МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС
Соціально-економічна криза і політична нестабільність в Україні, загострення різноманітних внутрішніх проблем призводять до того, що події міжнародного життя у свідомості багатьох наших співвітчизників, відходять на другий план, набувають вторинного значення.
В той же час ознакою демократизації у суспільстві слугує спроможність громадян мати власну думку з приводу світових подій, можливість висловлювати її, уміння добиватися того, щоб владні кола враховували її, здійснюючи міжнародну політику. Прагнення людей брати участь у міжнародному житті, впливати на його розвиток є характерною рисою, тенденцією сучасного розвитку політичних процесів у світі.
(Згадаємо: виступи окремих радянських громадян проти введення військ у Чехословаччину і в Афганістан. Масовий характер, якого набула у США боротьба за припинення війни у В’єтнамі. Розширення міжнародних контактів. Народна дипломатія.).
Міжнародна політика – це не тільки мистецтво дипломатії і воєнно-політичного маневрування, здійснюваного офіційними особами, вузьким колом обраних. У ній є місце для участі рядових громадян і значення цієї участі невпинно зростає.
СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Почнемо з короткого екскурсу в історію міжнародної політики.
Міжнародна політика
як засіб взаємодії, взаємовідношення розрізнених суспільних груп – націй, країн, союзів та ін.
– формується разом з виникненням і розвитком цих груп. Відомо, що вже перші рабовласницькі держави, що виникли у IV-III тис. до н.е. в Єгипті та Дворіччі, взаємодіяли, створювали різноманітні союзи, воєнно-політичні об’єднання головним чином для спільного ведення воєн. В історії західноєвропейського регіону розвиток міжнародної політики нараховує крайньою мірою 2,5 тис. років. І тут теж вона вичерпувалась в основному війнами, протиборством. Разом з тим уже в стародавньому світі виникають релігійно-політичні об’єднання держав
„амфіктіонії”
(наприклад, дельфійська, делоська), учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна і збереження миру між собою.
І у середньовічний період історії протиборство і війна
залишаються головним елементом, засобом міжнародної політики. Феодальне міжнародне право допускало і визнавало війну як спосіб вирішення державних проблем
. В цей же час зароджується і отримує широке розповсюдження практика укладання міжнародних договорів, наприклад, з приводу умов плавання в нейтральних водах, прикордонних майнових питаннях , прав іноземців та ін.. Розширюється міжнародна торгівля, яка регулюється за допомогою договорів і угод, в практику впроваджуються валютні обміни, заключаються консульські угоди.
Зростанню інтенсивності міжнародних відносин, становленню їхньої сутності значною мірою сприяли буржуазні революції XVIII ст. Розвиток машинного виробництва, застосування найманої робочої сили поступово і з необхідністю призвели до утворення єдиного світового ринку, до широкого розвитку міжнародної торгівлі, до встановлення розгалуженої сітки економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв’язків. Цьому сприяло удосконалення засобів комунікації. У XIX ст. уже заключається велика кількість міжнародних угод з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування
та ін. Виникають перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз (1885 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.). Проголошується і здійснюється принцип свободи пароплавства по міжнародних річках (Рейну, Дунаю та ін.). Широко використовується арбітраж для вирішення міжнародних конфліктів.
Але задоволення державами їхніх інтересів за допомогою війн
залишається нормою міжнародного права і навіть отримує закріплення у ряді міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814-1815 рр. визнав законність колективних інтервенцій на захист монархічних порядків в Європі та існуючих кордонів.
З цією метою у 1815 р.
був створений Священий союз
у складі Австрії, Прусії і Росії
, до якого потім приєдналась Франція
і низка інших держав. Застосування воєнної сили розглядалося як законний засіб вирішення спорів між державами аж до середини
XX
ст
. Анексії
(насильницьке захоплення чужих земель) і контрибуції
(данина, якою переможець обкладав переможених)
вважались законним засобом прирощення територій і державного збагачення.
Лише у II-й пол. XX ст. під впливом останньої світової війни та її наслідків і перед обличчям реальної загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола деяких держав, що впливають на світову політику, теоретики міжнародних відносин поступово приходять до висновку про неприпустимість і навіть злочинність в сучасних умовах воєнного способу вирішення конфліктів. Але для цього людству потрібно було пройти через період „холодної війни”. В останні десятиліття невпинно складається розуміння того, що у сучасному світі не існують такі обставини, які виправдали б застосування сили, щоб приводило до загибелі людей. Сьогодні набуває визнання і практичного втілення велика гуманістична ідея про природні і невідчужувані права людини, і перш за все право на життя. І хоча в світі продовжує зберігатися протистояння сил, залишаються невирішеними багато регіональних проблем, періодично спалахують вогнища конфліктів, все ж у визначаючі висувається тенденція постановки інтересів людини в голову кута світової політики, підкорення їм діяльності держав. Це вносить суттєві зміни у зміст сучасної міжнародної політики, дозволяє повніше і глибше розуміти її сутність.
То що ж таке міжнародна політика? В чому її предмет і об’єкт вивчення? Міжнародну політику вивчають багато наук: 1) історія міжнародних відносин; 2) історія зовнішньої політики різних держав; 3) дипломатична історія.
Існує багатовікова традиція вважати, що сутність міжнародних зв’язків складають взаємовідносини держав за допомогою дипломатії
. У світовій науці про політику подібні уявлення отримали узагальнену назву „традиційний напрямок”
. Багато його представників, серед яких Г.Моргентау, К.Томсо, І.Фокс, А.Фольферс – вважають область міжнародних відносин ареною вічного, неминучого суперництва їх учасників, що відбувається від їхньої природної схильності до насилля і жаги влади (війна + дипломатія).
У II-й пол. XX ст. виник „модерністський напрямок”
, представники якого (М.Каплан, Р.Роуєкранс, Р.Спайдер, Х.Брук) досліджували міжнародні відносини і політику не лише як галузь міжнародних відносин і взаємодій, оскільки коло суб’єктів міжнародного життя
розширюється за рахунок різного роду приватних ініціатив, позаурядових громадських організацій, окремих осіб
.
Безсумнівна і очевидна плодотворність „прагматичного підходу” до досліджень міжнародної політики, який виявляє шляхи оптимального досягнення мети, користі. Але не можна відкидати і той факт, що міжнародна політика багато в чому являє собою зіткнення інтересів великих груп людей, закономірний процес їхньої взаємодії і взаємовпливу з метою взаємного здійснення інтересів.
Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. в науці і практиці відбувається поступове подолання уявлення про міжнародні відносини як просту сукупність зовнішньої політики окремих держав і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності елементів, що її складають. таке розуміння покликане поєднувати переваги традиційного і модерністського підходів до визначення міжнародних відносин
, які є не що інше, як „… здійснення інтересів соціальних груп за межами національних держав”
(А.А. Мурадян); „… сукупність інтеграційних зв’язків, які формують людське суспільство”
(Г.Х. Шахназаров); „всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі і багато інших), аж до індивідуального спілкування…”
(І.І. Кравченко).
В останні десятиліття в структурі цілей і завдань міжнародної політики все чіткіше проявляються такі з них, як участь у міжнародному поділі праці і пов'язаний з ним обмін товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними відкриттями і духовними цінностями, а також взаємне культурне збагачення; спільне вирішення загальносвітових проблем, спільний захист прав людини. Особливо актуально звучить сьогодні ідея про те, що виконання і захист прав людини – перша і необхідна умова забезпечення міжнародного миру.
Таким чином, „Міжнародні відносини
– це сукупність економічних, політичних, ідеологічних правових, дипломатичних та інших зв’язків і взаємовідносин між державами і системами держав, між основними класами, основними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями і громадськими рухами, що діють на світовій арені, тобто між народами у самому широкому розумінні цього слова”
.
Розглянемо зміст понять, які вживаються в одному контексті з поняттям „міжнародні відносини”, в першу чергу це поняття „міжнародна політика”
. Прийнято вважати, що воно вужче за поняття „міжнародні відносини” і включає суто політичні зв’язки між суб’єктами міжнародного спілкування.
„Міжнародні відносини”
являють собою продовження в умовах міжнаціонального спілкування таких суспільних відносин, які вже склалися на національній основі в рамках даної держави. Разом з тим вони є і сукупністю „міжнародних політик” різних країн певної епохи. Цю сукупність, як комплекс загальної, глобальної взаємодії, ще називають світовою політикою.
„Міжнародна політика” – це політика одних країн у їх взаємовідношенні з іншими. В її структурі розрізняють 1) міждержавні відносини (або зовнішню політику держави
) і 2) діяльність недержавних суб’єктів.
Постановка цілей у міжнародній політиці обумовлена також її співвідношенням з політикою внутрішньою
. З одного боку, міжнародна є продовженням, функцією внутрішньополітичних процесів, вона залежить від соціальної природи і характеру пануючих соціальних сил, похідна від них.
З іншого боку, лінія поведінки правлячих сил на міжнародній арені може сприяти або, навпаки, послаблювати їхні внутріполітичні позиції; авторитет існуючої влади. Більше того, часто ті чи інші акції міжнародного характеру здійснюються виключно з метою вирішити внутріполітичні проблеми. Зміцнення позицій партії консерваторів та М. Тетчер у Великобританії після завершення Фолклендського конфлікту між Аргентиною та Великобританією.
Поняття „міжнародні відносини” вживається у політичному лексиконі, коли необхідно підкреслити офіційний характер зв’язків між країнами. Величезна роль тут належить різного роду дипломатичним зв’язкам і інститутам. На відміну від них позаурядові недержавні економічні, наукові, культурні, релігійні та інші зв’язки та ініціативи здійснюються партіями, громадськими і міжнародними рухами, окремими громадянами безпосередньо і самостійно, обминаючи урядові структури. У сучасному світі все більша частина таких зв’язків між країнами і народами здійснюється на приватній основ
Отже, міжнародна політика
– це історично визначена форма інтегративних тенденцій, що відбуваються у розвитку людського співтовариства, форма взаємодії, взаємозв’язку його частини (держав).
Міжнародні відносини
– охоплюють всі види суспільних або приватних, політичних або інших відносин, які передбачають перехід державного кордону людьми, товарами або ідеями
ВИДИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
1.
На основі сфер суспільного життя
(і, відповідно, змісту відносин) – економічні, культурні, ідеологічні і т.п.
2.
На основі учасників, що взаємодіють
– міждержавні, міжпартійні, між різними міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями.
3.
У залежності від ступеня розвитку і інтенсивності
– високий, низький, середній рівні.
4.
На основі геополітичного критерію
– глобальний (або загальнопланетарний), регіональний (європейський, азіатський), субрегіональний (наприклад, країни Карибського басейна), рівні міжнародної взаємодії.
5.
З точки зору ступеня напруги
: наприклад, стан стабільності і нестабільності; довіри і ворожості; співробітництва і конфлікту; миру і війни.
ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ
Зовнішня політика
– загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інституціями у відповідності з потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.
Дипломатія
– офіційна діяльність державних органів, здійснення функції представництва держави, спрямовану на реалізацію її зовнішньої політики.
Міжнародне право
– загальнодемократична, загально-цивілізаційна система правових норм, що регулюють відносини між державами, націями, міжнародними організаціями з проблем функціонування та розвитку людської цивілізації.
Отже такі вихідні явища і процеси, як «зовнішня політика», «дипломатія», «міжнародне право» визначають, встановлюють, регулюють та контролюють принципи міжнародної політики.
Пьєр Прудон стверджував, що принципи взагалі складають душу історії. „Усякий предмет має свою ідею, свій принцип, свій усяке явище відповідає будь-якій ідеї; нічого не відбувається в світі, без вираження будь-якої ідеї, – все це складає аксіому новітньої філософії… На принципах засноване все життя народів и все моральне значення їх побуту; в ім’я принципів здійснюються державні перевороти; в ім’я їх вмирають і відроджуються суспільства”.
Принципи міжнародної політики, міжнародного права мають вищу порівняно з іншими нормами міжнародного права, обов’язками з міждержавних договорів юридичну силу
; це основні норми міжнародного права, відображення головного змісту міжнародних відносин
.
Своє реальне існування принципи міжнародної політики набувають у міждержавних угодах
. Найважливішим міжнародно-правовим актом сучасності, в якому відображені основні принципи і передбачені особливі заходи їх забезпечення, є Статут ООН, підписаний у 1945 р. Основні принципи сучасної міжнародної політики сформульовані у „Декларації про принципи міжнародного права” (1970).
Розвитку окремих принципів та їх втіленню у практику міжнародного спілкування сприяли такі документи Генеральної Асамблеї ООН як „Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960), „Декларація про недопустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981) та ін. Суттєву роль у розвитку змісту основних принципів, наповнені їх новим змістом і процедурами зіграв Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 р.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ
1. Мирне співіснування
Держави зобов’язані підтримувати міжнародний мир, заснований на справедливості і міжнародних принципах, проявляти терпимість і жити разом як добрі сусіди, розвивати співробітництво незалежно від їхніх політичних, економічних, соціальних та ідеологічних систем та їхнього рівня розвитку.
2. Незастосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах
Цей принцип безпосередньо пов'язаний із попереднім принципом. У Статуті ООН сказано: „Всі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою і її застосування як проти територіальної недоторканості і політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином”. Це положення знаменувало крутий поворот у практиці здійснення міжнародних відносин, відмову від багатовікової традиції, коли співвідношення сил у світі було прийнято зводити до співставлення військової потужності держав. Сьогодні співвідношення сил у світі перестало зводитись тільки до балансу військової сили, зростає значення політичних, економічних та ідеологічних чинників міжнародної взаємодії. Окрім потенціалу великих держав посилюється вплив всіх інших на ситуацію в світі, на хід міжнародних справ.
У зв’язку з цим Статутом ООН передбачається можливість правомірного звертання до збройних сил тільки лише у двох випадках: в цілях самооборони, якщо відбувається збройний напад на державу (ст. 51), і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози світу, будь-якого порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42). Агресивна війна проголошена міжнародним злочином
, що несе за собою міжнародну правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність винних індивідів.
3. Принцип суверенної рівності держав
Приходити до угоди можуть тільки рівні. Якщо у взаємовідносинах і позиціях держав немає рівності, то ці взаємовідносини будуються не на угодах, а на явному або прикритому підкоренні. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. проголошено, що всі держави є рівноправними членами світового співтовариства, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру; що для всіх держав існує рівний обов’язок виконувати повністю і добровільно їхні міжнародні зобов’язання і жити в мирі з іншими державами; що всі держави повинні бути рівною мірою зацікавлені у вирішенні загальнолюдських проблем, у створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.
4. Рівноправність народів та їх право самостійно визначати свою долю
5. Непорушності державних кордонів
Цей принцип полягає в міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів держав, у відмові від будь-яких посягань на ці кордони. Принцип слугує для виключення територіальної експансії в будь-якій формі. Учасники Хельсинської Наради по безпеці і співробітництву в Європі 1975 р. в Декларації принципів Заключного акту зафіксували: „Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і що вони будуть утримуватись зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони”.
6. Територіальної цілісності держав
Даний принцип закликаний виключити насильницьке захоплення або зміну приналежності іноземних територій, а також заборонити протиправне використання іноземних територій або нанесення їм суттєвої шкоди.
7. Принцип мирного врегулювання спорів
Із Статуту ООН: „Всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість”.
8. Невтручання у внутрішні справи держав
Статут ООН накладає на всі держави та інші суб’єкти міжнародного права зобов’язання не втручатися прямо або непрямо з будь-яких причин у справи, які по суті входять до внутрішньої компетенції будь-якої іншої держави.
9. Добровільне виконання зобов’язань з міжнародного права та договорів
10. Всезагальна повага прав людини і основних свобод
всіх індивідів без різниці раси, статі, мови, релігії і т. ін.
11. Принцип „статус кво”
Необхідність приймати за основу у світових взаємовідносинах положення речей, що склалося та існує.
Отже, міжнародне право
– це сукупність норм і принципів, що регулюють всю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в рамках окремих груп держав або на двосторонній основі
.
Норми міжнародного права зв’язують між собою держави, які на основі власних зобов’язань приймають заходи для того, щоб внутрішнє законодавство відповідало тим міжнародним угодам, які вони (держави) підписали і ратифікували.
СУЧАСНЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ
До цих пір сучасне політичне мислення у міжнародній політиці за традицією часто називають новим політичним мисленням, пов’язуючи цей термін безпосередньо із іменем М.Горбачова. Але доречно відзначити відносність новизни „нового політичного мислення”. Новим воно є перш за все по відношенню до наших традиційних ідеологічних і концептуальних побудов, заснованих на конфронтації, орієнтованих на боротьбу до перемоги системи цінностей однієї групи людей у світовому масштабі.
Проте положення, що містяться в концепції „Нового політичного мислення”, і, зокрема, уявлення про нове співвідношення загальнолюдських і партійно-класових інтересів, про гуманні принципи взаємовідносин народів і держав між собою, між ними і оточуючим середовищем висловлював вже у 20-30 рр. академік В.І. Вернадський.
Теоретичні посилки нового політичного мислення були сформульовані А.Ейнштейном (1945), Н.Бором (1944), Б.Расселом й Ф. Жоліо-Кюрі (1955), а також у низці основних документів руху неприєднання, Пагуошського руху вчених за мир і роззброєння, знайшли себе у діяльності „Комісії Пальме” та інших миротворчих організацій.
Основні ідеї сучасного політичного мислення
1.
Визнання світу як суперечливого, але взаємозв’язаного і цілісного у багатоманітності існуючих в ньому соціальних і політичних систем.
2.
Розуміння суспільства як системи організмів, які, щоб існувати, повинні співіснувати.
3.
Визнання пріоритету загальнолюдських цінностей по відношенню до цінностей класових, станових, національних і т. ін..
4.
Визнання багатоваріативності суспільного прогресу.
5.
Прагнення до миру без насильства і воєн.
6.
Розуміння того, що у сучасному світі немає жодної політичної, економічної, соціальної, ідеологічної або якої-небудь іншої проблеми, яку можна було б позитивно вирішити шляхом застосування сили або загрози силою.
7.
Визнання того, що немає такої проблеми, яку не можна було б вирішити мирними, політичними засобами.
8.
Прагнення до діалогу і співробітництва в інтересах розвитку і збереження цивілізації.
9.
Рух до нового, більш справедливого світового порядку.