникають в конкретних ситуаціях.


Після цього подається конкретна інструкція учням приблизно такого змісту: “Ви отримали бланки зі списком членів вашого колективу групи. Уважно прочитайте питання, яке написано на дошці, і оцініть кожного свого товариша вказаного в списку з точки зору змісту поставленого перед тобою питання. Проти прізвища товариша, якого ти вибрав, постав знак “+”, проти відкинутого – знак “–“, проти тих, кому віддаєш нульовий вибір, постав знак “0”.


Якщо комусь із учнів незрозуміла процедура опитування, необхідно їм пояснити окремо. Потім результати соціометричного опитування зводяться в табличну соціометричну форму такого виду:


Соціометрія групи ПТНЗ №
































№ Прізвище, ім.’я учнів, які вибирають № учня, якого вибирають Кількість відданих виборів
1 2 3 п + – 0 Сума
1
2
3
п
Кількість +
Одержаних _
Виборів 0
Сума

Примітка: Плюс – позитивний вибір.


Мінус – негативний вибір.


Нуль – байдужий вибір.


За даними графи “кількість відданих виборів” можна судити про ставлення кожного члена класного колективу до своїх товаришів, за даними графи. “кількість одержаних виборів” – про ставлення членів колективу до кожного учня.


Дані, що одержано за допомогою соціометричного опитування, а також зміст та вид використаних соціометричних критеріїв дозволяють мати реальне уявлення про характер і напрямок міжособистісних взаємин в колективі групи, а також про соціальний статус, який займає кожний учень в соціальній структурі класу.


Цей матеріал дасть змогу скласти змістовну характеристику на колектив групи, виділити головні соціально-психологічні особливості та тенденції в його функціонуванні і розвитку.


Кожне коло в соціограмі (див.нижче) має своє значення.


І. Внутрішнє коло - це так звана “зона зірок”, в яку потрапляють лідери, що набрали максимальну кількість виборів (6 і більше).


ІІ. Друге коло – “зона наближених”, в яку входять індивіди, що набрали виборів у кількості вище середнього показника.


ІІІ. Трете коло – “зона знехтуваних”, в яку входять індивіди, що набрали мінімальну кількість виборів.


ІV. Четверте коло – “зона ізольованих, це ті, хто не отримав жодного(+ або –) вибору.


Якщо особа отримала тільки негативні вибори (відхилення), то її відносять до категорії “відторгнених”.


Соціограма наочно представляє наявність мікро груп та взаємини між ними (симпатії, контакти).


Соціометричне коло



Односторонній вибір Двосторонній вибір


2.2 Критерії ефективності виховної роботи


Ефективність визначає досягнення кінцевого результату у співвідношенні з метою.


Критеріями ефективності виховної роботи є:


- наявність системи в виховній роботі;


- єдність всіх напрямків виховання;


- різноманітність форм і методів виховання;


- рівень сформованості учнівського колективу;


- ступінь охоплення учнів різноманітними видами діяльності;


- участь учнів у суспільно-корисній діяльності;


- відсутність правопорушень серед учнів;


- рівень вихованості учнів
.


2.3 Діагностика рівня вихованості учня і учнівського колективу


Під вихованістю розуміється комплексна властивість особистості, яка характеризується наявністю і рівнем сформованості суспільно-значимих якостей, що відображають всебічність розвитку особистості.


Вихованість визначається перш за все зовнішнім проявом (поведінкою) внутрішнього світу особистості, але нерідкі випадки, коли поведінка – це просто демонстрація «вихованості» з певними корисними цілями. Інколи буває, що вихований в певному відношенні учень (хороший) допускає грубість, як захисну реакцію, тобто зовнішня поведінка не завжди адекватна внутрішньому світу людини, тому при оцінці рівня вихованості необхідно вивчати мотиви поведінки.


Мотив – внутрішнє збудження до дії.


Поведінка і мотиви для свого формування потребують певних знань, виходячи з цілісності особистості в якості критеріїв /Критерій – це ознака, за якою здійснюється визначення оцінки рівня вихованості/ вихованості використовуються такі ознаки:


- інтелектуальний критерій (гностичний, змістовий); знання, вміння, судження, погляди, переконання, усвідомлення значимості знань…


- емоційно-вольовий (сформованість почуттів і вольової сфери);


- мотиваційний;


- поведінковий (дієво-практичний).


Кожен з цих критеріїв може мати різний ступінь сформованості, що визначає рівень вихованості.


В педагогіці прийнято використовувати три рівні:


- високий (достатній);


- середній;


- низький.


Кожному рівню приписується певна бальна оцінка, що дозволяє якісні показники перевести в кількісні і таким чином полегшити аналіз отриманих результатів.


Лекція №8


Тема: Організація виховної роботи з учнями
«групи ризику»


План


1. Поняття «групи ризику» та критерій відбору учасників до неї.


2. Основні виховні завдання в роботі з підлітками «групи ризику».


3. Індивідуальна виховна робота з підлітками «групи ризику», мета та методика її проведення.


Література:


1. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1997. - 304 с.


2. Методичні рекомендації щодо організації та проведення виховної роботи в професійно-технічному навчальному закладі// Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – №21. –2001.


3. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 608 с.


4. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І. Теорія і методика виховання: Навч.посіб. – К.: Знання, 2008. – 415 с.


5. Педагогічна книга майстра виробничого навчання: Навч.-метод. посібник/ Н.Г.Ничкало, В.О.Зайчук, Н.М.Розенберг та ін.: За ред. Н.Г.Ничкало. — К.: Вища школа, 1992. — 333 с.


1.
Поняття «групи ризику» та критерій відбору учасників до неї.


Термін «група ризику» у педагогіці та психології вводиться для позначення індивідів групи підлітків, у яких ознаки відповідні людям, що відносяться до категорії наркоманів, алкоголіків, тобто хворих, не виявлена, але виховній роботі з ними слід приділити особливу увагу, щоб не допустити розвитку захворювання.


Мета роботи з «групою ризику»:


- ближня: не допустити виникнення залежності від шкідливих для організму речей в ранньому юнацькому віці;


- дальня: створити систему захисту від виникнення такої залежності в більш зрілому віці.


Задача відбору учнів до «групи ризику» - не допустити навіть одноразового вживання наркотичних речовин.


Саме ставлення педагогічних працівників до поняття «група ризику» свідчить про гуманістичний підхід, що проявляється через уважне ставлення до учнів.


Основна робота викладача при відборі учнів до «групи ризику» складається з вивчення індивідуальних особливостей підлітків, що проявляють особисту нестійкість до розвитку алкоголізму, токсикоманії, наркоманії. Відбір здійснюється по психологічним показникам, тому повинен проводитись педагогом сумісно з психологом в рамках створеної в ПТНЗ психологічної служби.


Можливість формування шкідливих звичок у підлітків пов’язана з недостатнім розвитком або порушеннями в моральній емоційно-вольовій, пізнавальній сфері.


Найбільшому ризику розвитку алкоголізму і наркоманії підлягають люди з особливим типом особистості, які:


- не мають чіткої структури сформованих внутрішніх мотивацій;


- у яких не сформувалося свого власного ставлення до оточуючих;


- які з’явилися на світ, не знаючи, що в ньому робити.


Критерії відбору учнів до «групи ризику»


У зв’язку з цим, особливу увагу слід звернути на підлітків, яких відрізняє:


1) відсутність стійких інтересів та життєвих установок;


2) відсутність бажання працювати і отримувати задоволення від трудової діяльності;


3) невміння культурно відпочивати і відсутність потреби у культурному відпочинку;


4) відсутність інтересу до суспільного життя і суспільної праці;


5) нестійкість власної думки, схильність до чужого впливу, навіювання, підпорядкування;


6) некритичне ставлення до недоліків власної особистості, відсутність прагнення до самовдосконалення.


До числа важливих факторів ризику належать:


- недоліки сімейного виховання: наявність негативних прикладів із життя батьків, невизначеність правил поведінки, відсутність позитивних емоцій у сім’ї (відсутність похвали, поваги);


- рання асоціальна поведінка;


- раннє залучення до вживання речовин, що мають властивість одурманення;


- такі риси особистості, як агресивність, нервозність, імпульсивність, негативізм;


- погана успішність;


- недостатнє залучення до суспільних справ;


- наявність друзів, що зловживають наркотиками речовинами;


- байдужість сім’ї та навчальної групи до учня.


2.
Основні виховні завдання в роботі з підлітками «групи ризику»


Основними у роботі викладача і майстра виробничого навчання з підлітками «групи ризику» повинні бути установка на формування :


1) високої самооцінки у кожного учня «групи ризику»;


2) почуття власної гідності;


3) збагачення і «просвіта» емоційно-вольової сфери.


Цільовою установкою роботи з «групою ризику» є підвищення особистісної зрілості підлітків.


Основними виховними завданнями роботи з «групою ризику» є:


- створення у учня інтересу до власної особистості;


- навчання адекватному баченню себе і оточуючого світу;


- формування інтересу до життя в реальному діалектичному світі;


- формування намагання вирішувати життєві протиріччя, а не їх уникнення;


- створення ставлення до власного рівня здоров’я як до суспільної цінності;


- розвиток потреби у розкритті своїх потенційних можливостей;


- формування прагнення до самовдосконалення, в тому числі до здібностей в організації часу.


3.
Індивідуальна виховна робота з підлітками «групи ризику», мета та методика її проведення


Вважається, що під найбільший ризик пристрасті до алкоголю та інших дурманних речовин потрапляють представники наступних типів акцентуації характеру (проте педагога цікавить поведінковий аспект, а не механізм психіки).


1.Гіпертимний тип:


- гарний піднятий настрій;


- ініціативні , енергійні;


- легко встановлюють контакт з людьми;


- не губляться в складних ситуаціях;


- є неформальним лідером серед однолітків;


- не переносять суворого дисциплінованого режиму.


Спиртні напої вживають у компанії, будучи її «душею».


Вони надають перевагу неглибоким ейфорійним стадіям сп’яніння, добре переносять алкоголь, і, як наслідок, стають на шлях частих і регулярних випивань. Можуть проявляти інтерес і до інших дурманних речовин. В однолітків нерідко користуються авторитетом, тому педагогу дуже важливо знайти підхід і намагатися перевести їх енергії в потрібне русло.


2. Нестійкий тип:


- прибічники легких розваг;


- залюбки піддаються чужому впливу та ідуть за тим, хто може запропонувати розваги;


- відсутня стійка прихильність;


- відсутні ярко виражені інтереси;


- викладачеві потрібно звернути особливу увагу на правильну організацію часу, та постійно їх контролювати. Втручання дорослих вони сприймають без особливої агресії.


3. Єпілептоїдний тип: схильні накопичувати негативні «емоційні заряди», які можуть раптово проявитися у вигляді неочікуваних афектних реакцій. Привід для гніву може бути малим і нікчемним, але завжди пов'язаний з хоча б незначним пригніченням інтересів. Після перших сп’янінь виникає потреба «пити до відключення». Віддають більшу перевагу горілці, ніж вину. А серед цигарок – таким, що мають міцний тютюн. Менше схильні до вживання неалкогольних токсикоман них речовин.


З ними необхідно проводити аналіз вчинків, що здійснюються під час алкогольного сп’яніння. Важливо переконати їх в тому, що в стані сп’яніння вони можуть допуститися помилки, яка є кримінальним вчинком. Правдивий прогноз наслідків діє на них як «витверезуючий засіб».


4. Істероїдний тип: головна риса – надмірний егоцентризм, ненаситне прагнення постійної уваги до своєї постаті. Всі останні якості підпорядковуються цією рисою. Вживання алкоголю носить частіше всього демонстративний характер, тому сформована алкогольна залежність у них зустрічається досить рідко. Випивають небагато, надають перевагу легкому сп’янінню, не проти похвалитися великою кількістю випитого, здібністю пити і не п’яніти, або вишуканим вибором алкогольних напоїв.


В роботі з ними особливу увагу слід приділяти виробленню адекватних форм самоствердження.


Методика роботи інженера-педагога з «групою ризику» включає наступні етапи:


1. Після різнобічного вивчення учнів закріпленої групи на основі наведених критеріїв провести відбір.


2. Для кожного підлітка «групи ризику» скласти перелік факторів ризику.


3. За участю психолога визначити психотип кожного учня «групи ризику» (наприклад, по адаптованому опитувальнику Х. Шмішека (Смішека).


4. За даними етапів 2,3 і на основі задач виховної роботи з «групою ризику» розробляти разом з фахівцями (можливо: психологом, наркологом, невропатологом, психіатром), майстром виробничого навчання індивідуальну програму роботи з кожним учнем «групи ризику»:


а) блокування факторів ризику и негативних якостей;


б) планування розв’язання задач роботи з «групою ризику».


5. Спланувати загально групові заходи по роз’ясненню та профілактики поганих звичок:


- години спілкування (класні години);


- бесіди з наркологами, працівниками правоохоронних органів;


- база з профілактики правопорушень;


- загально училищні штаби щодо профілактики правопорушень;


- роботу в гуртожитку ПТНЗ.


Орієнтовна програма складання характеристики учня


І. Загальні відомості


Вік, особливості фізичного розвитку, стан здоров'я. Склад сім'ї. Як характеризується ставлення до дитини в сім'ї (турботливість, дружба, рівноправність, повна самостійність, гіпертоніка, безконтрольність). Оточуюче соціальне середовище (конфліктне, комфортне, культурне, гармонійне, сприятливе, травмуюче).


ІІ. Навчання


а)ставлення до навчання:


- охоче йде на заняття в навчальний заклад, із зацікавленістю ставиться до всіх предметів, прагне навчатись краще;


- навчання сприймає як обов'язок, із зацікавленістю ставиться лише до окремих предметів (яких?);


- інтересу до навчання, улюблених предметів немає;


- навчається неохоче, без зацікавлення.


б)пізнавальна активність:


- достатньо висока на всіх заняттях


- достатньо висока лише на деяких заняттях;


- середня;


- низька.


в)навчальний творчий потенціал:


- особливі навчальні здібності (до яких предметів схильний);


- у яких напрямках діяльності проявляє творчу активність (техніка, література, спорт, музика тощо).


г)робочі навчальні навички:


- завдання виконує; послідовно, звичайними засобами - винахідливо, оригінально; старанний, наполегливий, сумлінний;


-темп роботи: працює швидко - рівномірно - нерівномірно.


д)як реагує на невдачі у навчанні:


- реалістично;


- байдуже;


- неадекватно:


-агресія (вербальна, спрямована на педагога, на завдання);


-загальне збудження;


-втрачає впевненість (стає невпевненим, звинувачує себе, відступає).


III
.Успішність соціальних контактів


а)громадська позиція (яке має доручення, як відноситься до нього: відповідально і сумлінно; недостатньо відповідально; невідповідально);


б)взаємодія ізодногрупниками:


- товариський, легко спілкується;


- недостатньо ініціативний у налагоджуванні взаємодії із одногрупниками, але спілкується легко;


- спілкується лише із деякими учнями;


- мас бажання перебувати в колективі, але не встановлює товариських відносин;


- замкнутий, уникає спілкування;


-проявляє негативізм по відношенню до учнів, часто свариться, конфліктує.


в)якісна своєрідність соціальної поведінки: активний - впевнений самовпевнений - рішучий - впертий - хвастовитий - зарозумілий - насмішкуватий - ненаполегливий - нерішучий - соромливий - невпевнений - наполегливий - безпосередній - доброзичливий - товариський - справедливий - скромний.


IV.
Культурний рівень:


- чи любить читати?


- цікавиться літературою:


- відвідує культурні центри (музеї, театри тощо).


V.
Емоційний стан:


- переважає добрий настрій, часто посміхається, сміється; - спокійний емоційний стан;


- епізодично виявляється поганий настрій;


- негативні емоції: тривога, вразливість, запальність, дратівливість;


- деякі прояви депресивної поведінки: плач без причини, сварки з одногрупниками;


- агресія: злість, гнів у відносинах із учнями, педагогом.


VI.
Темперамент


Традиційні типи темпераменту:


- сангвінік (сильний, урівноважений, рухливий);


- флегматик (сильний, урівноважений, інертний);


- холерик(сильний, неврівноважений, рухливий);


- меланхолік (слабкий, неврівноважений або урівноважений, рухливий або інертний)


V
ІІ.
Характер


(сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які зумовлюють типові засоби поведінки)


Він виявляється:


1) у відношенні людини до різних сторін життя:


а) відношення до справи:


- працює захоплено, старанно, із добрим настроєм; слідкує за якістю виконаних завдань; вміє долати труднощі;


- працює без особливої зацікавленості, нестаранний, темп роботи повільний, не цікавиться якістю справи; виявляє наполегливість лише при закінченні роботи, шли необхідно звітуватися про результати роботи;


- працює в'яло, без інтересу і бажання; байдужий до негативної оцінки своєї роботи; намагається скоротити об'єм завдання.


б)відношення до людей


*) наявність громадських спрямувань; увага до товаришів, вміння поважати їхню думку і турбота про людей, чуйність, доброта, прагнення прийти на допомогу повага до старших;


- грубість, любить сварки, схильний знаходити у всіх недоліки, недовірливий, жорсткий, заздрісний, зухвалий, дошкульний;


*) товариськість; любить керувати, вносити зміни у діяльність колектив), виявляє самостійність у поведінці, здатний впливати на інших; пасивний у колективі, піддається впливу; оцінює поведінку інших людей із точки зору своїх моральних уявлень; не висловлює свою думку про поведінку однокласників; в оцінці орієнтується на думку інших;


-виявляє дружелюбність; уникає спілкування з товаришами;


*) - готовий допомагати товаришам, не зважаючи на свої інтереси; надає допомогу лише деяким; надає допомогу лише коли просять; ніколи не надає допомоги;


- співчуває або злорадіє невдачами інших; радіє або заздрить успіхами інших;


*) у конфлікті не боїться виступати проти сильного: підтримує лише сильних; підтримує лише тих, з ким дружить;


- в конфліктах відступає;


*) вислуховує і враховує чужу думку та побажання; до товаришів відноситься доброзичливо, уважно, тактовно;


- поступається тільки сильним, авторитетним; до одногрупників байдужий;


в) ставленнядо себе


- безкорисливий, великодушний, турбується тільки про себе, користолюбний;


-самолюбивий, прагне бути першим, скромний, байдужий до думки інших, уразливий, гонористий; гордий; впевнений у собі; самокритичний; прагне уникати нового, невідомого; готовий братися за нове, невідоме.


2) вольові якості


Особливе місце в структурі характеру учня займає воля. Вона знаходиться в основі багатьох рис характеру.


Ступінь розвитку вольових рис: сильний, середній, слабкий


- наполегливий


- самостійний


- організований


- відповідальний


- дисциплінований


- стриманий


VI
ІІ. Самооцінка учня


Самооцінка - це ставлення людини до себе, оцінка своїх здібностей, можливостей, зовнішнього вигляду, якостей особистості.


*Самооцінка учня:


- реальна (адекватна): думка учня про себе співпадає із реальною оцінкою. Йому властиві: оптимізм, активність, товариськість, бадьорість, гумор;


- самооцінка занижена (неадекватна). Учню властиві пасивність, замкнутість, зневіра до власних сил;


- самооцінка завищена. Учню властиві; зарозумілість, безтактність, егоїстичність.
Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Теорія і методика виховної роботи

Слов:16817
Символов:146728
Размер:286.58 Кб.