Соціальна структура суспільства
План
1. Соціальна структура українського суспільства
2. Вплив третього сектора на форми способи та методи реалізаціїполітичної влади
3. Аналіз окремих проблем українського суспільства
Список використаної літератури
1.
Поняття соціальної структури українського суспільства
Як і поняття «соціальні відносини», поняття «соціальна структура» вживається в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні соціальна структура – це складова суспільства, в основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільства характеризується сталими взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв'язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільства відбувається об'єднання людей у соціальні спільності (класи, групи). У цьому зв'язку соціальну структуру суспільства часто визначають як сукупність статусів і ролей.
У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-класових, соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури – система соціальних спільностей, що реалізується в системі соціальних відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює соціально-класові, соціально-професійні, соціально-демократичні, етнонаціональні, сімейно-шлюбні, соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених елементів соціальної структури суспільства складається з різноманітних підсистем з певними внутрішніми властивостями.
Протягом перших років існування незалежної української держави відбулося розшарування суспільства, перегрупування його класового складу, виділення нових суспільних шарів. Становлення державності, процеси приватизації обумовили перехід від класової тріади радянських часів – робітники, селяни і прошарок інтелігенція до нового класового розподілу, у якому виділяють вищий, середній і нижній (бідні шари) класи, а також декласовані шари населення.
У масовій свідомості склався стереотип представника середнього класу, заснований на менталітеті минулої радянської епохи. Це або заможний селянин (куркуль), або міщанин. Усім пам'ятне зародження середнього класу в період горбачовської перебудови. Це були перші кооператори, фермери, човники, які самостійно збивали капітал і вкладали гроші в розвиток свого бізнесу. Ці люди чуйно реагували на запити ринку, насичували його товарами і саме на них покладалися надії по розвитку ринкових відносин в Україні в той період. Саме ці шари населення дали поштовх розвитку ринкової економіки й інститутів цивільного суспільства, насамперед, місцевому самоврядуванню.
На думку авторів «Основ демократії», «в Україні середній клас тільки почав формуватися» [3, с. 556]. Цей процес йде паралельно зі становленням громадянського суспільства. Його економічною основою є формування недержавних форм власності шляхом роздержавлення і приватизації. Однієї з найважливіших цілей роздержавлення і приватизації став пошук ефективного власника, що стане ядром середнього класу в Україні. Однак у результаті перекосів у їхньому здійсненні наділення кожного громадянина частиною власності не відбулося, а колишня державна власність виявилася в руках незначної частини населення України – «керівників приватизованих підприємств, політиків і чиновників вищої та середньої ланки, спритних ділків і кримінальних елементів.» [4, с. 319].
Так, у дослідженнях Н. Римашевської, стратифікаційна модель якої нагадує модель У. Уотсона, соціально-класова структура українського суспільства має такий вигляд:
1. «Загальноукраїнські елітні групи», які мають власність у таких розмірах, що їх можна порівняти з найбільшими західними статками й засобами владного впливу на загальнонаціональному рівні.
2. «Регіональні і корпоративні еліти», які мають великі за українськими масштабами статки і вплив на рівні регіонів і секторів економіки.
3. Український «верхній середній клас», який має власність і доходи, що забезпечують західні стандарти споживання, домагається підвищення свого соціального статусу, орієнтується на практику і етичні норми господарських відносин, що склалися.
4. Український «динамічній середній клас», який має доходи, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання, значні соціальні домагання та мотивацію, характеризується соціальною активністю і орієнтується на легальні способи її прояву.
5. «Аутсайдери», для яких характерні низька адаптація і соціальна активність, вони мають невеликі доходи і орієнтуються на легальні способи їх отримання.
6. «Маргінали», для яких характерні низька адаптація і асоціальні та антисоціальні установки соціально-економічної діяльності.
7. «Криміналітет», для представників якого характерні висока соціальна активність і адаптація, але при цьому вони діють цілком раціонально всупереч легальним нормам господарської діяльності.
Важливим є питання хто володіє політичною владою, а хто чинить на неї реальний вплив.
Як зрозуміло з вище наведеного переліку політична влада в Україні перебуває в руках так званого елітарного класу. Уже встигли досить чітко окреслитися в українському соціумі два антагоністичні класи: владний
(політична псевдоеліта), який володіє правом на все, і підвладний
(народ), який має тільки право на дармову працю. Зрештою, все збідніле українське суспільство, попри всі його верствові ознаки, опинилося в одній масовій ніші підвладного класу. А середній український клас став формуватися за кордоном із соціально найактивніших трудових мігрантів, витіснених за межі країни антинародною політикою правлячої псевдоеліти.*
Отак, за наявності нібито своєї держави виникла загроза, що українська нація взагалі могла припинити своє існування й повністю перейти у власність правлячої номенклатурно-кримінально-олігархічної верхівки.
Тому незавершений демократичний транзит призвів в Україні до появи «оновленого керівного класу», який утримав владу і, використовуючи масштабний перерозподіл, закріпив офіційно у своє фактично приватне і акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в Україні олігархічної політичної системи, що ґрунтується на відстоюванні корпоративних інтересів малої групи людей, водночас масові інтереси, як і раніше, недостатньо артикульовані і не мають адекватного політичного представництва. У вітчизняній науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з'явився феномен так званої «олігархії». Нинішня українська олігархія – особлива.
Фактично це один з різновидів елітарного правління, при якому тісно переплетені влада і власність, а формальні інститути демократії використовуються в недемократичних цілях. Така поверхова демократизація особливо небезпечна при відсутності механізму демократичного контролю за діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі.
Партії (основні гравці) в Україні – інструмент представлення інтересів великого капіталу. Партії так само, як великий капітал, зацікавлені в маргіналізації суспільства, адже маргінало-люмпінізованим соціальним елементом просто управляти, він же і забезпечує легітимність влади олігархів. Олігархія прагне закріпити своє панівне економічне становище політичними методами, встановлюючи контроль через партії над владою, тобто інституційно, законодавчо внормовуючи свої інтереси. Не секрет, що коли економічні (власність, капітал, земля) і політичні ресурси (присутність у владі, контроль над законодавчою і виконавчою гілками влади) належить невеликій купці людей, в країні неодмінно формується олігархічний режим.
А хто ж тоді чинить реальний вплив на владу? Це як вже згадувалось є середній клас. Представники середнього класу, беручи участь у роботі громадських об'єднань і організацій, одержують можливість активно впливати на політику держави. При цьому вони підтримують ті організації, що у своїх програмних документах проголошують підтримку ринкових відносин, підприємництва, малого і середнього бізнесу, оскільки розуміють, що порушення демократичних норм може привести до згортання демократичних процесів і вст
2. Вплив третього сектора на форми, способи та методи реалізації політичної влади
Поза сумнівом, сектор неурядових організацій, або так званий «третій сектор», в Україні існує. Інша справа, наскільки він є впливовим. У будь-якому випадку основним завданням держави та й суспільства взагалі має бути подальше зміцнення «третього сектора», насамперед, створення законодавчих умов, аби він ставав більш впливовим та активним, професійним, чисельним. Багато проблем випливають з чинного податкового законодавства. Так, непідприємницькі організації, які отримують іноземні гранти, податки з отриманих грантів не сплачують, але вони й не мають права самостійно заробляти кошти. Водночас, якщо організація має право самостійно заробляти гроші, тоді в неї й з отриманих грантів стягуватимуться податки. Таке штучне ускладнення в діяльності непідприємницьких організацій не зрозуміле. Наприклад, навіщо встановлювати перепони, коли можна у законі чітко надати всім НПО право займатися будь-якою діяльністю для досягнення статутних цілей. Іноді складається враження, що податківцям набагато зручніше вести кілька реєстрів громадських організацій, ніж перевіряти кожну громадську організацію в межах окремого реєстру. В Україні громадянське суспільство змогло стати на ноги. З одного боку, «третій сектор» став реальним чинником, який впливає на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. У цьому можна переконатися, спостерігаючи, зокрема, за нинішніми президентськими виборами. Крім того, саме непідприємницькі організації є найбільшим лобістом соціальних законопроектів у ВР. Слід також додати, що на практиці більш вагому матеріальну допомогу знедоленим верствам населення надає саме «третій сектор».*
З іншого боку, в Україні спостерігається загрозлива тенденція щодо обмеження впливу громадських організацій. Це можна спостерігати, наприклад, у суттєвому скороченні обсягів його державної підтримки у держбюджеті на цей рік. Аби держава прагнула мати альтернативні інформаційні ресурси, вона б використовувала резерв тендерних механізмів на проведення аналітичних досліджень та розробок законопроектів. В Україні дуже багато потужних аналітичних інститутів, які здатні виконувати непогані аналітичні роботи. До того ж чинне законодавство України не дозволяє НПО отримувати кошти від власної консультативної діяльності.
Саме тому потрібна плідна праця над тим, аби підготувати законодавство, яке дало б можливість непідприємницьким організаціям легально працювати та бути реальними паритетними гравцями на внутрішньому ринку України.
3. Аналіз окремих проблем українського суспільства
Серед проблем українського суспільства можна виділити зокрема такі, як недоліки бюрократичного апарату, маргіналізації суспільства, надмірна заполітизованість і ін.
Сьогодні існують переконливі свідчення того, що сучасну кризу суспільства слід розглядати передусім як кризу
бюрократичну. З огляду на те, що в Україні наявні ознаки управлінсько-бюрократичної кризи, шукаючи шляхів конструктивного реформування соціального організму, ми маємо враховувати висновки Крозьє щодо політичної кризи суспільства, яка не залежить від окремих особливостей соціально-політичного режиму суспільства, оскільки в основі будь-якого суспільства лежать організаційні складові його розвитку.
Створення органів управління з урахуванням цих ознак формує раціональний тип бюрократії, що в ідеалі здатна діяти в режимі прийняття оптимальних рішень на підставі виключно компетентних і неупереджених оцінок. Вебер вважає, що бюрократія повинна мати професійні навички та раціональні знання, дотримуватися суворої дисципліни, бути відповідальною, поважати закони. У веберівському розумінні бюрократія – це максимальна раціоналізація колективної управлінської діяльності, що забезпечує утвердження оптимального державного устрою та структурує суспільство. Раціональний підхід до феномена бюрократії тлумачить її як найефективнішу форму організації, винайдену людьми, оскільки вона реально дає змогу наблизитися до раціонального управління через використання найкращих здібностей людей, які мають спільні цілі.
Взагалі бюрократія має чітко визначену ієрархію влади, писані правила, що регулюють поведінку службовців, а також розмежування діяльності службовця в рамках організації та його життя поза нею. Однак в Україні бюрократія стала активним суб’єктом владних відносин, таким чином відбувається її надмірна політизація, перетворення на монстра, внаслідок чого
апарат управління працює на себе і задовольняє передусім власні інтереси.
Найбільшу загрозу для українського суспільства становлять чиновники, які відійшли від раціональної бюрократії на етапах розподілу суспільного продукту, це дає їм можливість привласнити якомога більше суспільних благ. Незароблені прибутки українського чиновника мають паразитичний характер і дискредитують феномен української бюрократії. Можливість наживи не дозволяє українським чиновникам працювати нормально, зосередившись на роботі яка їм доручена, вони постійно шукають шляхи, як «поживитись». Це звичайно унеможливлює роботу конкретного державного органу, оскільки чиновники зосереджуються не на роботі органу їх турбує інше. Велика кількість таких людей ламає структуру державних органів. Тому потрібно докласти досить зусиль щоб державна влада в Україні відповідала формулі. Виконавча влада здійснює основні політичні рішення, що їх приймає законодавча влада. Уряд керує життєдіяльністю держави, а адміністрація реалізує це керівництво в політичній практиці.
Негативною характеристикою соціальної структури є зростаюча маргіналізація частини населення. Маргіналізація (лат. margo – край, межа) – втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. Маргінали – окремі особи, колективи, соціальні верстви та групи, що знаходяться на узбіччі суспільства, зокрема щодо панівних соціально-культурних норм, традицій, навичок. В українському суспільстві на рубежі XX–XXI ст. маргіналізація характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції). За оцінками експертів в містах зростає кількість дітей та підлітків, що втратили родичів, залишили сім’ю і знаходяться поза контролем суспільства. В великих містах їх кількість сягає 15–20 тис. осіб. Вони схильні до антисуспільних форм поведінки, жебракують, скоюють крадіжки, грабежі. За останні роки збільшилась чисельність безпритульних і жебраків. Ці категорії населення формують специфічне антисуспільне середовище, яке дедалі більше впливає на криміногенну ситуацію.
Заполітизованість суспільства має негативні властивості, суспільство надмірно втягнуте в політику, постійні розмови про політику не несуть нічого доброго, це говорить про одне що політика в державі в не найкращому стані. Суспільство повинно бути втягнуте в політику в певних межах а не переступати їх. Зараз в Україні від за політизованості потерпає практично все. Говорять про надмірну заполітизованість органів місцевого самоврядування, державної влади і навіть церкви. Політичне життя стало основною темою, яку не слід виносити вище всіх.
Список використаної літератури
1. Кивенен М. Перспективы развития среднего класса в Pоссии // Социологический журнал – 1994. – №2.
2. Гидденс Э Стратификация и классовая структура // Социологические исследования. – 1992. – №9.
3.» Юридична газета» – «Третій сектор» вимагає більше прав
4. Шляхтун П. Політологія. – Київ.: «Либідь». – 2002
5. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. – 648 с.