Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Факультет історії, політології та міжнародних відносин

Кафедра політології та соціології

Салахян Анна Михайлівна

Н
агірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки.

(Кваліфікаційна робота)

До захисту в ДЕК Науковий керівник -

допускається к.і.н., доцент

_______________ підпис Буркут І.Г.

Протокол №___ від ____ травня 2005

Чернівці 2005

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................С. 3

Розділ І.
Природа Карабахського конфлікту........................С. 11

Розділ ІІ.
Причини та розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту:

2.1. Зародження конфлікту.................................................С. 22

2.2. Сучасний період розгортання конфлікту...................С. 34

Розділ ІІІ.
Результати та шляхи регулювання Карабахського конфлікту..........................................................................................С.50

Висновки...........................................................................................С. 65

Список використаної літератури.....................................................С. 68

ВСТУП

Світ вступає в пору глобальних змін, відзначених винятково суперечливими тенденціями. Регіональні і континентальні об'єднання держав шукають шляхи розширення співробітництва й послаблення деяких спірних моментів, що здебільшого пов'язані з протистоянням суверенітетів і зіткненням націоналістичних інтересів. Національні кордони в їхньому колишньому понятті зникають під впливом сучасних засобів комунікації і світової торгівлі, а також рішень держав поступитися частиною своїх виняткових прерогатив більш великим політичним об'єднанням, у які вони входять. У той же самий час з нестримною силою лунають нові націоналістичні заяви і домагання на суверенітет, а єдності держав загрожують жорстокі етнічні, релігійні, соціальні, культурні чи лінгвістичні звади. Соціальному миру, з одного боку, загрожують нові заяви про дискримінацію і відчуження, а з іншого боку – акти тероризму, спрямовані на те, щоб зірвати процес змін і руху вперед, що здійснюється демократичним шляхом.

У січні 2005 році виповнилося п’ятнадцять років з початку вірмено-азербайджанського збройного конфлікту, або як його ще називають – Карабахської війни. Війни призупиненої, але все ще незавершеної, тому що мирний договір не підписаний, і територіальні суперечки не вирішені. Актуальність вивчення подій навколо Нагірного Карабаху зумовлена багатьма факторами.

Як і всі подібні конфлікти, де один в одного стріляли ті, хто ще вчора сиділи за однією партою чи працювали разом, Карабахська війна відрізнялася особливою жорстокістю обох сторін. І дуже важко зараз з'ясувати, хто ж був прав і хто винен у цій братовбивчій війні.

Назва Нагірного Карабаху, цього невеличкого регіону, була ще навіть до недавніх пір мало відомого поза радянським Закавказзям, а вже сьогодні цей регіон сконцентрував у собі запеклі етнополітичні суперечки, що поряд з іншими причинами призвели до дезинтеграцї Радянського Союзу, а потім підсилилися після його розпаду. Битва за Нагірний Карабах є найтривалішою й однією із самих кривавих конфліктів у державах-спадкоємицях Радянського Союзу. Відповідно до останніх оцінок, число смертельних випадків у ньому досягло 15000 чоловік, а загальне число біженців, вигнаних зі своїх будинків, перевищило мільйон. З погляду міжнародного права цей конфлікт являє приклад протиріч між двома фундаментальними принципами: з одного боку, права народу на самовизначення, а з іншого боку, принципу територіальної цілісності, відповідно до якого можлива тільки мирна зміна кордонів за згодою конфліктуючих сторін.

Звичайно, за ступенем людських страждань і матеріальних руйнувань на території колишнього Радянського Союзу найвище місце посідає Чечня. Проте з усіх кавказьких конфліктів карабахський має найбільше стратегічне і загальнорегіональне значення. Цей конфлікт – єдиний на території колишнього Радянського Союзу, у який безпосередньо були втягнуті дві незалежні держави. Більш того, наприкінці 1990-х років нагірно-карабахський конфлікт сприяв формуванню на Кавказі і навкола нього конфронтуючих угруповань держав. Конфлікт відіграє центральну роль у новій геополітиці в Євразії і є джерелом зростаючої загрози регіональної безпеки Кавказу і всього Середнього Сходу. Але незважаючи на своє значення, конфлікт не одержав помітного відображення ні в засобах масової інформації, ні в академічних виданнях і багато практиків, аналітиків і теоретиків міжнародної політики мають про нього досить неоднозначне уявлення.

Взагалі, проблема міжнаціональних, етнополітичних конфліктів на пострадянській території є досить актуальною. Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Чечня – це неповний перелік відомих зон етнополітичних конфліктів. За багатьма об'єктивними показниками вони мають приблизно однакову природу виникнення і динаміку розвитку, що логічно підказує і відповідні загальні механізми їхнього своєчасного попередження і вирішення.

Крім цілого ряду історичних передумов, етнополітичні конфлікти в країнах СНД свідчать про непідготовленість держави і суспільства до сприйняття і правового вирішення проблем національностей, національних меншостей, що опинилися у різному соціально-психологічному становищі після розпаду Радянського Союзу.

Етнополітичні та міжнаціональні конфлікти сконцентрували в собі весь комплекс пострадянських кризових проблем соціально-економічного і духовно-психологічного характеру. Під етнічними прапорами продовжується боротьба політичних еліт, кланів і груп, що робить часом вирішальний вплив на процес адаптації населення до нових політико-правових і соціально-економічних реалій життєдіяльності держави, етносів і людини.

Нинішній стан міжнаціональних, етнополітичних процесів у країнах СНД може привести до серйозних негативних наслідків. Кожний з конфліктів обернувся масовим кровопролиттям. Приклад Нагірного Карабаху не став винятком.

Навпаки, його можна вважати синонімом конфлікту, який неприпиняється, а спроби вирішення котрого залишаються безуспішними. Незадовільність пропонованих дотепер рішень і підходів вимагає радикально переглянути існуючі механізми політичного реагування, але для цього, як перший крок, необхідне з'ясування характеру самого конфлікту й аналіз наявного досвіду його вирішення.

Вивченняй аналіз цього конфлікту не втратили своєї актуальності й понині, а не втратило тому що питання Нагірного Карабаху не є історією, і воноще й до сьогодні не знайшло свого офіційного вирішення.

Отже, спробуємо дослідити поставлену проблему. Як відомо, в політології є чимало методів дослідження проблеми. У даній роботі пропонується розглянути поставлену проблему за схемою, яка дозволяє дати об’єктивну оцінку вірмено-азербайджанського конфлікту та, по можливості прогноз розгортання або процес врегулювання цього конфлікту.

Схема дослідження конфліктної ситуації буде складатися з таких елементів:

політична ситуація (вірмено-азербайджанський конфлікт) – події (повстання, військові дії, переговорні процеси) – учасники (Вірменія, Азербайджан, Нагірний Карабах, посередники) – інтереси кожного з них, їхні ресурси, взаємозв’язки (для Нагірного Карабаху – самовизначення народу, для Азербайджану – збереження цілісності державних кордонів, для міжнародних організацій та посередників – збереження миру) – мета, завдання – критерії успіху – альтернативні вирішення (надання повної незалежності Нагірного Карабаху, передача території Вірменії, збереження цілісності Азербайджану) – прогнози – стратегія дій (в даному випадку стратегія військових дій).

На нашу думку, тільки працюючи за цією схемою, та розглядаючи кожну її складову, можна чітко описати конфлікт, всі його чинники, його передумови, інтереси кожної сторони. Проаналізувавши факти, зможемо дати прогноз.

Отже, мета дослідження – розглянути та проаналізувати вірмено-азербайджанський конфлікт, опрацювати різні погляди на цю проблему, визначити зародження конфлікту, варіанти його врегулювання, по можливості дати прогноз на вирішення конфлікту. Серед завдань нашої кваліфікаційної роботи треба виділити такі: по-перше, визначити характер конфлікту, по-друге – проаналізувати причини та охарактеризувати протікання конфлікту, і, по-третє – розкрити результати та визначити альтернативні варіанти розв’язання конфлікту.

Об’єктом дослідження виступає комплекс вірмено-азербайджанських суперечностей довкола Нагірного Карабаху, а політика Вірменії та Азербайджану є предметом дослідження.

Нагірно-Карабахському конфлікту присвячено чимало досліджень вірменських, азербайджанських, російських політологів, істориків та спеціалістів з міжнародного права. Цікавить дана проблематика і науковців західних країн, праці яких можна знайти в Інтернеті. Серед праць, які використовувалися з Інтернету, можна виділити працю С. Корнелла “Конфлікт у Нагірному Карабаху: динаміка і перспектививирішення”1
. Праця Арама Айвазяна (англ. мовою – “PossibleSolutionstotheNagorno-KarabaghProblem: aStrategicPerspective”) розкриває можливі перспективи вирішення конфлікту Нагірного Карабаху2
. Ці дві праці здебільшого звертають свою увагу на перспективах вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Різняться ці праці тим, що перша намагається вирішити проблему з точки зору азербайджанської сторони, а друга праця – Айвазяна Арама, відповідно, відштовхується від позицій вірменських лідерів.

Була також використана праця вірменського науковця Сурена Золяна “Нагорный Карабах: проблема и конфликт”, яка була досить корисною для нашого дослідження. Дослідження цього науковця було здійснено в рамках гранта Центрально-Європейського Університетуу 1993-1995 рр. та охоплює часові рамки до 1994 року. Але, звичайно, не втратила актуальності праця автора і понині.

Щодо теоретичної основи у даній роботі, то тут використовуються праці М.М. Лєбєдєвої, доктора політичних наук, профессора МДІМВ, “Політичне врегулювання конфліктів: підходи, технології вирішення”. У цій праці М.М. Лєбєдєва розглянула особливості конфліктів ХХ століття, висвітлила сучасні наукові та практичні підходи у врегулюванні конфліктів; багато уваги у дослідженні науковця приділено типам конфліктів та процесу їх вирішення; і, звичайно, конфліктам на території колишнього Радянського Союзу. Тут М.М. Лєбєдєва також намагається подати якомога більше альтернативних варіантів вирішення цих конфліктів, а також часто наголошує на посередництві, вважає, що досить важливою є допомога “третьої сторони”. Розкривається тут також саме поняття та суть переговорів, як засобу врегулювання конфліктів.

Праця А.Г. Здравомислова “Міжнаціональні конфлікти на пострадянському просторі”,1
а також ще одна праця цього дослідника – “Соціологія конфлікту”2
також мали свій вплив на наше дослідження. Здебільшого А. Г. Здравомислов розглядає міжетнічні, міжнаціональні конфлікти на території колишнього Радянського Союзу. Також у всіх конфліктах намагається висвітлити та проаналізувати роль Російської Федерації, її позиції. Так, у своїх працях він неодноразово звертається до проблеми Нагірного Карабаху, і визначає роль РФ у розв’язанні цього конфлікту.

Досить змістовною та корисною стала для нас праця відомого російського політика та науковця Р.Г. Абдулатіпова “Етнополітичні конфлікти у країнах СНД: деякі миротворчі та правові механізми вирішення”.3
У цій праці розглядається генезис етнічних, етнонаціональних, міжетнічних, етнокультурних відносин у системі соціально-політичних процесів, інститутів. Звертається увага на вплив етнічного та етнонаціонального фактору на політичну владу, ідеї, політико-правові норми, відносини влади, діяльність політичних установ, партій, рухів у сфері етнонаціональних відносин.

Ще одним російським науковцем та дослідником, який розробляв теорії етносу та етнічності є В.А. Тішков. Зокрема, у своїй праці “Рэквием по этносу: Исследования по социально-культурной антропологии”4
. Автор переглядає пануючу у вітчизняній науці теорію етносу, пропонує нове трактування феномену етнічності. У роботі розглядаються проблеми соціально-культурної еволюції людства, природи державності та влади, антропології соціальних змін в контексті російських трансформації, піднімаються питання щодо природи націоналізму та конфліктів, розкриваються історико-культурні зародки насилля та тероризму.

При дослідженні проблеми буде використовувалися різні джерела та література. Головним джерелом виступали періодичні видання. Так, наприклад, була використана інформація з наступних газет, журналів: “Бакинский рабочий”, “Азербайджан”, “Зеркало”, “Эхо”, “Комсомольская правда”, “Независимая газета”. Важливими джерелами у досліджені виступали електронні сайти, серед них, зокрема: Кавказький Інтернет-портал (Вірменський сайт)1
, а також Азербайджанський сайт2
, який висвітлює усі новини, які стосуються проблеми Нагірного Карабаху, а також тут зібрано багато аналітичних публікацій, документів. Наступний сайт, інформація з якого теж використовувалася – це “Молодіжний сайт Арцаху”3
, цей сайт носить більш історичний характер, тут зібрані історичні дані Арцаху. Досить важливим також для нашого дослідження виявився сай Міністерства Закордонних Справ Нагірного Карабаху4
.

Використовувалися також у нашій роботі публікації документів та матеріалів по Нагірному Карабаху. Так, при аналізі першого етапу розвитку вірмено-азербайджанського конфлікту важливим був збірник документів та матеріалів по 1918-1923 рр.5
У збірник ввійшли матеріали, виявлені у фондах п’яти архівів Єревана, Москви, а також документи, взяті з періодики. Збірник є одним з найбільш повних публікацій, що відображують основні проблеми історії Арцаху 1918-1923 рр. Документи та матеріали доповнюють одне одного та складають цілісну картину, це дає читачу можливість на основі фактів отримати об’єктивне уявлення про історію того краю та самостійно судити про неї. Збірник розрахований як для спеціалістів, так і для широкого кола читачів. Щодо сучасного етапу розгортання конфлікту, то треба сказати, що документи, матеріали та статистичні дані вязті з сайту Мінемстерства Закордонних Справ Нагірного Карабаху.1

Дана робота складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі йдеться про природу Карабахського конфлікту. Класифікувавши різні види конфліктів, визначимо до якого виду належить вірмено-азербайджанський конфлікт. Це суттєво допоможе нам у подальшому розгляді даної проблеми.

Удругому розділі, визначивши тип конфлікту, розглядаються його історичні передумови та причини. Розділ має назву “Причини та розвиток конфлікту”, він буде містити у собі також два підпункти: 1) зародження вірмено-азербайджанського конфлікту і 2) сучасний період розгортання конфлікту.

У третьому розділі мова йде безпосередньо про результати та шляхи врегулювання Карабахського конфлікту. Тут розглядаються альтернативні варіанти вирішення цієї проблеми.

На початку роботи – вступ, у якому викладені мета та завдання дослідження, а також коротка характеристика використаної літератури; наприкінці роботи – висновки та список літератури.

РОЗДІЛ І

Природа Карабахського конфлікту

Термін “конфлікт” (у перекладі з латинської) означає зіткнення, розбіжність, суперечку, що загрожують ускладненнями. У сучасній західній літературі це поняття має багато визначень, з яких найбільш розповсюджене визначення має те, яке дав американський соціолог Л. Козер. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії за визначений соціальний статус, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага. Цінність конфліктів Л. Козер бачить у тому, що вони запобігаютьокостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.1

Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій, як окремих особистостей, що володіють достатньою значимістю у сфері політики.

Будь-який конфлікт має свій предмет і об’єкт. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, він може виникати у сфері економіки, соціальних відносин, політики, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, мовні, професійні відносини.

У кожному випадку конфлікт є результатом взаємодії незбіжних елементів системи суспільних відносин. У цьому зв'язку необхідно розуміти, що конфлікт є норма, а не патологія життя суспільства. Конфлікт – норма, і проблема складається не в тому, щоб виключити його з нашого життя (це всеодно неможливо), а в тому, щоб зуміти знаходити його причини, рушійні сили, шляхи вирішення.2

Політологія розглядає в першу чергу політичні конфлікти. Вони являють собою вид відносин, де взаємодіють політичні інтереси і їхні носії, а також застосовуються політичні методи вирішення конфліктів у будь-яких інших сферах життя суспільства. Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити, що серед них виділяються етнічні та етнополітичні конфлікти. Міжнаціональні або етнополітичні конфлікти – найбільш гострі і болючі. Ці конфлікти – найболючіші та, як показує досвід, - найтриваліші. За своїми масштабами вони деколи перевершують будь-які соціально-політичні конфлікти. Суб'єктом такого конфлікту є та чи інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (наприклад, вірмени й азербайджанці) або корінною нацією і національною меншістю (литовці і поляки у Литві, грузини й осетини у Грузії). У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основні тенденції: одна – до розмежування, інша – до консолідації. Характерною рисою міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, тобто, те, що вони стосуються різних сфер життєдіяльності конфронтуючих сторін.1
Найяскравішим прикладом є конфлікт у Нагірному Карабаху, він містить у собі питання про територію автономної області та про її економічний розвиток. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну причину: у Чечні це питання політичної незалежності, а в Азербайджані – територіальної ідентифікації.2

Отже, щоб розібратися в природі конфлікту в Нагірному Карабаху, треба визначити, по-перше, який характер він носить. Деякі дослідники, які працювали над даною темою, наполягають на тому, що це етнічний конфлікт, інші – етнополітичний. У даній роботі зроблено спробу викласти та аргументувати власний погляд на цю проблему. Для цього варто розглянути поняття цих конфліктів.

Етнополітичний конфлікт – це форма міжгрупового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються за етнічною ознакою. Під етнополітичним розуміється конфлікт із визначеним рівнем організованої політичної дії, суспільних рухів, масових безладь, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни, у яких протистояння відбувається за розходженнями в етнічній спільності. 1

Існує складність у визначенні етнополітичних конфліктів. Справа в тому, що етнополітичний конфлікт у "чистому" вигляді буває рідко. Оскільки територія колишнього СРСР є поліетнічною за складом населення (що характерно і для нових держав, які виникли на цій території), то фактично будь-який внутрішній конфлікт - соціально-економічний чи політичний по суті – знаходить етнічний відтінок. З іншого боку, тут є досить багато підстав для міжетнічних протиріч як на особистісному, так і на груповому рівнях. Тому етнічний фактор генерує багато гострих і кризових ситуацій, що виникають у сфері політики, відносин між державними і внутрішньодержавними утвореннями.2

От чому межа між соціальними, політичними та етнополітичними конфліктами на території СРСР, досить хитка, важко визначена, а самі конфлікти багатогранні і різноманітні у динаміці розвитку. Варто мати на увазі і те, що етнічний фактор нерідко служить камуфляжем боротьби різних політичних еліт.Бувають випадки зворотнього політичного камуфляжу, коли етнічна природа конфлікту замінюється іншими політичними мотивами.

У такий спосіб термін "етнополітичний конфлікт" у дійсності охоплює широке коло ситуацій. Вони показують, що чисто етнічного конфлікту як такого практично не буває. В основі деяких етнополітичних конфліктів лежать міжетнічні або міжнаціональні суперечності, і конфлікти такого типу виникають як міжнаціональні.

Міжнаціональні конфлікти мають власну динаміку. Найбільш характерні її моменти полягають у наступному:

По-перше, поступове посилення конфлікту за рахунок введення більш активних сил, а також за рахунок нагромадження досвіду боротьби. Так, карабахський конфлікт почався з мітингів і мирних вимог вірменського населення про зміну статусу Нагірного Карабаху. У підтримку цих вимог стали проводитися мітинги і демонстрації в Єревані та інших містах Вірменії. Різка ескалація вірмено-азербайджанського конфлікту наступила після трагедії Сумгаїта.

По-друге, збільшення кількості проблемних ситуацій і поглиблення первинної проблемної ситуації. Це характерно для всіх етнополітичних конфліктів. З розвитком конфлікту відбувається “вишукування” нових претензій, звинувачень, первинна проблемна ситуація обростає новими аргументами і фактами. (Найкращий приклад – Молдова, Придністров’є)

По-третє, підвищення конфліктної активності учасників, зміна характеру конфлікту у бік його жорсткості, залучення в конфлікт нових осіб. На нашому прикладі, конфлікті у Нагірному Карабаху, видно, як підсилюється конфронтація, конфлікт із відносно “спокійного” переходить у збройне зіткнення, росте число вбитих і поранених, у конфлікт втягується практично все населення обидвох конфліктуючих сторін. 1

По-четверте, наростання емоційної напруженості, що супроводжує конфліктні взаємодії, це може вплинути як і на мобілізацію, так і на дезінтеграцію учасників конфлікту. Частіше емоції не з'єднують, а роз'єднують. У міжнаціональному конфлікті в міру його розвитку зростає почуття антипатії чи, навіть, ворожості. Приводи для цього завжди знайдуться. Так, погроми й вбивства безневинних людей вірменської національності в Сумгаїті, а потім у Баку в 1990 році підсилили ворожнечу між вірменами й азербайджанцями. Історичний досівд показує, що подібна ворожість триває, як мінімум, впродовж життя того покоління, яке було втягнуто у криваве протистояння.

По-п'яте, для міжнаціонального конфлікту характерне формування стійкого образу “зовнішнього ворога”, коли компроміс сприймається тільки як капітуляція супротивника, коли виявляється прагнення кожної зі сторін-учасниць протиборства “здобути перемогу”. Так, у Нагірному Карабаху домінує установка “до переможного кінця”, а пошуки компромісу мирних рішень даються досить важко.

По-шосте, для етнополітичних конфліктів, як правило, характерна їхня інтернаціоналізація, тобто залучення в конфлікт чи його врегулювання третіхсил чи міжнародних організацій.

На розвиток етнополітичного конфлікту в Нагірному Карабаху, безсумнівно, також впливає релігійний фактор. В історії і житті народів національне і релігійне тісно переплітаються, взаємодіють. Релігійний фанатизмі етнонаціоналізм підтримують, стимулюють один одного. Релігійний фактор може підвищити температуру конфлікту, загострити його. Разом з тим, практика етнонаціональних конфліктів останніх років показує, що нерідко етнонаціональний фактор виявляється сильнішим, аніж релігійний.1

Розглянувши поняття та суть етнополітичного конфлікту та його динаміку, безсумнівно, бачимо, що вірмено-азербайджанський конфлікт має риси та ознаки етнополітичного конфлікту. Але у нашому дослідженні хотілося б зробити деякі зауваження. А саме – вище говорилося про те, що “чисто” етнічного чи етнополітичного конфлікту не має, тому пропонується визначити Нагірно-Карабахський конфлікт, як етнополітичний конфлікт з елементами етно-територіальних суперечок. Нижче наведені докази цієї гіпотези.

Термін “етнотериторіальний конфлікт” трактується в широкому змісті. Будь-яке домагання на територію вже є конфліктом, якщо воно відкидається другою стороною – учасницею суперечки.1
Етнотериторіальний конфлікт може приймати форми більш і менш гострі, цивілізовані і нецивілізовані, мирні і немирні. Зрозуміло, це не виключає можливості і правомірне використання даного терміну в більш вузькому значенні, коли під “конфліктами” розуміються лише найбільш гострі форми протистоянь і протиборств.

У березні 1991 р. було зафіксовано 76 етнотериторіальних суперечок в межах Радянського Союзу (“Московские Новости”, 17.03.1991), через рік їхнє число зросло до 180 (“Московские Новости”, 29.03.1992). До сьогоднішнього часу зібрана інформація майже по 300 територіальних домаганнях, що висувалися в період 1988-1996 р. як офіційним шляхом (органами влади колишніх союзних республік, автономних і національно-територіальних утворень у їхньому складі), так і головним чином неофіційним – партіями, національними рухами, громадськістю.

До етнотериторіальних конфліктів належать не всі етнополітичні і не всі територіальні конфлікти, але саме ті, які знаходяться на стику двох цих великих груп конфліктів. Вони – одночасно й етнічні, і територіальні, й політичні. Тому говорячи про сутність цих конфліктів, необхідно насамперед осмислити, який зміст вкладається в поняття “етнічний конфлікт” і “територіальний конфлікт” відповідно.

Словосполучення “територіальні конфлікти” – багатозмістовне, і допускає різні трактування. Зокрема, воно нерідко вживається для позначення різнотипних конфліктів, зв'язаних із забезпеченням специфічних інтересів і запитів конкретних територіальних спільнот людей – економічних, політичних, культурних та ін. Це суперечки щодо державної/ адміністративної приналежності територій чи їхнього адміністративного статусу, або відносно правового статусу тих чи інших груп населення та його прагнення проживати на цих територіях, володіти і розпоряджатися ними. 1

Що таке етнополітичний конфлікт, визначено вище, а щодо етнічного конфлікту, то варто зазначити, що під цими конфліктами звичайно мають на увазі такі, сторонами яких виступають етнічні спільності (етноси й етнічні групи). Але, по-перше, зовсім не ясно, що їх викликає. По-друге, не зрозуміло, як тут співвідносяться конфлікти та їхні суб'єкти. Щоб кваліфікувати конфлікт як "етнічний", повинно мати місце протиборство цілих етносів. А якщо конфліктують якісь частини двох етносів, а більшість людей живуть один з одним в мирі та злагоді?

З точки ж зору етноконфліктології, ключовим є питання, якого роду зв'язок існує між етнічними конфліктами і самим феноменом "етнічності". Між цими двома феноменами існують досить тісні причинно-наслідкові зв'язки. У самому етнокультурному розмаїтті людства потенційно закладені елементи конфліктності. У взаєминах між народами етнофобія – явище природне. Вірмени й азербайджанці, турки і болгари, араби і євреї – приклади, де нібито є етнічна несумісність народів.2

Інша ж точка зору полягає у тому, що корені "етнічних конфліктів" лежать поза власне етнічними реаліями. “Етнічність” цих конфліктів відноситься насправді не до їх сутності, але до форми прояву (саме завдяки характеру прояву, а зовсім не їхнім причинам і рушійним силам, такі конфлікти коректніше було б називати етнічними). Етнокультурний плюралізм сам по собі конфліктів не породжує. Етнічні забобони, стереотипи, етнофобії і т.п. не мають ніякої ні ірраціональної, ні примордіалістської першооснови. Навпаки, вони є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних умов і процесів, які історично склалися у взаєминах двох народів.

Етнічний конфлікт ніколи не виникає “природно”, сам по собі, без попередньої йому активності “агентів” конфлікту. Це характерно для всіх типів конфліктів – від тих, що розвиваються в цивілізованих рамках, до тих, які свідомо ініціюються. Етнічні конфлікти можуть носити етнокультурний характер, вони обумовлені насамперед, перепонами на шляху функціонування та розвитку національних мов та культур. Бувають етносоціальні конфлікти, в їх основі лежать суперництво між етнічними групами за доступ до економічних доходів чи престижних видів діяльності і представництва у відповідних соціальних колах та елітних прошарках. Але одним з найчастіших та розповсюджених конфліктів за етнічною ознакою є етнотериторіальний конфлікт.1

Щодо природи конфліктів такого типу, то варто зазначити, що тут суперечка ведеться “від імені” етносів і етнічних груп відносно їхніх прав проживати на тій чи іншій території, володіти чи керувати нею. Територіальні суперечки, що виникають у взаєминах між суверенними державами не є класичними етнотериторіальними. Їх логічніше називати територіальними міждержавними (міжнародними) конфліктами, тому що в них втягують не просто етноси, а держави, нації, спільності – нерідкополіетнічні. Однак між типовими етнотериторіальними і територіальними міждержавними суперечками існує найтісніший взаємозв’язок. Більшість держав світу формувалися як національні держави з вираженою етнічною домінантою. Спірні територіальні питання між ними неминуче, так чи інакше, здобувають і етнічний аспект.2

Суб’єктом територіальних домагань практично ніколи не виступає етнічна група в цілому чи навіть її чисельна більшість. Як правило, вимоги виходять від політичних еліт, національних рухів і партій, їхніх лідерів, діячів культури і т.п. Їхня позиція може не тільки не мати нічого спільного з інтересами народів, від імені яких вони виступають, але і не користуватися підтримкою в масах.

Висування територіальних домагань “від імені” етнічної групи ще не означає солідарності етносу в цілому з подібними вимогами. Набагато небезпечніші ті територіальні конфлікти, у яких активної і найбільш радикальної частини національного руху вдається запалити своїми гаслами більшість населення. Саме це і відбулося в таких етнотериторіальних конфліктах, як вірмено-азербайджанський. Територіальні домагання втягнутих у них сторін ніби грають роль національної ідеї, яка консолідує весь етнос, що робить важчим пошук компромісів. Але небезпеку представляють також етнотериторіальні конфлікти, суб'єктами яких виступають лише незначні за чисельністю, проте найбільш активні і радикальні угруповання відповідних етносів (таких конфліктів переважна більшість). У перспективі такі етнотериторіальні конфлікти можуть перерости у великомасштабні: “гасити” їх необхідно в зародку. 1

Є ще одна категорія суб’єктів територіальних претензій, вона представлена вищими органами влади суверенних держав. Принципи поваги територіальної цілісності держав СНД і непорушності існуючих кордонів зафіксовані в установчих документах Співдружності. Але Азербайджан і Вірменія, тривалий час і після створення СНД, що знаходилися в стані неоголошеної війни один з одним, мають протилежні позиції по карабахському питанню.2
По мірі суверенізації національних республік, наочно виявляється тісний взаємозв'язок “неофіційних” і “офіційних” домагань на території, що оскаржуються: національні рухи, одержуючи доступ до важелів влади, стають провідниками територіальних претензій і в державній політиці. 1

Проаналізувавши суб’єкти вірмено-азербайджанського конфлікту, варто зупинитися на типології етнотериторіального конфлікту і визначити тут позицію Нагірного Карабаху. Класифікація тут визначається за предметом територіальної суперечки (характеру домагань).

У першу чергу, це конфлікти з приводу “спірних” територій, вимоги зміни історично сформованих кордонів (близько 2/3 усіх територіальних домагань). При цьому так чи інакше оскаржуються не тільки міждержавні, але і багато внутрішніх меж. Предметом територіальних суперечок є певні ділянки кордонів між національними республіками, та межі автономних округів. У цьому ряду знаходиться і Нагірний Карабах в Азербайджані.

Проведені в роки радянської влади кордони між союзними республіками в багатьох випадках розсікли цілісні етнокультурні і господарські регіони, а міграційні потоки радянського часу різко підсилили мозаїчність етнічного розселення. З розпадом же СРСР вірмекнський та азербайджанські народи опинилися розділеними державними кордонами, по різні боки яких проживали співвітчизники. Звичайно, особливо небезпечні етнотериторіальні конфлікти, учасники яких вважають спірні землі частиною своєї історичної батьківщини. Нагірний Карабах вважають таким і вірмени, і азербайджанці. І цей факт вилився у великомасштабну війну, що забрала з життя тисячи людей.2

Другий тип етнотериторіальних конфліктів та спорів щодо адміністративного статусу тієї чи іншої території, пов'язаний з висунутими “від імені” етнічної групи домаганнями на утворення незалежних держав, автономій і інших національно-територіальних утворень, або, навпаки, з вимогами їхнього скасування. Однак автономістські домагання часто наштовхуються на протидію з боку центральної влади.

Інший різновид етнотериторіального конфлікту цього типу – конфлікти щодо статусу вже існуючих національних утворень. Тут і вимоги сецесії аж до державотворення, що і відбувається в Нагірному Карабаху. Також бачимо прагнення Нагірного Карабаху перейти на правах автономії під іншу державну юрисдикцію – Вірменії. Проголошувалися заклики до скасування автономного статусу і навіть починалися практичні кроки в цьому напрямку (скасування Нагірно-Карабахської АО азербайджанською владою).1

Підсумувавши усе вищесказане, можна припустити, що етнотериторіальний конфлікт є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Вони ведуться “від імені” етносів та етнічних груп відносно їхніх політичних прав, права проживати на тій чи іншій території, володіти та управляти нею. “Етнічні” ж, у чистому вигляді, конфлікти це – лише форма прояву, “оболонка” (а не суть конфлікту).

Отже, проаналізувавши, та порівнявши три різних за своїм змістом типи конфліктів, можна зробити наступний висновок.

Говорячи про конфлікт в Нагірному Карабаху не можна, на нашу думку, обмежитися тільки поняттям, що це етнічний чи етнополітичний конфлікт. В цьому конфлікті поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин буде доцільніше розглядати передумови та причини конфлікту, що й буде зроблено в наступному розділі.

РОЗДІЛ ІІ

Причини та розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту

2.1. Зародження конфлікту;

2.2. Сучасний період розгортання конфлікту.

Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) – держава, що не визнана світовим співтовариством, утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) - національно-державного утворення в державному устрої СРСР, та вірменозаселенного Шаумянського району. Столицею Нагірного Карабаху є місто Степанакерт.Нагірно-Карабахська Республіка була проголошена 2 вересня 1991р.

Нагірний Карабах (вірменська самоназва – Арцах), розташований на північному сході Вірменського нагір'я, з давніх-давен був однією з провінцій історичної Вірменії, північно-східним кордоном якої, згідно всім античним джерелам, була Кура. Арцах згадується у творах Страбона, Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Плутарха, Діона Кассія та інших авторів, зокрема ними вказувалося, що по Курі проходив кордон Вірменії із сусідньою Албанією – стародавньою державою, що являла собою конгломерат різномовних кавказьких гірських племен.

Після поділу Вірменії між Візантією та Персією (387р.) територія Східного Закавказзя (включаючи Нагірний Карабах) перейшла до Персії, що, однак, до пізнього середньовіччя не вплинуло на етнічні кордони в регіоні: правобережжя Кури разом з Карабахом залишалося вірменозаселеним. І тільки в середині XVІІІ століття в північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам з вірменськими князівствами. 1

Князівства Нагірного Карабаху, незважаючи на це, зуміли зберегти фактичний суверенітет, будучи змушеними сторіччями відбивати навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і часто вороже настроєних сусідніх ханів, а то і військ самих шахів. З метою позбутися цих нападів вірменські лідери почали звертатися за допомогою у ХVІІ-XVІІІ століттях до російських царів, у тому числі до імператорів Петра І, Катерини ІІ і Павла І.

У 1805 році територія історичного Нагірного Карабаху, що фактично одержала назву Карабаського ханства, разом з великими районами Східного Закавказзя “на віка вічні” перейшла до Російської імперії, що було закріплено Гюлістанським (1813р.) та Туркменчайським (1828р.) договорами між Росією і Персією.

Почався період мирного життя, який продовжувався до 1917 року. Після розвалу Російської імперії, у процесі формування на Кавказі держав, Нагірний Карабах у 1918-1920р. перетворився в арену жорстокої війни між Вірменією, що відновила свою незалежність і новоутвореною в умовах турецької інтервенції Азербайджанською Демократичною Республікою, яка з моменту свого утворення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя. 1

Регулярні турецькі війська та азербайджанські збройні формування, скориставшись смутою, викликаною світовою війною і розпадом Російської імперії, у продовження геноциду вірмен у Туреччині в 1915 році, у 1918-1920році знищили сотні вірменських сіл, влаштували різанину вірменів у Баку, Гяндже. І тільки у Нагірному Карабаху ці азербайджанські формування наштовхнулися на серйозний збройний опір, організований Національною Радою НК, хоча Шуша – столиця краю, 23 березня 1920 року була спалена і розграбована, а вірменське населення міста знищене.1

Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт, що набував більш трагічного характеру. 1 грудня 1920 року на основі доповіді свого третього підкомітету П'ятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану і масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй. Тоді ж Ліга Націй, до остаточного врегулювання конфлікту, визнала Нагірний Карабах спірною територією, і з цим погодилися усі задіяні в конфлікті сторони, у тому числі й Азербайджан. Таким чином, у період виникнення в 1918-1920роках Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах (так само як і на Нахічевань).

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося утвердженням нових політичних порядків. Після проголошення в 1920 р. Радянського Азербайджану частина Червоної Армії, до мирного вирішення питання, відповідно до Договору між Радянською Росією і Республікою Вірменія, тимчасово окупували Нагірний Карабах.

Однак відразу після встановлення радянської влади у Вірменії Ревком (революційний комітет – головний орган влади більшовиків у той час) Азербайджану декларує визнання “спірних територій” - Нагірного Карабаху, Зангезура і Нахічевані – невід’ємними частинами Вірменії. У момент декларування відмови від домагань на Нагірний Карабах, Зангезур і Нахічевань ці території не входили в Азербайджанську Республіку. 2

На основі відмови Радянського Азербайджану від домагань на “спірні території” і на основі угоди між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія в червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід’ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані (“Бакинский рабочий” (орган ЦК Компартії Азербайджану), 22 червня 1921р.). Таким чином це виявився останній у міжнародно-правовому контексті законний акт по Нагірному Карабаху за час комуністичного режиму в Закавказзя. Декрет вітали як міжнародне співтовариство, так і Росія, що зафіксовано в резолюції Асамблеї Ліги Націй (18.XІІ.1920 р.). 1

Незабаром, однак, більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння “світової комуністичної революції”, у якій Туреччині надавалася роль “смолоскипа революції на Сході”, змінює своє ставлення до етнічно їй рідного Азербайджану і до проблеми “спірних” територій, у тому числі до Нагірного Карабаху.

Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює свої претензії на Нагірний Карабах. Пленум Кавбюро РКП(б), нехтуючи рішення Ліги Націй і відкидаючи плебісцит як демократичний механізм встановлення кордонів між Вірменією й Азербайджаном, у 1921 році під безпосереднім тиском Сталіна і всупереч акту, що відбувся, із процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.2

Азербайджан багатьма шляхами відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і на настійну вимогу РКП(б) у 1923р. колишній спірній території був наданий статус автономної області – однієї з конституційних форм національно-державного утворення в державному устрої СРСР. Більш того, Нагірний Карабах, очевидно, з далеким прицілом, був роздроблений – на одній частині сформували автономію, а іншу “розчинили” в адміністративних районах радянського Азербайджану, причому таким чином, щоб ліквідувати фізичний і географічний зв'язок між вірменською автономією і Вірменією.1

Таким чином, значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, і за межами автономії залишилася велика частина Нагірного Карабаху (Гюлістан, Кельбаджар, Карахат (Дашкесан), Лачін, Шамхор та ін.). Тим самим, карабахська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років, хоча і вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталося з листами та петиціями до центральної влади в Москві, вимагаючи анулювати антиконституційне та неправове рішення 1921 року і розглянути можливість передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.

У 1988 році розпочався сучасний етап Карабахського руху (руху за возз'єднання Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) з Вірменією і відновлення прав автономії). Позиція азербайджанської влади наполягає на розгляді цього Руху як спроби захоплення Нагірного Карабаху вірменською владою. Відзначимо, що новий етап руху й у Нагірному Карабаху, й у Вірменії почався з мирних демонстрацій у столиці та районних центрах Нагірно-Карабахської Республіки, зборів підписів під петицією населення республіки союзному керівництву про викорінювання історичної несправедливості щодо вірменського народу, яке стало результатом волюнтаристичного рішення Й. Сталіна про передачу вірменського краю в адміністративне підпорядкування Радянського Азербайджану. На момент ухвалення даного рішення вірмени складали 94,4% населення Нагірного Карабаху.2

Отже, 1988 рік став поворотним в історії Карабаху. Карабахські вірмени піднялися на захист власних прав і свобод. Дотримуючи всі діючі правові норми і використовуючи винятково демократичні форми вираження своєї волі, вірменське населення Нагірного Карабаху виступило з вимогою возз’єднання з Вірменією. Ці події стали переломними не тільки в житті карабахців; вони, фактично, визначили наступну долю усього вірменського народу.

Що ж до причин конфлікту, то, звичайно, бачимо два погляди на цю проблему, відповідно – Азербайджану та Вірменії. Азербайджан, у свою чергу, істинною причиною вірмено-азербайджанського конфлікту бачить у анексіоністській політиці Вірменії з метою насильницького приєднання до себе Нагірного Карабаху, яка за адміністративно-територіальним поділом СРСР є азербайджанською територією. Вірменія та Нагірний Карабах, у свою чергу, бачать причину в політиці етнічного виживання корінного вірменського населення з Нагірного Карабаху та всього Східного Закавказзя, а також у ліквідації вірменської автономії, самобутності, культури, економіки, освіти, мови і т.п., що проводиться Азербайджаном. 1

Нижче мова піде про розвиток самого конфлікту. Умовно ми можемо поділити його на два періоди: радянський та пострадянський.

Радянський період.

Розглянемо також дві позиції. Розпочнемо з азербайджанської. За думкою офіційного Баку, конфлікт почався в 1988 році із суперечок у Нагірному Карабаху. Він був ініційований Вірменією, яка намагалася зіштовхнути вірменську й азербайджанську громади з метою насильницького відторгнення Нагірного Карабаху від Азербайджану і його приєднання до своєї території.2

Позиція Вірменії та Нагірно-Карабахської Республіки полягала у тому, що конфлікт розпочався в 1917-1918 роках, коли мусаватистський режим прагнув створити в Закавказзі мусульманську суперімперію; цей режим з’явився (квітень-травень 1918 р.) для того, щоб силою приєднати Нагірний-Карабах, а також деякі інші території до складу Азербайджанської Республіки. 1

Проводячи політику викорінювання всього неазербайджанського, чи, за висловами лідерів сучасної Азербайджанської Республіки, “реалізуючи свої національні інтереси”, тодішній азербайджанський уряд застосовував масове насильство по відношенню до східно-закавказьких вірмен. Найбільш великими проявами масового насильства було винищування та депортація вірмен з Баку у вересні 1918 р., їхня різанина в Шуші й інших районах НК у березні 1920 року.

Нинішня Азербайджанська Республіка проголосила себе в серпні 1991 року суверенною державою, правонаступницею та продовжувачкою традицій АР, що існувала 1918-1920 роках. Також законодавчо закріпила за собою, в особі центральної влади, непорушне, неподільне і невід'ємне право розпоряджатися атрибутами суверенітету Азербайджану. До сукупного надбання та громадян, на які поширювався суверенітет Азербайджанської Республіки, належало не тільки все рухоме та нерухоме майно, що знаходилося у межах підконтрольних Азербайджану територій і проживаючих на ній громадян, але і тих громадян і тієї власності за його кордонами, що розглядалися азербайджанськими законами, зазначимо, а не міжнародним правом, як “підвладні Азербайджану”. 2

Подібний підхід повною мірою був виявлений і стосовно до карабахської проблеми. Вже одним з перших державних актів АР, від 23 листопада 1991р., формально скасовувалася Нагірно-Карабахська Автономна Область, територія автономії практично цілком була або перепідпорядкована утвореним тут адміністративним одиницями, або розділена між азербайджанозаселенними районами АР, були перейменовані навіть вірменські топоніми: Степанакерт у Ханкенди, Мардакерт в Агдере і т.п.

Тим самим, корінне вірменське населення Нагірного Карабаху було позбавлено власних прав, усі права і форми самобутності автономії і всього “вірменства” Східного Закавказзя, розглядалися як частина атрибутів суверенітету Азербайджану (азербайджанської території, економіки, культури й ін.) і були узурповані Баку.

Проте, Азербайджан завжди, і до, і після встановлення в Закавказзі і регіоні конфлікту радянської влади, виступав як послідовний продовжувач традицій Азербайджанської Республіки та її тюрко-мусаватистських лідерів і в питанні методів вирішення проблеми Нагірного Карабаху, що бачимо не тільки з “Конституційного Акту Про Державну незалежність АР”1
, але і з одкровень Президента цієї держави про проведений владою АРСР під безпосереднім керівництвом політики по відношенню колишньої НКАО та її вірменського населення. Про це більш ніж красномовно говориться у книзі Мкрчтяна Ш. “Арцах”: “...Словом, змова Баку переслідувала двімети – вижитивірмен з Арцаху і заселити азербайджанцями. Результат підступної політики більш відчувається. Якщо в післявоєнний період за 40 років число вірмен НКАО скоротилося, то число азербайджанців збільшилося більш ніж у 3,5 рази. Не дарма, Гейдар Алієв у парламенті Азербайджану (7 лютого 1991р.) з цинічними вихваляннями оголосив, що за роки його правління програма азербайджанізації вірменської області здійснювалася набагато краще."2

Факти свідчать, що азербайджанською владою створювалися настільки нестерпні умови, що корінне вірменське населення ( 9 з 10) змушено було залишати рідні вогнища. Забігаючи вперед, скажемо, що: якщо антивірменська політика набула подібний розмах у радянські роки, коли руки Баку були формально зв'язані, залишається лише припустити, що б відбулося у випадку, якби суверенному Азербайджану нічого б не перешкоджало в здійсненні його планів і політики по відношенню до НКР та вірменського населення, яке живе в конфліктному регіоні.

Практично з перших днів азербайджанське керівництво оголосило карабахський рух незаконним, сепаратистським, суперечним ідеалам пролетарського інтернаціоналізму, який розхитує моральні та політико-правові підвалини радянського соціалістичного ладу. Розцінивши його таким чином, керівництво, по суті підготувало ґрунт для його силового придушення. Проти руху, що очолила, суспільно-політична організація “Крунк” та його активісти (з вірменської – “журавель”, що символізує ностальгію за Батьківщиною) фактично були висунуті обвинувачення в антидержавній діяльності, організації масових безладь, підбурюванні та іншому.1

Як союзні, так й азербайджанські керівники відразу спробували перенести питання з національної, політичної і правової у соціально-економічну площину. Це повною мірою знайшло відображення в рішеннях ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, постанові Президії Верховної Ради Аз.РСР (звернемо увагу – усі прийняті практично в той самий день 24 березня 1988року).2

Незадовго до проголошення державної незалежності Азербайджан, який розглядав вирішення карабахської проблеми у світлі відновлення своєї незалежності, поклав відповідальність за виконання прийнятих рішень на Генеральну прокуратуру, МВС та інші силові структури Азербайджану. 1

Прибравши до рук всю союзну власність, що знаходилася на території АРСР і при цьому, як можна побачити в законі“Про порядок рішення питань,
по
в'язаних з виходом союзної республіки зі СРСР
”2
. І при цьому, “потоптавши” не тільки букву закону, але права Нагірно-Карабахської Автономної Області і проживаючих на території національних груп, та відчувши свободу рук почав відкриту спробу вирішити карабахське питання шляхом відкритого (відвертого) масового насильства.

До моменту проголошення незалежності АР та НКР (серпень-вересень 1991р.) вірменське населення було депортовано з місць постійного проживання на території Азербайджану та з деяких районів (територій) НК. Для депортації населення азербайджанська влада використовувала не тільки власну армію та поліцію, але і підрозділи колишньої Радянської Армії і внутрішні війська Радянського Союзу.

Одержавши техніку й озброєння дислокованих в Азербайджані частин колишньої Радянської армії та флоту, Баку розгорнув проти НКР та її населення війну з використанням бойової авіації і деяких видів зброї, яка міжнародними конвенціями була заборонена.

У такій ситуації, населення НК, що знаходиться з 1988 р. у влаштованій Азербайджаном транспортно-енергетичній блокаді, як і в 1917-18р., для захисту свого життя і безпеки, порятунку від голоду, холоду і хвороб не залишалося іншого виходу, крім створення власної держави, формування її атрибутів, і насамперед, армії, організації збройної відсічі агресії, розблокування транспортних та енергетичних комунікацій і створення ефективних механізмів забезпечення безпеки НКР і її населення.

Пострадянський період:

Позиція Азербайджану:

Після розпаду Радянського Союзу і здобуття незалежності колишніми союзними республіками анексіоністська політика Вірменії прийняла характер широкомасштабної агресії, у ході якої, вигнавши за допомогою місцевих вірмен азербайджанське населення, вона спочатку окупувала НК, а згодом – ще шість районів Азербайджану. 1

Позиція Вірменії і НКР
: Після встановлення у Закавказзі Радянської влади, у 1920 році, уряд Радянського Азербайджану (АзРСР) відмовився від претензій стосовно НК, Нахічевані і Зангезуру, визнавши їх частиною Радянської Вірменії (ВірмРСР), що заявила про прийняття у свій склад НК.

Однак у 1921 р. вольовим рішенням Кавказького бюро РКП(б), що був регіональним органом російської партії більшовиків, неправомочним вирішувати територіальні питання, причому міждержавного масштабу, НК був включений до складу Азербайджану зі статусом широкої автономії, утвореної в південних районах регіону. Автономія, будучи за національним складом вірменською, фіксувала особливі, у тому числі, державні права вірменського населення не тільки автономної області, але і всього Східного Закавказзя. 2

Під час переговорів експерти делегації НКР відзначили, що створення автономії – у числі інших державних актів, прийнятих Азербайджаном та Вірменією в період утворення АзРСР та ВірмРСР, як і Союзу РСР – у 1920-1924 р., показує, що Радянський Азербайджан склався як єдина держава (союз) двох корінних народів – вірмен та мусульман та двох східно-закавказьких національно-державних утворень: вірменського – НКАО та мусульманського (азербайджанського) – АзРСР. Та обставина, що до складу автономії був включений тільки ряд вірменозаселених районів, пояснюється не тим, що особливі права і державний/автономний статус діяв тільки в межах автономного утворення і поширювався винятково на населення, що проживало там, а тим, що весь ареал проживання корінного вірменського населення не було неможливо охопити кордонами, чи включити до складу автономії. У цьому випадку кордони автономії проходили б практично через усю територію Азербайджану від Баку до азербайджано-вірменського кордону.

У рішенні про утворення Нагірно-Карабахської Автономної Області, що було прийняте в Азербайджані 7 липня 1923 р., фіксувалися особливі мовні, господарські, адміністративні та територіальні права автономії, за якою закріплювалося все сукупне надбання, що знаходиться на її території.

До складу області були включені шість районів – Шушинський, Мартунінський, Гадрутський, Аскеранський, Мардакертський і Шаумяновський (останній пізніше був однобічним рішенням, від’єднаннй від автономії Азербайджаном).1

Законодавство СРСР визначало статус автономій як національно-державних одиниць, регламентувало їхні взаємин із союзним центром і союзними республіками, яким вони були підлеглі. При цьому воно забороняло без згоди автономних утворень змінювати їхню територію, повноваження та інші атрибути статусу.

Незважаючи на наявність автономії і закріплення її юридичного статусу і прав у конституційних та законодавчих актах Радянського Союзу й Азербайджану, права НКАО і корінного вірменського населення останньої, так само як і всього вірменського населення регіону протиборства систематично, грубо й масово порушувалися: територія автономії скорочувалася за рахунок перепідпорядкування її територій сусіднім азербайджанським районам, вірменське населення і його лідери піддавалися репресіям, спроби встановлення і розвитку господарських і культурних зв’язків припинялися.

Так, наприклад, території, що з'єднують НКАО з Вірменією, були включені Азербайджаном до складу ліквідованої пізніше курдської автономії “Червоного Курдистану”. Характерно, що після скасування автономії і навіть офіційної фіксації відсутності курдського населення на території Азербайджану ці землі не були повернуті НК автономії. Систематично зневажалися також культурні права вірмен.1

Одним словом, і в радянські роки Азербайджан продовжував проводити політику ліквідації автономії і продовжував у прихованій під інтернаціональними гаслами формі асиміляційну політику щодо вірменського населення автономії і Східного Закавказзя.

Сучасний період розгортання конфлікту.

Щодо сучасного періоду розгортання конфлікту, то варто зупинити нашу увагу на подіях, які розгорнулися у 1991-2004 рр.

Взагалі, після провалу серпневого путчу 1991 р. склалася принципово нова ситуація. Радянський Союз, продовжуючи формально існувати, фактично розпався. Після провалу путчу вже 29 серпня Верховна Рада Азербайджанської РСР проголошує “відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки 1918-1920 р.”.2
Випливає негайна відповідь Нагірного Карабаху – ґрунтуючись на Законі СРСР “Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки зі складу СРСР”, спільна сесія депутатів усіх рівнів НКАО і Шаумянівського району 2 вересня проголошує Нагірно-Карабахську Республіку. А 10 грудня 1991 року, всього за кілька днів до офіційного розпаду Радянського Союзу, у Нагірному Карабаху в присутності міжнародних спостерігачів відбувся референдум, на якому переважна більшість населення – 99,89% - висловилася за повну незалежність від Азербайджану.1
На 28 грудня на парламентських виборах був обраний парламент Нагірно-Карабахської Республіки, що сформував перший уряд. Уряд незалежної НКР приступив до виконання своїх обов'язків в умовах абсолютної блокади і військового тиску, який послідував з боку Азербайджану.

21 вересня проходить запланований ще в березні референдум про незалежність Республіки Вірменія, після чого Вірменія проголошується незалежною державою. У такий спосіб карабахська проблема раптово переноситься у нову правову площину – стає проблемою взаємин Вірменії, Азербайджану і НКР – двох міжнародновизнаних республік і однієї невизнаної.

Такий поворот подій об'єктивно сприяв Вірменії. У колишній системі Єреван та Степанакерт мали можливість апелювати до Центра, котрий і приймав рішення. Вірменія змушена була представляти як свої власні інтереси, так і інтереси Карабаху. Прийнявши в серпні 1990 р. Декларацію про незалежність і проголосивши курс на державотворення, Вірменія позбавилася навіть колишніх скромних можливостей впливу на прийняті рішення. У лютому, коли керівництво СРСР порушило питання про референдум щодо збереження Союзу СРСР, Вірменія опинилася серед тих шести республік, які відмовилися в ньому брати участь. Замість цього Верховна Рада Вірменії прийняла рішення про проведення власного референдуму про незалежність, дотримуючись при цьому формальностей, передбачених союзним законодавством щодо виходу союзної республіки зі складу СРСР.2
Керівництво Вірменії ігнорувало центральне керівництво; парламент Вірменії приймав рішення про націоналізацію загальносоюзного майна, що знаходиться на території республіки. Усе це викликало неприкриті репресії союзного комуністичного керівництва, аж до застосування сили проти Вірменії і Нагірного Карабаху. Відзначимо, що причиною подібного загострення відносин між союзним і республіканським керівництвом було і питання Карабаху.

Крім внутрішньої логіки руху республіки до незалежності, на формування подібного курсу вплинуло і те, що в лютому черговим провалом завершилися спроби компромісної угоди Вірменії з Азербайджаном, підготовлене за посередництвом Нішанова та Прімакова, людей з найближчого оточення Горбачова. Керівництво Вірменії, через ситуацію, яка погіршувалася день за днем у Нагірному Карабаху, та поважаючи вірменське населення, що проживало там, було готове визнати суверенітет Азербайджану над Карабахом.[1]

Однак репресивний механізм був уже запущений, і азербайджанське керівництво сподівалося за його допомогою радикально вирішити проблему на свою користь, цілком захистивши себе від актуалізації карабахської проблеми в майбутньому. Тому воно відмовилося від цього плану, а сам Горбачов під його тиском перестав ініціювати які-небудь зусилля в цьому напрямку. Хоча офіційних рішень з цього питання не приймалося, але в ході неформальних нарад, що проходили в січні-лютому, обговорювалася можливість впливу на центральне керівництво. Усвідомлюючи, його що важелі впливу дуже скромні, керівництво Вірменії вибрало стратегію поглиблення конфронтації з центром шляхом створення прецедентів, небезпечних для тодішнього Кремля (таких, як відмови від референдуму стосовно питання про збереження СРСР і рішення про проведення власного референдуму про вихід зі складу СРСР, націоналізація майна і фактичний розгром компартії Вірменії, розформування колгоспів і приватизація землі і т.д.). Цей курс був прийнятий не без впливу зацікавленого в загальній радикалізації ситуації в СРСР найближчого оточення Єльцина, якщо не його самого. На користь цього свідчать кроки Єльцина після путчу, що повторив те, що було вже зроблене у Вірменії в січні-квітні. Не були схвалені більш скромні пропозиції ряду вірменських і карабахських політиків, спрямовані не на загальну радикалізацію, але сфокусовані винятково у Карабаху.

Варто визнати, що подібна тактика керівництва Вірменії, що надихалася близькими до Тер-Петросяна радикальними колами Вірменського національного руху виявилася недалекоглядною у відношенні насамперед Карабаху. Ці кола схилялися до того, що Карабах практично загублений, і необхідно “рятувати” саму Вірменію. Такий підхід явно не декларувався, хоча і пролунав у деяких публічних заявах. Так, голова правління Вано Сирадегян, лідер крила переможців, виклав свою позицію щодо подальшої долі НК та Вірменії. Вона полігала у тому, що є два шляхи возз’єднання НК з Вірменією: перший – переговори і взаємні поступки – відхилена керівництвом Азербайджану; другий – війна – неприйнятна для Вірменії, оскільки розміщення сил не на їхню користь.1

Проте, ці політичні кола явно переоцінювали острах Центра перед небезпечними для нього прецедентами й у той же час недооцінювали його готовність почати жорстокі каральні акції – у тому числі і з метою змусити керівництво Вірменії відмовитися не тільки від ідеї возз'єднання, але і незалежності. Після депортації в травні-червні 1991 р. населення 27 вірменських сіл Нагірного Карабаху і продовження репресивних акцій, а також дестабілізації ситуації в самій Вірменії, керівництво республіки в липні було змушене переглянути свої позиції щодо Карабаху. Керівництво навіть було змушене піти не тільки на поступки, а й на повну відмову від своїх вимог.2

Виявилися безрезультатними звернення в ООН, ОБСЄ й інші міжнародні організації (навіть прийнята конгресом США заява про підтримку права на самовизначення вірменського народу й осуд військових акцій проти нього не стало офіційною політикою держдепартаменту США). Підтримка демократичних сил Росії теж не могла вплинути. Зокрема, звернення Верховної Ради Вірменії з вимогою скликання позачергового З'їзду народних депутатів СРСР було заблоковано Верховною Радою СРСР (за законом Верховна Рада СРСР була зобов'язана призначити дату З'їзду, а не обговорювати доцільність його проведення).1

У таких умовах керівництво Вірменії змушене було прийняти відверто капітуляційну позицію. На початку липня це навіть було оформлено як не зовсім зрозуміле поза контекстом рішення Верховної Ради РВ про підтримку ініціативи якогось міфічного органу – зборів трудових колективів Степанакерта. Оскільки всі органи влади Нагірного Карабаху, якщо навіть і діяли, але офіційно не визнавалися ні Москвою, ні Баку, то нікому було навіть заявити про готовність прийняти умов капітуляції.

Тому частина степанакертських лідерів і вірменське керівництво оформили готовність прийняти рішення Верховної Ради СРСР від 28 листопада і відмовитися від раніше прийнятих рішень як “ініціативу” трудящих Степанакерта. “Легітимність” цього папірця повинна була додати “схвалення” законного органу – вірменського парламенту. У результаті бурхливих дебатів проект був відхилений, але Тер-Петросян настояв на повторному голосуванні. Скориставшись своїм правом на позачерговий виступ, він перед голосуванням заявив про можливість нових каральних операцій і зняття із себе відповідальності “за нову кров і нові спустошені села” у випадку негативного рішення.2
Під впливом цього виступу парламент Вірменії прийняв Заяву, у якій у завуальованій і ні до чого не зобов’язуючій формі, виразив свою готовність анулювати колишні рішення. Однак навіть ця акція не удостоїлася серйозного розгляду – відповіддю на рішення вірменського парламенту стало відверто знущальний лист начальника секретаріату азербайджанського парламенту НК С. Фаталієва (тобто технічної, а не політичної особи), у якому виражався подив щодо того, що вчорашні екстремісти сьогодні виступають як миротворці (мався на увазі Тер-Петросян) і нагадувалося, що Карабах є частиною Азербайджану і будь-яке рішення Вірменії, незалежно від його змісту, є втручання у внутрішні справи Азербайджану.

Тому сформована після серпня нова ситуація, при якій Вірменія з аутсайдера політичних процесів, що відбувалися на просторі Радянського Союзу поступово стала одним з лідерів процесів демократизації і здобуття незалежності, дозволяла Вірменії, принаймні, надолужити упущене: по-перше, відновити паритет з Азербайджаном у процесах прийняття рішень, по-друге, наполягати на необхідності участі в цих процесах самого Нагірного Карабаху. По-третє, що досить важливо, процес прийняття рішень вже не виходив від Центра. Уперше замість диктату виникали умови для діалогу і посередництва. До цього варто додати суб'єктивні сподівання на те, що з поразкою комунізму в СРСР проблеми, подібні карабахської, будуть вирішуватись на демократичній основі, що припускає насамперед повагу до прав людини. Ці надії базувалися також і на тій обставині, що відразу ж після провалу путчу припинилися воєнні операції проти населення Карабаху, були зупинені репресії, а розташовані в Карабаху війська були виведені з підпорядкування оргкомітету.1

Протилежна ситуація складалася в Азербайджані. На початку 1991 р. карабахська проблема стимулювала тісний союз бакінського та кремлівського керівництва. Як відзначав оглядач “Московських новин” Олександр Мінеєв: “Азербайджан (останньою з республік) висловив своє відношення до референдуму: проводити. Умова, на якому була дана згода, не приховувалася: центр повинен допомогти у “
відстороненні агресії сусідньої республіки”. Травневі депортації вірменських сіл в Азербайджані, що проводилися за допомогою радянських військ, підтвердили, що Азербайджан має намір вести переговори з Вірменією тільки з позицій сили. Азербайджан залишився єдиним повноважним представником союзного центра в Закавказзі. Однак разом з поразкою ГКЧП потерпіла крах стратегія тодішнього азербайджанського керівництва на союз з Центром як головною силою, що забезпечує репресивне вирішення карабахського питання. Сам Азербайджан з “останнього бастіону комунізму в Закавказзі” виявився аутсайдером, змушеним надолужувати упущене. Президент Азербайджану, він же перший секретар ЦК комуністичної партії республіки Аяз Муталібов, у дні путчу поспішив виразити свою солідарність з путчистами. Голова оргкомітету по НКАО, він же другий секретар ЦК компартії Азербайджану Віктор Поляничко по центральному радіо поділився карабахським досвідом, обіцяючи поширити його на СРСР. Але влада ГКЧП виявилася настільки недовговічною, що Муталібову вдалося встигнути знищити тираж бакінських газет з вираженням офіційної підтримки ГКЧП владою Азербайджану. Опозиція в особі Народного Фронту Азербайджану спробувала використати ці промахи керівництва, але безуспішно”. 1

Президент Муталібов, який одночасно виступав і як єдиний кандидат на новий президентський термін, кардинально змінив курс і сам виступив ініціатором як поспішного проголошення незалежності, так і боротьби з комунізмом в Азербайджані. Уже 30 серпня Верховна Рада Азербайджану приймає пакет документів – Заява про “рішучий осуд антиконституційного державного перевороту” і “констатацію, що жодне рішення незаконного т.зв. “ГКЧП” у республіці не виконувалося”; Декларацію про відновлення державної незалежності і Заява про визнання незалежності колишніх радянських республік (крім Вірменії) із закликом “визнати незалежну Азербайджанську Республіку”. Така зміна курсу дозволила Муталібову зберегти владу, а у вересні перемогти на президентських виборах, однак сподіватися на колишню підтримку Москви вже не довелося. Як відзначалося в газеті “Свобода” від 03.01.1991, опозиційного Народного фронту Азербайджану, “якщо раніше керівник Азербайджану робив ставку у вирішенні карабахського конфлікту на Радянську Армію і певні політичні кола в Москві, то після серпневих подій стало ясно: армія, на яку дуже сподівалися, більше не буде воювати за нас у Карабаху...”. У той же час, постійно побоюючись обвинувачень опозиції, Муталібов був змушений продовжувати вести невиправдано тверду політику стосовно Карабаху, хоча в цей момент він не міг опиратися на військову підтримку ззовні. Вимушено змінилася позиція Азербайджану стосовно Вірменії – якщо раніше лояльний Азербайджан міг жадати від Центра “покарання” Вірменії, уникаючи будь-якого діалогу і посередництва в питанні Карабаху, що був винятково внутрішньою проблемою Азербайджану, те тепер бакінське керівництво не могло ухилитися від його обговорення принаймні в рамках нових органів, що усунули центральне керівництво, (насамперед – так званої “Держради СРСР”), де була представлена і Вірменія.1

Ще радикальніше змінилася ситуація в самому Карабаху. Відразу ж після провалу серпневого путчу зі Степанакерта терміново виїхав оргкомітет на чолі з його головою Поляничко. Військова комендатура воліла дотримуватися нейтралітету – військові не визнавали над собою влади Азербайджану, що раптово став незалежним, а з Москви жодних певних інструкцій не надходило. Військове командування району надзвичайного стану виступило з ініціативою про виведення військ з регіону. Азербайджан позбавився як своїх органів управління, так і механізмів каральних акцій. А без підтримки союзної армії і внутрішніх військ Азербайджан змушений був заморозити дії своїх мілітаризованих загонів, що закріпилися винятково в пунктах, населених азербайджанцями.

В цей же час у Карабаху постало питання (яке неодноразово піднімалося після січня 1989 р.) про відновлення органів влади, чиї повноваження були призупинені – ці органи, вважаючи рішення Президії Верховної Ради СРСР неконституційним, продовжували весь цей час існувати як невизнана влада. Були висунуті вимоги – відновлення повноважень облради, припинення діяльності оргкомітету, часткове виведення міл

ітаризованих формувань Азербайджану. А поспішне проголошення Азербайджаном “відновлення державної незалежності 1918-1920 р.” відкривало перед Нагірним Карабахом нові політичні перспективи.1

Вже в 1990-1991 р. почався процес “республіканізації” автономій: автономні області, а також ряд компактно населених етнічними меншинами територій проголошували себе республіками, причому, як правило, без епітета “автономний”.2
Федеральні влади Росії закріпили цей процес у законодавчих актах російського парламенту, інші союзні республіки зайняли більш обережну або навіть ворожу позицію (Грузія, Молдова), але в цілому процес посилення автономій (чи колишніх автономій – якщо відповідати їх власним деклараціям) набирав силу, тим більше, що в умовах боротьби республік і центру їхня політична роль помітно зростала: центр розглядав їх як нездоланну для республік перешкоду для досягнення незалежності, а в той же час Єльцин прагнув заручитися їхньою підтримкою. Балансуючи на протиріччях між центром і республіками, автономії могли значно розширювати сферу своїх повноважень.1
Зокрема, ряд автономій Росії домагалися і були близькі до досягнення своїх цілей – брати участь у підписанні союзного договору якщо не на рівних правах, то “поряд” з Росією. Правда, це не було цілеспрямованим процесом – в деяких випадках (наприклад, Південна Осетія й особливо Карабах) центр замість визначених політичних поступок з боку республік міг надати їм союзний репресивний апарат. У цілому ж діяла “формула згоди”: на зміну лояльності стосовно Центра і Союзу СРСР республікам надавалися значні повноваження в їхніх внутрішніх справах, до яких були віднесені автономії й етнічні меншини. Не випадково, що проблеми з автономіями і меншинами виникли тільки в тих республіках, що не приєдналися до держав, які хотіли зберегти Союз (у випадку з Карабахом такою республікою стала Вірменія). Повсюдне розпалення конфліктів, як бачимо, розглядалося як найбільш надійна стратегія для збереження Союзу надзвичайними і військовими методами.

Особливо явно подібний підхід відбився в союзному законодавстві 1990-1991 р.: із усього комплексу прийнятих законів права автономій і етнічних груп виявилися закріплені лише в одному - “Про порядок рішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки зі СРСР” (3 квітня 1991), що передбачав, що у випадку виходу союзної республіки “за народами автономій зберігається право на самостійне вирішення питання про перебування в Союзі РСР, чи у складі вихідної союзної республіки, що виходить, а також на постановку питання про свій державно-правовий статус”.2
Право на самовизначення для народів автономій (а також, як сказано в законі, місця компактного проживання національних груп, що складають більшість населення даної місцевості”) союзний законодавець передбачав тільки в тому випадку, коли завдяки йому виникала можливість блокувати вихід союзної республіки зі складу СРСР.

Втеча оргкомітету, перехід політичної влади до Ради депутатів НКАО і нова ситуація в Азербайджані дозволили Нагірному Карабаху знову стати самостійним політичним фактором. У відповідь на рішення парламенту Азербайджану 2 вересня 1991 р. спільна сесія депутатів усіх рівнів НКАО і Шаумянівського району приймає Декларацію про проголошення Нагірно-Карабахської Республіки. Правовою підставою для неї послужила згадана вище норма. Як сказано в Декларації, “ґрунтуючись на діючій Конституції СРСР і законах Союзу СРСР, що надають народам автономних утворень і компактно проживаючим національним групам право на самостійне рішення питання про свій державно-правовий статус у випадку виходу союзної республіки зі СРСР”. Крім того, виходячи з ідеологічних гасел, азербайджанські законодавці вважали недостатнім обмежитися лише проголошенням незалежності, але проголосили саме відновлення Азербайджанської Республіки 1918-1920 р., у той час як у той період Нагірний Карабах не входив до складу Азербайджану і був, як мінімум, спірною територією (так зафіксовано в документах Ліги Націй). Це також створювало додаткові можливості наполягати на незалежності Карабаху від Азербайджану (у Декларації відзначено: “констатуючи проголошення Азербайджанською Республікою “відновлення державної незалежності 1918-1920 р.”).1

З моменту проголошення НКР Нагірний Карабах став прагнути самостійно представляти свої інтереси і наполягати на своїй особистій участі в переговорах з питань, що стосувалися безпосередньо НК і місія Єльцина-Назарбаєва були першим подібним досвідом. У своєму зверненні до президентів Росії і Казахстану голова виконкому Ради народних депутатів Нагірно-Карабахської республіки Л. Петросян (22.09.1991) виступив з наступними пропозиціями – не вирішуючи питання про статус НКР, вирішити в ході переговорів наступні питання: визнання факт утворення НКР; виведення з Нагірного Карабаху всіх збройних формувань, крім внутрішніх військ МВС СРСР; повернення депортованих і біженців; передача справ затриманих і заарештованих у введення правоохоронних органів Росії і Казахстану; оголошення Карабаху вільною економічною зоною і забезпечення його економічної самостійності, де-блокада комунікацій, у тому числі і повітряних, і створення контрольно-спостережливої комісії з представників Росії і Казахстану. Певним визнанням політичної ваги Нагірного Карабаху, що змінилася, став візит президентів Росії і Казахстану в Степанакерт і участь представників НКАО і Шаумянівського району в статусі спостерігачів при підготовці Желєзноводського комюніке.1

Желєзноводський процес об’єктивно диктувався принциповою зміною ситуації як у Карабаху, так і у Вірменії й Азербайджані. Однак початок т.зв. Желєзноводського процесу був обумовлений не стільки зусиллями Вірменії, політична вага якої й у нових умовах продовжувала залишатися незначною, скільки політичною волею основних претендентів на союзну спадщину – ними були насамперед Росія і Казахстан. (Не дивно, що другою назвою цього процесу стала “місія Єльцина-Назарбаєва”).

Ініціатива Єльцина-Назарбаєва диктувалася насамперед політичною інерцією процесів 1991 року, новими зовнішньополітичними можливостями республік в умовах, що змінилися, але насамперед – боротьбою за Кремль і перерозподіл повноважень між центром і республіками.2
(Не дивно, що після остаточної перемоги республік ініціатива зависла в повітрі). Цим мається на увазі як її бурхливий початок, непідготовленість конкретних пропозицій за рішенням проблеми і відсутність послідовності в її реалізації. 20-23 вересня делегації Росії і Казахстану на чолі з президентами цих республік та за участі керівників союзних силових структур, що фактично перейшли під контроль Єльцина, відвідали Баку, Степанакерт і Єреван, після чого в Желєзноводську було підписано широко розрекламоване Желєзноводське комюніке (офіційно воно називалося: “Спільне комюніке про підсумки посередницької місії Президента Російської Федерації Б. Н. Єльцина і Президента Казахстану Н. А. Назарбаєва”).

З десяти пунктів Комюніке найбільш важливим був перший: “Сторони вважають, що необхідними й обов'язковими умовами врегулювання до 1 січня 1992 р. конфлікту є: припинення вогню, скасування всіх неконституційних актів Азербайджану і Вірменії по НКАО, визнання повноважень законних органів влади, виведення із зони конфлікту всіх збройних формувань за винятком частин внутрішніх військ МВС СРСР і МБ СРСР. По витікання цього терміну присутність усіх збройних формувань і їхніх дій визнаються сторонами незаконними і будуть припинятися внутрішніми військами МВС СРСР, а учасники збройних формувань підлягають залученню до встановленої законом відповідальності”. В інших пунктах містилися положення відносно “поетапного, починаючи із сіл повернення депортованого населення” (стаття 3), негайного звільнення заручників (ст. 4), забезпечення “у двотижневий термін нормального функціонування залізничного транспорту, повітряних сполучень, систем зв'язку і комунікацій” і потім – “забезпеченню вільного і взаємовигідного функціонування автомобільних доріг” (ст. 5). Інші пункти стосувалися діяльності формованих посередниками робочих груп спостерігачів, у функції яких входило розробка пропозицій, “підготовка офіційної інформації про події в зоні конфлікту”, контроль за звільненням заручників. При цьому особливо обговорювалося, що “положення, що містяться в Комюніке, не можуть бути розглянуті як право посередників на утручання у внутрішні справи суверенних держав – Азербайджанської Республіки і Республіки Вірменія”.1

Саме по собі Комюніке містило розумні положення, що згодом неодноразово повторювалися в наступному. Ці положення могли б стати основою врегулювання. Однак комюніке не було результатом попередніх згод і не спиралося на експертні розробки, а містило насамперед декларації про благі наміри, не підкріплені, однак, якими-небудь механізмами. Передбачалося, що подібна конкретизація буде досягнута в ході переговорів між Вірменією й Азербайджаном за участю російських і казахстанських спостерігачів.

Найважливішим досягненням варто вважати сам факт переговорів, що незабаром почалися, які поперемінно проходили в прикордонних Казахському і Іджеванському районах. Однак три обставини не давали можливості домогтися реального прогресу – це виключення з переговорного процесу представників Нагірного Карабаху, внутрішньополітична ситуація в Азербайджані і, по мірі зміни загальнополітичної ситуації, невизначеність статусу ініціаторів і їхніх повноважень. Але найбільш істотним дисфактором, як бачимо, було те, що ініціатива, почата в контексті складних і нестабільних відносин між республіками і центром, потрапила у залежність від цих відносин і не спиралася на які-небудь органи, що сформувалися, структури і механізми. І так само зненацька, як вона почалася в момент фактичного розпаду СРСР, ініціатива Єльцина-Назарбаєва зійшла на нівець – разомз юридичним припиненням існування СРСР.1

Отже, війнау Нагірному Карабаху, як відомо, продовжувалася з осені 1991 року до травня 1994 року зі змінним успіхом. Були періоди, коли майже 60 відсотків території Нагірного Карабаху займалося азербайджанськими військами, а столиця Степанакерт та інші населені пункти піддавалися майже постійним масованим авіанальотам та артилерійським обстрілам.

До травня 1992 року сили самооборони НКР зуміли взяти м. Шуші, “пробити” коридор у районі м. Лачін, що возз’єднав території НКР і Республіки Вірменія, тим самим частково ліквідувавши багаторічну блокаду НКР.

У червні-липні 1992 року в результаті наступу азербайджанська армія зайняла весь Шаумянівський, велику частину Мардакертського, частину Мартунинського, Аскеранського і Гадрутського районів НКР. У серпні 1992 року Конгрес США прийняв резолюцію, що засуджує дії Азербайджану і забороняє адміністрації США на урядовому рівні економічно сприяти цій державі.1

З метою відповіді на бойові дії Азербайджану життя НКР було цілком переведено на військові рейки; 14 серпня 1992 року був створений Державний комітет оборони НКР, а розрізнені загони сил самооборони були реформовані і на основах твердої дисципліни організовані в Армію Оборони Нагірного Карабаху. Армії Оборони НКР вдалося відбити велику частину раніше зайнятих Азербайджаном територій НКР, захопившив ході бойових дій і ряд прилягаючих до республіки районів Азербайджану, перетворених на опорні пункти. Саме зі створенням цієї зони безпеки була відвернена можливість безпосередньої погрози мирному населенню.

У 1992р. для врегулювання карабахського конфлікту була створена Мінська група ОБСЄ, у рамках якої здійснюється переговорний процес з метою підготовки Мінської Конференції ОБСЄ, покликаної домогтися остаточного рішення питання статусу Нагірного Карабаху.2

5 травня 1994 року, за посередництвом Росії, Киргизії і Міжпарламентської Асамблеї СНД у столиці Киргизії Бішкеку Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкекський протокол.3

На сьогоднішній день НКР є де-факто незалежною державою, що має всі необхідні органи державної влади і управління. Національні Збори НКР, сформовані після третіх виборів, які пройшли в червні 2000р., складаються з 33 депутатів. На підставі прийнятого НЗ НКР Закону “Про президента Нагірно-Карабахської Республіки” у серпні 2002 року в НКР пройшли також треті всенародні вибори Президента.2

У серпні 2004 року відбулися чергові вибори в місцеві органи влади, що підтверджують укорінення демократичних форм управління державою. З метою забезпечення необоротності демократичних перетворень у даний час почалося реформування судової системи. Прийнято ряд основних законів, що регулюють економічні відносини в суспільстві в умовах переходу до вільного ринку.

Таким чином, можна сказати, що війна в Карабаху закінчилася у 1994 році підписанням Бішкекського протоколу, на підставі якого було також встановлено припинення вогню на території Нагірного Карабаху. Азербайджан виявився в міжнародній ізоляції. Слабка і погано оснащена армія держави, а також внутрішні безладдя в ході усієї війни привели до того, що нечисленним карабахським вірменам, підтриманим Вірменією, вдалося завдати поразки азербайджанцям.

Вірменія ж користувалася і підтримкою з боку світової спільноти (принаймні, до 1993 р.), мала надійну армію, оснащену сучасною зброєю, що імпортувалося із Середнього Сходу, а її внутрішнє становище характеризувалося політичною стабільністю. Вірмени домоглися максимуму можливого – вони змогли де-факто змінити міжнародно визнані кордони силою, хоча піддалися осуду деяких держав при цьому, а саме: Туреччини та Ірану. Питання про міжнародні санкції навіть не обговорюється. У цьому змісті вірменську кампанію можна вважати успішною.

РОЗДІЛ ІІІ

Результати та шляхи регулювання конфлікту

Як довго триватиме процес врегулювання нагірно-карабахського конфлікту? Це питання вже більше десяти років турбує Баку, Степанакерт та Єреван. При цьому кожна зі сторін конфлікту вкладає в термін "врегулювання" вирішення питання винятково за власним сценарієм: Баку прагне повернути Нагірний Карабах у конституційне поле Азербайджану, а Степанакерт та Єреван намагаються домогтися юридичного оформлення фактичної незалежності НКР.

Досить багато дослідників та науковців, що неодноразово зверталися до проблеми, яку ми розглядаємо у нашій роботі, задають собі одне й те ж питання: “Чи можливе швидке врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту”. Спробуємо дати деяки варіанти вирішення цього конфлікту.

Те, що Карабахському конфлікту вже багато років відомо усім. Він почався не з постанови Облради НКАО від 20 лютого 1988 року, а значно раніше, принаймні більше восьмидесяти років тому, коли більшовики подарували Нахічевань й Арцах державному утворенню за назвою АзСРС, дозволили поділити його територію шляхом утворення НКАО, рівної однієї третини історичного Арцаха, і включенні інших районів безпосередньо до складу Азербайджану, що відразу почав їх азербайджанізацію.

На шляхи вирішення Карабахського конфлікту дивляться по-різному. Чимало держав пропонують свої варіанти вирішення проблеми. У кожному варіанті, безумовно, є як і позитивні, так і негативні моменти. Крім того, усі посередницькі кроки керуються також і інтересами держави, яка їх безпосередньо пропонує. Відповідно, постараємося разглянути різні погляди на цю проблему.

У вирішенні проблеми Нагірного Карабаху важливими були посередницькі кроки декількох держав (Росія, Казахстан, Іран, Туреччина, Франція), а також міжнародних організацій, до складу яких входили і Вірменія, і Азербайджан (СНД і ОБСЄ). Цей ряд посередницьких зусиль були розпочаті з кінця 1991 р.. Однак усі припинення вогню протягом перших чотирьох років війни або були зірвані, або взагалі не вступали в дію.

Кривава війна виснажила обидві сторони, і 12 травня 1994 року остаточно встановилося перемир’я. Але тимчасове затишшя є досить нетривким явищем. Продовжуються також дипломатичні зусилля в рамках так званої "Мінської групи" під егідою ОБСЄ. Фінські, шведські, російські й американські дипломати й експерти беруть активну участь у цьому процесі, але вирішення питання зупинилося на проблемі майбутнього статусу Нагірного Карабаху.

Уже із самого початку конфлікту з’являлися різні пропозиції стосовно його врегулювання. Одне з них полягало в тому, щоб підняти статус Нагірного Карабаху з області до автономної республіки в складі Азербайджану, але зі своєю конституцією і високим рівнем самоврядування. Інша пропозиція складалася у введенні особливої форми правління Нагірного Карабаху, наприклад, у створенні подвійної адміністрації за прикладом англо-єгипетського Судану чи англо-французького кондомініуму на Нових Гебридах. Розглядалася також можливість прямого підпорядкування Карабаху федеральному центральному уряду в Москві. У певній мірі ця ідея була реалізована зі створенням посади особливого уповноваженого ЦК КПРС й особливої форми управління СРСР у НКАО в січні 1989 року. Цю посаду зайняв Аркадій Вольський, але в листопаді того ж року посада була скасована.

Крім того, висувалися пропозиції щодо обміну територіями між Вірменією й Азербайджаном (так званий “план Пола Гобла”, про який детальніше будемо згадувати нижче).1

Американський представник ОБСЄ Джон Мареска, який також представляв США на переговорах стосовно Нагірного Карабаху, зробив пропозицію з врегулювання конфлікту. Він запропонував, щоб Нагірному Карабху був наданий статус самоврядної території вільно асоційованої із суверенною Республікою Азербайджан і у складі Азербайджану (зі збереженням кордонів, що існували до початку конфлікту, тобто в 1988 р.). Вірменія й Азербайджан підписали б договір про взаємний транзит через території один одного (між Вірменією і НК, і між Азербайджаном і Нахічеванню). Ці транзитні зони знаходилися б під міжнародним контролем. Біженцям було б дозволено повернутися так само під міжнародним контролем у свої будинки. Уся територія Вірменії й Азербайджану, включаючи НК, стали б зоною вільної торгівлі. Забезпечення домовленостей підписаних на Мінській конференції гарантувалося б ОБСЄ і Радою Безпеки ООН, що могли би направити туди своїх представників.1

Цей план непоганий у теорії, але, обидві сторони конфлікту ніколи серйозно не стануть розглядати можливість його реалізації, так само як ніколи не прийняли б і плану Пола Гобла.

Посол же США, Джон Еванс, стверджує, що передача Нагірного Карабаху Азербайджану – неможлива. “Уявлення про сепаратизм, що панують у ХХ ст., можуть порівнюватися із соціальним табу на розлучення, яке панувало у суспільстві в ХІХ ст.. Президенти Вірменії та Азербайджану повинні, у кінцевому результаті, зробити політичний крок і рухатися вперед”, - заявив Еванс. Про це повідомляє Вірменський Національний Комітет Америки (ВНКА).2

За повідомленням ВНКА, Еванс заявив, що на даний момент мало приводів для оптимізму в процесі врегулювання карабахського конфлікту, оскільки ні Вірменія, ні Азербайджан не наближаються до вибору варіанта вирішення проблеми. Еванс вказав на те що, хоча США і поважають територіальну цілісність держав, однак “кожний розуміє, що Карабах не може бути відданий Азербайджану – це було би нещастям”. Еванс заявив також, що “якщо Єреван і Баку вирішать досягти врегулювання, то усі згуртуються, щоб підтримати їх”.

Джон Еванс позитивно висловився також про процес демократичного й економічного просування Вірменії. За його словами, серед всіх інших держав пострадянського табору тільки Вірменія і Грузія одержать урядову допомогу в рамках програми “Виклики тисячоріччя” – за “справедливе керування, забезпечення умов вільного і приватного ринків і вкладення в людський капітал”. “Хоча проблема корупції усе ще не вирішена, однак Вірменія регулярно випереджає своїх сусідів”, – заявивЕванс. 1

Щодо поглядів вірменської сторони на цю проблему, то вірменські лідери вважають, що проблема Нагірного Карабаху на міжнародній арені повинна розглядатися не як територіальна суперечка, а як явище самовизначення народу. Є багато підстав, які дозволяють припустити, що вірменське населення, яке переважає у Нагірному Карабаху, може й повинно розглядатися як народ, що має право на самовизначення. Заява ж Нагірного Карабаху про самовизначення може бути виправдана трьома головними аргументами:

1. Як автономна область Нагірний Карабах тривалий час був складовою частиною Азербайджану і колишнього СРСР.

2. Саме підпорядкування Карабаху Азербайджану було довільним і сьогодні є пережитком колоніальної системи радянської імперії.

3. Азербайджанське правління в Нагірному Карабаху призвело до масових порушень прав людини і національної меншості. Тепер, після декількох років кривавого конфлікту, встановлення status quo не гарантує фізичної безпеки, не говорячи вже про громадянські і політичні права вірмен Нагірного Карабаху.1

За думкою вірменської сторони, у випадку Нагірного Карабаху право народів на самовизначення повинне мати пріоритет у порівнянні з принципом територіальної цілісності держави. Мається на увазі, однак, віддалена можливість примирити ці два принципи. Це може трапитися у випадку, коли Нагірний Карабах, і Азербайджан добровільно приймуть рішення про надання Нагірному Карабаху всебічної територіальної автономії в межах Азербайджану. Таке рішення вимагало би готовності піти на поступки і компроміси обидві сторони, включені у конфлікт. Дотепер найбільш серйозною азербайджанською пропозицією було надання нагірно-карабахським вірменам “культурної автономії” – ідея навряд чи має значення для населення самопроголошеної республіки. Ще більше значення мала б відмова Нагірного Карабаху від своїх вимог про державність, але така зміна його позиції могла б мати місце тільки при наданні твердих міжнародних гарантій цієї автономної території, що є предметом переговорів.

Слід також зазначити, що Нагірний Карабах фактично відокремився від Азербайджану ще до того, як останній став незалежною державою і членом ООН.2

Таким чином, у випадку Нагірного Карабаху право народів на самовизначення повинно мати пріоритет у порівнянні з принципом територіальної цілісності держави.

Президент Вірменії Роберт Кочарян, у свою чергу, вбачає майбутнє Нагірного Карабахуу складі Вірменії. “Статус Нагірного Карабаху – це незалежність у найближчому майбутньому і частина Вірменії в довгостроковій перспективі”. Він заявив про це, відповідаючи на питання читачів у рубриці “Гаряча лінія” газети “Голос Вірменії”. “Світовий досвід підказує, що подібні конфлікти швидко не вирішуються. Необхідна наполеглива і послідовна робота, чим ми і займаємося. В даний час переговорний процес активізувався і є слабка надія на успіх”, - заявив, зокрема , глава вірменської держави.1

Президент Вірменії також заявив, що сьогодні існує “некоректне сприйняття участі Нагірного Карабаху в переговорах”. За його словами, “переговорний процес набагато ширше зустрічей президентів Вірменії й Азербайджану. Це систематичні відвідування регіону співголовами Мінської групи і їхні зустрічі з керівниками НКР. До речі – це найбільш змістовна частина переговорів. Це регулярні відвідування НКР помічником Діючого голови ОБСЄ. НКР – активний учасник усього процесу. На переговорах президентів Вірменії й Азербайджану я представляю також інтереси Нагірного Карабаху. Ми, звичайно, будемо прагнути до залучення НКР. Думаю, нам вдасться це зробити”, – заявивпрезидент. За його словами, для досягнення результату потрібен здоровий прагматизм у підходах до технології переговорів. “Азербайджан занадто чуттєвий до умовностей. Адже, безсумнівно, більш активне залучення НКР у процес збільшує шанси врегулювання”, – підкресливглава вірменської держави.2

Щодо Російської Федерації, то в неї, звичайно, є свій варіант врегулювання конфлікту Нагірного Карабаху. Цей варіант бува запропонований послом Володимиром Казиміровим, співголовою Мінської групи ОБСЄ. А саме, цей "російський план врегулювання", полягає в наступному:

-припиненні вогню (яке вже має місце);

-введення уздовж лінії фронту міжнародних сил для поділу воюючих сторін, включаючи сили Росії й інших країн СНД; чи замість цього виведення карабахських сил щонайменше із шести з восьми окупованих районів Азербайджану і розміщення багатонаціональних сил на кордонах РНК;

-розведення військ на відстань щонайменше в десять кілометрів;

-переговори щодо статусу регіону.

Важливо те, що переговори вже йдуть, але часом вони ускладнюються вимогою Азербайджану, щоб РНК була виключена з числа повноправних учасників переговорного процесу (у відповідь Вірменія сама залишає переговори). За останні кілька років новий економічний фактор став впливати на процес переговорів – утворення Консорціуму по будівництву нафтопроводу, що з’єднує каспійський шельф з Туреччиною і Європою. Географічно оптимальний маршрут для цього трубопроводу проходить через РНК і південну частину Вірменії (Зангезур), але нестабільність політичної ситуації змушує міжнародних учасників проекту шукати інші, менш сприятливі і більш дорогі маршрути через Грузію, Росію чи якісь інші країни.1

Взагалі, на нашу думку, випадок Нагірного Карабаху являє собою типовий приклад того, як ігнорування мирних парламентських вимог про самовизначення рано чи пізно може привести до повномасштабної хаотичної війни, а потім до втримання зайнятих за допомогою сили позицій на невизначений період часу.

Як відомо, угода про режим припинення вогню між Азербайджаном, Нагірним Карабахом і Вірменією була досягнута з ініціативи Міжпарламентської асамблеї СНД. Тобто ця угода була підписана завдяки прямому втручанню “третьої” сторони, якою в 1994 році і виступила Міжпарламентська асамблея СНД. А якщо врахувати, що першу скрипку в СНД грала і продовжує грати Росія, то можна впевнено стверджувати, що угода про перемир’я була досягнута на постійну вимогу Москви.2

Виникає питання, нехай навіть і трохи цинічне: чому сторонам конфлікту не дозволили довести війну до логічного закінчення, тобто до повної перемоги однієї з них? Не виключено, цим конфлікт міг би бути вичерпаний, і міжнародному співтовариству в особі Мінської групи ОБСЄ не довелося б “ламати голову” над пропозиціями по його врегулюванню.

І ще питання: чому саме Росії, а не Заходу, знадобилося тоді виявляти ініціативу досягнення перемир’я? Ми не знайдемо відповідей на поставлені питання, якщо будемо розглядати процес врегулювання у відриві від геополітичних реалій на Південному Кавказі, пов’язаних з розпадом СРСР. А реалії такі: після розпалу Радянського Союзу Південний Кавказ став ареною зіткнення стратегічних інтересів США і Росії. Для реалізації ж цих інтересів Москва і Вашингтон почали активно використовувати етнополітичні конфлікти в регіоні як дієвий інструмент встановлення свого впливу у певних державах Південного Кавказу.

На нашу думку, саме з цією метою нагірно-карабахський конфлікт був інтернаціоналізований шляхом створення навесні 1992 року як міжнародного посередника з врегулювання конфлікту нині широко відомої Мінської групи ОБСЄ.

Поряд з Азербайджаном і Вірменією до складу Мінської Групи, як і очікувалося, ввійшли Росія і США, а також ряд європейських держав. Основна роль у Мінській Групі, безумовно, належала Росії і США. Іншим державам, по суті, приділялася роль статистів. Головною задачею Мінскької Групи стала підготовка до скликання конференції, на якій передбачалося досягти остаточного вирішення проблеми Нагірного Карабаху. А оскільки скликання конференції намічалося в столиці Білорусії – Мінську, то створена посередницька структура стала іменуватися “Мінською групою”.1

З моменту свого створення і до сьогоднішнього дня у роботі Мінської групи яскраво виявляється зіткнення інтересів Росії і США. До речі, це визнав і колишній керівник посередницької місії Росії в Мінській групі В. Казиміров.Зокрема, він пише: “Непросто складалися відносини між російською посередницькою місією і нашими західними партнерами, з якими ми в 1992 році разом почали роботу по врегулюванню карабахського конфлікту в Мінській групі в рамках тоді ще НБСЄ. Коли перед обличчям помилкової лінії керівництва Мінської групи, що не бажала взяти курс на пріоритетне досягнення припинення вогню в цьому конфлікті, Росії довелося активно використовувати свої власні прямі можливості посередництва між конфліктуючими сторонами, серед наших західних партнерів швидко узяла верх лінія на “стримування” ролі Росії. Західники виходили при цьому не стільки з інтересів врегулювання конфлікту, скільки з побоювань того, що успіх її місії міг привести до зміцнення російських позицій у Закавказзя”.1

Погоджуючись з Казиміровим, скажемо, що і Росія підходила до процесу врегулювання точно з тих же позицій, що і її західні партнери, а саме – не допустити встановлення впливу США в Азербайджані і Вірменії. Таким чином, діяльність Мінської групи ОБСЄ варто розглядати винятково в контексті реалізації Росією і США своїх стратегічних інтересів у регіоні. Тільки в цьому випадку, наприклад, стає зрозуміло, чому в період правління в Азербайджані антиросійськи налаштованого Абульфаза Ельчібея доступним став горезвісний американський “план Гобла” по обміну територіями державами. А саме, Пол Гобл запропонував обмін на умовах:

- передати частину Нагірного Карабаху Вірменії, при цьому залишити в руках Азербайджану джерела рік, які течуть у напрямку Баку, і районів з азербайджанським населенням;

- передати контрольований Вірменією коридор між Азербайджаном і Нахічеванню під азербайджанський контроль.2

Такий обмін відрізав би Вірменію від Ірану, її важливого економічного партнера. Ця пропозиція була відхилена також Азербайджаном. З правової точки зору таке рішення змінило б центр ваги конфлікту з проблеми самовизначення до територіальної суперечки між Вірменією й Азербайджаном.

Відзначимо, що підписання контракту із західними нафтовими компаніями з можливою прокладкою основного маршруту нафтопроводу через територію Мегринського району Вірменії намічалося ще за правління Ельчібєя. Саме тому Москва, що і чути не хотіла про такий маршрут, не виявила ніякої ініціативи щодо досягнення перемир’я в середині 1993 року, коли підрозділи Армії оборони Нагірного Карабаху взяли під свій контроль ряд азербайджанських районів на шляху передбачуваного тоді маршруту трубопроводу. Коли ж при сприянні Москви влада Ельчібєя була скинута, а, Гейдар Алієв, що повернувся до керівництва Азербайджаном, “змінив пріорітети” своєї держави на Росію, ввівши її до складу СНД, Кремль різко змінив своє ставлення до Вірменії і Нагірного Карабаху. Щоб “підіграти” Алієву, Москва зажадала від Степанакерта “як жест доброї волі на адресу азербайджанської сторони” вивести війська з будь-якого району, що знаходиться під контролем Армії оборони НКР.1

Як тільки Москва зрозуміла, що Степанакерт “добровільно” контрольовані їм території не віддасть, на вірмено-азербайджанському кордоні стався “непередбачений” інцидент. 20 листопада 1993 року при спробі російської посередницької місії переїхати з території Азербайджану на територію Вірменії вона була піддана обстрілу з вірменської сторони.

Після цього російські посередники відразу виїхали до Москви. Потім РФ виступила зі спеціальною заявою, зажадавши від Вірменії офіційних вибачень. Ще через кілька днів (у грудні 1993 року) азербайджанська армія розгорнула широкомасштабну військову операцію проти НКР. Виступаючи в ті дні по бакінському телебаченню, Гейдар Алієв з радістю виразив впевненість, у тому, що вже в січні 1994 року азербайджанські біженці повернуться у свої домівки, у тому числі й у Нагірному Карабаху. Не важко зрозуміти, на чому базувалася така впевненість Алієва.1

Однак розрахункам та чеканням азербайджанського президента не “судилося” здійснитися. Підрозділи армії оборони НКР перейшли в несподіваний для Баку і Москви досить успішний наступ. Саме тут Москва під вивіскою “Міжпарламентська асамблея СНД” виступила з ініціативою про перемир’я, що було досягнуто в Бішкеку в травні 1994 року. Гейдар Алієв незаслужено образився на Москву, зваливши на неї всю провину за нездатність азербайджанської армії перемогти вірмен. Він відповів рішучою відмовою на пропозицію Москви розмістити російські миротворчі війська на лінії протистояння конфліктуючих сторін. Пізніше, у вересні 1994 року, Алієв, по суті, реанімував наміри Ельчібея і підписав “контракт століття” із західними нафтокомпаніями, знову переорієнтувавши Азербайджан на США.

У відповідь Москва стала посилено “озброювати свої бази” у Вірменії. Потім, у середині 1997 року, був укладений російсько-вірменський Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Що стосується США, то вони після “контракту століття” не могли більш дозволити Росії негласно утримувати першість у процесі врегулювання. У 1997 році США підключаються до Мінської групи ОБСЄ і починають поступово перехоплювати миротворчу ініціативу в Росії.2

Усі вищевказані і наступні процеси в ареалі нагірно-карабахського конфлікту знаходили і продовжують знаходити безпосереднє відображення в діяльності Мінської групи ОБСЄ і її нині трьох співголів – Росії, США і Франції. А оскільки на даному етапі американцям украй невигідна дестабілізація обстановки в регіоні, то в рамках Мінської групи це виражається й у поводженні американського співголови, що вважає, що взаємоприйняте рішення проблеми повинні знайти тільки два президенти – Азербайджану та Вірменії при можливому підключенні до двостороннього діалогу керівника Нагірного Карабаху. Розрахунок американців зрозумілий: терміни президентських повноважень у Кочаряна й Алієва завершувалисяу 2003 році. Отже, є можливість шляхом ініціювання двосторонніх контактів зберегти в регіоні перемир’я як мінімум до 2003 року. А на той час позиції Росії на Південному Кавказі могли ще більш ослабнути. Фактично американці націлилися на виграш часу. 1

Зі своєї сторони Кремль, не бажаючи уступати ініціативу в посередницькій місії Білому дому, намагався перевести процес врегулювання Нагірно-Карабахського й іншого конфліктів на Південному Кавказі в площину відносин тільки чотирьох держав – Росії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. При цьому Росія, з огляду на ставленняГейдара Алієва до США, що так і не допомогли йому повернути Нагірний Карабах, не приховувала своїх намірів знову піти у карабахському питанні на зустріч Азербайджану на шкоду національним інтересам Вірменії.

Схоже, і Гейдар Алієв був не проти у черговий раз розіграти “російську карту” у карабахському питанні. Він знову, як і кілька років назад, заявив, що “ключ до вирішення проблеми Карабаху, переходу регіону до нормального життя знаходиться в руках Росії”. При цьому Алієв особливо підкреслював, що вплив Москви на Єреван величезний, тому “остаточне врегулювання ситуації залежить від доброї волі Росії”. Слова Алієва варто розуміти так: Росія повинна відмовитися від військового й іншого співробітництва з Вірменією, що змусить Єреван піти на поступки Азербайджану. Тільки в такому випадку Азербайджан може знову повернутися обличчям до Росії.1

Як бачимо, процес врегулювання нагірно-карабахського конфлікту затягується через зіткнення в регіоні стратегічних інтересів США і Росії. Тому можна з упевненістю затверджувати, що проблема Нагірного Карабаху знайде своє остаточне вирішення лише в двох випадках: або при гармонізації російсько-американських відносин, або при повному відході з регіону однієї з цих двох ведучих світових держав. А оскільки обидві перспективи в найближчому майбутньому нездійсненні, швидкого врегулювання конфлікту очікувати не доводиться.

Отже, серед шляхів вирішення карабахської проблеми можемо спостерігати, що представники різних держав виділяють різні варіанти. Так, серед найголовніших варіантів бачимо, що деякі пропонують військове вирішення конфлікту; інші – пакетне вирішення цієї проблеми, тобто пропонується попередньо домогтися досягнення сторонами угоди з різних спірних питань, усі пропозиції складаються “у пакеті”, і тут враховуються усі проблеми та аспекти майбутнього миру; було запропоновано, як бачили вище, і поетапне вирішення проблеми – вже згаданий вище посол В. Казиміров впевнений, що лише поетапно можна розв’язати цю проблему: “Шлях до вирішення конфлікту полягає у множинності не дуже великих кроків”.2

Отже, бачимо, що шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який би був викликаний обопільно і влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.

Проблема ця існуєбагато років, і на швидке її вирішення сподіватися не треба. При її вирішенні варто цілком виключити силові методи, які, як ми бачили – нічого не вирішили, вони лише загострювали конфлікт. Сьогодні варто вжити заходів, які зробили б невідворотним досягнуте в травні 1994 року угоду між владою Азербайджану і НКР про припинення вогню. На жаль, гарантією подібних угод сьогодні є лише "добра воля"сторін.

При розгляді проблеми і конфлікту на всіх етапах найбільш вибухонебезпечним пунктом були претензії Азербайджану на Нагірний Карабах при небажанні народу Нагірного Карабаху ввійти до складу Азербайджану. Тому в переговорному процесі варто уникати однозначних формулювань (наприклад “незалежна держава”, “автономія”, “меншість”), неприйнятних для однієї зі сторін, і зосередитися на реальних гарантіях, здатних сприяти процесу встановлення довіри. Зокрема, можна запропонувати такий варіант: Нагірний Карабах, зберігаючи існуючі де-факто конфедеративні відносини з Вірменією, вступає в союзно-договірні відносини з Азербайджаном за умови визнання за Нагірним Карабахом таких гарантій, як:

1. особлива економічна зона, що виключає диктат Азербайджану;

2. сили самооборони з чітко визначеним мандатом і підконтрольні міжнародним спостерігачам;

3. наявність власних органів виконавчої і представницької влади, управління і судочинства з правом призупинення рішень Азербайджану й оскарженню їх у спеціально створеному міжнародному арбітражному органі;

4. власне громадянство, що виключає механічний ріст населення і надає право власності;

5. визначена форма представництва в міжнародних органах.1

Усі ці пункти (можливі й інші) відбивають ті реалії, що у свій час стали причинами конфлікту. Не визначаючи остаточного вирішення питання, він надасть сторонам час і можливість для визначення остаточного вирішення.

Крім того, на нашу думку, однією з найголовніших умов вирішення конфлікту має бути той факт, що треба відмовитися від глобалізації проблеми і поступово звести до мінімуму кількість учасників і посередників, які можуть бути втягнуті у конфлікт. Сама ж проблема повинна зважуватися між Баку і Степанакертом, інакше неминуче залучення в конфлікт нових учасників. Послідовно дистанціюючись від Єревана і разом з тим не даючи опозиційним силам у Вірменії знову розіграти карабахську карту, Степанакерт сьогодні виступає як самостійний політичний фактор. У процесі політичного врегулювання конфлікту, не визнаючи Нагірний Карабах хоча б потенційним учасником переговорів, міжнародне співтовариство залишає за Карабахом лише одну, украй небажану іпостась – вважатисяучасником конфлікту. І, взагалі, сама проблема повинна стати проблемою саме Карабаху, а не “проблемою навколо нього”. Окрема тема – змінанорм і процедур міжнародного права, у якому продовжує панувати принцип “все чи нічого”:чи незалежна держава, що користається усіма визнаними правами, чи залишена на сваволю центрального уряду безправне “національна меншість”. Існуючий порядок нині залишає Карабаху єдину альтернативу – боротися чи зникнути. А це не альтернатива, це і є конфлікт. Сама ж чисельністьконфліктів, подібних карабахському, свідчить, що часто застосовуються неефективні механізми їхнього вирішення.

ВИСНОВКИ

Серед конфліктів, які мали місце на Кавказі з 1988 року, конфлікт навколо Нагірного Карабаху займає за заподіяними ним людськими стражданнями та матеріальними руйнуваннями друге місце (хоча і зі значним відривом) після чеченського. Але за своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”.

Підсумовуючи викладений матеріал, можна зробтити висновки.

1. Вірмено-азербайджанський конфлікт визначається якетнотериторіальний, ще наслідком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Говорячи про даний конфлікт, треба сказати, що тут поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин і були розкриті причини та передумови конфлікту.

2.Головною причиною Нагірно-Карабахського конфлікту можна назвати територіальні претензії конфліктуючих сторін. Конфліктпочав зароджуватися ще на початку ХХ ст., хоча суперечки між Азербайджаном та Вірменією через територію Арцаху з’явилися задовго до цього.

Нагірно-Карабахський конфлікт пройшов у своєму розвитку два етапи. Перший етап почався у 1918-1920 роках, коли Нагірний Карабах перетворився на арену жорсткої війни між незалежною Вірменією і новоутвореною Азербайджанською Демократичною Республікою, яка висунула територіальні претензії на вірменські території. У конфлікті на деякий час було поставлено крапку рішенням про вилучення Нагірного Карабаху зі складу Вірменії з умовою формування на цих територіях вірменської національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

У 1988 році розпочався другий, сучасний етап конфлікту, шляхи врегулювання якого ще досі не знайдено. Саме у 1988 р. вірмени з Нагірного Карабаху виступили з вимогою приєднання до Вірменії, і звичайно, отримали опір з боку Азербайджану.

3. Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, але домогтися цього без доброї волі сторін та посередників вдасться ще не скоро. Хоча обидві сторони якоюсь мірою вже просунулися одна до одної в питанні про майбутній статус Карабаху. Азербайджан готовий надати йому високий рівень автономії, а Вірменія, включаючи і карабахських вірмен, з небажанням, але відмовилася від ідеї повної незалежності Карабаху і нині бачить його майбутнє в якійсь єдиній державній структурі з Азербайджаном. Фактично позиції сторін уже не так діаметрально протилежні одна одній, як це було ще кілька років назад.

Особливістю Нагірно-Карабахського конфлікту є те, що він розгортається в безпосередній близькості від трьох держав, кожна з яких претендує на роль “регіонального центра сили” – Росії, Туреччини й Ірану. І це ще більше ускладнює врегулювання конфлікту. У різний час і Туреччина, і Іран серйозно розглядали можливість свого прямого залучення в конфлікт, і це щораз викликало різкі протести Росії. Росія ж постійно втручалася в конфлікт, коли вважала, що це сприяє досягненню її мети в регіоні – відновлення свого контролю над Закавказзям.

Представники різних держав пропонують свої варіанти вирішення конфлікту, і це лише затягує процес врегулювання. Кожна держава намагається забезпечити свої власні інтереси.

Отже,шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.

Прогнозуючи подальшу долю конфлікту Нагірного Карабаху, та двох народів, які стали його учасниками, можемо припустити, що скоріше за все, нині імовірність того, що біженці-азербайджанці повернуться в найближчому майбутньому до своїх вогнищ, дуже невелика. Невелика й імовірність того, що карабахські вірмени досягнуть міжнародного визнання свого об’єднання з Вірменією чи своєї незалежності. Те, що ніяких видимих перспектив врегулювання конфлікту немає – сумний факт. І якщо не відбудеться якогось кардинального повороту подій, вірмено-азербайджанський конфлікт буде ще довго дестабілізувати Закавказзя, як уже 50 років дестабілізує Близький Схід арабо-ізраїльський конфлікт.

Список використаної літератури:

1. Арутюнян П. Армянско-русские отношения. Сборник документов. Ереван. Изд-тво АНА, 1964. – 474с.

2. Абдулатипов Р. Г. Человек. Нация. Общество. М.: Политиздат. 1991. – 224 с.

3. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 313с.

4. Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.

5. Агаев Э. Карабах, уроки нетерпимости. По поводу трагических событий в Нагорном Карабахе и Сумгаите // Литературная Азербайджан. 1988, №10 – 136с.

6. Агаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // Федерализм, 1996, - 147c.

7. Алиев Г.А. Азербайджан – родина всех азербайджанцев. Баку, Изд-тво “Азербайджан”, 2000, - 280.

8. Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 116с.

9. Армения и армяне в ст. С. Городецкого //Вестник общественных наук – 1990. - №8. – 147с.

10. Аракелян Ю., Кадымбеков З., Овчаренко Г. Эмоции и разум: о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него / // Правда 1988, 21 марта – 16с.

11. Аскадов М. Политика конфронтации исчерпала себя в конец. / Проблема урегулирования азербайджанско-армянского конфликта // Литературная газета 1991, № 31 – 16с.

12. Балабанов Ю., Ординян Н. Уроки Нагорного Карабаха: О событиях в Армении в июле 1988 г. // Дон 1988. - №11. – 123с.

13. Асламова Д. Путешествие из Карабаха в Карабах. Командировка на войну // Комсомольская правда 1992. – 14 февраля – 12с.

14. Белых В. Нагорный Карабах. Обыкновенный ужас войны // Известия 1992, 16 марта - 16с.

15. Бордюгов Г.А. Этнические конфликты. Опыт создания базы данных // Межнациональные отношения в России и СНГ. Вып.1. М.: Московский Центр Карнеги – 1994 – 105c.

16. Васильков А., Овчаренко Г. Подстрекатели: еще раз о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него. // Правда: 1988, 4 апреля. – 12с.

17. Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 89с.

18. Гусейнов Р. Карабахская трагедия. //Известия 1989, 31 октября. – 24с.

19. Дипломатия мира. – Баку: Изд - во “Азербайджан”, 1997, - 460с.

20. Дмитриева А., Кудрявцев В., Кудрявцев С. Социальные конфликты: Экспертиза, прогнозирование, технология разрешения. Вып. 1. М., 1991. – 184с.

21. Ежин Л. Леди Кокс на линии фронта: …нарушение прав человека // Новое время 1991, №23. – 73с.

22. Закон о границах и границы закона (о событиях в Нагоном Карабахе) // Новое время 1988, №14. – 93с.

23. Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. – 445с.

24. Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999. – 378с.

25. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. – 437с.

26. Здравомыслов А.Г. Исследование конфликта на макроуровне. Теоретические предпосылки. - Нижний Новгород: Изд-во Волго-Вятского кадрового центра, 1994. - 82с.

27. Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад)// Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. – с. 102.

28. Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 567с.

29. Казимиров В. “Вывести Карабахское урегулирование из тупика”. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung Ереван, 2002. – С.35

30. Киселев С. У барьера… // Литературная газета, 1991, №31 – 231с.

31. Козер Л. Функции социального конфликта. М.: Идея-Пресс. – 2000. - 206с.

32. Конституция Азербайджанской Республики. –Баку, 2000. – с.42, 5.

33. Конституция Армянской Республики – Ереван, 1998.

34. Коротеева В. Существуют ли общепризнанные истины о национализме? // Pro et contra. 1997. Т.2 № 3. – 303с.

35. Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989. - №7. – 126с.

36. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. – 524с.

37. Ллойд Дж. Война в Нагорном Карабахе и бессилие СНГ. // Московские новости 1992, №4. – 115с.

38. Манчурян А. Необходимо искать политическое решение и проблемы урегулирования азербайджанско-армянского конфликта. // Литературная газета. 1991, №31. – 134с.

39. Манасян А.З. Карабахский конфликт: ракурсы правового подходаЄреван, Амарас. – 1998. – 127с.

40. Мкртчян Ш. Арцах. – Ер.:Айастан. – 1991. – 786с.

41. Минеев О. Как розвернуться события в Нагорном Карабахе? // Московские новости. – 1991. – 21 июля. – С.67.

42. Нагорный Карабах: корни конфликта // Аргументы и факты, 1988 № 27. – 16с.

43. Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 756с.

44. Национальные отношения и этнические конфликты / Под ред. Павленко В.Н. – М., 1993. – 536с.

45. Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 623c.

46. Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: МГСУ; Изд-во “Союз”, 1997. – 992с.

47. Оганесян Э.В. Век борьбы. Изд. Феникс. Мюнхен-Москва. – 1991. – 375с.

48. Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996. – 135с.

49. Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку. – 1991. – 497с.

50. Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 448с.

51. Правда о Нагорном Карабахе. Материалы и документы. Ереван. 1989, 93с.

52. Сирадегян В. Ситуация в Нагоном Карабахе: перспективы разрешения конфликта. //Деловой мир. – 1991. - №9 (17). – 134с.

53. Смолянский В.Г. Национальные конфликты в СССР и СНГ (1985-1992 гг.). Улан-Удэ, 1996. – 186с.

54. Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал. - 1998, № 5. – 143с.

55. Стушин В., Карабахский узел и пути его разрешения. // “Ноев Ковчег”, № 9. – 2002. – 118с.

56. Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наукв, 2003. – 544с.

57. Тишков В.А. Этничность, национализм и государство в посткомунистическом обществе // ”Вопросы социологии”, 1993. - №1,2, 87с.

58. Улубанян Г. Сумгаит: Народу нужна правда // Литературная Армения 1991, №4. – 143с.

59. Хоренаци М. “История Армении” (Айстан). Ереван 1990. – 567с.

60. Шакина М. На пороге войны (О развитии конфликта между Азербайджаном и Арменией) // Новое время 1991, №48. – 112с.

61. Шнейдер Д. Сражения в Нагорном Карабахе грозят перерасти в полномасштабную войну. "За рубежом", №11, 1992. – 136c.

62. Этнос. Нация. Общество. Этнологический словарь. М., 1996. – 674с.

63. Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991. - №23 – 97с.

64. KolossovV., GlezerO., PetrovN. Ethno-TerritorialConflictsandBoundaries in the Former Soviet Union. Durham: University of Durham, 1992, - 230р .

65. Petrov N. Ethnic-Territorial Conflicts in the Former USSR and Possibilities for their Regulation // The Kennan Institute for Advanced Russian Studies. 1994, 320р.

66. Aivazian A. Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective. http: //artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html

67. “Карабахский узел: ни развязать, ни разрубить”. http://www.rosbalt.ru/2004/07/15/170384.html

68. С. Корнелл. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm

69. Мелик-Шахназарян Л. Характер армянского народа. // “Дружба народов” 2000, №12 hptt://armenianhouse/org/mshakhnazaryan/mshakhnazaryan-ru.html

70. Ненаказанный геноцид. Погромы армян в Сумгаите (февраль 1988 г.). Как это было. http://nkr.am/rus/history/genocid.htm

71. Официальный сайт Министерства иностранных дел НКР (http://www.nkr.am/rus/index.htm)

72. Погорилко В., Гулиев А. Нагорный Карабах, какая автономия ему нужна? формальная или реальная… http://kaomillet.narod.ru/doc/karabax.htm.

73. www.kavkaz.memo.ru

74. www.nkr.am

RESUME

In January 2005, there was a 15th
anniversary commemorating the commencement of thearmedconflict between Armenians and Azerbaijanis, or the so-called Karabakh war; the ceased war, but not the broken off, for the reason that the peace treaty had not been signed and the territorial disagreements had not been resolved;

The study and analysis of the conflict, however, is still in the scope of attention today since the problem of Nagornyi Karabakh is not history which still has not found the official re solution.

Based on its geographical and political significance and on the risk of growing into a huge war which might enhance the whole region, Nagornyi Karabakh is the most alarming among other conflicts on the post communist Eurasian space. It is the only conflict which was regarded, for certain reasons, as capable of breaking out ‘The Third World War’. It is the only conflict on the Post Soviet territory, which involved two independent states.

There are many ways of solving this conflict. The most important is to chose the best one, which would satisfy the both countries, Armenia and Azerbaijan, and of course, Nagornyi Karabakh.

The aim of the present study is 1) to investigate and analyse Armenian-Azerbaijani conflict, 2) to evaluate various approaches in the analysis of this issue, 3) to define the breaking forces of the conflict and the options for its solution; it is also intended to foreshadow the possible solution of the conflict.

The following objectives were put forward: first, to delimit the character of the conflict; second, to analyse the causes and describe the flow of the conflict; and third, to reveal the results of war, and to offer the alternatives for the conflict solution.

Having researched the issue made it possible to suggest the following:

1) The Armenian-Azerbaijani conflict is defined as ethno –territorial, which is the result of certain social, economic, political and ethnic processes, thus enhancing the three dimensional space of political, territorial and ethnical reasons of conflict.

2) The main cause for the Nagornyi Karabakh conflict, however, are the territorial demands of the conflicting sides. The conflict originated at the beginning of the 20th
century, though disagreements between Azerbaijan and Armenia, because the Arzakh territory arose long before that.

The Nagornyi Karabakh conflict had two stages of development. The first stage began in 1918-1929, when Nagornyi Karabakh turned into the arena of atrocious war between independent Armenia, and newly founded Azerbajani Democratic Republic. The second wave of conflict, the modern phase, began in 1988; the ways of solving the conflict have not been found till now. It was in 1988, when Armenian population of Nagornyi Karabakh proclaimed its wish to join Armenia, and as expected, was confronted by Azerbajan.

3) Regardless the fact that military actions were ceased in 1994, “conciliation’, which dominates this region does not mean the finale of the conflict; it does need the immediate resolution, indeed. In case, drastic changes do not take place, the Armenian-Azerbaijani conflict will be constantly destabilizing Trans Caucasian region as the Arabo-Israeli conflict has been disrupting the peace for 50 years in the Near East.

У
січні
2005 році
виповнилося
п
’ятнадцять
років
з
початку
вірмено
-азербайджанського
збройного
конфлікту
, або
як
його
ще
називають
– Карабахської
війни
. Війни призупиненої, але все ще незавершеної, тому що мирний договір не підписаний, і територіальні суперечки не вирішені.

Вивчення й аналіз цього конфлікту не втратили своєї актуальності й понині, а не втратило тому що питання Нагірного Карабаху не є історією, і воно ще й до сьогодні не знайшло свого офіційного вирішення.

За своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”. Це єдиний конфлікт на території колишнього Радянського Союзу, у який безпосередньо були втягнуті дві незалежні держави.

Шляхів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.

Метою дослідження є розглянути та проаналізувати вірмено-азербайджанський конфлікт, опрацювати різні погляди на цю проблему, визначити зародження конфлікту, варіанти його врегулювання, по можливості дати прогноз на вирішення конфлікту. Серед завдань кваліфікаційної роботи такі: по-перше, визначити характер конфлікту, по-друге – проаналізувати причини та охарактеризувати протікання конфлікту, і, по-третє – розкрити результати та визначити альтернативні варіанти розв’язання конфлікту.

Після проведеного нами дослідження, були зроблені такі висновки:

1) Вірмено-азербайджанський конфлікт визначається як етнотериторіальний, ще наслідком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Тут поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин і були розкриті причини та передумови конфлікту.

2) Головною причиною Нагірно-Карабахського конфлікту є територіальні претензії конфліктуючих сторін. Конфлікт почав зароджуватися ще на початку ХХ ст., хоча суперечки між Азербайджаном та Вірменією через територію Арцаху з’явилися задовго до цього.

Нагірно-Карабахський конфлікт пройшов у своєму розвитку два етапи. Перший етап почався у 1918-1920 роках, коли Нагірний Карабах перетворився на арену жорсткої війни між незалежною Вірменією і новоутвореною Азербайджанською Демократичною Республікою; другий етап розпочався у 1988 році – сучасний етап конфлікту, шляхи врегулювання якого ще досі не знайдено. Саме у 1988 р. вірмени з Нагірного Карабаху виступили з вимогою приєднання до Вірменії, і звичайно, отримали опір з боку Азербайджану.

3) Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, якщо ж не відбудеться якогось кардинального повороту подій, вірмено-азербайджанський конфлікт буде ще довго дестабілізувати Закавказзя, як уже 50 років дестабілізує Близький Схід арабо-ізраїльський конфлікт.

1
http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm

2
http: //artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html

1
Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 378с.

2
Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. – 437с.

3
Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.

4
Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наукв, 2003. – 544с.

1
www.KavkazWeb.com

2
www.kavkaz.memo.ru

3
www.artsakh.net.ru

4
www.nkr.am

5
Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документво и материалов / Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 756 с.

1
www.nkr.am

1
Козер Л. Функции соціального конфликта. М.: Идея-Пресс. – 2000. - С.34-35

2
Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. – 98с.

1
Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 392с.

2
Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 161с.

1
Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 394с.

2
Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал, 1998, № 5. – 143с.

1
Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 392с.

1
Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад)// Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. – с. 76.

1
Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 443с.

1
Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 138с.

2
Алаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // “Федерализм”, 1996, - 56c.

1
Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – с.167.

2
Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. – 303с.

1
Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 401с.

2
Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996, - 27с.

1
Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 394-395с.

2
Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – с.167.

1
Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.

1
Хоренаци М. История Армении. Ер.:Айастан. – 1990. – 167с.

1
Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. – 286с.

1
Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айастан. – 1990. – 183с.

2
Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 – 77с.

1
Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989 №7. – 94с.

2
Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 – 79с.

1
Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айстан. – 1990. – 169с.

2
Мкртчян Ш. Арцах. Ер.: Айастан. – 1991. – 36с.

1
Шакина М. На пороге войны (О развитии конфликта между Азербайджаном и Арменией) // Новое время 1991, №48 – 87с.

2
http://dav-karabekyan.narod.ru/page2_03.htm

1
Манасян А.З Карабахский конфликт: Ракурсы правового подхода Ереван, Амарас. 1998. – 54с.

2
Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 249c.

1
Манасян А.З. "Карабахский конфликт: Ракурсы правового похода. –Ереван: АМАРАС, 1998. – 96с.

2
Мкртчян Ш. Арцах. – Ер.:Айастан. – 1991. – с.75.

1
Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. – 407с.

2
Нагорный Карабах: корни конфликта // Аргументы и факты, 1988 № 27. – 16с.

1
Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 247c.

2
Закон СРСР від 3 квітня 1990р.(Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР,1990, n.15 ст. 252)

1
Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 245с.

2
Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 344с.

1
Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 346 с.

1
Мкртчян Ш. Арцах. Ер.:Айастан. – 1991. – 86с.

2
Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 243c.

1
http://nkr.am/rus/facts/akt.htm

2
Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”, - 2001. – 198с.

[1]
Смолянский В. Г. Национальные конфликты в СССР и СНГ (1985-1992 гг.). Улан-Удэ, 1996, - 83с.

1
Сирадегян В. Ситуация в Нагоном Карабахе: перспективы разрешения конфликта. //Деловой мир. – 1991. - №9 (17). – С. 134.

2
Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 32-33с.

1
Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991, №23 – 8с.

2
Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991, №23 – 9с.

1
Аракелян Ю., Кадымбеков З., Овчаренко Г. Эмоции и разум: о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него / // Правда 1988, 21 марта – 16с.

1
Минеев О. Как розвернутся события в Нагорном Карабахе? // Московские новости. – 1991. – 21 июля. – 34с.

1
Улубанян Г. Сумгаит: Народу нужна правда // Литературная Армения 1991, №4. – 82с.

1
Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”. – 2001 – 202с.

2
Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 72-74с.

1
Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 72-74с.

2
http://www.nkr.am/rus/index.htm

1
Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 32с.

1
Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 277с.

2
Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 279с.

1
http://nkr.am/rus/mid/chron.htm

1
Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm

1
Шнейдер Д. Сражения в Нагорном Карабахе грозят перерасти в полномасштабную войну. // За рубежом. - №11, 1992. – 32c.

2
http://www.rosbalt.ru/2004/07/15/170384.html (“Карабахский узел: ни развязать, ни разрубить”)

3
http://nkr.am/rus/facts/bishkek.htm

2
http://nkr.am/rus/mid/process.htm

1
Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm

1
Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”. - 2001. – 435с.

2
http://www.artsakh.net.ru/var23.php

1
http://www.artsakh.net.ru/var23.php

1
http://www.regnum.ru/news/425306.html

2
Агаев Э. Карабах, уроки нетерпимости. По поводу трагических событий в Нагорном Карабахе и Сумгаите // Литературная Азербайджан. 1988, №10 – 16с.

1
http://www.regnum.ru/news/413221.html

2
http://www.regnum.ru/news/413221.html

1
Алиев Г.А. Азербайджан – родина всех азербайджанцев. Баку. – Изд-тво “Азербайджан”, - 2000. – 194с.

2
Стушин В., Карабахский узел и пути его разрешения. // “Ноев Ковчег”, № 9, 2002. – 86с.

1
Aivazian A. Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective. (http://artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html)

1
Казимиров В. Миссия России в урегулировании Нагорно-Карабахского конфликта // Международная жизнь. – 1999. - №5. – 45с.

2
Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm

1
Казимиров В. Вывести Карабахское урегулирование из тупика. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung,Ереван. – 2002. – 35с.

1
Дипломатия мира. – Баку: Изд - во “Азербайджан”, 1997, - 373с.

2
Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm

1
Григорян А. Возможно ли скорое урегулирование Нагорно-Карабахского конфликта? // Независимая газета. – 21 февраля. – 5-6с.

1
Дипломатия мира. – Баку: Изд - во “Азербайджан”, 1997, - 376с.

2
Казимиров В. “Вывести Карабахское урегулирование из тупика”. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung Ереван, 2002. – С.35

1
http://www.karabagh.am/GlavTem/19Ist-PolAspekti.htm