Політика великих держав на Близькому Сході

ЗМІСТ

Список умовних скорочень

Вступ

Розділ 1. Близький Схід як геополітичний феномен

1.1 Структурування міжнародних відносин у контексті геополітичного аналізу

1.2 Близькосхідний регіон: геополітичні та геоекономічні параметри

Розділ 2. Близький Схід у зовнішньополітичній стратегії США

2.1 Фактори формування зовнішньої політики США на Близькому Сході

2.2 Пріоритетні напрямки співробітництва США з країнами Регіону

Розділ 3. Близькосхідний регіон у системі національних інтересів Російської Федерації

3.1 Композиційні складові зовнішньої політики Росії у Близькосхідному регіоні

3.2 Головні напрямки взаємодії РФ з країнами Близького Сходу

Висновки

Список використаних джерел та літератури

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АФЕСР ООН – Арабський фонд економічного і соціального розвитку Організації Об’єднаних Націй

БАДОР – Близькосхідне агентство Організації Об’єднаних Націй для допомоги палестинським біженцям і організації робіт

ГА – Генеральна Асамблея

ДОПМ ООН – Департамент операцій по підтримці миру Організації Об’єднаних Націй

ЕКОСОР – Економічні і Соціальна Рада

ЄврАзЄС – Європейсько-азіатський економічний союз

ЄС – Європейський Союз

Інтерпол – Міжнародна організація кримінальної поліції

КТК – Контртерористичний Комітет

МАГАТЕ – Міжнародне агентство з атомної енергії

МВФ – Міжнародний Валютний Фонд

МООНСА – Місія Організації Об’єднаних Націй зі сприяння Афганістану

МООНСІ – Місія Організації Об’єднаних Націй зі сприяння Іраку

НАТО – Організація Північно-Атлантичного договору

ОВП – Організація Визволення Палестини

ОІК – Організація Ісламська Конференція

ОНІ – Організація Нація Ісламу

ООН – Організація Об’єднаних Націй

ОПЕК – Організація країн-експортерів нафти

ПІВ – Партія Ісламського Відродження

РБ ООН – Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй

ФКЕГ – Форум країн-експортерів газу

ВСТУП

Актуальність дослідження. Останні десятиріччя XX та початок ХХІ століття стали етапом істотних змін як в сфері глобальних міжнародних відносин, так і в розвитку політичної, соціальної і економічної ситуації в багатьох країнах світу. Найвагоміше значення для сучасної політичної та економічної стабільності світу зберігає регіон Близького Сходу, який вже десятки років переживає перманентний політичний конфлікт, що періодично переростає у військові дії і постійно характеризується проявами насильства. Протистояння держави Ізраїль з оточуючими її арабськими країнами та палестинським рухом опору залишається постійним дестабілізуючим чинником для сучасної світової системи. Цей регіональний конфлікт безперечно має глобальнийвимір та світове значення з огляду на вкрай важливе геополітичне розташування Близького Сходу та його більш, ніж вагомий вплив на постачання енергоносіїв, котрі живлять найрозвинутіші економіки Заходу. Після закінчення "холодної війни" близькосхідна кризаперестала оформлюватися у риториці ідеологічного протистояння, що врешті виявило фундаментальні протиріччя — конфесійного, етнокультурного та цивілізаційного порядку. Поглиблене розуміння цих процесів через політологічний аналіз можливе лише за умови врахування одного з системних чинників глобалізації, який полягає у тому, що політичний та соціально-економічний розвиток Близького Сходу обумовлюється складним комплексом різноспрямованих тенденцій, чимало з яких детермінуються глобалізацією та одновимірним глобалізмом США.

Сьогодні Близький Схід став одним з ключових центрів формування нової геополітичної та геоекономічної системи світу. Це обумовлено кількома чинниками. По-перше, підвищується роль Близького Сходу у глобальній енергетичній системі. Ця роль відзначається довготривалою стабільністю. За оцінками доповіді Центру стратегічних та міжнародних досліджень (Вашингтон, США) "Енергетичне майбутнє Близькосхідного регіону" (березень 2004 р.), Близький Схід продовжуватиме відігравати домінуючу роль на світовому ринку нафти протягом щонайменше двох наступних десятиліть, незважаючи на всі можливі структурні зміни [37]. По-друге, на початку ХХІ століття істотно зросло значення геостратегічних, геоекономічних, сировинних, людських ресурсів Близькосхідного регіону для їх використання у геополітичному суперництві провідних центрів світової політики, насамперед США та РФ. По-третє, після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку, а також внаслідок тих серйозних помилок і прорахунків, які були допущені Сполученими Штатами в Іраку після повалення режиму С. Хусейна, фактичного зриву реалізації плану палестинсько-ізраїльського врегулювання "Дорожня карта", регіон Близького Сходу перетворюється на головну арену боротьби з міжнародним тероризмом. Як зазначається у щорічнику Міжнародного інституту стратегічних досліджень (Великобританія, Лондон) "Воєнний баланс 2004/2005", "у цілому терористична загроза громадянам Заходу і західним інтересам в арабських країнах з початком війни в Іраку, судячи із всього, значно зросла" [36].

Крім того, беручи до уваги світову тенденцію до посилення конкуренції між провідними державами за енергетичні ресурси, яка все більше набирає оберти, а також контроль за способами їх транспортування, Близький Схід як геополітичний простір, багатий на нафту і газ, одразу потрапляє у пріоритетні напрямки національний інтересів країн-лідерів. При цьому слід зазначити, що цей регіон визначається внутрішньополітичною, економічною, соціальною нестабільністю, тому саме Близький Схід став сьогодні точкою зіткнення національних інтересів та виявлення претензій таких провідних країн світу, як США та РФ.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика великих держав, а предметом – Близький Схід у зовнішній політиці великих держав на прикладі Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації.

Метою курсової роботи є аналіз національних інтересів на Близькому Сході Російської Федерації та США, з’ясування стану проблеми на сучасному етапі, з урахуванням геополітичних особливостей розташування даного регіону, а також вивчення механізмів двостороннього та багатостороннього співробітництва країн Близького Сходу з РФ і США.

Відповідно до поставленої мети автор сформулював такі завдання:

− розкрити сутність геополітичного феномену Близького Сходу, визначити його характерні ознаки;

− окреслити геополітичні та геоекономічні параметри Близького Сходу;

− визначити основні напрями національних інтересів РФ та США у даному регіоні;

− простежити еволюцію двосторонніх відносин країн Близького Сходу із США, Росією й з¢ясувати характер їх розвитку на сучасному етапі.

Методологічні засади даної курсової роботи зумовлені вибором предмету та об’єкту дослідження, метою та поставленими у вступі завданнями.

Для досягнення поставлених мети і завдань автор вирішив, що доцільним буде використання контент-аналізу літератури та інших використаних інформаційних джерел. Для того, щоб більш досконало вивчити і дослідити поставлену проблему, автор застосував також структурний, історичний та порівняльний методи.

Історичний метод надав змогу дослідити еволюцію розвитку міжнародних відносин у Близькосхідному регіоні. Порівняльний метод дозволив з’ясувати закономірності і суперечності у формуванні політики США та

РФ на Близькому Сході. Структурний метод дозволив визначити специфіку організації міждержавних зв’язків на Близькому Сході.

А також, безумовно, автор використав загальнонаукові принципи та методи дослідження, без яких побудова наукової роботи в принципі є неможливою, а саме: принципи об’єктивізму та плюралізму, які дають змогу зробити об’єктивними процес дослідження та оформлення висновків не вдаючись у крайні радикальні позиції, а науковий матеріал набуває загального наукового характеру. Серед методів дослідження автор виділив методи аналізу та синтезу, які дозволили оформити дану наукову роботу в логічному порядку та без очевидних перебільшень.

Таким чином, поєднання різних методологічних принципів й визначило наукову специфіку даної курсової роботи.

Аналіз джерел та літератури. Джерельну базу дослідження формують, передусім, нормативно-правові документи, державні акти, тексти промов та звернень президентів, які регулюють відносини "Російська Федерація – Сполучені Штати Америки – країни Близькосхідного регіону". Слід зазначити, що Сполученими Штатами Америки та Російською Федерацією вироблено цілу низку документів стосовно пріоритетів своєї політики на Близькому Сході. Зокрема, під час роботи автором було вивчено і проаналізовано такі документи: Стратегія Національної Безпеки США від 16 березня 2006 року [11], а також СНБ США від 17 вересня 2002 року [10], Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації [14]; міжнародні домовленості економічного характеру: Рамкові угоди з питань та інвестицій між США та Кувейтом [9], угода про Близькосхідну зону вільної торгівлі (Middle East Free Trade Area) [31], угоду про організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК) [38], домовленість про створення Форуму країн-експортерів газу [48], а також договір між США - ОАЕ про "Dubai Ports World-International" [53]. Також велике значення для дослідження мало вивчення та аналіз промови Дж. Буша 21 серпня 2006 року [2] і звернення до нації від 31 січня 2006 року [4], від 29 січня 2002 року [5]. Окреме значення для дослідження мало ознайомлення із точкою зору Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна щодо сучасної ситуації на Близькому Сході [7].

У Стратегіях Національної Безпеки США 2002 - 2006 рр. зосереджено увагу на головних напрямках забезпечення безпечного існування країни, особливо в умовах загострення ситуації після подій 11 вересня 2001 року. В даних документах Близький Схід визначається як основна передумова становлення стабільності в світі.

В Концепції зовнішньої політики РФ зосереджено увагу на ролі, яку виконує Росія в міжнародних процесах і одночасно визначено основні пріоритетні напрямки співробітництва з країнами різних регіонів світу, зокрема і Близькосхідного регіону. Визначено основні стратегічні лінії присутності Росії на Близькому Сході, переваги та недоліки двосторонньої співпраці [14].

Особливістю літературної бази дослідження є наявність великого обсягу монографій, наукових і публіцистичних праць, присвячених Близькому Сходу, як унікальному за своїм геополітичним положенням регіону, який, до того ж, багатий на енергоресурси, що і робить даний регіон вразливим щодо зовнішнього впливу з боку сусідніх країн.

У роботі використано наукові доробки, як зарубіжних дослідників так і праці вітчизняних вчених, котрі переймаються проблематикою феномену розташування Близькосхідного регіону.

Монографії Ключикова [15] та Малешенка [18] присвячені дослідженням виникнення радикального ісламського руху та вплив його на міжнародні процеси. Особливо Малешенко зосереджує увагу на факторах, які впливають на розвиток радикального руху ісламських фундаменталстів в сучасному світі.

У працях Лузяніна [17] та Проскуріна [19] розлядаються причини і фактори формування політичних стратегій та пріоритеті у державних лідерів. Особливу увагу Лузянін звертає на формування політичних поглядів в регіоні Близького Сходу В. Путіна.

В цілому використання вище перерахованих робіт стало у нагоді для написання курсової роботи, однак, через те, що наведені автори оцінюють ситуацію з позиції посилення російського впливу в регіоні, сформульовані результати дослідження мають однобічний характер, що значно звужує поле наукових розвідок, а отже, не враховується у повній мірі можливість альтернативного розвитку подій.

Для всебічного дослідження перебігу подій у Близькосхідному регіоні великого значення має аналіз праць іноземних науковців. Серед них слід визначити Еммануїла Уолерстайна [50], Хусейна Джавида [49], Ричарда Хааса [29; 44] та Мурата Лаумуліна [37]. Завдяки їхнім творчим доробкам в сфері вивчення феномену Близького Сходу, було зроблено величезний внесок в сучасне розуміння геополітичної та геоекономічної стратегічної важливості даного регіону, а також було полегшено роботу автора у встановленні об’єктивної оцінки в ході дослідження.

Можна зробити висновок, що загалом проблематика феномену Близького Сходу і сфери національних відносин у даному регіоні була предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців, враховуючи її актуальність і важливість. Найбільшого висвітлення вона здобула в російській, українській та американській історіографії.

Також автором було досліджено статті періодичних видань по даній темі. Найбільш вагомий матеріал був присутній в таких періодичних виданнях, як "Власть" [24], "Международная жизнь" [27], "Мировая экономика и международные отношения" [23], "Нова політика" [25], "Полис" [26], "Політика і час" [28], "Россия в глобальных процессах" [1], "США-Канада: экономика, политика, идеология" [29]. В статтях даних журналів зосереджено опис головних подій на Близькому Сході за останній час, сформульовано різні точки зору з різних питань притаманних політиці країн Близького Сходу, що, на думку автора, допомагає у роботі та при аналізі. Також саме періодичні видання наводять точні статистичні дані, які були використані автором у дані науковій роботі.

У процесі написання курсової роботи була залучена інформація, розміщена на вузькоспеціалізованих сайтах, присвячених Близькосхідному регіону та зовнішній політиці РФ та США, а зокрема Офіційний сайт МЗС РФ: http://www.mid.ru, офіційний сайт Державного Департаменту США: http://www.strategy.gov та спільний сайт країн Близькосхідного регіону: http://www.middleeast.org.

Структура роботи відбиває поставлені перед дослідженням цілі та завдання. Загальний обсяг її становить 52 сторінки, з них основного тексту – 30 сторінок. Курсова робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (53 найменування).

Розділ 1. Близький Схід як геополітичний феномен

1.1 Структурування міжнародних відносин у контексті геополітичного аналізу

До поняття регіону Близького Сходу або, як сьогодні прийнято говорити, "близькосхідного театру" входять такі країни як Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати, Ірак, Йорданія, Ліван, Ізраїль, Саудівська Аравія, Ємен, Судан, Кувейт, Катар, Оман та Бахрейн. Також багато дослідників відносять по даного регіону всі країни-учасниці Ліги Арабських Держав, а також північноамериканські країни – Марокко, Туніс, Алжир, Судан, Мавританію, Лівію та Джибуті [20; c. 158-161]. Але поряд з цим відкидається твердження про приналежність до близькосхідного режиму Туреччини та Афганістану, оперуючи такими умовами, як невідповідне географічне положення Туреччини – половина її території відноситься до Європи та її європейську скерованість зовнішньої політики. Що стосується Афганістану, то він скоріше відноситься до країн Центральної Азії, але це питання залишається досі спірним та відкритим для дискусій.

Інтерес до деяких з цих країн був завжди великим з боку провідних світових держав в будь-який історичний період та продовжує посилюватись з кожним роком. Інтерес цей усесторонній і об’ємний: від історії і культури, суспільства та держави, людини і релігії, так і до політичних та економічних перспектив держав даного регіону. Такого роду всезагальний інтерес далеко не є випадковістю: кінець ХХ ст. з його навислими над світом глобальними як політичними, так і економічними, екологічними проблемами, змушує багатьох всерйоз замислитись і звернути свою увагу на близькосхідний регіон, як можливість вирішення економічних питань, зокрема енергетично-сировинних, які стали на порядок денний для провідних країн Заходу, а особливо для світового гегемону – Сполучених Штатів Америки.

Взагалі зацікавленість європейських країн регіоном Близького Сходу ми можемо знайти на сторінках історії останнього. Історія засвідчує присутність інтересів Росії, наприклад, в Туреччині ще починаючи із кінця XIX ст., коли постало питання про затоки в Чорному морі, на які претендувала Російська Імперія. Це стало одним із перших каменів спотикання інтересів Росії з Європою у цьому регіоні. Наступною проблемою став статус християн в близькосхідному регіоні, що визвало конфлікт з Росією, яка претендувала на покровительство по відношенню до них і до "святих місць" в Палестині, що в свою чергу стало приводом для Кримської війни 1853-1856 рр., а згодом і російсько-турецької війни 1877-1878 рр. З приходом до влади младотурків, відбувається відчутний вплив європейських країн, зокрема Великої Британії та Німеччини, з якими пов’язано будівництво Багдадської дороги 1888 р. Росія ж свої позиції потроху почала втрачати [19; c. 145].

Вплив Сполучених Штатів в Туреччині спостерігається лише після Другої Світової війни. Так як Німеччина програла війну, то відносини із Туреччиною вкрай загострилися, особливо в економічному плані. Тому постало питання про шляхи розвитку і нової орієнтації країни. Доктрина Трумена і пов’язані з нею величезні кредити та американські інвестиції (план Маршала 1948 р.) завершили процес переорієнтації Туреччини [19; c. 131-133].

Що стосується Ірану, то ставши з початку XVI ст. центром шиїтської опозиції в світі ісламу, шахський Іран не лише продовжував послідовно відстоювати свою самобутність, але й досить різко реагував на втручання в його справи ззовні, особливо зі сторони Росії та Великої Британії, які намагалися перетворити цю державу на напівколонію. Як відомо, все-таки в кінці XIX ст. Росія та Велика Британія практично поділили між собою сфери впливу в цій країні: північ держави, включаючи столицю, знаходилась під жорстким політичним тиском Росії, а найбільш надійним армійським формуванням на довгі десятиліття стала створена і очолювана російськими офіцерами бригада козаків. Район Перської затоки майже повністю залежав від англійців [19; с. 123].

Так ще достеменно відомо, що на рубежі XIX-XX ст. велика кількість іранських вихідців, особливо з іранського Азербайджану, працювали на підприємствах російського Закавказзя. Лише в Баку їх в 1904 році нараховувалось 7 тисяч – більше 20% бакинського пролетаріату. Російські революціонери проводили з ними роботу, і, повертаючись на батьківщину, вихідці несли із собою нові ідеї, а іноді й досить радикальні. Саме це стало однією із важливих причин, які призвели до Іранської революції 1905-1911 рр. [19; c. 123-126]

Зміни в зовнішній політиці Ірану відбулись в 40-х рр. ХХ ст. Намагаючись, як і раніше, маневрувати між державами-суперниками, шахське керівництво в кінці 40-х рр. стало схилятись в сторону США. Міцна співпраця зі Сполученими Штатами Америки була розпочата у зв’язку із реалізацією так званого "четвертого пункту" доктрини Трумена, який передбачав американську допомогу слаборозвиненим державам [29].

Що стосується Іраку, то вже з кінця XVII ст. він став зоною особливих інтересів англійських колонізаторів, які закріпилися в районі Перської затоки. У XVIII ст. тут діяли постійні представники і резиденти англійської Ост-Індійської компанії. Ріст антианглійських настроїв і посилення національно-визвольного руху в Іраку вилився у 1958 році у вихід на передній план радикальних політиків. Антимонархічний переворот потягнув за собою активну співпрацю нового уряду країни із СРСР. Цей період був відмічений аграрною реформою початку 60-х рр. , а пізніше націоналізацією ключових об’єктів економіки країни, включаючи її основне багатство – нафту [32].

Ліван та Сирія ж із самого початку своєї історії входили до зони інтересів Франції і до кін. ХХ ст. не являли особливий інтерес як для РФ, так і для США. На сьогоднішньому етапі внутрішнє положення Сирії є досить стабільним, керівництво країни контролює країну в сфері безпеки. Лідер країни Б. Асад, який прийшов до влади 2000 року, виступає за розблокування регіональних конфліктів політичними засобами і проти спроб диктату по відношенню країн, що розвиваються. Таким чином Дамаск веде активну співпрацю у цьому напрямку з такими організаціями як ООН, ЛАД, ОІК та ін. Але стосунки із США на сьогодні є досить складними. Вашингтон звинувачує Сирію в тому, що керівництво дозволило проникнути в Ірак боєвиків "опору", в підтримці радикальних палестинських організацій, у втручанні у внутрішні справи Лівану, порушенні прав людини і гальмування в країні внутрішніх реформ. Під цим приводом Вашингтон проводить лінію на нарощування санкціонованого одностороннього тиску на Дамаск. Таким чином, в квітні 2008 року висунули проти Дамаску звинувачення в спробі побудови ядерного реактору, який не призначений для мирних цілей [17; c. 112-119].

Що стосується сирійсько-російських відносин, то Дамаск відносить їх до категорії своїх зовнішньополітичних пріоритетів, розраховує на активну роль РФ в процесі арабо-ізраїльського врегулювання. Підтримуються активні політичні контакти. Так в січні 2005 року Президент Сирії здійснив державний візит до Російської Федерації, а в грудні 2006 Б. Асад відвідав Москву з робочим візитом. В квітні 2007 року відбулось п’яте засідання Постійної російсько-сирійської комісії по торгово-економічній та науково-технічній співпраці [18; c. 71-75].

З початку XVI ст. і до кінця першої світової війни Ліван входив до складу Турецької (Османської) імперії. Восени 1918 року був окупований англо-французькими військами. Таким чином Ліван з 1920 р. став підмандатною територією Франції. Рішучий виступ ліванського народу за самовизначення 1958 р., який підтримали СРСР та ряд інших соціалістичних країн, а також арабські держави, призвело до провалу воєнного втручання у внутрішні справи Лівану з боку США [14; c. 122].

Особливе значення має Палестина, де Велика Британія з 20-х рр. підтримувала європейську іміграцію та колонізацію. Як відомо, вже 1936 року була зроблена спроба розділити Палестину на частини, що визвало обурення у арабів. Ряд же європейських сіоністських організацій мали надати фінансову підтримку з боку США. Внаслідок цього і стало можливим створення 1948 року держави Ізраїль. Арабів, в свою чергу, підтримував Радянський Союз. Таким чином спостерігається вже вдруге таке радикальне зіткнення інтересів двох наддержав в одному регіоні.

В Саудівській Аравії присутність США починає спостерігатись із дати офіційного проголошення королівства Саудівська Аравія 1932 року. З 1938 року на узбережжі Перської затоки, частина якої увійшла в межі Саудівської Аравії, розпочалось добування нафти, яка видобувалась в основному за допомогою американської компанії "АРАМКО", яка побудувала 1950 року трансаравійський нафтопровід і яка сприяла нечуваному росту доходів від продажу нафти [25; c. 30].

Велике значення на сьогодні являє собою Кувейт. Емірат Кувейт був заснований у XVIII ст. правлячою і до сьогодні династією Сабахів. Через вигідне стратегічне положення і величезні запаси нафти Кувейт в кінці XIX ст. стає об’єктом гострої боротьби імперіалістичних держав. Але головним західним союзником на сьогодні є США. Кувейт володіє акціями ряду крупних корпорацій США і клав в банки Заходу більше 50 млрд. дол. [32].

Таким чином можна констатувати той факт, що впродовж багатьох десятиліть регіон Близького Сходу продовжує бути головною точкою зіткнення інтересів провідних країн світу та конструктивно впливати на розвиток та формування всього міжнародного життя. Це носить як і позитивний характер - не спостерігається відчуження та абстрагування від провідних тенденцій у світовій політиці, так і негативний – Близький Схід на сьогодні являється головним дестабілізатором в системі безпеки всього світу.

1.2 Близькосхідний регіон: геополітичні та геоекономічні параметри

Термін геополітика (від гр.Geo – Земля та politike – мистецтво керівництво державою), вперше вжив Рудольф Челлен в контексті погляду на державу як на "…географічний та біологічний організм, який постійно прагне до експансії…" [20; c. 91]. За Челленом, географічні та демографічні, економічні чинники постійно змушують ту чи іншу державу заради виживання вести політику розширення, завоювання нових просторів. За О. Панаріним геополітика – це різновид зовнішньої політики, який визначається територіальною близькістю партнерів чи суперників, яка створює поле співдружності між інтересами дотичних між собою країн [20; c. 88].

Широковідомими є американські геополітичні доктрини, зачинателями яких вважають Альфреда Мехена. Саме він вважав, що Велика Британія, а пізніше США, завдяки своєму острівному положенню визначили в минулому та ще довго визначатимуть світову політику [20; c. 105].

Відкриття великих запасів нафти та газу в районі Перської затоки та висунення ідеї того, що в південних районах Іраку знаходяться ще невідомі величезні запаси нафти, виникнення різних проектів та стратегій по освоєнню паливно-енергетичних ресурсів і створенню маршрутів для їх доставки на світовий ринок, а також транспортних коридорів, що дозволяють з'єднати Європу з Близькосхідним регіоном, а вже далі з Азією, - все це привело до грандіозного підвищення стратегічного інтересу провідних держав до даного регіону на початку XXI ст. Набули ще більшого геостратегічного значення країни, що мають безпосередній вихід до Червоного моря, Перської затоки, Аденської затоки та Аравійського моря, так як Саудівська Аравія, Йемен, Оман, ОАЕ, Катар, Бахрейн, Іран та Кувейт. Саме ці країни завдяки своєму географічному положенню і політичному розвитку створюють істотний вплив на прокладку маршрутів нафто- і газопроводів, інших транспортних ліній в регіоні [23; c. 71].

Близькосхідний регіон можна характеризувати такими основними й взаємозалежними вимірами:

Геостратегічний. Близький Схід – важливий стратегічний вузол, складова частина комунікаційної лінії, яка надає вихід через Пакистан та Афганістан до Індійського океану, та через Іран до Перської затоки.

Як вже було зазначено вище, Близькосхідний регіон на сьогодні є важливим носієм стратегічних енергоносіїв, через що і став об’єктом зовнішньополітичної експансії провідних держав світу, а саме США та РФ. На території даного регіону було створено безліч нафтовидобувних та переробних пунктів, які співпрацюють з американськими транснаціональними компаніями. Різке збільшення об’єму видобутку вуглеводнів і загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах Близького Сходу спричинило військово-стратегічну присутність США в регіоні та істотно змінило геополітичну ситуацію.

Геостратегія взаємодії підсилюється загостренням проблем підтримки стабільності в регіоні, а в економічній сфері - створенням транспортних коридорів, трубопроводів, розв'язанням проблеми водних ресурсів [29; c. 102].

Таким чином з огляду на велику геостратегічну значущість регіону в ньому перехрещуються інтереси глобальних економічних потуг і низки великих держав, зокрема США, Об'єднаної Європи, Російської Федерації. Західні компанії, а відтак і уряди відповідних країн, безпосередньо зацікавлені в контролі над природними багатствами Близькосхідного регіону чи принаймні в участі у прибутках від їх експлуатації. Реалізація масштабних транзитних транспортних проектів сприяє переорієнтації країн Близького Сходу на економічну співпрацю із представниками краї Заходу.

Геополітичний. Близькосхідний регіон – це ключова частина єдиної геополітичної зони, яка утворена внутрішніми областями близькосхідного "континенту", що є найважливішою складовою операцій економічно-енергетичних потуг. Регіон утворює досить суттєвий континентальний масив, в якому зосереджені найбільші в світі енергетичні запаси, що дає можливість стверджувати, що у найближчі два десятиліття регіон Близького Сходу стане головним пріоритетним напрямком у зовнішній політиці інших держав.

Також одним із пріоритетів є встановлення стабільності та безпеки в регіоні з метою подальшої економічної експансії. Близький Схід завдяки своєму географічному положенню є ареною зіткнення різних інтересів як у регіональному, так і в глобальному масштабах.

Не випадково, що саме цей регіон традиційно був ареною дуже жорстких військових та дипломатичних зіткнень між США та РФ, Великою Британією, Німеччиною та Францією [32].

Характер геополітичної ситуації на Близькому Сході та її розвиток на нинішньому етапі відрізняється динамізмом, збереження тут різного типу вогнищ конфліктів і військово-політичної напруженості, зіткненням ряду міждержавних і міжнаціональних інтересів, нестійким і суперечливим характером політики держав цього регіону при триваючому суперництві й боротьбі на міжнаціональному, регіональному й глобальному рівнях за переділ сфер впливу й контроль над стратегічними ресурсами регіону [35].

Переплетення стратегічних інтересів регіональних і провідних нерегіонaльних держав, поява нових центрів притягання веде до утворення тут потенційного вогнища гострої міжнародної конкуренції й напруженості, впливає на стійкість розвитку регіону, військовополітичну рівновагу в державах Центральної Азії. Історія показує, що багаті нафтою регіони в далекому й недавньому минулому нерідко ставали зонами тривалих й інтенсивних конфліктів, а в проміжках між ними регіональна ситуація часто була досить нестійкою [41].

Основною проблемою геополітичного характеру на Близькому Сході є здійснення розвідки нових нафтових покладів і спосіб їх транспортування до ринків західних країн. Таким чином відбувається тісне переплетіння інтересів Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації. Розбіжність інтересів даних країн, на думку дослідників, може привести до того, що відбудеться нове гостре і затяжне зіткнення за перерозподіл енергоносіїв, що буде носити назву "Третя Світова війна" [41].

Геоекономічна модель регіону визначається фізико-географічними й економічними параметрами, а також мірою включеності в економічні інтеграційні групи. При такому зрізі обриси регіону також збігаються з його політико-географічним простором. Система просторової організації суспільства й господарства є тут досить цілісною. Близькосхідні держави мають економічні, транспортні та транзитні шляхи, що виходять на північ в Росію, морськими шляхами до Індії, а також в Єгипет, європейську частину Туреччини. Природні багатства Близького Сходу визначаються корисними копалинами. Тут добувається нафта, газ, кам'яне вугілля, фосфорити, калійні солі, сірка, хромові руди та ін., але їх видобуток займає другорядні позиції в видубовній промисловості країн регіону. Очевидно, що вихід "великої нафти" країн Близького Сходу на світовий ринок може призвести до різкого зниження цін, що для Росії, наприклад, невигідно. Тому Росія прагне зберегти свою присутність і вплив в Близькосхідному регіоні [17; с. 234].

Отже, геополітична, геоекономічна та геостратегічна моделі складають зміст геополітичного феномену Близького Сходу. І саме наявність такого величезного економічного потенціалу та стратегічних запасів зумовлює безперечність та привабливість Близькосхідного регіону для економічно розвинутих США та Росії.

Розділ 2. Близький Схід у зовнішньополітичній стратегії США

2.1 Фактори формування зовнішньої політики США на Близькому Сході

Близький та середній Схід, або Ширший Близький Схід, перетворився сьогодні на один з ключових центрів формування нового геостратегічного балансу світу. Основою цього є, по-перше, подальше підвищення на довгострокову перспективу ролі зазначеного регіону у розвитку глобальної енергетичної системи. У Близькосхідному регіоні зосереджено 63% розвіданих світових запасів нафти та 37% запасів газу. За розрахунками центру стратегічних та міжнародних досліджень (Вашингтон, США) та Вашингтонського інституту близькосхідної політики, Близький та Середній Схід відіграватиме домінуючу роль на світовому ринку протягом щонайменше двох наступних десятиліть, незважаючи на всі можливі структурні зміни. Попри всі обіцянки президентства Дж. Буша щодо планів зниження на 75% імпорту нафти з Близького Сходу до 2025 року, розрахунки американських фахівців переконують, що залежність Сполучених Штатів від постачання енергоресурсів з Близькосхідного регіону подвоїться протягом наступних 30-ти років. У цьому контексті регіон Ширшого Близького Сходу для Сполучених Штатів перетворюється на зону життєво важливих стратегічних інтересів та забезпечення їхньої економічної та енергетичної безпеки [44].

16 березня 2006 р. була оприлюднена нова Стратегія національної безпеки США, у якій велику увагу приділено аналізу сучасних проблем американської політики на Близькому і Середньому Сході, насамперед щодо реалізації стратегії "просування демократії". З урахуванням того, що Сполучені Штати Америки відіграють вирішальну роль у розвитку геополітичних та геоекономічних процесів на Близькому і Середньому Сході, усвідомлення основних пріоритетів та особливостей сучасного курсу американської адміністрації у зазначеному регіоні набуває важливого науково-практичного значення [11].

Потрібно зазначити, що першочергову роль нова Стратегія національної безпеки США приділяє аналізу результатів впровадження у життя "доктрини Буша", обґрунтованої ще у попередній редакції Стратегії від 17 вересня 2002 р., яка у подальшому була розвинена і конкретизована у стратегію "просування демократії" на Близькому Сході [10].

Головними постулатами "доктрини Буша", що стала ідеологічним та концептуальним стрижнем політики США на Близькому і Середньому Сході, визначено такі:

- близькосхідна політика Сполучених Штатів нерозривно пов’язана з глобальною боротьбою з міжнародним тероризмом і є важливим інструментом у реалізації її головних цілей на Близькому і Середньому Сході;

- у ході реалізації своїх стратегічних завдань на Близькому і Середньому Сході США мають право на використання упереджувальних ударів як по терористичних центрах, так і по країнах, що підтримують терористів або підозрюються у такій підтримці;

- війна з тероризмом як невід’ємна складова близькосхідної політики США є битвою за майбутнє мусульманського світу, її не можна трактувати як зіткнення цивілізацій;

- у процесі здійснення своєї політики на Близькому Сході США велике значення надаватимуть підтримці поміркованих та реформаторських урядів [5].

Протягом наступного періоду викристалізувалася головна парадигма сучасного зовнішньополітичного курсу США у близькосхідному регіоні. Вона полягала у переході від збереження стабільності у регіоні будь-якою ціною, навіть за рахунок співробітництва з реакційними режимами, до політики сприяння трансформації та поширення демократії. "Ми підтримували розширення демократії на ширшому Близькому Сході, — зазначається у новій Стратегії національної безпеки США, — зустрічаючи виклики та спостерігаючи прогрес, який був очікуваний та передбачуваний" [10].

У контексті реалізації стратегії "просування демократії" на Близькому Сході центральне місце відводилось Іраку як показовому полігону. Трансформація Іраку за планами Вашингтону — це реалізація своєрідного "пілотного проекту" будівництва демократії і ринкової економіки в арабській країні для наступного поширення цієї моделі на весь Близький і Середній Схід. "Наскільки демократична Німеччина стала стрижнем нової Європи, яка сьогодні єдина, вільна і живе у мирі, — наголошувала Держсекретар США К. Райс, — так і трансформований Ірак може стати ключовим елементом надто відмінного від сьогоднішнього Близького Сходу, в якому не процвітатиме ідеологія ненависті" [23; c. 74].

Стратегія Національної безпеки США від 16 березня 2006 р., що узагальнює головні завдання США на Близькому Сході протягом другої вакації президента Дж. Буша, була покликана захистити політику Сполучених Штатів у близькосхідному регіоні, яка останнім часом отримала визначення як "трансформаційна дипломатія". Остання визначає головною метою досягнення докорінної трансформації Близького Сходу через сприяння у здійсненні глибоких політичних, економічних, соціальних та гуманітарних реформ [11].

Необхідність у такому захисті та подальшому обґрунтуванні стратегії "просування демократії" виникла через труднощі та невдачі, що спіткали Сполучені Штати на Близькому Сході, а також через появу низки нових проблем та викликів.

Найсерйознішою та найбезпечнішою проблемою для американської адміністрації залишатиметься ще тривалий час ситуація в Іраку, що виходить з-під контролю США. Сьогодні як серед американського політикуму, так і в американських, британських та інших засобах масової інформації триває запекла дискусія щодо прорахунків та помилок США в Іраку після завершення безпосередньо військової операції, спрямованої на повалення режиму С. Хусейна. К. Райс у своєму виступі у британському місті Блекбурні 1 квітня 2006 р. була змушена визнати, що Сполучені Штати в Іраку "зробили тактичні помилки, тисячі таких помилок". Сам американський президент останнім часом виступав на масових аудиторіях з обґрунтуванням цілей американської політики в Іраку та захистом її результатів [23; с. 75].

Нова Стратегія національної безпеки США від 16 вересня 2006 р. зосереджувалась на трьох аспектах американської політики в Іраку. По-перше, відзначається, що "терористи розглядають сьогодні Ірак як центральний фронт боротьби проти Сполучених Штатів" [11]. Узагальнюються головні цілі терористів, які полягають, на думку авторів Стратегії, у намаганні розгромити американців в Іраку і змусити їх зрадити своїх союзників, довести, що Сполучені Штати стають слабкішими і є ненадійним союзником, встановити у самому серці геополітично важливого регіону таку владу, яка була б подібною колишньому режимові талібів у Афганістані [11].

По-друге, акцентується на успіхах політики США щодо Іраку, поміж яких — ліквідація тиранічного режиму та успішне проведення трьох загальнонаціональних виборчих кампаній протягом 2005 р. По-третє, підкреслюється, що Сполучені Штати "продовжуватимуть підтримку іракського народу у його історичному поступі від тиранії до ефективної демократії". По-четверте, викладено аналіз Національної стратегії перемоги в Іраку від 30 листопада 2005 р., що була покликана "допомогти іракському народові розгромити терористів та нейтралізувати повстанський рух в Іраку" [6].

Така допомога здійснювалася у трьох напрямах:

- політичний: ізоляція елементів сучасного повстанського руху, які не бажають приєднатися до мирного політичного процесу; залучення до такого процесу тих політичних сил, які виявляють наміри відмовитися від насильства; розбудова стабільних, плюралістичних та ефективних національних інституцій, що здатні захистити інтереси всіх іракців;

- безпековий: розширення зон, вільних від повстанців, де будуть присутніми сили безпеки і оборони Іраку; та які перебуватимуть під контролем уряду Іраку; розбудова збройних сил Іраку;

- економічний: відновлення інфраструктури іракської економіки, реформування на ринкових принципах та забезпечення її зростання, розбудова економічних інституцій країни, здатних забезпечити регіональну та міжнародну інтеграцію країни.

Особливістю нової Стратегії національної безпеки США було приділення неабиякої уваги іранській темі. Адже іранське питання, особливо після обрання президентом Ірану представника радикального крила М. Ахмадінежада, стало одним з найголовніших і найскладніших для Сполучених Штатів у близькосхідному регіоні. І пов’язано це передусім з ядерною програмою Тегерана, що, на думку американського керівництва, має на меті створення ядерної зброї, а також з намаганням Ірану стати лідером не лише на Близькому Сході, а й в усьому мусульманському світі. Стратегія національної безпеки США однозначно заявляє, що "жодна країна для нас не становить такої небезпеки, як Іран" [11].

З метою реалізації своїх завдань щодо Ірану США роблять головну ставку на посилення комплексного тиску по відношенню до нинішнього іранського режиму. Такий тиск включає широкий діапазон заходів - від створення в зоні Перської затоки могутньої ударної групи ВМС США з декількома авіаносцями та постійними "викидами" у ЗМІ повідомлень про нібито заплановані атаки проти ядерних об'єктів Ірану, до формування більш жорстокого режиму всеохоплюючих санкцій економічного, фінансового та технологічного характеру. Одночасно, США нарощують підтримку опозиційних офіційному Тегерану правозахисних, національно-культурних та інших організацій, здійснюють широку інформаційно-пропагандистську роботу, спрямовану на Іран. Окрім того, Сполученим Штатам вдалося сформувати фактично воєнно-політичний союз, який складається із восьми провідних арабських сунітських країн, шести країн-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, Єгипту та Йорданії - "6+2". Цей союз має чітко виражену антиіранську спрямованість і покликаний не допустити розповсюдження іранського впливу на країни Арабського світу, насамперед у таких критичних точках як Ірак, Ліван та Палестина [12].

Важливого значення США надають створенню механізму ефективного контролю над нафтовими ресурсами Іраку і після виведення своїх військ з країни. Так, проект закону про нафту, який було підготовлено за участю американських експертів і надано урядом Іраку до парламенту, дозволить, на думку аналітиків, замінити військову присутність США на їхній контроль над видобутком нафти в Іраку. Одним із інструментів такого контролю стане спеціальний орган, який вирішуватиме питання про надання прав на розробку місцеродовищ нафтодобувним компаніям. Як передбачається в проекті закону, цей орган включатиме не лише представників іракської влади, але й експертів нафтодобувних фірм, у тому числі й закордонних. При цьому регламент його роботи дозволяє затверджувати рішення без необхідного кворуму. Таким чином, рішення про надання прав на видобуток закордонним, в першу чергу, американським корпораціям прийматиметься у вузькому колі включно з тими, хто безпосередньо представлятиме ці корпорації або тісно з ними пов'язаний [25; с. 33].

Всі ці заходи у системі мають, за твердженням фахівців, призвести до послаблення іранського режиму, його міжнародної ізоляції й вірогідної заміни поміркованими і реформаторськими силами.

Важливою складовою нинішньої стратегічної лінії США на Близькому і Середньому Сході є намагання надати нового дихання близькосхідному мирному процесу з урахуванням, перш за все, зростаючої необхідності для Сполучених Штатів досягти підтримки з боку Арабського світу у своєму протистоянні з Іраном. З цією метою США разом із ЄС ініціювали 9 та 21 лютого 2007 р. дві зустрічі близькосхідного Квартету, тристоронні американсько-ізраїльсько-палестинські переговори у форматі держсекретар США К. Райс, прем'єр-міністр Ізраїлю Є. Ольмерт та президент Палестини М. Аббас та двосторонні ізраїльсько-палестинські зустрічі у форматі прем'єр-міністр Ізраїлю Е.Ольмерт та президент Палестини М.Аббас [27; c. 130-131]. При цьому США намагаються максимально послабити позиції радикального проіранського угруповання ХАМАС, яке перемогло на останніх парламентських виборах у Палестині, максимально послабити вплив Ірану та Сирії на палестинський визвольний рух.

З приходом до влади в США нової адміністрації на чолі з Бараком Обамою, американська зовнішня політика щодо Близького Сходу зазнала деяких структурних змін демократичного характеру. Після інавгурації Обами 20 січня 2009, адміністрація відкрито дала зрозуміти, що буде активно працювати над кінцевим врегулюванням палестинсько-ізраїльського конфлікту і над взаємозалежними проблемами Афганістану та Пакистану. Таким чином можна констатувати, що на сьогодні протистояння "США - Близький Схід" стане менш напруженим, що в свою чергу закладе підвалини для майбутнього конструктивного діалогу і співпраці у поліпшенні двосторонніх ві

дносин [44].

Враховуючи перелічені вище факти, можна визначити такі головні фактори формування зовнішньої політики США в близькосхідному регіоні: По-перше, це геополітичний фактор. США зацікавлений у закріпленні своїх позиції в даному регіоні з метою активного реагування в разі воєнного конфлікту та забезпечити свою військову присутність з метою контролю нестабільної військово-політичної ситуації; По-друге, це суто політичний фактор з елементами глобалізації: поступове здійснення демократичних перетворень режимів країн Близького Сходу за зразком Західних демократій; Та по-третє, один із найголовніших факторів – геоекономічний, який має на меті встановлення тотального контролю над усіма видами енергоносіїв, що є в наявності даного регіону, повний контроль над способами їх транспортування, з метою впливу чи навіть знищення конкурентів або ворогів, якщо того вимагатимуть національні інтереси США.

2.2 Пріоритетні напрямки співробітництва політики США з країнами регіону

Найбільш зацікавленою у всіх сферах розвитку країн регіону Близького Сходу були, є і залишатимуться – Сполучені Штати Америки. Історія налічує багато різних пріоритетних проектів щодо співпраці з країнами близькосхідного регіону, а саме широковідома стратегія США "Просування демократії" на Близькому Сході, ототожнення Стратегії Національної безпеки США, оприлюдненої 20 вересня 2002 року Дж. Бушом, із встановленням стабільності у країнах Близького Сходу, глобальний проект під назвою "Ініціатива Великого Близького Сходу" 2004 року, план "Дорожня карта", спроби створення близькосхідного спільного ринку, виникнення концепції "Нового Близького Сходу" та багато ін. [20; c. 71-74]. Але найвідомішою і пріоритетною на сьогодні стала ініціатива Білого дому, яку було підтримано, хоча і з значними зауваженнями, країнами "вісімки", Євросоюзом, реформаторськими колами арабських країн і покладені в основу спільного міжнародного проекту "Ініціативи Ширшого Близького Сходу і Північної Африки" [35].

Виступаючи 6 листопада 2003 року у Вашингтоні з нагоди 20-ї річниці Національного фонду за демократію, тодішній президент США Дж.Буш заявив, що встановлення демократії на Близькому Сході буде основним пріоритетом зовнішньої політики США на найближчі десятиліття, а поява вільного Іраку в самому серці Близького Сходу стане переломним моментом у процесі глобальних демократичних перетворень [39].

Проте в нинішню епоху глобалізації тероризму як явища та активізації асиметричних викликів і загроз міжнародній безпеці, близькосхідна концепція США отримала ширший контекст.

Об’єктом першорядної уваги обрано масштабний регіон – від Марокко до Пакистану, який і отримав назву "Ширший Близький Схід". В нинішньому стані визначений регіон надзвичайно важливий з геополітичної та економічної точок зору (оскільки тут знаходяться найбільші запаси енергоресурсів) і стає дедалі більш нестабільним через його неспроможність ефективно адаптуватися до вимог сучасного світу [46].

Відтак кінцевою метою запропонованого США проекту "Ширший Близький Схід" є створення умов для демократичного та соціального відставання держав регіону в контексті боротьби з причинами нестабільності, екстремізму та тероризму. Ініціатива передбачає стимулювання політичних, економічних, соціальних та оборонних реформ шляхом надання фінансової допомоги, підтримання процесу створення демократичних інституцій, громадянського суспільства, верховенства права та ринкових засад розвитку економіки країн, що входять у географію Близького Сходу [39].

Взагалі за ідейною спрямованістю ініціативу "Ширший Близький Схід" часто порівнюють з "планом Маршала", а також з Гельсінським пактом 1975 року. Тобто успішне використання моделі "гельсінського процесу" у демократизації Східного блоку на чолі з СРСР протягом 70-80 років минулого століття дозволяє сподіватись на той самий ефект і у реалізації нових стратегічних планів щодо широкомасштабної трансформації Близькосхідного регіону.

Одним із найдієвіших інструментів, які використовувались США у забезпеченні трансформації та модернізації Близького і Середнього Сходу, стала Американська Близькосхідна Партнерська Ініціатива (Middle East Partnership Initiative, MEPI). Створена 2002 р. за підтримки конгресу США, ця довгострокова програма передбачала зосередити ресурси, досвід та рішучість Сполучених Штатів для підтримки реформ на Близькому Сході. Ця ініціатива уявлялась як міст між США та Близьким Сходом, між урядами та народами США та Близькосхідного регіону. Ця програма передбачає тісне співробітництво з урядами арабських країн, академічними інститутами, приватним сектором і неурядовими організаціями [9].

В економічній сфері Партнерська Ініціатива була спрямована на підтримку економічного розвитку, підвищення рівня зайнятості населення, розвиток приватного сектору, малого і середнього підприємництва, залучення прямих іноземних і внутрішніх інвесторів, боротьби з корупцією та тіньовою економікою [31].

Доповненням Близькосхідної Партнерської Ініціативи стала проголошена Дж. Бушем 9 травня 2003 року під час його виступу в Університеті Південної Кароліни ідею щодо створення впродовж наступних десяти років Близькосхідної зони вільної торгівлі (Middle East Free Trade Area, MEFTA) [35].

Центральне місце у здійсненні американської стратегії на Близькому і Середньому Сході відводиться Іраку. Суть політики США в Іраку полягає у тому, що цю арабську країну обрано як показовий полігон у реалізації же згадуваної вище стратегії "просування демократії" на Схід. Обрання саме Іраку обумовлюється цілим комплексом причин: стратегічне розташування Іраку в центрі Арабського світу, наявність значних запасів енергоресурсів, особлива роль цієї країни у політичній історії арабського народу [49].

Основними концептуальними засадами стратегії США в Іраку є: Ірак – ключова точка опору у реалізації нинішнього курсу "просування демократії" на Близькому Сході; Ірак є головним фронтом боротьби з міжнародним тероризмом; Результати американської політики в Іраку мають значний безпосередній вплив на рівень самих США; Демократичний Ірак – приклад для всього Близькосхідного регіону у здійсненні широкомасштабних перетворень.

Майже п’ятирічний термін реалізації "здійснення демократизації Близького Сходу" по-американськи дозволяє проаналізувати сильні та слабкі сторони стратегії США на Близькому Сході, причини значних прорахунків та помилок, допущених адміністрацією Дж. Буша під час реалізації її головних цілей.

Недоліки: існують невідповідності між гучними обіцянками президента США та їх виконанням у реальній політиці, а також між моральними принципами, які проголошує американська влада та моральними вадами самої влади. Одним із чинників антиамериканських настроїв на Близькому Сході є манера, спосіб, у який Вашингтон намагається поставити питання свободи на порядок денний. Невідповідність та подвійні стандарти щодо використання гасла свободи у політиці США.

Досягнення: активна політика США у цьому напрямі сприяла тому, що питання демократизації та трансформації регіону посіли сьогодні провідне місце; у багатьох країнах регіону відбулись значні зрушення у напряму здійснення перших кроків на шляху до політичних реформ, модернізації суспільств.

Отже, як ми бачимо, пріоритетними напрямками у політиці США щодо країн Близького Сходу є тісна співпраця, яка охоплює політичну, економічну та культурну сфери. Вся діяльність в межах даних сфер породжують різного року стратегічні плани дії, концепції, пріоритетні напрямки,ініціативи стосовно укорінення своєї позиції в Близькосхідному регіоні.

Розділ 3. Близькосхідний регіон у системі національних інтересів Російської Федерації

3.1 Композиційні складові зовнішньої політики Росії у Близькосхідному регіоні

Упродовж всього періоду після закінчення Другої світової війни Близький Схід в цілому і арабо-ізраїльський конфлікт зокрема були ареною гострого протистояння двох наддержав – США і Радянського Союзу. На початку 1990-х років внаслідок розпаду СРСР баланс сил між Вашингтоном й Москвою в регіоні різко змінився. Незважаючи на здобуття Росією статусу правонаступниці СРСР у міжнародних справах і отриманий нею таким чином титул ко-спонсора арабо-ізраїльського мирного процесу Москві не вдалося виробити чітко сформульованої близькосхідної стратегії, що значно обмежило її можливості щодо врегулювання конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Внаслідок цього Росія стала другорядним гравцем в регіоні та впродовж 1990-х років йшла у фарватері мирних ініціатив США, що стали одноосібним архітектором близькосхідного мирного врегулювання [14; c. 23-27].

Однак, на початку XXI століття, Російська Федерація почала демонструвати помітно більший, порівняно з нещодавнім минулим, інтерес до ситуації в регіоні в цілому, а також до його основних проблем, особливо, до проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту [17; c. 211]. Наслідком цього стало очевидне посилення близькосхідного напрямку в російській зовнішній політиці й дипломатії, що супроводжується значною активізацією посередницьких зусиль Москви із врегулювання конфліктних відносин між Ізраїлем та арабськими країнами.

Візит президента Російської Федерації В. Путіна до Ізраїлю, Єгипту й палестинських територій у квітні 2005 р., активна, ініціативна діяльність у рамках міжнародного "Квартету" посередників, офіційне запрошення ХАМАСу до Москви – все це свідчить про намагання Росії відновити свій статус впливового посередника у врегулюванні близькосхідного конфлікту [15; c. 134-136].

Росія як самостійний гравець, що виконує роль посередника між протиборчими сторонами, який умиротворяє, а не провокує зіткнення, як це було за радянських часів, – нове явище на Близькому Сході. При цьому, головною характерною рисою нової російської політики є прагматизм, а саме – намагання одночасно розвивати конструктивний діалог як з Ізраїлем, так і з Сирією, Організацією Визволення Палестини, Іраном та ін. Така політика, позбавлена ідеологічних нашарувань радянської доби, дозволяє Росії успішно укладати дипломатичні, військові й енергетичні угоди з обома сторонами конфлікту, поступово відновлюючи свої втрачені економічні й стратегічні позиції на Близькому Сході [29; c. 103].

Іншою важливою рисою нового підходу Росії до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту є її самостійна роль та певне дистанціювання від політики інших ко-спонсорів мирного процесу, насамперед, США. Така тактика сприяє закріпленню Москви як окремого незалежного гравця на Близькому Сході і цілком відповідає загальному зовнішньополітичному курсу Росії, спрямованому на відновлення її статусу супердержави. Використовуючи невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту та в арабо-мусульманському світі загалом, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, але й значно потіснити США [19; c. 30-31].

Взагалі Близький Схід представляє для Росії виключно важливе значення, в першу чергу, як світова кладова нафти і природного газу, без якого неможливе саме існування світової економіки. Таким чином, ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані як в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських кампаній [37].

Сирія та Алжир вкрай зацікавлені в модернізації радянської зброї, яка вже є в наявності. Саме тому, на думку багатьох дослідників, у воєнному відношенні регіон Близького Сходу через його вразливість не здатний власними силами протидіяти зовнішнім та внутрішнім загрозам і забезпечити стабільність, а отже потребує зовнішньої підтримки, яку і здатна надати Російська Федерація. Звичайно, на сьогодні, у здійсненні свого зовнішньополітичного курсу на близькому Сході, у Росії є свої вороги, які будуть чинити опір. В першу чергу це США, які пережили зміну адміністрації, яка на чолі з Бараком Обамою приступили до перегляду своєї регіональної політики [41]. Також співпрацею РФ з Іраном та Сирією у воєнно-технічній сфері занепокоєна Європа, яка вважає, що саме вони є основними спонсорами тероризму на Близькому Сході. Також Європа виявляє своє невдоволення наявністю державних контактів з радикальним ісламським рухом ХАМАС. Сьогоднішнє співвідношення сил на Близькому Сході характеризується якісною перевагою ізраїльтян над арабами. Але зміна такого співвідношення за рахунок експорту російської зброї дозволить арабським країнам проводити більш незалежну зовнішню політику, що послабить регіональні позиції не лише Ізраїлю, але й ЄС. Таким чином можуть погіршитись російсько-європейські відносини у економічній сфері. Однак серед всіх серйозних зовнішньополітичних гравців на Близькому Сході саме Ізраїль більше всіх занепокоєний активністю тут РФ. Хоча російсько-ізраїльські відносини не носять глобального характеру, проте річний товарообіг між країнами перевищує 2 млрд. дол., а в Ізраїлі проживають біля 1,5 млн. російськомовного населення [41].

Виходячи із вищезазначеного, Росія має в даному регіоні формувати такі позиції: проводити в регіоні дуже обережну політику, яка буде орієнтована на поширення більш економічної співпраці;тимчасово відкласти питання про поставки до Сирії сучасних військових літаків типу МиГ – 31 і зенітних ракетних систем середнього і дальнього радіусу дії "С-300"; забезпечувати присутність кораблів ВМС РФ в прилеглих акваторіях лише на періодичній основі; відмовитися в найближчій перспективі від розгортання в Тартусі (Сирія) особистої воєнно-морської бази [12; 17].

Все це дозволить Росії поступово підготувати умови для подальшого проникнення в цей виключно важливий для національних інтересів країни регіон. Разом з тим, регіон Близького Сходу в середньостроковій перспективі залишиться одним із головних "плацдармів" розповсюдження глобального ісламського тероризму і зброї масового знищення.

Розповсюдження ісламського тероризму пов’язано із сукупністю багатьох факторів. Це і масова бідність населення, яка набуває яскравіших обрисів на фоні загальнодоступної інформації про рівень життя Заходу, і низький рівень освіти, і розповсюдження радикального ісламу, і закритість політичних систем, що робить неможливою участь населення в політичному процесі, і слабкість центрального керівництва, які часто не контролюють особисті провінції, і намагання ряду правлячих режимів регіону ліквідувати настрої протесту проти Ізраїлю, США і Заходу і цілому, і відсутність верховенства закону, неефективність і корумпованість державного апарату та служб безпеки [15; c. 254-257].

Всі ці тенденції розвитку Близького Сходу безпосередньо впливають на Росію. По-перше, комплексна дестабілізація регіону відбувається в безпосередній близькості від російських кордонів, а тому потенційно може перейти на російську територію, чи на територію найближчих сусідів чи союзників РФ. По-друге, російським інтересам напряму загрожує розповсюдження ісламського тероризму і екстремізму в країнах Центральної Азії, Закавказзя та південних мусульманських регіонах Російської Федерації. На Близькому Сході досі сильні ті моменти політичних еліт, які хотіли б створення на Півдні Росії такого собі "ісламського халіфату" [18; c. 167].

3.2 Головні напрямки взаємодії РФ з країнами Близького Сходу

На сьогодні, Російська Федерація зберігає значний стратегічний простір для активної політики у сфері близькосхідного мирного врегулювання.

Насамперед, Росія продовжує ефективно впливати на позицію своїх традиційних партнерів на Близькому Сході, зокрема, Сирію. Так, після візиту до Москви Президента Сирії Башара Асада у січні 2005 р. на прохання російського керівництва Дамаск пішов на деяке корегування своєї внутрішньої й зовнішньої політики, зокрема, у сфері арабо-ізраїльського конфлікту. Сирія повністю вивела свій 14-тисячний військовий контингент з Лівану, підтримала голову Палестинської Національної Адміністрації Махмуда Аббаса в його зусиллях із досягнення палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання, припинила функціонування офісів деяких палестинських радикальних організацій у Дамаску та інших сирійських містах, а також призупинила антиамериканську й антиізраїльську риторику в офіційній сирійській пресі [32].

Не менш зацікавлене в активній участі Москви у мирному врегулюванні палестинське керівництво, яке, як і раніше, вбачає в ній можливість відновлення втраченого балансу сил, а саме - врівноваження проізраїльської політики Вашингтона. Таким чином, Росія виступає важливою з’єднувальною ланкою у відносинах між Сирією й палестинцями з одного боку, та Ізраїлем і США з іншого, що значно посилює її посередницький авторитет [25; c. 32].

Однак найбільш важливим зрушенням у зовнішній політиці Російської Федерації в останні роки стало значне закріплення її позиції не тільки на арабському, але й на ізраїльському напрямку. Особливе значення в цьому контексті мав візит російського президента до Ізраїлю у квітні 2005 р., який був охарактеризований обома сторонами як "історичний" і "безпрецедентний", оскільки мова йшла про перший візит російського лідера в країну за увесь час її існування [1]. Також історичним став недавній тур міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова до Ізраїлю та Палестинської автономії. На думку багатьох дослідників, цей візит мав на меті підтвердити незгасність уваги Москви до цього стратегічно важливого регіону. За сприянням російської сторони було досягнуто зняття єврейською державою повітряної блокади Лівану. Також Москва запропонувала Лівану сприяння у відновленні розрушеного "армією оборони" Ізраїлю інфраструктури та надання фінансової допомоги через структури ООН [45].

Таким чином, конструктивні відносини з Ізраїлем, з одного боку, і авторитет в арабському світі, з іншого, вперше надають Росії реальний шанс активно впливати на обидві протиборчі сторони і підвищують можливості Росії як ефективного міжнародного посередника.

Водночас, стратегія балансування неминуче призводить і до певних розбіжностей у серйозних питаннях стратегічного характеру, що стають на заваді посиленню політичного діалогу Росії із протиборчими сторонами, особливо з тим-таки Ізраїлем. Так, найсерйозніша криза у російсько-ізраїльських відносинах виникла у зв’язку з угодою про постачання Сирії російських ракет SA-18 [31]. Слід підкреслити, що офіційний Тель-Авів виступає категорично проти надання будь-якої військово-технічної допомоги державам, що є спонсорами тероризму, до яких він відносить і Сирію. Ізраїльська влада вважає Дамаск одним із своїх основних ворогів, звинувачуючи його у підтримці екстремістських організацій ХАМАС, "Ісламський джихад" і "Хизбалла". Ізраїль звернувся до Росії з проханням відмовитися від цієї угоди, мотивуючи це тим, що мобільні ракети такого класу можуть бути використані проти авіації Ізраїлю, потрапити в руки терористів, а також порушити стратегічний баланс сил у регіоні. Однак, у цьому питанні російське керівництво продемонструвало непохитність, адже будучи дійсно зацікавленою в активізації своєї ролі у мирному процесі на Близькому Сході, офіційна Москва розглядає поглиблення свого співробітництва з Дамаском як важливий крок до досягнення цієї мети. Також під час візиту Лаврова знову було обговорено питання щодо роззброєння ХАМУСу, але й тут російська сторона зуміла уникнути конкретної відповіді, зазачивши лише, що це питання відноситься до внутрішньополітичних, а відтак РФ не має права втручатися у внутрішні справи Лівану [17; c. 423].

Не менш складним завданням близькосхідної стратегії Москви є балансування між конструктивним діалогом з Ізраїлем та відносинами з одним із найважливіших економічних партнерів Росії на Близькому Сході - Іраном. Офіційний Тель-Авів вже неодноразово намагався переконати росіян призупинити допомогу іранській ядерній програмі, яка вважається сьогодні основною загрозою ізраїльській безпеці. Російське керівництво, зі свого боку, відкидає звинувачення в тому, що співробітництво з Тегераном могло б призвести до отримання останнім ядерної зброї і підкреслює, що російська допомога ядерній програмі Ірану має мирний характер. Водночас, дотримуючись стратегії балансування, російські офіційні представники засуджують антиізраїльські висловлювання іранського керівництва, а також, останнім часом, демонструють більш жорстку лінію щодо іранської ядерної програми, про що, зокрема, свідчить голосування Росії за резолюцію Ради Безпеки ООН № 1803 від 3 березня 2008 р. Все це призводить до ускладнень в російсько-іранських відносинах [14; c. 109-110].

Одним із пріоритетних напрямів співпраці Російської Федерації із країнами Близького сходу є економічна співпраця у військовій сфері. Так, як свідчить історія та статистичні дані, поставки озброєння до Єгипту, Сирії, Іраку з другої половини 50-х рр. привели до росту радянського впливу в Близькосхідному регіоні. Радянська присутність стала відчутною в тих районах, які до того належали до західної сфери впливу. Воєнно-технічна співпраця з арабськими державами забезпечувала до того ж РФ стабільний фінансовий дохід. Така співпраця триває і до сьогодні,навіть не дивлячись на розпад СРСР і перенесення центру тяжіння в зовнішній політиці РФ на західний курс. Таким чином російською технікою була оснащена сирійська армія, на озброєнні якої знаходились 580 винищувачів МиГ-21, -23, -25, -29, та винищувачів-бомбардувальників Су-20, -22, -23, -24, 60 пускових установок оперативно-тактичних ракет "Скад", "Фрог", СС-21, а також ракети "земля-земля" типу "Луна" і "Точка", 4600 танків Т-54, -55, -62, -72, 20 пускових установок зенітних ракет комплексів СА-7, -9, -13, 750 ракет "земля-повітря" СА-2, -3, -5, -6, -8 та ін. [39].

В другій половині 90-х рр., коли міністром закордонних справ РФ став Є. М. Примаков і намітилось повернення Росії до політики "всіх азимутів", стала набирати "другого дихання" і воєнна співпраця з арабськими країнами. Набуло нових обрисів співробітництво із Сирією, з якою було досягнено домовленостей про продаж півтора десятка Су-27, модернізації МиГ-21 та Су-22, а також постачання запчастин до них. Все це, в свою чергу, загострило відносини із США. Почали відновлюватись воєнно-технічні зв’язки із Єгиптом, якому було продано декілька десятків бойових машин піхоти БМП-2 [19; с. 324].

Одночасно Росія спробувала прорватися на ринки країн Перської затоки. В 1995-1996 рр. було поставлено 350 БМП в ОАЕ, і досягнуто домовленість із Кувейтом по продаж йому 76 БМП-3 [16; c. 88-89].

Хоча воєнна співпраця РФ з країнами Близького Сходу базується сьогодні на комерційній основі, проте є і виключення. Наприклад, сюрпризом для світової спільноти стало рішення Москви про безкоштовну передачу Лівану 10-ти МиГ-29 у 2009 році. Це, на думку експертів, може відкрити Росії шлях на ліванський ринок озброєння. А з іншої сторони, не можна виключати той факт, що така "благодійність" для Лівану може бути неадекватно сприйнята в Дамаску, так як співпраця РФ - Сирія базується на комерційній основі, в той час, коли сирійці бажали б повернути собі статус привілейованого партнера Росії і отримувати зброю на пільгових умовах [15; c. 125-126].

Таким чином особлива воєнно-технічна співпраця з країнами Близького Сходу набуває для РФ у зв’язку із падінням цін на нафту і глобальною економічною кризою дуже великого стратегічного значення. В цих умовах продаж озброєння стає не лише суттєвою основою в отриманні валютних засобів, але й дозволяє, завдяки воєнним замовленням, вивести з-під удару досить важливий сектор російської економіки – народне господарство.

ВИСНОВКИ

У ході проведеного дослідження та виконання поставлених завдань автор дійшов наступного:

1. За останні роки Близькосхідний регіон набув першочергового значення для міжнародної спільноти. Крім того, що в даному регіоні зосереджена більша частина світових запасів вуглеводнів, політична і соціальна нестабільність, ріст міжнародного тероризму, відповідальність за який все частіше покладається на представників ісламського світу, робить Близький Схід критично важливим регіоном, від розвитку економіки, політичної і соціальної стабільності якого залежать економіка і стабільність практично всього світового співтовариства, особливо в умовах зростаючої глобалізації.

Сутність геополітичного феномену регіону Близького Сходу полягає у геополітичному та географічному положенні регіону, через що і опиняється у центрі уваги потужних за своїм політичним та економічним потенціалом країн – Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації. Обидві країни мають історичну схильність до домінування в даному регіоні, а кінцевий результат залежатиме напряму від конкретних заходів здійснюваних відповідними країнами. Саме тому перехрещення інтересів в різних сферах США та РФ на Близькому Сході перетворює даний регіон на один з центробіжних просторів з формування глобальної геополітики.

2. Близькосхідний регіон характеризують такими основними вимірами, як геостратегічний, геополітичний та геоекономічний.

Геостратегічний вимір характеризує Близький Схід як важливий стратегічний вузол, складову комунікаційної лінії, що з’єднує як сухопутними, так і морськими шляхами країни регіону зі світовими країнами-лідерами.

За геополітичним виміром регіон утворює досить міцний континентальний масив, який являє виключний інтерес до наявних у ньому запасів енергоресурсів провідних країн Заходу. Це визначає його велику значущість на майбутні, що найменше, 20 років. Таким чином завдяки своєму географічному положенню Близький Схід є ареною зіткнення різних інтересів як у регіональному, так і в глобальному масштабах.

3. Дослідивши дану проблему у контексті основних національних інтересів РФ та США, автор робить наступні висновки:

На сьогодні США розглядають регіон Близького Сходу як один із найголовніших в стратегічному плані регіон в світі. Тут, на зіткненні Європи, Азії та Африки, протягом довгого часу проходили дуже важливі комунікації, які зв’язували європейські держави з їх колоніальними володіннями в найближчих і віддалених країнах Сходу, перш за все з Індією (шлях до якої суттєво скоротився завдяки відкриттю Суецького каналу). Крім того, тут знаходяться величезні запаси нафти, яка приносить грандіозні доходи. Як вважає Уїльям Квандт у своїй книзі "Час рішень", практично всі згодні з тим, що Близький Схід – це важливий регіон, ситуація в якому може створювати пряму загрозу американським інтересам і економічній безпеці США. Значення Близького Сходу настільки велике, що будь-який конфлікт в цьому регіоні може ввести світ у затяжну війну з непередбачуваними наслідками. Автором було визначено, що у свій час США намагались ізолювати Близький Схід від Радянського союзу, а в останні роки вони намагаються перетворити його в зону свого одноосібного контролю і не дозволити Росії встановити свою політичну, економічну і воєнну присутність в регіоні. Абсолютно очевидно, що економічні, політичні і воєнні інтереси США на Близькому Сході тісно пов’язані з арабами. Останні можуть співпрацювати із США в забезпеченні їх інтересів, але одночасно можуть створювати для них загрозу. Тому в інтересах самих США лежить побудова своїх взаємин із арабськими країнами на основі поваги і співпраці. Це відноситься як до країн , які Вашингтон вважає помірними, так і до тих з них, які він відносить до числа екстремістських чи радикальних режимів. Всі вони в тій чи іншій мірі беруть участь в боротьбі за рішення головного для арабів питання – палестинські проблеми, - що завжди створювало великий вплив на хід арабо-ізраїльського конфлікту і відображається на арабо-американських відносинах. США залишаються постійним стратегічним союзником Ізраїлю в його конфронтації з арабами. Ізраїль являється головною політичною і воєнною "базою" США в Близькосхідному регіоні.

Найважливішим із економічних інтересів був і залишається доступ до нафтогазових запасів. Прагнення американського капіталу отримати контроль над видобутком, переробкою і реалізацією арабської нафти являлось основним спонукальним мотивом економічної експансії США в арабських країнах. Саме в нафтовій сфері відбулось головне зіткнення інтересів американських монополій з їх західноєвропейськими конкурентами в регіоні.

На початку XXI століття, Російська Федерація почала демонструвати помітно більший, порівняно з нещодавнім минулим, інтерес до ситуації в регіоні в цілому, а також до його основних проблем, особливо, до проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Важливою рисою нового підходу Росії до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту є її самостійна роль та певне дистанціювання від політики інших ко-спонсорів мирного процесу, насамперед, США. Така тактика сприяє закріпленню Москви як окремого незалежного гравця на Близькому Сході і цілком відповідає загальному зовнішньополітичному курсу Росії, спрямованому на відновлення її статусу супердержави. Використовуючи невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту та в арабо-мусульманському світі загалом, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, але й значно потіснити США.

4. З того часу, як район Близького Сходу широко заявив про себе на міжнародній арені, визначились основні пріоритетні напрямки двосторонньої співпраці Близькосхідного району із Сполученими Штатами Америки та із Російською Федерацією. Закладено основи близькосхідного вектора вказаних вище країн та закладено основи добросовісної співпраці, а також визначили найбільш перспективні області торговельно-економічних зв'язків сторін, пріоритетність взаємодії як на двосторонній, так і багатосторонній основі з проблем забезпечення регіональної стабільності. На думку автора, США та РФ у сумісній кооперації являються головними гарантами забезпечення внеску до боротьби близькосхідних держав з силами релігійного екстремізму та ісламського фундаменталізму, що спираються на допомогу і підтримку ззовні. В процесі зміцнення контактів держав Близького Сходу і США створений і удосконалюється механізм взаємодії на багатобічній основі, направлений на нейтралізацію викликів і погроз національній і регіональній безпеці.

Автор дійшов висновку, що серед пріоритетних напрямків співробітництва США – Близький Схід являється демократичний та економічний вектори. Прикладом співпраці у встановленні демократії являються Стратегії Національної Безпеки США від 17 вересня 2002 р. [10] та від 16 вересня 2006 р. [11]. Також сюди можна віднести Національну стратегію перемоги в Іраку від 30 листопада 2005 р. [6]. Свої позиції щодо демократизації Близькосхідного регіону колишній президент США Дж. Буш окреслив в доповіді у Білому домі 21 серпня 2006 р.[2], а також у зверненні до нації від 20 січня 2004 р. [3], 31 січня 2006 р. [4], 29 січня 2002 р. [5]. Встановлення демократичного режиму являється запорукою стабільності у всьому світ,і на думку Дж. Буша [51].

Економічний вектор зовнішньої політики США на Близькому Сході має характер особливо пріоритетного, так як "ахілесовою п’ятою" світового гегемона являється залежність від імпорту енергоносіїв, зокрема тих, які знаходяться на території Близького Сходу. Яскравими виявами являються Рамкові угоди з питань торгівлі та інвестицій між США та Кувейтом [9], утворення Близькосхідної зони вільної торгівлі на Близькому Сході [31]. Економічні пріоритети також окреслені в "Ініціативі Ширшого Близького Сходу і Північної Африки" [35].

Позиції ж РФ на Близькому Сході набули трохи ж іншого характеру. Вони носять економічний та військовий вимір. Економічний вектор співпраці набуває концептуально пріоритетного характеру, так як РФ на сьогодні являється досить могутньою світовою енергетичною потугою. За "маскою" демократичного посередника на переговорах щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту криється стрімке бажання посилити свої позиції в регіоні, які були втрачені в 90-х рр. після розпаду СРСР [14; с. 23-27]. Росія активно використовує невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту. РФ вважає, що ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських компаній [37].

Співпраця у військово-технічній сфері являється, в першу чергу, на думку автора, вигідною саме для країн Близького Сходу, так як їх економіки в основному спрямовані на виробництво енергоносіїв, а не зброї. І тому, беручи до уваги нестабільну внутрішню ситуацію окремих країн, вони залежать від імпорту воєнної техніки, яку їм й надає РФ, тим самим закріплюючи свої позиції в регіоні. Так, Сирія і Алжир вкрай зацікавлені в модернізації радянської зброї, що є в наявності. Так ще у 50-х рр. поставки озброєння до Єгипту, Сирії та Іраку привели до росту радянського впливу в Близькосхідному регіоні. Така співпраця триває й досі. Зокрема найбільшим союзником у цій сфері для РФ є Сирія [42]. Також посилюються позиції РФ на ринках країн Перської затоки, зокрема Кувейту [16; с. 88-89]. На сьогодні стратегічного характеру набуває співпраця з Ліваном, якому у цьому році Москва надала на безкоштовній основі 10 літаків Миг-29, що, на думку автора, дозволило відкрити РФ шлях на ліванські ринки озброєння [15; с. 125-126].

Однак, дослідивши сучасний стан даної проблеми та підбивши підсумки, автор дійшов думки, що процес співпраці з елементами підкорення Близького Сходу тій чи іншій країні потребує тривалої трансформації та поступового становлення, враховуючи велику кількість проблем сучасності на глобальному рівні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Выдержки из второго Доклада о человеческом развитии в арабском мире. Знание как религиозный долг // Россия в глобальной политике. – 2003. - №4 // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.globalaffairs.ru;

2. Доповідь Дж. Буша у Білому домі 21 серпня 2006 року [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.vremya.ru/005/13/5/117172.html;

3. Звернення Дж. Буша до нації 20 січня 2004 року [Eлектронний ресурс] / Режим доступу: http://www.inosmi.ru/stories/01/06/28/3008/205051.html;

4. Зверенення Дж. Буша до нації 31 січня 2006 року [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.vesti.ru/doc.html?id=242431&p=1;

5. Звернення Дж. Буша до нації 29 січня 2002 року [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.vremya.ru/2002/35/5/20195.html;

6. Національна стратегія перемоги в Іраку 30 листопада 2005 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://Kurdistan.ru/content/view/27/169/;

7. Пан Ги Мун: насилие и разрушение на Ближнем Востоке – свидетельство коллективного политического провала [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.un.org/Russian/news/printnews.usp?newsID=11023;

8. План безпеки Багдаду від 14 червня 2006 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.rg.ru/gazeta/2006/07/28.html.;

9. Рамкові угоди з питань торгівлі та інвестицій між США та Кувейтом [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.ustr.gov/Document_Library/Press_Releases/2004/February/United_States_Kuwait_Sign_Trade_Investment_Framework_Agreement.html;

10. Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів Америки від 17 вересня 2002 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.nlvp/reports/53.html;

11. Стратегія національної безпеки США від 16 березня 2006 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.newru.com/wirld/16mar2006/doca.html;

12. Understanding U. S. counterterrorism policy: background and resources [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.rhesq.com/Terrorism/Understanding U. S._counterterrorism_ policy: background and resources.html;

13. Patterns of Global Terrorism [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.state.gov/s/ct/ris/crt/2000/2419.html.

14. Внешняя политика России: Сб. документов. 1990-1992. – М.: Международные отношения, 1996 – 608 с. (МИД РФ);

15. Ключиков Б. Исламизм, США и Европа. – М.: Эксмо, 2003 – 320с.;

16. Колосов В. А., Мироненко Н. С. Геополитика и политическая география. Учебник для вузов. – 2-е издательство, исправлено и дополнено. – М.: Аспект Пресс, 2005 – 479с.;

17. Лузянин С. Г. Восточная политика Владимира Путина. Возвращение России на "Большой Восток" (2004-2008 гг.) – М.: Восток-Запад, 2007 – 447, [1] с.;

18. Малешенко А. Исламская альтернатива и исламский проект / А. Малешенко / Московский Центр Карнеги – М.: Весь мир, 2006 – 221с.;

19. Международные отношения и внешнеполитическая деятельность России / под общей редакцией доктора политических наук, профессора С. А. Проскурина / - М.: Московский психолого-социальный институт, 2004 – 592с.;

20. Основи політичної науки: курс лекцій за ред. Б. Кухти: Міжнародна політика / Б. Кухта, Г. Ткаченко, Л. Старенька та ін. – Львів: Кальварія, 1999. – 436с.;

21. Панарин А. С. Введение в политологию. – М., 1994. – 475 с.;

22. Страны мира: Краткий полит.-экон. Справочник. – М.: Политиздат, 1985. – 495 с., карт;

23. Американская сверхдержава против исламского терроризма // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. - №10. – С. 71-89;

24. Война в Ираке: причины и последствия (круглый стол) // Власть. – 2003. - №5. – С. 37-43;

25. Магда Є. Близькосхідна криза: ретроспектива та прогноз // Нова політика. – 2001. – вер.- жовт.(№4). – С. 30-33;

26. Саруханян С. Н. Иранская атомная бомба. Быть или не быть? // Полис. – 2005. - №4. – С. 109-116;

27. Сатановский Е. Новый Ближний Восток // Международная жизнь. – 2005. - №3/4. – С. 130-142;

28. Федченко Є. Що видно у вікно можливостей. Близькосхідна політика Ізраїлю та США після війни в Іраку // Політика і час. – 2004. - №2. – С. 55-62;

29. Хаас Р. Ближний Восток : мирный процесс необходимо продолжить // США: экономика, политика, идеология. – 1997. - №10. – С. 102-108;

30. Ближний Восток увеличит спрос на нефть [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.nuclearno.ru/textasp?5389;

31. Близькосхідна зона вільної торгівлі (Middle East Free Trade Area, MEFTA ) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.ustr.gov/Trade_agreements/Regional/MEFTA/Section_Index.html;

32. Великі маневри на "Великому Близькому Сході" [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/28295/;

33. Гордиев узел: Иран, Израиль, США [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.otechestvo.org.ua/phprint.php;

34. Захарченко А. Сучасна політика Росії щодо проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту: досвід для України [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Monitor/juni08/01.htm;

35. Ініціативи Ширшого Близького Сходу і Північної Африки [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.iimes.ru/rus/stat/2005/20-06-05.html;

36. Кэмп Д. Как решить арабскую проблему [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.evrey.com/sitep/object/print.php?;

37. Лаумулин Мурат. Нефть и геополитика [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.centrasia.ru/newsA.php?st=1066023180;

38. Организация стран-экспортеров нефти (ОПЕК) (Справочная информация) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://
www.mid.ru/nsdipecon.nsf/a591a1e97b9a36ce43256aoc003fb95e/e9471793e45992cec325746b0040bb86?OpenDocument;

39. Перспективы развития региональной экономики: Ближний Восток и Центральная Азия [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://viperson.ru/wind.php?ID=453543;

40. План "Дорожная карта" - единственный путь к достижению мира на Ближнем Востоке [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.un.org/russian/news/printnews.asp?newsID=2201;

41. Российская политика на Ближнем Востоке: как она есть и какой должна быть [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.islam.ru/pressclub/analitika/kalopi/;

42. Российско-сирийские отношения (справочная информация) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://
www.mid.ru/nsdipecon.nsf/a591a1e97b9a36ce43256aoc003fb95e/43256ao0c0033bf7ac3256f95004feef1?OpenDocuments;

43. Российско-турецкие отношения (справочная информация) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.mid.ru/ns-dipecon.nsf/a591a1e97b9a36ce43256aoc003fb95e/43256a0c0033bf7ac3256ee4002b40bc?OpenDocument;

44. Р. Хаас. Новий Близький Схід [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.centrasia.ru/newsAphp?st=1165917600;

45. Сергей Лавров совершит турне по странам Ближнего Востока [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://news.megaint.ru/num787331.html;

46. США: политика в отношении Ирана станет приоритетом [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.new.bbc.co.uk/go/pr/fr//hi/russian/international/newsid_7852000/7852536.stm;

47. Третя Світова Війна скоро розпочнеться на Близькому Сході [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.segodnia.ua/blogs/africdymon/809829.html;

48. Форум стран-экспортеров газа (справочная информация) [Електронний русурс] / Режим доступу: http://www.mid.ru/ns-dipecon.nsf/a591a1e97b9a36ce43256aoc003fb95e/4f4ae31f2e7eb656c327330003342ed?OpenDocument;

49. Хусейн Джавид. Мировое гоподство США и Ирак [Електронний русурс] / Режим доступу: http://www.inosmi.ru/translation/213865.html;

50. Immanual Wallerstein. The eagle has crash landed foreign policy. September 2002 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.foreignpolicy.com/issue_julyaug_2002/wallerstain.html;

51. President Bush Discusses Importance of Democracy in Middle East [Електронний ресурс ] / Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/news/releases/2004/02/print/20040204.html;

52. See Middle East Energy Future [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.csis.org/press/p204;

53. "Dubai Ports World-International" [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://portal.pohab.com/portal/page?_pageit=761,1&_dad=pogprtl&_Schema=POGPRTL.

Слов:	11134
Символов:	89746
Размер:	175.29 Кб.

Название реферата: Політика великих держав на Близькому Сході