Реферат з основ демократії
Демократія
,
свобода
,
рівність
Найважливішою цінністю та ідеалом демократії є свобода - особиста, політична, національна, мовна, культурна. Класичне визначення свободи дав К. Маркс. Він писав: «Свобода є право робити все те і займатися всім тим, що не шкодить іншому. Межі, в яких кожен може рухатися без шкоди для інших, визначаються законом подібно до того, як кордон двох полів визначається межовим стовпом».
Щодо політичної свободи, то цікаве визначення її дав Дж. Локк: «Свобода людей в умовах існування системи правління полягає у тому, щоб жити відповідно до сталого закону, загального для кожного у цьому суспільстві й установленого законодавчою владою, яка створена у ньому; це свобода чинити за власним бажанням у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від непостійної, невизначеної, невідомої волі іншої людини...». Схожу інтерпретацію знаходимо і у Ш. Монтеск’є: «...Політична свобода полягає зовсім не в тому, щоб робити те, що хочеться. У державі, тобто в суспільстві, де є закони, свобода може полягати лише у тому, щоб мати можливість робити те, чого належить хотіти, і не буде примушеним робити те, чого не належить хотіти...».
Проблеми демократії і свободи досліджувалися з найдавніших часів. Так, Аристотель писав: «Основною засадою демократичного ладу є свобода. На загальну думку, тільки за цього ладу всі громадяни користуються свободою, оскільки до неї, як стверджують, прагне будь-яка демократія. Однією ж з умов свободи є почергові слухняність і володарювання. Справді, засада права за демократії полягає в тому, що рівність у ній здійснюється на підставі кількості, а не чесноти. І коли розуміти демократичне право саме так, то верховна влада в демократії має зосереджуватися в руках народу. І те, що буде схвалено більшістю, повинно вважатися остаточним рішенням, і воно вважатиметься справедливим. Говорять, що всі громадяни повинні користуватися рівними правами; цим пояснюється й те, що в демократичних державах злидарі мають більше верховної влади у своїх руках, ніж заможні, - адже злидарі становлять більшість, тому й верховну силу має рішення більшості».
Видатний німецький публіцист і критик XIXстоліття Карл Людвіг Берне писав: «Немає людини, яка не любила 6 свободи; але справедливий вимагає її для всіх, несправедливий - лише для себе». Історичний досвід підтверджує, що свобода може успішно розвиватися, поглиблюватися і розширятися лише в лоні демократії, що буттям свободи є демократія, що рівень демократизму, досягнути суспільством, визначає і ступінь свободи цього суспільства та його членів. У свою чергу свобода є не пасивним зліпком демократії, вона є активним стимулом її розвитку. Поняття свободи і свободи особи має суперечливий зміст, зумовлений ідеологічними принципами, моральними ідеалами та устремліннями. Гегелю вдалося сформулювати висновок, що «всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності».
Свобода особистості - ключова, визначальна, первинна цінність щодо всіх закономірних правил і свобод. Демократія - форма і процес втілення невідчужуваних прав і свобод громадянина, що отримує правове закріплення у Конституції і конституційних законах. Конституціоналізм - юридична база демократії. Свобода перебуває у прямій залежності від економічної системи суспільства, таких економічних факторів, як приватна форма власності, вільний ринок і вільна конкуренція. Тільки високий ступінь розвитку цих факторів, тільки економічно розвинуте суспільство може бути гарантією реалізації прав і свобод громадян. Напевно, мають рацію дослідники, які визначають пряму залежність між часткою сукупного суспільного продукту, що припадає па душу населення, і ступенем розвитку демократії. Дійсно, не існує абсолютних стандартів рівня валового національного продукту на душу населення, але він повинен бути достатньо високим і прогресуючим. Про цс переконливо свідчить приклад України. За оцінками американської аналітичної компанії, Україна має один із найнижчих рівнів економічної свободи. Наші сусіди у цьому переліку - Бангладеш, Того, Сурінам, Ємен, Екваторіальна Гвінея. Аналогічну позицію паша країна посідає за іншими показниками. Так, за даними щорічного звіту ООН, за індексом людського розвитку з-поміж 175 країн світу Україна посідає 102-е місце, її сусіди у цьому списку - слаборозвинені країни Африки. Українська держава несе безпосередню відповідальність за бідність більшості своїх громадян. Свободу і добробут народу корумпована і слабка держава не може забезпечити.
На жаль, більшість українців не відносять свободу до найважливіших життєвих цінностей. Більше того, багато хто вважає, що саме відсутність диктатури, жорсткого порядку і твердої руки є причиною зубожіння населення і вкрай низького рівня життя. За результатами дослідження Центру ім. О. Разумкова, 57 % громадян України згодні жити у тоталітарній державі з високим рівнем життя і лише 14,8 % - в умовах свободи і демократії, але з нижчим рівнем життя. Природне прагнення більшості українського народу просто вижити у нинішніх екстремальних умовах, коли індекс падіння життєвого рівня сягнув критичної позначки, не лише знижує соціально-політичну діяльність суспільства, а й викликає апатію, розпач, песимізм.
Нужденні люди - це невільні люди. Демократія і бідність народу - несумісні. Таке розуміння випливає ще з традиції соціальної філософії, яку заклали Арістотель, мислителі епохи Просвітництва, Монтеск'є, Кант. Вони стверджували, що за будь-якої форми демократії дії окремих людей, соціальних груп, а також інститутів влади мають бути спрямовані на досягнення загального блага і узгоджуватися при цьому з певними цінностями і моральними нормами. Свобода від злиднів і бідності - один із принципів демократії. Тільки стійкий економічний прогрес відкриває шлях до демократичного розвитку.
Водночас свобода в істинному сенсі у своєму потенціалі не має нічого політичного і соціально руйнівного - навпаки, є умовою, гарантією вільного суспільства і міцної держави. При цьому не можна протиставляти свободу і владу. У зв'язку з цим Б. Кістяківський слушно наголошував, що права людини і громадянина чи особисті та громадянські свободи утворюють лише основу і передумову того державного устрою, що притаманний правовій державі. Як і будь-яка держава, правова держава потребує організованої влади, тобто тих інститутів, що здійснюють різні функції влади. Зрозуміло, що правовій державі відповідає цілком визначена організація влади.
Для сучасної демократії надзвичайно важливе співвідношення, взаємозв'язок свободи і рівності. «Цілком можливо, - писав Алексіс де Токвіль, - уявити собі ту крайню точку, в якій свобода і рівність перетинаються і поєднуються... Хоча люди, не будучи цілковито вільними, не можуть бути абсолютно рівними і хоча, відповідно, рівність у своєму крайньому вияві збігається зі свободою, проте є поважна підстава бачити відмінність між цими поняттями»''1
. Демократична рівність робить можливим, ймовірним обмеження та ймовірно знищення свободи. Але тільки ймовірним. Тобто, хоча рівність і є принципом демократії, вона є загрозою для свободи, яка включає і особисте невід'ємне право власності. Ці фундаментальні ідеали, що суперечать один одному, завжди загострюватимуть внутрішні колізії демократії. Ця проблема хвилювала й античних мислителів. Аристотель ставив запитання: «Яким же чином досягти цієї рівності? Чи потрібно статки п'ятисот осіб поділити між тисячею так, щоб ця тисяча могла зрівнятися у правах із п'ятистами? Чи, навпаки, не слід установлювати рівності таких осіб, але, зберігши поділ за статками, узяти потім порівну із числа п'ятисот і з числа тисячі й передати в їхні руки верховну владу в справах, пов'язаних з обранням посадових осіб і суддів? Виникає запитання: чи буде такий державний лад задовольняти повною мірою засади справедливості при демократії, чи скоріше він буде ближчий до справедливості у тому разі, коли верховна влада належатиме всьому народові?».
Демократія не може існувати поза виключним рівнем соціальної, економічної і політичної рівності. У свою чергу ця рівність, так суттєва для демократії, загрожує свободі. Демократія потребує рівності, однак рівень рівності, необхідний для існування демократії, несе ймовірність несвободи і можливість переродження демократичного режиму навіть у форму деспотії. Тобто реально тенденція така, що демократичні системи прагнутимуть до самознищення, заміщення авторитарним режимом, при цьому за ухвалення і підтримки з боку народу. У політиці й науці існує радикальна думка, згідно з якою економічний розвиток країни краще забезпечується авторитарною владою, ніж демократичною. Так, на думку Ш. Шміттера і Т. Карла, на початкових стадіях демократія «не обов'язково є ефективнішою, ніж інші форми правління. Це пояснюється тим, що демократія не є ефективнішою в адміністративному сенсі, її здатність до прийняття рішень може бути ще меншою, ніж у режимів, які вона змінює, хоча б тому, що сам процес прийняття рішень уповільнюється через необхідність консультуватися з великою кількістю діючих осіб». Тому в період переходу від авторитаризму до демократії вона може принести не більше порядку, стабільності, економічної ефективності, ніж у тих авторитарних режимах, на зміну яким вона приходить. Проблема автократичного й олігархічного правління особливо гостро постала у посттоталітарних державах, у тому числі в Україні. Тут йдеться не про закономірність, а можливість подібного за наявності цілої низки додаткових чинників: відсутність усталених демократичних традицій, політична й економічна нестабільність, що дає змогу легше маніпулювати суспільною свідомістю, соціальною нерівністю тощо.
Навіть у демократичних країнах існує система політичних, соціальних та економічних форм нерівності, проте чинники останньої поступово зникають, нерівність ослаблюється, хоча повністю і не ліквідується. Особливо це виявляється у сфері управління державою, де найпомітніша нерівність громадян у можливостях на ріпних брати участь в управлінському процесі. Ще Аристотель зазначав: «Там, де влада спирається на засади рівноправності й рівності громадян, на сцену виходять ті дійові особи, котрі вважають, нібито владою слід користуватися почергово. Така вимога спочатку пояснювалася природними причинами. Вимагалося, аби державні обов'язки виконувалися поперемінно, і кожен (з громадян) хотів, щоб його наступник, перебуваючи на посаді, піклувався і про нього, як раніше це робив він сам (як попередник). Нині з огляду на інтереси, пов'язані із суспільними справами й тими, що випливають з діяльності влади, всі прагнуть постійно мати владу; і навіть коли із здоров'ям у них кепсько, вони не хочуть іти з посади, переконуючи, що стан здоров'я у них чудовий. А ті, хто домагається тієї чи тієї посади, не полишатимуть своїх намірів, хай навіть хвороби спіткатимуть їх.
Відтак, зрозуміло, що тільки ті форми державного устрою, які спрямовують до загального щастя, є, виходячи із засад справедливості, правильними. Ті ж форми, де віддається перевага особистій користі правителів, - усі неправильні, бо відхиляються від правильних, ґрунтуючись па деспотичних засадах, а держава є об'єднанням цільних громадян».
Отже, сучасна класична демократія не усунула колізії між двома основоположними правами: правом на необмежену приватну класність і правом на самоврядування, тобто політичну рівність. Чи не зіткнуться вони між собою? Чи не виступає право власності проти демократичного процесу? А чи не можна розглядати право власності як загрозу демократії, і навпаки, розвиток і поглиблення демократичних процесів - як загрозу праву власності? Чи належить вважати політичну рівність більш фундаментальною, ніж право власності? Чи є останнє природним правом або похідним від суспільства, що підпорядковане йому? Чи може претендувати народ на регулювання права власності демократичним шляхом, щоб пом'якшити шкідливі наслідки необмеженої економічної свободи? Адже відомо, що власність і владу розділити не можна: або влада захопить власність, або власність купить владу, про що свідчить наш історичний досвід. Чим більша нерівність, тим гостріший соціальний конфлікт.
У цьому сенсі прикметним є визнання фінансового магната Дж. Сороса: ринок ідеально підходить для створення особистого багатства, але сам він не в змозі забезпечити суспільні блага, такі, як ефективне державне управління, правопорядок і підтримка ринкових механізмів. Крім того, ринок не здатний забезпечити соціальну справедливість. Ці вимоги можуть бути виконані лише за допомогою політичних засобів. Створення вільного ринку саме є результатом політичних засобів. За загальним визнанням, політика страждає від безлічі недоліків, серед яких - вільний ринок. Адже міркування вигоди стають настільки всеохоплюючими, що поглинають і розбещують політику. Але з того факту, що політика є недосконалою, зовсім не випливає, що ми можемо без неї обійтися. Досконалість недосяжна. Ринкові фундаменталісти помиляються, коли заперечують будь-який вид регулюючого впливу на вільне функціонування ринкових механізмів, тому що ринок не досконалий, і ми не можемо обійтися без певного регулюючого втручання.
Чи правомірне питання: що є первинним у демократії - свобода чи рівність? Чи можна вважати ту чи іншу основоположну категорію демократії первинною чи вторинною цінністю? Ці питання важливі й актуальні для «навздогінної демократії», характерної для нашої країни з її політико-правовими, морально-етичними суперечностями, політиканством, глибокою соціальною нерівністю, бідністю і корупцією. Демократична трансформація суспільства припускає поєднання політичної і соціальної демократії, постійної рівноваги між свободою і рівністю.
На рубежі XXIстоліття демократія зіткнулася з новими проблемами. У багатьох розвинутих країнах утвердилася влада, далека від справжньої демократії, - влада корпорацій, коли фактично політична та економічна влада належить вузькому корпоративному прошарку суспільства, який здебільшого керується егоїстичними, корисливими прагненнями і нехтує інтересами народу. Таку суспільну систему називають корпоратократією, тобто це влада нечисленної групи людей, які її приватизували. У зв'язку з цим виникає запитання: якщо існує можливість концентрації необмежених економічних ресурсів у руках небагатьох, то вони можуть поставити під свій контроль політичні процеси й обмежити політичну рівність громадян, які у свою чергу можуть об'єднатися проти спритних, та, використовуючи свої політичні права, експропріювати власність багатої меншості? І в тому, і в іншому випадках демократичний процес позбавлений змісту. Мабуть, простої, однозначної відповіді на ці писання немає. На нашу думку, ці основоположні права людини не знаходяться її антагоністичних відносинах, влада, власність нерозривні та не суперечать фундаментальним основам демократії. Повинен існувати демократичний процес захисту бізнесу від зайвого регулюючого втручання державної влади і в свою чергу стійкий захист влади від захоплення її олігархічним бізнесом, обмеження його можливостей.
Суспільство і держава мають бути чутливими до тих умов, причин, що породжують глибоку нерівність у розподілі власності. При цьому слід враховувати, що чим менше надмірно багатих, тим більша кількість середнього класу. Навряд чи можна знайти достатньо обґрунтований критерій рівноправності чи справедливості у розподілі економічних ресурсів, модель багатства і доходів, яка відповідала б вимогам рівноправності. Справедливості економічної нерівності не може бути, хоча категорія розподільчої справедливості має право на існування. Отже, класична демократія не усуває колізії між такими фундаментальними положеннями її змісту і повсякденними проблемами людського буття, як свобода і рівність, свобода і справедливість, індивідуалізм і колективізм.
Відомий російський вчений П. Новгородцев у статті «Демократія на роздоріжжі» попереджав, що демократія не є панацеєю від усіх бід, особливо коли джерелом останніх є безмежна суспільна свобода. «Свобода, - зазначав учений, - що заперечує начала загального зв'язку і солідарності всіх членів спілкування, призводить до самоліквідації і руйнування основ державного життя». У праці «Відновлення святинь» він, зокрема, зазначав: «Ті, хто мислить по-старому, що демократія є якоюсь виключно доброю і тривкою формою, все ще гадають, що в плані своїх спрямувань на цій вимозі демократії можна поставити крапку. Вони дивляться на демократію як на якийсь вичерпний і всеохоплюючий символ справедливості і волі, як на головну і основну умову будь-якого подальшого прогресу. Втім, сучасна наукова думка на підставі широкого досвіду застосування демократичних засад підтверджує дуже давне спостереження, що демократія, як будь-яка інша форма, може бути кращою або гіршою залежно від духовного змісту, який вкладає в неї народ, і що за відомих умов вона може стати і повним спотворенням будь-якої справедливості». Основоположною цінністю демократії є пріоритет прав людини щодо прав держави. Демократія як політична система виникла і розвивається передусім у межах держави, з якою пов'язані її основні інститути. Тому питання про співвідношення прав людини і прав держави пов'язане з соціально-правовою природою держави. Так, ідея правової держави передбачає обмеження ЇЇ могутності на користь громадянського суспільства і гарантування пріоритету прав громадян щодо прав держави, а соціальний характер держави спрямований на забезпечення громадянських прав для всіх членів суспільства. Проблему правової держави докладно розробив Б. Кістяківський, який писав: «Основний принцип правової, або конституційної, держави полягає у тому, що державна влада в ньому обмежена. У правовій державі владі визначені межі, які вона не повинна і не може порушувати. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особистістю невід'ємних, непорушних і недоторканних прав. Насамперед у правовій, або конституційній, державі визнається, що є визначена сфера самовизначення і самовияву особистості, в яку держава не має права втручатися». Найвищою цінністю демократії є висока моральність суспільства, без чого не може повною мірою реалізуватися жоден з принципів демократії. Мораль - це світорозуміння, цілісна система поглядів на суспільне життя і буття людини. Основою моралі демократичного суспільства є свобода людини, її пріоритет у всіх суспільно-політичних структурах, соціальна справедливість у суспільних відносинах. Визначальним у сутності демократії є людський фактор - люди зі своїми інтересами, потребами, поглядами, емоціями. Це у свою чергу визначає і сутність моралі, а тому демократія і мораль - категорії нерозривні. Суспільна мораль, психологія, культура, традиції - складові демократії. Погана мораль - погана демократія, що і характерно для сучасного українського суспільства. Аморальність стала майже державним принципом. Спритні шахраї, амбіційні аморальні політичні діячі так званим реформуванням привели Україну на межу економічної і політичної кризи. Повноцінна правова держава можлива тільки за високої правосвідомості народу. Б. Кістяківський зазначав, що завдяки народному представництву та правам людини і громадянина, що гарантують політичну самодіяльність як окремих осіб, так і груп громадян, уся організація правової держави має суспільний, або народний, характер. Правильне і нормальне виконання державних функцій у правовій державі залежить від самодіяльності суспільства і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима. Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу та розвиненого у нього почуття відповідальності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правового порядку і державних установ лежить на самому народові. Але саме тому, що турбота про державні іі правові установи покладена у правовій державі на сам народ, вона є дійсно організованою, тобто упорядкованою державою. Ні правопорядок, ні державний устрій не можуть бути тривалими, якщо вони не легітимовані суспільною правосвідомістю. Ідеали політичної демократії і практика реалізації демократичних принципів найчастіше не збігаються. Нині немає жодної демократичної країни з усіма параметрами й ознаками демократії. Хоча соціально орієнтований розвиток суспільства далеко просунув реалізацію демократичних принципів, особливо у країнах Західної Європи та США, але демократія не може бути вищою і кінцевою формою людського співжиття і політичного розвитку, яка забезпечувала б усім людям стабільне і благополучне існування. Вона має багато недоліків, аби повною мірою задовольняти сучасні надії людства. Сучасне суспільство не знаходиться на висоті сповідуваних ним цінностей, про що свідчать бідність й расова дискримінація, війни та імперіалізм. Дійсність зірвала з демократії ореол надприродної сили політичного фетишу. Ще апостол демократії Жан Жак Руссо стверджував: якби взяти поняття демократії у всій точності його значення, то істинної демократії ніколи не було і не буде. Це, звичайно, не означає, що сьогодні немає відносно досконалих демократичних форм політичного устрою. Проте демократія все ще залишається завданням, яке належить виконати. Демократія по-різному і на різних рівнях виявляється у політичних структурах суспільства. Вона не може бути явищем власне національним, хоча й відображає менталітет конкретного народу, але не має своїми засадами антропологічне, етнічне або вульгарно-матеріалістичне тлумачення соціальних і моральних якостей людини. Демократія - явище позанаціональне, це загальний політичний та соціально-етичний стан людства. Вона відображає розмаїття життєдіяльності людей в умовах конкретного політичного ладу і є категорією не лише форми, а й змісту влади, її сутності. Порушення взаємозв'язку сутності, змісту і форми у сфері владних відносин призводить до перекручення демократичних підвалин суспільства, що особливо яскраво виявилося у Радянському Союзі. Немає загальноприйнятої матриці демократії, але є певний ідеал, покладений в її основу, - народовладдя. Реальне його здійснення засвідчує ступінь віддаленості сучасної демократії від демократичного ідеалу. Як і будь-який процес життєдіяльності суспільства, демократія має не лише безперечні переваги, а й внутрішні суперечності та кризові явища. Так чи інакше сучасна демократія не викликає абсолютного політичного оптимізму, її можливості не вичерпані, у забезпеченні процесів демократії ще належить багато чого зробити, а головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним і науково-технічним реаліям XXI століття.
У високорозвинених країнах демократія сприймається як цілком природне явище, а в країнах із перехідною економікою, особливо у пострадянс
Проблема взаємозв'язку демократії та управління життєво важлива для України. Інституціональні структури управління могли б надягнути гамівну сорочку на негативні процеси у нашому нестабільному суспільстві й забезпечити реалізацію системи цінностей демократії. Тільки динамічні й цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. При цьому процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, тому що люди Мають невід'ємне право на самоврядування шляхом демократичного процесу. У свою чергу демократія виступає як форма і як необхідна умова стабілізації суспільства та його подальшого розвитку. На жаль, завдання стабілізації українського суспільства не видається реалізувати через некомпетентність владних структур, бюрократизацію і корумпованість державного апарату, небажання досягти цього з боку певних соціальних груп та політичних сил. Саме тому триває протиборство різних гілок влади, партій, рухів і сил, правовий нігілізм, прискорюється процес криміналізації соціальних І виробничих відносин, посилився процес відчуження людини від продуктивної праці, систематично порушуються права людини, спостерігається небачене падіння виробництва, зростає загроза зубожіння більшості населення. Потрібно терміново домогтися керованості соціально-політичними та соціально-економічними процесами, без чого неможлива стабілізація суспільства. За цих умов перетворююча роль державного управління зводиться не тільки до забезпечення поступального розвитку суспільства, хоча це є головною і пріоритетною його метою, а й до забезпечення стабільності суспільних відносин, без чого неможливо домогтися впорядкованості суспільного життя на демократичних засадах і постійно підтримувати її в такому стані. У цьому полягає головний ;Зміст управлінської діяльності держави.
Ефективність управлінського впливу залежить від демократичних форм його реалізації, хоча ця обставина є не винятковою, а лише такою, що сприяє, розширює можливість досягнення мети гуманними, моральними засобами. Демократія виступає механізмом управління через сукупність відповідних інститутів, методів, засобів, процедур, що віддзеркалюють зміст, сутність демократії. Дві сторони управлінського процесу - ефективність і демократизм - повинні знаходитися в органічній єдності. Вони взаємодопустимі й взаємозумовлені, про що свідчить досвід розвинених демократичних країн. Однак в умовах початкового етапу демократичної трансформації суспільства, характерного для пострадянського розвитку, коли потрібно було приймати непопулярні економічні й соціальні рішення, керівники країн намагалися демократизм модернізаційних процесів підмінити авторитаризмом, політикою «сильної руки», що призвело до гальмування суспільного прогресу. Розвиток системи ефективного демократичного управління передбачає, що ця система повинна бути і відкритою, і демократичною, і раціональною, і професійною, і ефективною. Зрозуміло, що процес демократизації суспільного життя істотно змінив форми, методи, межі державного управління, але він не є причиною неефективності останнього. Навпаки, неефективне державне управління є перешкодою на шляху до відкритого демократичного суспільства.
Питання про співвідношення, взаємозв'язок демократії та державного управління малодосліджене. Трапляються спроби ототожнення, а точніше, поглинення поняття управління поняттям демократії, або навпаки, а також інша крайність - протиставлення їх одне одному. Оскільки вище з'ясовувалися поняття й сутність цих суспільних явищ, то розглянемо основні інститути, форми, через які здійснюється їхній взаємозв'язок. Проблема взаємозв'язку демократії й управління особливо актуальна тепер, коли закладаються підвалини української демократичної, соціально-правової держави і громадянського суспільства, удосконалюється державне управління і його реалізація на демократичних засадах. Лише за цієї умови громадяни України можуть бути активними учасниками трансформаційних процесів у суспільстві. Демократія як механізм управління відповідно до її цінностей є сукупністю інститутів, форм, процедур діяльності як державних, так і недержавних структур, об'єднань громадян. Цінності, що становлять зміст демократії, забезпечуються механізмом управління на основі конституційності, виборності, верховенства права, плюралізму і поділу влади. Первинним, основоположним суб'єктом демократії є людина з її невідчуженими правами і свободами. Здійснення вищого принципу демократії - народовладдя. Людина вище держави. «У правовій державі, - зазначав Б. Кістяківський, - влада повинна бути організована так, щоб вона не подавляла особистість; у ній як окрема особистість, так і сукупність особистостей - народ - повинні бути не лише об'єктом влади, а й суб'єктом її». Високий правовий і суспільний статус особистості може бути забезпечений лише найвищим законом держави - конституцією. У ст. З Конституції України проголошується: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною :ш свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». При цьому права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Конституція визначає демократичний порядок реалізації прав і свобод особисті ті, що знаходить відображення насамперед у забезпеченні верховенства правового закону. Це не тільки не суперечить поняттю свободи, а й становить її зміст. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24). Демократизм держави визначається не тільки тим, що народ має доступ до управління нею, а й тим, що в суспільстві утверджується верховенство права, якому підпорядковується як влада держави, так І влада народу. Аристотель так відповів на запитання, «кому має належати в державі народна влада, - випливає дуже чітко одне: правильні закони мають уособлювати державу, посадові ж особи, буде їх одна чи кілька, повинні мати вирішальний голос тільки у тому разі, коли закони в якомусь питанні не в змозі дати точної відповіді, бо нелегко взагалі, виходячи з них, дати цілком певні настанови в окремих випадках... Закони такою ж мірою, як і форми державного управління, можуть бути поганими чи добрими, ґрунтуватися чи не ґрунтуватися на засадах справедливості. Зрозуміло тільки одне, що закони мусять узгоджуватися з тією чи іншою формою державного устрою. А коли це так, то, безперечно, закони, які відповідають правильним формам державного устрою, ґрунтуватимуться на справедливості. Закони ж, що мають відхилення від цих форм, не ґрунтуватимуться на справедливості». На думку Аристотеля, справедливо буде, аби всі рівні панували тією ж мірою, якою вони підкоряються, і щоб кожен поперемінно то наказував, то слухався. У такому разі ми маємо справу із законом, бо порядок і є закон. Тому доцільніше, щоб панував закон, а не хтось з-поміж громадян. На тій же підставі, коли буде визнано, що управляти мають певні особи, їх треба призначати охоронцями закону і його слугами. Оскільки ж неминуче існують такі й такі посади, то, запевняю, несправедливо в умовах загальної рівності владу віддавати в руки якоїсь особи. У демократичній, правовій державі, де найповніше втілюється принцип народовладдя, демократія і право виступають в органічній єдності, оскільки їхня природа, соціальне призначення виникають з одного первинного джерела - народовладдя. Демократія і право, котрі виникли за цих умов, не зливаються, хоча й перебувають в органічній взаємодії, а матеріалізуються у відносно самостійні категорії. Право виступає як загальне виявлення державної волі, як самоствердження народовладдя, якщо воно встановилося як його законодавча воля, як віддзеркалення принципів і вимог народної правосвідомості, головним інструментом цивілізованого розв'язання конфліктів, а демократія - форма організації та існування державної влади, механізм управління, - до певної міри змістовною засадою, організаційно-структурною формою реалізації права. «Державним благом, - вважав Аристотель, - є право, тобто те, що служить загальній користі. На думку всіх, право є певна рівність. І це міркування певною мірою узгоджується з тими філософськими міркуваннями, в яких з'ясовувалися моральні питання. Вважають, ніби право є чимось, що стосується особистості й що рівні повинні мати однаково. Та не треба оминати увагою, в чому полягає ця особиста рівність і нерівність: розкриття цього питання викликає труднощі, до того ж воно належить до царини політичної філософії». Закон, на думку Аристотеля, - це розум поза пристрастями і бажаннями. Демократія безпосередньо пов'язана і з режимом законності, на основі якого здійснюється діяльність усіх державних органів, юридичних і фізичних осіб. Законність - невід'ємний елемент демократи. Справжня демократія не існує поза законом і над законом. Завдяки невід'ємним правам і недоторканності особистості, як зазначав Б. Кістяківський, державна влада у правовій, або конституційній, державі не лише обмежена, а й підзаконна. Органи державної влади бувають дійсно зв'язані законом лише тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб'єктивними публічними правами. Лише маючи справу з уповноваженими особами, які можуть висувати правові вимоги самій державі, державна влада виявляється змушеною обов'язково дотримуватися законів. Отже, демократизм суспільства характеризується передусім відносинами між державою і громадянином. Цей зв'язок виступає як соціально-політичні, економічні, моральні відносини, але найсуттєвіша і найспецифічніше його ознака - правовий характер. Зв’язок цей значною мірою юридичний. «Конституційна або правова держава, в силу своєї природи перетворюючи всі свої відносини у правові, поступово цілком переймається правом і стає суто правовим явищем». Посилення правових основ у взаємовідносинах держави і громадян є невід'ємною складовою подальшого розвитку демократії. Демократія заснована на плюралістичному устрої суспільства і держави. Плюралізм є елементом і якістю демократичної форми правління. «Суспільне життя в Україні, - проголошується в Конституції, - ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України» (ст. 15). Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).
Найяскравішим і найефективнішим вираженням плюралізму як цінності демократії є виборність представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, громадських самодіяльних структур. Вибори і виборність як атрибут демократичного управління дають змогу виборцям критично оцінити діяльність державних і громадських структур та на плюралістичній, альтернативній основі реалізувати волевиявлення при здійсненні принципу народовладдя, відображаючи природну суперечливість думок і позицій. Суперечності, звичайно, призводять до конфлікту або консенсусу сторін. Відсутність стійких демократичних форм і традицій розв'язання суперечок між політичними силами, радикалізм опозиції, що характерно для сучасного українського суспільства, породжують гостру конфліктну ситуацію, дестабілізують суспільство, що може завершитися соціальним вибухом і руйнуванням суспільно-політичної системи. Через відсутність демократичних традицій так важко формується у нашій країні інститут легальної опозиції й легального опозиційного лідерства - характерної риси демократичних політичних систем. Тому процеси, спрямовані на демократичний розвиток, відбуваються не шляхом узгодження позицій, домовленостей і взаємних поступок, а шляхом взаємних звинувачень і створення безперервного ланцюга конфліктів внаслідок низької моральності політиків. Політики зазвичай покладають вину на бюрократів, а бюрократи є мішенню для звинувачень через помилки політиків. Політику неможливо відділити від падання управлінських послуг державними органами. Ми живемо у такий час, коли треба приймати багато управлінських рішень. Органи державного управління характеризує також велика плинність кадрів. Окрім величезної складності процесу прийняття рішень, існує також проблема надмірних очікувань. Будь-яке відомство, що успішно працює, вимагає додаткових функціональних обов'язків, попри те, що вчені-теоретики сфери управління закликають до спрощення і поглиблення спеціалізації установ, аби кожна з них займалася дорученою їй справою. Слабкість і суперечливість демократичних підвалин в Україні в умовах гострої політичної боротьби за владу набула форми конфлікту. Намагання використати зарубіжний досвід «консенсусної демократії» не спрацювало. Погіршила становище «мітингова демократія» парламентаріїв. Відсутність консенсусу основних політичних сил породжує політичну нестабільність. А консенсус можливий лише тоді, коли всі соціальні прошарки населення і політичні установи, що висловлюють їхню волю, готові до компромісу заради досягнення згоди щодо основного питання - утвердження сучасної демократії, що відповідає національним інтересам. Демократичний принцип плюралізму не тільки враховує, а й припускає можливість пом'якшення суперечностей, що виникають. У демократичному суспільстві змагальність (політична, ідеологічна, конфесійна), як правило, не призводить до непримиренних конфліктів, оскільки суперництво думок і позицій компенсується терпимістю, толерантністю, коректністю щодо опонента і бажанням знайти компроміс, розв'язати конфліктну ситуацію на основі консенсусу. Людському суспільству як найвищому типу соціальної організації притаманні владноорганізуючі процеси управління, без чого воно не може цілеспрямовано функціонувати, вирішувати соціальні завдання. Тобто влада є функціональною особливістю, іманентною певній соціальній організації і реалізується через соціальне управління. Інститути демократії у свою чергу є формою організації і здійснення влади й управління. Звичайно, йдеться про демократично організоване суспільство. Для взаємодії демократії та управління надзвичайно важлива проблема поділу влади. Потрібно розуміти не пише те, «що робити», але і «як робити», якими методами, засобами досягаються поставлені цілі. Вище достатньо вичерпно розглянуто принцип поділу влади, тому обмежимося лише деякими зауваженнями. Головне з них полягає в тому, що жодна з гілок влади не може замінити або тимчасово підмінити іншу, тому що відсутність жодної з них робить неможливим існування демократії. В. Селіванов слушно зазначає, що демократична трансформація українського суспільства означає докорінне, якісне перетворення «успадкованих» від колишнього СРСР не тільки відносин власності та способу суспільного виробництва, а й відносин організації та функціонування органів державної влади, політичних, юридичних, управлінських відносин між державою і громадянином, політичними структурами, суспільної політичної і правової свідомості, духовної культури в цілому тощо. Навіть найрадикальніші перетворення окремо в системі матеріальних умов суспільного відтворення самі по собі неспроможні викликати якісних за своєю суттю і змістом змін у системі суспільних відносин, якщо вони одночасно не супроводжуватимуться такими ж глибокими перетвореннями в системі функціонально-інституціональної структури державної влади, політичної системи суспільства, системі суспільної, зокрема політичної та правової, свідомості, політичній та правовій культурі, зумовлених змінами реальних об'єктивних умов і суб'єктивних чинників. Тобто має йтися про якісне демократичне перетворення всіх сфер державно упорядкованого суспільства, яке відповідало б потребам часу. Функціональна природа держави віддзеркалює сутнісні принципи демократії, зумовлені її приналежністю до системи владовідносин. Виходячи з того, що демократія є змістом і формою державності, взаємозв'язок функцій державного управління та демократії очевидний і необхідний. Зміст, спосіб реалізації функцій управління й демократична організація влади перебувають у прямій залежності. Рівень демократії є показником ефективності, культури та етики управління, цивілізованих форм реалізації його функцій. Форми й методи здійснення функцій державного управління у свою чергу сприяють розширенню й якісному поглибленню демократичних основ суспільства. Саме в одному з основних принципів демократії - функціональному поділі державної влади - закладено ідею ефективного функціонування кожної гілки влади і державного механізму в цілому. Однією з умов інституційного поділу державної влади є політична стабільність. На жаль, ми не можемо говорити про політичну стабільність у нашому суспільстві, що зумовлено незадовільним економічним і соціальним становищем, яке матеріалізується в дестабілізуючій активності політичного характеру, беззаконні, правовому хаосі, низькому рівні виконавчої дисципліни як у системі державного управління, так і у суспільстві загалом. Це у свою чергу спричинено низькою політичною культурою як еліти, так і різних соціальних верств населення. Загострюють становище і парламентські колізії, законодавчий обструкціонізм, часта зміна уряду та низька ефективність його діяльності, не кажучи вже про криміналізацію, корупцію і бюрократизм чиновництва. Без ефективного функціонування всіх гілок влади неможливо забезпечити свободу особистості. Тільки взаємозв'язок принципу поділу влади, конституціоналізму, верховенства права і демократії гарантує реалізацію демократичного процесу народовладдя. Розглянувши основні форми, характерні риси і прояви демократії, можна дати її загальне політико-правове визначення. Демократія - це певна форма організації суспільних відносин, що визначає взаємовідносини держави, влади і громадянина, його правове становище у суспільстві; це певна ціннісна система, зумовлена ідеалами конкретного суспільного устрою і панівним світоглядом. Історія довела, що політична демократія тісно взаємодіє з ринковими відносинами, і це сприяє розвиткові одне одного.
При цьому слід мати на увазі, що жодне поняття неспроможне охопити все розмаїття такого складного суспільно-політичного явища, котрим є демократія. Проте кожне поняття фіксує характерні особливості явища, воно має свою сутнісну природу і власний предмет.
Використана література
1. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10-11.
2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.
3. Гаджиев К.С. Геополитика. — М., 1997.
4. Головатий М.Ф. Політична психологія. — К., 2001.
5. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 1994.