НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ
КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ
Індивідуальне домашнє завдання з дисципліни «Політологія»
на тему:
«Етапи розвитку теорії соціально-політичного конфлікту»
Виконала:
студентка 401 групи ФЛ
Михайлова-Горячева Катерина
Перевірила:
ст.викладач
Новікова Н.Є.
КИЇВ-2007
План
Вступ………………………………………………………………………3
Розділ І Осмислення поняття соціально-політичного конфлікту
1.1 Визначення терміну соціального та політичного конфлікту….5
1.2 Типологія конфлікту……………………….……………………..8
Розділ ІІ Історія розвитку соціально-політичного конфлікту
2.1 Розвиток поняття «конфлікт» в історії людства……………….12
2.2 Теорія соціального конфлікту…………………...………………16
Висновки……………………………………………...………………..19
Література…………………………………………...…………………21
Вступ
Дана робота присвячена темі соціально-політичного конфлікту. Д
окорінні реформи в Україні, як і в кожній молодій державі, супроводжувалися значними протиріччями у суспільно-політичному житті. В умовах одночасної зміни форми власності, державного устрою та формування незалежності вони виявляються з підвищеною напруженістю і загостренням, перманентно загрожуючи перерости у гострий конфлікт. Зазначені протиріччя наявні й між виконавчою та законодавчою владою, партіями і рухами, окремими політичними лідерами, фракціями у парламенті, між центральними органами влади, між центром та місцевою владою і різними прошарками населення тощо. Протягом 2004-2006 рр. внутрішньополітичне становище України загострилося, країна пережила складну сторінку своєї істор ії. Політична криза охопила центральну та регіональну еліту, різні верстви населення, поширилася на головні сфери життя - політику, економіку, культуру, інформаційну. Але завдяки досягненню компромісів на найвищому рівні внутрішньополітична криза в період президентських 2004 р. і парламентських 2006 р. виборів була врегульована у правовому полі.
Проблему політичних конфліктів досліджували у своїх роботах Р. Дарендорф, Х. Таузард, Р. Макк, Р. Снайдер, Л. Козер, Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Е. Мейо, Д. Дьюї, А. Токвіль, Г. Зіммель, К. Боулдінг, В. Парето, Ф.М. Рудич, В. Перебенесюк, М. Панова, Л. Герасіна, О. Картунов, О. Маруховська, А. Донцов, А. Полозова, В. Сперанский Ю. Запрудський, А. Ершов, В. Мерлин, Г. Соотл [10].
Але проблема політичного конфлікту потребує подальшого дослідження. Історичний досвід свідчить, що у період докорінних змін суспільних систем загострення соціальних конфліктів є об’єктивною реальністю. Дуже часто конфлікти набували небезпечного розмаху, виходили з-під контролю як державних, так і громадських організацій; з’являлася реальна загроза національній безпеці країни і суспільство опинялосяна межі катастрофи. До того ж у процессі політичних переламів виявлялися й специфічні внутрішні протиріччя, що додаткововпливали на розвиток усіх та перебіг значноїчастини політичних процесів. Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальне-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені.
Актуальність
цієї роботи зумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм їх регулювання.
Метою
роботи є розкрити зміст поняття «конфлікт», а саме соціальний та політичний конфлікт з точки зору політології, простежити етапи розвитку цих понять та їх головні ознаки.
Матеріалом для даної роботи послужили дослідження
таких відомих політологів: Пірен М.І., Юрій М.Ф, Литвин В.М. та інші.
Робота складається з двох розділів, вступу та висновків.
У першому розділі подається загальна характеристика терміна «конфлікт» та його видів соціального конфлікту та політичного конфлікту, також у цій частині подана типологія політичних конфліктів.
У другому розділі викладена історія розвитку конфлікту в всесвітній історії та показується зміна поглядів у різні доби. Також окремо розглядається теорія соціального конфлікту.
Розділ І Поняття соціально-політичного конфлікту
1.1. Визначення терміну соціального та політичного конфлікту
У політологічній науковій, навчальній і довідковій літературі існує близько 70 різних визначень конфлікту. Всі вони мають право на існування, бо кожне з них акцентує увагу на якійсь одній чи кількох рисах цього надзвичайно багатогранного, багатовимірного і мінливого феномену. Поняття “конфлікт” розглядали з різних точок зору:
- спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку;
- соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому;
- психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії;
- політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.[11]
Всі конфлікти з участю суспільних груп є соціальними. Але залежно від сфер, в яких вони проявляються, ці конфлікти приймають форму економічних, політичних, міжкультурних, ідеологічних, юридичних тощо. Економічні конфлікти пов'язані з розподілом праці і виникненням на цій основі відмінності людей у доступі до суспільних благ. В сучасній Україні у змісті конфліктів відображаються проблеми становлення ринку і перерозподілу власності. Способами їх прояву може бути конкуренція різних корпоративних економічних груп, страйки і трудові суперечки, пов'язані з приватизацією підприємств, з приводу заробітної плати і використання професійного потенціалу.
Виділяють соціальні конфлікти у вузькому значенні цього слова. Їх предметом можуть бути питання, що стосуються статусу суспільного ладу. Різновидами соціальних конфліктів є міжетнічні та класові конфлікти. Перші проходять лініями
етнічних спільнот, другі - лініями класового поділу суспільства.[9, 279]
Політичний конфлікт — це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування і управління. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення протиріч, що виникли, часто вимагається прийняття політичних рішень.[ 4, 112]
Цей тип конфлікту має своїм змістом:
• боротьбу між групами за вплив в інститутах державної влади;
• боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень;
• боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами;
• боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей.
У конфлікті кожна із сторін проголошує свій інтерес загальним і обов'язковим для інших груп. Саме в цьому закладена полярність позицій і дій сторін.
Специфіка політичного конфлікту проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторонами конфлікту виступають політичні партії, організовані групи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парламентські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В політиці конфліктне протистояння часто набуває форми протилежності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропозицією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції — зайняти домінуючі позиції у системі державної влади [4, 95].
Український політик і вчений В. Литвин підкреслював, що ознаки, властиві будь-яким перехідним процесам, мають «підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності» [5, 8] партіями, політичними групами, класами, державами. Політичний конфлікт виникає з приводу відносин влади і реалізується через взаємодію політичних інтерес.
Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.
Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не головна умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.[9, 280]
1.2. Типологія конфлікту
Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.
Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.
Найтиповішими конфліктами є такі:
• конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає потенційну можливість колізій між законодавчою, виконавчою і судовою владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, конституції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір'я уряду, право на процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації переростання конфліктів у більш гостру форму - політичну кризу. Історія країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли конфлікт гілок влади розвивається у напрямку їх прямого зіткнення. Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи. Деякі кризи були настільки сильними, що втрачали можливість конституційного вирішення ;
• конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і сформувати новий кабінет міністрів. Прикладом подібної урядової нестабільності є Італія, в якій практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу;
• конфлікти між партіями і суспільними рухами з різ ними ідеологічними орієнтаціями;
• конфлікти між різними ланками управлінського апарату.
Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії ''влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.
Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:
• статусно-рольові конфлікти. їх джерелом є нерівність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і громадянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчуттям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у буржуазних революціях ХУШ-ХІХ ст., або етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політичного суверенітету якогось народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку радянською інтелігенцією у 80-х рр. XX ст. опозиційного до КГІРС руху. До цього часу проявилася невідповідність між її соціально-культурним статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю політичних і громадських свобод - з іншого;
• статусно-рольові конфлікти часто виникають між різ ними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіональною владою викликані бажанням останньої набути більшесуверенітету.
Всі вертикальні конфлікти виникають як результат соціального порівняння. Група може порівнювати своє становище з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почуття невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства, була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характеру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань; на початку реформ суспільство сподівалося на можливість надто швидкого переходу до модернізованої економічної та політичної системи [9, 284-285]
Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного курсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. Наприклад, наприкінці 80-х рр. XX ст. проявом конфлікту між суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Конституції СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства. Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за кандидатів від опозиції на наступних виборах. В такій формі може бути виражений протест і бажання населення радикальної зміни політичного й економічного курсу.
Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільством, у втраті владою дегітимності державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи супроводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масових стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну існуючої політичної системи.
Також виділяють поділ ї на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується перед конфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства; 3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.
Конфлікт інтересів. Цей конфлікт пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.
Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним бать-ківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала[1, 397-398].
Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:
—конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;
—конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.
Розділ ІІ Історія розвитку соціально-політичного конфлікту
2.1. Розвиток поняття «конфлікт» в історії людства
Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть. Сучасним управлінцям і спеціалістам різного профілю необхідні знання в управлі
У середні віки Фома Аквінський (1225-1274) висунув думку, що війни допустимі в житті суспільства , тобто конфлікти є об'єктивною реальністю. Еразм Роттердамський (14691536) вказував на наявність власної логіки конфлікту, який, розпочавшись, втягує в орбіту свого впливу нові й нові сили. Зокрема, він писав, що "війна солодка для тих, хто її не знає".
Френсіс Бекон (1561-1626) уперше глибоко проаналізував причини соціальних конфліктів в Англії. Ф. Бекон звертає увагу на конкретні заходи попередження конфліктів, зауважуючи, що на "кожен випадок хвороби" існують свої ліки. Крім політичних помилок в управлінні Ф. Бекон називає і деякі психологічні чинники соціальних негараздів. Важливим засобом запобігання соціальним конфліктам він вважав мистецтво політичного маневрування, особливо слід звертати увагу на те, аби у невдоволених не знайшлося підхожого ватажка, який би міг їх об'єднати.[ 6, 32]
Іммануїл Кант (1724-1804) вважав, що стан миру між людьми, які живуть по сусідству, не є природним станом, природнішим є стан війни бо з грози, тобто проблемності й конфліктності в системі геополітичних процесів.
Георг Гегель (1770-1831) писав, що основна причин конфліктів коріниться в соціальній поляризації - між нагромадженим багатством, з одного боку, і змушеним працювати народом - з другого.
Чарльз Дарвін (1809-1902) запропонував теорію еволюції, основні ідеї якої виклав у праці "Походження видів шляхом природного відбору, бо збереження сприятливих порід у боротьбі з життя". Розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби з виживання, тобто постійного конфлікту, вважав він. Польсько-австрійський юрист Людвіг Гумплович (1838-1909) у книзі "Расова боротьба " висунув своє бачення соціальних конфліктів. Він розглядав суспільство як сукупність груп людей, що борються з виживання, панування. Соціальне життя - це групова взаємодія.
Основні положення його теорії такі: конфлікти - суть історичного процесу, вони вічні, змінюються лише їх форми;
· конфлікти сприяють єдності суспільства ;
· диференціація суспільства на панівних і підлеглих - явище вічне.
Гумплович писав, що конфлікти слід шукати не тільки в природі людини, й у соціальних феноменах різних з типом культур.
Історія твориться зусиллями народу і через проблеми. Велике зацікавлення серед конфліктологів кінця ХІХ – початку ХХ ст. викликала соціологічна теорія Карла Маркса (1818- 1883). Марксизм визнає соціальні конфлікти, колізії, антагонізми як можливі, в умовах класової боротьби - і як неминучі явищ суспільного буття. Помилковість марксистів полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, після знищення приватної власності на засоби виробництв , створити умови для ліквідації антагоністичних відносин як бази соціальних конфліктів і, отже, побудувати безконфліктне суспільство. Г. Ратценхофер (1842-1904) вивчав боротьбу з існування. Абсолютна ворожість рас - основні процеси і явищ життя, вважав він. Із цих процесів він виводить теорію конфліктності суспільних відносин.[6, 23]
Вільям Самнер (1840-1910) - американський соціальний дарвініст, основним соціальним конфліктом у суспільстваі вважав "конфлікт інтересів". З огляду на переконання, що боротьба за існування є безперечним чинником прогресу, він зробив висновок, що в цій боротьбі гинуть найслабкіші, гірші представники роду людського.
В. Самнер, спираючись на великий історико-етнографічний матеріал, поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньо групових і між групових відносин.
Німецький соціолог Георг Зіммель (1858-1918) вважається першим, хто запровадив у науковий вжиток термін "соціологія конфлікту". Він запропонував зайнятися аналізом "чистих форм" соціального спілкування та взаємодії. Серед таких відносно стійких форм соціальної взаємодії, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та інші, особливе місце займає конфлікт - не лише норм , а й винятково важлива форма життя. Конфлікт сприяє соціальній інтеграції, він визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює їхні принципи й норми організації. Теоретичні роздуми Г. Зіммеля розділили у 20-ті роки ХХ ст. соціологи чиказької школи, видатними представниками якої були Роберт Езр Парк (1864-1944), Ернест Уотсон Берджесс (1886-1996), Албіон Вудбері Смолл (18541926). Вони розглядали соціальний процес в аспекті чотирьох взаємопов'язаних типів взаємодії: змагання конфлікту, пристосування й асиміляції. Соціологічне значення конфлікту підкреслював американський соціолог, представник психологізму в соціології А. В. Смолл. Він, зокрема стверджував, що "немає нічого соціального, що не було психічним". Вважав поняття інтересу важливим феноменом боротьби. Звідси - загальний конфлікт інтересів, де індивіди – продукт боротьби власних інтересів, суспільствао - наслідок зіткнення інтересів соціальних груп. Таким чином, конфлікт є базовим і універсальним соціальним процесом.
У першій половині ХХ ст. під впливом марксизму утвердилася самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту. Серед її представників - В. Парето, Г. Моск , Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Вони звернули увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, не лише злагоди й стабільності в суспільному житті. В. Парето (1848-1923) – італійський дослідник, який створив свою теорію еліти і наголосив на подвійності психології людини. Будь-які суспільні теорії, ідеології є ширмою, що ховають дії, продиктовані почуттями, емоціями. Таким чином, ірраціональні пласти психіки людини детермінують соціальну поведінку.
Гаета но Моска (1858-1941) - італійський юрист, соціолог, історик - теж серед творців теорії еліт. У своїй праці "Еліти політичної науки" (1896 р.) він виокремлює тезу про формування панівного класу на основі розуму, здібностей, освіти й творчих з слуг [5, 225].
У теорії французького соціолога і філософа Ж. Сореля (1847-1922) центральне місце займає політична боротьба та насильство. В його праці "Роздуми про насильство" (1907 р.) сформульовані ключові поняття міфу й насильств . Згідно з його теорією, соціальні та політичні конфлікти виявляються ознакою ірраціонального характеру суспільства й історії, вони заперечують ідею соціального процесу й утверджують стихійний рух мас.
Ф. Оппенгеймер (1869-1943) звертав увагу на питання походження держави та особливості соціальних процесів, які відбуваються в ній. Держава могла виникнути тільки шляхом пограбування й підкорення людей.
Артур Бентлі, американець, розглядав політичне життя як процес політичної діяльності. Політичні групи реалізують свої інтереси через дії. Із зіткнення інтересів різних груп складається політичне життя суспільства . З формою свого прояву це життя являє собою багатоманітність фактів застосування сили. Таким чином, у соціально-політичному житті на початку ХХ ст. виникає очевидний інтерес до проблем конфлікту, саме:
· природі людини та суспільства властиві біологічний, психологічний та інші фактори, що породжують численні конфлікти;
· конфлікти виконують певні позитивні функції;
· протилежність між керівною меншістю та керованою більшістю є вічна істин , що породжує завжди різні колізії.
В Україні також значна увага приділяється вивченню конфлікту, наприклад, у праці “Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу” [2] А.Т. Ішмуратов і в співавторстві з ним О.О. Валевський зробили значний крок у тлумаченні сутності конфлікту, заявивши, що демократичне суспільство з високим рівнем захисту прав людини є конфліктним за своєю природою. Цікавим є також звернення авторів до конфлікту як особистісного явища. Загалом можна стверджувати, що протягом останніх 10–15 років в Росії та Україні з’явилися книги, в яких ґрунтовно розробляються методологічні аспекти проблеми конфлікту.
Конфлікти не завжди займають домінуюче місце у поясненні соціальних процесів і змін. Сформувався цілий напрямок, який у своїх теоретичних побудовах робить акценти на проблемах стабільності й консенсусу (Е. Дюркгейм, Т. П рсонс, Н. Смелсер).
2.2. Теорія соціального конфлікту
Теорія соціального конфлікту — конфліктна традиція, конфліктологічний підхід — означення важливого напрямку розвитку соціологічної думки XX ст. Теорія соціального конфлікту набула особливої популярності у 60 - 70-х рр. і знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колінза та ін., відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії й викликавши гостру полеміку у соціологічних колах, спонукала до постановки низки проблем у соціологічній науці. Численні дослідження у галузях політ, та індустріальної соціології, расових і міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо довели плідність цієї парадигми та водночас обмеженість ін., які ігнорували важливість проблем влади, розподілу благ і суперечливість інтересів різних соціальних груп та інститутів у суспільстві.
Сформувавшись у руслі марксистської традиції, Теорія соціального конфлікту згодом модифікувалася під впливом веберівських положень багатофакторності у соціологічному аналізі, деідеологізації та академічної аналітичності. На думку провідників конфліктного підходу, він володів більшими пізнавальними можливостями, ніж класичний марксизм, завдячуючи дослідженню усього розмаїття шляхів і форм перетворення соціальної реальності, більш широкого спектру конфліктів, що їй притаманні. Вихідна теза цього підходу міститься у формулі, що «у центр моделі системи як цілого покладений конфлікт між інтересами й цілями» (Дж. Рекс). Конфліктність розглядається як універсальна повсюдна риса соціальних взаємин. Звідси — завданням соціологічного аналізу є виявлення й пояснення «базової конфліктної ситуації».[8, 265]
Теорія соціального конфлікту заявила себе у формі гол. альтернативи позитивістському функціоналізмові у соціології: «соціології порядку» була протиставлена «соціологія конфлікту», була проголошена необхідність створення іншої «гілки соціологічної теорії», яка б адекватніше відображала соціальне життя. Конфліктологія звернулася до багатьох дилем у соціальному теоретизуванні, яким раніше приділялося мало уваги, зокрема, до проблем соціальної заміни, стратифікації, активності, владарювання одних спільнот над ін. та ін. Ідеї Теорія соціального конфлікту складалися під впливом історико-культурних, суспільних і ідеологічних чинників 60-х рр (масового демократичного, антимілітаристського руху у США, ідеологічного несприйняття апологетичного позитивізму, критики принципів раціоналізму й лібералізму, консерватизму у соціальній думці...), надихалися закликами політичного радикалізму, соціально-філософського критицизму (ідеї Ч.Р. Мілза, послідовників Франкфуртської школи, неомарксизму). У спільному конфліктологічному ракурсі суспільних явищ концепції мають помітні відмінності: у Козера — це ствердження позитивних функцій конфліктів, альтернатива у рамках того ж функціонального аналізу з використанням положень Зіммеля і Фрейда, у Дарендорфа — це обгрунтування панконфліктизму на основі ідей Маркса і Вебера із наголосом на перегляд Марксових поглядів на природу соціальних протиріч у другій половині XX ст., у Рекса та Колінза — розробка тез теорія соціального конфлікту в універсалістській, абстрактній формі, обгрунтування цього підходу як теоретико-методологічного грунту «реального» розгляду сучас. соц. ін-гів та відносин: Загальні тези Теорія соціального конфлікту зводяться до того, що:
- в усіх соц. системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;
- нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;
- конфлікти інтересів рано чи пізно викликають відкрите зіткнення між тими,хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами
- конфлікти спричиняють реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфліктів тазмін, і т. д.
У центр аналітичної уваги прихильниками Теорія соціального конфлікту поставлений вид найпоширеніших соціальних процесів у суспільних процесах — конфлікти. Водночас, не залишено без розгляду і те, що конфліктам передує чи йде слідом або існує паралельно — соціальну інтеграцію й кооперацію, конкретно-історичні параметри умов, які породжують чи допомагають усувати конфлікти. їм притаманний історичного масштаб аналізу, довгочасні моделі змін, для них кардинальним залишається питання: як і чому виникають, розвиваються й змінюються певні типи суспільної організації [8,266]. Термін «конфлікт» у площині цього підходу дещо метафоричний. У ракурсі теорія соціального конфлікту вивчаються не тільки драматичні події суспільного життя (революції, напруження, масові рухи, відкрита боротьба...). Вони — тільки видимі прояви конфліктності, якою просякнута вся соціальна реальність. Суспільство характеризується домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних його сегментів, соціальних груп та індивідів. Теоретиками конфліктології ставиться завдання з'ясувати, яким чином даний соціальний порядок, складений із суперництва різник устремлінь спільнот, верств і індивідів, функціонує та видозмінюється. Вони виходять з того, що боротьба інтересів завжди присутня у будь-якому суспільстві, завжди йде боротьба за успіх, першість, вигоди. Тобто, в Теорія соціального конфлікту гол. предметом аналізу виступають суперечливості соціальних процесів взагалі. Прибічники цього напрямку розробляють не тільки власне Теорія соціального конфлікту (хоча механізмам протікання, факторам, суб'єктам, головним параметрам і рисам приділяється значна увага). Йдеться про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, про ціннісно-нормативну детермінацію способів життя, про пояснення історичної соціальних структур та інститутів, які склалися, про причини їх змін тощо.
Найбільшим внеском у соціологічну теорію аналітиками цієї парадигми вважається: конфліктне розуміння соціального порядку і суспільних відносин людей, пояснення конфліктних процесів — їхніх причин, факторів, інтенсивності, довгочасності та соціальних функцій, визначення ролі у соціальній динаміці. Простежується певна тенденція еволюції конфліктних протистоянь — від класових та міжнаціональних протиборств до суперництва культурних моделей життєдіяльності, ціннісних уподобань.
Теорія соціального конфлікту з 80-х рр. трансформується у напрямі відходу від протиставлення структурному функціоналізмові, деідеологізації, інтеграції з мікрорівневими дослідженнями, змінюється становище прибічників цього підходу у соціальній науці (передусім, у США) — вони набувають академічного статусу, посилюється тяжіння до синтезу з парадигмами, насамперед неофункціоналізмом.
Висновки
Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних
відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування. Найістотнішою відмінністю політичного конфлікту є те, що діючі суб’єкти цього конфлікту (особи, групи, еліти, держави) протистоять чи протидіють один одному з головного, базового, приводу - влади, її поділу чи володіння нею.
Об’єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом - боротьба за оволодіння нею, та владними інститутами. Змістом політичного конфлікту є політична боротьба, тобто протидія політичних суб’єктів, під час якої кожен прагне досягти мети, яка суперечить меті іншого .
Згідно з конфліктологічною теорією соціально-політичні конфлікти детермінуються нерівністю у стосунках власності, влади і статусу різних верств населення, яка викликає на певному етапі усвідомлення соціальною групою чи політичною силою несправедливості конкретного способу розподілу повноважень влади, матеріальних та духовних надбань суспільства . Тому, якщо розуміти політику як боротьбу за владу, то і політичні конфлікти слід розглядати як протиборство двох або більше сторін(конкуруючих партій, груп, спільнот та їхніх інтересів) щодо розподілу та утримання владних ресурсів, повноважень і благ. Якщо ж вважати, що політика - це діяльність, спрямована на регулювання і збалансування інтересів та відносин між різними соціальними і політичними суб’єктами з приводу життєво важливих питань, що зачіпають їхні істотні інтереси (власність, влада, гуманізм, справедливість тощо), то політичний конфлікт - це конфлікт з приводу життєво важливих питань, які можуть бути пов’язані не тільки з суто владними відносинами . Наукові дослідження вчених різних країн підтверджують, що значна кількість конфліктів у різних сферах життя певною мірою мають прикмети політичного конфлікту. Це не випадково, адже у політиці втілюються та реалізуються найважливіші суспільні відносини. Інакше кажучи, політика завжди є результатом діяльності соціальних груп та індивідів щодо забезпечення і обстоювання інтересів та їх реалізації за допомогою державної влади.
Політичний конфлікт взаємозв’язаний з економічними і соціальними явищами, бо політична боротьба завжди відображає стан соціально-економічних суперечностей.
Будь-який соціальний конфлікт, набуваю чи значних масштабів, об’єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність владних інститутів.
Мабуть, однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом’якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.
У стабільних політичних системах соціальні конфлікти завжди вирішуються у спосіб консенсусу чи пошуку такого прийнятного рішення, яке відповідало б інтересам сторін-учасниць конфлікту, у спосіб взаємних поступок або поступок слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла довести обґрунтованість своїх вимог. Хоча у процесі докорінних реформ в Україні роз’єднана національна еліта і неконсолідоване суспільство в умовах наростання економічних проблем не змогли призупинити поглиблення кризових тенденцій, що призвели до досить різкого політичного загострення у суспільств і у період президентських 2004 р. і парламентських
2006 р. виборів, політичну ситуацію в Україні можна вважати стабільною та здатною до цивілізованого розвитку.
Список літератури
1. Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Політологія. - К.: Академія, 2003. – С.395-401
2. Ішмуратов А.Т., Валевський О.О. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу. – К., 1997
3. Колодій А., Климанська Л., Космина Я., Харченко В. Політологія: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Ельга-Н, 2000. — С.194-197
4. Конфліктологія / За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. - Харків: Право, 2002.- C.112
5. Литвин В. М. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовийкур’єр. - 2002. - 23 листоп. (№ 219). - С. 8
6. Пірен М.І. Конфліктологія: Підручник. - К: МАУП, 2003, 360с
7. Ткач О. І. Політологія. — К.: ВМУРоЛ, 2003. — С.223-233
8. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд. Андрущенко В.П. та ін. - Київ, 2002. – С.265-266
9. Юрій М. Ф. Основи політології. — К.: Кондор, 2005. — С.278-293
10. http://www.niss.gov.ua/Strateg_pr/1/1-5.pdf
11. http://www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiya/text/lek/Lek13.htm