НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ ТА АЛЬТЕРНАТИВИ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕКИ РОЗВИТКУ.
Зовнішня політика будь-якої країни залежить від рівня соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, географічного розташування, національно-історичних традицій, забезпечення територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки. Вони фокусуються в концепції національного інтересу.
У світовій науковій думці щодо практики використання поняття «національний інтерес» панує дві парадигми: політичного реалізму та ліберально-ідеалістична.
Прихильники політичного реалізму — однієї з провідних шкіл міжнародної політичної думки — розглядають національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої країни.
Пріоритетом тут є концепція інтересу, сформульована в поняттях сили. Вони стверджують, що зовнішня політика, заснована на національному інтересі, морально переважає зовнішню політику, натхненну деякими моральними принципами.
Теоретики ліберально-ідеалістичної парадигми готові підтримати думку про національні інтереси, але за умови, що їх основою повинні визнаватися моральні норми та глобальні проблеми сучасності.
На їх думку, захист суверенітету та пов’язані з ним намагання досягти могутності в умовах посилення взаємозалежності країн світу дедалі більше втрачає своє значення.
Очевидно, що за умови швидкої глобалізації міжнародних відносин Україна має впевнено і чітко відстоювати свої національні інтереси, рішуче забезпечувати власну національну безпеку.
Адже наслідком для держави, не спроможної відповісти адекватним чином на виклики та загрози, пов’язані з глобалізацією, може стати її неминуче послаблення та деградація.
Формування національних інтересів України
Розглядаючи визначення множини національних інтересів, їх зміст, характер та пріоритетність як одне з головних завдань, вітчизняні вчені здійснюють активні дослідження цієї проблеми. В.Ковальський, О.Маначинський, Є.Пронкін визначають національні інтереси як реальну основу дій нації й держави, спрямованих на виживання, функціонування й розвиток, сукупність національних цілей і базових цінностей, які відіграють важливу роль у стратегії й тактиці у сфері національної безпеки. Г.Костенко пропонує класифікувати національні інтереси за: характером (коаліційні, національні); взаємністю (однобічні, взаємні); ступенем черговості (першочергові, інші); масштабом (глобальні, регіональні, локальні); ступенем важливості (життєво важливі, важливі, істотні); ступенем терміновості (постійні, довгострокові, середньострокові, поточні). П.Ситник висуває підхід до побудови ієрархії (пріоритетів) національних інтересів, в основі якого — ступінь важливості інтересів для забезпечення національної безпеки. Пропонується класифікувати множину національних інтересів як таких, реалізація (захист та досягнення) яких має високий, середній і низький ступінь важливості для забезпечення національної безпеки. В.Ліпкан стверджує: становлячи першооснову національної безпеки, національні інтереси можуть розглядатися як усвідомлені особою і суспільством, гарантовані державою цільові настанови щодо необхідності існування та розвитку людини, нації і держави як єдиного організму.
Очевидно, що проблема визначення, класифікації національних інтересів через оцінку їх важливості залишається нерозв’язаною, що негативно позначається на політиці національної безпеки. Імовірно, дана проблема зумовлена тим, що:
· відсутнє розмежування та обгрунтування співвідношення таких понять, як «національна безпека» та «національні інтереси»;
· категорія національних інтересів, як і теорія інтересу взагалі, тривалий час не розглядалася і не вивчалася вітчизняною суспільною думкою. Це словосполучення застосовувалося головним чином для ідеологізованої критики зарубіжних поглядів на проблеми міждержавних відносин;
· класифікація національних інтересів здійснювалася за відсутності чітких і зрозумілих критеріїв ідентифікації їх важливості, що призвело до простого переліку абсолютно необґрунтованих і декларативних національних інтересів.
Ієрархія національних інтересів України
Визначити множину та важливість національних інтересів на практиці досить складно. Аналіз зарубіжних публікацій із зазначеної проблеми засвідчує, що переважна частка політологів-теоретиків класифікують національні інтереси згідно з категоріями, визначають ступінь їх важливості для того, щоб продемонструвати пріоритетність чи серйозність даного національного інтересу.
Так, до першої групи національних інтересів — життєво важливих, недотримання яких негайно призведе до загроз національним інтересам, ми віднесли:
· виживання та розвиток України як суб’єкта системи міжнародних відносин (6,859%);
· консолідація суспільства, міжетнічна та міжконфесійна злагода (6,619%);
· соціально-економічні реформи, забезпечення та примноження матеріальних цінностей (6,458%);
· збереження та примноження духовних цінностей та зміцнення соціально-культурної ідентичності українського народу (6,378%);
· збереження суверенітету та незалежності (6,177%);
· ефективна система оборони та безпеки (6,137%);
· розвиток науково-технічного потенціалу держави (6,017%).
Як підкреслює Бодрук О. С., життєво важливий інтерес охоплює коло питань, настільки важливих для добробуту нації, що керівництво відмовляється йти на компроміс далі певної межі, оскільки відсутність рішучих дій, спрямованих на зміну загрозливої ситуації, може призвести до серйозних втрат країною.
Другу групу національних інтересів — важливих, недотримання яких може завдати збиток, що зрештою вплине на життєво важливі інтереси, становлять:
· вдосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування (5,977%);
· гарантія права приватної власності (5,897%);
· збереження територіальної цілісності (5,856%);
· розвиток демократії, утвердження прав і свобод людини, структур громадянського суспільства (5,535%);
· інтеграція в європейський та світовий цивілізаційний простір (5,455%);
· забезпечення та закріплення верховенства права (5,255%);
· підтримання екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності (4,854%);
· система стратегічного партнерства та підтримання регіональної безпеки, в тому числі з країнами Центральної і Східної Європи та Чорноморсько-Каспійського регіону (4,854%).
Важливим є інтерес, який, незважаючи на вагомість, не має вирішального значення для добробуту країни. Важливі інтереси пов’язані з тенденціями економічного, політичного та ідеологічного характеру, стосовно них можна вести переговори з потенційним супротивником. У даному випадку політики, як правило, доходять висновку, що доцільні переговори та компроміс, а не конфронтація, навіть тоді, коли результати незадовільні. Якщо ситуація загострюється настільки, що подальший компроміс для розв’язання конфлікту неможливий, питання має життєво важливе значення.
До останньої групи національних інтересів — периферійних, недотримання яких може завдати збиток, що суттєво не вплине на життєво важливі інтереси, можна віднести:
· раціональне використання природних ресурсів (4,693%);
· механізми громадського контролю над сектором безпеки (4,139%);
· підтримка української діаспори за кордоном (2,848%).
Периферійні національні інтереси серйозно не впливають на добробут держави, хоча можуть завдати шкоди приватним інтересам громадян країни за кордоном.
Основу стратегії національної безпеки держави мають становити національні інтереси, засновані на національних цінностях. Виокремлені нами групи національних інтересів підтверджують попередні дослідження авторів, де було продемонстровано, що українське суспільство відповідає всім ознакам «суспільства ризику». Тому не дивно, що найвагоміші життєво важливі національні інтереси України — це інтереси виживання людей, суспільства та Української держави взагалі.Вони, окрім захисту Вітчизни, охоплюють питання економіки, світового порядку, ідеології тощо.
З погляду міжнародних відносин, виживання — це збереження національної держави як носія і гаранта загальних цінностей, що характеризують спосіб життя даного народу. Однак, з огляду на останні політичні події, можна дійти висновку, що сучасна Україна, на відміну від розвинутих країн Заходу, досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими національними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався б консенсус і всередині політичної еліти, і переважної частки її громадян.І це в умовах, коли міжнародні політичні і політико-економічні структури розмивають залишки національного суверенітету. Колективне втручання під егідою ООН у внутрішні справи суверенних держав (миротворча діяльність чи гуманітарна інтервенція) для захисту прав людини стає нормою міжнародної політики. Винесення вироків національним політичним діячам Міжнародним судом у Гаазі створює прецедент і закладає основи нових норм міжнародного права. Національні та міжнародні чиновники керують державами — членами Європейського Союзу приблизно рівнозначно зсередини та зовні, при цьому вони дедалі більше контролюють принципові для будь-якого суспільства питання — від оборони і фінансів до індустріальної та податкової політики.
Для України, народ якої пережив громадянську війну, колективізацію, голодомори, сталінські «чистки», горбачовську «перебудову» тощо, розмежування цих категорій національних інтересів має надзвичайно важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення.
Її історичний досвід розвінчує головну ілюзію минулого сторіччя: достатньо спочатку створити «наддержаву», підпорядкувавши цьому зусилля всього суспільства, а вже потім, залежно від волі політичного керівництва, гарантувати громадянам деякий обсяг їхніх природних прав і свобод.
Досить часто державні інтереси протиставляють національним і суспільним інтересамгромадянського суспільства. Визнаючи їх взаємозв’язок, вважають за доцільне розглядати їх у рамках дихотомії: національний інтерес — державний інтерес; державний інтерес — суспільний інтерес. При цьому перші поєднуються з міжнародним оточенням, а другі — з особливостями внутрішньої ситуації в країні (у політичній, економічній, соціальній сферах тощо).Все це може призвести до того, що більшість національних інтересів цілком ототожнюватиметься з державними інтересами,
що не завжди відповідає дійсності, навіть у сфері зовнішньої політики. На думку А.Возженнікова, «ножиці» між національними інтересами, підґрунтя яких повинно становити життєво важливі інтереси особистості і суспільства, й державними інтересами, тобто інституціональ
На жаль, розв’язання цієї наукової і практичної проблеми особливо ускладнюється для України, що як держава-нація досі не змогла створити політичні умови для врегулювання дії держави та громадянського суспільства. Якщо у сучасному суспільстві вважається, що поняття «національний інтерес» стосується насамперед зовнішньої політики держав, внутрішня складова називається суспільним інтересом. В Україні саме цей внутрішній аспект часто ототожнюють з «національним інтересом».
Суспільні інтереси та національні інтереси не виключають одне одного. На суспільний інтерес значно впливає міжнародна ситуація, що склалася. Разом з тим на національні інтереси впливають такі внутрішні фактори, як ступінь соціальної стабільності та політичної єдності у країні.
З іншого боку, ототожнення суспільних і національних інтересів може призвести до нехтування специфікою зовнішньої політики, її відносної самостійності, зведення її до внутрішньої політики держави, а протиставлення — до абсолютизації розбіжності інтересів держави і громадянського суспільства.
Практична реалізація концепції національних інтересів в Україні
Світовою практикою визнано, що формування національних інтересів — суперечливий та тривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні чинники, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та існують у концепції національних інтересів.
Нині спостерігаються дві основні закономірності, провідні тенденції щодо еволюції взаємодії соціальних спільнот. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого — у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів.
Одним із найважливіших національних інтересів є приєднання України до світового процесу економічного розвитку. Це безпосередньо пов’язано з процесами глобалізації, що наочно довели:
· жодна країна світу не здатна досягти серйозного економічного зростання, у тому числі й зростання добробуту населення, без залучення до світової економіки;
· у структурі національного інтересу переважають намагання освоїти передові технології, що забезпечують сумісність із найсучаснішими засобами інформації, зв’язку та транспорту;
· в ієрархії національних інтересів військовий чинник та пов’язані з ним стратегії (безпека та створення військово-політичних союзів тощо) переміщуються з першого місця (але не на останнє).
Нині існування держави-нації залежить не стільки від спроможності протистояти традиційним військовим загрозам (які необхідно враховувати), скільки від готовності знаходити адекватні відповіді (створюючи для цього відповідні сили та засоби) на нові загрози та виклики економічного, технологічного, екологічного, демографічного й інформаційного характеру.
Зростання та інституціоналізація міжнаціональних і транснаціональних зв’язків у сферах виробництва (транснаціональні корпорації), фінансів (вільний рух капіталу), політики і управління (міжнародні органи, угоди, режими торгівлі і комунікацій), врешті-решт, громадянського суспільства (міжнародні недержавні організації і неформальні об’єднання) призводять до послаблення ролі держави-нації. Випуск промислової продукції деякими транснаціональними гігантами уже дорівнює ВНП середньорозвинутої країни третього світу, сама корпорація при цьому базується незрозуміло де і в своїй діяльності керується не національним законодавством (країн своєї «прописки»), а інтересами бізнесу. З огляду на те, що національні економіки слаборозвинутих країн можуть бути цілковито прив’язані до однієї з таких корпорацій, їх суверенітет стає заручником ділових чужинців. І на своїй політичній батьківщині ТНК не підлягають демократичному контролю. Бізнесові інтереси стають ідентичні національним.
Очевидно, що нині державно-центристська модель світу замінюється новою, заснованою на ідеї про те, що «колективне благо міжнародного співтовариства повинно розумітися не як колективне благо держав, а як благо його членів, яке забезпечується національними та міжнародними організаціями».
Для України реалізація національних інтересів, насамперед у сфері економіки, має супроводжуватися підтримкою національного виробника, експортними субсидіями, заміною імпортних товарів тощо, спрямованих на зміцнення зовнішньоекономічної незалежності і конкурентоспроможного потенціалу країни. Це було успішно використано Японією та іншими «тиграми» Азійсько-Тихоокеанського регіону. У спосіб від протекціонізму до агресивного, підтриманого державою експорту завершеної промислової продукції КНР досягла таких торговельних успіхів, які 10—15 років тому було навіть важко уявити, що дає можливість розглядати цю країну як імовірну супердержаву ХХІ століття.Так, теоретики ліберального інституціоналізму в міжнародних відносинах вважають перемогу капіталізму всесвітньою і остаточною, яка призведе у недалекому майбутньому якщо не до створення світового уряду, то, як мінімум, до «глобального республіканства», тобто «тиражування» західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, юридичної рівності усіх перед законом і приватної власності на засоби виробництва в усіх країнах світу. Боротьба ідеологій залишається в минулому, а разом з тим — і пошук альтернативних шляхів розвитку справедливішого, ніж капіталізм, суспільного життєустрою.
Захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз, тобто національній безпеці, й надалі належатиме важливе місце в міжнародних відносинах. За практичної реалізації концепціії національних інтересів у політиці та стратегії національної безпеки вагомості набуває проблема розмежування національних і стратегічних інтересів.
В. Тертичка наголошує на тому, що визначення власних національних інтересів — це найактуальніше завдання для державно-політичних інститутів. Держава як суб’єкт дії політики повинна не тільки визначати стратегічні інтереси. Вони мають бути авторитетними і для громадян цієї держави, і для міжнародної спільноти. Стратегічні інтереси держави повинні бути легітимними, тобто мати статус національних доктрин (зовнішньополітичних, національної безпеки, реформування окремих сфер життя та ін.), що досягається через схвалення вищим законодавчим органом.
Щодо авторитетності національних інтересів України, то їх невизначеність створює умови для маніпулювання цією категорією: іноді спостерігається груба фальсифікація національних інтересів, їх підміна вузькопартійними, суб’єктивними, а часто й клановими інтересами окремих осіб і соціальних груп, хронічне бажання правлячої еліти репрезентувати власні корпоративні інтереси як життєво важливі національні інтереси.Теоретична невизначеність щодо базового поняття «національний інтерес» призвела до того, що нині на законодавчому рівні дано визначення національних інтересів за відсутності їх класифікації. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України», національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.
Окремі дослідники вважають такий підхід неправомірним і таким, що суперечить теорії національної безпеки. Головне джерело такої методологічної помилки вони вбачають у відсутності чіткого розуміння суті національних цінностей, інтересів та цілей:
· національні інтереси є відображенням (тією чи іншою мірою) національних цінностей;
· оскільки частина інтересів законодавцями визначена як пріоритетні, а вони є суттю (за визначенням у Законі) національних цінностей, постає думка, що захист деяких національних цінностей не пріоритетний для держави;
· більшість національних інтересів, що визначені на законодавчому рівні як пріоритетні, фактично є національними цілями.
Національні інтереси є фундаментальним поняттям політики та стратегії національної безпеки. Вони визначають цілі внутрішньої та зовнішньої політики будь-якої країни. Необхідно активізувати зусилля на розробку такої стратегії національної безпеки України, яка була б спрямована на політичну консолідацію громадян України навколо спільних національних інтересів і національних цінностей, збереження національного миру, подолання наявних суперечностей і досягнення належного рівня життя, стратегії, що відповідатиме свідомому культурно-цивілізаційному вибору України, який беззаперечно засвідчує її євроінтеграційні прагнення та зорієнтованість на європейські демократичні цінності. Відстоювання національних інтересів має об’єднувати націю.
Список використаної літератури
1. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти. — К.: НІПМБ, 2001. — 300 с.;
2. Возженников А. В. Национальная безопасность: теория, практика, стратегия. — М.: НПО «МОДУЛЬ», 2000. — 240 с.;
3. Гогвуд Б. В., Ган Л. А. Аналіз політики реального світу. — К.: Основи, 2004. — 396 с.;
4. Гончаренко О. М. Пріоритети та засади формування інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1—2. — С. 34—51.;
5. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Методологічні засади розробки стратегії національної безпеки // Стратегічна панорама.— 2004.— № 3. — С. 15—24.;
6. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Стратегія національної безпеки України в аксіологічному вимірі: від «суспільства ризику» до громадянського суспільства // Стратегічна панорама.— 2005.— № 2.— С. 13—26.;
7. Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Національні інтереси: загрози та їх нейтралізація // Віче. — 1994. — № 7. — С. 57–62;
8. Костенко Г. Ф. Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки: Навч. посіб. — К.: ЗАТ Вид. дім ДЕМІД, 2002. — 144 с.;
9. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України. — К.: «Текст», 2003.— 600 с.;
10. Парахонський Б. О. Національні інтереси України (духовно-інтелектуальний аспект).— К.: НІСД, 1993. — 43 с.;
11. Ситник П. К. Державне управління національною безпекою України. — К.: НАДУ, 2004. — 408 с.